Релігієзнавство



Сторінка21/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   47

8.4. «СТОВПИ» КУЛЬТОВОЇ ПРАКТИКИ
ІСЛАМУ. ШАРІАТ


Розберемо тепер докладніше п'ять «стовпів» культової прак­тики ісламу. Лише один з них стосується догматики, а інші чо­тири пов'язані з ритуальною стороною ісламу, що зайвий раз підкреслює її пріоритетність для мусульман.

1. Проголошення першого і найважливішого положення сим­волу віри, тобто короткого викладу основних догматів релігії, — аш-шахади, що говорить: «Немає ніякого божества, крім Алла­ха, а Мухаммад — Посланник Аллаха». Сутність шахади полягає в «визнанні Бога вустами і підтвердженні серцем» («Кабус-наме»).

Шахада виникла на ранніх етапах мусульманської історії як молитовний і розпізнавальний вигук, яким перші мусульмани відрізнялися від інших людей. В епоху арабських завоювань шахада служила мусульманам бойовим кличем у битві.

У цьому висловлюванні чітко і недвозначно визначена ос­новна ідея монотеїзму, доведена до повного логічного завершен­ня. Тому триразове проголошення шахади перед духовною осо­бою складає ритуал прийняття ісламу. Крім того, шахада вхо­дить у безліч молитов і азан — заклик до неї, що лунає п'ять разів на день вигуком.

2. Ритуальна молитва (араб, ас-салят, перс, намаз) — обов'яз­кова п'ятикратна молитва: на зорі, опівдні, вдень, на заході, пе­ред сном, що читається в індивідуальному порядку, рідше ко­лективно.

Щоб правовірні за повсякденною роботою і турботами не забували про час молитви, у містах і селах споруджуються ви­сокі мінарети, з яких служителі-муедзини сповіщають про час молитви приблизно такими словами: «Аллах великий! Свідчу, що немає Бога, крім Аллаха. Свідчу, що Мухаммад — Посланник Аллаха! Підводьтеся на мо­литву, йдіть до спасіння. Молитва корисніша за сон!».

Молитву слід виконувати, дотримуючись певних правил:

• перед молитвою попередньо зробити омовіння (обличчя, рук) водою чи піском (5:9);

• молитву треба робити в пристойному одязі, на килимку, знявши взуття, але залишив­ши голову покритою;

• молитися треба, звернувшись у напрям­ку Мекки.

Релігійний сенс молитовного омовіння зі слів Пророка розкривається в одному з хадисів Суни: «Коли раб, що сповідує іслам, здійснює омовіння й омиває своє обличчя, з обличчя його разом з водою сходить усе те гріховне, на що він дивився своїми очима; коли омиває він руки, разом з водою з рук його йде все те гріховне, що він зробив ними, а коли омиває він ноги свої, разом з водою з ніг його йде все те гріховне, до чого він прямував, так триватиме доти, поки не виходить він очи­щеним від гріхів»[ Сунна пророка Мухаммада// Наука и религия. - 1998. - № 5. - С.44.]. У зв'язку з цим Пророку Мухаммаду один з хадисів приписує відомий вислів: «Чистота — половина віри!». На ділі мова йде про додання священного характеру зви­чайній, проте надзвичайно важливій для людини гігієнічній про­цедурі, її використання як релігійного обряду відоме в релігійній історії людства здавна, хоча, імовірніше за все, араби запозичи­ли її у своїх семітських родичів — євреїв (Вих. 40:30—32). І зро­били це з тим більшою легкістю, що географічні умови їхнього життя самі собою налаштовують на шанобливе ставлення до води як, без перебільшення, джерела життя.

Молитовний килимок символізує індивідуальний духовний простір, настільки необхідний віруючим для правильної концен­трації, що за нього зійде не тільки вистелена килимами підлога мечеті, а й шматок обгорткового паперу, що продається сприт­ними хлопчиськами у великих містах.



Мінарет сучасної мечеті

Напрямок же на Мекку (кибла) найчастіше визначається спеціальною нішею в мечеті або компасом (їх там спеціально тримають у великих кількостях). У 1985 р. під час туристичного польоту на американському «Шаттлі» одному з арабських принців довелося одержати спеціальний дозвіл на молитву без звертання до Мекки.

Власне молитва являє собою кілька повторюваних циклів — ракатів (араб, ставати на коліна) — певної послідовності благо­честивих поз і рухів з одночасним проголошенням відповідних священних формул. Залежно від часу дня молитва включає 2— 4 ракати. Один ракат забирає не менш 5 хв. Загальний час ден­ної молитви перевищує 20 хвилин. Приблизна послідовність одного молитовного ракату така:

• Мусульманин стоїть, повернувши долоні вперед на рівні обличчя. Потім він проголошує: «Аллах акбар!» («Великий Ал­лах!»).

• Притиснувши руки до грудей, мусульманин промовляє першу суру Корана, читає ще одну суру — або за своїм вибором, або на вибір імама мечеті.

• Він кланяється, поклавши руки на коліна, піднімається, простирається ниць, випрямившись, сідає на п'яти; повторює земний поклін, торкаючись чолом землі, і встає. Кожний з цих рухів супроводжується проголошенням ритуальних фраз.

Суворо дотримуються молитовного регламенту в сільській місцевості, а також у тих країнах, де іслам і юридичне, і фактич­но є державною релігією. У великих містах і країнах, що зазнали сильного західного впливу, більшість віруючих обмежується дво­разовою молитвою — вранці і ввечері.

В інших випадках, наприклад, при виконанні важкої фізич­ної роботи, досить повторювати про себе молитовну формулу: «Аллах акбар!» і перебирати 99 намистин чоток, що символізу­ють 99 імен Бога.

Важливою особливістю ритуальної молитви е те, що в ній правовірні нічого не просять в Аллаха, однак вступають з ним у тісний духовний зв'язок. Мета намазу полягає в іншому: «щоб не дати мусульманину забути, що він належить не собі і навіть не своїм близьким, а Богові, що він — Його раб, покірний Його наказу. Поминання і прославлення Його протягом короткого проміжку часу в розпал його (мусульманина) щоденної діяль­ності зберігає це усвідомлення ясним і не перекрученим»[ Ханиф С. Что должен знать каждый об исламе и мусульманах. — К., 1998. - С.67.].

Тому не слід плутати намаз як ритуальну молитву з іншими видами молитовного спілкування з Богом. Таке спілкування здійснюється індивідуально кожним мусульманином за різних обставин (за померлих, вступ до шлюбу), у визначальні для ньо­го моменти життя.

3.Піст (араб, ас-саум, перс, ураза), що розуміється як утри­мання від їжі, пиття, статевої близькості. На відміну від буддиз­му, де постом є все чернече життя, а для мирян немає універ­сальних вимог щодо цього культового елемента, а також від хри­стиянства, де пости зведені до стрункої системи і з невеликими перервами охоплюють велику частину року, піст у мусульман один. Триває мусульманський піст цілий місяць, дев'ятий за місячним календарем (30 діб) — рамадан (перс., тюрк. рамазан). Піст у священний місяць рамадан став обов'язковим вже в перші десятиліття існування ісламу. Від посту можуть звільнятися тільки мандрівники, старі, хворі та вагітні жінки, та й то з на­ступним зобов'язанням відшкодувати дні посту іншим часом, а також діти до 12 років.

Правила і тривалість посту чітко визначені в Корані (2:179— 183):

• Протягом усього посту від сходу до заходу сонця мусуль­мани не мають права ні пити, ні приймати їжу, ні палити, ні ро­бити внутрішньовенні вливання, ні розважатися. Піст буде по­рушений, якщо злизнути краплю дощу, що з волі Аллаха упала тобі на губу заради перевірки щирості і міцності твоєї віри. Єдине, що дозволяється робити в цей час, — ковтати слину і жу­вати жуйку.

• Після заходу і перед сходом сонця мусульмани можуть їсти і пити, їм треба продовжувати дотримуватися помірності в їжі й питті, але в реальному житті часто відбувається навпаки.

• У дні посту рекомендується також моральна помірність: у цей місяць не ведуться бойові дії, не слід сваритися, брехати й обмовляти іншого правовірного, бажано уникати статевих сто­сунків.

• У дні посту до 5 щоденних молитов додається шоста, з 20-кратним ракатом. Крім того, щодня до настання світанку мусуль­манин має вимовляти особливу формулу, у якій заявляє про свою готовність постити і просить Аллаха благословити його в цій богоугодній справі. Після завершення пісного дня віруючий зо­бов'язаний висловити Аллаху подяку.

Особливою урочистістю відрізняється ніч з 26-го на 27-й день місяця рамадан, коли, за переказом, за допомогою Джибраїла Мухаммаду спустився з неба Коран. Тому, власне, піст і припадає на цей місяць.

Правовірному обіцяється, що «старання його буде побаче­не, потім воно буде нагороджене нагородою цілковитою» (53:41—42). Духовний сенс посту, на думку ісламських бого­словів, полягає в наближенні до ангелів, які взагалі не їдять і не п'ють. Іноді проводиться також паралель з десятиною, що сим­волічним образом сплачують Господу правовірні, оскільки три­валість посту приблизно відповідає 1/10 тривалості місячного року.

Іслам наголошує також і на фізіологічних перевагах посту — таких, як виведення з організму токсинів, а також на тому, що піст дисциплінує мусульманина, привчає пристосовуватися до надзвичайних життєвих обставин і не сприймати як належне всі милості всемогутнього Аллаха, до яких він звик. Він захоплюєть­ся мудрістю Аллаха, адже піст призначається за місячним кален­дарем і може припадати на будь-який період сонячного року, внаслідок чого час посту справедливо розподіляється між наро­дами, що живуть у різних кліматичних умовах.

Насправді, на думку дослідників, у доісламські часи рама­дан був найспекотнішим місяцем року, коли люди змушені були переходити до нічного способу життя й обмежувати себе в тих невеликих запасах їжі і води, що ще лишалися.



4.Милостиня (араб, зак'ят, очищення) — обов'язковий що­річний податок, розмір якого сягає у середньому 2,5 % від при­бутку або майна (22:78; 24:55; 58:14). Кожний мусульманин, який володіє певною власністю (наприклад, не менше п'яти верблюдів або тридцяти кіз чи овець) або має певний прибуток, сплачує його на користь бідних побратимів по вірі.

Коран не тільки визначає милостиню як один зі «стовпів ісламу», а й недвозначно вказує на її призначення: «Милостині — тільки для бідних, жебраків, що працюють над цим, тим, у кого серця притягнуті, на викуп рабів, боржникам, на шляху Аллаха мандруючим» (9:60).

1) Бідний — той, хто має менше майна, ніж цього вимагає ценз для сплати зак'ята.

2) Жебрак — той, хто нічого не має. Убогому заборонено жеб­рати, поки він має хліб насущний і одяг, щоб прикрити своє тіло.

3) Працюючий над цим — той, кого призначив імам для збо­ру милостині.

4) На викуп рабів: це раби, які домовилися зі своїм хазяїном про сплату йому грошей за відпущення на волю.

5) Боржник — той, хто має борги, і не має досить майна або доходу для їхньої сплати.

6) На шляху Аллаха — це бідняки, які позбавлені зв'язків з родичами, але заслуговують на спеціальне заохочення.

7) Мандрівник — чужоземець, який відрізаний від своїх фінансів і не має засобів оплатити дорогу додому.

8) У кого серця притягнуті: різновид невірних, котрим даєть­ся із зак'ята для наверення їх в іслам.

Милостиня перераховується щороку і збирається раз на рік спеціальними збирачами, що одержують платню «від зібраного». Дозволяється вносити зак'ят у доброчесні фонди або організації — медичні, освітні тощо. Зібрані суми перебувають в розпорядженні того округу, в якому вони зібрані, і витрачаються протягом року.

В ісламі існує і різновид додаткової милостині — садака, що подається або у вигляді одиничного акту доброчинності, або у виг­ляді спокутної дії, наприклад, штрафу, що йде на благодійні цілі. Форми садаки можуть бути найрізноманітнішими: милостиня ок­ремим особам, на зразок жебраків-дервішів, одяг, їжа, гроші; вне­ски на богоугодні справи: будівництво мечетей, шкіл, лікарень; надання послуг і житла; прощення боргів і зобов'язань тощо.

Релігійне значення милостині пояснюється в ісламі так. Усе, що на небесах і на землі, належить Аллаху. Навіть ми не належи­мо самим собі. І, звичайно, наше багатство ми отримуємо від Всевишнього для користування ним протягом життя. Тому тре­ба розуміти, що й частина коштів, що її повинні віддавати як за­к'ят або садаку, не призначена для нас — милостиня сплачується з майна або капіталу, що перевищує мінімум, необхідний для задоволення найважливіших життєвих потреб людини. Люди, які віддають частину коштів на доброчесні цілі, заслуговують нагороди від Аллаха: «Ті, хто витрачає своє майно на шляху Ал­лаха, подібні до зерна, що виростило сім колосків, у кожному колоссі — сто зерен. І Аллах подвоює, кому побажає» (2:263). Навпаки, ті, хто одержав блага від Аллаха, однак не сплатив з них податку на бідних, будуть покарані. В одному з хадисів Му­хаммад так пояснив відповідний вірш Корана (3:176). Багатство людини, яке вона одержала від Аллаха і з якого не сплатила ми­лостині, буде перетворене в Судний день на дракона, лисого від надлишку отрути, з чорними плямами над очима. Потім цей дра­кон стане намистом для людини, він стисне щелепи навколо її шиї, повторюючи: «Я твоє багатство, я твоє багатство». Насправді звичай милостині є видозміною родинних стосунків, що домінували в арабів на момент поширення серед них ісламу і вимагали постійної моральної і матеріальної підтримки свого родича у важкі для нього періоди життя. Тільки замість одноплемінників тут фігурують одновірці.

Слід також відзначити, що на противагу Євангелію, що зак­ликає збирати скарби в душі, Коран не заохочує роздачу усього бідним, навпаки, марнотратство засуджується Кораном як диявольська зваба, навіть коли воно стосується добродійних справ (17:28—29). А мусульманське релігійне законодавство обмежує заповіт коштів на садаку І/з спадщини. У такий спосіб, в ісламському суспільстві підтримується певна соціальна стабільність, при цьому зберігається приватна власність і не передбачається ніякої «зрівнялівки».



5.Паломництво (араб, ал-хадж) — вважається, що кожен по­внолітній мусульманин за наявності фізичних і матеріальних можливостей повинний хоча б раз у житті відвідати «святі місця», у першу чергу Каабу в Мецці (3:91). Той, хто не може з тих чи інших причин здійснити хадж самостійно, може відправити замість себе «заступника».

За переказом, початок паломництву поклав ще Пророк Мухаммад, який здійснив його в роки війни з Меккою. Після того як місто потрапило в його руки, а храм був очищений від , язичницьких божків, у 632 p., останньому в його бурхливому житті, Мухаммад офіційно очолив цю церемонію.

Власне те, що завжди розуміють європейці під паломницт­вом, в ісламі вважається умра — мале паломництво, що проходить за скороченою програмою й у довільно обраний час. Під час умри здійснюється таваф — обхід навколо Кааби, розташованої в дворі величезного храмового комплексу — Священної Мечеті (араб, ал-Масждид ал-Харам). Кааба (араб. ал-Кааба) — це споруда висо­тою 15 м з підставою 12410 м із сірого каменю на невисокому (0,25 м) мармуровому фундаменті, покрита чорною або білою пар­чевою тканиною. Задовго до появи Пророка Мухаммада вона відігравала роль племінного святилища. У східному куті Кааби на висоті приблизно 1,5 м у спеціальній ніші вміщений знаменитий Чорний Камінь, імовірно, метеоритного або вулканічного поход­ження. Нині Чорний Камінь складається з кількох шматків, з'єднаних срібним дротом. Розповідають, що колись він був яхон­том, посланим на землю Аллахом, але почорнів від людських гріхів. У середині Кааби (двері розташовані на висоті 2 м) при миготінні масляних ламп можна роздивитися три дерев'яних сто­впи, що підтримують покрівлю, і сувій Корану, що немов висить у повітрі, — настільки важко побачити його підставку.

Таваф — ритуальний обхід довкола Кааби

Насамперед, прочанин повинен потрапити в людську кру­говерть у дворі мечеті. Якщо йому не пощастить доторкнутися до Каменя, треба поцілувати свою долоню і виставити її убік цієї святині. Після цього починається семиразовий обхід головного ісламського святилища. От як описує свої враження від цієї кру­говерті один з російських журналістів: «Людина, яка ввійшла до неї, стає іншою, це відчув кожен, хто побував у ній. Тут тверд­ження, що «всі люди — брати», миттєво втрачає свою банальність і пронизує тебе своєю глибокою істинністю. Мусульмани всьо­го світу зливаються тут в очисну спіраль, що підіймає їх до райсь­кої благодаті...»[ Казиев Ш. Мой хадж // Наука и религия. — 1998. — СЛ5.] ...

Цей духовний сенс обряду обходження Кааби насправді при­ховує його давню язичницьку форму — саме так, здійснивши ритуальне жертвопринесення, вшановували своїх ідолів араби до проповіді Мухаммада.

Потім прочани п'ють воду зі священного джерела Замзам, воду з нього беруть із собою в спеціальній посудині, завдяки чому в літаках або на теплоходах прочан легко відрізнити від туристів. Після тавафа мусульмани-учасники «малого паломництва» повинні здолати кількасот метрів між пагорбами Сафа і Марва неподалік від Священної Мечеті. Переказ пов'язує ці ритуальні , дії зі стражданнями Хаджар і її сина Ісмаїла, коли в пошуках води вона сім разів пробігла між пагорбами. Хаджар (бібл. Агар) була рабинею Ібрагіма, яку його занадто стара для дітородіння дру­жина Сарра запропонувала йому в наложниці. Коли Хаджар на­родила сина Ісмаїла (бібл. Ізмаїл) між двома жінками почалися чвари. На вимогу Сарри Ібрагім, який на додачу одержав відпо­відне одкровення, відвіз матір з немовлям у пустельну Мекканську долину, де не росло жодного дерева, жодної травинки, не було жодного джерела води, і залишив напризволяще. Пошуки води Хаджар виявилися марними. Повернувшись до сина, вона по­бачила, що той, плачучи, ударив голою ніжкою по сухій землі. І раптом з-під його ніжки забило джерело. З часом на цьому місці виник священний колодязь Замзам. А кочівники-бедуїни, що оселилися біля джерела, заснували Мекку.

Хадж, у повному розумінні цього слова, триваліший і склад­ніший за описаний ритуал. Здійснюється він з 7 по 13 число спец­іально відведеного для цього місяця за арабським календарем (зул-хиджжа) і включає кілька обрядів.





Карта місць паломництва

Починається хадж з обряду іхрама — приведення себе в стан ритуальної чистоти. Символом чистоти є одяг прочанина, що складається з двох шматків білої тканини: один обертається на­вколо стегон, другий накидається на плечі. Прочани повинні по­голитися або просто зрізати пасмо волосся. На час паломництва змінюється і покривало Кааби — з чорного на біле (старі покри­вала розрізають на шматки і продають прочанам). Після цього відбуваються обряди «малого паломництва»: обхід навколо Ка­аби, пиття води зі священного джерела, біг між двох пагорбів.

Сьомого числа в мечеті Кааби провадиться урочиста проповідь, того же вечора або наступного ранку прочани залишають Мекку.

Восьмого числа процесія прочан (хто пішки, автобусами, а хто власним автомобілем) вирушає до долин Міна і Муздаліфа біля гори Арафат (28 км від Мекки), безперервно повторюючи «Ляббейка!» — «Підкоряюся Тобі!».

З полудня до заходу сонця дев'ятого числа відбувається цен­тральний обряд хаджа — вукуф (букв, стояння) поблизу Арафата: прочани слухають проповідь головного імама Священної Мечеті, який на білому коні підіймається на цю гору. Стояння біля гори має нагадувати людям про Страшний суд, коли вони нескінченно довго будуть чекати остаточної віддяки, маючи при собі тільки власні думки, слова і вчинки. Щойно сонце сідає, всі під звуки пострілів і музики рушають в долину Муздаліфа. Тут, поблизу яскраво освітленої мечеті, читаються вечірні й нічні мо­литви.

Наступного дня, десятого числа, після ранкової молитви про­чани прямують у долину Міна, де кидають сім каменів, підібра­них напередодні в Муздаліфі, в останній із трьох стовпів. Ці сто­впи символізують диявола, а сам звичай нагадує давнє покарання за особливо тяжкі злочини, що й дотепер застосовується на прак­тиці в деяких арабських країнах, і засвідчує рішучість учасників цієї церемонії прийняти сторону добра. Після цього прочани мо­жуть повернутися в Мекку для здійснення останнього тавафа.

У цей же день починається найзначніше мусульманське свя­то — свято жертвопринесення, що триває чотири дні. Цим свя­том завершується паломництво. У наш час прочанин просто оп­лачує спеціальний купон, і від його імені на спеціальній фабриці на околиці Мекки буде заколота вівця, чиє м'ясо відправлять у країни з голодуючим населенням як гуманітарну допомогу.

На зворотному шляху прочани, хоч це офіційно не входить до програми паломництва, намагаються відвідати Медину, де знаходяться могили Пророка й перших праведних халіфів, Ієрусалим і місто Хеврон у Палестині, де нібито похований Ісмаїл.





«Купол Скелі» в Ієрусалимі (одна з найбільших ісламських святинь)

Той, хто здійснив хадж, отримує почесний титул хаджі і пра­во на носіння особливого головного убору — зеленої чалми. У день Страшного суду хаджі зможе заступитися перед Аллахом за 400 своїх рідних і близьких.

За останні 70 років Мекку і Медину відвідало понад 30 млн чоловік, з них більше 2 млн побувало там у 2002 р.

Ритуал регулярного паломництва в Мекку певним чином згуртовує мусульман, розкиданих по всьому світі і замінює цен­тралізовану релігійну організацію, подібну до організації Хрис­тиянської Церкви.

До п'яти стовпів іс. І а му іноді додають шостий — «священну війну» — джихад (араб., зусилля, боротьба за віру). Звичай «свя­щенної війни» походить з епохи раннього ісламу, коли тривала безперервна війна, пов'язана з розширенням «світу ісламу». На­далі почали виділяти кілька різновидів джихаду:

• боротьба проти ворогів Аллаха, до яких зараховували всіх невірних;

• війна проти тих, хто зазіхає на недоторканність кордонів ісламської держави;

• воєнні дії проти монотеїстів-немусульман, що живуть на ісламській території, але відмовляються сплачувати спеціальні податки на невірних;

• боротьба з віровідступниками й тиранами (саме під ос­таннім приводом у 80-і роки XX ст. йшла «священна війна» між Іраном та Іраком, у якій загинули приблизно 1 млн мусульман).

Були вироблені конкретні правила ведення війни, що забо­роняли надмірну жорстокість щодо цивільного населення, ма­сові вбивства і руйнування.

Позаяк переважна більшість мусульман свято вірить, що доля кожного з них заздалегідь визначена, вони сміливо йдуть у бій, твердо знаючи: двом смертям не бувати, однієї — не минути. Крім того, родина загиблих у боротьбі за віру буде користуватися пост­ійною матеріальною і моральною підтримкою інших членів му­сульманської громади. Цим користуються як сучасні терористичні ісламістські угруповання, так і західні спецслужби. За повідом­леннями ЗМІ, родина загиблого терориста-самогубця може одер­жати залежно від розголосу, що набув здійснений ним теракт, до кількох сотень тисяч доларів, а за вбивство лідерів екстремістсь­ких угруповань спецслужби не пошкодують і мільйона.

Крім п'яти зазначених «стовпів», правовірні мусульмани повинні дотримуватися менш значних розпоряджень і заборон. До їх числа належать наступні:

1 .Сувора заборона робити зображення Бога, а також взагалі зображувати живих істот. Хоча ця заборона викладена в Корані лише побічно (40:66 та ін.), мусульмани вважають такі зображен­ня богохульством, спробою зрівнятися з Творцем, а спеціалісти-релігієзнавці пояснюють її необхідністю вести безкомпромісну боротьбу із залишками язичництва, що безпосередньо переду­вало ісламу.

2.Заборона вживати свинину, м'ясо паданини або пити кров (5:4; 6:146—147, ін.). Ці заборони дуже нагадують правила кошерної їжі, поширені серед євреїв, численні і впливові громади яких існували на Аравійському півострові і в його центрі Мецці в той час, коли Мухаммад почав проповідувати там іслам. І все-таки, якщо араби сприйняли ці правила від євреїв, то лише тому, що .не розводили свиней, а паданину не їли з погляду здорового глузду — у жаркому кліматі це рівносильне самогубству. Щодо заборо­ни вживання крові можна припустити, що вона, як і в євреїв, вва­жалася сповненою надприродними якостями, що підтримують життя, — адже сильна кровотеча завжди закінчується смертю живої істоти. Ставлення до крові як до нечистої рідини виявляєть­ся й в інших заборонах: якщо під час готування їжі до неї потра­пила кров, то вся їжа вважається нечистою, якщо у власній слині з'явилася кров з ясен — краще сплюнути від гріха подалі.

3.Заборона вживати спиртні напої, отримані в результаті процесу бродіння (точніше кажучи, ця заборона стосується вина та пива, але ніяк не горілки, невідомої арабському суспільству часів Мухаммада, але винайденої саме арабами в VIII ст.).

4.Заборона грати в азартні ігри. Є відомості, що мекканці зловживали і тим, і іншим, що відволікало їх від сумлінного ви­конання релігійних обов'язків, коли запанував іслам: п'яний не здатний належним чином зробити намаз, а азартний гравець може про нього й зовсім забути. Коли ж умовляння Пророка своїх послідовників не подіяли, довелося накласти сувору забо­рону (5:92). Ця заборона дотепер зберігається у вигляді відпові­дних статей карного законодавства багатьох арабських країн.

5. Заборона стягувати відсотки і займатися лихварством (ріба) (2:276—277), через яку банкам в арабських країнах доводиться задовольнятися «комісійними». Причиною заборони ріба, з по­гляду ісламу, є несправедливість, що заподіюється боржникові кредитором, використанням ним потреби боржника в грошах. Джерела цієї заборони при бажанні можна побачити в обстави­нах життя самого Пророка, для підприємницької діяльності яко­го звичайні тоді лихварські 100—400 % були воістину руйнівни­ми.

Найважливішими обрядами в ісламі слід вважати обрізання і жертвопринесення.



Обрізання — давня доісламська традиція, укорінена у бага­тьох народів у звичаях первісної ініціації, які знаменували пе­рехід до дорослого життя і супроводжувалися низкою фізичних і моральних випробувань, покликаних засвідчити готовність юнака (або дівчини) до виконання нової соціальної ролі. Хоча обрізання є в ісламі обов'язковим, йому не надається такого над­звичайного ритуального значення, як в іудаїзмі, — принаймні, у Корані про нього не сказано ані слова. Проте для звичайних мусульман саме цей обряд разом з відмовою від вживання сви­нини й алкогольних напоїв є найбільш наочним і зрозумілим знаком приналежності до цієї релігії.

На відміну від іудаїзму, вік хлопчиків, над якими здійснюєть­ся обряд обрізання, точно не визначений. Він коливається від 7 до 15 років. Правда, у наші дні його частіше пристосовують до початку навчання в школі. Обрізанню передує стриження волос­ся, перевірка знання основних молитов. Хлопчика вдягають у красивий костюм зі стрічкою через плече з написом «машаллах» («це те, що побажав Аллах»), саджають на коня, верблюда або в таксі і везуть до фахівця, іноді в супроводі цілого почту родичів, сусідів, знайомих. Після виконання обряду батьки і запрошені дарують винуватцеві цього сімейного свята подарунки, тим більше що найчастіше після операції хлопчик кілька днів зму­шений провести в ліжку.



Обряд жертвопринесення є невіддільною частиною ісламсь­ких свят, крім того, він може виконуватися при святкуванні уро­чистих подій у житті кожного мусульманина. Ритуал цього об­ряду чітко регламентований і спрямований на запобігання зай­вої жорстокості і кровопролиття при його виконанні. Тварина перед закланням повинна бути звернена головою до Мекки, а наближаючи ніж до її горла, треба обов'язково промовити традиційну священну формулу: «В ім'я Аллаха всемилостивого, все-милосердного!» Далі потрібно, щоб при закланні тварини були цілком розрізані чотири великих вени на шиї. Доки тварина рухає кінцівками, необхідно тримати тушу у висячому положенні, щоб краще стікала кров. Птаха обезголовлюють, після чого відпус­кають, щоб він бив крилами до повного знекровлення. В захід­ноєвропейських країнах обряд жертвопринесення за ісламськи­ми звичаями заборонений — як такий, що суперечить правилам гуманного поводження з тваринами.

Невіддільною частиною релігійно-культової системи ісла­му є шаріат. Шаріат (араб, аш-шаріа, букв, прямий, правильний шлях, розпорядження, законоположення) — зведення норм мо­ралі, права, культових розпоряджень, що регламентують усе сус­пільне й особисте життя мусульман. Значення шаріату для по­слідовників ісламу легко собі уявити, якщо згадати про нероз­ривний зв'язок між власне релігійною і суспільно-політичною сферами людського життя, про яку вже згадувалося як про най­важливішу особливість ісламу. З цього погляду шаріат можна назвати релігійним Законом, у тому розумінні, в якому вже го­ворилося про релігійний Закон євреїв, записаний в П'ятикнижжі Мойсея. Цим, певною мірою, пояснюється висока ефективність і стабільність дії шаріатських норм протягом усієї історії ісламу.

Умовно кажучи, норми шаріату поділяються на ті, що сто­суються обрядово-культової діяльності, і ті, що стосуються пи­тань державного, цивільного і кримінального права. Хоч би як там не було, завжди підкреслюється релігійний характер шаріа­ту в цілому, його «божественна природа». Тому покарання, навіть якщо вони виходять від державних правоохоронних органів, зав­жди сприймаються мусульманами і трактуються юристами та бо­гословами як боже покарання, оскільки головним призначен­ням держави є виконання волі Аллаха на землі.

Більшість розпоряджень шаріату мають загальний характер і визначають основні принципи ісламського законодавства. Ра­зом з тим, у ньому можна зустріти і конкретні юридичні норми, особливо щодо ритуальної практики.

Головним джерелом шаріату є, безумовно, Коран. Саме він визначив дух шаріатського законодавства, заклав основи най­важливіших шаріатських настанов, незважаючи на те, що влас­не правові норми в ісламському Священному Писанні найчастіше обкреслені у формі етичних вимог, а не юридичних норм. За деякими підрахунками, безпосередні вказівки з релігійних, ци­вільних і карних питань можна зустріти не менш як у 500 айатах, тобто приблизно в кожному десятому рядку Корана [недарма в самому Корані сказано, що він присланий арабам як судовий кодекс (13:37)]. Однак конкретних правових норм у Корані важко знайти більше ніж півтора десятка. Пояснюється це тим, що кон­кретні життєві ситуації не можуть бути передбачені вичерпним чином навіть у Священній книзі.

Тому при Мухаммаді продовжувало діяти традиційне для первісних і ранньокласових суспільств звичаєве право, а всі су­перечливі питання Пророк вирішував своїм всемогутнім словом, спираючись на свій життєвий досвід і здоровий глузд. Після смерті Пророка члени мусульманської громади керувалися пе­реказами і висловлюваннями, приписуваними Мухаммаду, або зверталися по допомогу до його найближчих соратників, чиї індивідуальні або колективні рішення мали юридичну чинність. Пізніше щонайменше дві-три тисячі з цих юридичних преце­дентів були зафіксовані в Суні, що у такий спосіб стала другим за значенням джерелом шаріату.

Незважаючи на це, приблизно до кінця Хет. мусульманські судці користувалися значною свободою у виборі рішення з пи­тань, не урегульованих першими двома джерелами шаріату.

Якщо судове рішення не суперечило здоровому глузду, нор­мам традиційного права і звичаям, поширеним серед мусульман, отримувало загальну підтримку, то воно в свою чергу ставало зраз­ком для наступних розглядів. Мусульманські богослови вбачали в загальному визнані божественну санкцію на його подальше за­стосування в правовій практиці. Так виникло третє джерело шар­іату і мусульманського законодавства в цілому — «спільна думка» (араб, аліджма). Насправді потреба в цьому принципі поясню­валася тим, що розростання мусульманського світу відбувалося більш швидкими темпами, ніж кодификація права.

Норми шаріату встановлюють:

1) дії обов'язкові, здійснення яких винагороджується, а не­здійснення тягне покарання (так, за 4-кратне порушення посту загрожує страта);

2) дії бажані, за здійснення яких чекає винагорода, але не­здійснення яких не викликає ніяких правових санкцій;

3) дії добровільні, за які не передбачені ані винагорода, ані покарання;

4) дії небажані, що заслуговують морального осуду, але не спеціального покарання;

5) дії заборонені, за здійснення яких очікує суворе покаран­ня.

На основі норм шаріату правосуддя з цивільних і криміналь­них справ здійснюють спеціальні судді — каді (араб, той, хто призначає; той, хто присуджує). У шаріатському суді каді висту­пає одночасно й у ролі обвинувача, а також стежить за приве­денням у виконання призначеного ним покарання. Вирок каді не може бути оскаржений у вищих апеляційних інстанціях (час­то їх узагалі не існує), але сам каді, його спадкоємець або колега вправі скасувати вирок. Крім суддівських обов'язків, каді за дав­ньою традицією виконує й обов'язки чиновника: спостерігає за станом громадських споруд і шляхів сполучення, відповідає за збір і розподіл громадських коштів, у тому числі добровільної й обов'язкової милостині тощо.

Норми шаріату і сьогодні діють у багатьох арабських країнах, хоча і несуть на собі помітний відбиток низького рівня розвитку арабського суспільства в часи формування ісламу. Тому, наприк­лад, за невелику крадіжку невдаху-злодія чекає відрубування кисті руки (5:42), а за перелюб загрожує 100 ударів ціпком (24:2) чоловіку і жінці або навіть публічне побиття камінням до смерті. За багато видів злочинів шаріат передбачає страту, способи якої залиши­лися незмінними з часів середньовіччя — відрубування голови, четвертування, утеплення, поховання живцем, а позбавлення волі застосовується порівняно рідко — можливо, тут позначилися ко­чові традиції. Крім того, діє принцип грошового відшкодування за убивство або заподіяння тілесних ушкоджень.

Шаріат розглядає шлюб як обов'язок людини перед Богом, а численних дітей - як знак Божого благовоління. В ісламі офі­ційно узаконене багатоженство, здавна відоме багатьом семітсь­ким народам (4:3), дозволяється мати до чотирьох дружин за умови рівного їх забезпечення.

Коли мусульманин одружується, він має сплатити за наре­чену її батькам викуп, іноді досить значний (тюрк, калим).

Відповідно до Корану і Суни необхідно приховувати сімей­не життя від сторонньої уваги. Найвідомішим практичним наслідком цих розпоряджень для європейця є носіння жінкою в громадських місцях покривала, що ховає фігуру й обличчя (араб. паранджа, тюрк, чадра) (24:31 і ін.). Перекази приписують честь установлення цього звичаю Пророку Мухаммаду, який одного разу приревнував свою молоду і вродливу дружину Айшу. У не­численних арабських містах і в тому соціальному середовищі, до якого належав Мухаммад. жінки за давньою традицією ховали обличчя, тоді як арабам-кочівникам цей звичай був невідомий; їхні жінки не знають покривал дотепер, оскільки вони заважа­ють займатися нелегкою повсякденною роботою.

Жінкам в ісламі виділяється особлива, заборонена для чо­ловіків половина будинку (араб, харам, звідси — гарем). Ніхто сторонній, крім вузького кола близьких родичів, євнухів і ма­леньких дітей (24:31), не може входити на жіночу половину бу­динку, бачити обличчя й прикраси жінок; залишати будинок без супроводу чоловіка шаріат жінці теж забороняє.

Відповідно до ісламу стосунки між чоловіками повинні бу­дуватися на засадах гармонії і взаєморозуміння. Головним у бу­динку вважається чоловік, який утримує родину (4:38). Він має право покарати повинну дружину — наприклад, відлучити її від свого ложа на термін до чотирьох місяців (2:226).

Процедура розлучення відповідно до шаріату дуже проста. Якщо чоловік говорить дружині «Таляк!» («Розлучаюся!»), вона вже може вважати себе розлученою. У цьому разі дружина, як правило, повертається в рідний дім, але зобов'язана повернути­ся до чоловіка, якщо він змінить своє рішення. Слово «Таляк!», повторене тричі, робить примирення чоловіка і жінки немож­ливим (2:228—232). Ісламські богослови вважають, що всупереч зовнішній простоті така процедура дає чоловіку і жінці досить часу для прийняття обміркованого, а не емоційного рішення. Розлученій дружині повертається та частина майна, що є її осо­бистою власністю, і відповідно до статку чоловіка призначаєть­ся справедливе утримання (2:242). Розлученій жінці дозволяється знову безперешкодно виходити заміж.

Яків інших релігіях, у культовій системі ісламу значне місце приділяється релігійним святам, найзначнішими з яких є на­ступні.

День жертвопринесення, відомий нам під тюркською назвою Курбан-байрам. Відзначається на згадку біблійного праотця Авраама (Ібрагіма), який збирався принести в жертву Богові свого сина. Тому кожен віруючий зобов'язаний зарізати разом з чи­танням молитви вівцю, барана, корову, верблюда або коня.

Свято жертвопринесення починається 10 числа місяця зул-хіджжа (на 70-й день після посту) і закінчується водночас з за­вершенням паломництва. У цей день мусульмани в пам'ять про намір Ібрагіма пожертвувати Богу свого сина мусять принести на заклання тварину. Ті, хто тримає домашню худобу, спеціаль­но відгодовують жертовну тварину до свята, дотримуючись відповідного розпорядження Корану (22:37). Інші роблять у ме­четь грошові внески, що за розмірами дорівнюють вартості жер­товної тварини. Небагатим людям доводиться скидатися, щоб купити тварину: вівцю або барана приносять у жертву від однієї людини, інших жертовних тварин — по одному на сімох жерт­водавців. Жертовна тварина має бути не молодшою року й не мати недоліків. Приготовану до заклання тварину іноді відзна­чають фарбою, намистами і бубонцями. Відповідно до ісламсь­кого віровчення, ці тварини допоможуть людям досягти місця Страшного суду.

Святковим ранком мусульмани йдуть до мечеті в новому святковому одязі. Після колективної молитви вони розходяться по домівках, а потім збираються в когось для читання Корану, слухання настанов і повчань священнослужителя. Потім у ме­четі або на відкритому молитовному майданчику за містом імам вимовляє проповідь. Після відвідування мечеті прийнято йти на кладовище молитися за померлих.

Після відвідування кладовищ і усипальниць праведників здійснюється сам обряд жертвопринесення. М'ясо забитої тва­рини треба поділити на три частини: одна — родині, друга — близьким, сусідам, залишок — бідним і голодним (22:29). Для цього влаштовується ритуальне частування, в якому бере участь широке коло знайомих, родичів і сусідів. Шкіри жертовних тва­рин здають у мечеть.

Про розмах цього свята можна судити за повідомленнями арабських ЗМ І, згідно з якими поголів'я овець у цей день змен­шується на чверть.

Ураза-байрам — свято закінчення посту, свято розговіння, або малого жертвопринесення. Триває це свято три дні. У ці дні віруючі повинні дати звіт про те, як вони провели піст місяцю рамадан. Якщо вони порушили піст, то зобов'язані принести жертву або сплатити духівництву певне відшкодування.

У день ураза-байрама роздають милостиню «завершення посту», роблять благодійні внески на громадські потреби. За повір'ям, поки раб Божий не подасть милостині, «піст рамадана висить між небом і землею».

Напередодні свята прийнято обмінюватися традиційними частуваннями з найближчими сусідами. Рекомендуються фініки і солодощі. Усі намагаються повернутися в коло родини і зали­шатися вдома, оскільки вважається, що саме в цей день повер­таються в рідний будинок душі померлих предків.

Перед урочистою молитвою рекомендується старанно ви­конати всі очисні церемонії й надягнути святковий одяг. У про­повідях на честь свята звучать заклики дотримуватися посту й у майбутньому.

Після обов'язкової спільної молитви мусульмани відправ­ляються до могил. Дорослі чоловіки, зібравшись разом, відвіду­ють ті родини, що недавно втратили когось зі своїх членів. У ро­динах померлих влаштовуються поминки з читанням молитов і символічним частуванням.

У той же час, у дні ураза-байрама повсюдно працюють свят­кові ярмарки, організуються народні гуляння. Свято завершуєть­ся вечірньою трапезою.



Мірадж — свято на згадку чудесної нічної подорожі Пророка Мухаммада з Мекки в Ієрусалим і далі до Престолу Господнього (17:1). У ніч з 26 на 27 число місяця раджаб Мухаммад, що мирно спав поблизу Кааби, прокинувся від голосного заклику: «Про­кинься, сплячий!» Розплющивши очі, він побачив свого давньо­го знайомого — архангела Джибраїла в розшитому золотом і пер­лами одязі. Поруч з ним знаходилася дивна тварина — білий кінь з людським обличчям і крилами, що випромінювали світло. На цьому прекрасному творінні Аллаха на ім'я ал-Бурак («Блиску­чий») свого часу їздив Ібрагим. Коли на нього сів Пророк Мухам­мад, він миттєво перенісся в супроводі Джибраїла спершу на гору Синай, де колись Бог з'явився Пророку Мусі, а потім до Віфлеєма, де колись народився пророк Іса. Після зупинок у цих місцях для молитов ал-Бурак привіз Мухаммада на Храмову гору в Ієрусалимі (1090 км від Мекки!), де тепер височить на згадку про Мірадж «Купол скелі».

Мухаммад на Бураку

Там до Пророка спустилися осяяні неземним світлом сходи, по яких Пророк миттєво піднявся до семи небес. На першому небі його вітав Адам, а на останньому чекав Аллах, чий лик був схований ба­гатьма тисячами покривал. Тут засновник ісламу вторгував в Алла­ха щоденну п'ятикратну молитву (Господь жадав від мусульман мо­литися 50 разів у день!). Потім Мухаммаду були запропоновані дві посудини — одна з вином, а друга з молоком. Мухаммад випив молока. З'ясувалося, що Мухаммад діяв правильно, оскільки інакше його народ зійшов би з правильного шляху. У бесіді з Аллахом Му­хаммад вимовив 99 тис. слів, однак повернувшись додому, знай­шов своє ліжко ще теплим.

Мавлюд — день народження Мухаммада. Як і будь-яке інше свято, воно супроводжується урочистим богослужінням, поси­леними молитвами, святковими застіллями, загальним прими­ренням, роздачею щедрої милостині.

Звичай святкувати день народження Пророка закріпився (через 300 років після завершення його пророчої місії. Точна дата народження Пророка невідома, але перекази, як і у випадку з Буддою, приурочують її до дня його смерті (8 червня 632 р.). У мусульманському календарі це 12 число місяця ал-аввал.

Традиційно дні народження в ісламському світі святкуються без зайвої зовнішньої пишноти, а іноді й зовсім не відзнача­ються. Дати, коли пішла з життя та або інша відома людина, прийнято відзначати більш урочисто. З нагоди Мавлюда в мече­тях відбувається урочисте богослужіння з проповідями на честь Пророка, роздається милостиня. Святкова програма містить у собі декламацію рядків з Корана, в яких прославляється Пророк. У багатьох країнах мають місце святкові ходи із запаленими ліхтарями або смолоскипами.

П'ятниця (араб, йаум ал-джума) — день відпочинку, що має таке ж релігійне значення, як субота в іудеїв і неділя в християн.

Адже саме в п'ятницю, за твердженням мусульманської традиції, народився Пророк Мухаммад, відбулося переселення з Мекки в Медину, очікується початок Страшного суду. У п'ятницю мо­литва особливо урочиста. У полуденній молитві два перших ракати замінюються проповіддю глави мусульманської громади — імама. Щоб підкреслити значимість моменту, імам сідає в тиші на 1—2 хв. Потім він починає говорити. За традицією, перша частина проповіді імама стосується духовних питань, друга — повсякденного життя віруючих.

Якщо, підбиваючи підсумок, спробувати порівняти мусуль­манську обрядовість і мораль із християнською, то можна пого­дитися з оцінкою акад. В. Бартольда: «Християнин, щоб вико­нати вимоги своєї віри, повинений забути себе заради Бога і ближнього; від мусульманина його закон тільки вимагає, щоб серед своїх справ він не забував ні Бога, ні ближнього»[ Бартольд В.В. Работы по истории ислама и арабского халифата// Соч. — М., 1966. -Т. 6. -С. 218.], ні, до­дамо, самого себе.


1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка