Релігієзнавство



Сторінка11/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   47

РОЗДІЛ 5 БУДДИЗМ ЯК СВІТОВА PEЛІГІЯ




Колесо вчення і священні газелі: символи буддизму

5.1. ПОНЯТТЯ СВІТОВОЇ РЕЛІГІЇ

У І тисячолітті до н.е. — І тисячолітті н.е. на зміну первіс­ним і давнім національно-державним релігіям приходять світові релігії. Вони немов підбивають закономірний підсумок тисячо­літньої релігійної еволюції людства. Це полягає в наступних ос­новних моментах, що стосуються віровчення, культу і релігій­ної організації.

1. У світових релігіях у найбільш повному і завершеному вигляді присутній монотеїзм, уявлення про єдиного Бога як твор­ця світу і законодавця людей.

2. Остаточно складається єдина, цілісна система догматів віровчення, серед яких провідне значення надається вченню про загробну віддяку. У достатньо розвинуті за часів національно-державних релігій (особливо в Давньому Єгипті та зороастризмі) уявлення про «інший світ» з появою світових релігій вплітається новий мотив - ідея тілесного воскресіння й райського блаженства. Давні євреї, вавилоняни, греки і римляни уявляли собі по­тойбічний світ переважно як темне підземне царство, де бродять неприкаяні душі померлих, котрі без своєї тілесної оболонки перетворилися на бліді примари своїх колишніх «Я». Натомість християнство вже безпосередньо обіцяє тілесне воскресіння: «Але дехто скаже: Як мертві воскреснуть? І в якім тілі прийдуть? Нерозумний, що ти сієш, те не оживе, як не вмре. І коли сієш, то сієш не тіло майбутнє, але голе зерно, яке трапиться, — пшениці або чого іншого, і Бог йому тіло дає, як захоче, і кожному зер­няті тіло його» (1 Кор. 15:35—38), а іслам кілька розділів Корану немов спеціально присвячує опису тілесних втіх, що їх зазнава­тимуть праведники у райському саду. На перший погляд, буд­дизм вбачає посмертну долю людини в прямо протилежному - розчиненні в абсолютному спокої. Проте, з точки зору Сходу, з його традиційною перевагою внутрішнього світу людини над зовнішнім природним і соціальним світом, цей «духовний» вар­іант загробної віддяки є не менш привабливим, ніж варіант з «тілесною» віддякою для християн і мусульман. І це вже не ка­жучи проте, що підчас «проміжних» пере втілень людина відпо­відно до своєї Карми, суми поганих і добрих справ у теперішнь­ому і колишньому життях, може опинятись або на райських не­бесах, або в пекельних катівнях.

3. Автономна громада як переважна форма релігійної органі­зації на етапі національно-державних релігій змінюється більш цен­тралізованою і масштабною організацією — Церквою, що скла­дається з мирян і священнослужителів.

4. Але головна особливість світових релігій, завдяки якій вони, власне, і одержали свою назву, полягає в їхньому наднаціональному характері. Люди об'єднуються в релігійну організацію як од­новірці, незалежно від національної, державної, мовної або со­ціальної приналежності. Ця характерна риса світових релігій тісно пов'язана з першою їхньою особливістю: віра в єдиного Бога якраз заснована на тому, що він є Богом для всіх людей.

Релігійна статистика стверджує, що на рубежі XX—XXI ст.ст. до числа послідовників світових релігій — буддизму, християн­ства й ісламу — відносить себе більше половини населення пла­нети: кожен третій житель земної кулі є християнином, кожен шостий — мусульманином, а кожен вісімнадцятий — буддистом. З тих, хто залишається, 1,3 млрд. людей можна вважати атеїстами (233 млн.), або просто байдужими до релігії (більше 1 млрд.); інші люди сповідають різні форми первісних і національно-дер­жавних релігій.

Відповідно може бути визначена і географія світових релігій. Християнство поширене в Європі й Америці (абсолютна більшість населення), в Африці. Очікується, що найближчими десятиліттями відсоток християнського населення Латинської Америки і Європи незначним чином знизиться, а в Африці - значно зросте завдяки об'єднаним зусиллям християнських місіонерів усіх напрямів. В Азії триватиме процес християнізації Північної Кореї та Китаю, якому сприятиме прискорений інду­стріальний розвиток цих країн за західними зразками. Віднов­лює свої позиції християнство й у країнах Східної і Центральної Європи, де тривалий час панували комуністичні режими з атеї­стичною ідеологією.

Іслам поширений на Близькому Сході й у Північній Африці (50% населення), а також у багатьох азіатських державах, об'єд­нуючи в цілому 20% населення цього континенту. Очікується, що у XXI ст. він зміцнить свої позиції по всіх континентах: у США і Канаді, Західній і Східній Європі, Середній Азії, Африці. Найранішою зі світових релігій є буддизм. Тому доцільно саме з нього почати розгляд феномена світових релігій.

Основна зона поширення буддизму — країни Південної і Південно-Східної Азії. Вважається, що по усьому світі сповіда­ють буддизм 360 млн чоловік. Більше всього буддистів у таких азіатських країнах: Китай (50—60 млн у самому Китаї, 20—25 млн етнічних китайців по всьому світі), Таїланд, Японія, Бірма, В'єтнам, Корея, Шрі-Ланка, Камбоджа, Тибет як автономна область Китаю, Лаос, Монголія й Бутан. У процентному відно­шенні за кількістю буддистів до загальної чисельності населен­ня лідирують Таїланд (понад 90%), Бірма, Лаос, трохи відстає від них Шрі-Ланка (65—70%).

Разом з тим в останні сто років буддизм переживає не кращі часи у своїй історії, оскільки питома вага віруючих буддистів у загальній кількості жителів планети помітно зменшилася (з 7— 8 до 5-6%).



Конфесіональна структура сучасного світу





Динаміка світових релігій у XX ст.

(у процентному відношенні до загальної чисельності населення Землі)

 



Сучасна географія світових релігій

5.2. ЖИТТЯ ГАУТАМИ БУДДИ

Відправною точкою у розгляді буддизму для нас служитиме особа його засновника — Будди.

Треба сказати, що існують як міфічна, так і реальна біогра­фія Будди. Однак сучасна наука мало що може сказати про його реальну біографіїю. Усі відомі життєписи Будди з'явилися не раніше перших сторіч нашої ери. їхні укладачі спиралися не тільки на уривчасті відомості про нього з канонічних творів, що приписувалися самому «Просвітленому» або його учням, а й та­кож використовували всілякі легенди і міфи, особливо «Розповіді про попередні переродження Будди» — Джатаки. Джатаки над­звичайно популярні в Індії й дотепер. Тому в розповіді про жит­тя і проповідь Будди легенди й дійсність будуть і в нас тісно пе­реплітатися.

Відповідно до міфологічної версії біографії основоположни­ка буддизму, майбутній Будда перероджувався 550 разів і щора­зу в новій подобі — від царя до пацюка. Перелік перероджень підкреслював непохитність дії закону переродження і рівних можливостей кожної людини. Нарешті, боги вирішили, що прийшов час Будді стати людиною і принести світло Істини іншим людям. Так і сталося. Будда сам обрав час, частину світу, місце, родину й ту, котра стане його матір'ю в останньому пере­родженні — дружину царя Шуддходани, правителя індійського князівства у місті Капілавасту.

Напередодні цієї події дружина царя на ім'я Майя побачила дивний сон: їй наснилося, що раптом з'явився білий слон і ввійшов у її правий бік. Мудреці потрактували її сон так: якщо в цариці народиться син і якщо він залишиться у світі, то буде ца­рем царів, володарем усіх країн і народів, а якщо обере пустель­ництво, то стане Буддою і своїм вченням освітить ввесь світ. Цариця стала чекати народження сина, і коли настав час, виру­шила в дім своїх батьків, щоб там народити дитину. Однак син народився в неї по дорозі, і народився він не звичайним шля­хом, а вийшов з боку матері, коли вона стояла в гаю між двома квітучими віковими деревами, що схилили перед нею свої гілки, і самостійно зробив перших сім кроків.

Натомість вважається, що засновник буддизму — реальна історична особа, котра жила між VII—V ст. до н.е. Він відомий під різними іменами: Сіддхартха (особисте ім'я, санскр. - той, хто досяг мети), Гаутама (родове ім'я, що означає «той, хто по­ходить з роду Готамів»), Шак'ямуні (букв, мудрець із племені шак'я), нарешті — Будда (санскр. Просвітлений). Офіційні роки його життя — 624—544 pp. до н.е. За іншою, науково більш обґрунтованою версією, Будда жив між 566—486 pp. до н.е.

Сіддхартха Гаутама належав до царюючого дому невеликого князівства Шак'я на Півночі Індії. Офіційне місце народження засновника буддизму розташоване у занедбалому селищі Лумбіні із суцільно небуддійським населеням в 10 км від індійсько-негельського кордону. Мати його померла на сьомий день після пологів, і хлопчика виховувала його тітка. Батько дуже любив сина і збудував йому три чудових палаци, по одному для кожної пори року: літа, зими і періоду дошів. Палаци, повні слуг, стояли посе­редині садів, а в садах були ставки, покриті різнобарвними лото­сами. Царевич завжди був одягнений у найтонші дорогоцінні тка­нини, з голови до ніг прибраний коштовностями. Над його голо­вою завжди тримали величезний білу парасольку, щоб не торкалися його промені сонця, краплі дощу або пилини. Безліч гарних дівчат постійно тішили царевича музикою, співом і танця­ми. Усе, що могло затьмарити погляд і душу царевича, за строгим наказом його батька, який пам'ятав пророкування про його долю, завжди забиралося подалі з його шляху.

З ранньої юності царевич уражав усіх своєю винятковою силою, спритністю, а знаннями швидко перевершив своїх учи­телів. Коли настав час, царевич одружився з красивою, розум­ною, доброчесною дівчиною із сусіднього царства. Відсвяткува­ли весілля, і згодом дружина подарувала йому сина, якого на­звали Рахула, що означає «перешкода».

Але якось царевич їхав на колісниці по своїх володіннях. Раптом він побачив стару, сиву, беззубу й згорблену людину, яка важко пересувалася, спираючись на палицю. Царевич спитав візницю, що це за людина, так несхожа на тих людей, з якими йому доводилося дотепер зустрічатися.

— Це ознаки того, що називається «похилий вік», — відповів візниця.

— І я теж буду старим? — запитав царевич.

— І ти будеш старим, і я буду, всі піддані старості, — відповів візниця.

«Як можна насолоджуватися тим, що ти нині сильний та юний, але змінишся так швидко, і, змарнівши, будеш старий?» — с цими словами, вражений побаченим, царевич перервав про­гулянку і повернувся в палац у глибокій задумі[Біографічні деталі й слова Будди наводяться згідно з його офіційною біо­графією, написаною Асвагошею (Ашвагхоша) (М., 1913). ].

І знову поїхав царевич по своїх садах і гаях і побачив він хво­рого, який страждав, мучився, лежав, вкритий виразками, і за­питав царевич візницю:

— Хто це?

— Хворий, — відповів візниця.

Відразу засмутився царевич і запитав: «Чи він один тільки хворий чи є ще?»

Відповів візниця: «Такі люди є всюди у світі; хто живе, маю­чи тіло, має ужитті знати біль».

— Повернемося, — наказав тоді царевич.

І ще глибше занурився він у думки про хворобу і старість, і властиві йому радість, сили і здоров'я зникли.

Виїхавши втретє, царевич зустрівся з поховальною проце­сією.

— Хто це? — спитав він.

— Це мертва людина, — відповіли йому. І далі почув царе­вич, що у світі скрізь те ж саме: «Той, хто життя почав — життя закінчить. Є початок — є кінець».

І вчетверте виїхав царевич і побачив він голену людину в коричнево-червоному одязі й запитав він візника, хто ця люди­на, в якого голова не така, як в інших людей, і одяг не такий, як в інших людей?

— Це пустельник, — прослідувала відповідь.

— А хто такий пустельник?

— Пустельник — людина, яка живе благим життям, жаліс­лива до всіх істот, яка слідує істинному вченню.

Так відбулися три зустрічі, що показали царевичу три най­страшніші лиха життя — старість, хворобу й смерть, і зустріч, що відкрила йому шлях до спасіння від цих лих. Незважаючи на любов до дружини й дитини, на обов'язок успадкувати батькі­вське царство, він уночі вийшов з палацу, сів на коня й поїхав геть з рідного дому. Мечем відрізав собі царевич волосся, зняв із себе коштовності, віддав їх єдиному слузі, що його супроводжу­вав, і велів сповістити рідних про свій відхід. По дорозі він об­міняв у зустрічного жебрака своє плаття на лахміття. На цей мо­мент Гаутамі виповнилося 29 років.

Деякі вчені, що поділяють погляд на Будду як на реальну істо­ричну особу, вважають, що його відхід був проявом політичної і духовної кризи, викликаної розширенням арійських завоювань (ще за життя Будди його рідне царство потрапило під владу мо­гутніх сусідів) і руйнуванням під впливом цих завоювань тради­ційного укладу життя і релігійних вірувань. Сам же Будда згодом однозначно пов'язував свій відхід з пошуком сенсу свого життя, прагненням знайти точку опори в навколишньому світі, що став незрозумілим: «Я шукатиму і знайду я один благородний Закон. Щоб повстав він проти смерті, проти хвороби і проти старості».

Спочатку майбутній Просвітлений зробився учнем двох муд­рих жерців-брахманів. Він засвоїв від них вчення про ілюзорність навколишнього нас світу, про колесо сансари і закон Карми, од­нак не відчув себе наближеним до істини. Тоді він оселився в лісі і віддався суворому аскетизму й умертвінню плоті. Шість років такого життя перетворили його на живий скелет, але не допомогли йому опанувати вищу мудрість. І тоді Сіддхартха зро­зумів, що не голодуванням і самокатуванням досягне він вищої мудрості. І спожив він рису та юшки, принесених дочкою одно­го місцевого пастуха — шанувальницею пустельника. Підкріпив­ши свої тілесні сили і зробивши омивання в річці Найраджуна, що текла неподалік, царевич сів на оберемок свіжої трави під покровом священного дерева баньяна (смоківниці) і сказав сам собі, що не зрушить з цього місця, доки не досягне повного про­зріння. Відбулося це в місцевості, що носила назву Буддхагая (Священний гай), на 2/3 шляху з Делі до Калькутти.

Бог зла Мара спробував зашкодити здійсненню цього шля­хетного наміру — він то підсилав до нього трьох своїх дочок — Прагнення, Невдоволеність і Пристрасть в образах прекрасних дівчат, то оточував воїнством страшних бісів. Але все було мар­но — Гаутама залишався нерухомим і незворушним. Царевич згадав усі свої переродження, такі різні й у той же час завжди однакові — спершу народження, щастя або страждання, а потім — смерть, і нарешті на Сіддхартху Гаутаму Шак'ямуни зійшло просвітління щодо того, як можна все це припинити. Сталося це в день народження Будди. Легенда говорить, що через підступ бога зла Мари Будда одразу після осяяння поду­мав, наскільки важко буде захопленим пристрастями людям зро­зуміти, що становить причину цих пристрастей, але потім дійшов висновку, що тільки проповідь відкритої ним істини може до­помогти врятуватися й іншим.

Чимало днів провів Будда під цим деревом, що одержало назву «Дерева Пізнання». Пізніше це дерево стало в буддизмі священним. У багатьох країнах Азії існують спеціальні храми, де головним предметом поклоніння є «Священне дерево», що виросло з пагона «Дерева пізнання». А найвідоміший в історії баньян показували західним мандрівникам ще в XIX ст., поки його не звалила буря.

Потім Просвітлений вирушив у путь. Перед п'ятьма відлюд­никами, котрих він знав по спільному пустельництву і яких зди­вував його здоровий і сяючий вигляд, у місцевості, званою «Оле­нячий парк», поблизу священного для індуїстів міста Бенарес на півшляху з Делі до Калькутти, промовив він свою першу про­повідь. У цій проповіді Будда коротко виклав своє вчення про сутність світу і шляхи до спасіння. І п'ять колишніх аскетів ста­ли першими членами заснованої ним чернечої громади — сангхи. Відтоді понад 40 років мандрував Будда з міста до міста. Він проповідував своє вчення, залучав до себе учнів і послідовників, створював чернецькі братства, лише час від часу для підтримки свого авторитету творив невеликі дива.

Хоч би де виступав Будда, він говорив відповідно з розумін­ням кожного. З мудрими і знаючими він міркував, вислуховуючи їхні запитання і сумніви; з малоосвіченими говорив цікавими при-повістками, часто розповідав про свої колишні переродження і на прикладі своїх помилок або правильних учинків показував, як треба жити чесно і добре, уникати зла, а головне — спокійно ста­витися до смерті, щоб врешті-решт досягти спасіння.

Так, одного разу до нього підійшла молода мати, в якої по­мерла дитина. Вона ніяк не могла змиритися з утратою і прийш­ла до Будди просити для сина ліків. Будда порадив їй узяти щіпку гірчичних зерен з будинку тієї людини, в якої ніколи не вмирав ніхто з рідних. Жодного подібного будинку протягом дня не мог­ла знайти жінка. І стала вона розмірковувати про долю людей, чиє життя спалахує на коротку мить, а потім знов гасне. І подумала вона про себе: «Скільки себелюбства в горі моєму! Всім суд­жена смерть; але в цій долині, сповненій скорботи, є стежка, яка веде людину до безсмертя, де немає місця себелюбству»[ Всемирное Писание: Сравнительная антология священных текстов. — М., 1995. - С. 206.]. Зрозу­міло, що відкинувши себелюбну прихильність до сина, мати по­ховала його тіло в лісі, а потім повернулася до Будди, знайшла притулок і втіху у буддійській громаді.

Легенди розповідають, що вчення Будди поширювалося по всій Індії, наче снігова куля. За правдою до нього приходили і багаті, й бідні, і знатні юнаки, й блудниці. Багато хто із жерців колишньої релігії прийняли вчення Будди. Навіть дикий слон, випущений на Будду одним з його переслідувачів, розпростерся біля ніг Просвітленого.

Після свого просвітління відвідав Будда й рідні місця. Своє­му батьку він приніс такий подарунок, який жодного разу ще не одержував батько від сина — він указав шлях, що веде до істин­ного щастя і сенсу в житті.

Насправді ж до Будди приходили всі ті, кого не задовольня­ли малозрозумілі повчання жерців-брахманів; ті, хто почував себе нездатним дотримуватись крайнощів аскетизму й відлюдницт­ва, а також практикувати надмірно складні вищі рівні йоги; ті, хто вважав надмірно дорогими і малоефективними урочисті хра­мові церемонії.

У вісімдесятилітньому віці Будда відчув, що кінець його близький. На шляху до великого міста Кушинагара він важко за­недужав, скуштувавши страви з грибами, якою від щирого серця почастував Вчителя один з його бідних послідовників. Прибув­ши на місце, він увійшов у ліс, ліг на землю в «позі лева», в якій його зображують на безлічі статуй і барельєфів, і промовив для тисяч ченців і мирян, які зібралися, щоб ухопити його останній погляд і подих, останню у своєму земному житті проповідь. Закін­чувалася ця проповідь словами «Всьому приходить кінець!». Після цього, вважають буддисти, він занурився в нірвану.

Так помер великий індійський учитель життя, але не вмер­ла пам'ять про нього самого. І тепер, через дві з половиною ти­сячі років після його смерті, про нього продовжують говорити й писати в багатьох країнах світу. Від дня смерті Будди в деяких країнах, де поширений буддизм, ведеться літочислення. Осно­воположникові буддизму пізніша легенда приписує й авторство широко відомого на Сході місячного календаря з 12-річним цик­лом. Переказ говорить, що одного разу перед Новим роком (при­родно, за місячним календарем) зібрав Будда всіх тварин, поо­біцявши їм винагороду за вірну службу. Однак прийшли тільки дванадцять тварин, кожна з яких одержала в подарунок власний рік. Послідовність років, таким чином, збігається з послідовні­стю, з якій звірі приходили на поклін до Будди.

Тіло Будди за давнім індійським звичаєм було спалене, а попіл поділений між усіма послідовниками, щоб запобігти роз­брату між ними. У восьми місцях ті, хто одержав жменю попелу Будди, поховали його і збудували надмогильні куполоподібні склепи — ступи. Культ ступ у різних архітектурних варіантах і донині поширений у буддійських країнах. Найменші ступи вміщаються на долоні, а гігантська ступа в столиці Малайзії Куала-Лумпурі підноситься на 99 м, не рахуючи 20 м платформи, на якій вона встановлена.

Крім того, за легендою, одному з учнів Будди вдалося вихо­пити з полум'я один з його зубів. Згодом цей зуб став найшанованішою реліквією буддизму. Тепер він зберігається в спеціаль­но побудованому для цього храмі Зуба Будди в місті Канді на о. Шрі-Ланка (Цейлон). Там щорічно проводяться урочисті релігійні церемонії, опис яких зустрічається в буддійській літе­ратурі з V ст. н.е. Чи справжній це зуб чи підробка — достовірно не відомо, і об'єктивної наукової експертизи на цей рахунок поки не передбачається.

При аналізі канонічної біографії Будди одразу ж звертають на себе увагу дві обставини. Перше — вона втілювала в собі дав­ньоіндійський ідеал брахмана, що зобов'язаний був спершу на­жити майно, створити родину і виконати свій релігійний обо­в'язок, тільки потім залишити земні радощі, щоб знайти в само­спогляданні можливість злиття з Брахмою. Друге — образ царя-пустельника, котрий розірвав усі сімейні зв'язки, наче уособлював думку про мінливість усіх земних благ, підкреслю­вав рівність усіх варн і каст у справі спасіння.

Але хоч би як там не було, Будда посідав особливе місце се­ред видатних духовних наставників свого часу. Він не був брах­маном, чиє походження давало йому владу вчити інших, не став і святим аскетом, який агітував особистим прикладом, не вва­жав він себе і мудрецем, котрий запозичив своє знання в богів, тому що збагнув свої «благородні істини» самостійно. Не спус­тився він на землю у вигляді аватари, втілення якогось із тисяч божеств, а народився, хай у багатій і знатній, проте звичайній кшатрійській родині. Це незвичайне місце і статус всесвітньої значимості особи Сіддхартхи Раутами й підкреслював його ти­тул Просвітленого — Будди, так само, як найменування Спаси­теля — Христа звеличуватиме через кілька століть у всесвітньоісторичному плані особу Ісуса з Назарета.



5.3. БУДДІЙСЬКЕ ВІРОВЧЕННЯ І ПАНТЕОН

Чого ж навчав Будда? Чому його вчення знайшло такий жва­вий відгуку людей, що поступово перетворилося на світову рел­ігію?

Спочатку те, що проповідував Будда, і те, про що потім роз­повідали його учні, передавалося усно з покоління в покоління. І тільки через кілька сторіч після зародження буддизму на о. Цейлон були вперше зроблені записи зведень священних текстів буддизму, що отримали назву Типітака (букв, три кошики). За переказом, у І ст. до н.е. цар Цейлону зібрав 500 кращих знавців усної традиції і змусив їх продиктувати те, що вони запам'ятали, такій же кількості кращих переписувачів. Ці записи були зроб­лені на пальмових листках, що потім складалися для збережен­ня в плетені кошики. Для упорядкування Типітаки була вико­ристана народна мова Індії — палі, на якій мав би розмовляти сам Будда. Інша версія канону — так звана санскритська Типі­така — була записана небагато пізніше в самій Індії. До наших днів від неї збереглися окремі фрагменти, відомі за перекладами на східні мови.

У 1871 р. з метою упорядкування буддійського Священного Писання в Бірмі був скликаний спеціальний собор. 2400 його учасників шляхом порівняння різних списків і перекладів Ти­пітаки створили єдиний уніфікований текст. Потім його виріза­ли на 729 мармурових плитах. Кожну плиту помістили в особли­вому храмі з гострим дахом. Так у цій країні виросло оригіналь­не місто-бібліотека — Кутодо, шановане буддистами всього світу.

Найчастіше Типітаку поділяють на три великих частини:

1. Віная-пітака («Кошик уставу», 110 плит). У ній описують­ся церемонії, обряди і правила поведінки, яких повинні дотри­муватися ченці, перераховуються гріхи і покарання за них, найсуворіше з яких — виключення з громади.

2. Сутта-пітака («Кошик настанов», 410 плит). У ній у формі кількох десятків тисяч приписуваних Будді і його найб­лижчим учням притч і викладене вчення буддизму. Крім того, у цю частину канону включені й інші твори найрізноманітнішого характеру: збірки легенд і афоризмів, поеми, коментарі тощо. Найзначніший здобуток у цьому розділі Типітаки — Дхаммапада (тобто «виклад учення»). Дхаммапада складається з 423 ко­ротких віршованих висловів — сутр, згрупованих у 26 главах. Матеріал Сутта-пітаки упорядкований за спеціальними розді­лами (нікайа) за довжиною.

3. Абхідхамма-пітака («Кошик чистого знання», 209 плит). У семи трактатах цієї частини викладаються філософські мірку­вання буддистів про світ і людську особистість.

Крім палійської Типітаки, існують напівканонічні тексти широкого кола тем: це вже згадані Джатаки — історії про попе­редні життя Будди; запитання царя Мілинди, у яких відтворюється бесіда освіченого елліністичного царя Менандра (Мілинди, II ст. до н.е.) і буддійського мудреця Нагасени, традиційна біогра­фія Будди — «Буддхачаріта» Ашвагхоши (100 р. н. е.).

Сутність буддійського віровчення в найбільш концентрова­ному вигляді виражають так звані «чотири благородні істини буддизму», сформульовані Просвітленим в одній із перших про­повідей. Ці істини, як думають самі буддисти, вказують на «Зло, походження Зла і подолання Зла, і благородний восьмеричний шлях, що веде до припинення Зла» (Дхаммапада, XIV, 191):

Перша благородна істина буддизму проголошує: «Сутність життя є страждання». Це страждання заподіює людині букваль­но все: «народження — страждання, старість — страждання, хво­роба — страждання, смерть — страждання, єднання з неприєм­ним — страждання, розлука з приємним — страждання, неотри­мання чого-небудь бажаного — страждання; коротше кажучи, п'ятерична прихильність до існування є страждання»[Типитака. Сутта-питака // Антология мировой философии: В 4 т. — М„ 1969.-Т. 1.-Ч. 1.-С. 117- 118.]

Друга благородна істина говорить про джерело страждань: «це жага, що приводить до нових народжень, супроводжувана задоволеннями і пристрастями, що знаходить задоволення тут і там, а саме: жага насолоди, жага існування, жага загибелі»[ Типитака. Сутта-питака // Антология мировой философии: В 4 т — M., 1969.-T.l. -Ч. l.-C. 117-118.].

Третя благородна істина пояснює, як можна знищити страждання: «це повне безслідне знищення цієї жаги, відмова [від неї], відкидання, звільнення, позбавлення [її]»[ Там само].

• Нарешті, четверта благородна істина стосується «середин­ного шляху», що веде до знищення страждання. Будда переко­нався, що обидві протилежності — і життя, повне задоволень і хтивості, і життя в добровільному обмеженні своїх бажань — од­наково далекі від «правильного шляху». Цей шлях лежить посе­редині, тому називається «серединним».

Зміст чотирьох благородних істин стане зрозумілішим, якщо розглянути буддійські погляди на людину і світ, з яких виходив у своїх міркуваннях Будда, і які значною мірою були запозичені з індуїзму.

Світу, що оточує людину, вважали буддисти, притаманні: Страждання, Суб'єктивність і Мінливість.

По-перше, матеріальний світ є ілюзія, створена нескінчен­ними комбінаціями — дхамм (або дхарм), дрібних носіїв свідо­мості людини; своєрідна візерункова полотнина, виткана з нез­численної кількості різнобарвних ниточок. Зі смертю людини тканина немов розпускається, а самі нитки знову з'єднуються в нову кольорову полотнину. По-друге, особистість людини та­кож не тотожна сама по собі, вона не має ніякого постійного, стійкого ядра, її жодним чином не можна знайти за допомогою органів чуттів або описати. А по-третє, ніщо у світі не постійне, все минає, все перебуває в процесі безперервної зміни, а тому, прагнучи досягти чогось, мив кінцевому підсумку залишаємося ні з чим.

На прохання царя Мілінди пояснити ці положення за допо­могою прикладів буддійський мудрець Нагасена порівняв лю­дину із світильником, який палає всю ніч, але полум'я у ньому на початку ночі не те саме, що опівночі або наприкінці ночі. «А хіба, о великий царю, на початку ночі був один світильник, опівночі інший, а наприкінці ночі ще інший?» (Запитання Мілінди, кн. II, гл. 2).

На жаль, людська свідомість «затьмарена» незнанням істин­ної, ідеальної природи всього. З незнання виникає хибне праг­нення до дії, з хибного прагнення до дії — помилкова установка свідомості, з помилкової свідомості — помилкові дані органів чуттів, що вводять нас в оману щодо реальності зовнішнього світу, з ілюзорних почуттів — марні бажання, пристрасті й при­хильності, жага життя. Серед усіх людських прихильностей найбільш небезпечною, на думку буддистів, є прихильність до індивідуального «Я», до власних суб'єктивних вражень і бажань. Припустимо, коли мати сварить свого сина, вона вважає це ко­рисним, оскільки робить це з любові. Однак якщо хтось з ото­чення починає робити їй зауваження, вона сприймає це як об­разу. Не менш сильними є й інші п'ять прихильностей: до ба­гатства, еросу, слави, їжі і сну.

Жага ілюзорних мирських прихильностей викликає цілком реальні коливання дхарм. Ці коливання не дають їм прийти в стан спокою і змушують вступати в нові комбінації, породжу­ють все нові й нові життя, подібно до того, як наркотичні видін­ня й відчуття викликають у людини стійку залежність від них. Відтак, хоча людина позбавлена душі (тоді як індійські брахма­ни вірили саме в переселення людської душі), у світі продовжує діяти Карма (буддисти називають її «законом залежного існуван­ня»). Дію «закону залежного існування» сам Будда проілюстру­вав притчею про мисливця: якщо людина, будучи мисливцем, знищує життя, бруднить руки кров'ю, то, знову народжуючись серед людей, вона проживе недовге життя. Якщо людина, жалі­ючи всіх живих істот, відкладе зброю, то в наступному пере­втіленні серед людей вона житиме довго. Гірше за все те, пояс­няють буддисти, що людина, втягнута в плин перероджень, пе­рестає помічати свої зусилля що-небудь змінити у своїй Кармі. Вона наче потрапляє в лапи лютого чудовиська, що за своєю примхою обертає колесо перероджень.

Порятуватися людина зможе тільки тоді, коли йтиме «сере­динним шляхом». Буддисти полюбляють порівнювати рух по «се­рединному шляху» із колодою, яка пливе посеред річки й досяг­не моря лише тоді, «якщо вона не буде наближатися ні до право­го, ні до лівого берега, не потоне посередині річки, не буде викинута на берег, не буде виловлена людиною, не буде затяг­нута у вир і не підгниє зсередини»[ Учение Будды. - Элиста, 1992. - С.55.].

«Серединний шлях» називають ще «восьмеричним шляхом», тому що він складається з восьми ступенів: правильні погляди, правильна рішучість, правильна мова, правильна поведінка, правильний спосіб життя, правильне зусилля, правильна увага, правильне зосередження.

1. Правильні погляди — необхідно вірити в «чотири благородні істини», щоб не ухилитися від шляху, запропонованого Буддою.

2. Правильна рішучість — готовність опанувати свої почуття і бажання, прагнення зосередитися на тому, щоб вести життя відповідно до «чотирьох благородних істин».

3.Правильна мова — правдива, доброзичлива, миролюбна, позбавлена зайвої балаканини і ненормативної лексики.

4. Правильна поведінка заснована на не заподіянні шкоди всьому живому; утримуванні від почуттєвих задоволень; утри­муванні від навмисного зиску вигоди.

5.Правильний спосіб життя — мирний, чесний, чистий; культивування некорисливого ставлення до життя і звички жити чесною працею, одержання тільки заслуженого.

6. Правильне зусилля — спрямоване на досягнення чотирьох великих цілей: уникати усього, що заважає спасінню; перемог­ти те, що прив'язує до життя; розвити досягнуті успіхи; зберегти накопичені заслуги.

7. Правильна увага — активна пильність людської свідомості, її концентрація на чотирьох завданнях:

• зречення тіла, вироблення звички бачити в ньому лише зовнішній об'єкт щодо свого «Я»;

• зречення від почуттів, звільнення від їх впливу, через який ми прив'язуємося до життя, розгляд їх як швидкоплинних тілес­них функцій;

• зречення від думок, що породжуються нашими почуття­ми й егоїстичним «Я» і спонукають людину до дій, які перетво­рюють її на заручника сансари;

• зречення від об'єктів думок, тобто від схильності сприй­мати навколишній світ через його зовнішні матеріальні прояви.

8. Правильне зосередження — правильні методи зосереджен­ня й медитації, що ведуть до знаходження внутрішнього спокою.

«Восьмеричний шлях» буддисти звичайно поділяють натри частини: перша (ступені 1—2) пов'язана з мудрістю, друга — з моральною поведінкою (ступені 3—6), третя (7—8) належить до сфери особливого «тренування думки», до практики споглядан­ня, «очищення розуму», або йоги, як вона традиційно називається в Індії. Будда неодноразово підкреслював, що «восьмеричний шлях» — не сходи, по яких потрібно підніматися, долаючи схо­динку за сходинкою. Просвітлення на цьому шляху можна до­сягти тільки одночасним культивуванням кожного з його ас­пектів у єдності з усіма іншими.

Людина, яка здолала «восьмеричний шлях», досягає спочат­ку просвітлення (самадхи), а потім і нірвани. Слово «нірвана» у перекладі із санскриту означає «згасанні». Нірвана — це внутрішній стан людини, при якому згасають, притупляються всі почуття і прихильності, а разом з ними і сприйняття навко­лишнього світу. Це внутрішнє згасання чуттєвості і тілесності наче звільняє людину від її страждаючого «Я» й від жаги життя, що тягне всі живі істоти до нескінченних перероджень. Тим са­мим скасовується влада Карми, і просвітлений у такий спосіб мудрець до кінця розчиняється в абсолютному спокої.

Отож сутність віровчення буддизму зводиться до заклику кожній людині стати на шлях пошуку внутрішньої волі, скину­ти всі окови, якими сковує її життя. При цьому вказувалося й на те, що всі люди, незалежно від своїх національних або соціаль­них розходжень, мають у своєму розпорядженні рівні можливості для Просвітлення. Ця фундаментальна буддійська установка на індивідуальний праведний шлях до спасіння, відкритий для всіх людей, стане в наступному характерною для всіх світових релігій, що у своїх віровченнях однозначно зміщують акцент із колек­тивного на індивідуальне релігійне життя.

З людей, які опанували віровчення й «серединним восьме­ричним шляхом» рухаються до нірвани, складається своєрідний пантеон буддизму: будди, бодхисатви та архани.

Кожна жива істота, що досягла просвітління і змінила світ сансари, світ нескінченних перероджень, на світ нірвани, стає буддою. Живуть будди в тому, що можна було б назвати косміч­ним простором. Лише іноді вони перевтілюються в земне тіло, щоб відкрити очі людям землі. Інакше люди з малими чеснота­ми (а таких, на жаль, більшість) «віддадуться самовпевненості, перебуваючи в пересиченості й лінощах, не зможуть породити думку про те, як важко зустріти Будду і віддавати йому почесті»[ Сутра Лотоса Сокровенного Закона // Религии Китая: Хрестоматия. -СПб., 2001.-С. 397-398.]. Будди проповідують Істинне Вчення і наставляють людей на благородний «восьмеричний шлях» до порятунку. З тисяч відо­мих у Цій релігії будд, найбільш шановані — вже відомий нам Шак'ямуні, будда майбутнього світового періоду Майтрейя, п'ять будд, що уособлюють частини світу, поміж ними — Будда заходу Амітабха.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка