Релігієзнавство



Сторінка17/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   47

7.2. ОСОБЛИВОСТІ ВІРОВЧЕННЯ, КУЛЬТУ
ТА ЦЕР­КОВНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ КАТОЛИЦИЗМУ




Папський герб (тіара та ключі від Царства Небесного)

Католицизм зараз являє собою найбільшу течію християн­ства. Прихильниками католицизму є понад 1 млрд людей. На­селення, хрещене за католицьким обрядом, становить більшість у 50 країнах світу. Географічне католицизм найбільш пошире­ний в Америці (США, Мексика, Латинська Америка) і країнах Західної, Центральної та Південно-Східної Європи (Іспанія, Іта­лія, Португалія, Франція, Бельгія, Австрія, Німеччина, Угорщи­на, Польща, Чехія, Литва, частина України і Бєларусі). Великі католицькі громади існують у багатьох країнах Африки й Азії (Філіппіни).

Католицьку і Православну Церкви дотепер розділяють такі догматичні розбіжності:

1. Догмат про «філіокве» (латин, filioque — і від Сина) — про джерело походження Святого Духа. Західні християни вважають, що Святий Дух походить і від Бога-Отця, й від Бога-Сина, тоді як православні переконані, що він походить тільки від Бога-Отця. Вони посилаються на євангельське першоджерело, де го­вориться, що Святий Дух «від Отця походить» (Ін.15: 26).

Саме так, як вірять православні, говорило формулювання восьмого пункту Символу віри, затверджене на II Константи­нопольському Вселенському соборі (381 р.). Додаток до Симво­лу віри про друге джерело Святого Духа був зроблений 589 р. на помісному (регіональному) Толедському соборі з метою бороть­би проти єретиків-аріан, що визнавали не «єдиносущність», а тільки «подібносущність» Бога-Отця і Бога-Сина. В такому виг­ляді Символ віри отримав поширення, починаючи з IX ст., в імперії Карла Великого, що охоплювала території сучасних Франції, Німеччини й Італії. Незважаючи нате, що Третій Все­ленський Ефеський собор (431 р.) заборонив доповнювати хоча б єдиним словом уже затверджений Символ віри, імператор Карл Великий просто наказав ввести в богослужіння Credo («Вірую» — виклад Символу віри латиною) з доданням Filioque. В офіцій­ну практику Римсько-Католицької Церкви цей догмат увійшов при папі Бенедикті VIII (початок XI ст.), що схвалив виконання Credo під час літургії. В період Великого Розколу догмат про «філіокве» був використаний константинопольським патріархом для обвинувачення Папи римського в єретичному переінакшу­ванні Символу віри, і з тих пір він став однією з основних розбі­жностей між Східною і Західною Церквами.

2.Учення про чистилище. Відповідно до православного віровчення про загробне життя душі людей залежно від того, як вони прожили своє земне життя, обов'язково потрапляють у рай або до пекла. Католицька ж Церква відстоює уявлення про чистилище як проміжне місце між раєм і пеклом, де знахо­дяться не обтяжені смертними гріхами душі грішників. Догмат про чистилище був прийнятий на Вселенському Флорентійсь­кому соборі в 1439 р. Собором було також визначено, «що мо­литви живих вірних, тобто жертви, молитви і милостиня, так само як інші справи благочестя, які вірні мають зазвичай роби­ти для інших вірних, — служать цим душам до зменшення їхніх страждань»[ Цит. за: Волконский А. Католичество и Священное Предание Востока. — Репринт. изд. — Жовква, 1991. — С. 382.].

Незважаючи на те, що Вселенський Тридентський собор (1545—1563), який підтвердив догмат про чистилище, заборо­нив друкувати сумнівні судження з приводу участі душ грішників у чистилищі, за найбільш поширеною думкою, у чистилищі душі горять у вогні, подібним до пекельного, хоча їхні муки не такі сильні, як пекельні. Крім того, у чистилищі душі страждають від тимчасового позбавлення споглядання Бога.

3. Учення про «наднеобхідні заслуги», тобто добрі справи, зроб­лені понад релігійний обов'язок, а тому не важливі для остаточ­ного порятунку того, хто їх зробив. Наприклад, «наднеобхідними заслугами» буде вважатися обітниця добровільної бідності, коли достатньо роздачі щедрої милостині, або обітниця дівоцт­ва, коли для спасіння досить зразкового виконання подружніх і материнських обов'язків.

Але все ж таки ці наднеобхідні справи не минають безслідно, а поповнюють церковну скарбницю заслуг. Католицька Церква вважає, що за рахунок діяльності святих і праведників вона на­копичила запас добрих справ. Як містичне тіло Христа, його Намісник на землі, Церква покликана розпоряджатися цією скарбницею на свій розсуд і розподіляти серед тих, кому це особ­ливо необхідно.

4. Теорія і практика індульгенцій (латин, indulgentio — милість). У розвиток навчання про «наднеобхідні заслуги» Католицька Цер­ква вважала за можливе видавати особливі папські грамоти — індульгенції про відпущення гріхів їх власникам. Індульгенція зви­чайно здобувалася за гроші. Були навіть розроблені спеціальні таблиці, в яких кожна форма гріха мала свій грошовий еквівалент. Вважалося, що за допомогою грошей, виручених за продаж індульгенцій, Римсько-Католицька Церква зможе зробити нові «добрі справи», що покриють ті витрати, що їх зазнала скарбниця заслуг заради спасіння закоренілого грішника.

Відверті зловживання, пов'язані з наданням індульгенцій, змусили Католицьку Церкву в XVI ст. категорично заборони­ти їх продаж як такий, що суперечить нормам церковного пра­ва.

5. Піднесене шанування Богородиці — Матері Ісуса Христа Діви Марії (Мадонни). Воно починає оформлятися вже в ІVст. На Третьому Вселенському соборі в Ефесі в 431 р. Діва Марія була визнана Богородицею і Царицею Небесною на противагу деяким єретичним думкам єпископа Несторія, який учив, що Ісус Христос народився простою людиною, а Божество з'єдна­лося з ним пізніше, і на цій підставі називав Діву Марію Христородицею.

З XIІ ст. на Заході стала поширюватися легенда про непороч­не зачаття Марії її матір'ю Анною. У 1854 р. ця легенда знайшла офіційне підтвердження у відповідному догматі, проголошеному папою Пієм IX у спеціальному папському посланні (булла): «бла­женнійша Діва Марія була в першу мить свого зачаття, через ви­няткову благодать і (виняткове) вилучення, збережена — через зас­луги Ісуса Христа, спасителя роду людського — незайманою від усякої плями первородного гріха»[ Цит. за: Волконский А. Католичество и Священное Предание Востока. — Репринт. изд. — Жовква, 1991. - С. 430.]. У 1950 р. папа Пій XII увів догмат про тілесне піднесення Богоматері після закінчення її зем­ного шляху, що демонструвало майже Божественну сутність Бо­городиці, оскільки всі інші душі чекали зустріч з тілом тільки на Страшному суді. У 1964р. папою Павлом VI Пресвята Діва Марія була проголошена «матір'ю Церкви».

Культ Діви Марії часто набував екзальтовані форми. Особ­ливу популярність одержало «Фатимське чудо», за назвою пор­тугальської місцевості, де в 1917р. Діва Марія кілька разів з'яв­лялася трьом селянським дітям, щораз вимовляючи пророцтва. Останні з її пророцтв стали відомі буквально кілька років тому і стосувалися пророкування Дівою замаху на Папу Римського, що справдився в 80-х pp.

Православна Церква теж завжди віддавала Божій Матері особливе шанування, звеличуючи її вище небесних духів, але ніколи не приймала догмата про непорочне зачаття.

6. Учення про верховенство Папи Римського над усіма христи­янами та його непомильність. Догмат про непомильність Папи був прийнятий на І Ватиканському соборі (1869—1870 pp.) й підтверджений II Ватиканським собором (1962—1965 pp.). Він говорить: «Коли Римський Первосвященик говорить ex cathedra, тобто виконуючи служіння пастиря і учителя всіх християн, своєю верховною апостольською владою визначає вчення у сфері віри й моралі, обов'язкове для всієї Церкви, тоді завдяки Божій допомозі, обіцяній йому в особі блаженного Петра, він має ту безпомилковість, якою Божественний Викупитель хотів, щоб Його Церква була обдарована у визначеннях, що стосуються вчення про віру і моральність»[ Цит. за: Волконский А. Католичество и Священное Предание Востока. — Репринт. изд. — Жовква, 1991. — С. 256.].

Це вчення пов'язане з претензією католицизму (грецьк. καθολικος — загальний, вселенський) на владу над усім христи­янським світом. Глава Римсько-Католицької Церкви — на­місник Христа на Землі, спадкоємець святого Петра, що був, за переказом, першим єпископом Рима. Для керування католиць­ким світом папа видає різного роду документи, насамперед бул­ли (латин, bulla — свинцева кулька, що прикріплюється до документа, як печатка) та енцикліки (апостольські послання, адресо­вані всім католикам).

7. Католики продовжують розвивати своє вчення й після 1054 p., керуючись принципом «догматичного розвитку». В основі концепції догматичного розвитку лежало вчення про право Со­бору приводити традиційне положення відповідно до «живого голосу» (тобто існуючої церковної практики). Тому вони про­довжували скликати нові Вселенські собори (всього 21), останній з яких відбувся в 1962—1965 p.p. (II Ватиканський собор). Пра­вославні після Сьомого Вселенського собору більше Вселенсь­ких соборів не скликали.

Крім догматичних, існують і канонічні відмінності католиків від православних, що стосуються обрядово-культової сторони християнства. Зазначимо найбільш принципові з них.

1. Щодо католицького духівництва існує принцип целібату (латин. caelebs — неодружений) — обов'язкової безшлюбності (Кодекс канонічного права, канон 1037). Принцип целібату був затверджений у практиці Католицької Церкви папою Григорієм VII (1073—1085) для збереження в недоторканності своєї земель­ної власності і не допущення її розділу між спадкоємцями свя­щеннослужителя, крім того, як запобіжний захід проти створен­ня «духовних династій». Спеціальною енциклікою «Про целі­бат священиків» 1967 р. папа Павло VI підтвердив непорушність обов'язкової безшлюбності.

Православне ж духівництво, як було вже сказано, поділяєть­ся на чорне, що дотримується цього принципу, і біле — одруже­них священиків.

2.Для католиків таїнство шлюбу вважається непорушним: «Схвалений і звершений шлюб не може бути розірваний ніякою людською владою і з жодної причини, крім смерті» (Кодекс ка­нонічного права, канон 1141). У цьому відношенні Католицька Церква слідує за заповіддю Христа: «...Що Бог поєднав, людина нехай не розлучає» (Мт. 19:6). Непорушний характер шлюбу підкреслюється тими подружніми обітницями, що дають молоді під час вінчання: «Я (ім'я) беру собі тебе (ім'я) за дружину (за чоловіка) і обіцяю тобі зберігати вірність у щасті й нещасті, у здо­ров'ї і хворобі, а також любити й поважати тебе в усі дні життя мого». Православ'я ж допускає можливість розлучення й повтор­ного одруження.

3.Таїнство хрещення в католицизмі здійснюється над дітьми найчастіше через трикратне окроплення, у православ'ї ж це таї­нство здійснюється через обливання або трикратне занурення у водну купіль.

4.Для таїнства євхаристії (причастя) у православ'ї викорис­товується квасне тісто у вигляді просфори, що уособлює тіло Христа, у католицизмі випікається з прісного (без дріжджів) тіста облатка у формі плоского круглого коржа. У православ'ї прича­щаються хлібом та вином і миряни, і духівництво, у католицизмі ж миряни причащаються тільки хлібом. Хоча після II Ватиканського собору було дозволено мирянам за їхнім бажанням прича­щатися і хлібом, і вином.

5.Католики хрестяться п'ятьма пальцями, роблять хресне знамення зверху вниз і зліва направо. Православні ж хрестяться трьома пальцями — великим, вказівним та середнім, що симво­лізує християнську Трійцю. Інші два пальці притискаються до долоні, символізуючи два єства Христа — божественне і людсь­ке, з'єднані «незлитно, незмінно, неподільно, нерозлучно», як говорить відповідний догмат Четвертого Вселенського Халкидонського собору (451 p.). Хресне знамення роблять вони звер­ху вниз і справа наліво.

6. Католицьке чернецтво має власні організації — ордени, яких на сьогодні налічується більше 150. Чернечі ордени мають свої устави, виконують свої функції, підкоряються безпосеред­ньо Папі. Православне чернецтво орденів не має.

Найбільший і найдавніший католицький чернечий орден — бенедиктинці (VI ст.). їхній устав вимагає постійного перебуван­ня в монастирі, обов'язкової праці. Бенедиктинці займаються й літературною творчістю. Дотримуючись свого девізу «оrа et labora» — «молися і трудися», вони заклали основи всієї західної європейської цивілізації. Бенедиктинці ввели у вжиток каву, винайшли шампанське, створили нотну грамоту.



Францисканці (XII ст.) — жебруючий орден. Основна їхня вимога — бідність. Францисканці жили не в монастирях, а у світі, мандрували, проповідували, займалися добродійністю і догля­дом за хворими.

Орден єзуїтів (латин. Societas Jesu — Товариство Ісуса) був заснований у XVI ст. Для єзуїтів характерна тверда дисципліна, незаперечне підпорядкування начальству і Папі. Із самого початку єзуїти прагнули дати своїм членам всебічну освіту. Доте­пер єзуїтські школи вважаються найкращими в Європі.

Орден домініканців виник у XII ст. і ставив головною своєю метою боротьбу з єресями. Домініканці широко залучалися як експерти до діяльності інквізиції, багато займалися місіонер­ством.

Узагалі католицьке духівництво, за даними 1989 p., це 200 кардиналів, до 4-х тис. єпископів, 400 тис. священиків, 1 млн ченців, з яких понад 90% — жінки.

Поширеним повсякденним одягом римсько-католицького духівництва є сутана (італ. sottana — спідниця, ряса). Сутана веде своє походження від одіяння, що традиційно носили учені люди — лікарі, адвокати та ін. Церковна сутана являє собою довге вбрання, що застібається спереду від верху до низу і перехоп­люється на талії широким поясом із тканини. Священики но­сять чорну сутану, єпископи — лілову, кардинали — червону, Папи — білу. Так повелося з XVI ст.

Католицизм і православ'я відрізняються і процесом богослу­жіння. У православному храмі під час богослужіння треба сто­яти. У католицькому храмі віруючі сидять і встають тільки при співі певних молитов. У православному богослужінні не вико­ристовується музика, тільки читання і спів, у католицькій службі до цього додається ще і музичний супровід (орган, фісгармонія). У православному храмі святе місце — вівтар — відгороджений від власне храму іконостасом, у католицьких храмах іконостасів немає. В оформленні інтер'єра православного храму переважа­ють ікони, у католицьких храмах — скульптурні композиції.

Якщо православ'я в організаційному плані являє собою су­купність автокефальних Церков, що об'єднані спільною догма­тикою, культом, але дещо розрізняються в обрядах і визнають тільки духовний авторитет константинопольського патріарха, то Католицька Церква являє собою єдину організацію на чолі з Папою Римським.

Саме слово «папа» походить від грецьк. палас, — батько. Так перші християни називали своїх керівників. З кінця III ст. так стали шанобливо величати й римського єпископа. В офіційних документах і церковному праві Папа Римський іменується не інакше, HK«Pontifexmaximus» — «Верховний Первосвященик». Серед інших офіційних титулів найважливішим є «Вікарій (намісник) Ісуса Христа». Офіційна церковна історія Католицької Церкви нараховує 261 папу і кілька десятків «антипап». Із загаль­ної кількості пап більше 200 були за національністю італійцями, решта представниками інших національностей (переважно гре­ки, а пізніше французи). Найдовший понтифікат (правління) тривав 32 роки, найкоротший —три дні. Папа Стефан II (752р.) помер, навіть не встигнувши «заступити на посаду», тому його ім'я в офіційному реєстрі пап не фігурує. Наймолодшому папі на момент обрання було 12 або 15 років (Бенедикт IX, 1032—1044) найстарішому — 80 (Климент X, 1670— 1676).

Папа Римський — глава всієї католицької ієрархії, що має, як і в православ'ї, три ступені священства: дияконів, священиків і єпископів. Обирається Папа Римський з XII ст. на конклаві, спеціальних закритих зборах, двома третинами голосів вищих посадових осіб Католицької Церкви — кардиналів (латин, cardinalis — головний). Дотепер формально зберігається право вибору на цю посаду будь-якого католика-чоловіка (фактично з 1378 р. папами обиралися тільки кардинали). У 1978 р. на папсь­кий престол був обраний поляк — кардинал Кароль Войтила, який прийняв ім'я Іоанн Павло II (народ. 1920 p.).

Наочною ознакою папської влади з X ст. служила тіара, яку папа донедавна надягав в особливо урочистих випадках. Вона являла собою головний убір у вигляді стогоподібного шолома з білої цупкої тканини і щедро прикрашалася золотою вишивкою. Згодом на тіарі з'явилися три корони, що символізували духов- > ну і світську владу папи, владу над усім світом. Останню тіару Папа Римський Павло VI (1963—1978) продав в один з американських музеїв, а виручені мільйони передав на благодійні цілі.

Разом з Папою Римським діють збори кардиналів — Свята Колегія. Спочатку вона складалася з пресвітерів міста Рима та його околиць і не перевищувала за чисельністю 25 чоловік. Згодом, коли в колегію стали включатися всі кардинали, кількість її членів - почала постійно зростати. На сьогоднішній день в католицизмі налічується приблизно 200 кардиналів з більше як 50 країн, з яких 120 мають право голосу при виборі Папи. Велика частина кардиналів виконує «службові обов'язки» у країнах проживання, менша — здійснює загальне керівництво Католицькою Церквою.

Для керування Церквою Папа має власну систему органів V влади — Святий Престол. Вона включає в себе єпископський синод — дорадчий орган при Папі; вже згадану Святу Колегію; Римську Курію. Римська Курія — центральний церковний апарат, за посе­редництвом якого здійснюється керівництво Католицькою Цер­квою. В цілому Курія сформувалась у XVI ст., була зреформована у середині XX ст. Курія складається з таких підрозділів:

Секретаріату (200 співробітників), який координує діяльність інших підрозділів Курії і є своєрідним «оком, серцем і рукою Папи»;

Ради у зовнішніх справах Церкви, якій підвідомча вся папсь­ка дипломатія;

• 10 конгрегацій, своєрідних «міністерств», що керують різними напрямками церковної діяльності;

• 3 секретаріатів (з єдності християн, у зв'язках з нехристиянськими релігіями, у справах зносин з невіруючими);

трибуналів, у ведені яких знаходяться питання відпущен­ня гріхів і покарання за різноманітні релігійні провини; служб (в основному фінансового характеру); різних папських комісій і трьох судів.

Існував в церковній організації Католицької Церкви і свій репресивний апарат — це була Свята Інквізиція.

Крім верховного керівництва Церквою, Папі Римському належить вища законодавча, судова і виконавча влада в кордо­нах його резиденції — Ватикану. Це порівняно невелика тери­торія (44 га) з населенням 1 тис. чол. — все, що залишилося від Папської держави, що колись займала значну частину Північної і Центральної Італії. Ватикан включає в себе собор Св. Петра і прилеглу площу, Ватиканський і Латеранський палаци із сада­ми і кілька церков, розташованих на Капітолійському пагорбі в Римі, а також заміську папську резиденцію за 25 км від Риму. Ватикан має всі атрибути незалежної держави — герб, прапор, гімн, армію із сотні швейцарських гвардійців, жандармерію, по­шту, телеграф, власних спостерігачів практично у всіх значних міжнародних організаціях, включаючи ООН, своїх представ­ників (нунціїв) у 125 країнах світу. Річний бюджет Ватикану пе­ревищує кілька мільярдів доларів.

Окрім Римсько-Католицької Церкви, до католицизму відно­сяться ще дві групи церков:

• 13 уніатських Церков, що визнали адміністративну владу і духовний авторитет Папи Римського, почасти католицькі особливості віровчення, хоча зберегли культову практику і внут­рішній устрій. Найбільшою чисельністю серед них вирізняєть­ся Українська Греко-Католицька Церква.

• «Старокатолицькі Церкви», більшість з яких утворилась наприкінці XIX ст. через незгоду з проголошеним І Ватиканським собором догматом про непомильність Папи Римського. 14 автономних Церков утворюють Міжнародний Старокато­лицький конгрес із центром у м. Утрехт (Голландія).



Римсько-Католицька Церква в Україні. Вперше римсько-ка­толицькі єпископи відвідали Київ вже у X ст. (надалі у римських джерелах зафіксовано 12 обопільних посольств). У XII ст. зуст­річаємо парафії й, вірогідно, чернечі місії у Києві і Новгороді, що обслуговували переважно купців і ремісників із Західної Європи, які часто відвідували Русь, чи постійно мешкали в країні. Церковну юрисдикцію над ними мав любачівський єпископ (Польща). Перше самостійне єпископство в Україні виникло на початку XIV ст. Єпископство охоплювало територію Східної і Південної України, включаючи узбережжя Чорного моря і час­тину сучасних Білорусі й Росії. Римсько-католицьких єпископів до 1321 р. називали єпископами Русі, з 1638 р. — єпископами Київськими і Чернігівськими, з 1789 р. — єпископами Жито­мирськими і Луцькими.

У 1009р. була заснована Трансільванська єпархія (дієцезія), одна з семи дієцезій Католицької Церкви Угорщини, що місти­ла у собі територію сучасного українського Закарпаття аж до початку XIV cт. З 1346 p., коли Закарпаття стало частиною Егерської дієцезії — складової частини Римсько-Католицької Церкви Угорщини, розпочалося будівництво багатьох костелів не лише у містах, а й у селах. У XIV ст. вже було понад 50 храмів та декілька монастирів, зокрема першими у м. Берегове засну­вали свій монастир тамплієри. Згодом — домініканці і францісканці.

У 1359 р. була заснована перша римсько-католицька дієце­зія у Львові. У 1375 р. Папа Григорій XI остаточно заснував ка­толицьку митрополію й архідієцезію в Галичі, а в 1412 р. вона була перенесена з Галича до Львова. Створюються єпископства в Луцьку (1412 p.), Холмі (1417 p.), Володимирі-Волинському (1428р.) і в Кам'янці-Подільському(1440р.). На початку XV ст. римсько-католицька митрополія в Україні була сформована. У цей час у Львові налічувалося 9 католицьких костьолів (для по­рівняння: православних церков було 13). Зміцненню позицій Римське-Католицької Церкви в Україні сприяла її політична залежність від Польського королівства після розпаду Київської Русі і татаро-монгольської навали, колонізація цих земель като­ликами — шляхтою, польськими та німецькими міщанами.

У XVI—XVII ст.ст. на західноукраїнських землях католицизм поступово витискував православ'я з політичного, економічного та релігійного життя. Деяке зміцнення позиції православ'я внас­лідок визвольних змагань українського народу було знівельова­не масовим наступом католицизму наприкінці XVII — початку XVIII ст. Масове покатоличення, часто насильницьке, було здійснене польським урядом після завершення Руїни на тих зем­лях Правобережної України, що ще залишалися під його вла­дою. Особливо активно римсько-католицькі осередки обсаджу­валися на Волині та Поділлі. Побіч Галицької митрополії, Римсь­ке-Католицька Церква мала на Правобережжі три єпархії: Луцьку, Київську та Кам'янець-Подільську. Тут діяло приблиз­но 20 чернечих орденів.

Після поділів Польської держави наприкінці XVIII ст. по­ширення католицизму на схід було зупинено. Число католиків латинського обряду на теренах, що відійшли до Росії, становило близько 430 тис. (Київська єпархія — 27 459 в 1777 p.; Луцька — близько300тис. в 1772р.; Кам'янець-Подільська —близько 100 тис. в 1773р.). Кількість парафій в ті самі роки в Луцькій і Кам'янець-Подільській єпархіях становила відповідно 258 і 85.

Під владою Російської імперії Римсько-Католицька Церк­ва зазнавала значних утисків, її підпорядкували контрольованій Сенатом Римське-Католицькій духовній Колегії. В 1831 р. по­чалась планомірна ліквідація всіх католицьких монастирів: тільки протягом наступного року їх було закрито 202, в січні ж 1898 р. в Україні залишався лише один. Католицьким парафіям заборонялось також утримувати церковно-приходські школи і доброчинні заклади. У червні 1866р. була ліквідована Кам'янець-Подільська єпархія, в 101 парафіях якої налічувалось 217,7 тис. вірних, її включили до складу Луцько-Житомирської.

Фактично, один житомирський єпископ керував справами трьох дієцезій на території Волинської, Подільської! Київської губерній. Тут у 1909 р. проживало 802 тис. католиків. За станом на 1916 p., там було 257 парафій, а душпастирське служіння ви­конували 349 священиків. У Житомирі працювала єдина для трьох правобережних губерній католицька семінарія, на почат­ку XX ст. тут навчалося 60 семінаристів. У радянський час семі­нарія була перенесена до Польщі.

Надії на покращення становища Римське-Католицької Цер­кви в Україні з'явилися в 1917 p., коли влада в Києві перейшла до рук Центральної Ради і наша країна на короткий час здобула незалежність. Проголосивши релігійну свободу, демократична влада скасувала дискримінаційні акти царизму щодо неправославних віросповідань. Натомість Папа Римський Бенедикт XV визнав Українську Державу.

За Радянської влади Католицька Церква відносно спокійно існувала лише у 20-і pp. На землях Радянської України діяли Кам'янецька і Житомирська дієцезії. Першу було відновлено у 1918 р. Кам'янецьку дієцезію репрезентували 113 костьолів, 42 священики. Другу було створено 1926р. через те, що радянсько-польський кордон розділив Луцько-Житомирську дієцезію на дві частини. До середини 20-х років тут налічувалося 107 діючих костьолів, 68 священиків. За офіційними даними, в Україні в цілому налічувалося 332 римо-католицькі громади та 118 265 віруючих. Насправді, число тих, хто відвідував католицькі хра­ми, дорівнювало 700 тис.

Наприкінці 20-х pp. комуністичний режим прийняв рішен­ня про ліквідацію Римсько-Католицької Церкви. Спеціальною постановою Політбюро ЦК КП(б)У Римо-Католицька Церква була оголошена «класовим ворогом». Для виправдання антикатолицького терору в Україні репресивними органами було сфаб­риковано кілька гучних судових процесів. У 1934 р. у Луцько-Житомирській дієцезії залишилося лише 18 священиків, але й ті в наступні роки були заслані або померли. У 1938 р. влада зак­рила останню католицьку церкву дієцезії — костьол св. Олек­сандра в Києві. Відібрані храми або безжально руйнували, або використовували для різних потреб — від клубів до складських приміщень Такі пам'ятки архітектури, як кафедральний собору Кам'янці-Подільському, Домініканський костьол у Львові вза­галі перетворили на музеї атеїзму. Позбавлена ієрархії, без храмів, втративши священиків і найбільш активних мирян Католицька Церква продовжувала існувати в підпіллі.

У західних областях України, приєднаних до Радянської Ук­раїни після вересня 1939 p., репресії проти Католицької Церкви охопили Галичину і Волинь, а трохи згодом — Буковину. Ра­дянська держава закрила всі релігійні навчальні заклади, при­пинила видання релігійних книг і журналів, заборонила викла­дання релігії в школах. Столицю Львівської архідієцезії було пе­ренесено в Любачів (Польща) одночасно зі вимушеним від'їздом у 1946 р. до Польщі архієпископа і великої кількості духівницт­ва, ченців і черниць. Протягом одного тільки 1945 р. кількість римсько-католицьких громад в цьому регіоні зменшилась з 1099 до227, священиків—.з754до 135.

Після другої хвилі репресій (1948— 1953 p.p.) кількість римсь­ко-католицьких священиків в Україні зменшилося з 50 до 25. У 1947 р. залишилося лише 3 діючі храми — кафедра, костьол св. Антонія і костьол св. Марії-Магдалини (закритий у 1962 p.). Ба­гато священиків пішли в підпілля. Вони працювали на держав­них підприємствах, а у вільний час здійснювали душпастирську роботу під загрозою постійних переслідувань.

На 1988 р. діяло близько 90 храмів і каплиць: 12уЛьвівській архієпархії, 1— у Луцькій, 15 — у Кам'янець-Подільській, 8-у Житомирській єпархії, 43 — в апостольській адміністратурі За­карпаття. В них служили 43 священики і 51 підпільна сестра-черниця — адже чернечі ордени в СРСР легально не існували.

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка