Релігієзнавство



Сторінка23/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   47

РОЗДІЛ 9 ІСТОРІЯ І СУЧАСНИЙ СТАН
РЕЛІГІЇ В УКРАЇНІ


Софія Київська


9.1. ФЕНОМЕН ЯЗИЧНИЦТВА. ОСНОВНІ
ВІРУВАН­НЯ І КУЛЬТИ ДАВНІХ СЛОВ'ЯН


Історія релігії в Україні виразно поділяється на два основ­них періоди: дохристиянський і християнський. Перший пері­од прийнято називати ще язичництвом.

Язичництво (від давньослов. слова «язики» — народи) — до­сить невизначений термін, що свого часу виник у церковному середовищі для позначення всього нехристиянського. У релігі­єзнавстві під «язичництвом» розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували в різних на­родів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як пра­вило, світових релігій). Найчастіше цим поняттям позначають вірування тих народів, що не мали власних держав, а, створив­ши їх, одразу прийняли одну із світових релігій, минаючи ста­дію тривалого розвитку власної національно-державної релігії. Тому хронологічні рамки язичництва надзвичайно широкі — своїми коренями воно сягає в кам'яний вік, а його пережитки можуть зберігатися до XIX — початку XX ст.

Язичництво давніх слов'ян саме по собі не є унікальним яви­щем у світовій історії релігій, це — слов'янський варіант загаль­нолюдського язичницького масиву, однак варіант неповторний. Цю неповторність язичництву давніх слов'ян додає перетинан­ня в ньому кількох відносно самостійних релігійних шарів, на основі яких воно, власне кажучи, і сформувалося.

Перше релігійне нашарування в давньослов'янському язич­ництві складають обряди і вірування прадавнього населення лісостепової смуги України (середня течія Дніпра — Десна), що заселяло цю територію ще з кам'яного віку (з VI тисячоріччя до н.е.). Цей шар відповідав розвинутому анімізму і складався більшою частиною з духів природи (домовики, русалки, бере­гині тощо). Культ цих створінь, як і культ самої природи (культ води, культ лісів і окремих порід дерев), міцно тримався в на­родній свідомості і функціонував досить автономно щодо культів пізніших язичницьких богів.

Другий шар у язичництві давніх слов'ян пов'язують із впли­вом трипільської культури кінця IV—III тисячоліть до н.е. у ме­жиріччі Дніпра — Дністра, яку деякі дослідники вважають од­нією з найбільш високорозвинених для свого часу. Цей шар відбивав релігійні вірування і культи, пов'язані з раннім земле­робським господарством. Складався він із шанування жіночого божества родючості й врожаю, богині Матері-Землі (пізнє ім'я — Макош-Мокош), гіпотетичне чоловічого божества-творця і володаря Всесвіту, обрядів і ритуалів сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початку нового року, свято доз­рівання і збору врожаю та ін.).

Нарешті, центральним шаром язичництва є коло релігійних уявлень і практик індоєвропейців III—II тисячоліть до н.е., пра­батьківщиною яких були, нагадаємо, південні степові регіони Росії, Молдови, України. В індоєвропейських народів склалися загальні погляди на світ, його трискладову структуру; віра в богів — творців неба, землі, людей; практика їхнього вшановування кривавими жертвопринесеннями; надзвичайно розвинутий культ предків і поховальна обрядовість.

Таким чином, язичництво давніх слов'ян має тисячолітню історію, протягом якої воно перебувало в процесі постійних ви­дозмін. Однак — і в цьому полягає головна особливість еволюції слов'янського язичництва — впродовж усього періоду існування язичництва різноякісні релігійні нашарування в ньому не аси­мілювали, не замінювали один одного, а співіснували, взаємо­доповнюючись, змішуючись один з одним. От чому в слов'ян­ському язичництві напередодні хрещення Русі в один той самий час існував пантеон богів на рівні розвинутого політеїзму при відсутності сталого культу вшанування головних божеств і ок­ремого жрецького прошарку, а поруч з цим пантеоном — не менш популярний і шанований пантеон нижчих духів на рівні первісного полідемонізму.

Більш-менш упевнено ми можемо розглядати язичництво тільки в тому вигляді, в якому воно існувало в східнослов'янсь­ких племен другої половини І тисячоліття н.е. під час виникнен­ня в них власної державності.

Основу язичницьких вірувань давніх слов'ян складали різно­манітні природні культи. Слов'яни боготворили ліси, ріки й інші водойми, гори, камені або безпосередньо, або заселяючи їх особ­ливими духами. Подібні пережитки, власне, анімістичних віру­вань можна зустріти не тільки в язичництві, а й у розвинутих національно-державних релігіях — досить згадати німф і сатирів в олімпійській релігії давніх греків. Стійкість поклоніння духам і природним явищам пояснюється дуже легко — вони існували поруч з людьми, були для них зрозумілішими, ніж, припустимо, небесні боги.

В очах наших слов'янських предків переважна більшість духів ставилася до людей неоднозначно. Саме в такому вигляді переносили люди на духів свої спостереження за різноманітни­ми природними феноменами, кожний з яких залежно від обста­вин міг то допомагати, то шкодити людям, хоча, за великим ра­хунком, самі люди поводяться так само. Сонце, наприклад, мог­ло виступати і небесним вогнем, джерелом тепла і світла, від якого повністю залежить життя і добробут людей, і нещастям, тому що саме його промені палять руських воїв у «Слові о полку Ігоревім». Отже, слов'янам-язичникам доводилося постійно за­лучати на свій бік заради хорошого врожаю, безпеки худоби, вда­лих пологів тощо всіх цих водяників, лісовиків і домовиків.

Природні культи давніх слов'ян можна розділити на чоти­ри: кульги води, культ лісів і дерев, культ предків, культ злих сил. Зрозуміло, цим не вичерпуються прояви слов'янського язич­ницького анімізму: цілий ряд джерел підтверджує, що слов'яни поклонялися каменям і горам, колодязям і озерам, звірам і пта­хам, вогню, зіркам, Місяцю та Сонцю.



Культ води пов'язаний з тим, що слов'яни вважали воду першоматерією світу. Насправді «земні» джерела водного культу слід шукати в значенні води для землеробства, що було основою гос­подарства давніх слов'ян. Здавна слов'яни приносили жертви озерам і колодязям, полюбляли молитися над водою, називали річки богинями, запалювали свічки над колодязями і криниця­ми. Поруч із виключно «зрошувальною» також шанувалася «очисна» властивість води, внаслідок чого ще в середні віки збе­рігався звичай водних ордалій. Водні ордалії — випробування, які полягали в тому, що людину, запідозрювану в чаклунстві, кидали у воду, уважно спостерігаючи, — потоне вона чи ні.

Найбільш відомий прояв культу води, безперечно, — це віра у водяників і русалок (віл)[ Існує припущення, що назва «русалка» пов'язана з назвою античного літнього свята троянд (rosalia), що збігалося в часі зі святом Трійці (П'яти­десятниці); «віла» походить від латин, «vila» — носитися в бурхливому тан­ку. Родичкою русалок-віл були берегині, скоріш за все, жіночі водяні духи дуже давнього (трипільського) походження. — Авт.]. Водяного народна фантазія зображу­вала у вигляді старця з довгою, заплутаною бородою, що надає перевагу тихим глибоким заводям. Русалки уявлялися вродли­вими дівчатами, що через якісь причини (найчастіше — через нещасливу любов) знайшли свою смерть у воді. Танці русалок — це хвиля на воді, а їхні пісні — це шум хвилі. Коли в розпал літа, під час визрівання врожаю, вранці виступала роса, люди вважали, що русалки приносять її у своєму довгому волоссі, і назвали Русальським тиждень, що передував святу літнього сон­цестояння.

Предметом культу дерев ставали як окремі породи дерев (найчастіше дуб — найпомітніше за розмірами і за віком дерево лісостепової зони), так і цілі гаї. Там, у священних гаях, під заг­розою суворого покарання заборонялося ловити птахів, полю­вати на тварин, навіть рубати дерева. Наші предки були переко­нані, що саме в лісах та гаях, де затишно і спокійно, в пущах, подалі від людських очей жили боги. Тому в лісах найчастіше і розташовувалися культові споруди слов'ян-язичників, провади­лися окремі обрядово-ритуальні дії. Візантійський імператор Константин Багрянародний залишив опис подібних дій біля священного дуба на острові Хортиця. Торговці, які щойно подола­ли небезпечні дніпровські пороги, збиралися під його розложи­стим гіллям і приносили йому жертви: хто хліб, хто кусень м'я­са, хто живих півнів. Потім, утворивши коло з 12 стріл, провади­ли ворожіння — можливо, про прикінцевий прибуток свого підприємства.

Існують і більш матеріальні свідчення про язичницький культ дерев. Протягом XX сторіччя на території між Києвом і Черніговом, у водах Дніпра і Десни було зроблено кілька знахі­док священних дубів. У стовбури цих велетнів, там, де від них починали відходити гілки, були вставлені щелепи молодих ка­банів догори іклами — так, щоб вони утворювали за формою чотирикутник. Датуються ці знахідки VII—VIII і X ст.

Давні слов'яни вірили в те, що в лісах живуть лісовики (по­лісуни), а в полі — польовики. Полісуни — казкові істоти сірого або попелястого кольору, повністю вкриті волоссям, ходять в одязі, звіриних шкурах, а іноді й без одягу. Найчастіше лісовик показується людям в образі діда з довгою сивою бородою. По­лісуни часом допомагають людям рубати дрова і просять у лю­дей хліба. У той же час полісуни полюбляють жартувати над людьми, змушуючи їх усю ніч блукати по лісі.

Як і у випадку з русалками, в уявленні про лісовиків знайш­ли своє відображення різноманітні взаємини слов'ян з лісами і деревами. Лісовик близький до людини — так і ліс дає людині основний будівельний матеріал, ягоди, гриби, дичину і шкури. Лісовик жартує над людиною — так у глухому лісі на кілька го­дин або навіть днів орієнтацію може втратити кожний.



Культ злих сил — явище звичайне для будь-якої релігії. У язичництві давніх слов'ян, судячи з усього, цей культ набув до­сить своєрідного відтінку. До злих сил, безумовно ворожих лю­дині, — упирів і навій (старослав. навь — небіжчик) — слов'яни відносили іноплемінних мерців, душі ворогів і недоброзич­ливців, людей, яких за щось покарали сили природи (впав з де­рева, загинув від удару блискавки, був з'їдений вовками тощо). У язичницьких уявленнях нав'ї походили на птахів, що літають по ночах, у бурю і дощ, на злих вітрах, і нападають на людей, щоб досхочу напитися їхньої крові. Упир за зовнішністю вва­жався цілком схожим на людину, однак його легко впізнавали за неприродно червоним кольором обличчя (щоб якось приховати його, упирі прикидалися п'яницями). З кого упир випивав кров, той швидко вмирав. Як тільки співали півні, упир щодуху кидався назад до цвинтаря, де він живу власній могилі, бо якщо він хоч на мить зустрінеться із сонячним світлом — тут йому і кінець.

Віра в існування злих сил, з одного боку, відображала страх і безпорадність людини перед силами природи, а з другого боку — власну людську недосконалість, тому що дозволяла припису­вати цим силам усі невдачі і проблеми, що переслідували люди­ну.

Слов'яни намагалися всіляко захиститися від злих сил. Бо­ротьба з ними складала невіддільну частину їхнього життя і за­лишила яскравий слід у декоративно-ужитковому мистецтві. За­хисним магічним різьбленням вкривалися дах будинку і всі його отвори - вікна, двері, димохід; скрині для одягу й їстівних при­пасів, різноманітний посуд. Знамениті українські вишиванки — це виплід не тільки народного мистецтва, а також і язичництва. Недарма вишивкою прикрашали ті частини одягу, де він не­щільно прилягав до тіла. Основний мотив вишиванок — кінно-солярна символіка (кінь - тварина, яка рухає сонце удень). На­решті, по четвергах (у слов'янському календарі тиждень був п'я­тиденним), коли топили лазню, злим силам обов'язково залишали дещицю від їжі та пиття. Якщо ж перед виходом з лазні присипати підлогу попелом, то вранці наступного дня знаходи­ли сліди погані, подібні відбиткам пташиних лапок.

Усім відома зброя проти упирів — часник і осиковий кіл. А от пояснення вибору цієї зброї видатним вітчизняним філоло­гом XIX ст. О. Потебнею: часник настільки гіркий, так пече в роті, що нагадує жар вогню. Причиною ворожості для злих сил осики могла бути або гіркота цього дерева («гірка» — постійний епітет осики в народних піснях), або його світла кора, що навію­вала асоціації зі світлом[Потебня А. А. О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий // Потебня А. А. Символ и миф в народной культуре. — М., 2000. — С. 325-328.].

Слов'янський язичницький культ предків в основних своїх рисах нагадував подібні культи, що існували у всіх народів до (і тривалий час після) прийняття ними світових релігій. Головна ідея цього культу — ідея безперервного зв'язку померлих зі своїм родовим колективом. Спочатку своїх мерців слов'яни ховали в землі, й їхні цвинтарі, що зі зрозумілих гігієнічних міркувань розташовувалися подалі від людського житла, служили прикор­донними стовпами території громади й одночасно — своєрідни­ми її оберегами проти будь-яких чужоземців, які завжди уявля­лися ворогами. В останні століття перед прийняттям християн­ства люди знайшли своїм померлим нове місцеперебування — на небі, куди їхні душі підносилися разом з димом поховального вогнища. Часто попіл, що залишався після кремації, віддавали рідній землі, зібравши його в горщик для варіння каші.

У будь-якому разі подібні поховання дуже показові для виз­начення характеру взаємин предків зі своїми нащадками. Вони з усією очевидністю доводять, що поряд із виключно охоронни­ми функціями головне призначення предків полягало в спри­янні господарської діяльності своїх нащадків, росту їхнього ма­теріального добробуту. Насамперед від них вимагалось посилю­вати родючість землі й забезпечувати достатню для доброго врожаю кількість вологи.

У фольклорних джерелах можна знайти уривчасті відомості про звичай «саджати на лубок», тобто ритуальне вбивство старих членів слов'янської родової громади. Для цього використовували довгий візок-волокушу, на якому приречених на смерть «предків» відвозили узимку подалі від селища і залишали в глибокому яру, звідки неможливо було вибратися без сторонньої допомоги. Цей звичай діяв і влітку, коли наставала посуха, що загрожувала май­бутнім голодом усьому племені (тоді «предків» кидали в порожні зернові ями). Однак уже в І тисячолітті нашої ери подібний зви­чай, відомий і в інших народів, став пережитком.

Найбільш відомий ритуал культу предків — радуниці. Двічі на рік, восени й навесні, коли природа завмирає і готується до спокою, і навпаки, пробуджується, весь родовий колектив відвідував могили своїх померлих, залишаючи їм їжу. Схожість радуниць з обрядом відвідування кладовищ і поминання помер­лих рідних і близьких у великодній час не випадкова. Вона по­яснюється штучним злиттям весняних радуниць з цим найбільш значним із християнських свят, яке потрібно було Православній Церкві для викорінювання в народі язичницьких вірувань.

Як один із проявів культу предків, безперечно, можна роз­глядати віру в домовика (давньослов'янського «чура» — пращура, відкіля і походить відоме вислів «Чур мене»). За народними повір'ями, виглядав домовик як старий-престарий дід, хоча іноді міг прибирати вигляд у хазяїна будинку. Жив домовик у підпічку, тому що його старі ревматичні кістки мали потребу в теплі, а з другого боку, місце, де палав вогонь, у всіх народів вважалося священним. Насамперед, домовик, як і будь-який інший добропорядний предок, був заступником двору і госпо­дарства, худоби, майна та маленьких дітей. За іншими розпов­ідями, домовики, коли вони чимось невдоволені, капостять у хатах: стукають, відчиняють двері, вікна, знущаються з котів, щипають сонних людей. Ночами домовики полюбляють їзди­ти на конях, заплутувати їхні гриви, стригти овець, ганяти ку­рей. Для відлякування домовиків у стайнях тримали опудала ворон і сорок.


1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка