Релігієзнавство



Сторінка16/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   47

ПРАВОСЛАВНЕ ДУХОВНИЦТВО


БІЛЕ

ЧОРНЕ

Диякони


Диякон

Ієродиякон

Протодиякон

Архідиякон

Священики


Ієрей

Ієромонах

Протоієрей

Ігумен

Протопресвітер

Архімандрит

Єпископи


 

Єпископ

 

Архієпископ

 

Митрополит

 

Патріарх

Одяг «чорного» і «білого» духівництва поділяється на повсяк­денний та богослужбовий (що використовується під час бого­служіння).

Головні елементи повсякденного одягу ряса (звичайно чор­ного кольору) — просторий одяг до п'ят, з довгими широкими рукавами; клобук — рід циліндра, обтягнутий чорним або білим (у митрополитів) покривалом (намітка), що спадає на спи ну; ску­фія — м'який головний убір з фіалкового або чорного оксамиту.



Богослужбовий одяг (стихар, фелонь, саккос) відомий під загальною назвою ризи. Священним головним убором («голов­ною прикрасою») є митра. На шиї священнослужитель носить наперсний (нагрудний) хрест як знак священства, а вище духів­ництво (єпископи), крім того, панагію — медальйон-ікону. Зна­ком вищих церковних ієрархів є також особливого виду палиця (жезл). Існують і особливі елементи священного одягу. Дияко­ни через ліве плече повинні носити подобу довгої стрічки — орар. Піднімаючи правою рукою його кінець, вони дають звістку півчим і людям про початок співу і молитов. Архієреї та свяще­ники замість ораря носять єпитрахиль з парчі чи оксамиту. Єпископам належить виключне право носити на плечах омофор (плат з легкої тканини).



Облачения православного духівництва



Церковне начиння



План середньовічного католицького монастиря (Фонтене, Франція):

1 — зал капітулу (місце зібрання керівних осіб монастиря); 2 - малий зал з каміном; 3 - великий зал з каміном; 4 - фонтан (для миття рук); 5-будинок воротаря; 6-пекарня; 7- голуб­ник; 8 — лазарет; 9 — комори



План православного монастиря (Преображенський монастир, с. Мгар, Полтавська обл.):

1 — Преображенський собор; 2 дзвіниця; 3 — келії ченців; 4 будинок настоятеля; 5 готель для прочан; 6 тепла церква (для служб в холодну пору року)

Священний одяг має давнє походження і, крім утилітарно­го призначення, символізує деякі моменти християнського віровчення, наприклад, фелонь — символ багряниці, в яку одягли Христа воїни, а в духовному розумінні означає «ризу прав­ди», тобто білий одяг новохрещеного, символ виправдання від усякого гріха; митра — головний убір старозаповітних первосвя­щеників, що нагадує терновий вінець на голові Ісуса Христа й означає духовну владу[Служебник. - К., 1999. — С. 469-470.].



Чернецтво, або монашество (грецьк. μοναχος — самотній) являє собою одне з найбільш значимих і, напевно, найяскраві­ших явищ християнського життя й християнського релігійного досвіду. Ужитті завжди існує певна дистанція між ідеалом і його реальним втіленням, і чим більша ця дистанція, тим більше до­рогим стає ідеал. Чернецтво стало не чим іншим, як істинним здійсненням ідеалу християнського способу життя.

Батьківщиною чернецтва був Єгипет. Преподобний Антоній Великий, який здійснював у III ст. подвиг посту й молитви в пустельній самоті, став засновником відлюдницької форми чернец­тва. Трохи пізніше почав свій чернечий подвиг преподобний

Пахомій Великий, у минулому римський воїн, який став родо­начальником чоловічих спільножительних монастирів. Сестра Пахомія Великого стала засновницею жіночих спільножитель­них монастирів.

У VIII ст. на святій горі Афоні (Греція) з'являються перші чернечі поселення. Невдовзі Афон досягає вершини своєї сла­ви, і до нашого часу його 20 монастирів залишаються найбіль­шим осередком православного чернецтва. Чернецтво на Русі бу­дувалося на візантійських традиціях. Більшість монастирів були і є спільножительними.

Чернецтво називають схимою, ченців — схимниками. Грець­ке слово «σχημα » означає «образ». У чернецтві людина приби­рає ангельської подоби. За своїм ідеалом вона стає земним анге­лом і небесною людиною, її мета — досягнення вічного життя й обожнення за ангельським образом. Для цього вона прино­сить такі основні обітниці: 1) відмови від світу і того, що у світі; 2) послуху настоятелю; 3) збереження безшлюбності. У при­мітивних народів безшлюбність і бездітність вважалися найст­рашнішим прокляттям; вони означали безнадійність, остаточ­ну смерть. У християнському чернецтві, навпаки, безшлюбний спосіб життя веде до майбутньої слави відродження, коли люди не одружуються, не виходять заміж, але перебувають як ангели на небесах. У безшлюбності і суворій помірності переборюється панування стихійного природного начала в людському житті.

Перш ніж стати ченцем, мирянин повинен був пройти пері­од послушництва — виконання тих або інших робіт у монастирі. Якщо настоятель монастиря переконується, що послушник твердо має намір стати ченцем, він робить обряд постригу. Цей обряд походить від старозаповітної символіки посвячення людини Богу й обрізання волосся як знаку рабства в греко-римському світі. У людини, яка приймає постриг, волосся на тімені вистригаються хрестоподібне в ознаменування посвячення Христу і прийняття чернечих обітниць. Існують три ступені такого посвячення.

Постриг у рясу, коли чернець одержує нове ім'я і право носити широке і довге чернече одіяння (рясу) і головний убір — камілавку. Ченців, що одержали таку посвяту, називають рясо­форними ченцями.

Постригу малу схиму. Той, хто стрижеться в схиму, при­носить нові, більш суворі обітниці і ще раз одержує нове ім'я в

ознаменування остаточного зречення від світу, що лежить у злі. Після постригу в малу схиму чернець надягає мантію, звідки й походить вислів «постригти в мантію» і «мантійний чернець». Малосхимники на відміну від великосхимников можуть підно­ситись у священний сан — ченці-диякони (ієродиякони) і ченці-священики (ієромонахи).

Постриг у велику схиму вимагає більш суворої витримки аскетичних подвигів. Приймаючи постриг, чернець відрікаєть­ся від своєї волі і дає обітницю повної слухняності наставникам навіть у дрібницях, що не виключає, а припускає постійне мо­ральне зусилля і роботу совісті. У тих, хто прийняв сан до пост­ригу у велику схиму, він залишається. У цих випадках сан зву­чить відповідно: схиієромонах, схиархімандрит і навіть схиєпископ. Після постригу у велику схиму монаху вручають ще кукіль (головна накидка, що спускається на плечі, груди і спину). Кукіль за формою нагадує дитячий чепчик і означає дитячу незлоб­ливість, що її зобов'язаний завжди виявляти чернець (див. текст 7.7).

В історії Православної Церкви чернецтво вплинуло на бага­то сторін християнського вчення і способу життя. На Православ­ному Сході й на Русі чернечі обителі — монастирі — були джере­лами благочестя, центрами освіти, релігійної й національної свідомості і духовної культури.

Крім здійснення таїнств, православна культова система містить молитви, поклоніння святим і реліквіям, хресту, іконам, свята і пости.

Провідне місце молитвам приділяється в православ'ї не ви­падково: їх називають «їжею і життям душі». Православ'я розгля­дає молитву як «бесіду з Богом» під час якої «ми почуваємо добрість і милість Божу, а свою негідність; ми наповнюємося по­чуттям подяки, даємо обітницю в майбутньому коритися Богові. Молитва зміцнює віру й надію, навчає терпіння, дотримання за­повідей і особливо прохання небесного добра»[ Православна віра єдиної, святої, Соборної й Апостольської Церкви. Послання східних патріархів//Із праць митрополита Іларіона. — Нью-Йорк, 1986.-С.64.] (див. текст 7.2).

Культ святих — посмертне шанування осіб, наділених над­природними здібностями. За вченням Церкви, святі — це люди, які вели благочестиве життя, здійснили подвиги на славу Божу й після смерті були наділені даром творити дива — надприродні за походженням і незбагненні розумом події, виявлені Богом у порушення законів природи і суспільства заради благих цілей. Православні вірять, що святі — це посередники між Богом і людьми, небесні заступники тих, хто живе на землі, і тому звер­таються до них із проханням про заступництво.

Найчастіше поклоніння святому супроводжувалося містич­ним шануванням його останків — мощей, що сприймалися як безпосереднє і видиме джерело дивотворення. Це могли бути або кісткові останки, або попіл спалених трупів, або муміфіковані тіла. Ті з них, що добре збереглися, що особливо вражало уяву християн, іменували «нетлінними мощами»; в них бачили яв­ний знак виняткової святості даного покійного і віддавали йому найбільші почесті. Реліквії вміщували в коштовну раку, вистав­лену в доступному для поклоніння місці в храмі. Вважалося, що молитва перед ракою або дотикдо неї може зцілити навіть неви­ліковних хворих, не говорячи вже про менш разючі дива. На честь більшості прославлених у такий спосіб святих були складені «Житія», написані ікони і служби, встановлені дні пам'яті.

Пантеон загальноцерковних святих, наприклад, Руської Православної Церкви налічує понад 450 осіб і продовжує попов­нюватися до цього дня. Порівняймо: у Римсько-Католицькій Церкві налічується кілька тисяч святих, але їхнє шанування не таке значне. До цього числа ще в середині XVIIІ ст. була залуче­на група із 178 «київських святих», до яких належали святі Киє­во-Печерської лаври, святі міста Києва і святі колишньої само­стійної Київської митрополії. Зроблено це було для того, щоб закріпити єдність київської і московської гілок православ'я.

Прославлення святих переслідує безліч інших цілей. Так, за допомогою культу святих енергійніше впроваджувалася в побут християнська обрядовість, адже практично кожний день церковного календаря присвячувався пам'яті того або іншого святого. Шануванням святих, серед яких було багато вищих церковних ієрархів, різні православні церкви зміцнювали пре­стиж єпископської влади, культивували в середовищі віруючих повагу до Церкви взагалі. Нарешті, на прикладі святих «по­движників віри і благочестя християнського» православне ду­хівництво навчало свою паству терпіння, інших християнських чеснот як найвірнішого шляху до спасіння душі. За дани­ми останніх досліджень релігійності українських громадян, 50 % віруючих, як правило, християн, 40% тих, хто коливається між вірою та невір'ям, 15 % невіруючих людей визнавали чудотвор­ну силу святих реліквій.

Поклоніння хресту — один з найважливіших елементів пра­вославного культу. Хрест — символ християнської віри. За пра­вославним вченням, хрест уособлює мученицьку смерть і май­бутнє воскресіння, адже «тому що смерть (увійшла) через посе­редництво дерева, то належало, щоб через дерево ж було дароване життя й воскресіння». Тому хрест «даний нам як знамення на чолі, як Ізраїлю — обрізання. Він — ...душі і тіла спасіння, відхи­лення від усякого зла, усяких благ причина, гріха винищення, рослина воскресіння, дерево життя вічного» (Іоанн Дамаскин. Точний виклад християнської віри, кн. 4, гл. 11: 148, 162).

Хрестом увінчані православні храми, прикрашений одяг свя­щеннослужителів, його носять на тілі віруючі; під час молитов, богослужінь віруючі і священнослужителі роблять хресне зна­мення (хрестяться). Хресту приписується рятівна сила.

У християнстві існує кілька форм хреста. Католики і право­славні вшановують хрест будь-якої форми (католики частіше — чотирьохкінечний, православні — шести- і восьмикінечний). Верхня планка шестикінечного хреста — табличка з написом єврейською, грецькою й латиною, що Понтій Пілат наказав при­бити до хреста Ісуса: «Ісус Назорей, Цар Іудейський» (Ін. 19:19— 20). (Ця табличка, можливо, зберігається в римській церкві Санта Кроче.) Нижня планка восьмикінечного хреста — підніжжя для ніг, що іноді мали хрести як знаряддя страти.

Культ ікон — мальованих або рельєфних зображень Ісуса Христа, Богоматері, святих, апостолів, мучеників — має значне поширення в православ'ї. Православні храми усередині покриті розписом і прикрашені іконами як в іконостасі (перегородці, що відокремлює вівтар від храму), так і на стінах. Зображення ці зви­чайно робляться на дошках або на плоскій поверхні.

Спочатку культ ікон мав багато противників, оскільки по­клоніння іконам зовні нагадувало ідолопоклонство, заборонене другою заповіддю. В остаточному підсумку шанування ікон було закріплено відповідним визначенням Сьомого Вселенсьокого собору (787 р.) аби «ті, хто взирають на ці ікони, збуджували до спогаду про самі прообрази, здобували більше любові до них і одержували більше спонукань віддавати їм цілування, шануван­ня і поклоніння...»[ Книга правил Святых Апостолов, святых соборов вселенских и помест­ных и святых отцов. — Репринт. изд. — М., 1992. — С. 7-8.].

Невіддільною частиною культової практики православ'я є свя­та і пости. У церковних календарях кожний день пов'язаний з ім'ям Ісуса Христа, Богородиці, святих, чудотворних ікон, хреста. На чолі святкового кола Православної Церкви — Великдень. Це найбільш шановане свято, встановлене на згадку про воскресіння розп'ятого на хресті Ісуса Христа. Оскільки ідея воскресіння є центральною в християнстві, то й присвяченому цій події святу надається особли­вого значення. Як співається в одному з великодніх піснеспівів — «Свято над святами, торжество із торжеств». Це свято відзначається в першу неділю після весняного рівнодення і повного місяця й може припадати на 35 різних днів у проміжку між 4 квітня і 9 травня.



Християнські свята

За Великоднем йдуть найважливіші дванадесяті свята — Різдво Христове (7 січня за н. ст.), Хрещення Господнє (або Богоявлення, 19 січня), Стрітення (15 лютого), Благовіщення (7 квітня), Преображення Господнє (19 серпня), Успіння Бого­родиці (28 серпня), Різдво Богородиці (21 вересня), Воздвиження Хреста Господнього (27 вересня), Введення Богородиці до хра­му (4 грудня), Вхід Господень в Ієрусалим (або Вербна Неділя, за тиждень до Великодня), Вознесіння (на 40-й день після Великод­ня) і П'ятидесятниця (або Трійця, на 50-й день після Великодня). Крім дванадесятих свят Православна Церква відзначає інші свята, що нагадують про якусь подію з життя Ісуса Христа та Божої Матері, або про яку-небудь особливу Божу милість, або про особливі подвиги і чесноти з життя якого-небудь святого, такі як пам'ять святих апостолів Петра і Павла (12 липня), Різдво Іоанна Хрестителя (7 липня), Покров Богородиці (14 жовтня) та багато інших.

Церковні свята розглядаються в православ'ї як найважливі­ший засіб навчання віри й виховання серед віруючих християнсь­кого світогляду: «Свята ж церковні все це нам роз'ясняють і по­відомляють нам промисел Божий про нас грішних, вчать нас любити і дякувати Богу та завжди мати на увазі майбутнє життя, що кінця не має, і готуватися до нього».[ Иоанн Кронштадтский. Живой колос // http: // www.wco.ru.biblio.] Під час релігійного свята ця мета досягається за допомогою спрямованості самого бого­служіння. На честь тієї або іншої події церковної історії чита­ються відповідні біблійні тексти, молитви, співаються псалми.

Піст — це особливий час, що людина присвячує Богові. Дні посту віруючі присвячують молитвам, читанню Священного Пи­сання, міркуванням над своїми гріхами, сповіді, відвідуванню цер­кви. У ці дні віруючі повинні утримуватися від уживання м'ясної і молочної їжі; уникати веселощів і розваг, очищаючи себе фізично і духовно: «Що таке піст, як не покарання для того, щоб утихомири­ти тіло здорове і зробити його немічним для пристрастей, за сло­вом Апостола: «Коли бо я слабий, тоді сильний» (2 Кор. 12:10)[ Монашеское делание: Сборник поучений святых отцов и сподвижников благочестия. — М., 1991. — С. 102.]. У православ'ї існують багатоденні й одноденні пости. Багатоденні пости:

Великий піст, що починається за 40 днів до свята Входу Господнього в Ієрусалим і до нього додається ще Страсна сед­миця (тиждень перед Великоднем);

Різдвяний піст, що починається за 40 днів до свята Різдва Христова в день пам'яті апостола Пилипа; '

Петровський піст, що починається через тиждень після свята Трійці і закінчується в день пам'яті апостолів Петра та Павла 12 липня; :

Успенський піст, що починається 14 серпня і закінчується в день свята Успіння Божої Матері 28 серпня.

Одноденні пости — середа (спогад про Іудину зраду Ісуса Хри­ста) і n'ятниця (спогад про розп'яття Ісуса Христа), а також по­сти в такі дні, як Усікновення глави Іоанна Хрестителя, Воздвиження хреста Господнього та деякі інші.

Загалом, у Православній Церкві налічується не менше 250 пісних днів на рік.

Існує і певний цикл богослужіння, що поділяється на річний, тижневий і денний. Центральне місце в ньому приділяється лі­тургії, під час якої відбувається таїнство причастя.

Важливою формою богослужбової діяльності в Православній Церкві є також треби. Треби — це молитви і священнодійства, що виконуються священнослужителем на прохання віруючих (най­частіше це молебні за здоров'я і панахиди за упокій). Останніми роками стало можливим замовляти треби й по Internet.



Богослужіння можна проводити тільки у храмі. Усі право­славні храми, хоч і різні за архітектурою, мають однаковий план. Усі вони зорієнтовані із заходу на схід. Храм поділяється на три частини: притвор, власне храм і вівтар. Вівтар відгороджений від власне храму іконостасом. Іконостас— це стіна, на якій у визначе­ному порядку висять або намальовані ікони. Іконостас має троє дверей. Царські двері розташовані посередині, через них можуть проходити тільки священнослужителі у певні моменти богослужі­ння. У вівтарі знаходяться жертовник і престол. На жертовнику збе­рігаються різні церковні речі, необхідні для літургії, на ньому відбу­вається проскомідія — приготування хліба й вина для причастя. Пе­ред престолом править службу священнослужитель.

Власне храм — це місце, де знаходяться віруючі підчас бого­служіння. На стінах і колонах храму висять ікони, перед якими стоять свічники. Посередині храму, ближче до іконостаса, стоїть спеціальний стіл, що називається тетрапод або аналой, на яко­му лежить ікона.

Притвор — третя частина храму — раніше служив для пере­бування там людей, що готувалися прийняти хрещення (т. зв. «оглошених»), або тих, кому тим­часово було заборонено перебу­вати в храмі за якісь провини.



Внутрішній устрій православного храму

1 — вівтар; 2 — середня частина храму; 3 — притвор; 4 іконостас; 5 — престол;
6 —жертовник; 7—ризниця (місце, де зберігаються богослужбовий одяг і начин­ня);
8 — клироси (місце для хору)

Храми називають на честь християнських свят (Різдва Хри­стова, Богоявленський храм, Благовіщенський храм тощо), ікон Богородиці (храм Озерянської ікони Божої Матері, Казансь­кий храм), різних святих (храм святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова).

У межах цієї обрядово-культо­вої системи визначаються й обо­в'язки православного християнина:

• святкувати недільні і свят­кові дні;

• у неділю й у свята відвіду­вати церкву й брати участь у бо­гослужіннях;

• дотримуватись встановле­них церквою постів;

• щонайменше раз у рік — у Великий піст — сповідатися і причащатися Святих Таїн;

• не брати шлюб в забороне­ний Церквою час.

Особливою рисою Православної Церкви є її устрій. Правосла­в'я не має єдиного центру, як католицизм, а являє собою сукупність автокефальних (незалежних) Церков. Воно складається із:

• 15 автокефальних Церков, за офіційним церковним пере­ліком (диптихом), найбільша з яких Руська Православна Церк­ва (50-100 млн вірних).

Автономних Церков, що знаходяться в юрисдикції однієї з автокефальних Православних Церков і мають певну са­мостійність у своєму внутрішньому управлінні. Це Фінляндська Православна Церква (близько 75 тис.), Синайська Православна Церква з центром у монастирі св. Катерини на Синаї), Японсь­ка Православна Церква (36 тис.) та деякі інші.

Дуже близькими до православ'я є шість Давніх Східних Цер­ков, які або не брали участі, або не визнали рішень Вселенсько­го Халкидонського Собору 451 р. щодо подвійної — боголюдської природи Христа. Поміж них на теренах колишнього СРСР виділяється Вірменська Апостольська Церква.

Серед Православних Церков Константинопольська Право­славна Церква має особливий статус, а її предстоятель носить титул «Святіший Архієпископ Константинополя — Нового Риму і Вселенський Патріарх». Проте він має лише першість честі, тобто є «першим серед рівних», і користується особливою пова­гою інших Православних Церков. 31991р. Константинопольсь­ку Церкву очолює Варфоломей І.

Організаційна структура Православної Церкви (на прикладі РПЦ)


1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка