Релігієзнавство



Сторінка13/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   47

5.6. ЛАМАЇЗМ



Схема ступи, або вертикальна модель Всесвіту
в буддійській космології w.


«Ламаїзм» — усталений термін для позначення різновиду буддизму, що укоренився головним чином у Тибеті — гористій області в Центральній Азії площею 3 млн 800 тис. кв. км, насе­ленням 3,5—4 млн чол. На сучасній політичній карті світу ця те­риторія належить Китайській Народній Республіці[Самі тибетці називають свою релігію «гелгупта» що означає «школа доб­рочесності». Сусідні монголи, серед яких також поширений ламаїзм, на­зивають цей різновид буддизму «жовтою вірою» - за верхньою частиною одягу й головним вбранням духовенства. - Авт.]. Крім Ти­бету, ламаїзм розповсюджений у сусідній Монголії, з XVI І—XVI11 ст.ст. — у трьох сибірських народів, які живуть на території Ро­сійської Федерації — калмиків, бурятів, тувинців.

Створення в Тибеті єдиної держави і вихід її як однієї з ви­рішальних сил у Центральній Азії відбулися в VIІ ст. при прави­телі (ценпо) Сонгцен Гампо (629—649). Тибетські хроніки по­відомляють, що буддизм з'явився в країні разом з царськими дружинами — дочкою короля Непалу і племінницею китайсь­кого імператора. Його оголосили офіційною релігією в другій половині VIII ст., в роки правління Трисонг Децена (755—797). У цей час з 300 місцевих жителів створюється перша буддійська громада, будуються величезні монастирі, що знаходяться на дер­жавному забезпеченні, місцеві ж вірування й культи з помітни­ми рисами анімізму і шаманізму (так звана релігія «бон» або «бон-по») переслідуються. Утвердження буддизму в Тибеті звичайно пов'язується з проповідницькою діяльністю ченця з Індії Падмасамбхави.

Проте, Тибет так і не перетворився на централізовану дер­жаву й у середині IX ст. розпався на окремі незалежні або на­півнезалежні території. Певний час буддизм піддавався навіть найжорстокішим гонінням. Під час цих гонінь від вчення Будди залишилися «одне тліюче вугілля»: руйнувалися монастирі, спа­лювалися священні тексти, «щодо ченців, то одних зробили м'яс­никами, других кастрували, третіх послали полювати на диких звірів, а непокірливих позбавляли життя»[ Тибетская летопись «Светлое зерцало царских родословных» [Гл. 18] — Л., 1961.-С. 55.].

Хоч як це дивно, буддизм не програв від децентралізації Ти­бету. Кожен місцевий князь, кожна область Тибету цілком об­ходилися без центральної влади, але вважали за необхідне для підтримки власного авторитету будувати буддійські монастирі й храми, виділяти для їхнього утримання землю, худобу і людей.

Період XI—XIV ст.ст. характеризувався неухильним зміц­ненням буддизму в країні (підтвердженням чому стало прове­дення «сьомого собору буддійської Церкви» за участю тибетсь­ких ченців і численних гостей з Індії) і поступовим підпорядку­ванням буддизмом світської влади. Часто це відбувалось за рахунок того, що головою буддійської чернечої громади-сангхи і господарем монастиря у певній місцевості ставав близький ро­дич тамтешнього можновладця.

У середині XI11 ст. Тибет був завойований монголами. Вірні політиці перетворювати в підкорених країнах духівництво на своїх вірних союзників, яку б релігію ті не сповідували, вони да­рували буддійському духівництву владу над Тибетом, звільнили його від податків і щедро наділили землею. Незабаром прийня­ли буддизм і самі монголи. На цей час припадає діяльність най­більшого буддійського вчителя Тибету Цзонхави (1357—1415). Саме він перетворив буддизм на ламаїзм, у законодавчому по­рядку затвердивши сформовані в реальній практиці тибетсько­му буддизмі зміни: заснував складну систему ієрархії всередині сангхи, розробив статут для ламаїстських монастирів, ввів уро­чисту обрядовість при богослужінні, реформував систему релі­гійної освіти.





Далай-лама XIV

Остаточно повновлад­дя буддійських ченців уста­новилося в Тибеті в ос­танній чверті XVI ст., коли чернець (лама) Соднам Джампцо одержав від мон­голів титул Далай-лами. Звичайно вважають, що «далай» — переклад на монгольську мову тибетсь­кого слова «джампцо» — «океан». Це мало свідчити про глибину і безмежність вченості і мудрості лами. Соднам Джампцо став уважатися III Далай-ламою, два його попередники були оголошені такими заднім числом. Так установилася спадкоємність влади лам у Тибеті. Номінальне далай-лами ке­рували Тибетом до 1959 p., а його світськими правителями вва­жалися імператори сусіднього Китаю. Особливо шанується в історії ламаїзму V Далай-лама (1617—1682), що носив титул «Ве­ликий». Після невдалого повстання частини тибетського духів­ництва проти центрального комуністичного уряду Китаю XIV Далай-лама (народ. 1935 р.) втік у сусідню Індію, де одержав при­тулок як релігійний діяч.

На більшій частині території Тибету в 1965 р. був утворений Тибетський автономний район у складі Китайської Народної Республіки. Відразу ж почалася безкомпромісна боротьба з ла­маїзмом. Близько 1 млн тибетців загинули в комуністичних та­борах, ще 100 тис. втекли з країни. Були зруйновані практично всі 6259 монастирів (крім 13). З 600 тис. ченців і черниць загину­ло 110 тис., інших змусили зректися чернечих обітниць. Тільки в 80-х pp. завдяки ліберальним реформам у Китаї, потроху по­чинає оживати і релігійне життя в Тибеті, де нині функціонує близько 200 монастирів.

Порівняно з іншими напрямками, тибетський буддизм має свої особливості, до яких ми відносимо:

1. Релігійний синкретизм, органічне поєднання в ламаїзмі місцевої релігії бон з основними напрямками буддизму. Не див­но, що для мандрівника Тибет може з'являтися й у вигляді за­паскуджених культових споруд, ченців-лам, що поводять себе як звичайні жебраки, й у вигляді поширених усередині вузької групи посвячених таємничих обрядів, що вимагають найвищої духовної і фізичної досконалості.

2.Створення більш централізованої і розгалуженої релігій­ної організації, ніж в інших країнах, де панує буддизм.

3.Зрощування державної і світської влади, що не зовсім впи­сується в загальнобуддійський принцип неприйняття матеріаль­ного світу.

2.Шанування і звеличування ролі наставника ченця-лами, тому що тільки за його допомогою вчення Шак'ямуні може дійти до розуму і серця слухача.

Завдяки такій ролі лам, за тибетським буддизмом закріпи­лася назва ламаїзму. Віруючі під загрозою «поганих» перерод­жень повинні звільняти лам від непотрібного їм вантажу повсяк­денних справ, бути готовими віддати ламі все своє майно, вша­новувати ламу як самого Будду. У цьому вони присягають на урочистій церемонії проголошення Обітниць Притулку, не за­буваючи прибігати одночасно й до Будди, Дхарми, Сангхи. Бу­вали часи, коли більш як у 6200 тибетських монастирях прожи­вало до 25—30% усього дорослого населення Тибету.

Головна збірка священних текстів у ламаїзмі — Ганджур (Канджур) (тибетськ. переклад одкровень (Будди), налічує 108 томів. Томи Ганджура, як і інші книги ламаїстської літератури, явля­ють собою довгі аркуші паперу, уздовж яких іноді з обох, іноді з однієї сторони написаний текст. Ці аркуші скріплюються двома дошками-обкладинками або просто обертаються шматком ко­льорової матерії. Текст Ганджура, написаний від руки, цінуєть­ся в 108 разів (по числу томів) більше, ніж друкований. Укладан­ня священного ламаїстського канону, що завершилося в першій третині XIV ст., відбувалося шляхом перекладу найважливіших буддійських текстів.

На другому місці після Ганджура, за своїм авторитетом стоїть Данджур (Танджур) (букв, переклад тлумачень або навчань). Він налічує 225 томів творів, також перекладених із санскриту, ки­тайської та деяких інших мов. Ці твори мають в основному коментаторський характер щодо основних священних текстів буд­дизму. Розміри свого священного канону ламаїсти визначають так: для перевезення Ганджура потрібно 14 мулів, Данджура — 28.

Почесне місце у священній ламаїстській літературі займа­ють також Калачакра-тантра і твори «засновника» ламаїзму Цзонхави.

У жодному іншому напрямку, в жодній іншій країні, де буд­дизм є релігією більшості населення, його пантеон не розрісся до таких масштабів, як у ламаїзмі. Це неминуче впадає в око будь-кому, хто зазирнув в ламаїстське святилище, — настільки багаточисельні зображення різноманітних божеств і святих він там зустріне. Пояснюється це злиттям у пантеоні ламаїзму загальнобуддійських божеств із шанованими божествами махаяни, тхеравади, ваджраяни і місцевими богами та духами ще добуддійського періоду. Втім, для послідовників буддизму, що по-справж­ньому далеко просунулися на шляху спасіння, всі божества є тільки відображеннями їхнього власного розуму в різних аспек­тах.

Учені лами поділяють свій пантеон на чотири розряди, у кожному з розрядів існують свої внутрішні підрозділи.



Перший розряд складають більше 1050 будд, 8 бодхисатв, 16 архатів, а також обожнені діячі буддизму. До числа прирівняних до богів відносять як подвижників загальнобуддійського масш­табу (Нагарджуна, Васубандху), так і тих, хто зіграв вирішальну роль в історії тибетського буддизму (Цзонхава, далай-лами). Другий розряд — дакіні (букв, повітряні мандрівниці). Дакіні здатні пересуватися в небесному просторі, повелівати демона­ми, іноді вони з'являються до тих, хто шукає їхньої допомоги або викликає їх заклинаннями. Цих божеств ламаїзм запозичив з тантризму. Третій розряд докипіти (санскр. дхармапали) — страшні «хоронителі закону», грізні захисники віри. Четвертий розряд містить у собі і так званих «божеств місцевості», що суп­роводжують вищих богів і потрапили в ламаїзм із тибетського і монгольського шаманізму, і 84 000 «господарів землі» — духів-заступників окремих гір, рік, озер, населених пунктів тощо. Вони дісталися ламаїзмові «у спадщину» від колишньої релігії бон.

Ламаїзм також сприйняв з інших напрямків буддизму інші об'єкти шанування. Особливо значного поширення набув уламаїзмі культ ступ (тибетськ. чортен). Символіка ступи досить складна. Прийнято виділяти в ступі п'ять геометричних фігур (куб, куля, півкуля, трикутник, сваямбху). Вони послідовно роз­ташовані одна над одною й уособлюють елементи, з яких скла­дається Всесвіт: землю, воду, вогонь, повітря й ефір (свідомість, дух). Вертикальна ж конструкція ступ символізує тричленну структуру Універсуму, де фундамент асоціюється з нижнім світом, база купола — зі світом земним, а сам купол — з небеса­ми. Шпиль осмислюється як вісь світу або світове дерево на вер­шині гори Меру. З другого боку, ступа відтворює в повній відпо­відності з «колесом перероджень» цикл кожного людського жит­тя: народження на землі — сходження по сходинах знання — перехід у царство чистої свідомості — нове народження.

Найприкметнішим моментом віровчення ламаїзму є «вчен­ня про живих богів», тобто про втілення божеств буддійського пантеону в провідних представниках ламаїстського духівницт­ва. Воно вказувало, що якийсь бодхисатва або чернець-лама, який досягнув вищого ступеня святості, не бажаючи залишити свою паству на здобич величезному сонму злих духів, може відмовитися від переходу до нірвани і в новій тілесній оболонці продовжувати свою благородну місію.

«Вчення про живих богів» породило цілу практику пошуку нових інкарнацій, утілень знаменитих діячів ламаїзму. Найпро­стіший спосіб переродження полягав у тому, щоб усупереч чер­нечим обітницям узяти собі дружину й родити сина — духовного спадкоємця свого батька. Можна було оголосити привселюдно або таємно вказати в письмовому вигляді про своє майбутнє пе­ревтілення. Згодом для ченців певних ступенів пошуки їхніх пе­ревтілень почали відбуватися автоматично. На майбутнього пе­реродженця, звичайно це було немовля до 9-ти місяців, указу­вав цілий ряд прикмет (віщі сни учнів або батьків, час і місце народження, різного роду ознаки). Дитину відправляли до мо­настиря. Пізніше вона проходила через цілу низку додаткових іспитів — наприклад, мала вибрати предмети, якими буцімто володіла у минулому житті, з купи зовсім подібних. У разі успі­ху, після років тривалої підготовки перерожденець займав місце свого попередника.

У ламаїзмі існують численні ранги переродженців. Вищі з них — Далай-лама і його духовний наставник Панчен-лама. Титул «Великий Учитель» (Панчен-лама) вперше одержав на по­чатку XVII ст. наставник малолітнього IV Далай-лами. Панчен-лами і Далай-лами перебувають один з одним у складних сто­сунках. Панчен-лама вшановується як живий будда Амітабха. У Далай-ламі вбачають земне втілення бодхисатви Авалокітешвари, свого роду «сина» Амітабхи, що рятує живих істот на землі, тоді як його «батько» перебуває в стані повного спокою, у нірвані. Незважаючи на це фактичним главою влади в Тибеті залишався Далай-лама, а Панчен-лама розглядався як вищий авторитет в суто релігійних питаннях. Резиденція Далай-лами — палац-мо-настир Потала в місті Лхаса, що підноситься над містом на 140 м — майже висоту піраміди Хеопса; резиденція Панчен-лами — монастир Дашихлумбо, біля міста Шигатца.



Потала — палац-монастир в м. Лхаса в Тибеті, резиденція Далай-лами

Культова практика мирських послідовників ламаїзму скла­дається наче з двох дотичних, але принципово різних шарів, — монастирського, офіційного, і позамонастирського, простона­родного. Перше вимагає участі мирян у звичайних щоденних і урочистих богослужіннях у монастирях (монгол, хуралах) і що­річних великих святах (великих хуралах).



Ручний хурде молитовний циліндр

Монастир (у монгол. — дацан) являє собою складний архітектурний комплекс із культових, господарських, навчальних будівель, обнесений побіленим муром. У деяких монастирях проживало часом по шість, вісім і навіть 10 тис. ченців! Уздовж монастирської огорожі стоять так звані молитовні колеса (хурде), що являють со­бою циліндри на вертикальній осі, запов­нені томами священної літератури.

Усередині будь-який ламаїстський храм заповнений, точніше, переповне­ний картинами і скульптурами релігій­ного змісту. Перед зображеннями бо­жеств знаходиться обтягнутий тканиною жертовний стіл зі священними обрядовими предметами. Для лам призначений окремий поміст, розташований між рядами колон, що підтримують дах. Під час здійснення щоденних бо­гослужінь (часто двічі або тричі на день) на ньому на шовкових подушках (чим вище ранг лами, тим вище в нього поміст і тим більше під ним подушок) сидять лами, що читають текст роз­даної їм посторінкової книги. Всі лами читають свої сторінки одночасно. Іноді, перериваючи читання, лами починають співати, супроводжуючи релігійні гімни звуками різних риту­альних інструментів.

Віруючі-миряни, як правило, на богослужіннях не присутні. Вони чекають біля храму на закінчення моління, щоб покласти земні поклони перед зображеннями божеств і залишити їм скромні підношення.

Для здійснення молитви неписьменні віруючі активно ви­користовують механічні хурде. Один механічний поворот цилі­ндра рівноцінний прочитанню всіх вкладених до нього моли­тов.

Улюблені свята ламаїстів:

Цагалган (від цагансара, білий місяць), який припадає на початок нового року за старовинним місячним календарем;

«Круговерть Майдарі» (Майтрейі) в літні місяці, поклика­на прискорити пришестя прийдешнього Будди на землю і вста­новлення ним нового життя;

Дзул-хурал — осіннє свято на честь відходу фундатора ла­маїзму Цзонхави в нірвану.

Основою другого шару ламаїстського культу є дотримання етичних заповідей. Мова йде про добре відомі кожному буддис­ту десять «чорних гріхів» і десять «білих чеснот». У число гріхів входять гріхи тіла (вбивство, крадіжка, перелюб); гріхи слова (брехня, наклеп, лихослів'я, марнослів'я), гріхи думки (заздрість, злоба, єретичні помисли). Доброчесності прямо протилежні гріхам. Людям розповідається про різноманітні пекла і їхнього господаря Шиндже (індуїстський і буддійський Яма). Він володіє «дзеркалом Карми», в якому показані вчинки всіх померлих. Демонструються їм і багатометрові макети «Чистих Земель», Західного Раю, господарем якого є будда Амітабха.

Крім того, позамонастирський шар культової практики містить у собі щоденні жертвопринесення перед домашнім вівта­рем , проведення ритуальних гадань з різних життєвих приводів, здійснення обрядів життєвого циклу.

Особливо відповідальним є обряди, що супроводжують смерть і поховання, тому що їхнє недотримання навіть в окре­мих деталях неминуче спричинить за собою нові смерті в родині. Вони засновані на вченні про бардо, проміжний стан між пере­втіленнями. Особливо важливий для майбутнього життя стан, у якому протягом 49 днів після смерті знаходиться ла — свого роду «життєва сила померлого». Ла святих після смерті по п'ятикольоровій райдузі йде на небо. Ла простих мирян має розпоряджа­тися чернець-лама. Звичайно запрошений для цієї мети чернець сідає в узголів'ї померлого й читає йому «Книгу Мертвих» (Бар­до Тходол), у якій докладно описуються блукання душі в про­міжках між новими інкарнаціями, перевтіленнями. Далі лама зобов'язаний за допомогою особливих ритуалів вивести душу з тіла, а потім спрямувати її в рай.

Тіла померлих у ламаїзмі найчастіше залишаються в розч­ленованому вигляді у віддаленому місці. Видатних лам прийня­то бальзамувати і виставляти в скляних саркофагах у храмах, іноді їхні мумії покривають зверху тонким шаром золота, перетворю­ючи на своєрідні статуї.

5.7.ЧАНЬ-БУДДИЗМ

Ще одним напрямком буддизму є його китайський і японсь­кий різновиди — чань-буддизм і дзен-буддизм відповідно (санскр. дх'яна — медитація).

Авторитети чань-будцизму сходяться на тому, що їхній на­прямок від інших відрізняє чотири принципи:

1.прозрівати свою внутрішню природу, ставати Буддою;

2.прямо вказувати сутність свідомості людини;

3.не створювати письмових настанов;

4.передавати істину поза навчанням, іншим способом.

Свій початок чань-буддизм бере в VI ст., коли в Китай прийшов проповідник Бодхидхарма (букв. Закон Просвітління). Вважається, що засновник чань-буддизма походив, як і Будда, з багатої і знатної індуської родини і, подібно Будді, залишив мирське життя і присвятив себе поширенню істинного вчен­ня. Остаточне оформлення чань-буддизму відбулося на межі VIII—IX ст.ст., коли кількість послідовників нового напрямку зросла настільки, що виникла потреба зафіксувати особливі правила поведінки для ченців. Деякі з цих правил суперечили основоположенням «Віная-пітаки». З IX ст. чань-буддистські громади з'явилися в сусідній Кореї, а на рубежі ХП-ХІІІ ст.ст. цей напрямок проникнув до Японії, де незабаром міцно утвер­дився.

Бодхидхарма вчив, що кожна людина носить у собі Будду. Тому її завдання полягає в тому, щоб розбудити природу Будди у своєму серці і своїй душі. В одному з канонічних чань-буддистських текстів міститься таке вдале розрізнення бачення сутності Будди в різних його напрямках: для затьмареного Будда є жи­вою істотою, для проясненого жива істота і є Буддою[Записи бесед чаньского наставника Линьцзи // Абаев Н. В. Чань-буд­дизм и культурно-психологические традиции в средневековом Китае. -Новосибирск, 1989. - С. 222.].

У буддизмі махаяни, що значною мірою позначився на тео­ретичних засадах чань, подібний стан називається «Неперевершене Повне Пробудження» і розглядається як вища мета релігій­ної діяльності, оскільки він безпосередньо сусідить з нірваною. Вважається, що реалізувати в собі стан «Пробуження» здатний кожний, причому «тут і зараз», в акті безпосереднього інтуїтив­ного сприйняття істини. Однак істинне бачення відкривається не кожному людському розуму, а тільки такому, що не затьма­рений ніякими думками або чуттєвими образами. Такий стан порівнюється з чистим дзеркалом або дзеркальною водною глад­дю, коли людина не може розрізняти навіть «Я» і «не-Я». У ньо­му світ більше не розділяється на протилежності, насамперед на добро і зло, любов і ненависть, реальність і ілюзію, дійсність і сон. Людина і світ зливаються водне ціле. Разом з тим «Неперевершене Повне Пробудження» з погляду чань-буддизму не являє собою одноразового стрибка свідомості і може настати після проходження кількох Просвітлень.

У цій «прямоті» досягнення поставленої мети полягає друга відмінність чань-буддизму від інших напрямків цієї світової релігії, де Пробудження уявляється чимось далеким, майже над­природним, а головне — досяжним після багатьох і багатьох існу­вань, наповнених копіткою цілеспрямованою роботою.

Відомий сучасний адепт цього напрямку Д. Т. Судзукі у своїх «Лекціях продзен-буддизм» дав наступне порівняння дзен-буддійського (чань-буддійського) світосприйняття зі світоглядом, традиційним для європейської християнської культури. Для того щоб, наприклад, осягнути сутність квітки, європейським уче­ним потрібно відсторонитися від неї як від досліджуваного об'єк­та і після цього піддати цей об'єкт різним аналізам: ботанічно­му, хімічному, фізичному тощо. «Шлях Дзен» (Чань) — «про­никнення в об'єкт і бачення його наче зсередини. Щоб пізнати квітку, треба стати нею, квітнути, насолоджуватися сонячним теплом і перестуком дощу»[ Судзуки Д. Лекции по дзэн-буддизму. — К.., 1992. — С.15-16].

З чань-буддійського вчення випливало, що істину не мож­на висловити на папері або пояснити словами, тому що будь-яке уявлення, будь-яка думка тільки забруднять споконвічну порожнечу нашої свідомості, порівнянну, хіба що з чистотою самого Будди Шак'ямуні: «Те, що чуттєво сприймається, не відмінно від порожнечі. Порожнеча не відмінна від того, що чут­тєво сприймається...»[ Сутра Сердца Праджня Парамиты // Избр. сутры китайского буддизма. -СПб.,2000. -С. 31—32.]. Впертим і завзятим шанувальникам зовнішньої форми буддистської релігії згадувався сумний жереб ченця Сунакшаті. Останній старанно вивчив до останньої бук­ви її віровчення, але переродився в пеклі, тому що земля не вит­римала його вченості.

Принцип «не спиратися ні на слова, ні на писання» (інша чаньська мудрість говорить: «шукати мудрість поза собою — це верх дурості») продовжував традицію «благородного мовчання» Будди. Просвітлений так відповідав на всі запитання щодо вічності або кінця світу, смертності або безсмертя душі й тіла, тому що вва­жав — вирішення цих «метафізичних питань» нічого не дає для Просвітлення людини. Був близький він і лаоській традиції, що стверджувала: «Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому досконоломудрий не ходить, але пізнає [усе]. Не бачачи [речей], він проникає в їхню [сутність]» (Лао-цзи. Книга про Дао і де, гл. 47).

Разом з тим, для оволодіння практикою чань вважалося не­обхідним знати деякі священні тексти. Велика частина цих текстів належить до сутр махаяни (Діамантова сутра, Сутра Сер­ця), хоча є й оригінальні твори (Сутра Помосту Шостого Патрі­арха Хуейнена).

Подібно вогню, що запалює світильник, істинна мудрість переходить від учителя до учня, вважали чань-буддисти. У куль­турах Азії ці стосунки, незалежно від релігії, що переважає в тій чи іншій окремо взятій країні, визнаються священними. Учи­тель бере на себе відповідальність за Карму учня, а учень, у свою чергу, зобов'язаний незаперечно коритися наставнику й шану­вати його не менше, якщо не більше, ніж батька. Чань-буддійські наставники вважають, що поганий учень використовує вплив учителя, посередній учень захоплюється добротою вчителя, а хороший учень росте сильним під тиском дисципліни вчителя. До цієї звичної моделі стосунків старших і молодших чань-буддизм додав щось своє: він надає всю повноту ініціативи в зав'я­зуванні таких стосунків саме учню. Зрештою, учитель не може навчити учня чань-буддизму, його завдання — тільки допомог­ти учню здійснити «природжену реалізацію» його власної внут­рішньої сутності.

З вищеназваних причин чань-буддизм не надає переваги суворим аскетичним обмеженням і відлюдництву, деталізованій релігійно-обрядовій практиці і вільно узгоджується із заняття­ми землеробством, літературою, живописом і бойовими мистецтвами, накладає помітний відбиток на суспільство, де практи­кується. Скажімо, у Японії дзен-буддизм знайшов втілення в таких нині широко відомих явищах японської культури, як іке­бана, чайна церемонія, поетичний жанр хокку (хайку). Мистец­тво ікебани бере початок у практиці дзен-буддійської медитації, де квіти або гілки отримували самостійне значення як об'єкти споглядання, відштовхуючись від яких, можна було перейти до думок про сутність Всесвіту й природи, їхню єдність з людиною. Вірш у жанрі хокку складається усього з 17 складів. У західного читача часто складається враження, що хокку встигає тільки позначити тему, а не розкрити її. Для буддиста призначення хок­ку в іншому — воно подібне до камінчика, кинутого у заплаву розуму слухача для того, щоб викликати там вільні асоціації. Навіть особливий спосіб життя японських самураїв, відомий європейцям як бушидо (бусидо), можна цілком розцінювати як шлях Дзен щодо мистецтва війни.

Інтуїтивне Просвітлення розцінюється в чань-буддизмі як більш повноцінне, оскільки будь-який попередній тренінг сам по собі засвідчує спробу штучно «спотворити» природу людини. Навіть у житті звичайної людини бувають моменти, що нагаду­ють деякі прояснені стани свідомості. Давні майстри Чань дали їм такі назви: «Зникла людина, залишилися обставини»; «Зникли обставини, залишилася людина»; «Немає ні людини, ні обставин». Перше формулювання означає ситуацію, в якій наш розум цілком поглинутий зовнішніми обставинами. Ми переживаємо просвітлення цього типу, коли граємо в азартні ігри або вболі­ваємо за кимсь у якійсь грі, читаємо, пишемо і навіть простягає­мо руку, щоб відчинити двері. В такі моменти ми на мить забу­ваємо про самих себе, не складаємо собі ясного звіту ні у своїй поведінці, ні в процесі свого мислення.

Друга категорія означає таку ступінь концентрації внутріш­ньої уваги, коли ми припиняємо помічати існування оточуючо­го нас світу й інших людей.

Третій стан має місце, коли наша свідомість перестає звер­тати увагу на саму себе. Так відбувається, коли ми, наприклад, думаємо: «Сьогодні хороша погода». Якщо в наступну мить свідомість відвернеться на щось інше, думка про погоду не за­лишить у розумі відбитків, як не залишає слідів в небі траєкторія польоту птаха.

Парадоксально, але проблема для середньої людини поля­гає саме в зовнішній легкості і простоті даного акту. Людина стає справді вільною тоді, коли вона навіть не здогадується, що вза­галі існують такі поняття, як «свобода» й «несвобода». Саме че­рез усю цю парадоксальну проблематичність інтуїтивного усві­домлення «буддоємності» природи кожної людини й було роз­роблено в чань-буддизмі систему спеціальної підготовки його послідовників.

Крім того, треба пам'ятати, що чань-буддизм виник у суспільстві, яким керували в дусі вчення великого мудреця ста­родавності Конфуція (551—479 р. до н.е.), що акцентував увагу на пунктуальному виконанні людиною своїх соціальних обо­в'язків і буквальному дотриманні 300 великих і 3000 малих пра­вил «ритуалу».

Релігійно-культова практика чань-буддизму полягала у ком­плексному поєднанні важкої фізичної праці і твердої самодис­ципліни, дихальних і гімнастичних вправ, особливої дієти, ма­сажу, голкостимуляції; парадоксальних логічних задач і діалогів; певних засобів «шокотерапії» з боку наставників. Ця підготовка призначалася для ченців з їхнім аскетичним життям за найсуворішими у всьому буддизмі правилами і одночасно із найвільнішими умовами перебування в чернечих громадах. З них налічується три головні.

1. Життя в служінні. На відміну від більшості інших буддистських громад-сангх, що свято слідували розпорядженням «Виная-пітаки», згідно з якими чернець не міг робити ніякої фізич­ної роботи, крім прибирання у своїй келії, чань-буддійський чернець виконував чітко закріплені за ним не тільки культові, а й господарські обов'язки. Вважалося, що фізична праця є особ­ливим різновидом медитації, що привчає свідомість цілком включатися в роботу тіла, зливатися з ним. Зразком «життя в служінні» можна вважати життя одного з найбільш відомих чань-буддійських діячів Байчжана, що навіть у старості любив госпо­дарювати в монастирському саду. Турбуючись про стан здоро­в'я вчителя, його учні якось сховали мотику. Тоді Байчжан за­чинився в келії і відмовився приймати їжу, заявивши: «День без праці — день без їжі». Відтоді ця приказка перетворилася на сим­вол чань-буддійської працелюбності.



2.Життя в молитві.

3.Життя в медитації. Справді, головне приміщення в будь-якому чань-буддійському монастирі й у наш час — це напівтемний зал для медитації, в якому ченці проводять по дві-три години, іноді кілька разів на день. Спеціальні служителі або наставники при не­обхідності ціпками роблять «підбадьорливий масаж» тим ченцям, які задрімали або прийняли неправильну позу. Існують також пер­іоди «великого споглядання», коли протягом щонайменше семи днів старші ченці сидять обличчям до стіни, споглядаючи прин­цип Дхарми. У цьому вони наслідують приклад самого Бодхидхарми, який за переказом, провів у такому стані цілих 9 років!

Ченці, які практикують медитацію, починають з того, що на­вчаються зосереджувати увагу на окремому фізичному об'єкті: при­пустимо, пильно вдивляються в коло на землі, посудину з водою, вогонь, верхівку дерева, кольорову пляму. Ця вправа має тривати доти, доки «знак» об'єкта не закріпиться в їхній свідомості настільки глибоко, що вони зможуть чітко бачити його навіть із заплющени­ми очима. Свідомість, що привчили до зовнішньої концентрації, вважають чань-буддисти, зможе перенести цю навичку й на внутрішнє споглядання сутності речей. Унаслідок внутрішньої концентрації свідомість повинна переконатися в «порожнечі» всього в світі й тим самим спустошити саму себе. Нарешті має стати звич­кою такий стан свідомості, коли її потік вільно і легко переміщаєть­ся від одного об'єкта до іншого, не затримуючись на жодному з них. У такому стані індивідуальне «Я» припиняє контролювати психіку людини зовні і цілком поглинається нею. Відтепер свідомість підко­ряється тільки імпульсам, що безперешкодно виходять від внутрі­шньої «істинної» природи людини.

Слід підкреслити, що подібна медитативна практика не має на увазі ні підпорядкування, ні примусового «очищення» свідо­мості, скоріше, її «відпущення на волю». Вона цілком вписуєть­ся в традицію «серединного шляху», спрямованого на тренуван­ня органів чуття і мислення, а не на їхнє вольове підпорядкуван­ня, на чому наполягають індійські йоги.

Характерною рисою чань-буддійською медитації є під­кріплення індивідуальних і колективних медитативних вправ індивідуальними бесідами зі своїм наставником, що зазвичай відбуваються щовечора, якщо учень не має потреби в більш ча­стому спілкуванні.

Логічні парадокси (у японському дзен-буддизмі — коани), яких налічується приблизно 1700, являють собою запитання, що не мають відповіді, служать меті радикальної зміни стереотипу мислення тих, хто вивчає Чань або Дзен, і допомагають їм до­сягти звільнення свідомості аж до повного її просвітління. При­клади типових коанів:

«Якщо ти зустрів на вулиці когось, хто осягнув істину, ти не можеш пройти мимо мовчки і не можеш заговорити з ним. Як ти вчиниш при зустрічі?»

«Коли ти ляскаєш в обидві долоні, утворюється звук. Тепер послухай, як ляскає одна долоня!»

Наставники чань-буддизму, що практикують його в захід­них країнах, разом з коанами з успіхом використовують відому казку Л. Керролла «Аліса в Країні Чудес».

За допомогою коанів розум штучно стає на грань абсурду і демонструє власну безпорадність, коли за укоріненою звичкою намагається дати раціональні відповіді на запитання коанів. На­впаки, реакція на запитання коана має бути природною й миттє­вою. Учень, що не звик до такої реакції, спочатку губиться. «Якщо ти не можеш відповісти, тобі залишається тільки дочекатися при­шестя Майтрейї і запитати в нього», — такими словами втішать його чаньські наставники. Але в міру того, як він навчиться не обтяжувати свій розум складними логічними конструкціями, його відповіді набудуть рідкісної невимушеності і дотепності.

Практика коанів, так само як і практика медитації, та й весь чань-будцизм у цілому повинна проводитися під керівництвом майстра Чань. Але майстер не пасивно контролює і дисциплі­нує учня, він активно діє на нього засобами «шокотерапії».

«Шокотерапія» — це незрозумілі команди наставників своїм учням, зовні несвоєчасні запитання, цитати з якогось священ­ного тексту, грубі жести, а то й несподівані удари ціпком з усіх сил. Останню дію можна порівняти з останнім помахом пензля, яким досвідчений творець завершує свій твір. Спираючись на розвинуту тривалими тренуваннями інтуїцію, наставники по­винні уловити в виснаженій витраченими зусиллями і внутріш­німи сумнівами свідомості учня той момент, коли йому буде до­сить одного поштовху, щоб піднятися на якісно новий рівень.

Усю цю оригінальну чань-буддійську практику можна по­рівняти хіба що з первісними ініціаціями або «шаманською хворобою» як символічним уособленням умирання і нового народ­ження людини.

На відміну від Просвітлення, штучно досягнутого подібни­ми неймовірними для непосвячених зусиллями, інтуїтивне «про­никнення» у природу Будди чимось зовні схоже на творче ося­яння, як його розуміє європейська християнська культура. Воно повинно охопити людину раптово, без зовнішніх зусиль з її боку, у будь-якому місці, у будь-який час. Наприклад, уславлений шостий патріарх чань-буддизму Хуейнен, за його власними сло­вами, одержав своє перше Просвітлення на ярмарку, де торгу­вав дровами, коли почув читання буддійської Діамантової сутри[Сутра Помоста Шестого Патриарха Уэйнэна //Абаев H. В. Чань-буддизм и культурно-психологические традиции в средневековом Китае. -Новосибирск, 1989.-С. 178.]. «У термінах християнства настає момент, коли душі чують голос живого Бога, — стверджує Д. Т. Судзукі. — Євреї могли б сказати, що Мойсей перебував саме в подібному стані свідомості, коли почув глас Божий на горі Синай: «Я є Той, Хто є»[ Судзуки Д. Т. Лекции по дзэн-буддизму. — С. 44. —Див. Вих. 3:14.].

Послідовники чань-буддизму, що пережили подібний пси­хологічний досвід, звичайно порівнюють його з несподіваним випаданням дна в бочці, внаслідок чого весь її вміст за кілька секунд опиняється зовні.

Коли нарешті настає (неважливо, штучно чи спонтанно) довгоочікувана мить Просвітлення, та істинна природа людини проглядає наче сонце, що його не можуть повністю затьмарити ніякі хмари, вона відчуває «нестерпну легкість буття». Це означає не тільки новий — більш свіжий, більш гострий, але головне — більш цілісний погляд на світ, подібно погляду людини, яка вийшла на світло після тривалого перебування в темряві. Самі дії і вчинки людини в подібному стані підкоряються тільки внутрішнім інтуїтивним поривам і можуть йти врозріз із загаль­новизнаними правилами поведінки: божевільний регіт, голосний нескладний лемент, лихослів'я, знущання з буддійських святинь і текстів (не виключаючи й чань-буддійських). Така див­на реакція цілком зрозуміла з медико-психологічної точки зору, оскільки відіграє роль своєрідної розрядки після тривалої над­мірної психічної і фізичної напруги. У той же час йдеться про хаотизацію людської свідомості, розірвання сталих зв'язків з оточенням, що однаковою мірою наближує людину ідо нірвани, і до реальної, а не символічної смерті.

Достеменно про перебування буддистів в Україні історичні джерела вказують, починаючи з середини XVII ст. Спочатку ними були військові загони калмицької кінноти, які брали участь у бойових діях на території України у складі російських військ під час сумнозвісної Руїни. У 70—80 pp. цього ж століття поблизу Чугуєва Харківської області виникло і перше поселення, пере­важно із калмиків-буддистів.

Надалі буддизм був поширений серед кількох народів Рос­ійської імперії — калмиків, бурят, тувинців, і за межі території їхнього проживання не виходив. Лише наприкінці XIX - почат­ку XX ст. у зв'язку із активізацією східного напряму колоніаль­ної політики імперії виник певний інтерес до буддизму у колах «освічених класів» Російської імперії, у тому числі серед украї­нських інтелектуалів. Певною мірою цьому сприяла про­світницька діяльність самих буддистів, зокрема Агвана Доржиєва (1853— 1938). Він здобув блискучу релігійну освіту в Тибеті і пев­ний час був одним із наближених Далай-лами XIII. Тоді ж були видані й перші книжки про буддизм українською мовою. Серед них ми зустрічаємо переклад з французької праці Люсьєна Фера «Будда і буддизм», зроблений Іваном Франком і виданий у Львові 1905 року, нарис Григорія Коваленка «Велика віра Азії. Опові­дання про Будду», виданий у Черкасах у 1918 р. Щонайменше двічі відвідував Україну у перших роках XX ст. вже раніше згаду­ваний буддійський ієрарх Доржиєв.

Радянська влада у 30-і pp. майже повністю викоренила буд­дизм у себе в державі. Лише після Другої світової війни було відбудовано два храмових комплекси в Забайкаллі — Агинський та Іволгніський дацани з приблизно двома десятками священ­нослужителів. Окрім цих центрів, в усіх буддійських регіонах дія­ли нелегально кількасот колишніх монахів-лам, котрим пощас­тило повернутися із сталінських концтаборів. У деяких лам знай­шлися послідовники і за межами традиційних буддійських територій. Найбільш відома група, що склалася навколо бурятсь­кого лами Б. Дандарона. До складу групи входили особи з європейскої частини Росії, України, Прибалтики. У 1972 р. Данда­рона було заарештовано за організацію «буддійської секти». Че­рез два роки він загинув у таборі.

Між буддизмом і християнством, на перший погляд, знахо­диться не тільки часове, а й глибоке культурне провалля. Проте особливе буддійське шанобливе ставлення до світу й людей, які тебе оточують, є цілком прийнятним для будь-яких епох і циві­лізацій. Дійсно, західна цивілізація другої половини XX ст., в ос­нові якої лежить християнська мораль, також починає визнава­ти самоцінність усього живого на Землі і підводить під нього певне філософське обґрунтування. Правда, спонукальним мо­тивом західноєвропейського гуманізму є, як ми гадаємо, не го­лос совісті, а завуальований прагматизм — тому що породжені егоїстичним ставленням західної людини до світу, глобальні про­блеми сучасності поставили на межу катастрофи виживання всього людства. Однак звертаючись до себе, нехай і вимушено, людина тим самим мимохіть замислюється про своє «Я» і сенс власного життя.

КОРОТКІ ПІДСУМКИ



1. Світові релігії (буддизм, християнство, іслам) — релігії, що одержали поширення у всьому світі й об'єднують людей незалежно від національної, державної, расової, мовної, соціальної та ін. приналежності.

2. Світові релігії — вища стадія розвитку релігії. У них набуває ло­гічного завершення віровчення у формі монотеїзму (єдинобожжя), стає регулярним і стійким культ, з'являється централізована й ієрархізована форма релігійної організації— Церква.

3. Буддизм — перша за часом виникнення зі світових релігій. Він виникає в середині І тисячоріччя до н.е. на півночі сучасної Індії.

4. Основоположником буддизму був напівлегендарний індійський принц на ім'я Сіддхартха Гаутама (Будда Шак'ямуні).

5. Буддизм формується в середовищі індуїзму і запозичає в нього основні положення віровчення і почасти культової практики. Але в той же час він відмовляється від кастової системи індуїзму. Саме це й дозволило йому в короткий термін перетворитися з індуїстської секти на світову релігію.

6. Віровчення буддизму засноване на уявленні про ілюзорність і мінливість навколишнього світу. Сприйняття цього світу як реального приводить людину до страждань.

7. Метою існування людини є нірвана — повна відмова від будь-яких прихильностей і зв'язків з матеріальним світом.

8. Буддизм розглядає шлях звільнення від страждань як серединний (між крайнощами аскетизму і чуттєвих надмірностей).

9. Основним принципом буддійської етики проголошується принцип ненасильства (ахімса), незаподіювання шкоди всім живим істотам.

10. У буддизмі, вперше в історії релігії, зароджується інститут чернецтва — людей, які цілком присвятили себе і своє життя служінню Богові і відмовилися від земних благ.

11. Основні напрямки в буддизмі — тхеравада (1/3 віруючих) і махаяна (1/2 віруючих) розходяться в питанні про шляхи спасіння: перший напрямок визнає вузький шлях спасіння лише для тих, хто цілком присвятив себе релігії (ченців), відповідно до другого напрямку на спасіння заслуговують усі без винятку віруючі.

12. Протягом XX cm. питома вага буддистів у загальній кількості населення Землі помітно зменшилася.

ЗАПИТАННЯ:

1. Укажіть, які елементи віровчення й культової практики були запозичені буддизмом з індуїзму? Від чого відмовився буддизм в індуїзмі? 2. У чому полягає сутність буддійського віровчення?

3. Що таке «нірвана» як кінцева мета релігійної діяльності у буддизмі? Чим уявлення про буддійську нірвану відрізняються від уявлень про посмертну долю людської душі у тих релігіях, які Ви вже вивчили? 3. Пригадайте п'ять основних буддійських заповідей. Поясність, чому буддисти поширюють дію заповіді про ненасильство не тільки на людей, а й на інших живих істот? 4. Які особливості буддистського чернецтва Вам відомі? 5. Які прин­ципові розбіжності між тхеравадою, махаяною як основними напрямами в буддизмі Вам відомі? 6. Які засоби впливу на надприродне використовуються у тантричному буддизмі? 7. У чому полягають відомі Вам особливості дзен-буддизму? 8. Який зміст тибетського вчення про «живих богів»? 9. Яку роль відіграють лами у тибетському буддизмі? 10. Які пережитки попередніх стадій релігійної еволюції можна помітити в буддизмі?

ЗАВДАННЯ

1. Відомо, що в буддизмі існує розвинена символіка чисел, зокрема: 5 — це п'ять зв'язків із життям; 6 — досконалості бодхісатви, 12 — ланки в «колесі перероджень». Назвіть символічний зміст чисел З, ,4,8.

2. Спробуйте визначити, які кармічні наслідки згідно із «законом залежного існування» чекатимуть в наступному перевтіленні людину, котра порушувала основні буддистські заповіді й була схильна до: а) вбивства, б) крадіжки, в) перелюбу, г) брехні; д) недоброзичливості, е) жадоби?

3. Подумайте: що повинен робити буддійський монах, котрий отримав запрошення у віддалене місто, проте, згідно з обітницями, не має права володіти грішми, щоб сплатити свій проїзд:

а) піти до міста пішки;

б) поїхати «зайцем»;

в) вирушати лише тоді, коли матиме квитки від того, хто його запрошує?

4. У відомій чань-буддистській «Сутрі про шостого патріарха» розповідається про те, як п'ятий патріарх пообіцяв передати своє знання Дхарми і свою рясу (посаду) тому учневі, котрий про­демонструє глибше розуміння сутності чань-буддистського вчення. Два претенденти виклали своє бачення Дхарми у таких віршах:

Тіло є древо просвітлення Бодхи,

А свідомість подібна до світлого дзеркала,

Ми мусимо працювати, невпинно витираючи його,

Аби на ньому не було пилюки та багнюки. (1)

Просвітлення-бодхи з самого початку не має древа,

А світле дзеркало не має підставки.

Коли природа Будди завжди цілком чиста,

Де на ній може бути пилюка? (2)

Хто з двох претендентів став шостим патріархом чань-буддизму, до речі, найуславленішим за всю його історію?

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка