Релігієзнавство



Сторінка15/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   47

7.1. ПРАВОСЛАВ'Я. ОСОБЛИВОСТІ ВІРОВЧЕННЯ, КУЛЬТУ Й
ЦЕР­КОВНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ


Християнізація значної частини Європи й Азії, створення централізованої церковної організації, уніфікація християнсь­кого віровчення мали своїм неминучим наслідком і початок роз­колів усередині християнства, нескінченних суперечок з тих або інших богословських питань, масові єретичні рухи.

Ще в V ст. від щойно сформованої Християнської Церкви стали відокремлюватися різні національні церкви, число яких згодом перевищило півтора десятки. В цей же час у східній час­тині Римської імперії — Візантії, склалася самостійна церковна організація, шоу 1054р. розірвала і без того не дуже міцні зв'яз­ки із Західною Християнською Церквою. Відбулася ця подія шляхом накладення взаємних анафем (відлучення від Церкви) з боку Папи Римського і константинопольського патріарха, фор­мально знятих тільки в 1965 р. Ця подія одержала назву Велико­го Розколу (Схизми).

Так виникли дві основних течії в християнстві — католицизм, і православ'я.

Християн різних православних церков нараховується за мінімальними оцінками 150—200 млн чоловік (за максимальни­ми — у 1,5 раза більше). Живуть вони в основному на території колишнього СРСР (Беларусь, Росія, Україна, Грузія, Молдова) і в країнах Південно-Східної Європи (Сербія, Болгарія, Руму­нія, Греція), а також у країнах Близького Сходу (Ліван, Сирія, Йорданія) і Північної Африки (Єгипет).

Відмінності православ'я від інших відгалужень християнства починаються вже з того, що вважати джерелом свого віровчен­ня. Першим джерелом віри православ'я вважає Священне Пи­сання (тобто Біблію), пояснюючи, що «Усе Писання Богом натхнене» (2 Тим. 3:16). Другим джерелом називається Священне Передання.

Священне Передання у православ'ї досить різноманітне і складне за своєю структурою. До нього відносять віровизначення й правила перших семи Вселенських соборів і деяких помісних, авторитет яких був визнаний Вселенськими соборами; сповідання віри, зроблені «отцями церкви» (Григорій Неокесарійський, Василій Великий, Григорій Палама та ін.), а також живу традицію і практику (символи віри найдавніших помісних церков, «правила апостольські», тексти богослужінь і молитов, акти мучеників). Тільки християнським Переданням зафіксо­вані такі основні положення християнського віровчення, як дог­мат про Трійцю, шанування Богородиці, про боголюдську при­роду Ісуса Христа й ін. Католицизм також визнає Священне Передання, але до його складу додатково включаються рішення інших Вселенських соборів, що відбувалися в Римській Церкві після 1054р. (всього 21), і офіційні документи Римських Пап.

Православні вірять:

• в єдиного Бога, що створив світ і людину (Бог являє со­бою тотожність трьох рівноправних осіб: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого);

• у первородний гріх, що вчинили перші люди Адам та Єва;

• в Ісуса Христа — Бога-Сина, що втілився (тобто прийняв людський вигляд, народившись через непорочне зачаття від Діви Марії) і добровільно приніс себе в жертву за гріхи людства (був розп'ятий на хресті, на третій день воскрес, а через 40 днів вознісся на небо) і прийде знову «у силі і славі», щоб судити живих і мертвих і установити вічне Царство на землі, як і на небі;

• у безсмертя душі, в існування пекла і раю, де знаходяться душі померлих до Страшного суду. Відповідно до православно­го віросповідання врятувати свою душу можна тільки в межах Церкви, що є «містичним тілом» Ісуса Христа, посередником між Богом і людьми (див. текст 7.1.; 7.3.; 7.4.; 7.5).

У православ'ї, як і в кожній іншій релігії, з догматичним віровченням тісно пов'язана система культових дій. Основу цих дій складають сім головних обрядів — таїнств. Таїнствами ці культові дії називаються богословами тому, що в них «під види­мим образом передається віруючим невидима Божа благодать». У православ'ї існує сім таїнств: хрещення, миропомазання, при­частя (євхаристія), покаяння (сповідь), шлюб, оливосвячення (соборування), священство.



Таїнство хрещення — символізує прийняття людини в лоно Церкви. Воно відбувається також і на згадку про те, як і сам Ісус Христос прийняв хрещення в річці Йордан від Іоанна Хрести­теля (Мт. 3:13—17; Мк. 1:9—11). У Православній Церкві дитину тричі занурюють або обливають водою. За допомогою таїнства хрещення, як вчать богослови, людині прощається первородний гріх (а якщо хреститься доросла людина, то й гріхи, що вона зро­била до моменту хрещення): подібно до того, як вода омиває тіло, так і покаяння очищає душу. Саме після здійснення цього таїн­ства людина стає християнином. За традицією людина у хре­щенні одержує ім'я святого, котрому присвячений день, у який вона народилася або хрестилася. Таїнство хрещення здійсню­ють тільки священики.

Таїнство миропомазання відбувається в Православній Церкві одразу після хрещення і складає з ним, власне, один обряд, ко­рені я кого досягають часів Мойсея (Вих. 30:22—33). Священик помазує новохрещеного миром (особливою ароматичною оли­вою, що складається із суміші кількох запашних речовин), роб­лячи знак хреста на різних частинах тіла з проголошенням слів «Печать Дару Духа Святого. Амінь». Вважається, що в цьому таїнстві людині «невидимо подаються дари Св. Духа, за допомо­гою яких вона росте і зміцнюється в житті духовному»[ Закон Божий для семьи и школы. — Holy Trinity Monastery, Jordanville. — N.Y., 1987. -C. 670.], тобто якщо у хрещенні людина стає християнином, то таїнство миро­помазання допомагає людині залишатися ним.

Таїнство причастя (або свята євхаристія), за християнським віровченням, було встановлено самим Ісусом Христом на Таємній Вечері: «Як вони ж споживали, Ісус узяв хліб, і побла­гословив, поламав, і давав Своїм учням, і сказав: Прийміть, спо­живайте, це тіло Моє. А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Запов­іту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!» (Мт. 26:26-28).

На згадку про це Церква установила таїнство причастя, що полягає в тому, що віруючі причащаються хлібом і вином на го­ловній службі Православної Церкви — літургії. Літургія струк­турно складається з трьох частин.

1. Перша частина літургії—проскомідія. На ній священик готує речовини для причастя: нарізає квасний хліб (просфоры), вливає вино у чашу і розбавляє водою [«один з вояків списом бока Йому проколов, і зараз витекла звідти кров та вода» (1н. 19:34)]. Проско­мідія відбувається у вівтарі, і миряни не бачать і не чують її.

2. Друга частина літургії — Літургія оглошених. Оглошеними в перші століття християнства називали людей, що готують­ся прийняти хрещення, їм не дозволялося бути присутніми на причасті. Під час літургії оглошених відбувається читання Єван­гелія, закінчується ця частина літургії словами «Оглошені вийдіть, всі оглошені вийдіть». У цей час всі оглошені поспішно залишали храм. Звідси і походить вираз «біжить, як оглошений».

3. Третя частина літургії називається Літургія вірних, на ній і відбувається перетворення вина й хліба на Тіло і Кров Ісуса Христа. Спочатку причащаються у вівтарі священнослужителі, потім миряни, які були присутні на літургії і приготували себе до причастя (обов'язковою сповіддю, постом і молитвою). Пра­вославна Церква вважає, що тільки на основі цього таїнства л га­дина може зберігати нерозривний зв'язок з Ісусом Христом.

Таїнство покаяння (сповіді) — обов'язковий атрибут релі­гійного життя православного християнина. Здійснення таїнства покаяння складається з двох важливих актів. Перший — спові­дання гріхів. Воно являє собою розкриття перед священнослу­жителем своїх помилок, порушень заповідей Божих і церковних розпоряджень. Вважається, що щире сповідання гріхів духовно очищає людину, знімає з неї тягар гріхів, утримує її надалі від усякого роду прогріхів. Тому другою важливою складовою час­тиною таїнства є відпущення гріхів, що може дати лише свяще­ник або єпископ. Спочатку, у ранньому християнстві, покаян­ня носило публічний характер. Пізніше з'явилася таємна сповідь, зміст якої священик повинний зберігати в таємниці.

Таїнство шлюбу — важливий момент релігійного життя лю­дини. З погляду православного віровчення, родина — це домаш­ня Церква. У цій Церкві народжується християнин, через хре­щення вона приходить до Церкви, одержує християнське вихо­вання і вмирає як християнин. Духовний зміст цього таїнства полягає в тому, що на майбутнє подружжя сходить Божа благо­дать, що забезпечує нерозривний символічний союз, заснова­ний на любові, вірності і взаємній допомозі аж до смерті.

Таїнство оливосвячення (соборування) здійснюється над хво­рою людиною. Таїнство полягає в змащенні чола, щік, вуст, рук і грудей освяченого оливою, що супроводжується читанням мо­литов, семи євангельських читань. Духовний зміст цього таїн­ства, за вченням Церкви, полягає втому, що хвора людина очи­щається від забутих або неусвідомлених гріхів і одержує Божу благодать, що допомагає їй видужати духовно і фізично. Собо­руванням це таїнство називається тому, що його прийнято ро­бити зібранням (собором) семи священиків, щоправда, зараз це можуть бути і два, і навіть один священик.

Таїнству священства Православна Церква надає особливого змісту. Воно здійснюється при посвяченні людини в духовний сан, тобто в той або інший ступінь священства. Існує три сту­пені священнослужителів: перша — диякон, друга — священик, третя — єпископ. У сукупності всі ці категорії укладають церков­ну ієрархію. Кожна зі сходинок священства має свої особливості в одязі, за кожною з них закріплені певні права й обов'язки.

Таїнство священства відбувається на основі спеціального обряду хіротонії — рукоположення, у процесі якого здійснюєть­ся покладання рук єпископа на голову тієї людини, котру рукополагають. Вважається, що в момент накладення рук єпископа на кандидата у священики або диякони передається божествен­на благодать, яка робить його посередником між Богом і людь­ми. Священик одержує від єпископа владу здійснювати всі таїн­ства, крім священства, і всі богослужіння й обряди. Диякон не може самостійно здійснювати таїнства, а лише допомагає слу­жити єпископу або священику при здійсненні ними таїнств і богослужінь. У єпископи може посвячувати лише собор єпис­копів (не менше двох-трьох єпископів).



Вищою духовною особою в Православній Церкві є патріарх. Патріарх— вищий духовний сан у православ'ї, титул глави авто­кефальної помісної Православної Церкви. Титул патріарха уста­новлений Вселенським Халкидонським собором (451 p.). На­прикінці VI ст. константинопольський патріарх одержав титул «Вселенського патріарха» і право вищого нагляду за дотриман­ням церковних канонів і законів, скликання Вселенського собо­ру і піднесення єпископів у сан митрополита. У 884 р. константи­нопольський патріарх Фотій уклав спеціальні постанови про пат­ріаршу владу, що визначають межі влади і привілеїв патріарха. Після поділу Християнської Церкви (1054 р.) на західну (Римсько- Католицьку) і східну (Греко-Православну) титул патріарха зак­ріпився за ієрархами Східної Церкви. У Росії патріаршество було встановлено в період правління Бориса Годунова у 1589 р.

Православне духівництво поділяється на чорне (чернецтво, люди, які прийняли чернечі обітниці безшлюбності, послуху і нестяжання) і біле (священики, які вступили в шлюб перш, ніж прийняти сан).

«Чорне» духівництво: патріарх, митрополит, архієпископ, єпископ, архімандрит, ігумен, ієромонах, архідиякон, ієродия­кон. Перших чотири сани (архієреї) — вищі в церковній ієрархії — позначають різні ранги єпископського звання. Усі названі сани іноді даються за особисті заслуги, але частіше пов'язані із посіданням певних посад. Так, митрополити звичайно очолю­ють головні єпархії, адміністративно-територіальні церковні округи; архієпископи — деякі інші великі або важливі єпархії; єпископи — інші єпархії. Архімандрити найчастіше є настоятеля­ми великих монастирів і ректорами духовних навчальних уста­нов. Ігумени очолюють інші монастирі. Ієромонахи — ченці, що мають сан священика. Архідиякон — старший диякон-монах у монастирях або при вищому православному церковному ієрар­ху. Ієродиякон — чернець у сані диякона.

«Біле» духівництво має такі сани: протопресвітер, протоієрей, священик (ієрей), протодиякон і диякон. Сан протопресвітера наприкінці XIX ст. у РПЦ мало всього кілька священиків (глави військового, морського, придворного духівництва). Заразу сан протопресвітера підносять за особливі заслуги перед Церквою і теж надзвичайно рідко. Сан протоієрея дається настоятелям цер­ков, а сан протодиякона — дияконам кафедральних соборів, але в ці сани можуть підноситися за заслуги священики і диякони.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка