Релігієзнавство



Сторінка18/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   47

7.3. ВІРОВЧЕННЯ І КУЛЬТ
ПРОТЕСТАНТСЬКИХ ВІРОСПОВІДАНЬ




Символічний знак адвентистів

Виникнення третього великого відгалуження християнства протестантизму — пов'язано з розколом всередині Римсько-Католицької Церкви.



Цей розкол відбувся під впливом Рефор­мації (латин, reformatio — перетворення) — широкого релігійно­го, соціокультурного і суспільно-по­літичного руху XVI—XVII ст.ст. Вона проходила під гаслами виправлення ка­толицького віровчення, культу й орга­нізації в дусі первісних євангельських ідеалів. Безпосередньо Реформація відбувалася в Німеччині і Швейцарії, а її основоположником і найбільшим діячем був Мартін Лютер (1483—1546). Саме він є автором відомих «95 тез», з якими він рішуче виступив проти по­ширеної практики індульгенцій (відпу­щення гріхів за гроші), що суперечила основам християнської моралі і драту­вала широкі кола віруючих (див. текст 7.8).

Віровчення протестантизму було в найбільш повному вигляді сформульо­ване в «Аугсбурзькому визнані віри», прийнятому 1559р. після тривалої гро­мадянської війни між різними німець­кими землями (див. текст 7.9). Засновник протестантизму Мартін Лютер звів його до трьох основних взаємозалежних дог­матів, висловлених у знаменитій формулі «тільки віра, тільки Пи­сання, тільки милосердя Боже». Всупереч своєму радикальному характеру ці протестантські догмати були спрямовані не на пе­регляд християнського віровчення взагалі, а скоріше проти куль­тової практики Католицької Церкви, під яку остання намагала­ся підводити певну догматичну основу.

1. Перший догмат у цій формулі — догмат про виправдання одною вірою. З погляду М. Лютера, ні добрі справи, ні виняткові заслуги перед матір'ю-Церквою, ні знатність походження чи багатство не можуть гарантувати людині спасіння душі. На цьо­му шляху людині може допомогти тільки щира релігійна віра в спокутну жертву Христа, що добровільно прийняв страшну і болісну смерть, щоб змити з роду людського первородний гріх Адама. Разом з тим, віра, що приносить людині впевненість у Мартін Лютер (1483-1546) - заснов­ник лютеранства власному спасінні, не звільняє її від необхідності робити добрі справи: «...Вона повинна дійсно піклуватися про утихомирення своєї плоті шляхом посту, бдіння, праці та інших розумних ме­тодів і про підпорядкування її [плоті] Духу, щоб вона корилася і погоджувалася з внутрішньою людиною і з вірою, і щоб вона не повставала проти віри»[ Лютер М. Свобода христианина // Избр. произведения. - СПб., 1994].



2. Догмат про милосердя Боже прямо випливав з першого, адже людина, яка повірила в те, що Господь, нічим не зобов'я­заний світу, жертвує заради нього своїм єдиним Сином, бачить у Ньому вже не грізного судію, що хоче здійснити якомога швид­ше Страшний суд (так розуміла тоді образ Бога Католицька Церква), але турботливого і милосердного Отця, готового зрозуміти і простити кожного, незважаючи на ступінь його праведності або гріховності.

3. Визнання абсолютного авторитету Священного Писання, як єдиного джерела віри в Бога, чий основний зміст саме і полягає в проповіді віри в Милість Божу. От як проілюстрував цей вихід -: ний протестантський догмат другий видатний діяч реформації і — Жан Кальвін у своєму «Наставлянні в християнській вірі»: «Якщо старому з його сльозавими підсліпуватими очима дати написану ясними великими буквами книгу, він побачить текст у цілому, але лише з превеликою силою зможе розрізнити без окулярів окремі слова. Озброївшись же окулярами, він зможе з їхньою допомогою читати швидко. Так і Священне Писання зби­рає воєдино, у фокус, знання про Бога, що до цього жили в нашій душі неясними й розсіяними, і розганяє пітьму, ясно показую­чи нам істинного Бога» (Кн. І, гл. VI). Для того, щоб Священне Писання могло з більшим успіхом виконувати покладені на ньо­го функції, протестантизм виступив з дозволом мирянам читати й тлумачити його, з цією метою реформатори провели величез­ну роботу з перекладу Біблії, раніше відомої в давньоєврейській, грецькій і латинській версіях, на національні мови народів Євро­пи. Сам Лютер зробив хрестоматійний переклад на німецьку мову Нового Заповіту.

Відповідно до цих основних віронавчальних положень, у про­тестантизмі сформувалися три основних особливості культу.



l. Принцип «загального священства». «...Усі християни одна­ково належать до духовного стану, і між ними немає іншої відмінності, крім хіба що відмінності за посадою [заняттям], — пояснював М. Лютер, — ...тому що лише Хрещення, Євангеліє і віра перетворюють людей на духовних і християн. А якщо Папа або єпископ роблять помазання, посвячують у сан, роблять тон­зуру, освячують, одягаються не так, як миряни, то все це підно­сить тільки лицемірів та дурнів, але ніколи не перетворює на християнина або на духовну особу <...>. Тому необхідно, щоб священик у християн був тільки посадовою особою. Поки він служить, він піднімається, якщо його зміщають, він такий же селянин або городянин, як і інші»[ Лютер М. К христианскому дворянству немецкой нации. Об исправле­нии христианства//Лютер М. Время молчания прошло: Избранные про­изведения 1520-1526 гг. -X., 1992.-С. 14-16].

У культовій практиці протестантських церков принцип «за­гального священства» реалізувався насамперед в усуненні при­вілейованого становища духівництва і церковної ієрархії як по­середника між Богом і людьми. Кожен християнин, якщо він хрещений, одержує те ж саме посвячення на спілкування з Бо­гом, право на проповідь і здійснення богослужіння, право при­частя під двома видами. Оскільки пасторська діяльність вима­гає особливої кваліфікації, то служителі культу в протестантизмі зберігаються. Однак у них принципово інший статус, ніж у ка­толицизмі. Зокрема, протестантський священнослужитель поз­бавлений права сповідати і відпускати гріхи; у своїй діяльності він підзвітний громаді, що його обирає; для нього скасована без­шлюбність.

Основою церковної організації будь-яких протестантських віросповідань стали, як і в часи раннього християнства, автономні громади на чолі з проповідниками. Хоча в деяких напрямках про­тестантизму (лютеранство, англіканство) зберігаються посади і повноваження єпископа, загальне керівництво тією або іншою Церквою здійснює Синод, або Конгрегація, у якій пропорційно представлені як священнослужителі (пресвітери, або пастори, якими, до речі сказати, в останні десятиліття можуть бути і жінки), так і найбільш визнані і діяльні члени протестантських громад. У протестантизмі ліквідовано чернецтво і закрито монастирі.

Взагалі, Християнська Церква в протестантському розумінні має три умовних поверхи:

• Вселенська Церква, котра складається з покутуваних Кро­в'ю Христа людей з всякого коліна, мови, народу і племені, які перебувають на небесах і на землі».

• Помісна Церква з віруючих населеного пункту (релігійна громада).

• Домашня «Церква», яка за своєю структурою і змістом у мініатюрі відтворює релігійну громаду. Батько в ній відіграє роль своєрідного пресвітера, оскільки є не тільки юридичним, а й ду­ховним главою. Мати, відповідно, виконує функції діаконеси — помічниці чоловіка. Старші діти — взірець для молодших, їхні наставники. Це зумовило надзвичайно консервативне ставлен­ня протестантів до розлучень і безшлюбності, а також велику кількість дітей у їх родинах.

2. Принцип «дешевої Церкви» — у протестантизмі скасовані всі зовнішні і внутрішні прикраси й ікони, пишність богослужі­ння й церемоніалу. У протестантських молитовних будинках залишилися голі стіни і кафедра для проповідника, з них зняті дзвони. Богослужіння в протестантизмі зведено, головним чи­ном до молитви, проповіді, співу псалмів і читання Біблії. З семи таїнств зберігаються два: хрещення й причастя, причому вони ; розглядаються швидше як символічні або церемоніальні дії. Відкинуто шанування мощей і реліквій, свята на честь святих, що займали на початку XVI ст. майже третину року.

3. Принцип «мирського аскетизму», відповідно до якого повсякденна мирська діяльність вважається різновидом релігійної практики людини і сприяє наступному спасінню душі. Тому від людини як норми повсякденного життя вимагалось те, що . раніш покладалося в основному на священиків, ченців і людей, які добровільно обрали шлях святого життя, — слідувати євангельському побажанню всім, «хто цьогосвітнім користується, якби не користувались» (1 Кор. 7:31), постійно викорінювати різного роду мирські схильності шляхом внутрішньої са­модисципліни.

У цілому, даючи оцінку протестантизму як релігійному яви­щу, не можна не погодитися з позицією К. Маркса: «Він розбив віру в авторитет, відновивши авторитет віри. Він обернув попів у мирян, обернувши мирян у попів. Він звільнив людину від зовнішньої релігійності, зробивши релігійність внутрішнім світом людини»[ Маркс К. До критики гегелівської філософії права. Вступ // Маркс К.. Енгельс Ф. Твори. - Т. 1.-К., 1958. - С. 392.].

Починаючи з Макса Вебера, фахівці вбачають в особливос­тях культової практики протестантизму відображення складних економічних і соціально-політичних процесів, що відбувалися в західному суспільстві в період становлення протестантизму в XVI—XVII ст.ст., а саме — формування в них капіталістичних ринкових відносин. Тому було потрібно, образно кажучи, спус­тити людину з небес на землю, змусити не думати про «добрі справи», якими вона заслужить рятівну благодать, а зрозуміти: «Життя людське надто коротке і дорогоцінне, і його слід вико­ристати для «підтвердження» свого покликання. Трата ж часу на мирські розваги, «пусті балачки», розкіш, навіть на сон, якщо це виходить за необхідні для нашого стану здоров'я межі.., мо­рально абсолютно неприпустима»[ Вебер М. Аскетичний протестантизм і капіталістичний дух // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 357.] Тому треба віддати всі свої сили, енергію, помисли і капітали власній підприємницькій справі, щоб процвітати і побачити в успіху прояв божої милості. Хоча в ході подальшого розвитку протестантизм не зазнав істотних віронавчальних і обрядово-культових змін, в організа­ційному плані він розколовся на безліч різних груп і сект. За де­якими підрахунками, їх число вже перевищило 20 тисяч і про­довжує збільшуватися зі швидкістю 2 — 3 релігійні організації на тиждень. Разом з тим серед численних протестантських на­прямків історично виділялися три — лютеранство, англіканство, кальвінізм. Крім того, з різних сект і течій, що виникли пізніше (y XVIII-XX ст.ст.), масштабів самостійної Церкви (або деном­інації) досягай баптизм, п'ятдесятництво, методизм і адвентизм. Лютеранство — ця найдавніша і найчисельніша течія в про­тестантизмі - одержало свою назву від імені основоположника Реформації — Мартіна Лютера. На сьогодні в його рядах пере­буває до 70 млн чоловіку 68 країнах. Найбільш поширене люте­ранство в Німеччині і Скандинавських державах — Норвегії, Данії, Швеції і Фінляндії. Як напрямок у протестантизмі, люте­ранство відрізняється двома основними особливостями:

• збереженням єпископальної організації;

• принципом «Державної Церкви». Цей принцип був уста­новлений ще під час Реформації в XVI ст., проте діяв він на німецьких землях до 1918р. Відповідно до нього кожен князь на своїй території очолював церковну організацію своєї землі. У Скандинавських же країнах на сьогоднішній день, як і раніше, король (королева) вважаються главою Церкви, а вона сама є важ­ливою державною інституцією.

Кальвінізм, що одержав свою назву від імені другого за зна­ченням діяча Реформації — Жана Кальвіна (1509—1564), нара­ховує 40—50 млн прихильників, в ос­новному в Європі (Голландія, Шотлан­дія) і США. Це найрадикальніший і найдемократичніший напрямок проте­стантизму.

Найхарактернішою особливістю віровчення кальвінізму є вчення про абсолютне приречення, що певною мі­рою спирається на відомий євангельсь­кий вислів, що жодна волосина не впа­де з голови людини без Божої волі (Мт. 10:29—30). «Приреченням, — писав Ж. Кальвін у головній праці свого життя «Наставляння в християнській вірі», — ми називаємо надвічний задум Бога, в якому визначив, як Він бажає вчинити з кожною людиною. Бог не створює людей в од­наковому стані, але призначає одних до вічного життя, а інших до вічного прокляття... Ми стверджуємо, що щодо обраних цей план заснований на його милості поза будь-яким зв'язком із зас­лугами людей» (Кн. III, гл. XXI). Намагатися зрозуміти «логіку» божественного приречення, за Кальвіном, — все одно що роз­думувати над тим, чому Бог створив людей за власною подобою, якщо міг перетворити рід людський на ослів чи собак.

На думку Ж. Кальвіна, «...серце християнина, котрий напев­но знає, що нічого не трапляється випадково, але відбувається лише через божественне провидіння, завжди буде звернуте до Бога як до першопричини усього... Крім того, християнин не сумнівається, що Боже провидіння піклується про його збере­ження, й не допускає нічого, що не слугувало б для його блага та порятунку» (Кн. І, гл. XVII).



Жан Кальвін (1509—1564) – засновник кальвінізму

Подаючи приклад істинно христи­янського благочестя, сам Кальвін, страждаючи на смертному ложі, за словами його сучасників, безупинно повторював: «Гос­поди, ти знищуєш мене, але з мене досить того, що ти робиш це своєю рукою».

Аби остаточно ліквідувати можливу пасивність людини, яка цілком логічно виводилася з учення про абсолютне приречен­ня, воно у кальвінізмі було доповнене та розширене принципом покликання як зовнішнього вираження божественного жеребу щодо кожної окремо взятої людини. Згідно з цим принципом «...кожний на своєму місці повинен усвідомлювати, що його становище — немов пост, на який він поставлений Богом...» (Кн. III, гл. X). Далі Кальвін роз'ясняє: якщо людину в її життє­вих починаннях супроводжують успіхи, то їх можна розглядати як непряму ознаку її обранності, оскільки в цьому разі діями об­раної людини керує сам Господь.

Таким чином, відбираючи в людини віру в можливість спа­сіння у вченні про абсолютне приречення, Кальвін не залишає на сваволю долі, а навпаки, орієнтує на ще більш ревне служін­ня Богу у вигляді сумлінної праці в будь-якій сфері людської жит­тєдіяльності — у майстерні або мануфактурі, за прилавком або за конторкою, у морі або в полі. Так виникає, як вважає М. Ве­бер, «один із конститутивних компонентів сучасного капіталі­стичного духу, і не лише його, а всієї сучасної культури — раціо­нальна життєва поведінка на основі ідеї професійного покли­кання...»[ Вебер М. Аскетичний протестантизм і капіталістичний дух // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 378] .

Ґрунтуючись на вченні про абсолютне приречення, каль­вінізм — і ця обставина складає відзнаку його культової практи­ки — доводить до межі «мирський аскетизм». У цьому зв'язку, відомий французький просвітник XVIII ст. Вольтер влучно по­мітив: «Кальвін розкрив двері монастирів, але не для того, щоб усі ченці вийшли з них, а для того, щоб загнати туди весь світ».

Найбільш показовою організаційною особливістю кальвін­ізму вважається автономія окремих громад і повне відділення кальвіністських організацій від держави. Через цю обставину сучасний кальвінізм реально розколотий на безліч різних організацій, що, як правило, мають у своїх назвах слово «реформатсь­кий». Щоправда, на ранніх етапах своєї історії кальвінізм упа­дав в іншу крайність. Ранні кальвіністи створювали теократичні громади з намаганням стати над світською владою, контролю­вати культурне і навіть приватне життя громадян там, де воно не вкладалося в жорсткі рамки «мирського аскетизму».



Англіканство — течія протестантизму, що виникла в Англії в середині XVI ст., коли англійський король Генрі VIII, який всту­пив з особистих причин в конфлікт с папством, заклав основи самостійної національної церковної організації. Тому з усіх течій протестантизму англіканство виділяється найбільшою близькістю до католицизму. Особливо помітна ця близькість в організацій­ному плані, оскільки Англіканська Церква повністю зберігає цер­ковну ієрархію і три ступені священства (диякон, священик, єпис­коп, причому до перших двох ступенів в останнє десятиліття ста­ли допускати й жінок). Крім того, у Церкві існують і два архієпископи. Архієпископ Кентерберійський вважається прима­сом, тобто першим єпископом Церкви, її фактичним главою, у той час як король (королева) — лише номінальний глава Церкви. Він володіє правом призначення вищих церковних ієрархів, скли­кання зборів духівництва і вважається останньою інстанцією у вирішенні богословських питань. Разом з тим, вирішальний вплив на справи Англіканської Церкви має Національна Асамблея Церкви Англії (в інших англіканських церквах— Генеральні Конвенції), де пропорційно представлені єпископи, нижче духівництво і де­легати від мирян. Усього у світі налічується до 70 млн прихиль­ників Англіканської Церкви, більшість з яких живуть в Англії, Шотландії, Ірландії, Уельсі. Із середини XIX ст. діє свого роду координаційна рада розкиданих по всьому світі англіканських церков — Ламбертські конференції, що скликаються кожних 10 років у Ламбертському палаці Лондона.

Баптизм — найчисельніша й найактивніша з усіх протестан­тських організацій. Хоча витоки баптизму сягають у XVII ст. (перші баптистські громади виникають у Голландії в 1609 р. у середовищі протестантських емігрантів, змушених залишити рідні країни через свої релігійні переконання), свій нинішній статус баптизм набув тільки в XX ст.

Баптисти засновують своє віровчення на основному проте­стантському принципі спасінням одною тільки вірою, поставивши в залежність від неї і всю релігійну обрядовість. Звідси вип­ливає і головна відмінна риса баптизму — хрещення в доросло­му віці (грецьк. ßocim^o) — занурюю, хрещу). При цьому баптис­ти розміркують приблизно так: яка віра може бути в немовляти? А без віри обряд хрещення не може мати сили. При хрещенні ж дорослої людини є й віра, й свобода вибору, і свідоме накладен­ня на себе пов'язаних з обраною релігією обов'язків. Тому, на відміну від інших протестантів, у баптистів хрещення не почи­нало навертання до віри, а навпаки, увінчувало його.

Крім зазначеної особливості, баптисти керуються ще кілько­ма основними принципами. До них належать:

1 .Авторитет Біблії як надійного і цілком достатнього керів­ництва у вірі й у поведінці. Тому, як наголошують Устави бап­тистських громад, їхні члени зобов'язані «бути добре обізнани­ми з Біблією, пильно вивчати її, зростати в Божій ласці», «дбати про чистість серця, пристойний зовнішній вигляд і гідну Ісуса Христа поведінку».

2. Загальна місіонерська діяльність. У цьому зв'язку баптис­ти порівнюють себе з першими християнами, які несуть світло істини язичницькому оточенню і вбачають своє головне призна­чення у вторинному завоюванні світу для Христа. Недарма в ре­лігійних піснеспівах баптистів часто звучить рефрен: «Хоч одну хотів би душу я Ісусу привести».

3. Колективізм у повсякденному житті і релігійній практиці, оскільки вони вважають життя в співтоваристві одновірців пе­редвістям майбутнього життя в Царстві Христовому.

Зазначений колективізм, перш за все проявляється в прове­денні регулярних богослужбових зібрань баптистської громади по кілька разів на тиждень (один раз — обов'язково в неділю). У першу неділю кожного місяця здійснюється обряд ламання хліба, що нагадує віруючим про останню вечерю Ісуса Христа з апос­толами. За цим обрядом хліб ламають на шматки і роздають їх усім членам молитовних зборів, а потім запивають вином із за­гальної чаші. Завершується ламання хліба «поцілунковим обря­дом». У традиціях баптистів також спільні збори з нагоди будь-яких знаменних подій у житті кожного з членів громади, взає­модопомога, шлюби усередині баптистських організацій.

З початку нинішнього століття діє «Всесвітній Баптистсь­кий союз». Союз очолюється президентом і генеральним секретарем. У рамках Союзу регулярно скликаються всесвітні бап­тистські конгреси. У проміжках між конгресами діють виконав­чий і адміністративний комітети: виконком збирається щоріч­но, щоб затверджувати рішення адміністративного комітету, що здійснює всю поточну роботу. На сьогодні більш як у 100 краї­нах світу налічується, за даними баптистів, понад 80 млн їхніх послідовників. Найбільший центр баптизму — США, де бапти­сти становлять другу за чисельністю (після католиків) релігійну групу.



П'ятидесятництво. Назва цього напрямку пов'язана з ново-заповітним сюжетом про сходження на апостолів Святого Духа на п'ятдесятий день після Великодня й одержанні ними завдяки цьому здатності пророкувати й говорити різними мовами (гло­солалія) (Дії. 2:4). Сучасний п'ятидесятницький рух, хоча й має своїх провісників у XIX ст., але називає цілком точну дату свого заснування: 7 година вечора в переддень 1901 р.

Засновником цього впливового протестантського напрям­ку був молодий методистський служитель Чарльз Пархем (1873—1929), який, читаючи книгу «Діяння і Послання апос­тола Павла», порівнював неміч свого власного служіння із си­лою, відбитою в цих книгах. Де його навернені? Де його чуде­са? Безперечно, говорив він собі, що християни першого сто­річчя мали якийсь «секрет» сили, що втратили християни нового століття. Тоді Пархем вирішив, що для знаходження цих ознак сили необхідне більш глибоке і ретельне вивчення Біблії. З цією метою в місті Топіка він відкрив біблійну школу, що на початку налічувала всього 30 викладачів і студентів. І ось одно­го передноворічного вечора молода студентка раптом заявила: «Хіба не правильно, що багато з випадків хрещення, описаних в Діяннях, супроводжувалися не тільки молитвою, а й визна­ченою дією: чи не покладала руки людина, яка підносить мо­литву, на бажаючого одержати хрещення?» Після чого Пархем поклав руки на дівчину, і негайно вона заговорила «іншими» мовами.

Протягом наступних трьох днів у місті Топіка було безліч «хрещень Святим Духом», кожне з яких супроводжувалося го­ворінням «мовами». Третього січня сам Пархем і дванадцять представників інших християнських деномінацій одержали хре­щення і заговорили «мовами». Незабаром Пархем заснував ще одну школу, звідки звістка про проповіді «повного Євангелія» рознеслася вже по усьому світі.

Віровченню п'ятидесятників властиві два основних догмати.

1. Догмат про «народження зверху». Той, хто розкаявся, — «народжений зверху», уже врятований. «Народження зверху» є свідоцтво, яке Дух Святий дав кожному п'ятидесятнику про те, що він врятований і став сином Божим. Трактується воно як якесь внутрішнє переживання, свого роду запевнення Бога про духовне спасіння того, хто увірував. «Народження зверху» по­в'язано з хрещенням Духом Святим.

2. Догмат про «хрещення Святим Духом». П'ятидесятники вірують, що хрещення Духом Святим провадиться самим Ісусом Христом; воно відбувається підчас проповіді, молитви, при покладанні рук, за інших обставин. Хрещення Духом Святим неодмінно повинне супроводжуватися одержанням якихось духовних дарів.

Знаменням хрещення Духом Святим є «Дар мов». «Дар мов» виливається на людину одразу у вигляді багатьох історичних мов. Глосолал вимовляє одну фразу німецькою, другу — коптською, третю — турецькою мовою. Або взагалі кожне окреме слово ви­мовляє різними мовами. Слово англійською, слово китайською і так далі. Цим п'ятидесятницька глосолалія відрізняється від численних зафіксованих випадків, коли в змінених станах свідо­мості, внаслідок психічної або фізичної травми, людина отри­мувала здатність говорити однією або кількома іноземними мо­вами, якими ніколи не вчила.

Найчастіше отримання п'ятидесятниками «дару мов» відбу­вається на молитовних зборах у збудженій і екзальтованій атмос­фері. Після цього людина може взагалі ніколи не говорити «мо­вами». Здатність говоріння перейде в постійну здатність моли­тися «іншими мовами» тільки за умов благочестивого і духовного життя. Сюди входять регулярне відвідування зборів, старанна домашня молитва, прискіпливе читання Слова Божого тощо. Врешті-решт «говоріння мовами» повторюватиметься все част­іше й частіше і нарешті стає постійною здатністю. Таким чином, за вченням п'ятидесятників, людина зможе відновити зруйно­ваний первородним гріхом зв'язок з Богом.

Правда (що зовсім нерідко), п'ятидесятники так і не знахо­дять постійного «дару мов», незважаючи на всі старання. Але це не повинно засмучувати, тому що «дар мов» — не самоціль. У будь-якому разі, оскільки в громадах поліглоти трапляються рідко, «дар мов» залишається прихованим для розуміння — по­яснюють п'ятидесятники.

Зараз загальна чисельність п'ятидесятників в усьому світі складає більше 50 млн чоловік, що проживають у 90 країнах. Тільки в США їх понад 5млн, що об'єдналися в 120 самостійних п'ятидесятницьких Церков. З 1947 р. існує Всесвітня п'ятидесятницька конференція.

Різновидом п'ятидесятництва є харизматичний рух. «Харизма» (від гр. χαρισμα — дар) благодать. Божий дар, особлива сила, дарована апостолам Святим Духом в Ієрусалимському храмі на П'ятидесятницю для подолання гріховності та досягнення спа­сіння. Харизматики вірять в отримання харизми в поцейбічному житті через безпосереднє спілкування з Богом. Спільним для харизматичних громад є жорстка внутрішня організація, конт­роль за поведінкою, місцезнаходженням членів секти (органі­зації), тривалістю їхнього відпочинку, виконанням ритуалів чле­нами громади. Особливу роль у житті харизматичних громад відіграють проповідники, які ведуть місіонерську роботу. Кері­вник громади вважається посланцем Бога, особою, що набли­жена за своїм значенням до Ісуса Христа. Вперше в колишньо­му СРСР харизматичний рух легалізувався в Прибалтійських республіках. У 1989 р. було засновано Християнсько-Харизматичну Церква «Нове покоління». Через рік виникла Християнсько-Харизматична Церква «Блага звістка» з центром у Москві. На сьогодні послідовники цього різновиду п'ятидесятництва актив­но діють у більшості великих міст України та країн СНД.

Методизм виник як відгалуження англіканства на початку XVIII ст. (1729 р.) завдяки проповідницьким зусиллям недовчених студентів Оксфордського університету братів Чарльза і Джо­на Уеслі. З їхнього погляду, в основі справжнього християнства повинна лежати не зовнішня богословська вченість, на зразок знання напам'ять повного тексту Священного Писання, і не по­казна побожність, а глибоке внутрішнє переродження через зречення минулого життя, проведеного в мирській суєті, жагуче прагнення бути врятованим, досягти ще за життя стану святості і християнської досконалості. Цей релігійний порив, на думку братів Уеслі, варто вважати тим більше природним, що в результаті гріхопадіння людина не втратила свободу волі, на чому на­полягали кальвіністи, а лише забруднила свій божественний образ, послабила розум і здатність жити за власними переконан­нями. Почавши ж послідовні, цілеспрямовані зусилля з само­вдосконалення, людина в остаточному підсумку повинна була відчути, що вона прощена Богом, якщо всі її гріхи спокутувані Христом.

Однак ця характерна для віровчення методизму емоційна спрямованість компенсувалися іншою особливістю методизму, що торкалася його культової практики й організаційної струк­тури — надзвичайною строгістю і всеохоплюючим характером внутрішньої церковної дисципліни і твердою ієрархічною цент­ралізацією, чим, власне кажучи, цей напрямок зобов'язаний своєю назвою. З моменту виникнення до методистських орган­ізацій здійснювався строгий добір. Члени методистської грома­ди поділялися на класи по 12 чоловік, серед яких були зобов'я­зані щотижня сповідатися у своїй релігійній старанності. Раз на кілька років методисти піддавалися процедурі заміни членських квитків, що дуже нагадувала пріснопам'ятні чищення рядів ко­муністичної партії в епоху сталінського тоталітарного режиму. Методистські громади об'єднуються в окружні організації на чолі з єпископом або суперіндендантом, які, в свою чергу, утворюють Методистські Церкви в різних країнах світу. Найбільш численна і впливова Методистська Церква знаходить­ся в США, великі методистські об'єднання діють також в Англії, Австралії, ПАР, Новій Зеландії. У 1881 р. була заснована «Все­світня Методистська Рада Церков», що раз на десять років про­водить всесвітні методистські конференції. У часі між конферен­ціями діє виконавчий комітет, що складається з 40 членів. «Все­світня Методистська Рада Церков» об'єднує 20—26 млн. віруючих У 47 країнах. Якщо ж врахувати близькі до «Ради» організації, то й чисельність, і географія поширення методизму виявляться в два рази більшими.



Адвентизм (латин, adventus — пришестя) — це Протестантсь­ка Церква, що виникла в США в середині XIX ст. У 1831 р. про­тестантський проповідник Вільям Міллер (1782 - 1849) заявив, Що після десятилітніх напружених досліджень він вирахував дату-Другого пришестя Ісуса, яке повинне ознаменувати кінець зем­ного світу і початок Страшного суду. Конкретні дати пришестя потім кілька разів переносилися, але Ісус так і не з'явився. Крах пророцтва Вільяма Міллера розсіяв його прихильників, однак прагнення до Царства Христового не давало згаснути вірі в дру­ге пришестя. У середині XIX ст. визнаним лідером адвентистського руху стає/е/ген Уой/77( 1827— 1915), яка заявила, що прише­стя близьке, Христос біля дверей, однак визначити точний час пришестя людям не дано. Так відбулося «друге народження» адвентизму, з'явився «адвентизм сьомого дня», а згодом нечислен­на громада, що налічувала від сили 3500 чоловік, перетворилася на могутню деномінацію. Вона налічує, за останніми даними, 12 млн вірних, діє у 220 країнах із 236, визнаних ООН. 90% ад­вентистів живуть за межами Північної Америки.

В основі віровчення адвентистів лежать три основних дог­мати.

• Перший догмат — про швидке пришестя Христа. Це При­шестя покладе кінець споконвічній боротьбі Бога і сатани і воскресить до вічного життя усіх праведників, чиї душі після смерті тіла перебували в стані подібному до «летаргічного сну».

• Другий догмат, що прямо випливає з першого, — про не­обхідність внутрішнього відновлення людини і людства, щоб заслужити право ввійти в Царство Боже.

• Третій догмат проголошував найбільшою заповіддю ша­нування суботи (четверта заповідь в іудаїзмі і християнстві), ос­кільки саме ця заповідь найчастіше порушувалася в христи­янстві, перешкоджаючи другому пришестю Ісуса.

В обрядово-культовій практиці адвентистів також можна простежити кілька основних особливостей.

1. Шанування суботи. Субота для адвентистів — це не просто день відпочинку, коли ніяка сила не може змусити віруючого вийти на роботу, але й день духовної зарядки на весь наступний тиждень. Починати суботу необхідно з читання Біблії та молит­ви. Потім відбуваються молитовні збори, лунають проповіді про друге пришестя Ісуса, про необхідність готуватися до останніх днів. Після молитовних зборів віруючим рекомендується про­водити час у колі родини, але й тут не забувати про Бога — на­ставляючи дітей у «божественній істині», розповідати їм про «шляхи спасіння».

2.«Санітарна реформа» — члени Адвентистської Церкви прагнуть вести такий спосіб життя, «щоб душу і тіло у всій цілісності зберегти без пороку до пришестя Господа нашого Ісуса Христа». Він містить у собі раціональний розподіл часу для праці й відпочинку, дієтичне харчування, повну відмову від уживання спиртних напоїв і тютюнопаління, заняття спортом, постійну турботу про своє здоров'я.

3.Десятина — вимога до всіх членів організації вносити в общинну касу десяту частину від одержуваних доходів.

4. Обов'язковість для будь-якого адвентиста проведення місіонерської роботи.

В організаційному плані Всесвітній союз адвентистів підроз­діляється на 13 дивізіонів, що являють собою територіальні об'єд­нання, які включають у себе організації кількох держав. Дивізі­они об'єднані в три відділення — європейське, азіатське та аме­риканське. Поряд з дивізіонами в Союз входять уніони — організаційні відділення, що включають віруючих окремих країн. Основною організаційною одиницею Адвентистської Церкви є громада. Керівник громади — пресвітер, так само як і церковні служителі — диякони, писарі, касири обираються з числа членів даної громади терміном на 1 рік.

КОРОТКІ ПІДСУМКИ

1. Історично в християнстві склалися три напрямки: православ'я, католицизм і протестантизм. Католики становлять приблизно 50-60 % усіх християн, православні— 10—15%, протестанти — 20—25 %.

2. Поділ християнства на православ'я й католицизм відбувається в 1054р. У XVI ст. в результаті широкого релігійно-політичного руху — Реформації — виникає протестантизм.

3. Розділяючи основні принципи віровчення, ці три галузі християнства мають догматичні, канонічні богослужбові й організаційні особ­ливості.

4.На відміну від католицизму і православ'я, у протестантизмі відсутня організаційна єдність; з численних протестантських організацій, громад, сект і т.д. виділяються чотири найбільш масові і поширені течії: баптисти, n'ятидесятники, методисти й ад­вентисти.

5. Протягом XX cm. християнство продовжувало зберігати лідируючі позиції серед інших світових релігій, об'єднуючи до 1/3 населення земної кулі.

ЗАПИТАННЯ:

1. Коли сталися два найбільших розколи в християнстві? 2. У що вірить православний християнин? 3. У якому з напрямів хри­стиянства — католицизмі чи православ'ї — існує віра в чистилище? 4. У чому виявляються основні відмінності між католиками і православними у виконанні ними трьох наступних таїнств: хрещення, шлюбу й причастя? 5. Яка різниця в організації та управлінні Католицькою та Православною Церквами? 6. Які особливості віровчення та культової практики виокремлюють протестантизм як напрям у християнстві? 7. Які три найбільш впливових і поширених напрями в ранньому протестантизмі Вам відомі? 8. Назвіть ще три напрями в протестантизмі, які нарівні з методизмом досягли в XX ст. статусу Церкви (деномінації)? 9. Який вплив на формування сучасної західноєвропейської раціо­налістичної культури справив протестантизм?

ЗАВДАННЯ

1. Поясність, що мав на увазі продавець індульгенцій, коли казав: «Тільки-но ваші гроші задзеленчать на дні мого гаманця, як душі ваших рідних і близьких опиняться у раю»?

2. Поміркуйте, на яку особливість віровчення протестантизму вказував К.Маркс, коли казав: «Він обернув попів на мирян, обернувши мирян на попів»?

3. З'ясуйте, на яку особливість протестантського культу вказував Вольтер, коли казав: «Кальвін розкрив двері монастирів, але не для того, щоб усі ченці вийшли з них, а для того, щоб загнати туди весь світ”?

4.Ви зустрілися з віруючим, який пояснює свої погляди: «Субота є значення між Богом і людьми, тому додержання суботи є шанування Бога. Сатана, який перебуває у суперечності з Богом має намір зруйнувати знак Творця і Спокутника - дійсну суботу» До якої протестантської конфесії належить Ваш співрозмовник? Чому Ви так вирішили?

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка