Релігієзнавство



Сторінка14/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   47

РОЗДІЛ 6 ВИНИКНЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА




Ранньохристиянський символ — риба
(скорочення грецьких слів «Ісус Христос, Син Божий, Спаситель»)

6.1. РЕЛІГІЙНІ ВИТОКИ ХРИСТИЯНСТВА



Християнство - найпоширеніша світова релігія, що налічує у своїх лавах понад 2 млрд людей (мінімальні дані - 1,4—1,5 млрд). Воно сформувалося на початку І ст. н.е. у Палестині - історичній області в Західній Азії, на території якої розташову­ються сучасні держави Ізраїль, Ліван, Сирія і Йорданія. В пері­од, що ми розглядаємо, Палестина являла собою об'єднання кількох державних утворень, найбільшими з яких були Галілея, Самарія та Іудея. Ці держави були пов'язані між собою спіль­ністю релігії, почасти мови і культури. Вони керувалися призна­ченими римлянами царками, владу яких обмежував римський намісник — прокуратор (у часи Ісуса цю посаду займав Понтій Пілат).

Палестина (точніше, невелика її частина — Іудея із столи­цею в Ієрусалимі) була офіційним центром іудаїзму — єдиної на той момент у світі релігії, яка досягла рівня монотеїзму. Всі інші сучасні йому національно-державні релігії (олімпійська релігія греків і римлян) залишалися на рівні політеїзму. Крім того, не можна нехтувати й тією обставиною, що Палестина займала про­міжне геополітичне положення «між Заходом і Сходом». Тому будь-які оригінальні ідеї, які виникали в цьому середовищі, де сплавилися воєдино культури багатьох народів і цивілізацій, не здавалися настільки різко ворожими сутності якого-небудь із двох великих історичних полюсів світу, а навпаки, майже гаран­товано могли зустріти терпиме до себе ставлення протягом того проміжку часу, коли вони були найбільш уразливі для ідеологіч­них і політичних переслідувань.

Крім того, на думку багатьох учених, християнство виник­ло в той момент, коли воно могло бути затребуване суспільством і державою — наприклад, у вигляді ідеологічної опори Римської імперії. Це величезне державне утворення, що вступило на мо­мент появи християнства у період свого найвищого розквіту, могло зберігати свою єдність не тільки (і не стільки) силою зброї, скільки єдністю віри різноманітних народів, що його заселяли. Проте Рим йшов іншим, хибним шляхом: замість того, щоб ство­рити єдину релігію, яка базувалася б на принципі: «Один Бог на небі, один цар на Землі», навпаки, включив у свій пантеон таку безліч богів підкорених ним народів, що врешті-решт пропагу­вав серед своїх підданих невір'я.

Релігійним витоком християнства було іудейське сектантство. Слово «сектантство» не повинне вводити в оману. Його можна вважати сектантством у тому розумінні, що воно являло собою опозиційний офіційному іудаїзму рух. Проте це була не течія з кількох замкнутих, нечисленних угруповань. Навпаки, це був напрямок, що спирався на широкі народні маси і черпав свій авторитет у тому пророчому русі, що зіграв вирішальну роль в оформленні іудаїзму як монотеїстичної релігії, забезпечив його виживання після втрати Ізраїлем державності і залишив після себе священну традицію у вигляді Книг Пророків Старого За­повіту. Його учасники поділяли іудейську віру в єдиного Бога, що опікував народ Ізраїлю. Більше того, саме себе вони вважали представниками справжнього іудаїзму, покликаного оновити старий союз (заповіт) між Богом і народами Ізраїлю.

Ідеології іудейського сектантства були властиві дві основні риси: а) есхатологізм (гречок. εσχατος — кінець) — вчення про «кінець світу» і його наступне відновлення разом з останнім Су­дом над усіма, що коли-небудь жили;

б) месіанізм (месія — від давньоєвр. машиах, букв. Помаза­ник, Посланник Божий, Спаситель) — віра в божественного Спасителя, що здійснить цей переворот. У цьому Месії народна фантазія бачила «царя», «сина Давидового», засновника Іудейсь­ко-ізраїльського царства. Про прихід посланця Божого неодно­разово сповіщали й старозаповітні пророки, голосніше за інших — пророк Ісая. Відтоді«... замешкає вовк із вівцею, і буде лежа­ти пантера з козлям, і будуть разом телятко й левчук, та теля відго­доване, а дитина мала їх водитиме! А корова й ведмідь будуть па­стися разом, разом будуть лежати їхні діти, і лев буде їсти соло­му, немов та худоба! І буде бавитися немовлятко над діркою гада» (Іс. 11:2-9).

У помітному пожвавленні ідеї Месії і месіанських очікувань на межі старої і нової ер у Палестині немає нічого дивного. Євреї в цей час практично були позбавлені своєї державності і страж­дали від іноземного гніту більше за інші народи через глибоке внутрішнє переконання у своєї богообраності, очікували на Спа­сителя як на диво, що змінить на краще їхнє життя, що вони хо­тіли, але так і не могли зробити кращим самостійно. Однак не­обхідно відзначити, що в месіанізмі проповідується ідея заміни колективної богообраності індивідуальною, в чому сектантство розходилося з офіційним іудаїзмом.

Після Другої світової війни на узбережжі Мертвого моря були знайдені житла, цвинтарі, а головне — непогано збережена бібліотека секти єссеїв, на прикладі яких можна наочніше уяви­ти іудейське сектантство в цілому. Євсеї жили невеликими гро­мадами, щоб не обтяжувати себе новими гріхами, вели аскетич­ний спосіб життя, проповідували спільність майна, без­шлюбність, не допускали рабства, практикували спільну працю. Основним культовим обрядом у них була колективна трапеза. Крім того, значна частина ночі в єсеїв відводилася для читання й вивчення власних «священних текстів». У громаді існували ритуальні омовіння; причому важливою особливістю була ви­мога попереднього духовного покаяння. Оскільки Євангелія простежують життя Ісуса тільки до 12 років (єврейського повно­ліття), а потім відновлюють свою розповідь про його служіння, яке почалося, коли йому виповнилося 30 років, деякі релігієзнавчі вважають, що реальний Ісус значну частину життя провів саме в секті єссеїв.

Треба сказати, що іудейське сектантство з'явилося не саме собою, а мало глибокі соціальні корені. Ці корені — розкол в іудейському суспільстві після розпаду єдиної єврейської держа­ви, протиріччя між вузькою верхівкою — саддукеями й фарисе­ями — і широкими народними низами.

Саддукеї — іудейська аристократія, що посідала всі жрецькі посади в Ієрусалимському храмі й володіла значною часткою політичної влади в Іудеї після втрати нею державної незалеж­ності. Саддукеї закликали підтримувати зовнішні ритуальні фор­ми поклоніння Ягве (насамперед приносити жертви в Ієруса­лимському храмі), однак своєю повсякденною поведінкою по­рушували всі заборони Тори: ходили в грецьких хітонах, голили бороду або коротко підстригали її на грецький манер; спілкува­лися між собою грецькою.

Фарисеї являли собою щось подібне на творчу еліту, оскіль­ки займали посади рабинів і вчителів шкіл при синагогах. Бага­то з них займалися торгівлею і як багаті та шановані члени єврейської громади мали право релігійної проповіді. Як прави­ло, фарисеї гарно вдягалися, носили довгі бороди і прекрасно розчесане волосся, перехоплене на чолі золотим обручем. Прик­метною рисою фарисейства була вимога найсуворішого дотри­мання Закону (не тільки 10 заповідей, а й усіх інших релігійно-культових і морально-етичних розпоряджень), адже вони віри­ли в зв'язок земного поводження людини з його посмертною долею[У храмовий період віровчення іудаїзму визнавало існування загробного світу — Шеола, однак уявлення про нього були дуже невизначеними, оск­ільки великі надії покладалися на духовну гегемонію Ізраїлю в цьому світі. Поглиблення і розвиток вчення про загробний світ здійснюється в Тал­муді; остаточно ж воно стверджується у своєрідному «символі віри» іудаї­зму, складеному рабі Маймонідом (1135—1204). — Авт.].

Саддукеїв ненавиділи за те, що вони обертали на свою ко­ристь обов'язкову десятину на користь храму, не рахуючи пас­хальних та інших святкових жертвопринесень. Вони перетвори­ли Ієрусалимський храм на щось середнє між ринком, де прода­валися тварини й птахи для жертвопринесень сотням тисяч прочан, що сходилися до Ієрусалиму з усіх куточків світу на ве­ликі храмові свята, і міняльною конторою для обміну грошових пожертв на місцеву монету. Недарма в середині І ст. до н.е. римський полководець Марк Ліціній Красс, переможець Спар­така, пограбувавши храм, вивіз звідти близько 300 т золота (хра­мова й громадська скарбниця, дорогоцінне богослужбове начин­ня) (Й. Флавій Іудейські старожитності, кн. 14, гл. 7:1).

Фарисеїв же в народі зневажали за їхню показну чесноту, за лицемірство, оскільки усім було відомо, що їхнє благочестя йде не від чистого серця, вони охоче головують у синагогах, займа­ють почесні місця на святкових трапезах, зборах і церемоніях і прихильно відгукуються на шанобливе звертання «рабі» — «учи­тель» (Лк. 20:46). За це їх викривав Ісус Христос: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте, і на­показ молитесь довго, через те осуд тяжчий ви приймете! Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м'я­ти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати» (Мт. 23:14— 28). Прості люди, які не володіли подібним красномовством, обсипали фарисеїв градом насмішок, а іноді й камінням.

Утім, зростаюче політичне й соціальне гноблення, і як на­слідок — поширення серед євреїв месіанських очікувань про настання нових, щасливих часів, були лише свого роду сприят­ливим ґрунтом, який міг дати сходи тільки тоді, якщо в нього кинути зерно. У ролі такого сівача і виступив Ісус Христос, а зер­ном стали його євангельські проповіді.




6.2. ЄВАНГЕЛЬСЬКА ПРОПОВІДЬ ІСУСА

Протягом всієї історії християнства не припинялися супе­речки про його засновника — Ісуса Христа. Зрештою щодо осо­би Ісуса Христа з XVIII ст., коли оформилася наукова критика Біблії, склалися дві школи: міфологічна й історична.

Представники міфологічної школи висувають дві основних тези:

1. Наука не має достовірних відомостей про Ісуса Христа як історичну особу. Адже Євангелія, що слугують нам основним джерелом відомостей про його життя і діяльність, були остаточно відредаговані не раніше IV ст. н.е., а їх текстологічний аналіз свідчить, що вони були написані не в самій Палестині, а в сере­довищі єврейської діаспори. І це не говорячи про те, що вони самі по собі повні вимислів і протиріч, різночитань і неточнос­тей. Крім того, античні автори І ст. н.е., серед яких — Светоній, Тацит, Иосиф Флавій, котрі просто не могли не помітити такої знаменної події як євангельська проповідь і мученицька смерть Ісуса, практично нічого про нього не повідомляють.

2. Образ Ісуса — образ Божества, яке втілилося в людині, був необхідним для зрозумілості і доступності нової релігії для про­стих людей.

Друга, історична школа, вважає Ісуса Христа реально існу­ючою людиною, проповідником нової релігії. Вважається, що ця людина висловила ряд оригінальних ідей, що заклали основи нового віровчення, створила спочатку християнську громаду зі своїх учнів і в кінцевому підсумку стала жертвою підступу своїх ворогів, а можливо, й спеціально пожертвувала своїм життям на доказ власної правоти. Для представників цієї школи головне питання полягає в іншому — наскільки правдивий відомий нам з Євангелій образ Ісуса? Зрештою, стверджують представники історичної школи, не дарма до нас дійшло 9 тис. фрагментів Нового Заповіту — більше ніж від всієї античної літератури. Найранішній із фрагментів датується 130 p., а перші записи Єван­гелій були зроблені, очевидно, ще в І ст. н.е.

Згідно зданими історичної школи, почерпнутими головним чином з Євангелій, Ісус (грецьк. вимова імені Ієгошуа, давньоєвр. «Поміч Ієгови», «Спаситель») народився між 7/6 — 4/3 р. до н.е. у Галілеї (або офіційно — у Віфлеємі, в кількох кіломет­рах від Ієрусалима, де пізніше був споруджений храм Різдва Хри­стова). Серед своїх прихильників він став відомий як «Христос» (грецьк. варіант єврейського «Машиах» — «Помазанник»). За життя його часто називали також Назарянин або Назорей — чи тому, що він був родом з маленького (кілька тис. жителів) містеч­ка Назарет, чи тому, що він дав обітницю «назорейства» — букв, «чистоти», служіння Богові (Чис. 6:1-8).

Власне кажучи, нова ера і бере свій початок з часу народ­ження Ісуса Христа. Такий порядок літочислення був запропо­нований у VI ст. н.е., до цього всі країни Середземномор'я вели його від заснування Риму. За цим літочисленням народження Ісуса Христа відбулося в 752/753 році від заснування Рима (1 рік нової ери).

Відповідно до відбитків на плащаниці — поховальному по­крові Ісуса з Туринського собору, що частково засвідчені дани­ми численних і різноманітних наукових експертиз, засновник християнства був чоловіком середнього зросту (178см), тендіт­ної статури, з довгим до плечей волоссям і густою бородою, з дивно натхненним обличчям (довжину волосся можна поясни­ти як дотримання обряду назорейства).

Відчувши в собі проповідницьке покликання у віці близько 30 років, він прийняв хрещення у водах річки Йордан від Іоанна Хрестителя, сам став сповіщати спершу в Галілеї, а потом і в Ієрусалимі про швидке Пришестя Царства Небесного й оголосив себе Месією, вісником і засновником цього царства.

Треба сказати, що в самому факті пророцтва Ісуса для євреїв не було нічого незвичайного — щораз у критичні для історії й віри іудейського народу часи з'являлися пророки з закликами повернутися до «віри Авраама, Ісаката Іакова», відновити Мойсеїв Закон. Саме вони залишили після себе півтора десятка про­рочих книг Старого Заповіту. Вистачало пророків і в часи само­го Ісуса. Найвідомішим серед них був Іоанн Хреститель. Він но­сив одяг з верблюжої вовни, не стригся, жив пустельником у пустелі, їв сушену сарану (Мт. 3:4). Самим тільки своїм зовнішнім виглядом він справляв на людей незабутнє вражен­ня. А його жагучі слова про моральне падіння людей знаходили живий відгук у народі. Сильні світу цього боялися проповідей Іоанна Хрестителя і, як розповідається в Біблії, йому відтяли го­лову за наказом царя Ірода Антипи (Мт. 14:1 — 11).

На відміну від інших єврейських пророків, Ісус Христос зро­бив щось більше, ніж просто оголосив себе пророком нової віри. Для іудея було б найбільшим божевіллям стверджувати, начебто людина може бути власником божественної сутності. Але в тій мірі, у якій ця ідея була незрозуміла співвітчизникам Ісуса, вона виявилася доступною для розуміння будь-якого носія античної культури, де здавна поклонялися богам у людській подобі.

Коли напередодні свята Пасхи між 29 і 33 р. н.е. Ісус зі своїми послідовниками в черговий раз прибув до Ієрусалиму на головне єврейське свято, він був схоплений релігійною владою, звинува­чений у святотатстві й переданий римській владі. Оскільки за народними віруваннями Месія мав стати й «царем» Іудеї, потенцій­ним вождем антиримського повстання, римляни санкціонували його ганебну і болісну страту через розп'яття на хресті.

План давнього Ієрусалима

Смерть Ісуса настала через три години після початку страти в п'ятницю, близько 3 години дня. За даними історичної шко­ли, Ісус помер значно швидше, ніж звичайно вмирали розп'яті, можливо, від розриву серця через порушення кровообігу, вик­ликаного неприродним положенням тіла.

Тіло Христа один з його таємних прихильників — Иосиф Аримафейський — переніс у розташовану в кількох кроках від місця страти гробницю в скелі, приготовлену для власних по­треб (Мт. 27:57—60; Мк. 15:42—46; Лк. 23:50—54). Сьогодні в Ієрусалимі існують два місця, що співвідносяться з можливим місцем поховання основоположника християнства. Це Храм Гроба Господнього, збудований, швидше за все, на місці, де відбувалися страти через розп'яття; а також «Садова гробниця», або гробниця Гордона, за іменем англійського генерала, що виз­начив її місцезнаходження, — поховальна споруда І ст. н.е.

Далі Євангелія розповідають, як на 3-й день після розп'яття Ісус воскрес, з'явився своїм учням і дав їм настанови щодо по­ширення віри, а на 40-й день вознісся на хмарі на небо. І потім ще при житті нинішнього покоління людей він має повернути­ся на Землю, щоб затвердити на ній своє Царство і вчинити над людьми останній Суд (див. текст 6.1).

Утім, у Євангеліях нам важлива не стільки зовнішня канва життя Ісуса і не вирішення питання про його історичність або легендарність. Важливо інше — відповісти на запитання: чому євангельська проповідь Ісуса вже два тисячоріччя привертає і продовжує приваблювати розум і серця людей усього світу?

Перше, що спадає на думку у цьому зв'язку, — захват перед величчю подвига Ісуса, що зважився безвинно постраждати за гріхи всього людства, людей зовсім йому не знайомих, незважа­ючи на суто людський страх перед долею, що очікувала, недар­ма ж він неодноразово молив Отця Небесного: «нехай обмине ця чаша Мене» Яким би зовні привабливим не виглядало подібне припущення, з ним важко погодитися, оскільки за всю історію людство знало стільки безневинних жертв, що вони давно пере­творилися для нього на суху цифру статистики.

Потім звертає на себе увагу доступна для розуміння форма викладу Ісусом своїх поглядів у формі приповісток, афоризмів та іносказань — «багато покликаних, та вибраних мало», «не вли­вати вина молодого в старі бурдюки» т. ін., що назавжди ввійшли в золотий фонд мов багатьох народів світу. Справді, з приблиз­но двохсот т. зв. «біблеїзмів», 80 найуживаніших припадають саме на Новий Заповіт, хоча, загальний обсяг його сторінок ста­новить тільки 32% від об'єму Старого Заповіту[Котова М.Ю. О пословицах библейского происхождения в современ­ных славянских языках// Вести. С.-Петерб. Ун-та. -Сер.2. - 1993 – Вып.].-№2.-С. 8.]. Однак з тим же успіхом ми можемо перелічити імена багатьох видатних ораторів, письменників минулого і сьогодення, якими ми захоплюємося за їхнє мистецтво володіння словом, але не поспішаємо споруд­жувати їм вівтарі ні на землі, ні в серці.

Нарешті, дуже привабливим моментом євангельської про­повіді Ісуса здається її соціальна злободенність — адже Ісус го­ворив як про необхідність морального самовдосконалення лю­дини, так і про необхідність пом'якшення разючих соціальних контрастів: «Бо верблюдові легше пройти через вушко голки, ніж багатому в Божеє Царство ввійти...». Однак і таке пояснення не розв'язує нашої проблеми, оскільки до числа прихильників хри­стиянства відносять себе і сильні світу цього.

Можливим, хоча й недостатнім виглядає пояснення фено­менального успіху євангельської проповіді Ісуса обіцянням реалізувати все, про що в ній йдеться, ще за життя його слухачів (Мк. 9:1). Обіцянка, яка була привабливою, адже інші релігії могли запропонувати лише таку альтернативу: «Все до місця одного йде: все постало із пороху, і вернеться все знов до поро­ху...» (Екк. 3:19-20).

Залишається констатувати, що зазначені вище моменти складали лише зовнішню умову успіху євангельської проповіді Ісуса, причини якого належить шукати в самому її змісті (див. текст 6.2). Основний мотив його проповіді можна звести до зак­лику: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!» (Мт. 4:17). Спробуємо проаналізувати окремо кожну зі складових цього вислову.

Слова «Царство Небесне» означали, що збувається давно відоме старозаповітне пророцтво. Сам Ісус також підкреслював: «Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати» (Мт. 5:17), Однак Цар­ство, що провіщається Ісусом, істотним чином відрізняється від того Царства, про настання якого сповіщали пророки Старого Заповіту. Царство Ісуса — це утворення, до якого відкрито дос­туп усім людям залежно від ступеня їхньої праведності. Старо-заповітне ж Царство Небесне — це всесвітня монархія з цент­ром у Ієрусалимі, де пануюче становище займе богообраний ізраїльський народ. Подібного роду трансформація виглядати­ме цілком природною, якщо звернутися до трагічної історії єврейського народу: чим гнітючішою ставала реальна історична доля цього богообраного народу, тим з більшою наполегливістю ця ідея сполучалася з уявленнями про небесне буття, переноси­лася, так би мовити, із землі на небо.

Слово «наблизилося» означало, що на Землю посланий Син Божий, котрий своєю мученицькою смертю повинний споку­тувати первородний гріх, що з часів гріхопадіння Адама й Єви лежить на всьому людському роді, і тим самим усунути ту пере­шкоду, що дотепер заважала утвердженню Царства Божого на Землі.

Нарешті, центральне значення в євангельській проповіді Ісуса, безперечно, належить вислову «покайтеся». Він означав: ус­тановлення Царства Небесного не відбувається автоматично зав­дяки спокутній жертві Ісуса Христа: «Царство Небесне подібне до зерна гірчичного, що взяв чоловік і посіяв на полі своїм. Воно найдрібніше з усього насіння, але, коли виросте, більше воно за зілля, і стає деревом, так що птаство небесне злітається, і кублиться в віттях його» (Мт. 13:31—32). Торжество Царства Небесного на землі здійсниться тільки тоді, коли під впливом віри в Ісуса Хри­ста як Сина Божого і посередника між богом і людьми більшість людей почне докладати зусиль до морального самовдосконален­ня: «До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ін. 14:6). Для цього той, хто увірував у Христа, повинен слідувати 9 запові­дям блаженства (Мт. 5:3—11)і 10 моральним заповідям, щоб очи­стити свою душу, підготувати її до спілкування з Богом.

Іншими словами, Царство Небесне відкрите не стільки ба­гатству, владі або знатності, які прив'язані до марноти земного світу, скільки бідному, жебраку, убогій людині, в якої немає більше нічого, крім цієї віри: «Яка ж користь людині, що здобуде увесь світ, але душу свою занапастить?» (Мк. 8:36) (див. текст 6.3.).

Не обтяженій нічим зовнішнім людині легше слідувати го­ловній християнській заповіді. Це — заповідь любові, точніше ска­зати, любові до Бога, що втілюється в любові до іншої людині, ближ­нього свого: «Люби свого ближнього, як самого себе!» (Мк. 12:28— 31), що нею християнство доповнює першу старозаповітну заповідь поклоніння єдиному Богові. Ця заповідь жадала від людини лю­бові в повному і вищому значенні — беззавітну відданість самому почуттю, відсутність зовнішньої матеріальної чи духовної користі: «Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять?» (Мт. 5:46).

Таким чином, вимальовується і загальний зміст євангельсь­кої проповіді Ісуса: звертання до внутрішнього етичного начала в людині: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій, там буде й серце твоє!» (Мт. 6:19-21)

Як нам здається, своєю євангельською проповіддю Ісус праг­нув рішуче підштовхнути кожну людину до термінового само­вдосконалення, змусити її зробитися краще. Коли ж у недале­кому майбутньому людей праведних стане набагато більше, ніж людей грішних, між ними в цілому встановляться такі ідеально братерські відносини, що з повною підставою можна буде на­звати Царством Божим на Землі.

Саме з цього погляду переглянуло і розвинуло християнство іудаїзм. Старий Заповіт говорить: «Не чини перелюбу!», Хрис­тос навчає — «... кожен, хто на жінку подивиться із пожадливі­стю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм» (Мт. 5:28), тобто таврує навіть не саму дію, вчинок, а внутрішній мотив, спонукання до дії. Таким чином, на відміну від давніх євреїв, Ісус вважав виконання волі Бога не тягарем і тяготою, не своєрідною угодою між людиною і Богом, а внутрішньою щиросердечною потребою, що не потребує дотримання обрядових норм, точні­ше, перетворює їх на допоміжний релігійний елемент (на що ви­разно вказує знаменитий афоризм Ісуса: «Субота постала для чо­ловіка, а не чоловік для суботи»).

Можна також зазначити, що проповідь Ісуса була звернена не просто до всіх людей, а до кожної людини особисто. Іудеї вва­жали тільки себе богообраним народом, покликаним очолити спасіння усього людства, і всіляко намагалися підкреслити свою окремішність від інших не тільки в релігійній, а й також у по­всякденній поведінці.

Загалом, християнство визнає глибинне ушкодження людського єства внаслідок первородного гріха (порушення пер­шої і єдиної тоді Божої заповіді про невживання плодів із древа пізнання Добра й Зла). Тому, на відміну від інших релігій, воно зорієнтовує людину не на пошук земних благ (матеріальних, фізичних, побутових, інтелектуальних тощо), а на радикальне зцілення занапащеної душі. Потоплий, заблудлий шукає не на­солоди, а спасіння, істинного шляху — ось головна думка хрис­тиянської віри. Блаженство ж стає природним супутником ста­ну врятованості, перебування в Істині.

6.3. ПОШИРЕННЯ Й ОРГАНІЗАЦІЙНЕ


ОФОРМЛЕН­НЯ ХРИСТИЯНСТВА

В Ісуса не було стрункої системи догматів, не створив він і особливої релігійної організації — вони йому не були потрібні. Він постійно відчував у собі Бога. У нього не було якихось видінь, як у пророків, Господь не з'являвся йому як основоположнику іудаїзму Мойсею; але все, що він говорив про свого Отця, про­сто витягав зі свого серця, із глибин своєї душі.

Але чим більше часу проходило від мученицької загибелі Ісуса, чимдалі відкладалося його Друге Пришестя, тим необхід­нішою ставала для нового вчення потреба в поширенні й орган­ізаційному оформленні. Основний напрямок становлення хри­стиянства як самостійної релігії радянський релігієзнавець І.С. Свенцицька влучно охарактеризувала так: «Від громади до Церкви». У цьому процесі виділяється кілька етапів.

І етап — етап заснування Церкви Ісусом — охоплює час єван­гельської проповіді Ісуса, що припадає на перші десятиліття І ст. н.е. Основні події цього періоду — формування зачатків хри­стиянського віровчення, створення першої християнської гро­мади в Палестині, найвизначнішими діячами якої були Іоанн Хреститель (Предтеча) і Ісус, початок активної проповіді ново­го релігійного віровчення.

II етап (30—313 р. н.е.) — це етап створення єпископальної церкви. Він знаменується трьома найбільшими подіями: масо­вим поширенням християнства по всій території Римської імперії, що включала в себе велику частину Європи, Азії й Північної Африки, об'єднанням розрізнених християнських громад у централізовані релігійні організації, нарешті, офіцій­ним визнанням християнства римською владою.

Перша подія. У власне християнській традиції цей етап по­в'язується з місіонерською діяльністю 12 учнів — апостолів (грецьк. посланець) Ісуса (Мф. 10) і його найближчих послідов­ників — «мужів апостольських»: «Після того призначив Господь і інших Сімдесят, і послав їх по двох перед Себе до кожного міста та місця, куди Сам мав іти» (Лк. 10:1). Цю місію Ісус доручив їм тоді, коли з'явився востаннє перед своїми вірними сподвижни­ками, уже після свого Воскресіння, повелівши їм нести Слово Боже іншим народам (Мф. 28:19—20).

Серед цієї групи найближчих послідовників Ісуса виділяєть­ся постать апостола Павла (Савла) з азіатського міста Tape. На­роджений членом іудейської діаспори, він зумів засвоїти й ази іудаїзму, і основи греко-римської освіченості. Почавши як пра­вовірний іудей, Павло потім пережив ряд складних душевних зламів, що привели його до прийняття нового вчення. Після цьо­го він протягом трьох десятиліть проповідував Євангеліє, здійснивши кілька великих подорожей. Павло — автор кількох «Послань», що склали другу за значимістю після Євангелій частину Нового Заповіту. У цих «Посланнях» він пояснював вірую­чим, що настання Царства Божого слід очікувати упродовж жит­тя не одного, а багатьох поколінь, тим самим налаштував їх на створення релігії, а також дав елементарні культові розпоряд­ження, якими повинні були керуватися послідовники нової віри. Друга подія. Об'єднання розрізнених християнських громад у централізовані церковні організації. Перші християни об'єдну­валися в культові громади, що називалися «еклесіями» (грецьк. збори; латин, ecclesia — порівн. фр. eglise). Збиралися вони, як правило, таємно, іноді в похмурих підземеллях — катакомбах, що мало б символізувати відмову від язичницького світла. Називали один одного братами й сестрами, допомагали один одному. Не­формальними лідерами (не керівниками!) громад були проповід­ники, наділені видатними особистісними якостями, насамперед даром красномовства. Обрядова діяльність ще не склалася в сис­тему, але була вже досить складна. Уривчасті дані про неї можна почерпнути з «Дидахи» (Навчання дванадцяти апостолів) — ран­ньохристиянської літературної пам'ятки, знайденої в XIX ст.

Основний культовий елемент раннього християнства — ко­лективні трапези (агапе), під час яких відбувалося щось подібне на пізніший обряд причастя; читалися певні молитовні форму­ли (прообраз літургії); практикувалися хрещення — просте по-кроплення водою; помазання запашним єлеєм — прообраз таї­нства оливосвячення; читалися уривки зі Священного Писан­ня. Дотримувалися також постів (звичайно тривали не більше 2-х діб і тільки перед Великоднем, Днем Воскресіння Ісуса, і після нього досягали 6 днів).

Спочатку агапе відзначалися за єврейською традицією в су­боту. Потім, коли в II ст. н.е. у Римській імперії з'явилося що­тижневе свято Сонця (звідси англ. Sunday і нім. Sontag), агапе перенесли на нього. У IV ст. н.е. імператор Константин І узако­нив це свято і назвав його День Господній (звідси фр. Dimanche). У рахунку днів тижня цей день йшов першим.

Сліди церковної організації простежуються з II ст. н.е. (пер­ший культовий будинок датується 165 p.). Це пов'язано з кількісним ростом християнства, розширенням географічних рамок його впливу. Зі збільшенням числа громад між ними підси­люються суперечки і розбіжності з тих або інших аспектів віров­чення, а збільшення числа віруючих вимагало упорядкування богослужіння, постійного контролю над громадською касою, організації благодійної діяльності.

Спершу серед братів і сестер у Христі виділяються керівни­ки, «старійшини» громад — пресвітери, а також люди, які допо­магали пресвітерам у виконанні богослужбових ритуалів, — дия­кони (грецьк. прислужники). Відповідно до Нового Заповіту, ще у 34 р. апостоли обрали 7 дияконів (Дії. 6:3). їм було доручене ке­рування і розпорядження спільним майном і піклування про вдів та сиріт. Поступово з числа старійшин виділяється й вища поса­дова особа — єпископ (букв, наглядач), можливо, скарбник гро­мадської каси, або інша назва пресвітера. Згодом обсяг функцій єпископа зростає і складається з наступних повноважень: 1) пред­ставляти громаду в зовнішніх зв'язках з іншими громадами; 2) керувати богослужбовою діяльністю і посвячувати в сан пре­світерів і дияконів; 3) відпускати і прощати гріхи членів громади; 4) розпоряджатися майном і керувати господарською діяльністю громад. Власне кажучи, до кінця II ст. н.е. єпископ перетворюєть­ся на повновладного главу церковної організації в межах певної території. Християнська Церква того часу являла собою «конфе­дерацію» рівноправних самостійних єпископальних церков.

Усі разом — єпископи, пресвітери та диякони склали клір — відособлену від віруючих мирян групу священнослужителів. Однак стати священнослужителем у перших християн були не­просто: богослужбові функції повинні були виконувати лише люди з видатними особистісними якостями: «А єпископ має бути бездоганний, муж однієї дружини, тверезий, невинний, чесний, гостинний до приходнів, здібний навчати, не п'яниця, не заво­діяка, але тихий, несварливий, не сріблолюбець, щоб добре ря­див власним домом, що має дітей у слухняності з повною чесні­стю» (1 Тим. 2:2—4). Надалі для пастирського служіння встанов­люється особливий обряд — священства. За змістом цього обряду християнські священнослужителі перетворюються на посеред­ників між Богом і людьми в силу тієї божественної благодаті, що передається їм містичним чином від самого Ісуса. Так виникає інститут рукопопокладеного духівництва, що стверджує свій ав­торитет і привілейоване становище серед віруючих не тільки осо­бистими заслугами, але і формальними підставами.

Останній крок в удосконаленні організаційної структури хри­стиянської церкви полягав у появі в III ст. н.е. митрополитів (грецьк. людина з головного міста) — єпископів головних міст провінцій, за якими закріпилося право призначати інших єпис­копів. Основних митрополій до IV ст. утворилося чотири: ієрусалимська, антіохійська, александрійська, римська. Пізніше до них додалася й п'ята — константинопольська. Ця система, закріпле­на рішеннями Вселенських соборів, і стала основою сучасної організаційної структури християнства, у першу чергу східного.



П'ять давніх патріархатів — устрій ранньої Християнської Церкви

Найвпливовішою залишалася столична Римська єпархія. За підрахунками одного з тодішніх єпископів Рима, у Вічному місті на 1,5 млн жителів налічувалося від 30 до 50 тис. християн і співчуваючих, 46 пресвітерів і 150 прислужників нижчого ран­гу; християнська громада надавала допомогу і піклування і 500 вдовам і сиротам. Усього ж, на думку вчених, християни склада­ли максимум 10—15% населення Римської імперії. Свої претензії на пануюче становище серед усіх християн імперії римські єпис­копи обґрунтовували тим, що першим римським єпископом був сам ап. Петро, котрий виконував відповідне доручення Христа: «І кажу Я тобі, що ти скеля (грецьк. тієтрос;), і на скелі оцій побу­дую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв'яжеш, те зв'язане буде на небі, а що на землі ти розв'яжеш, те розв'язане буде на небі!»(Мт. 16:18-19).

Третя подія. Початок перетворення християнства на офі­ційну релігію Римської імперії було покладено низкою едиктів римського імператора Константина І. Найвідомішим з них був так званий «Міланський едикт» 313 p., що говорив: «Ми ухвали­ли дарувати християнству та всім іншим право сповідання тієї віри, якій вони надають перевагу, щоб божество, що панує в небі, було милостиве і прихильне як до нас, так і до тих, що живуть під нашим пануванням. Нам здається, що буде добре і розсудли­во не відмовляти нікому з наших підданих, християнинові або нехристиянинові, у праві слідувати тій релігії, що йому найбіль­ше підходить. Цю нашу волю ми викладаємо на письмі.., щоб відтепер кожен християнин міг вільно і безперешкодно спові­дати свою релігію»[ Цит. за: Лозинский С. История папства. — 3-е изд. — M., 1986. — С. 24.].

Прийнято вважати, що перші три століття в історії христи­янства були періодом безперервних переслідувань з боку римсь­ких імператорів, які не могли пробачити послідовникам нової віри відмови вшановувати їхні зображення як живих божеств, а також проповідь ненасильства, що загрожувала підривом боєз­датності римської армії. Ми б сказали, що римські правителі про­водили щодо християн «зигзагоподібну» політику — то влашто­вуючи масові переслідування, то, навпаки, виявляючи повну віротерпимість. Це можна пояснити тим, що імператори постійно намагалися знайти вірний засіб, щоб заповнити ідейну по­рожнечу у своїй гігантській державі, де проживало безліч різних народів. Нарешті, зміцніле християнство здалося їм найбільш відповідним для цієї мети. По-перше, тому що воно проповіду­вало підпорядкування земній владі: «Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже» (Мт. 22:21), а по-друге, тому що воно було єди­ною монотеїстичною релігією з відповідним ідеологічним обґрунтуванням абсолютної монархічної влади (один всемогутній Бог на небі, один всевладний правитель на Землі).



III етап в організаційному поширенні християнства — етап семи Вселенських соборів (325—1054), тобто зібрань представ­ників від усіх християнських церков. Головний зміст цього ета­пу — уніфікація, надання єдності християнському віровченню й обряду. Християнська Церква, що досягла достатнього ступе­ня централізації, мала потребу в єдиному вченні. На деякі прин­ципові моменти християнського вчення в перші століття нашої ери в різних християнських об'єднаннях існували часом проти­лежні точки зору. Скажемо, александрійський священик Арій відкидав божественність Ісуса Христа, стверджуючи, що Він — лише вище Творіння Бога. Константинопольський єпископ Несторій, який намагався пояснити питання про поєднання в Ісусі Христі Божественної і людської природи і їх взаємозв'я­зок, навчав, що Діва Марія народила просту людину Христа, тому Христос уявлявся простою людиною, що тільки носить у собі Божество. Деякі священнослужителі віддавали перевагу Боже­ственній природі над людською і уявляли Ісуса Христа тільки Богом. Звідси це вчення називається монофізитством, а люди, які його дотримувалися, — монофізитами, тобто такими, що визнавали в Ісусі Христі тільки одну — Божественну природу. На вченні монофізитів заснована догматика Вірменської, Коп­тської й Ефіопської Церков. Після випрацювання єдиних поло­жень християнського віровчення ці та інші вчення й течії, що відхилялися від офіційної точки зору, стали вважатися єресями. Незважаючи на те, що люди, які сповідали єретичні погляди, постійно переслідувалися пануючою Церквою, єресі супровод­жують усю історію християнства аж до наших днів. Найзначнішими віхами процесу уніфікації стали:

• Прийняття Нікео-Константинопольського Символу віри, що складався з 12 пунктів, (відбулося на соборах у Нікеї в 325 р. і в

Константинополі (Стамбулі) у 381 р.) і наступного схвалення семи основних християнських таїнств.

• Укладання канону Нового Заповіту, визначення складу його книг, остаточне редагування яких затяглося до VII ст.

Відповідно до канону Новий Заповіт складається з 27 книг, розділених на чотири структурні частини:

по-перше, 4 Євангелія (грецьк. блага звістка) — від Матфея, від Марка, від Луки і від Іоанна, два з яких приписуються безпо­середньо учням Ісуса;

по-друге, Діяння святих апостолів, автором яких виступає євангеліст Лука, учень апостола Павла;

по-третє, Послання апостолів різним християнським грома­дам, розсіяним по неосяжних просторах Римської імперії, чис­лом 21, більшість з яких (14) належить апостолу Павлу;

по-четверте, Апокаліпсис, тобто «Одкровення Іоанна Бого­слова».



Структура Біблії

Існували, однак, й інші незліченні тексти — Євангелія, Діян­ня, Послання й Одкровення, приписувані легендарним і реаль­ним постатям ранньохристиянської історії. Спочатку сприйняті народною вірою, вони були потім відкинуті як «апокрифи», тоб­то недостовірні, «сховані під неістинними іменами твори».

У IV ст. н.е. обидва Заповіти переклав латиною блаженний Ієронім. Цей переклад, що послужив основою для подальшої роботи, одержав назву «Вульгати». Переклад Біблії на слов'янсь­кі мови належить до IX ст. На сьогоднішній день Біблію вже пе­рекладено практично на всі відомі мови народів земної кулі (по­над 2100). З моменту винаходу друкарства в XV ст. вона вийшла рекордним накладом — більше 4 млрд примірників. Перше дру­коване видання церковнослов'янської Біблії — т. зв. « Острозька Біблія» (1581). Літературні переклади Біблії українською мовою почали здійснювати з XIX ст. Проте значного поширення набув переклад І. Огієнка (використаний і в нашому виданні), здійсне­ний протягом 1921 — 1940 pp., але видрукуваний Об'єднаним Біблійним Товариством лише на початку 60-х pp. У 1963 p., під час II Ватиканського собору було затверджено інший переклад Біблії, зроблений представниками чернечого ордену Василіан І. Хоменком, І. Костецьким, В. Бабкою.

На закінчення слід відзначити основні причини масового і швидкого поширення християнства.

По-перше, це — ідея християнського універсалізму: «нема ані Геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос» (Кол. 3:11). Це була ідея повної рівності перед Богом, яка означала, що моральне са­мовдосконалення відкрите для всіх людей - різних національ­ностей, різного кольору шкіри, різного майнового і соціального стану, і не має тимчасових меж, відкрите для будь-якої людини протягом усього її життя.

По-друге, поширенню християнства сприяла відсутність детально розробленої догматики віровчення і єдиної організації, тому що це залучало до нової релігії людей, які сповідали до того найрізноманітніші вірування.



КОРОТКІ ПІДСУМКИ

1. Християнство — наймасовіша релігія світу — виникає на початку І ст. н.е. у Палестині — історичній області Близького Сходу, на території якої розташовуються сучасні держави Ізраїль, Сирія і Йорданія.

2. Релігійний грунт для виникнення християнства підготувало іудейське сектантство своїми ідеями швидкого приходу на Землю месії, який врятує євреїв від рабства й установить Царство Боже на Землі.

3. Засновником християнства був Ісус Христос. Про його життя, вчення, смерть і воскресіння нам відомо в основному від авторів Нового Заповіту.

4. Проповіді Ісуса Христа були звернені не просто до всіх людей, а до кожної людини окремо. У них він закликав людей до глибокої моральної зміни своїх думок і дій через заповідь «люби свого ближнього, як самого себе». Тому християнство орієнтує людину не на пошук земних благ, а на радикальне зцілення душі.

5. Проповідь Ісуса Христа виявилася незрозумілою і не прийнятою його співвітчизниками, і він був розп'ятий на хресті.

6. Подальше поширення й організаційне оформлення християнства проходить кілька етапів. Поворотним є IVст., коли християнство стає офіційно визнаною релігією пізньої Римської імперії.

7. Тоді ж починають скликатися Вселенські собори, на яких відбувається поступова уніфікація християнського віровчення і культу.

ЗАПИТАННЯ:

1. Яка головна особливість світових релігій дозволила їм поши­ритись по всьому світу? 2. Який новий принциповий елемент внесли світові релігії у вчення про загробну віддяку? 3. Де і коли виникає християнство? 4. Чому релігійним підґрунтям хрис­тиянства став іудаїзм? 5. До чого закликав людей Ісус у своїх проповідях 6. Назвіть основні етапи організаційного оформлення християнства? Який з цих етапів, на Вашу думку, став переломним? 7. У якому році християнство було визнано офіційною релігією? 8. Яким чином Папи Римські пояснювали свої претензії щодо зверхності над усім християнським світом? 9. Які причини зумовили швидке поширення християнства? 10. Чим християнство у своїх поглядах на людське єство та можливості людського спасіння різниться від інших релігій?



ЗАВДАННЯ

1. Коротко поясніть зміст євангельської проповіді Ісуса, який можна звести до висловлювання «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!» (Мт. 3:2). Чому Ісус у той же час підкреслював: «Моє Царство не із світу цього» (Ів. 18:36)?

2. Порівняйте найважливіші норми людської поведінки, що їх пропонували відповідно іудаїзм і християнство: «І не змилосердиться око твоє: життя за життя, око за око, зуб за зуба, рука за руку, нога за ногу» (Повт. 19:21).

«А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу» (Мат. 5:39). «Тож любіть своїх ворогів, робіть добро, позичайте, не ждучи нічого назад, і ваша за це нагорода великою буде, і синами Всевишнього станете ви, добрий бо Він до невдячних і злих!» (Лк. 6:35). Пов'яжіть заповідь любові зі змістом християнського віровчення в цілому.

3. Висловте свою думку: що мав на увазі Ісус Христос, говорячи «І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш?» (Мт. 7:3).

РОЗДІЛ 7 ЕВОЛЮЦІЯ ХРИСТИЯНСТВА




1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка