Релігієзнавство



Сторінка12/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   47

Бодхисатва (букв, істота, що прагне до просвітлення) — лю­дина, якій залишився всього один крок до нірвани, але яка свідо­мо не хоче його робити, щоб з більшим успіхом просвітлювати ще не просвітлених. Таким бодхисатвою слід вважати й Будду з того моменту, як він одержав своє останнє втілення, й до того, коли він занурився в нірвану. Шлях, що повинний пройти май­бутній бодхисатва, поділяється на багато етапів. Однак на шля­ху бодхисатви, подібно благородному «серединному шляху», ці етапи людина долає не послідовно, а одночасно. Прагнучи до звільнення, майбутній бодхисатва спочатку дає своєрідну обітни­цю рухатися в наміченому напрямку, не звертаючи уваги на вто­му, не заспокоюючись на досягнутому. В очах буддистів на кож­ному з рівнів бодхисатва опановує якоюсь із шести найважливі­ших досконалостей: щедрістю, моральністю, терплячістю, мужністю, здатністю до медитації, мудрістю. Перша ступінь — щедрість, вимагає роздачі милостині всім, хто її потребує; інша — дотримання всіх загальнолюдських і буддійських моральних розпоряджень. Це потребує також мужності, безмежної терпля­чості й володіння мистецтвом медитації. Всі попередні ступені, разом узяті, стають основою для шостої — мудрості.

Піднявшись на цю ступінь, людина стає уже святою — архатом. «Почуття в нього спокійні, як коні, приборкані візником. Він відмовився від гордості і позбавлений бажань. Такому навіть боги заздрять» (Дхаммапада, VII, 93-95). До особливо популяр­них 16—18 архатів зараховуються учні і найближчі послідовни­ки Шак'ямуні.

У стані архата людина здобуває недоступне звичайним лю­дям знання, точніше кажучи, всевідання. Для арахата стає мож­ливим неможливе — єдиним поглядом охопити Всесвіт і, таким чином, остаточно переконатися в неістинності земного буття. Завдяки цьому людина завершує свій шлях, стає бодхисатвою, що не тільки все знає, а й бачить усе, що відбувається на землі. У цей момент бодхисатва міг би нарешті перейти до нірвани, але натомість за допомогою особливих містичних засобів робить прямо протилежне — сходить на Землю. Адже тепер «він по­дібний до квітки, повної аромату, а аромат хоче вивільнитися і розвіятися. Або він подібний до хмари, важкої від дощової води, і вона шукає прагнучої землі, що може її прийняти, поглинути»[ Бхагаван Шри Раджниш. Алмазная сутра. — К., 1993. — С. 81.]. Буддисти всіх країн вшановують також священні рослини: дерево бодхі, «Дерево Пізнання», лотос, як символ чистоти, ду­ховного просвітлення, співчуття. Найбільш улюблена тварина буддизму — газель. Вона є згадкою про тих двох газелей, що пер­шими вийшли з лісу і стали слухати першу проповідь Будди. Популярні також змії (наги). Цар змій Нагараджа прикрив Буд­ду своїм каптуром у момент його перебування в стані спогля­дання. Інші шановані тварини — слон (особливо білий), бик, лев, кінь, черепаха, павуки. Вони часто виступають як супутники або навіть замінники вищих, середніх і нижчих персонажів пантео­ну, відіграють роль їхніх символів.

Як бачимо, буддизм не належить ані до монотеїстичних, ані до політеїстичних релігій. Правда, Будда не заперечував існуван­ня богів та інших надприродних істот, але вважав, що вони підлеглі дії закону Карми і не можуть допомогти людині вийти з колеса перероджень. Будди і бодхисатви не схожі на богів інших релігій. Будди не можуть, подібно до богів інших релігій, ство­рювати світ, керувати стихіями; вони, як правило, не можуть карати грішників або винагороджувати праведників.



5.4. РЕЛІГІЙНИЙ КУЛЬТ І РЕЛІГІЙНА
ОРГАНІЗАЦІЯ БУДДИЗМУ

Релігійний культ у буддизмі підпорядкований одній меті - досягненню нірвани. Релігійна організація розглядається як засіб допомоги на цьому шляху.

Умовно кажучи, людина, яка прагне зануритися у нірвану, має пройти у своєму релігійному житті три основних ступені.

На першому ступені вона повинна увірувати в Триратну (букв, три скарби): Будду, вчення Будди (Дхарму) і буддійську громаду — Сангху, повірити, що тільки в цих скарбах полягає для неї єдине спасіння від потоку перероджень. Увірувавши в Будду, людина прагне осягнути його вчення. Об'єднавшись з од­нодумцями вдалині від суєтності світу, послідовник буддизму буде з успіхом слідувати буддистській Дхармі, що повинна при­вести його до стану Будди.

На другому ступені певною мірою розходяться шляхи основ­ної маси віруючих мирян і ченців. Мирський послідовник Буд­ди зобов'язаний насамперед вести праведне життя, що зводить­ся до п'яти заповідей:

1) не заподіювати шкоди нічому живому;

2) не красти;

3) не чинити перелюб;

4) не говорити неправди;

5) не пити спиртних напоїв і не вживати дурманних речо­вин.

Ці заповіді дуже близькі до іудейського Декалога, що пізніше запозичить християнство. Разом з тим між мораллю двох світо­вих релігій існує і певне розходження: християнство й іудаїзм відносять заповідь «Не убий!» тільки до людей, в той час як буд­дизм поширює її на всі живі істоти, оскільки всі вони рівною мірою включені в потік перероджень. Тому, полюючи на звірів, ловлячи рибу або навіть просто зриваючи квітку, ти ризикуєш знищити нинішнє втілення того, хто колись був такою ж, як і ти, людиною.

Власне культова практика, обов'язкова для усіх віруючих, у буддизмі не одержала такої деталізації і регулярності, як у хрис­тиянстві або ісламі. Ступінь регулярності культу дуже залежить від сангхи: у тих країнах і регіонах, де сангха численна і впливо­ва, культ упорядкований і має буддійський зміст, за відсутності ж сангхи чи її слабкості, в культі дуже помітними стають не-буддійські релігійні компоненти.

Основне завдання простих віруючих — постійна моральна і матеріальна підтримка членів буддійської громади. Інші форми релігійного життя віруючих: відвідування місцевого храму, відвідування «святих» місць — народження, просвітлення, смерті Будди, ступ з якоюсь реліквією, прийняття обітниць.

Центральне місце в буддійських святилищах, як правило, займає багатометрова статуя Будди з дерева, каменю, коштов­них металів з інкрустаціями з дорогоцінних каменів. Найчасті­ше Будда зображується в позі лотоса, хоча відомо більше 40 його улюблених поз, кожна з яких несе в собі зрозумілий тільки віру­ючій людині глибинний релігійний зміст. А в одному з храмів столиці Таїланду Бангкоку знаходиться скульптурне зображен­ня Будди висотою в 3 м і вагою 5,5т, виготовлене з чистого золо­та. Одна тільки вартість матеріалу цієї статуї оцінюється приблиз­но в 40 млн доларів, що дозволило занести неї до «Книги рекордів Гіннесса» як «найдорожчий культовий об'єкту світі». Вибір до­рогоцінного матеріалу пояснюється просто: світло Просвітлен­ня, що виходить від Будди, найкраще матеріалізується в блиску золота.





Статуя Будди

Зображення Будди вшановуються обрядами поклоніння і принесення. Перший обряд полягає в тому, що буддисти вста­ють на коліна і тричі вклоняються цим зображенням, доторка­ючись чолом землі, що символізує буддійські «три скарби». Принесення статуї Будди, як правило, роблять потрійні — у вигляді свічок, що символізують світло вчення в пітьмі звичай­ного людського неуцтва, квітів, що вказують на мінливість світу, та ароматів, що уособлюють поширення вчення. Цілком припустимо просто поставити перед статуєю їжу, що символі­зує милосердя.

Урочисті служби провадять за традиційним місячним кален­дарем кожного разу в дні нового і повного місяця. Присутні на цих богослужіннях віруючі приходять на них з принесеннями Будді і подарунками для ченців. В ці дні вони дуже часто також приймають особливі обітниці — певний час вести більш аске­тичне життя (утримуватися від споживання м'яса, відмовитися від прикрас і розваг тощо).

Нарешті, останньою умовою досягнення нірвани, вищим і останнім ступенем культової практики є в буддизмі медитація. В одній із Джатак Будда влучно порівняв призначення медитації із завданням людині з чашею, до самого краю наповненою олією, пройти крізь скупчення народу, повз сільську красуню. Букваль­но по п'ятах її переслідуватиме інша людина з оголеним мечем, яка має відтяти невдасі голову, якщо хоча б крапля олії прол­лється. «Чашу слід нести обережно, не вихлюпуючи ні краплі, так і чернець нехай належним чином зосередить свої думки, не розхлюпуючи їх у суєтності»[ Джатаки. - М., 1979. - С. 237-238.].

Буддисти, які практикують медитацію, спочатку долають зовнішні бажання, що приносить адепту буддизму відчуття внут­рішнього спокою, хоча матеріальні образи зовнішнього світу продовжують негативно впливати на його свідомість. Далі дося­гається повне звільнення свідомості від усього матеріального і радість проймає тіло і душу того, хто досяг цього ступеня меди­тації. На третьому ступені відчуття радості поступається місцем стану повної незворушності, що сприяє повній внутрішній зо­середженості свідомості. У кінцевому рахунку свідомість вихо­дить за ті межі, що накладала на неї звичка мислити власне «Я», вона споглядає нескінченність і безформність світу і наче роз­чиняється в ньому (див. текст 5.1).

У буддизмі вперше в історії релігії з'являється чернеча орга­нізація. За своїм укладом буддійська сангха копіює давньоіндійсь­ку сільську громаду. Чернеча громада бере свій початок в об'єд­наннях мандрівних проповідників, що на період дощів збира­лися перебути негоду в сухому місці, віддаючись спільним медитаціям і благочестивим міркуванням.

Під сангхою розуміють сукупність людей на певній тери­торії, які залишили світ заради духовного самовдосконалення, — як ченців, що живуть у монастирі, так і ченців мандрівних, і навіть лісових аскетів. При відсутності централізованої релігій­ної організації сангха виконує подвійну функцію. По-перше, вона зберігає, підтримує і поширює (і словом, і ділом) Дхарму, тобто саме буддійське вчення; по-друге, надає умови для мораль­ного вдосконалення і відповідно для спасіння кожної окремої людини.

Той, хто вступав у чернечу громаду, відмовлявся від родини й власності, від дотримання установ касти, до якої він належав, приймав обітницю цнотливості. Він також змінював свій зовнішній вигляд: голив голову і вдягав жовтий одяг, що симво­лізувало бідність і смиренність, відмову від усього мирського, тому що жовтий колір традиційно вважався приналежністю ниж­чої касти вайш'їв. До громади приймали більшістю голосів при­сутніх. Дорога до неї була відкритою для всіх бажаючих. Із санг-хи могли вигнати за такі гріхи: убивство, перелюбство, злодійство і хибні претензії на святість і досягнення істинного знання. Інші гріхи підлягали спокуті.

Члени громади, умовно говорячи, поділялися на три кате­горії:

1. Хлопчики, які одержували початкову освіту, привчалися до дисципліни й іноді рятувалися таким способом від голодної смерті.

2. Послушники, що повинні були вивчити під керівництвом наставника основні положення вчення й статутних вимог, дове­сти справою свою готовність стати ченцем. Саме вони викону­вали в монастирі всю основну господарську роботу.

3. Повноправні члени громади, якими послушники могли стати тільки після досягнення 20-літнього віку. Зрілі чоловіки, як правило, стають ченцями тимчасово — заради публічного очищення від вантажу накопичених за своє життя гріхів, чим іноді спекулюють високопоставлені політики країн Південної і Південно-Східної Азії.

Переважна більшість буддійських ченців — чоловіки. Од­нак є й жінки-черниці. Але навіть у Бірмі, де функціонують єдині у своєму роді жіночі монастирі, на 25 тис. жінок-черниць випадає в 11 разів більше чоловіків-ченців! Відповідно до буд­дійських текстів чоловік і жінка рівні між собою, однак сам Будда був проти прийому до громади жінок — чи то через більшу моральну нестійкість жінок, чи то через поширене упереджен­ня, що сама жінка є важко переборною перешкодою на шляху до Просвітлення. У цьому зв'язку часто наводиться розмова Будди з улюбленим учнем Анандою щодо ставлення до жінок. На питання Ананди, як буддійські ченці повинні поводитися в присутності жінок, Будда відповів: «Так, начебто ви їх не бачи­те». Що мав на увазі Будда, стає ясно з наступної притчі про двох ченців.

Тандзан та Екідо йшли якось брудною дорогою. Була злива. Проходячи повз перехрестя, вони зустріли красиву дівчину в шовковому кімоно і шарфі, яка не могла перейти через вибоїну.

«Йдемо, дівчина», — сказав Тандзан одразу ж. Він узяв її на руки і переніс через багнюку.

Екідо нічого не сказав і мовчав доти, доки вони не підійшли до храму. Більше він не міг стримуватися і сказав: «Нам, чен­цям, треба триматися подалі від жінок, особливо від молодих і красивих. Вони небезпечні. Навіщо ти зробив це?»

«Я залишив дівчину там, — сказав Тандзан, — а ти все ще тягнеш її!»[ Репс П. 101 Дзэнская история // Буддизм. Четыре благородные истины. - M.-X., 2001.-С. 256.].

Крім п'яти заповідей для мирян, буддійські ченці підкоря­ються особливим п'яти заповідям і 253 правилам поведінки (з них 227 — заборони). Ці чернечі заповіді такі:

1) утримуватися від мирських розваг (танців, співу й музи­ки);

2) не користуватися предметами розкоші (єдине майно буд­дійського ченця — чаша (горщик) для збору милостині і просто необхідні в побуті три частини одягу, пояс, бритва, голка і си­течко для води);

3) не спати на зручних і високих ліжках;

4) харчуватися тільки за рахунок милостині;

5) не приймати їжу в позаурочний час.

Велика кількість заборон і настанов, що регламентують жит­тя буддійського ченця, насправді скеровує його до однієї мети — культивування рівноважних станів психіки і повного свідо­мого та вольового контролю над нею.





Пожитки тайського ченця:

1 шмат тканини носиться на стегнах; 2 — цей через ліве плече;
3 цей вкриває голову під час церемоній або в дорозі; 4 чаша для подаянь;
5 — голка з ниткою, точильний камінь, ситечко для проціджування води;
6 кришка чаші для подаянь, що служить тарілкою; 7— пояс

Перша спроба створити стаціонарні монастирі і єдину цер­ковну організацію була зроблена в III ст. до н.е. Однак постійно діючі монастирі з'явилися вперше тільки на межі двох ер. У наші дні монастирі є в багатьох селах. У містах їх звичайно кілька. Саме монастирі стають центрами проведення релігійних церемоній на великі свята. Забезпечення громади за усталеною традицією йде з декількох джерел доходу. Основне з них — підтримка населення, що виражається у щоденних милостинях і в одноразових внесках. Підраховано, наприклад, що в країнах південного буддизму од­ного ченця утримують 100-200 родин, які витрачають на це 5— 10 % річного сімейного бюджету. Інші джерела доходу — державні субсидії й доходи від майна громади-сангхи, насамперед землі.

Розпорядок дня в монастирі такий. Підйом не пізніше 5 го­дини ранку, на сході сонця. Потім ченці вирушають за подаянням, щоб забезпечити себе їжею на цілий день. До полудня, на­стання самого спекотливого часу дня, треба встигнути поверну­тися до монастиря, підкріпити свою плоть — зазвичай порцією рису, рідко з доданням риби або м'яса. Забороняється їсти м'ясо собаки, змії, тигра, ведмедя, гієни і, зрозуміло, людини. Друга половина дня проходить у благочестивих думках і молитвах, ме­дитації, вивченні священних текстів. У цей час не можна вжива­ти їжу, дозволяється тільки чай. Такий поміркований спосіб життя й харчування забезпечує легкість у тілі і спокій у думках, тобто створює необхідні умови для вищих релігійних практик, тим більше, що ченцям не потрібно займатися виснажливою фізичною працею. Поряд з послушниками всі основні госпо­дарські роботи в монастирі здавна виконувала ціла низка різних категорій працівників — від подарованих монастиреві рабів до вільних майстрів, найнятих громадою-сангхою.

Між чернецтвом християнським і чернецтвом буддійським існує досить багато істотних розбіжностей.

По-перше, для буддійських ченців їхній статус не такий не­змінний: у монастирі можна провести кілька років, вивчаючи священні тексти, а потім знову повернутися у світ (мінімальний термін чернечого життя — місяць), що цілком відповідає духу серединного шляху. За соціологічними даними, у деяких краї­нах інститут тимчасового чернецтва проходять 20—30% дорос­лого чоловічого населення країни.

По-друге, на Заході церква завжди претендувала на головну роль у політичному житті християнських держав. Відповідно до буддійських концепцій сангха й держава є наче двома колесами колісниці, віссю яких є саме людське суспільство. Лише після закінчення циклу життя даного суспільства на землю з'явиться новий Будда-рятівник, який стане також і правителем світу. Саме він прищепить своїм підданим основні принципи буддійського вчення, після чого на землі запанує «золотий вік».





Фрагмент плану буддійського монастиря (Махавіхара, о. Шрі-Ланка):
1
— вхід на територію монастиря; 2 — дорога; 3 дхаммасала (зал зібрань); 4 малі храми; 5 — водоймище; 6 будинки для омовінь

З погляду конституційного права, буддизм визнаний дер­жавною релігією тільки в Таїланді, хоча на державному рівні культивується в багатьох азіатських країнах. І разом з тим кон­ституції цих держав, навіть Таїланду, закріплюють свободу вірос­повідання і повну релігійну терпимість.

По-третє, дуже специфічні в буддизмі стосунки між ченця­ми і мирянами. Головний принцип подібного роду стосунків священні буддійські тексти формулюють так: «Що б не пожерт­вував у цьому світі протягом року доброчесний як милостиню або принесення, все це не коштує й ламаного гроша. Повага до ведучих праведне життя — краще» (Дхаммапада, VIII, 108). Тому не чернець просить милостиню у віруючих, а навпаки, віруючі зобов'язані подавати ченцеві, виконуючи свій релігійний обо­в'язок. При цьому відповідальність за дотримання ритуальних стосунків з ченцями цілком покладена на віруючих. Мирянин не гірше ченця має знати правила «Вінаї», щоб не поставити чен­ця в незручне становище — запросити його на весілля, спільну поїздку, у кіно або на яку-небудь виставу, вести в присутності ченця в громадському транспорті фривольні розмови. Цього на­вчають у родині, школі, роз'ясняють у текстах, що читаються віруючим під час численних релігійних церемоній.

Тож хоча на Сході чернецтво більш далеке від мирських справ, ніж на Заході, зате вплив чернецтва на повсякденне жит­тя людей в Азії і зараз, як дві тисячі років тому, набагато силь­ніший. У буденні дні монастир — це школа, єдине місце в сільській місцевості, де можна навчитися читати й писати. На свята — це центр збору селян для релігійних церемоній. Чер­нець — головний дорадник з будь-яких життєвих питань, по­чинаючи від господарських і суто сімейних і закінчуючи вибо­рами до органів влади. У громадських місцях ченців традицій­но вітають, підносячи складені долоні до чола або до грудей. Ті ж, хто бажає одержати настанову ченця, нерідко простирають­ся перед ним долі.

Подоба централізованої церковної організації в буддистів існує тільки в Тибеті, де утвердився особливий різновид буддиз­му — ламаїзм, і в Таїланді, де, як уже говорилося, він проголо­шений офіційною релігією. Зараз у світі налічується щонаймен­ше 1,5 млн ченців. Більше всього їх порівняно із загальною кількістю населення було колись у Тибеті — 25—30%.

Буддійські свята не такі численні, як в інших релігіях, оскіль­ки три найбільш знаменні події в житті Будди — народження, просвітлення і занурення в нірвану — відбулися в один травне­вий день повного місяця:

• У лютому-березні за європейським календарем святкується відкриття Буддою основних принципів свого вчення людям.

• У квітні-травні відзначається Весок головне свято у буд­дизмі, день народження його фундатора. Це свято прикметне грандіозними карнавальними ходами, добовими читаннями свя­щенних текстів, присвячених життю й переродженням Будди.

• У червні-липні відбувається свято, що знаменує початок тримісячного посту періоду дощів. За переказом, у цей період Будда піднявся у своєму медитативному спогляданні на сьоме небо і проповідував там своє вчення богам і своїй матері, яка одержала внаслідок передчасної кончини сприятливе перерод­ження. Тому вважається, що ченці, яким заборонено в цей день залишати стіни монастиря, прагнуть повторити духовний под­виг Будди. Саме сезон дощів вважається особливо сприятливим для прийняття тимчасових чернечих обітниць. У ці дні ченці одержують особливо багато дарунків, їм також видається одяг, яким вони будуть користуватися протягом усього наступного року. Власне кажучи, тканину чернеча громада підбирає попе­редньо, а потім за добу з неї потрібно зшити чернечий одяг. Го­тове вбрання віддається мирянам, щоб вони мали ще одну наго­ду зробити підношення ченцям. Така складна церемонія повин­на спонукати ченців подавати своїм мирським послідовникам духовний приклад, а їхніх мирських послідовників — демонст­рувати своє милосердя.

• У жовтні-листопаді закінчення посту святкується пишни­ми процесіями довкола пагод (буддійська меморіальна споруда і сховище реліквій) з читанням сутр, що знаменує успішне повернення Будди на Землю. У багатьох буддійських країнах по­ширений звичай знімати статуї Будди з п'єдесталу і возити їх по вулицях. Вулиці, будинки, монастирі, ступи, священні дерева ілюмінуються олійними лампами, свічами й кольоровими елек­тричними лампочками, що символізують привнесене у світ про­світлення.

Крім того, святковими вважаються щомісячні чотири фази Місяця, не кажучи вже про те, що всі скільки-небудь значимі події повсякденного життя людей супроводжуються обов'язко­вими релігійними церемоніями.



5.5. ПОШИРЕННЯ БУДДИЗМУ. ОСНОВНІ
НАПРЯМКИ В БУДДИЗМІ

Поширення буддизму починається тільки з кінця IV—III ст. до н е і пов'язано з ім'ям індійського царя Ашоки, який зміг об'єднати під своєю владою майже всю територію індії і прого­лосив буддизм офіційною релігією у своїй імперії. З III ст до н.е. буддизм з'явився на острові цейлон (суч. Шрі-Ланка) з І-ІІ ст. н.е., ІІ—ІІІ ст. н.е. — у В’єтнамі, Лаосі, Камбоджі, Таїланді, Бірмі, з IV ст. - у Кореї, з VI ст. - в Японії, з VII ст. -у Тибеті, з xii ст. - у монголи.

З процесом поширення буддизму пов'язані кілька цікавих особливостей, одна з них полягає в тому, що чим далі просував­ся буддизм на Схід і чим міцнішими ставали його позиції в краї­нах Південно-Східної Азії, тим помітніше зменшувався його вплив на батьківщині - індії, де зараз кількість буддистів не пе­ревищує кількох відсотків від загальної чисельності населення.

Друга особливість поширення буддизму - те, що він зміг органічно вписатися в культурні традиції різних народів півден­ної і південно-східної аза, анітрохи їх не порушивши. Найчас­тіше відбувалося так, що інші боги знаходили нове місце в ме­жах уже існуючого буддійського пантеону, однак щодо будд зай­мали підлегле становище.

Власне кажучи для всіх світових релігій характерний прин­цип «непорушення» традиційних, сталих вірувань і культів тих країн де вони поширюються. Цей крок великою мірою полег­шувався тим, що й у первісному полідемонізмі, і політеїзмі на рівні національно-державних релігій, і в монотеїзмі на ступені світових релігій спільні анімістичні корені. Однак в кінцевому підсумку за «засвоєнням» місцевих релігій завжди слідували «ви­корінювання» язичницьких традицій і вірувань, репресії проти їхніх служителів і послідовників.

Процесу поширення буддизму була притаманна ще одна особливість Він поширювався в країнах, рівень розвитку яких (у тому числі і розвитку релігійного) приблизно відповідав рівню культурного розвитку Індії часів зародження в ній буддизму. У таких випадках буддизм не підкоряв собі місцеві релігії, а співіснував з ними. Так, у Китаї склався конфуціансько-даосько-буддистський релігійний комплекс. У ньому конфуціанство переважало в соціально-політичних стосунках і сфері етики, да­осизм — у сфері побутових культів, а на долю буддизму випала турбота про спасіння душ віруючих, замолювання гріхів у похо­ронних і заупокійних службах. Знайшлося і відповідне «теоре­тичне» обґрунтування. У сутрі «Лао-цзи навертає варварів» роз­повідалося, що основоположник даосизму, вирушивши «на Захід», досяг Індії і, незважаючи на досить поважний для діто­родіння вік, запліднив сплячу матір Будди.

«Механізм» проникнення Закону Будди в інші країни на прикладі Китаю полягав у наступному. Чернець-місіонер морсь­ким або сухопутним шляхом прибував у країну, маючи з собою тільки поклажу канонічних текстів — сутр. Знайшовши багатих і впливових заступників, подвижник з оригіналу (а іноді і про­сто по пам'яті) відтворював канонічний текст. Великий штат перекладачів і переписувачів здійснював власний переклад, що обростав численними коментарями, покликаними полегшити розуміння його змісту. Виданий і прокоментований текст ста­вав базовим для публічної проповіді — основної форми пропа­ганди Вчення в широких масах. Довкола нього організовували­ся громади ченців і мирян, а потім і самостійні школи буддизму. Зумівши прижитися в багатьох країнах і врешті-решт пере­творившись на світову релігію, буддизм поділився на численні напрямки, що помітно відрізняються один від одного.

Перший напрямок — тхераваду (букв, школа старої муд­рості) — називають ще «малою колісницею». Його прихильни­ки вбачають у Будді Великого Вчителя, який тільки вказав шлях до спасіння, але не повів цим шляхом. Досягнення нірвани уяв­ляється їм можливим тільки для деяких обраних ченців, що без­застережно дотримуються букви буддійського ритуалу. Всі інші, вважають послідовники тхеравади, випробують на собі дію «за­кону залежного існування», що трактується надзвичайно широ­ко: вважається, що Карма обумовлює цикл Всесвіту і Землі, зле­ти і падіння в історії держав і народів, окремих родин і індивідів, викликає соціально-економічні зміни, міжнародну напру­женість, війни, аварії, катастрофи, стихійні лиха. Припустімо, через злодійство йдуть дощі і випадає град, через брутальні сло­ва виникають засоленість ґрунту і пустелі, через порожню бала­канину — плутанина в порах року, через користолюбство — не­врожаї (Васубандху. Абхидхармакоша, гл. 4:85).

Тому прості віруючі можуть боротися тільки за часткове по­ліпшення своєї Карми за рахунок «малих заслуг» — дотримання заповідей, відвідування монастирів і «священних місць», участі в релігійних церемоніях, щедрої милостині ченцям і громаді в цілому. Тхеравадини вірять, що ці «малі заслуги» можуть сповна захистити віруючого від можливих невдач і нещасть, а в недале­кому майбутньому призвести до поліпшення їхнього соціального і матеріального становища.

З інших положень віровчення тхеравади цікава картина на­шого Всесвіту, що складається з незліченної кількості світів, кож­ний з яких являє собою самостійний універсум. У кожному універсумі — 31 рівень трьох світів: реального світу, де діє закон Карми, ілюзорного світу, або світу небуття, і світу чистої свідо­мості.

Реальний світ, що населяється людьми, — плоский диск, що лежить на воді. У центрі світу — гора Меру, навколо якої оберта­ються Сонце, Місяць і зірки. Меру оточують сім гірських хребтів, за якими розміщені чотири континенти, що омиваються Світо­вим океаном і відділені від інших світів кам'яною стіною.

Реальний світ, у свою чергу, розділяється на 4 нижніх і 7 верхніх рівнів. Нижні рівні призначені для істот, контрольова­них тільки емоціями, верхні, починаючи з людей, — для тих, у кого емоції переважають над розумом.

Рівні з 12-го по 27-й складають форми, що виникають у свідомості медитатора, тому їх зміст достатньо індивідуалізова­ний. Однак, як правило, сфери ілюзорного світу становлять по­слідовність спроб віруючого осмислити за допомогою кожної з чотирьох істин зміст трьох інших. 28-й рівень складає сфера не­скінченного простору; 29-й — сфера безмежної свідомості; 30-й — порожнеча; останній, 31 -й рівень взагалі не описується. Це, власне, і є рівень нірвани.

В одному з переказів про життя Будди повідомляється про його зустріч із брахманом на ім'я Дона. Останній багаторазово намагався порівняти Будду зі створіннями, що живуть на різних рівнях реального світу. Однак щораз Просвітлений давав однакову коротку відповідь: «Ні!» Нарешті, вкрай збентежений брах-хман, вигукнув: «Якщо ти не є жодним з тих створінь, тоді хто ти?» І Просвітлений пояснив йому: «Усі ці духовні стани вже пройдені мною. Я — Будда!» (Типітака. Сутта-пітака. Анутта Нікайа, II, 37-39).

Космологічна піраміда тхеравади покликана наочно висло­вити подвійного роду ідеї. По-перше, сприйняття людиною на­вколишнього світу не вичерпується звичним уявленням про ньо­го як про щось матеріальне і реально існуюче, але цілком зале­жить від того рівня, на якому перебуває свідомість людини. По-друге, людина перебуває на проміжному рівні світобудови і постійно поставлена перед вибором — або праведне життя з мож­ливістю переродження на верхніх, благих рівнях буття, або жит­тя під диктування грішних пристрастей, що рано або пізно опу­стить її в самий низ.

Тхераваду ще називають «південним буддизмом», оскільки вона поширена в країнах, що розташовані на південь від Індії: Таїланд, Шрі-Ланка, Камбоджа, Лаос.

Другий напрямок — махаяна (букв, велика колісниця) має власне коло священних текстів — «Праджня параміта сутри» (Сутри Позамежної Мудрості), що вважалися Одкровеннями самого Будди. Сутри махаяни в основному створювались між І ст. до н.е. й VI ст. н.е. Найпліднішими у творчому відношенні були II-IV cт. Таким чином, як влучно зауважив один буддолог, Будда через п'ятсот років після своєї кончини виголосив у бага­то разів більше промов і проповідей, ніж за все своє життя. Од­нак через надзвичайну складність розуміння їхнього змісту вони начебто були на багато століть приховані від людей. Коли ж на­став відповідний час, їх повернув людям великий учитель Нагарджуна (200 р. н.е.). Сутри Позамежної Мудрості складаються з різних за розмірами творів — від сутр, що займають лише одну сторінку, до величезних сутр у 18, 25 і навіть 100 тис. віршів.

Праджняпараміта сутри — канонічні тексти, що розповіда­ють про вищу позамежну мудрість, досконале розуміння, що переводить на інший берег існування — у нірвану, їхня відмінна риса полягає в тому, що текст сутри не просто викладає релігій­ну доктрину, а прагне породити у людині особливий, вищий стан свідомості, стан безпосереднього переживання, бачення реаль­ності, якою вона є, — порожньою, незаповненою ані матеріальними речами, ані ідеальними думками, атому тотожною нірвані. Ось найвідоміший зразок такого тексту: «...якщо якась людина протягом незліченних кальп заповнить світи сьома скарбами і піднесе їх у дар, і якщо добрий син або добра дочка, які відчули прагнення стати бодхисатвою, витягнуть з цієї сутри хоча б одну гатху в чотири вірші, завчать її, прочитають, вивчать і докладно проповідуватимуть її іншим людям, то щастя, знайдене ними, перевершить щастя, знайдене від попереднього дару»[ Алмазная Парамита Сутра // Избр. сутры китайского буддиз­ма. - СПб., 2000. - С. 66.].

Найвідоміші Сутри Позамежної Мудрості — Алмазна сутра, Лотосова сутра, Сутра Намиста, Махапаринірвана сутра («Вчення про великий перехід до нірвани»).

Махаяна розглядає Будду не як конкретну особистість, а як уособлення вищого начала — абсолютної мудрості, абсолютної досконалості тощо, і припускає можливість спасіння не тільки для ченців, а й для мирян. Це стає можливим завдяки трьом віронавчальним і культовим моментам:

• вченню про тотожність нірвани й сансари;

• вченню про бодхисатв;

• вченню про майбутній прихід Майтрейї.

Відповідно до першого положення махаяни, між нірваною і сансарою немає ні просторових, ні тимчасових кордонів. Індивід, що крутиться, немов білка у колесі сансари, колесі пе­рероджень, одночасно перебуває й у нірвані, однак через «затьмареність» його свідомості ілюзією «Я» і матеріальності світу вона залишається для нього недоступною. Проте слід зробити рішу­чий крок, очистити свою свідомість, і ти опиняєшся там, де тобі належить бути. Але навіть для того, щоб цей крок зробити, не потрібно прикладати надзвичайних зусиль.

Адже наступне положення махаяни — вчення про бодхисатв припускає, що досягнення нірвани, в принципі, відкрите кожній людині, здійснюється не стільки особистими праведними зусил­лями, скільки за активної допомоги й підтримки бодхисатв. Так, один з учнів Будди досяг просвітлення одразу ж після того, як побачив зів'ялу квітку в руці Вчителя. Тому від своїх прихиль­ників махаяна вимагає дотримання тільки найпростіших мораль­них заповідей і так званої «клятви бодхисатви» в тому, що людина, яка впритул наблизиться до нірвани, буде залишатися в зви­чайному світі, щоб допомагати йти «восьмеричним шляхом» іншим: «... Я клянуся захищати всіх відчуваючих істот й ніколи не залишати їх. Мої слова — щира правда, в них немає брехні. Чому? Тому що я став просвітленим для того, щоб звільнити всі відчуваючі істоти; я прагнуло неперевершеного Шляху не зара­ди себе»[ Сутра Ожерелья 23, 513 // Всемирное Писание. Сравнительная антоло­гия священных текстов. — М., 1995. — С. 349.]. Свою благородну місію бодхисатва мусив виконувати доти, доки, як полюбляють казати буддисти, не «буде врятована остання травинка».

Махаяна пояснює простим віруючим, що велика кількість людей залишається в сансарі і, переживаючи безліч перероджень, виявляються прямими родичами один одному, внаслідок чого доля будь-якої людини не може залишити нікого байдужим.

В основі вчення про Майтрейю лежать уявлення про цик­лічне функціонування нашого Всесвіту, що доповнюють і роз­ширюють картину трьох світів у тхераваді. Кожний з нескінчен­ної кількості світів, з яких складається Всесвіт, розвивається за законами циклу. Один цикл — кальпа («махакальпа», «велика кальпа») триває близько 4 млрд. років. Кінець одного циклу оз­начає тільки початок іншого. Не кожна кальпа відзначена по­явою Будд — бувають і такі, коли вони не народжуються зовсім. Наша ж кальпа воістину «буддоносна» — в ній повинно з'явити­ся 1008 Будд, по одному на кожні п'ять тисяч років. У циклі виді­ляються кілька періодів — «малих кальп», або просто кальп, у кожній з яких з'являються п'ять Будд. На початку кожного цик­лу світ буває досконалим, а люди практично безсмертними. Од­нак поступово світ занурюється в пітьму неуцтва і гріха. У ре­зультаті на зміну практичному безсмертю приходить життя, три­валість якого все більше скорочується (з 80 тис. до 80 років). Ми живемо в еру четвертого Будди кальпи — Будди Шак'ямуні. По­чаток її обчислюється з моменту його переходу в нірвану. Через п'ять тисяч років після відходу Просвітленого до нірвани з'явить­ся останній, п'ятий Будда —Будда Майтрейя, чий прихід зійдеть­ся з воцарінням на Землі справедливого правителя, що буде оз­начати повне й остаточне спасіння людей. Тому, наприклад, офіційні бірманські газети на Новий рік обов'язково нагадують про те, скільки років пройшло з початку ери Гаутами і скільки залишилося до її закінчення.

Махаяна — це «північний буддизм», оскільки вона має по­ширення в країнах, розташованих на північний схід від його пра­батьківщини — у Кореї, Китаї, Японії, Непалі.

Третій напрямок у буддизмі — вад/краяна, або тантричний буддизм. Саме слово «ваджра», від якого походить назва цього напрямку, спочатку означало удар блискавки бога Індри; пізніше воно стало вживатися в переносному значенні особливої суб­станції, якій властиві яскравість, прозорість і незруйновність діа­манта. Тому ваджраяна часто перекладається як «діамантова (ал­мазна) колісниця». Разом з тим, наставники ваджраяни завжди підкреслювали, що цей шлях є дуже небезпечним, подібним пря­мому сходженню до вершини гори по канату, натягнутому над всіма гірськими ущелинами і проваллями. Найменша помилка на цьому шляху призведе невдалого йогина до безумства або на­родження в особливому «пеклі». Запорукою успіху є при­хильність ідеалу бодхисатви і прагнення досягти цього стану, щоб швидше отримати здатність врятовувати живих істот від страж­дань сансари. Якщо ж йогин вступає на шлях діамантової колісниці заради власного успіху, в гонитві за магічними силами і могутністю, його кінцева поразка і духовна деградація невідво­ротні.

Цей напрямок зародився в Індії на початку І тисячоріччя н.е. Через свою таємничість він майже не досліджений. Можливо, що джерела цього вчення сховані в глибині історії Індії в риту­альних традиціях індійської сільської громади, пов'язаних з ма­гічним збільшенням родючості. Але якщо тантрична практика сходить до примітивних вірувань, то філософія Тантри являє со­бою одне з відгалужень буддійської філософії.

Філософію Тантри, що виникла в середині І тисячоріччя н.е., можна охарактеризувати як різновид махаяни, обкутаний містич­ним і магічним туманом. Вона робить наголос на дуалістичне, чоловіче і жіноче начало, що лежить в основі Всесвіту. Два основ­них різновиди тантризму розрізняються як раз тим, якому началу вони віддають перевагу: тантризм «лівої руки», власне ваджрая­на, — жіночому, тантризм «правої руки» — чоловічому.

Один з найвідоміших пізньотантричних творів (X—XI ст.) — Калачакратантра (букв. Колесо Часу). Вчення, що в ній міститься, за традицією приписуване Будді, набуло особливо широкої популярності у тибетському буддизмі (ламаїзмі), про який йтиметься нижче.

У Калачакрі основоположник першої з великих світових релігій ідентифікується з Адибуддою (санскр. споконвічний, пер­винний, споконвічний Будда). Адибудда з'єднується з богинею Калі, у результаті чого виділяє особливу енергію, що породжує все нові й нові союзи страшних жіночих божеств із їхніми не менш страшними чоловіками. Останні розглядаються як моди­фікації самого Адибудди, їм приписується ще більша могутність, ніж небесним буддам, а також жорстокий кровожерний харак­тер.

У світі немає нічого постійного, немає нічого матеріально­го, тому що все відбувається завдяки божественній силі Адибудди. Цей Всесвіт описується (загалом його опис збігається з опи­сом тхеравади) за образом і подобою людини: рух зірок і планет пов'язаний з подихом людини, розміри і пропорції людського тіла відбивають структуру Універсуму тощо. Один оберт колеса часу відповідає черговому переродженню людини.

Тим самим Калачакра-тантра дає обґрунтування езотерич­ному культові тантри, обґрунтовуючи можливість надприрод­ного впливу на навколишній світ і досягнення таким шляхом швидкого спасіння.

З другого боку, Калачакра-тантра підбиває свого роду тео­ретичний підсумок розвитку буддійського віровчення до моно­теїзму, до концепції єдиного Бога-Творця. Справді, спочатку своїми сучасниками Сіддхартха Гаутама сприймався лише як мандрівний аскет (шраман), рахунок яким і в сучасній Індії йде на сотні тисяч, якщо не на мільйони. Після смерті основополож­ника буддизму виник його культ — на його честь споруджували ступи, у всіх святилищах і монастирях установлювали його ста­туї, місця його життя і діяльності перетворили на об'єкт священ­ного паломництва, його вислови зібрали у Священну книгу. Та­ким чином, він перетворився на бога, щоправда, не єдиного — Будду Шак'ямуні, одного з тисячі будд.

Сутри махаяни (І—VI ст.) розглядали Будду вже по-іншому. Він став Божественним Абсолютом, що перебуває у всіх речах й в усіх людях як прихована, але справжня реальність — Дхарма-кайя. В той же час божественна всемогутність і вселенське співчування дозволяли Будді виявляти себе в двох інших «тілах». В од­ному з них він з'являвся у видіннях святим подвижникам і бод-хисатвам, наставляючи їх на шлях спасіння, а в другому — Нірма-накайя — міг приймати будь-яке тимчасове обличчя, у тому числі й вигляд людини.

І от через півтори тисячі років після заснування першої зі світових релігій Будда остаточно утвердився як Бог-Творець, Споконвічний, Первинний Будда.

Для впливу на Всесвіт споконвічного Будди у ваджраяні ви­користовуються досить специфічні засоби:

1. Магічна сила впливу особливих магічних засобів — закли­нань — мантр (більш 2500), жестів — мудр і символів — мандал.



Мантра (санскр. манас — розум, трайяти — звільняти) — повторювана без перерви коротка ритуально-магічна фраза. Вва­жається, що її сила сягає далеко за межі Всесвіту. Найбільш відо­ма мантра «Ом Мані падме хум» найчастіше використовується буддистами Тибету. «Мані падме» означає «діамант у лотосі», а «ом», це магічне слово всіх індійських релігій, і «хум» виража­ють владу над надприродними силами. Є й наукова версія цієї мантри: «мані» і «падме» виступають як символи чоловічого й жіночого начал, а зміст названої мантри полягає в словесній імітації магічно-сексуальних дій, що повинні були різко збільши­ти енергетичний потенціал віруючих і наблизити його до відкриття надприродних можливостей.

Мудра (санскр. з'єднання, сполучення) — зовні схоже на жести, символічний набір особливих рухів, головним чином, рук, зовні схожих на жести. Насправді мудра поєднує в собі кілька компонентів: позу, дихання, концентрацію уваги і власне рухи, що виражають жагу особистості з'єднатися з надприродними силами Космосу. Точніше, мудра спрямована на «запуск» усе­редині людської особистості надприродних властивостей, недо­ступних звичайній людині в звичайному стані.

Мандола, у значенні «коло медитації», — це кругла чи бага­тогранна діаграма. Геометрична схема, яка лежить в основі ман-дали, — коло, вписане в квадрат, який в свою чергу також вписа­ний в коло, — являє собою форму усвідомлення простору люди­ною, побудови універсальної моделі Всесвіту.

Внутрішнє коло мандали схематично виглядає як восьмипелюстковий лотос. Квадрат, у який він вписаний, орієнтований по чотирьох сторонах світу. Зовнішні сторони квадрата мають Т-подібні виступи, що осмислюються як ворота у Всесвіт, позначе­ний зовнішнім колом. Деталі зображення в мандалі залежать уже від того, в якому саме ритуалі вона використовується і якому бо­жеству присвячується (це божество зображується в центрі внутр­ішнього кола). У такий спосіб визначається колір основного поля, набір божеств, що сидять біля воріт у Всесвіт, зображення всере­дині кожного з восьми пелюстків — сегментів внутрішнього кола і багато чого іншого. Способів зображення мандал безліч: мальо­вані й скульптурні, з металів простих і дорогоцінних, інкрусто­вані коштовним камінням, з піску, тіста, квітів тощо.



Геометрична схема, що лежить в основі зображення мандоли


(горизонтальна модель Всесвіту)

Споглядання мандал і концентрація на силах, що виходять від неї, дозволяють відчути присутність божества, тому що ман-дала покликана відігравати роль того місця, на яке боги спуска­ються з небес для здійснення якогось чудодійного акту.

Символічне число ваджраяни — 108 —уособлює три кутник, складений з одиниці, двох двійок і трьох трійок.

2. Різного роду езотеричні культові дії, серед яких уяву євро­пейця найбільше вражає ритуал одночасного вживання алкого­лю, риби, м'яса, зерна а також статевого акту. Цей ритуал («ри­туал п'яти М» — тому що назви всіх його складових на санскриті починаються зі звуку М) був запозичений ваджраяною з первіс­ного індійського тантризму.

Сильний еротичний елемент, особливо характерний для Ти­бету і особливо привабливий для європейських послідовників тан-три, насправді не має нічого спільного з тими сексуальними наду­живаннями, які стали звичними для західного суспільства після сексуальної революції. Віруючі, виконуючи ритуали, зовні подібні до оргій, насправді не отримують суто фізичне задоволення, а при­лучаються до всесвітньої жіночості й усвідомлюють споконвічний зв'язок речей, бо статеві стосунки, як ніякі інші, дозволяють вийти за межі індивідуального егоїстичного Я, відчути єдність з Іншим.

3. Як у всіх релігіях подібного напрямку, у ваджраяні необ­хідно керуватися настановами гуру і бути готовим цілком при­святити себе справі віри.

Тим, хто дотримується цих принципів, гарантується спасін­ня — швидке, як блискавка «ваджра», що випускалася богом Індрою. Таких налічується приблизно 2,5% від загальної кількості віруючих буддистів. Не варто й згадувати, що ця школа нехтується іншими, більш суворими прихильниками буддизму.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка