Релігієзнавство



Сторінка2/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47

Секта (латин, secta — вчення, напрям) — релігійне об'єднан­ня із самобутнім віровченням і культом, що, як правило, відкололо­ся від більш великої організації і характеризується порівняною не­численністю, замкнутістю, ізольованістю від світу й від інших релігій, претензіями на винятковість поглядів, що сповідуються його прихильниками.

Сектантські догмати прості, але тяжіють до основ вчення тієї релігії, з якої виникла секта. Самобутність сектантського віров­чення зводиться до того, що якісь другорядні елементи віри, які вже існували у вихідній релігії, тут зводяться до положення цен­тральних. Наприклад, це можуть бути зцілення, пробудження або вчення про кінець світу.

Культова практика сектантів на ділі спрямована не на підтримку внутрішнього духовного зв'язку з надприродним, а на демонстрацію свого різко негативного ставлення до світу. Численні заборони, дотримання яких вимагає від своїх прихиль­ників секта, покликані зіграти роль своєрідного сита, проходя­чи через яке, гідні відокремлюються від негідних. Така поведінкова твердість виробляє почуття приналежності до елітарної меншості, що володіє недоступною всім іншим повною й оста­точною істиною.

Влада в секті, як правило, дається завдяки особистим «духов­ним дарам» і визнанню «духовної сили», її лідери виявляються в результаті особливого натхнення, що начебто сходить на людей.

Як правило, секти - досить короткочасні об'єднання й не існують довше, ніж життя одного покоління. Проте їхня доля скла­дається по-різному. Одні секти розпадаються, зазвичай після відходу від керівництва сектою її лідера. Інші секти вписуються у суспільство, розширюють свої лави й розвивають бюрократичні структури управління, перетворюючись на деномінації. Це відбу­вається через достатньо природний процес - дорослі діти членів секти, виховані вже в дусі її віровчення, більше не потребують навернення в «істинну віру», драматичного зламу життя, на яких більше не акцентується увага. Нарешті, деяким сектам вдається зберігати себе, використовуючи певні засоби самозбереження — сувору дисципліну, винятковий колективізм в усіх сферах життя членів секти, обмеження на спілкування із зовнішнім світом, шлюби тільки між «своїми» тощо.

Терміном «культ» позначають невелику за кількістю, корот­кочасну, часто територіальна локальну релігійну організацію з не­розвинутою організаційною структурою, але яскравою особисті­стю лідера. Проте головна ознака «культу» — оригінальна куль­това діяльність, яка радикально відрізняється від пануючої у суспільстві релігійної традиції. У цьому значенні термін «культ» найчастіше застосовується для позначення сучасних нетрадиц­ійних релігійних об'єднань на кшталт сумнозвісного «Білого братства» на чолі з «Марією Деві Христос».



«Таємні товариства» це асоціації, мета, порядок членства, ритуали, навіть саме їхнє існування є таємним і відкривається тільки вузькому колу посвячених. Релігійний характер має лише незначна частина відомих з історії таємних об'єднань — політич­них, економічних, кримінальних. Термін «таємні товариства», на наш погляд, найдоцільніше вживати щодо двох типів релігій­них організацій — до таємних союзів у первісних релігіях, які, наприклад, збереглись у багатьох африканських народностей, а також до деяких сучасних нетрадиційних релігійних організацій. Прикладом таких організацій може служити американський Ку-Клукс-Клан. Ця організація виникла після Громадянської війни 60-х pp. XIX ст. для боротьби з афроамериканцями. Після свого відродження у 1920-х pp. Ку-Клукс-Клан перетворився на това­риство релігійної спрямованості, що протистояло католикам, іудеям, взагалі «іновірцям». За традицією, щоб зберегти таємни­цю, його члени здійснюють свої ритуали і навіть проводять публічні ходи у білих балахонах і натягнутих на обличчя ковпа­ках.

Так само як і щодо культу, щодо релігійної організації діє закономірність — чим більш зрілою є та чи інша релігія, тим більш численною і складною є релігійна організація.

Якщо ж у якійсь релігії не буде хоча б одного з цих елементів, вона не буде вже й релігією в повному сенсі цього слова. І справді, важко уявити собі релігію без віри, віровчення, культу або орган­ізації.

Існує ще цілий ряд елементів, властивих кожній релігії (її . догматичне і моральне вчення, аскетичні принципи й правила життя тощо); усі вони органічно і логічно пов'язані із зазначе­ними вище основними чотирма частинами релігії.

Релігія має також два боки: зовнішній — як вона уявляється сторонньому спостерігачеві, і внутрішній, яка відкривається віруючому, що живе відповідно до духовних і моральних принципів тієї або іншої релігії.

Із зовнішнього боку релігія є:

• у суспільно-практичному сенсі — організацією з визначе­ною структурою управління (Церква), правилами життя своїх по­слідовників, культом;

• у філософському плані — світоглядом, що містить у собі систему конкретних положень (істин). До істин релігії належать такі.

• Сповідання духовного, досконалого, розумного, особистого Начала — Бога, який є Джерелом (Причиною) буття усього, що існує, у тому числі людини, і завжди є активно присутнім у світі. Ця ідея може мати дуже різноманітні за формою, змістом і ступе­нем ясності вираження в різних релігіях: монотеїстичних (віра в єдиного Бога), політеїстичних (віра в багатьох богів), дуалістич­них (віра в два Божественних начала: добре й зле), анімістичних (віра в наявність душі у всіх сил і явищ природного світу).

Переконання в тому, що людина здатна до спілкування, єднання з Богом і досконалого, вічного з Ним життя. Ця аксіома релігійного вчення складає фактично саму його сутність.

• Віра в буття світу надприродного, вступаючи в духовний контакт із яким (своїми чесними або, навпаки, аморальними вчинками), людина у великому ступені визначає своє життя.



З внутрішнього боку релігія — це особливе духовне життя, що відкриває людині надприродний світ.

Існують й інші точки зору на структуру релігії. Згідно з од­нією з них до зовнішньої структури релігії належать: релігійні уявлення (комплекс ідей і образів, пов'язаних з вірою в надпри­родне) релігійні дії (обряд й, ритуали і звичаї, за допомогою яких віруючі спілкуються з надприродним), релігійні настрої (емоц­ійно-психологічні стани, викликані вірою в надприродне) і релігійні організації. До внутрішньої структури релігії відносять: релігійну картину світу (погляд на навколишній світ як на світ природний і надприродний) і релігійну науку життя (моральні й соціальні правила поведінки віруючої людини).

Згідно з іншою точкою зору, поширеною у вітчизняному ре­лігієзнавстві соціологічного спрямування, у структурі виділяють: релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні організації, релігійні стосунки. Це більш загальна структурація релігії. Зо­крема, релігійна свідомість, крім віри, включає і віровчення, а та­кож релігійну філософію. Релігійна діяльність, крім культової, включає й позакультову діяльність. До поза культової діяльності належать діяльність з тлумачення й систематизації релігійних ідей, їхнє викладання в духовних навчальних закладах, мі­сіонерська діяльність, виховання у родині, керівництво різни­ми ланками релігійної організації. Релігійні організації також мо­жуть створюватись для функціонування й у позарелігійних сфе­рах (наприклад, «Банк Святого Духу» у Ватикані, християнські, ісламські політичні партії тощо). Нарешті, релігійні стосунки можна визначити як збірну назву для стосунків, в які вступають між собою віруючі у процесі релігійної діяльності в релігійних організаціях і установах. Слід уточнити, що не всі без винятку стосунки такого типу обов'язково є релігійними. Релігійні інди­віди, групи, інституції можуть здійснювати й нерелігійну — еко­номічну, політичну, просвітницьку діяльність. Релігійні стосун­ки поділяють на культові та позакультові. Культові стосунки налагоджуються під час виконання спільного виконання віруючими культових дій. Наріжним каменем культових стосунків є взаємовідносини «людина - надприродне (Бог)», чиїм відповід­ником у звичайному житті є взаємовідносини «батько—син». По­закультові стосунки, відповідно, встановлюються під час спільного виконання позакультової діяльності. Прикладом таких стосунків є взаємозв'язки між учнями й викладачами духов­них навчальних закладів. Релігійні стосунки можуть мати різний характер — солідарності, терпимості й нейтралітету, конкуренції, конфлікту й боротьби, нерідко з сильною тенденцією релігій­ного фанатизму.


1.2. ФЕНОМЕН РЕЛІГІЙНОЇ СВІДОМОСТІ

Як бачимо, підґрунтям розглянутої структури релігії є релі­гійна свідомість. Стрижнем релігійної свідомості, у свою чергу, є віра у надприродне, точніше кажучи — надприродні істоти, якості, зв'язки та стосунки, які не підвладні закономірностям ма­теріального світу, а навпаки, перебувають в їх основі, панують над ними. У цьому розумінні надприродне відрізняється від усьо­го незвичайного у художньому вимислі, численні приклади якого демонструють нам міфи, легенди й казки. Віра надає впевненості у реальності існування надприродного (на думку переважної більшості неупереджених дослідників-релігієзнавців, предмет віри існує лише у свідомості самого віруючого), тоді як художній образ тільки виглядає правдоподібним — таким, що може бути, але може й не бути. Через це вона потребує певної конкрети­зації в релігійних образах, настроях і почуттях, й подальшої систематизації у догматах релігійного віровчення. Сукупність цих емоційно-чуттєвих і раціональних побудов складає те, що може бути назване релігійною свідомістю.

Релігійна свідомість існує на двох рівнях: теоретичному і побутово-життєвому (можна зустріти й інші назви: релігійна іде­ологія та релігійна психологія, концептуальний і буденний рівні тощо). Теоретичний рівень релігійної свідомості складається з:

• Системи релігійних вірувань, центральне місце серед яких, безумовно, займає ідея надприродного. У світових релігіях, на­приклад християнстві, ця ідея персоніфікується в образі могут­ньої істоти, що створила світ і людство, відтепер керує їхнім по­дальшим існуванням. Розробкою цього боку віровчення зай­мається у християнстві теологія (богослов'я), букв, вчення про Бога.

Релігійних концепцій економіки, політики, права, сусп­ільства, моралі, мистецтва тощо. • Релігійної філософії, яка переймається передусім пробле­мою буття світу, місця й ролі у цьому світі людини, її вищого при­значення, безсмертя душі.

Розробкою та поширенням конструкцій теоретичного рівня релігійної свідомості займається особлива група професіоналів - теологи та релігійні філософи, викладачі духовних навчаль­них закладів, релігійні письменники й журналісти, видавці релі­гійної літератури, священнослужителі тощо. Взагалі, зберіган­ня й одночасно розпоширення віровчення на теоретичному рівні релігійної свідомості є головним завданням релігійної органі­зації, перш за все такої централізованої, як Церква.

На побутово-життєвому рівні релігійна свідомість постає у вигляді найбільш типових релігійних образів, настроїв, почуттів широкого загалу віруючих людей. Припустимо, у християнстві переважна більшість віруючих уявляє собі Бога із зовнішністю та рисами характеру людини. Інші уявляють його одночасно і як особистість, і як абстрактний дух, і лише відносно невелика кількість має близьке до теологічного абстрактне уявлення про Бога як про безособовий дух. Наведений приклад, заснований на реальних наукових дослідженнях, засвідчує, що побутово-життєвому рівню релігійної свідомості притаманні не тільки емоційні та вольові, але також і раціональні компоненти. Хоча перші переважають, у свідомості кожного конкретного вірую­чого це співвідношення залежить від ступеня його впевненості у предметі його віри, який, у свою чергу, базується на його обіз­наності з основними засадами релігійного віровчення завдяки читанню релігійної літератури, спілкуванню із священнослужи­телями та іншими віруючими.

Жвавість побутово-життєвого рівня релігійної свідомості залежить від жвавості релігійних почуттів віруючих, на які по­мітно впливає ступінь регулярності відвідування ними культо­вих споруд і виконання культових дій. Особливо сильно релігійні почуття віруючих підтримуються під час їхнього контакту (навіть опосередкованого) з різноманітними священними предметами (мощами, рештками святих людей у християнстві; Чорним Ка­менем, вмурованим у стіну головного святилища мусульман – Кааби у Мецці; Зуба Будди в одному з буддійських храмів о. Шрі-Ланка), оскільки, на їх переконання, саме таким чином боже­ственне проявляє себе найвідкритіше. Через те, що релігійні почуття зазвичай супроводжуються ейфорійними відчуттями, поцейбічне щастя розцінюється віруючими як передування по­тойбічного «блаженства». Крім того, на думку християнських богословів, релігійне переживання навколишнього світу на по-бутово-життєвому рівні релігійної свідомості завжди наводить на думку про першопричину і Творця усього, що доповнює по­чуття віруючих острахом і благоговінням.

Релігійній свідомості властиві деякі особливості. До їх чис­ла відносять: 1) символізм; 2) наочну образність та підвищену емоційність; 3) консерватизм.

Символізм релігійної свідомості — наділення предметів, дій, слів і текстів особливими релігійними значеннями — пояснюєть­ся теологами (богословами) тим, що ніяка земна реальність не здатна висловити ідеальну божественну досконалість, отже, ви­магає певного опосередкування.

Це опосередкування відбувається через унаочнення основних віронавчальних положень у чуттєвих образах — людиноподібних істот, тварин, рослин, матеріальних предметів, природних явищ. Релігієзнавці погоджуються з тим, що ці образи потрібні для того, щоб продемонструвати неосвіченій більшості вірую­чих складні, абстрактні релігійні ідеї. Уособлення релігійних ідей не треба розуміти спрощено. Уособленню підлягають не тільки надприродні істоти, а й надприродні якості, зв'язки, стосунки, які можуть виступати у вигляді Духа, сили, могутності, любові, не тільки особистісні людські ознаки — зовнішність, вдача, а й певні соціальні сили. Наприклад, відомий у середньовічному мистецтві образ Христа як правителя Царства Небесного — з ко­роною на голові і на троні, був покликаний символізувати могутність влади монарха.



Консерватизм релігійної свідомості також пояснюється на її теоретичному рівні вічним, незмінним характером божествен­ного ладу, який треба наслідувати, й тому суспільному ладу, який склався на землі. Наприклад, праця великого польського астро­нома М. Коперника, в якій він виклав науковий погляд на устрій Сонячної системи, була «реабілітована» Римсько-Католицькою Церквою лише 1828 p., через 250 років після її виходу у світ.

Насправді не всі елементи релігійної свідомості однаковою мірою консервативні на всіх її рівнях. На теоретичному рівні у багатьох розвинутих релігіях найусталеним є, безперечно, комплекс теологічних ідей, пов'язаних із Богом, та кодекс мораль­них приписів і настанов, наймобільнішим — соціальний компо­нент віровчення. Про це, скажімо, красномовно свідчать резуль­тати II Ватиканського собору (1962—1965), який санкціонував частковий перегляд не тільки соціально-політичної доктрини, а й культової практики й організаційних форм Римсько-Католицької Церкви й узяв курс на aggiornamento, букв, осучаснення Церкви. Хвилеподібне зростання нетрадиційних релігій також засвідчує формування «нової релігійної свідомості», яка розгля­дається дослідниками одночасно як протест проти кризових явищ у різних сферах життя західного суспільства, і як спроба пристосуватися до докорінних змін у ньому в останню чверть XX ст. її основні риси:

• еклектичність, суміш релігійних і парарелігійних ідей (ма­гія, астрологія, чаклунство). Наприклад, заданими соціологів, сучасній людині так само легко повірити у чаклунство чи пере­селення душ, як і в потойбічне життя й воскресіння мертвих;

• акцент не на колективній ритуальній практиці, а на особистісному суб'єктивному досвіді й містичному підході до здійснення кінцевої мети буття — єднання людини з Божествен­ним Началом;

• неінституалізований характер, який означає, що люди ви­являють свою віру, формально не перебуваючи в тій чи іншій релігійній спільноті.

Ще більш радикальною виглядає сучасна християнська «постмодерністська теологія». Творіння не є миттєвим актом, вия­вом безмежної могутності Божої. Не тільки будь-яка людина, але й кожна річ у світі є співтворцем Бога, вони творять, крім себе, ще й увесь світ, приймаючи на себе одночасно відповідальність за нього. Втілення Бога в Ісуса Христа також відтворюється в кожній людині - тією мірою, якою вона є особливим мікрокос­мом, маленьким самодостатнім світом. Бог вже не перебуває у небесній сфері і недоступний для спілкування. Він завжди при­сутній у земній сфері, не просто виражає себе у Священних тек­стах, а й чекає відлюдний як від свого співрозмовника відповіді у вигляді особистісного розуміння цих текстів. Християнство — це релігія соціокультурної меншини порівняно з людством, вона на побутово-життєвому рівні розглядається як одна з мов, по­руч з наукою, мистецтвом, багатьма іншими віруваннями і культами, за допомогою яких людина може найповніше висловити усе внутрішнє багатоманіття власного «Я».

Серед релігійних компонентів побутово-життєвого рівня до найконсервативніших елементів відносяться традиції, до найдинамічніших — релігійні настрої.

Консерватизм релігійної свідомості забезпечує життє­стійкість релігії, широкі можливості її пристосування до зовнішніх, суспільних умов її існування.

Теоретичний і побутово-життєвий рівні релігійної свідо­мості тісно пов'язані один з одним. Теологічні побудови набу­вають у свідомості віруючих вигляду конкретних образів. З дру­гого боку, теоретичний рівень релігійної свідомості покликаний витлумачувати релігійні явища на побутово-життєвому рівні, узагальнювати їх, сприяючи тим самим їхнім змінам у тому чи іншому напрямі. З історії релігії відомо чимало прикладів, коли релігійні вчення, що створювалися штучно й не віддзеркалюва­ли настроїв простих віруючих, не знаходили їхньої підтримки й забувались. Так було, скажімо, у середині II тисячоліття до н.е. у Давньому Єгипті. Тамтешній фараон Аменхотеп IV вирішив чи не вперше в історії релігії запровадити культ єдиного Бога Атона, тоді як і в самому Єгипті, і в сусідніх державах панувало бага­тобожжя. Але його спроба зазнала невдачі. Тому значного по­ширення набувають лише ті релігійні ідеї, в яких віруючі знахо­дять вираження своїх релігійних уявлень.

Теоретичний і побутово-життєвий рівень релігійної свідо­мості також співвідносяться історично: релігійні погляди на ранніх стадіях еволюції релігії виникають і тривалий час функц­іонують на побутово-життєвому рівні, лише значно пізніше зро­стаючи до теоретичного рівня.

Утілення релігійної свідомості в мисленні і практичних діях кожного окремо взятого індивіда є його релігійністю, показни­ком ступеня його прилучення до релігії. Загалом розрізняються:

• Релігійні люди з домінантною орієнтацією, умовно кажу­чи, «активні віруючі». Вірять вусі положення віровчення, нале­жать до релігійної спільноти, регулярно виконують культові дії, поширюють релігійні погляди серед інших людей.

• Релігійні люди з підпорядкованою орієнтацією, або «па­сивні віруючі». Визнають основні положення віровчення, куль­тові дії виконують нерегулярно, їхнє членство у релігійних організаціях є суто формальним, у поширенні своєї релігії активної участі не беруть.

Ті, хто вагається між вірою та невір'ям. Мають сумніви в основних положеннях віровчення, зрідка виконують тільки най­важливіші обряди; зв'язки з релігійними організаціями є епізо­дичними.

• Індиферентні, або невіруючі. Не мають релігійної віри, не відносять себе до релігійної спільноти, однак терпимі щодо релігії та віруючих. Можливі поодинокі випадки виконання ре­лігійних обрядів за нерелігійними мотивами.

Атеїсти. Не вірять в існування наприродних сил і аж ніяк не пов'язані з релігійними практиками у своєму повсякденному житті.



1.3. ОСНОВНІ ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ РЕЛІГІЇ

Щодо проблеми походження релігії існують два основних підходи: релігійний (богословський, або теологічний) і світський (релігієзнавчий, або науково-філософський).



Релігійний підхід стверджує, що поява ідеї Бога в людській свідомості та виникнення релігії обумовлені тим, що є Бог, який створив світ (світ має початок і кінець), природу, людину. Бог впливає особливим чином на людину, а людина здатна за пев­них умов сприймати цей вплив, спілкуватися з Богом. Наводять­ся й докази буття Бога.

1) Онтологічний доказ був сформульований блаж. Августи­ном (V ст.) і теологом Ансельмом Кентерберійським (XI ст.). Він полягає в тому, що, оскільки ми можемо уявити собі досконалу істоту, вона має бути, тому що в протилежному разі ми не могли б її уявити[Ансельм Кентерберийский. Прослогион // Соч. —'M., 1995. — C.I 28-129.]. Логічна неможливість цього доказу полягає в тому, що реальне існування Бога підмінюється існуванням поняття про Бога: від того, що я уявляю в своєму гаманці сто талерів, моє майно не стане на них більше, — так спростував цей доказ відо­мий німецький філософ І. Кант (1724—1804)[ Кант И. Критика чистого разума // Соч.: В 8 т. - M., 1994. — T. 3. — С. 452-453] Проте онтологічний доказ дозволив перейти до менш уразливих доказів — істо­ричного і психологічного.

2) Космологічний доказ, намічений великими античними мудрецями Платоном і Аристотелем і остаточно сформульова­ний видатним богословом західноєвропейського Середньовіч­чя Томою Аквінським (1225/1226—1274), вимагає для такого складного світу, як наш, першопричини, первісного імпульсу всякого початку або руху, що сам має бути безпричинним, безу­мовним. Цей доказ розвивали видатні філософи-раціоналісти Нового часу Г. Лейбніц і X. Вольф. Його заперечують, стверд­жуючи, що світ не вимагає першодвигуна, оскільки матерія сама має рух як свою властивість.

3) Телеологічний доказ стверджує наявність у світі доцільності, породженої Богом: «Ми переконуємося, що предмети, позбав­лені розуму, якими є природні тіла, підкоряються доцільності... Оскільки ж самі вони позбавлені розуміння, вони можуть підко­рятися доцільності лише остільки, оскільки їх скеровує хтось обдарований розумом і розумінням, як стрілець направляє стрілу. Отже, є розумна істота, яка надає ціль для всього, що відбувається в природі; і її ми називаємо Богом».[ Фома Аквинский. Сумма теологии// Боргош Ю. Фома Аквинский. — 2-е изд.-M., 1975.-С. 145.] Цей доказ за­раз широко використовується, оскільки думка про наявність у світі гармонії, доцільності дуже поширена. Цей доказ можна покритикувати, стверджуючи, що гармонія нашого світу, побу­дована на поглинанні сильними слабких, на зіткненнях і бо­ротьбі, не узгоджується з добротою Творця. Прихильники теле­ологічного доказу у відповідь на це заперечення вказують на факт гріхопадіння, що зіпсував Творіння. Мовляв, гармонійність світу іншого, нижчого порядку, не така досконала, як це було задума­но Творцем, але вона все ж таки є.

4) Моральний доказ стверджує наявність абсолютного і вічно­го морального закону, як прояв божественного начала у світі. Ви­сунутий він знаменитим німецьким філософом І. Кантом. Чому «категоричний імператив», совість, так владно керує людиною? Тому що є Бог, тому що «вищого блага, яке моральний закон зобов'язує нас покладати предметом наших прагнень, ми може­мо очікувати тільки від морально досконалої (святої і благої) і разом з тим усемогутньої волі»[ Кант Й. Критика практического разума // Соч.: В 8 т. — M., 1994. — т. 4. - С. 527.]. Цей доказ зрозумілий тільки совісним людям, тому його цінність відносна.

5) Історичний доказ — давній, оскільки на факт загальності віри в Бога (богів) указували ще античні автори (наприклад, Цицерон), але часто використовується й до сьогодні: «Історія не знає жодного народу, що був би зовсім позбавлений віри. Навіть атеїстів не можна вважати людьми по-справжньому невіруючи­ми. Ідеологічні міфи, що приймаються ними на віру, — це, власне кажучи, перелицьована релігія»[ Мень А. История религии: В поисках пути, истины и жизни: Учеб. Посо­бие: В 2 кн. — М., 1997. — Кн. 1. С.8.]. Цей доказ не має суворо логі­чного характеру, просто важко собі уявити, щоб омана була на­стільки масовою і давньою.

6) Психологічний доказ — сучасний. Наявність у людини ре­лігійного почуття має викликатися зовнішньою причиною, яка й є Бог. Цей доказ зрозумілий тільки віруючим, тому його цінність також відносна.

Послідовники релігійного підходу також упевнені в тому, що релігія була вкладена Богом у людську душу і потім відкрита їй в істинах священних текстів. При цьому вказується, що релігійне почуття й релігійний культ, який супроводжує його, необхідні не для, скажемо так, задоволення божественного марнославства, а для самопізнання людиною своєї вищої духовної сутності, здат­ної відриватися від повсякденного і мирського.

Прикладом релігійного підходу до проблеми походження релігії може бути теорія «прамонотеїзму», обґрунтована като­лицьким священиком В. Шмідтом (1868—1954) у фундамен­тальній 12-томній праці «Походження ідеї Бога». Відповідно до цієї теорії віра в багатьох богів, легенди й міфи про героїв і царів є лише пізнішими перекручуваннями віри в єдиного Бога, Твор­ця всього сущого.

Релігійний підхід завжди конфесійний, тобто стоїть на по­зиціях однієї з релігій.



Світський підхід не дає однозначної відповіді на питання про сутність і виникнення релігії. За всю історію людської думки було чимало спроб пояснити феномен релігії. Переважна більшість наукових теорій виходила з раціоналістично-психологічного аспекту — припущення про те, що саме природа людини, пере­несена на навколишній її світ, стала основою уявлень про над­природні сили і богів.

Назвемо найбільш поширені й відомі наукові пояснення по­ходження й сутності релігії і спробуємо стисло викласти їхній зміст у кількох тезах.

Перше наукове пояснення походження релігії — натуралі­стичне, його основоположниками вважають французьких про­світників XVIII ст. До них примикали класик німецької філо­софії Л. Фейербах (1804— 1872), а також К. Маркс (1818— 1883) i Ф. Енгельс (1820—1895). Представники цієї теорії вважали, що релігія походить від споконвічного безсилля людини перед па­нуючими над нею природними і соціальними силами.

По-перше, вони вказували на те, що, на відміну від тва­рин, первісна людина вже почала усвідомлювати свою за­лежність від природи, оскільки мала у своєму розпорядженні лише примітивні знаряддя праці, обмежені трудові навички і була позбавлена елементарних знань про навколишній світ. Не дивно, що забезпечення їжею, успіх або невдача під час по­лювання чи рибної ловлі, навіть збереження власного життя часто залежали від випадкового збігу обставин, що розціню­вався як дія сил, набагато могутніших, за звичайні людські. Отже, робився висновок, що «будь-яка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зо­внішніх сил, що панують над ними в їхньому повсякденному житті, — відображенням, у якому земні сили приймають фор­му неземних»[ Энгельс Ф. Анти-Дюринг // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — 2-е изд. -M., 1961.-T.20.-C. 328.].

По-друге, послідовники натуралістичної теорії наполягали на тому, що подальше існування релігії підтримується сформованими в суспільстві відносинами панування й підпорядкуван­ня, які всіляко поневолювали людину і вимагали зрозумілого їй пояснення цієї сваволі: «Того, хто все життя працює і бідує, релі­гія вчить покори і терпіння в земному житті, втішаючи надією на небесну винагороду. А тих, хто живе з чужої праці, релігія вчить доброчинності в земному житті, пропонуючи їм дуже де­шеве виправдання для всього їх експлуататорського існування і продаючи по підходящій ціні квитки на небесне благополуччя. Релігія є опіум для народу»[ Ленін В. 1. Соціалізм і релігія // Повне зібрання творів. — 5-е вид — К 1970.-Т. 12.-С. 132-133.].

По-третє, прихильникам натуралістичної теорії уявлялося, що в міру розвитку суспільства й звільнення людини, особливо завдяки успіхам науки та зростанню рівня освіченості широких народних мас, релігія буде поступово себе зживати: «Якщо не­знання природи породило богів, то пізнання природи повинне їх знищити. З ростом знань людини ростуть її сили та її знаряд­дя; науки, мистецтва, ремесла допомагають їй; досвід робить її більш упевненою, допомагаючи їй чинити опір багатьом яви­щам, що перестають лякати її, як тільки вона їх пізнає. Одне сло­во, людські страхи розсіюються в міру розвитку освіти. Освічена людина припиняє бути марновірною»[ Гольбах П.-А. Система природи, или о законах мира физического и мира духовного // Избр. произведения: В 2 т. — М., 1963. — Т. 1. — С. 375.].

Однак ці пояснення не враховують тієї обставини, що страх скоріше викликає прагнення уникнути даного явища, сховати­ся від нього, ніж вшановувати й уособлювати його, звертатися до нього з благанням. Людина багато чого боялася, проте обо­жнювала не всі предмети страху: хижаків, стихії, своїх ворогів-людей тощо — а лише деякі з них, і часто такі, що не здатні запо­діяти шкоди (камінь, дерево тощо). Правдоподібно, що не страх став причиною релігійного до них ставлення.

Не міг з'явитися причиною виникнення ідеї Бога і низький рівень розвитку древньої людини. Первісна людина суб'єктив­но відчувала навколишній світі вміла по-своєму пояснювати все, з чим вона зустрічалася в своєму житті. Коли в Новий час, зав­дяки успіхам науки, людина побачила, що вона поступово от­римує дедалі більшу можливість пояснення процесів, які відбува­ються у світі, це відкриття, котре звільнило її від «містичного страху» перед природою, не вплинуло на її релігійність. Найвидатніші вчені вірили в Бога і продовжують вірити в Нього й зараз, у XXI столітті.



Соціологічний підхід бере свій початок у працях відомого французького філософа О. Конта (1798—1857). Іншими пред­ставниками цього напрямку були німецький філософ, соціолог і політолог М. Вебер (1864—1958), французький суспільствознавець Е. Дюркгейм (1858— 1917) і американський соціолог Т. Парсоне (1902—1986). Даний підхід визначає релігію як соціальний інститут, що виконує дві функції.

З одного боку, релігія як соціальний інститут моделює сус­пільне середовище людського життя — у тому вигляді й тією мовою, яка зрозуміла всім без винятку, надаючи завдяки цьому всім людським діям осмисленого, скоординованого характеру: «Хоч сили, які були створені таким чином, суто ідеальні, вони діють так, наче були б реальними; вони визначають поведінку людини з тією ж мірою необхідності і фізичного примусу, що й реальні об'єкти. Аранда [назва одного з племен австралійських тубільців. — Авт.], який стикався зі своєю чурингою [матеріаль­ний об'єкт, що вважався вмістищем людської душі. — Авт.], відчуває себе більш сильним; він справді сильніший. Якщо він з'їв м'ясо тварини, нехай цілком здорової, але забороненої для нього, він відчуватиме себе хворим і може від цього померти. Звісно, солдат, який гине, захищаючи свій прапор, жертвує со­бою не в ім'я шматка тканини»[ Дюркейм Э. Священные объекты как символы // Религия и общество: Хрестоматия по социологии религии. — М., 1996. — С. 469.]. Найчастіше йдеться про відчут­тя спільності, належності до єдиного колективу кревних родичів, яке постійно проявлялося в переважно колективних способах життєдіяльності первісних людей — від загінного полювання на великого звіра до виконання колективних ритуальних дій. У кінцевому підсумку це відчуття реалізувалося в обожненні пер­соніфікованого уособлення свого роду чи племені — його влас­ного божества (тотема).

У більш розвинутих суспільствах з розвинутими релігійни­ми формами моделювання соціального середовища значно уск­ладнилося: «потреба у спасінні, що свідомо культивувалося як зміст релігійності, завжди і всюди поставало як наслідок спроб систематичної практичної раціоналізації реальностей життя... Інакше кажучи, ця потреба пов'язана була з претензіями... по­казати, що світобудова (принаймні тією мірою, якою вона зачі­пає інтереси людей), має здебільшого осмислений характер...»[ Вебер М. Напрями і щаблі релігійного заперечення світу // Вебер М. Соці­ологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 471.].

З другого боку, релігія як соціальний інститут встановлює визначальні норми й мотиви соціальної поведінки в суспільному середовищі, робить їх абсолютно значущими для людей. Зок­рема, одні релігії, стверджував відомий німецький мислитель М. Вебер, стимулюють «утечу від світу» і занурення людини в глибини власного «Я», завдяки чому нам, європейцям, зали­шається схиляти голову перед індійськими йогами або таємни­цями китайської народної медицини; інші, особливо християн­ство, навпаки, спрямовують людину на його завоювання й пе­ретворення, через що західній спільноті можна пишатися досягненнями науково-технічного прогресу.

Представники етнологічного підходу — дослідники числен­них народів, що перебували на ранніх стадіях розвитку, Е. Тайлор, Дж. Фрезер, Б. Малиновський — вбачали в релігії, поряд з мистецтвом і моральністю, природно сформований, первинний елемент людської культури і спосіб її нормального функціону­вання.

Біологічні і психологічні концепції, що їх розробляли амери­канський філософ-прагматик У. Джеймс (1842—1910), німець­кий представник «філософії життя» В. Дильтей (1833—1911), французький етнолог Л. Леві-Брюль (1857— 1939), австрійський психіатр і філософ, основоположник психоаналізу 3. Фрейд (1856—1939) і його послідовники, пояснювали існування релігії наявністю в людині могутнього «релігійного почуття» або моди­фікаціями різних емоційно-психічних станів — заздрості й стра­ху, любові й сорому.

Наприклад, на думку 3. Фрейда, формування релігійних уявлень відбувається на основі притаманного кожній людині «Едипового комплексу» — прихильності в ранньому дитинстві хлопчика до матері та подвійному через це ставленні до батька. Батько, з одного боку, сприймається як конкурент у взаєминах з матір'ю, якого він підсвідомо прагне позбутися. З другого боку батько виступає як ідеал, з яким малюк себе ототожнює. Отже, в маленької людини формується комплекс суперечливих по­чуттів до батька, при тому, що негативне ставлення до батька придушується і витискається в несвідоме, але продовжує про­риватися в свідомість. Відчуття провини за негативне сприй­няття батька якраз і стає тим тлом, на якому виникає каяття, а звідси - як компенсація — розвивається практика ритуального вшанування абстрагованого від конкретного батька образу Бога, починаючи з віри в тотемного першопредка — тварини чи рослини, від якого ніби походить той чи інший родоплемін­ний колектив.

Пізніше 3. Фрейд розширив своє тлумачення джерел релігії: «Боги зберігають своє потрійне завдання: нейтралізують жах пе­ред природою, примирюють із грізною долею, що виступає в об­разі смерті, й нагороджують за страждання й біди, що випада­ють на долю людини в культурному співтоваристві»[ Фрейд 3. Будущее одной иллюзии // Сумерки богов. — М., 1989. — С. 106.].

На питання про психологічний механізм функціонування релігії 3. Фрейд дає наступну відповідь: це ілюзії, реалізація най­давніших, найсильніших, найнаполегливіших бажань людства: таємниця їхньої сили ховається в силі цих бажань. Добра влада божественного провидіння пом'якшує жах перед життєвими небезпеками, постулювання етичної світобудови забезпечує тор­жество справедливості, чиї вимоги так часто залишаються все­редині людської культури нездійсненними, продовження зем­ного існування в майбутньому житті пропонує просторові й ча­сові межі, всередині яких слід чекати здійснення цих бажань[Там само. — С. 118.].

На думку представників біолого-психологічних теорій релігії, численні релігійні потяги, причому у найпримітивнішому вигляді, продовжують справляти помітний вплив й на сучас­не західне суспільство: «Могутньою колективною формою су­часного ідолопоклонства виступає поклоніння силі, успіху й владі ринку; але крім цих колективних форм є ще дещо. У сучас­ному суспільстві приховано безліч індивідуалізованих примітив­них форм релігії. Багато з них називаються неврозами, але з тим же успіхом можна дати їм релігійні імена: культ предків, то­темізм, фетишизм, ритуалізм, культ чистоти тощо.[ Фромм Э. Психоанализ и религия //Сумерки богов. — М., 1989.— С. 163.]».

На сьогодні в науці дедалі більше зміцнюється комплексне бачення проблеми: походження релігії є наслідком взаємодії ба­гатьох факторів — матеріальних, соціально-економічних та ду­ховних. Доти, доки наука не дає повної й зрозумілої відповіді на питання про походження релігії, залишатиметься місце й для підходу релігійного.



1.4. ФУНКЦІЇ РЕЛІГІЇ

Той факт, що релігія існує протягом значної частини історії людського суспільства, безумовно, засвідчує її велике значення для людей і порушує питання про функції, які вона виконує. Ці функції стосуються як безпосередньо людини, так і суспільства в цілому.



Світоглядна функція релігії є основною. Релігія надає пев­ний сенс і ціль людському життю. Хоча саме по собі почуття пе­реживання в житті Вищого Начала надихає людину й спрямо­вує її думки та дії у визначене русло, на наш погляд, головна ідея, що пропонується релігією віруючим, — це все ж таки ідея Спас­іння. Потреба в спасінні виникає в людському суспільстві в мо­мент переходу від первісності до цивілізації. Річ в тому, що дав­ня людина не відокремлювала себе від світу, сприймаючи його винятково емоційно («усією душею і всім серцем») як живе, одушевлене «ТИ». Людина, умовно кажучи, цивілізована в своїй свідомості відсторонює себе від світу, осмислює його за допо­могою абстрактного мислення як безлике конфронтуюче з нею «ВОНО». В результаті, як пише відомий німецький філо­соф К. Ясперс( 1883—1969), вона «усвідомлює своє буття в ціло­му, саму себе і свої межі. Перед нею відкривається жах світу і власна безпорадність. Стоячи над прірвою, вона ставить ради­кальні питання, вимагає звільнення і спасіння»[ Ясперс К. Смысл и назначение истории. — M., 1991. — С. 34.]. Тільки тепер ці питання адресуються не світові, що сприймається чимось ре­ально-близьким, а направляються в інстанцію потойбічного. Ця інстанція спочатку як виплід людської фантазії, тепер констру­юється в людській свідомості як ідеальна модель Всесвіту, де панує «золотий вік» людини й світу, де немає бідності і негра­мотності, хвороб і нещастя, волаючої прірви між багатством і бідністю, немає війн і насильства. До цього «золотого віку» ве­дуть дві дороги — шлях знання (науки й філософії) і шлях віри (релігії). Шлях знання орієнтує людину на пізнання Істини світу (тобто природних законів світобудови) і на цій основі — на його практичне, матеріальне перетворення в людських інтересах. Шлях же віри спрямовує людину на встановлення особистісного зв'язку людини й надприродного Абсолюту (Бога) в ім'я внут­рішнього духовного самовдосконалення.

Справді, вся історія світової культури демонструє прагнен­ня до штучного моделювання Всесвіту із центральною віссю, яка б відкрила можливість піднестися до неба, — центральний стовп житлового приміщення, отвір у наметі, жертовник, вівтар, храм із дзвіницею. Також міфи і казки віддавна свідчать про невга­мовний пошук людством засобів єднання світів — веселка, ка­нат, міст, кінь, зрештою сходи, що приснилися біблійному Яко­ву (Бут. 28:12).

Однак слід зазначити, що в різні історичні епохи значимість світоглядної функції релігії не залишалася незмінною. Якщо в попередні епохи виконання цієї функції робило релігію про­відною формою суспільної свідомості та духовного життя більшості людей, то з кінця XIX ст., з того моменту, коли відо­мий німецький філософ Ф. Ніцше (1844—1900) звістив про «смерть Бога», ситуація помітно змінилася. Якщо порівняти ста­тистичні дані про кількість віруючих початку й кінця XX ст., то можна побачити, що кількість невіруючих збільшилася в про­центному відношенні до загальної чисельності населення Землі з менш як 1% до майже 20%! Відповідно змінилася й релігійна поведінка людей, яка стала більш індивідуалізованою й усвідом­леною: «В епоху, коли 10 заповідей, очевидно, вже втратили для багатьох свою силу, людина повинна бути готовою до того, щоб сприйняти 10 000 заповідей, укладених у 10 000 ситуацій, з яки­ми її зіштовхує життя»[ Франкл В. Человек в поисках смысла. — M., 1990. — С. 39.].

У той же час для кожної окремої людини релігія виконує також компенсаційну функцію. Ця функція постає як процес до­лання у духовному світі життєво важливих суперечностей і про­блем людського життя. Релігія психологічно компенсує за­лежність людей від суспільних умов і обставин особистого жит­тя. Наприклад, соціальна нерівність перетворюється на рівність у гріховності та стражданні, а милосердя, турбота і добродійність . пом'якшують бідність і знедоленість.



Регулятивна функція релігії полягає в тому, що за допомо­гою певних ідей, цінностей, установок, стереотипів і традицій будуються стосунки людей в історично визначеному типі сусп­ільства. Зрозумілою є необхідність і важливість виконання цієї функції, бо ще Ф.М. Достоєвський у «Братах Карамазових» писав: «Якщо Бога немає, тоді все дозволено». Виконання релігією регулятивної функції стає можливим тією мірою, якою вона од­ночасно створює загальнозначущі мораль і право, контролює їх дотримання і встановлює в зв'язку з цим розгалужену систему заохочень і покарань.

Легітимізуюча функція релігії складається з обґрунтування, освячення, надання законного характеру визначеному типу сус­пільного порядку й держави. Суспільство звертається до авто­ритету релігії, щоб зробити свої вимоги значущими для своїх членів, передавати від одного покоління до іншого ті правила і норми, які воно висуває кожній окремій людині як суспільній, соціальній істоті. Найпростішим прикладом релігійної легітимізації може служити добре відома формула визнання верховен­ства королівської влади — «Милістю Божою!».

Не треба вважати, що легітимізуюча функція релігії вже відійшла в минуле. Інша річ, що в сучасному суспільстві її вико­нання трохи послаблене. Проте посилюється виконання цієї функції з боку держави, що створює і підтримує певну ідеоло­гію. Однак, якщо релігія виконує свою легітимізуючу функцію здебільшого силою морального впливу, то держава воліє вико­ристовувати прямий примус у насадженні власної ідеології — досить згадати радянський тоталітарний режим, що існував ніби­то для найшвидшого втілення в життя «світлого комуністично­го майбутнього».

Крім зазначених вище, релігія у суспільстві виконує такі функції:

Комунікативну — налагодження і підтримка зв'язків між одновірцями у світі. Унаочненням такої функції є моральна і ма­теріальна підтримка мусульманськими державами (Саудівською Аравією, Об'єднаними Арабськими Еміратами) братів-мусульман по всьому світу.

Інтегративну — підтримка конфесійної або етнічної спільноти, зміцнення підвалин державності (наприклад, Ізраїль). Проте, вона має й свій зворотний бік — дезінтегративну функцію, поділ суспільства на вороже налаштовані одна до одної спільноти (згадаємо конфлікт між греко-католиками і православними в Західній України).

Культуротранслюючу — збереження, розвиток близьких до релігії галузей культури (архітектури, музики, образотворчого мистецтва тощо) та їх передачі від покоління до покоління. Та­ким чином забезпечується безперервність історичного життя того чи іншого народу або навіть цивілізації.

Тому релігію слід розглядати не як «опіум народу», на чому наголошували деякі представники натуралістичної теорії, а пев­ною мірою природним, необхідним компонентом життя як суспільства в цілому, такі кожної окремої людини. На тлі вищеска­заного зовсім не фантастичним виглядає пророцтво відомого західного фантаста Ф. Брауна в оповіданні «Відповідь». У ньому йдеться про створення у віддаленому майбутньому міжгалактич­ної кібернетичної машини, що увібрала мудрість «усіх населе­них планет — дев'яносто шести мільйонів світів». І от конструк­тори звертаються до свого дітища з першим питанням, на яке дотепер не могли відповісти жодна людина й жодна машина: «Чи є Бог?» Суперкомп'ютер не забарився з відповіддю ні на мить: «Так, ТЕПЕР Бог є»[ Браун Ф. Ответ //Другое небо: Сб. зарубеж. науч. фантастики. — М., 1990. - С. 297-298.].

1.5. КЛАСИФІКАЦІЯ РЕЛІГІЙ

Скільки всього релігій існує в світі, достеменно не знає ніхто. Найчастіше йдеться про тисячі різноманітних релігійних форм, що існували протягом значної частини людської історії, виник­ли недавно або збереглися в сучасному світі з давніх часів. При­родно, що виникає потреба в упорядкуванні, типологізації релі­гійних феноменів, незалежно від часу або місця їхнього існуван­ня. Насамперед можна говорити про релігії живі та мертві, первісні та родоплемінні, національні та світові, релігії природні та релігії одкровення.

Поділ релігій на мертві та живі (сучасні) спирається на істо­рію. Мертві релігії — це ті, що колись існували, але згодом зник­ли. Деякі з них залишили після себе пам'ять у вигляді руїн свя­тинь, гробниць, інших пам'яток, іноді у вигляді релігійної літе­ратури, легенд, міфів тощо. Живі релігії — це нині існуючі релігії, що впливають на свідомість і поведінку певних груп людей, а також нові релігійні рухи, що з'явилися в останні десятиліття.

Поділ релігій на природні і релігії одкровення спирається на генетичний принцип (принцип походження). Під природними релігіями маються на увазі ті з них, що виникли стихійно на кон­кретному суспільно-історичному ґрунті в процесі розвитку пер­вісних вірувань та культів. Ці релігії з'явилися не внаслідок діяль­ності пророків, харизматичних особистостей, тобто людей ви­датних духовних якостей, їхнє вчення не ґрунтувалося на письмових джерелах — одкровеннях або священних писаннях. Вірування передавалися з покоління в покоління в розповідях, звичаях та обрядах. У таких релігіях релігійна група ототожню­валася з людським колективом, тому кожна людина вже в силу свого народження і виховання сповідала цю релігію. Первісні людські колективи, такі як родина, рід, клан, плем'я, спиралися на кревний зв'язок і зміцнювалися завдяки спільній релігії, включаючи спільний культ. Згодом групи, пов'язані кревним спорідненням, перетворювалися на більші об'єднання за тери­торіальною ознакою, внаслідок чого природні релігії розширю­вали свій ареал. До природних релігій належать первісні та ро­доплемінні релігії і значна частина релігій національних, таких як синтоїзм або індуїзм.

Зовсім інший характер мають релігії одкровення. Вони по­в'язані з особою засновника і фактом надприродного одкровен­ня, або осяяння. Історія знає багатьох таких засновників. Вони з'являлися на різних територіях і в різних релігіях. Серед релігій одкровення найбільш відомі зороастризм, буддизм, християн­ство, іслам. Коли говорять про засновників релігії, не мають на увазі, що окрема людина буквально заснувала ту або іншу релі­гію. Вважають, що вона зіграла визначальну роль у консолідації вже існуючих у даній групі вірувань і культів.

У всіх релігіях одкровення можна виділити етапи, дуже схожі між собою. Спочатку з'являється сам майбутній основополож­ник, що ходить з місця на місце, навчає, але нічого не записує. Згодом він збирає навколо себе групу учнів. Життя такої групи пов'язане простими стосунками і релігійними практиками. На­ступним етапом стає смерть учителя. Ніхто з учнів не в змозі за­мінити померлого вчителя. Відбувається реорганізація групи, а сам померлий учитель стає об'єктом шанування. Цей момент є новою стадією, група припиняє бути групою учнів, а стає пер­шою громадою майбутньої релігії. Розвиток релігійної організації висуває на перший план харизматичність не персональну, а вже групову. Об'єднавчим елементом у цей період є скоріше культ, аніж вчення. Але з моменту встановлення організаційної дисципліни перша громада переходить у нову формацію — цер­кву. У цій формації головна увага приділяється розвитку віронавчальної доктрини, формулюються основні положення віри й культу, усна традиція стає письмовою, з'являється канон Свя­щенного Писання, аз ним і принципи правовірності, єресі, роз­колу. Цей процес пов'язаний з розрізненням священнослужи­телів (кліру) і простих віруючих (мирян). Становлення церков­ної організації не завжди відбувається так гладко — часто воно досить складне, наштовхується на опір і не позбавлене спроб повернення до первинних форм. Але в основному все відпові­дає приблизно описаній схемі.

Існують інші критерії для класифікації релігій:

• кількість віруючих та їх питома вага в загальній чисель­ності населення (статистичний);

• ареал поширення (картографічний);

• форми поширення: дискретні, тобто розкидані по всьому світі (іудаїзм, крішнаїзм), і континуальні, тобто поширені ком­пактно по країнах і континентах (християнство, іслам);

• правовий статус (релігії, що підтримуються державою; релігії, що не підтримуються державою; релігії, до яких держава ставиться нейтрально);

• державний статус (релігії, що мають статус державних; релігії, статус яких не закріплений державними документами; релігії національних меншин);

• рівень організації (жорстко централізовані, нежорстко централізовані, децентралізовані релігії). Релігії також можуть бути:

• політеїстичними (великий пантеон богів) і монотеїстич­ними (єдинобожжя);

• урбаністичними (міськими) і сільськими.

Виклад матеріалу в даному посібнику побудовано відповід­но до найбільш поширеної і загальновизнаної схеми, що охоп­лює розвиток релігії з найдавніших часів до сьогодення. Ця схе­ма заснована на географічному й етнографічному принципі. Якщо релігія функціонує в межах одного роду або племені, то вона називається родоплемінною. Це визначення враховує не тільки принцип сповідання, а й його спосіб. Родоплемінні релігії дуже тісно пов'язані з життям даного племені, виражають його традиції, спосіб життя, політичні, суспільні, економічні і куль­турні особливості, відбивають думки й почуття членів даної гру­пи, санкціонують її звичаї й обряди. Родоплемінні релігії в ос­новному є релігіями природними, але не всі природні релігії є родоплемінними.

Більш поширені релігії етнічні та регіональні (національно-державні), пов'язані з існуванням якої-небудь нації або держа­ви. Подібно до релігій родоплемінних, вони відбивають не тільки географічний або етнографічний принцип, а й спосіб існуван­ня. Національно-державні релігії втілюють більш високий рівень розвитку того суспільства, в якому вони існують.

Від родоплемінних та національно-державних релігій відрізняються світові релігії, оскільки вони не обмежуються ні етнічними групами, ні територією, але можуть охоплювати — якщо не реально, то принаймні в ідеалі — будь-яку територію і будь-яку людину. Існують вони в різних політичних, суспільних і економічних системах. Послідовники світових релігій, ґрунтуючись на своєму вченні, хочуть висловити потреби й бажання не одного племені або народу, але всіх людей.



Нетрадиційні релігії (нові релігійні рухи), що з'явилися у ве­ликій кількості останнім часом, генетичне походять від одної з національно-державної або світової релігії, але вже не пов'язу­ють себе з нею, претендуючи на власну унікальність і універ­сальність.

Таким чином, можна представити наступну класифікацію релігій:

1) ранні (родоплемінні, первісні) форми релігії (фетишизм, тотемізм, анімізм, магія, шаманізм тощо);

2) етнічні та регіональні (національно-державні релігії), по­ширені в межах певної держави або у певних народів (іудаїзм, індуїзм, зороастризм і тощо);

3) світові релігії (буддизм, християнство, іслам);

4) нетрадиційні релігії (нові релігійні рухи).



КОРОТКІ ПІДСУМКИ

1. Релігія — особливий комплекс поглядів і дій, заснований на вірі в існування Надприродного і можливість спілкування з ним.



2. Релігія неможлива без віри, проте віра можлива без релігії. Релігія в суспільстві функціонує у вигляді особливого роду організацій (група, громада, деномінація, Церква, секта).

3. Релігія є природним, необхідним компонентом життя як окремої людини, так і суспільства в цілому. Віруючим релігія надає певний сенс їх існування. Релігія обґрунтовує морально-ціннісні засади суспільства й освячує своїм авторитетом систему державної влади.

4. Існує багато теорій щодо виникнення релігій. Усі вони умовно поділяються на дві групи — світські й богословські. Світські теорії вважають, що саме природа людини, перенесена на навколишній світ, стала основою уявлень про надприродні сили й богів. Богословські ж виходять з того, що існує якась надприродна сила (Бог, боги, духи тощо) і що ця сила й дару вала людям релігію, впливає на людину, так чи інакше взаємодіє з нею.

5. Серед багатьох можливих критеріїв класифікації релігій най­частіше використовується поділ релігій на первісні, етнічні та регіональні (національно-державні), світові й нетрадиційні (нові релігійні рухи).

ЗАПИТАННЯ:

1. Які точки зору на структуру релігії Вам відомі? 2. Яка з відомих Вам складових релігії є визначальною? Чому Ви так вважаєте? 3. У чому полягає розвиток віровчення, культової практики і релігійної організації в історії релігії? 4. Що таке релігійна свідомість і яка її роль у житті віруючої людини та релігії взагалі? 5. Яка принципова різниця в поглядах на походження релігії представників світської науки і віруючих людей? 6. Які функції виконує релігія щодо людини й суспільства? У чому полягає істотна різниця в здійсненні цих функцій у минулому й у наш час? 7. Які критерії класифікації релігій Вам відомі?



ЗАВДАННЯ

1. Про яку теорію походження релігії йдеться у наступному висловлюванні: «Якщо ми хочемо зрозуміти сутність наших уявлень про божество, то повинні будемо визнати, що словом Бог люди завжди позначають найбільш приховану, далеку і невідому причину явищ, що спостерігаються ними, вони вживають це слово лише в тих випадках, коли перестають розбиратися в механізмі природних і відомих їм причин... Так неуцтво і слабість людини роблять її марновірною». Доведіть свою точку зору.

2. Яку теорію походження релігії поділяє автор наступного висловлювання: «За сутністю своєю релігія є окреме явище, що має тільки індивідуальне значення і як таке не піддається об'єктивному формулюванню. Звичайно, спроби зодягнути зміст і сенс релігії у філософську форму ніколи, напевно, не припиняться, оскільки це прагнення занадто глибоко закладено в природу людського розуму; але ці спроби мають для релігії лише другорядне значення і не можуть дати санкцію вірогідності тим почуттям, на яких вона заснована і з яких релігійні люди черпають свої спонукання і свою впевненість в об'єктивній істинності їхньої віри... Я дійсно думаю, що почуття є найглибше джерело релігії, а філософські і бо­гословські побудови є тільки вторинною надбудовою, подібної до перекладу оригіналу на чужу мову». Обґрунтуйте свою позицію.

3. Про яку релігійну функцію говориться в наступній притчі про Лазаря: «Один чоловік був багатий, і зодягався в порфіру й віссон, і щоденно розкішно бенкетував. Був і вбогий один, на ім'я йому Лазар, що лежав у воріт його, струпами вкритий, і бажав годуватися кришками, що зо столу багатого падали; пси ж приходили й рани лизали йому... Та ось сталось, що вбогий умер, і на Авраамове лоно віднесли його Анголи. Умер же й багатий, і його поховали. І, терплячи муки в аду, звів він очі свої, та й побачив здаля Авраама та Лазаря на лоні його. І він закричав та сказав: Змилуйся, отче Аврааме, надо мною, і пошли мені Лазаря, нехай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить, бо я мучуся в полум'ї цім!... Авраам же промовив: Згадай, сину, що ти вже прийняв за життя свого добре своє, а Лазар так само лихе; тепер він тут тішиться, а ти мучишся» (Лк. 16:19—25).




1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка