Релігієзнавство



Сторінка10/47
Дата конвертації05.11.2016
Розмір7.75 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   47

Індуїзм сповідує переважна більшість (понад 80%) багато­національного населення сучасної Індії й індуські громади в 160 країнах (найчисленніші з них в Азії, розташовані у сусідньому Непалі, а в Європі — у Великій Британії, міцно пов'язаній з Індією колоніальним минулим). Загальна чисельність прихиль­ників індуїзму наближається до 1млрд (840 млн), що ставить цю релігію на третє місце після таких світових релігій, як християн­ство й іслам.

Своїми коренями індуїзм сягає II—І тисячоліть до н.е. Тоді найдавніша цивілізація на території Індії, що досягла чи не най­вищого для свого часу рівня розвитку матеріальної і духовної культури, була завойована кочівниками-аріями (індоіранцями). Прабатьківщиною завойовників, можливо, були степові і лісо­степові райони Причорномор'я — Прикаспіюта Приазов'я в ме­жиріччях Дніпра —Дону, Дону — Волги. Ці території на сучасній політичній карті належать Росії, Молдові й Україні. Арії сприй­няли досягнення давньої індійської культури, зі свого боку зба­гативши ЇЇ власними релігійними уявленнями і пов'язаними з ними міфами, нормами звичаєвого права і соціально-етичними установками. Цей початковий період в історії індуїзму отримав у літературі назву ведизму («Веди» — чотири збірки священних текстів і ритуальних правил). У середині І тисячоліття до н.е. по­чався новий етап в історії індуїзму, який дослідники називають брахманізмом («брахман» — жрець). Він характеризувався оста­точним формуванням індуїзму як національно-державної релігії, що в основних своїх рисах збереглася до нашого часу.

Індуїзм має два джерела, передусім це чотири Веди: «Ригведа» (або Веда Гімнів), «Самаведа» (Веда Піснеспівів), «Яджурведа» (Веда ритуальних заклинань), «Атхарваведа» (Веда Чаклу­вань). За своєю формою Веди являють собою збірки гімнів на честь численних богів. Основою ведичної літератури вважаєть­ся «Ригведа», укладання якої належить до 1200—1000 р. До н.е. її «офіційний» текст містить 1028 пісень середнього розміру в 10 строф (таким чином, загальний обсяг цього збірника — 10,5 тис. строф, що приблизно дорівнює разом узятим «Іліаді» та «Одиссеї»). У практиці індуїстського культу кожна Веда була пов'яза­на з певною групою жерців, які виконували ті або інші функції в обряді жертвопринесення. Скажімо, «Атхарваведа», що містить магічні рецепти й заклинання, можливо, повинна була стати в нагоді брахману — жерцю, який стежив за правильністю всього процесу жертвопринесень.

Існують також спеціальні релігійні пояснення до Вед, най­важливіші з них — Брахмани, що містять прозаїчні описи і роз'­яснення складних ритуалів жертвопринесень. Ведичну літера­туру (Веди і Брахмани) в Індії називають «шруті», або «почуте», оскільки, згідно з брахманістською традицією, зміст Вед і Брах­манів був спочатку почутий древніми мудрецями від самих богів, а потім уже дослівно записаний ними. Іноді до ведичної літера­тури відносять також Пурани (18 епічних сказань).

Друге джерело індуїзму складає вся численна література, ство­рена після Вед і Брахманів, її найвідомішими творами вважають­ся епічні поеми «Рамаяна» і «Махабхарата» — останню в самій Індії навіть називають викладом «індуїзму для народу», або «п'ятою Ведою». Річ у тому, що в поемах різноманітні релігійні приписи втілювалися в окремих героях, які виступали носіями «правиль­них» прикладів поведінки, гідних наслідування. Саме в «Махабхараті» (точніше, в її шостій книзі — «Бгаггавад-Гіті») була впер­ше викладена в систематизованому вигляді найвідоміша на За­ході риса індуїзму — вчення про переселення душ. Друге джерело індуїзму одержало назву «смріті», тобто «запам'ятоване», оскіль­ки його зміст старанно вивчається в Індії і в родині, і в школі.

Крім зазначених поем, велике практичне значення для по­стійного втілення в життя обрядово-культових розпоряджень індуїзму мали дхармашастри — збірки найважливіших звичаїв, традицій, правових норм, призначені для постійного нагадуван­ня віруючим про праведний спосіб життя. Найвідоміша пам'ят­ка цього типу — «Закони Ману», укладання яких традиція при­писувала міфічному прабатьку людства Ману.

До головних особливостей індуїзму належить тісний зв'язок із традиційною соціальною структурою індійського суспільства — його розподілом на варни і касти. Варни (які досить часто плута­ють з кастами) — це основні прошарки індійського суспільства, що утворилися після арійського завоювання Індії і зберігають свій соціальний вплив донині. Існує чотири варни: жерців-брахманів, кшатріїв, або воїнів і чиновників; вайш'їв, або торговців, ремісників і хліборобів; шудр — людей, які виконують найнекваліфікованіші і брудні роботи. Приналежність до варни визна­чається народженням і окреслює коло занять, соціальних прав і обов'язків її членів. Касти є професійними об'єднаннями, яких налічується кілька тисяч. Кастова приналежність будь-якого індуса також визначається його народженням. Історично склався перелік каст, до яких може входити брахман, кшатрій, вайш'я або шудра. Член варни (касти) з моменту народження і протя­гом усього життя належить до неї і може бути виключений тільки за невиконання або порушення кастових законів. Перехід з однієї варни (касти) в іншу в принципі неможливий.

Зв'язок між кастами і варнами й індуїзмом слід вважати взає­мним. З одного боку, приналежність до тієї або іншої касти і вар­ни обумовлює не тільки коло божеств, певний релігійний на­прямок, а й сам спосіб сповідання релігії для їхніх членів. Тому релігійна практика вищих каст концентрувалася на пізнанні бо­жественних істин шляхом переважно філософських міркувань і йогівської медитації, нижчі касти зосередили своє релігійне життя навколо правильного виконання всього ритуально-церемоні­ального комплексу індуїзму. З другого боку, пов'язані з кастами та варнами правила — заборона міжкастових шлюбів, спільного прийняття їжі, відправлення релігійних обрядів, поведінки чле­на кожної касти, стосунки між кастами — все це здавна отрима­ло форми релігійних канонів. Ця обставина сприяє міцності вар-но-кастового устрою в сучасній Республіці Індія.

Основні елементи релігійної організації індуїзму — громада, каста і родина. До XX ст. сільська громада була автономним тери­торіальним об'єднанням для більше як 90% індусів. Саме в цих розкиданих серед непрохідних джунглів об'єднаннях кипіло організоване релігійне життя, оскільки кожна громада вважала за необхідне мати власний храм і служителів відповідних культів. Переважна більшість каст традиційно також підтримує культ ок­ремих богів або певний напрямок, школу, секту в індуїзмі і з цієї причини є причетною до релігії. Найважливіші питання в житті цих суспільних установ вирішують общинні і кастові ради — пан-чаяти, спираючись при цьому у своїй діяльності не на цивільне або карне право, а саме на освячені релігією норми і правила.

Родина в Індії, як правило, складається з кількох поколінь родичів, що зі своїми дружинами і дітьми живуть під одним да­хом. Кожна заможна родина і кілька родин середнього статку ма­ють персонального домашнього жерця, який стежить за їхнім ре­лігійним життям і допомагає в проведенні всіх необхідних обрядів.

За народними повір'ями, живуть 3 333 333 божества, хоча точну їх кількість ніхто, зрозуміло, не рахував. Очолюють панте­он індуїзму три тісно пов'язаних між собою божества — Брахма, Вішну та Шива (цю трійцю ще називають Тримурти). Вони ут­ворюють органічне ціле, яким уявляється нескінченний космі­чний цикл нашого світу:

Брахма - людиноподібне вираження абстрактної першоос­нови, що створила ввесь світ і постійно підтримує його цикліч­не існування. Він зображується у вигляді красивої червоноликої людини з чотирма обличчями та вісьмома руками, в яких він три­має чотири Веди, жезл, кухоль з водою з Гангу, жертовну ложку, іноді намисто з перлин, лук і квітку лотоса.

Шиві приписується здатність підтримувати ритм Всесвіту, періодично руйнуючи світ і з такою ж періодичністю відновлю­ючи його. Шиву символізують три атрибути: тризуб, з яким він найчастіше зображується; лінгам (фалос, чоловічий статевий орган у напруженому стані); третє око, яким він спалив бога любові Каму, коли той заважав його медитативним вправам.

Вішну відповідає за нормальне функціонування сонця, вис­тупаючи уособленням світлого начала (на противагу темному на­чалу Шиви), охоронцем усього живого на землі. Щоб мати мож­ливість зразково виконувати свої нелегкі обов'язки, бог Вішну завжди прибирав якогось вигляду — тварини або людини. Коли ж він залишається самим собою, то уявляється молодою люди­ною надзвичайно красивої зовнішності в царському вбранні з чо­тирма руками, в яких він тримає свої атрибути: раковину, булаву, лотос та диск-чакру — метальну зброю в постійній боротьбі зі злом.

Шанувальники Шиви та Вішну створюють два основних напрямки індуїзму. Однак спільного між шиваїтами та вішнуїтами набагато більше, ніж розбіжностей. У жертву Шиві («п'ять дарів від корови» — молоко, масло, кисляк, сеча, гній) додають попіл — на згадку про криваві жертвопринесення, найбільш ба­жані цьому богові. Мирному Вішну потрібні тільки безкровні жертви — сир і варені овочі, квіти, молоко і масло. Культ Шиви більш поширений на півдні Індії, де йому присвячено багато храмів, а культ Вішну переважає на півночі країни.

Найбільш повним перевтіленням бога Вішну вважається Крішна. Відповідно до сюжету «Махабхарати» Крішна був царе­вичем в одній з держав Північної Індії, якому загрожувала неми­нуча загибель у династичній боротьбі за владу. Щоб врятуватися, Крішні до велося з дитинства жити серед пастухів. Але божествен­не походження далося взнаки: він здолав багато демонічних створінь, що дошкуляли стадам, і перетворився на вродливого юнака, в якого закохані юні пастушки й взагалі всі жінки на Землі. Крішні присвячено багато храмів, в яких він найчастіше виглядає як темношкірий (точніше, синьошкірий) юнак із флейтою в гу­бах. Пагткі прихильники Крішни вшановують свого кумира й у вигляді маленького хлопчика-сина, не менш милого серцю кож­ної жінки. Від міфів, пов'язаних із Крішною, бере свій початок індуїстська традиція вважати чорний колір кольором кохання.

Іншими шанованими божествами в древньому індуїзмі були:



Варуна — цар богів і людей, володар Всесвіту, творець неба і землі; владика природних стихій. Часто Варуну зображували з петлею в руці, призначеної для відлову грішників.

Агні — бог вогню. Бог Агні для індусів — світло й тепло, що несуть із собою сонячні промені в момент народження нового дня, вогонь, за допомогою якого вони відвойовували в джунглів клаптики землі для землеробства, домашнє вогнище, де готують їжу, вогонь у печі гончаря або коваля.

Індра — бог грому і вітру, володар рік. Індру індуїсти уявля­ли в вигляді воїна, що майстерно володіє булавою і з особливим задоволенням нищить з її допомогою демонів.

Ганеша —бог-заступник підприємницької діяльності, мис­тецтва й науки. Його описують і зображують як симпатичного товстуна з чотирма руками і головою слона в супроводі миші.



Бог Ганеша

Богиню Шакті можна вважати втіленням жіночності, жіно­чого начала, особливої енергії й сили — то доброї й плідної, то злої й смертоносної. Тому вона персоніфікувалася в незлічен­них образах окремих богинь з обмеженими функціями. Hайчастіше з них зустрічаються такі:

а) втілення жорстокості Шакті набирає вигляду богині Дурги — також вродливої світловолосої жінки, але зі зброєю в руках поруч з улюбленою твариною — левом або тигром;

б) як богиня смерті Калі вона перетворюється на чорношкі­ру жінку з червоними очима і вистромленим червоним язиком, зі зброєю в кожній з десяти рук, розпатланим волоссям, намис­том з людських голів на шиї і кобрами замість одягу.

Для кожної з цих іпостасей Шакті склалися власні культи. Особливо вражає європейців культ Калі у сповіданні тсагів, що вшановували богиню тим, що душили людей спеціальною білою хусткою-стрічкою, а потім закопували жертви в землю за допо­могою особливого білого заступа.

Богиня Лакшмі («сяюча», «прекрасна») — дружина бога Вішну, уособлює ідеальну дружину і матір, подекуди вшано­вується як богиня родючості. Ця щаслива подружня пара має сина — бога кохання Каму (ім'я останнього для європейця завж­ди асоціюється з «Камасутрою»).

Поруч з богами індуїсти вшановують мудреців-ріші, предків-пітрі, камені і гори (особливо Гімалаї), річки (особливо Ганг), священних тварин (особливо корову), рослини (особливо «сому» або «хаому» — ефедру, з якої готували жертовний п'янкий напій сонячного відтінку). Важливо відзначити, що всі згадані культи не існують відособлено один від одного. Богів і богинь зображу­ють разом із тваринами, яких вважають їх атрибутами, їм при­носять у жертву воду й рослини, поминають разом з ними в мо­литвах мудреців-ріші і предків-пітрі, демонів і духів, а самі мол­іння намагаються здійснювати на берегах священних водоймищ.

Разом з тим, в індуїзмі відсутнє поняття «диявола» як втілен­ня абсолютного зла. В індуїстському пантеоні є і біси, і демони. Вони справді страшні на вид, ведуть злочинний спосіб життя, сповнені поганих думок, але вони ніколи не виступають абсо­лютною протилежністю добрим божествам.

Розглянутий вище і малозрозумілий, на перший погляд, «асортимент» священних об'єктів має своє пояснення. Форму­вання індуїзму відбувалося значною мірою штучним шляхом, коли первісні вірування більшості доарійського населення Індії, державні боги найбільш значних доарійських цивілізацій Індії і язичницькі вірування кочовиків-аріїв були злиті воєдино. В інших відомих історії релігії випадках, коли запозичувалися більш розвинуті релігії, ніж вірування місцевого населення (при­пустимо, при хрещенні Русі), останні поступались їм місцем (зрозуміло, не за роки, а за століття).

У 1995 р. Верховний суд Індії визначив сім вихідних харак­теристик, що засвідчували «індуїстськість» їхнього носія. У них, крім офіційного визнання релігійної аморфності, надзвичайної широти й невизначеності об'єктів і форм релігійного вшануван­ня, усе віровчення індуїзму було зведено до положення про цик­лічний устрій буття і його проекції на буття окремої людини у вигляді вчення про переселення душ.

Індуїсти вірять, що кожний світовий цикл за тривалістю до­рівнює одній добі в житті Брахми (2 млрд 160 млн років). За цей час світ устигає пройти шлях від «золотого віку» до стану, под­ібного сучасному, коли в ньому зберігається не більше четвертої частини чеснот. «З кожною югою (періодом) зменшується три­валість життя людей, (слабшають) їхня мужність, розум, сила, духовна міць... Змішаються між собою брахмани, кшатрії та вайш'ї, і (всі) вони уподібняться шудрам, зневажаючи істину і покаяння» (Махабхарата, кн. III, гл. 188:9—19). Після цього все гине у вогні, а потім Брахма (відпочивши «уночі», що триває стільки ж, скільки і «день Брахми») знову створює світ. Цей про­цес згідно з індуїстською традицією триватиме 100 років життя Брахми, після чого весь Всесвіт повернеться до первісного ста­ну першоматерії.

Відповідно, душа людини перебуває у нескінченному колі тілесних перероджень — сансарі. Порядок перероджень визна­чається непорушним для всіх живих істот, у тому числі богів, за­коном Карми — законом моральної відплати. За законом Карми, перевтілення людини прямо залежить від суми хороших або по­ганих діянь, зроблених нею у минулих! нинішніх життях: ту лю­дину, яка в якому-небудь вигляді заподіювала шкоду живим істо­там, переслідуватимуть хвороби, ту, яка крала їжу, очікують про­блеми з травленням, наклепника буде легко впізнати зі смороду з рота тощо. Як бачимо, суть індуїстської Карми насправді до­сить далека від її європейського розуміння як присуд згори, що людина не владна змінити. Навпаки, завдяки Кармі людина сама визначає свою долю, незмінним та непорушним є тільки сам принцип Карми (див. текст 4.2).

Завдання людини у цьому контексті визначається поняттям Дхарма. Дхарма — це той універсальний порядок речей у Всесвіті, внаслідок якого людина народжується у певному соціальному прошарку і належить до конкретної релігійної системи, а тому має поводитися відповідним чином — дотримуватись освячених традицією релігійних звичаїв, приписів та обрядів. Осягнення Дхарми — справа усього життя людини, яке поділяється на чо­тири періоди. У перший період (учнівства) людина повинна під керівництвом наставника дізнатися зі священних текстів про сутність буття й своє призначення у світі, пройти належну аске­тичну практику для того, щоб отримати знаряддя для його ви­конання. Однак уся увага людини у цей період прикута до ками — чуттєвих насолод. Другий період життя (домохазяїна) вва­жається сповненим сімейних радощів і турбот, нескінченних ритуальних обов'язків. У цей період свого життя людина орієн­тується на артху, тобто «придбання і множення (мирських) пізнань, землі, золота, худоби, зерна, начиння, друзів та ін.». Лише на схилі віку, коли людина на власному досвіді зрозуміє плинність усього мирського, вона свідомо може залишити дім, дружину, дітей, родичів і стати лісовим пустельником, який опі­куватиметься лише Дхармою. Нарешті, людина повинна стати аскетом, мандрувати дорогами Індії, навчаючи інших людей і до­помагаючи їм дотримуватись Дхарми. Тільки так людська душа не отримає нового перевтілення, а зможе навічно злитися зі світовою душею, досягти, нарешті, справжньої мети — мокші, «утечі» від земного світу (Камасутра І, 2:7—12).

Слід підкреслити, що тут йдеться про ідеал, щодо якого жит­тя звичайних віруючих обмежується компромісом — спробою досягти життєвого успіху і насолодитися любов'ю в «цьому» житті й одержати краще перевтілення в інших життях в обмін на більш-менш суворе дотримання дхармічних настанов, так би мовити «зовнішнього боку Дхарми». У цих настановах можна умовно виділити три основних компоненти (умовно, оскільки в реальному житті всі компоненти виступають як єдине ціле).



Морально-етичний компонент індуїстської Дхарми базуєть­ся на п'ятьох ключових чеснотах, що мають загальнолюдський характер: це незаподіяння шкоди всьому живому, правдивість, нестяжання, утримання від негативних почуттів (наприклад, якщо тебе образили — не кривдь інших), неперелюбство (Зако­ни Ману, X, 63). Окрім цього, індус має пам'ятати сотні суто ре­лігійних заборон і приписів, які в індуїзмі відрізняються надзви­чайною розгалуженістю та, якщо так можна сказати, надзвичай­ною дріб'язковістю.

Соціально-кастовий компонент індуїстської Дхарми полягає у суворому дотриманні певних обмежень, пов'язаних із прина­лежністю індуса до тієї або іншої касти. Дані обмеження стосу­ються головним чином трьох сфер:

1) шлюбу (члени касти не повинні брати шлюб поза своєю кастою);

2) харчування і спілкування (не можна харчуватися разом із членами інших каст);

3) роду занять, досить чітко визначених для кожної касти.



Ритуальний компонент Дхарми у ведичні часи зводився в ос­новному до кривавого жертвопринесення. Воно відбувалося в дні повного і молодого місяця на спеціально обладнаному майданчи­ку, часто поблизу річок. Про величезну роль цього обряду в житті давніх індусів красномовно свідчить розповідь, що міститься у Ве­дах, про принесення богами в жертву Пуруші — першої людини, напевно, уособлення всього людства. Саме з розчленованих для жертовного спалювання решток Пуруші виник той світ, у якому ми живемо (Ригведа, X, 90). Сутність кривавих жертвопринесень пояснювалася так. Боги живуть з того, що приноситься їм у жертву на землі; люди живуть тим, що одержують як подарунки з небес: «Жертва, належним чином кинута у вогонь, досягає Сонця, від Сонця походить дощ, потім від дощу — їжа живим істотам» (Зако­ни Ману, III, 76). Крім того, індуїсти вірили, що досхочу поївши жертовної їжі і випивши всю жертовну сому, боги прийдуть у гар­ний настрій і не каратимуть людей за їхні численні гріхи.

Поступово ритуальний компонент індуїстської Дхарми знач­но ускладнився і почав складатися з таких основних обов'язків: регулярне здійснення безкровних домашніх жертвопринесень (пудж), обрядів життєвого циклу, поминання предків, відвідуван­ня храмів, проведення паломництв і виконання обітниць.

Зміст щоденних пудж полягає в принесенні п'яти видів жертв: богам — жертву в вогонь, духам — їжу й пиття, що зали­шилися від ранкової і вечірньої трапези, предкам — їжу, людям — гостинність, Брахмі — читання й вивчення Вед (Закони Ману, III, 70; Ашвалаяна-грихьясутра, III, 1).

Домашнє богослужіння здійснюється кілька разів надень на домашньому вівтарі. Це стіл, полиця, етажерка або ніша з фігур­ками чи зображеннями богів та іншими священними предмета­ми, що їх уособлюють (на Шиву вказує лінгам, на богиню Лакшмі — металева миска тощо). На вівтарі можна також часто зустріти портрети двох-трьох шанованих у даному домі святих, фото­графії духовного вчителя родини (гуру) і найбільш поважних її членів. Біля вівтаря стоїть посуд із «святою водою» (тобто водою зі священної річки) і розстелені килими для учасників обряду.

За вказівками жерця або жінки-домогосподарки, що керує обрядом, під час проведення домашнього богослужіння слід ро­бити різноманітні рухи: лити у вогонь пряжене масло, класти до фігурок божеств те або інше принесення, обкурювати приміщен­ня ароматичними речовинами. Потрібно також робити жести, якими символізується кожен окремий бог. (Припустимо, при служінні Вішну та його дружині Лакшмі треба схрещувати руки у формі лотоса). Усі ритуальні дії протягом пуджі супроводжу­ються читанням молитов. Переважна частина спілкування індуї­ста з богами складається з мантр, коротких молитовних формул, скоріше навіть магічних заклинань. Мантра виглядає як дуже короткий мелодійний і разом з тим енергійний вигук з обов'яз­ковим згадуванням імені якого-небудь бога (головна молитовна мантрашиваїтів — «Ом, Намашивая» («Ом, кланяємося Шиві»). Дієвість будь-якої мантри зростає відповідно до кількості її по­вторень (найбільш популярна кількість — 108, 300 і 1008).

Нормативний ритуал, що вимагає значного часу (до 8—9 годин на добу), залишається виконувати жінкам-домогосподаркам. У великих містах чоловіки-індуїсти витрачають на нього 15-20 хвилин на день.

Особливі обряди життєвого циклу починаються з моменту за­чаття і закінчуються регулярними пуджами на честь душі померлого. Правильне виконання усіх ритуалів, за уявленнями індуїстів, має сприяти поліпшенню Карми. У спеціальних довідниках, які видаються дотепер в Індії великими тиражами, згадуються не менше 40 таких регулярних обрядів. Основні обряди життєвого циклу в індуїзмі зводять до 16 найголовніших - самскар. Вони відзначають знаменні події людського життя. Серед усіх самскар найдоленоснішою, безперечно, є десята самскара — обряд надягання священного шнура. Звичай надягання священного шнура вважаєть­ся чимось на зразок «другого народження», тому тих, хто прохо­дить цей обряд (маленькі хлопці), називають «двічі народженими». Дійсно, з моменту проведення обряду хлопець вступає у перший період життя — період учнівства, щоб найкращим чином підготу­ватися до досягнення трьох найбільш значних цілей свого життя. Сам шнур складається з трьох (зазвичай білих) бавовняних ни­ток, що символізують верховну трійцю індуїстського пантеону. Він носиться через ліве плече, зав'язаним на правому боці до самої смерті. У наш час, цей звичай зберігається переважно у представ­ників брахманської варни.

Важливим також є поховальний обряд — спалення тіла помер­лих на вогнищі поблизу річки або іншого водоймища. З погляду індуїзму, цей обряд належить вважати різновидом жертвопри­несень, завдяки якому душа померлого перед переродженням досягає достатнього рівня ритуальної чистоти. Перепалені реш­тки померлих (кістки, зуби, нігті) скидають у воду. Отже, після смерті людини від її фізичного тіла не залишається нічого, що зайвий раз підкреслює мінливість, навіть ілюзорність усього матеріального і змушує уважніше ставитися до духовного. На людей, далеких від Сходу, незабутнє враження завжди справляв такий стародавній елемент індуїстського похоронного культу, як соті — ритуальне самогубство вдови мерця з наступною крема­цією чоловіка й жінки. Часто мало місце самоспалення дружи­ни просто на похоронному вогнищі чоловіка. Для чоловіка са­моспалення дружини відігравало роль особливо багатого жерт­вопринесення, за яке боги могли багато чого йому пробачити. У реальному житті ритуальне самогубство було пов'язано з чис­ленними обмеженнями, з якими зіштовхувалась овдовіла жінка: їй відмовляли в праві спадкування, у праві вийти заміж вдруге, забороняли носити кольоровий одяг та прикраси, їсти м'ясо тощо. Зрозуміло, чому доля вдови здавалася нещасним жінкам гіршою за смерть.

Найпопулярнішими місцями паломництва індуїстів є, безу­мовно, річки, гори, священні міста, а також храми (особливо 24 з них). На знак виконання цього релігійного обов'язку, з палом­ництва прийнято повертатися з металевим посудом, наповне­ним водою зі священного джерела. «Святу воду» потім довго зберігають на домашньому вівтарі і використовують для окроплення зображень богів, лікування різноманітних хвороб і проведення різних ритуалів.

Найбільш багатолюдне паломництво у світі —змивання гріхів на місці злиття річок Гангу і Джамни поблизу міста Алла­хабад, що відбувається один раз на 12 років. Незважаючи на те, що вода в річці в січні-лютому, коли прийнято здійснювати це паломництво, досить прохолодна і занурення в неї не дуже при­ємне, у 1995 р. у ньому взяли участь 20 млн чоловік. Ця подія була відзначена в «Книзі рекордів Гіннесса».

Найвідомішим релігійним центром вважається Бенарес (Варанасі), «місце створення Всесвіту». Однією з форм паломницт­ва до Бенаресу є обхід міста пішки з відвідуванням усіх його 106 храмів протягом 6 днів.

Щоденні храмові церемонії полягають у піклуванні служників культу про зображення божеств, що символізуює вшанування са­мих богів й принесення їм постійних жертв. Під музику, наспіву­вання молитов і ритуальні танці скульптури божеств пробуджу­ють, обмивають, одягають, прикрашають, їм приносять жертви, залишають у спекотний полудень «на відпочинок», знову пробуд­жують для нових жертвопринесень, вкладають спати.







Схематичний план індуїстського храму:

1башта; 2 — святилище; 3 — зображення божества; 4— прохід для процесій;
5 переносний вівтар зі священним вогнем; 6 — стіна; 7 — вхід до храму; 8 — бик, Шиви

Індуїстський храм (зовнішній вигляд)

Відвідування храмів простими ві­руючими відбуваєть­ся паралельно з цими церемоніальними діями. Вони поодинці й групами, дотриму­ючись складного ри­туалу, проникають у храм зі своїми жертва­ми і підходять до жер­ців, щоб ті за невели­ку платню передали богам принесені ни­ми дари. Зовні цей ритуал виглядає так: жрець обливає скульптурні зображення богів рослинними соками, кашами, посипає свя­щенним попелом, змазує сандаловою пастою, обсипає золотими мо­нетами, поливає чистою водою, окурює пахощами. Це означає, що людина жертвує на користь богів найбільш коштовні продукти при­роди й своєї праці, речовини для очищення і прикраси тіла, симво­ли матеріального добробуту. Після обряду статуї миють, чистять, ви­тирають рушниками, знову вдягають, прикрашають — й вони знову готові приймати дари. У великих храмах, де завжди багато прочан, ця процедура може повторюватися 52 рази на день! В одному з найвідоміших індуїстських храмів — храмі Джаганнатха (Миродержця) ум. Пурі (штат Орісса) його ідол отримує триразове харчування. Один тільки обід складається з 56 блюд, які готуються на 270 храмових ку­хонних плитах. Чотири рази надень його одягають і роздягають. За­галом храм обслуговують 10 тис. жерців і служників нижчого рангу.

Залишається додати, що всі домашні і храмові церемонії індуїстів засновані на місячному календарі, тому й сьогодні жод­на важлива справа (наприклад, шлюбна церемонія) не здійс­нюється без попереднього звертання до астролога.

Криваві жертвопринесення з їхнім складним ритуалом, об­слуговування храмових комплексів і організація масштабних релігійних свят і церемоній, стали сферою діяльності жрецтва, що чи не вперше в історії релігії виділилося в окрему соціальну гру­пу. У той же час, на відміну від духовного стану вищих, світових релігій, в індуїстському жрецтві «горизонтальний» розподіл — на різні касти зі специфічною сферою докладання «професійних навичок» — переважає над «вертикальним», тобто ієрархічним. Жрецтво в індуїзмі поділяється на кілька категорій:

• Жрецтво великих храмів, до «службових обов'язків» яких відноситься організація і проведення богослужінь та організа­ція релігійних церемоній і свят.

• Жерці в невеликих храмах (їх часто називають «пуджарі») одночасно займаються тим самим, що жерці у великих храмах роблять спеціалізовано. У багатьох випадках за соціальним ста­тусом вони не брахмани. Більше того, в їхні святині брахман навіть не ввійде.

• Домашні жреці-пурохіти, які керують проведенням до­машніх богослужінь.

Гуру виступає в ролі духовного радника певної (звичайно, дуже заможної) родини або групи родин. Роль гуру в їхньому житті багатобічна і не обмежується власне релігійними настано­вами — він і наставник, і радник, і миротворець у сімейних кон­фліктах. У кастовому суспільстві з його гострими внутрішніми суперечностями, у країні, яку захльостували незліченні хвилі за­войовників із власними релігійними системами, гуру забезпе­чували і продовжують забезпечувати наступність традицій і жит­тєвого укладу індусів. Гуру, всупереч уявленням про нього євро­пейців, не пустельник і не аскет. Він має власний будинок, дружину й дітей. Просто, живучи по сусідству з опікуваними ним родинами, гуру добре знайомий із усіма членами родини, їхніми психологічними особливостями, звичками, сильними і слабки­ми сторонами.

• Відлюдники (садху). Через їхній аскетичний спосіб жит­тя, високу моральну доброчесність і практику духовної медитації садху приписують надприродні можливості, а їхнім порадам — здатність наставити звичайну людину на шлях істинного благо­честя. Усі садху в тією або іншою мірою практикують йогівські вправи як засіб очищення тіла і розуму. Добрі люди, яким не ви­стачає часу належно виконувати щоденні пуджі, часто подають садху якусь їжу, як милостиню.

За місячним календарем основний сезон свят припадає на осінні місяці. Це період осінніх шкільних канікул, сезон домаш­ньої роботи, купівлі нового одягу, веселощів і всіляких розваг. У цей час відзначають свята на честь богинь Дурги і Лакшмі.



Під час Дургапуджі кожна родина намагається похвалитися власним зображенням богині Дурги, зробленим із глини священ­ної річки Гангу. Протягом трьох днів статуї Дурги відкриті для загального огляду. Перед ними щодня проводяться кілька бого­служінь; брахман пропонує їжу богині, а потім розподіляє її не­великими порціями серед присутніх. В останній день свята, після заходу сонця всі статуї спускають на плоскодонках у річку — гли­на повинна повернутися туди, звідки її було взято. На берегах річки збираються глядачі, які співають хором на честь матері Дурги. У дні святу містах проводяться фестивалі, даються теат­ралізовані вистави, влаштовуються музичні й танцювальні кон­курси й вечори, газети і журнали випускають спеціальні додат­ки, в яких обнародуються нові твори письменників і поетів, ро­дичі обмінюються вітаннями.

Свято на честь богині щастя Лакшмі — це нічна феєрія: міста й села висвітлюються лампочками та ліхтариками, чоловіки за­палюють бенгальські вогники. Опівночі, коли ілюмінацію га­сять, щоразу залишається густа хмара диму від непередбачених програмою численних пожеж, які пожежні не встигають гаси­ти.

Настання весни знаменується святом Сарасваті, богині наук і мистецтв. Глиняним статуеткам богині з музичними інструмен­тами в руках, першими вклоняються школярі, одягнені в нові зелені костюми. Вони приносять сюди підручники, книги, зо­шити, ручки, що їх потім обов'язково використовують при підго­товці і здачі іспитів. Кожна школа виставляє «свою» Сарасваті, для чого організується збір коштів серед учнів. Діти щосили ста­раються щоб зроблена їхньою школою статуя богині була найб­ільшою і найошатнішою.

Найдавніше індуїстське свято — Холі — і сьогодні залишаєть­ся найулюбленішим святом індусів усіх каст і варн. Воно відзна­чається за сонячним календарем в лютому-березні і присвячуєть­ся богу кохання Камі (у багатьох районах Індії — Крішні). Зараз від його давніх ритуалів зберігся тільки звичай посипати один одного червоним порошком і поливати підфарбованою водою.

В умовах спекотного клімату від цієї процедури важко застуди­тися, однак на одязі ще довго залишаються плями. Значно рідше зустрічається звичай спалювати ввечері солом'яну ляльку під назвою холіка.

Розглянувши індуїзм, ми змогли переконатися в тому, яку значну частину історії Індії в цілому, і в житті кожного окремого індуса він становить. Крім того, індуїзм став релігійною основою буддизму як світової релігії. Нарешті, незважаючи на всі зовнішні відмінності пронизаної індуїзмом індійської культури від засно­ваної на християнстві культури Заходу, потрібно пам'ятати, що вони мають спільні арійські корені, що виявляється, зокрема, у наданні сакрального (священного) характеру числу три.

4.5. ДАОСИЗМ



Лао цзи

Що таке даосизм, визначити доволі складно. Це й філо­софський напрямок, і релігій не вчення, і комплекс певних фізич­них та дихальних вправ, і різноманітна культова практика - від гадань до жертвопринесень. Уданій книзі даосизм — національ­на релігія давнього й середньовічного Китаю. Поряд із вченням конфуціанства і буддизмом, запозиченим з Індії, він входить у так звану «тріаду вчень», що становлять основу всієї духовної культури Китаю протягом більшої частини його історії.

Основоположником даосизму, радше легендарним, аніж реальним, вважається давньокитайський мислитель Лао-цзи (VI—-V ст. до н.е.). За однією з легенд, якими щедро оточене його ім'я, Лао-цзи під час своєї останньої подорожі «на Захід» зали­шив начальнику прикордонної застави книгу «Даодецзин», «Кни­гу про Шлях та Чесноту», де коротко виклав свої філософські погляди. Але більшість учених вважає, що ця книга була напи­сана значно пізніше — у IV—III ст. до н.е., в часи іншого відомо­го лаоського мудреця — Чжуан Чжоу на прізвисько Чжуан-цзи (Учитель Чжуан).

З усього, що було створено протягом наступних кількох сторіч у лаоських філософських трактатах, можна виділити такі основні моменти, що й склали «теоретичний підмурівок» дао­сизму як релігії.

Перший — вчення про Дао. Хоча воно й дало назву окремому філософському напрямку, а потім і релігії, даосизм не є його першовідкривачем. Для китайців Дао — одна з найважливіших категорій їхньої культури. Поняття Дао, що його прийнято пе­рекладати як «Шлях», означає в даосів Загальне, Закон Приро­ди, початок і кінець Творіння. Йому не можна дати ні імені, ні назви, ні порівняти з чим-небудь, тому що воно саме дає й ім'я, і форму всім речам. Дао пронизує увесь світ і керує ним. Все по­ходить від нього й до нього ж повертається.

Звідси випливав другий важливий момент у філософії дао­сизму — вчення про відносність буття, життя та смерті. Не знайти нічого кращого для його ілюстрації, ніж притчу про філо­софа Чжуан-цзи, викладену в першому розділі однойменної кни­ги. Якось філософу Чжуан-цзи приснилося, що він — метелик. Раптово прокинувшись, він не зміг відразу зрозуміти — чи то він Чжуан-цзи, якому привидівся уві сні метелик, чи то він — мете­лик, якому наснилося, що він — Чжуан-цзи.

Третій теоретичний момент у даосизмі — принцип недіяння. Він означає відмову від будь-якої діяльності, що все одно погод­жується тільки з егоїстичним людським «Я», і на цій основі — прагнення до гармонії з навколишнім соціальним і природним світом. У манері недіяння творив, наприклад, інший герой кни­ги Чжуан-цзи — червонодеревник Лін. Перш ніж узятися до ро­боти, Лін неодмінно постив,, щоб позбутися від думок про по­честі, багатство, хвалу й огуду, майстерність і невміння, і цілком віддатися мистецтву. І тільки після цього він ішов до лісу і, вдив­ляючись у дерева, намагався побачити в них готовий твір. Не-діяння практикували й перші в Давньому Китаї пустельники-аскети з даосів. Принцип недіяння розглядався як єдино мож­ливий спосіб не піддатися відносному плину подій і речей, природній і соціальній круговерті, навпаки, вийти з неї, набли­зитися до первинної Дао-гармонії.

Але даосизм ніколи не перетворився б на релігію, якби не ставив собі за мету вказати шлях до надприродної досконалості. Таким шляхом і постало в даосизмі вчення про безсмертя і шля­хи його здобуття, що сформувалося до початку нашої ери.

Думку про можливості продовження в тому або іншому виг­ляді людського життя явно навіювало вже вчення про Дао, що залишається вічним та незмінним у вирі буття. Порівняно з Дао, життя звичайної людини «схоже на [стрімкий] стрибок коня че­рез скельну ущелину: мить — і вона вже промайнула і зникла» (Чжуан-цзи, гл. 22). Перші згадки про фантастичне довголіття (800, 1200 років) і навіть безсмертних, котрі живуть на горі Тай-шань, містяться вже в трактаті Чжуан-цзи (IV-III ст. до н.е.).

Утім, обґрунтування безсмертя в даосизмі могло даватися на різних рівнях — і філософському, і релігійному. Зрозуміло, що в першому випадку воно задовольняло потреби порівняно неве­ликої, але високоосвіченої еліти, у другому — широких народ­них мас.

На теоретичному рівні даоси (точніше, пізні даоси) роз­різняли два виміри Великого Дао-Путі. Один з них належав до стану світу «до форм» та іменувався «першонебесним». Інший називався «післянебесним» і відповідав тому світу, в якому ми живемо і який сприймаємо нашими органами чуттів. Кожен вимір світу наповнював людину особливим родом «енергії». Запаси «справжньої енергії», якими людина наділяється від на­родження, у подальшому житті неухильно скорочуються, що, власне, й веде до старіння та смерті. У той же час людина, вди­хаючи повітря, приймаючи їжу, одержує з навколишнього се­редовища додаткову енергію. Зміст самовдосконалення в дао­сизмі якраз і полягав у тому, щоб «післянебесною енергією» поповнити запаси «першонебесної». Це повинно призвести до настільки радикальних перетворень і тіла, і свідомості даоса, що вони дозволять йому скинути звичні рамки тілесності і духовності, подібно до того, як скидають шкіру деякі види тва­рин.

На релігійному рівні стверджувалося, що тіло звичайної людини населяють 36 тис. духів, кожний з яких пов'язаний з пев­ним органом або функцією організму. Проста людина нічого не знає про цих духів й не піклується про них, пояснювали даоси. Але той, хто прагне знайти безсмертя, мусить всілякими спосо­бами впливати на духів і не давати їм піти з тіла. У такому разі сила духів буде помалу зростати, а разом з ними перетворювати­меться й тіло людини. Коли такий процес триватиме довго, саме духи стануть переважаючим елементом у тілі людини, воно де­матеріалізується, дозволивши його власнику піднестися на небо і стати безсмертним.

Свою доктрину безсмертя даоси намагалися зміцнити див­ними історіями про конкретні приклади фантастичного довго­ліття або небесного безсмертя. Головними героями таких історій найчастіше виступали або давні пустельники, які усамітнилися від мирської метушні і тим самим зникли з поля зору людей, або відомі даоські маги, які відзначилися у винаході «еліксиру без­смертя». Таких персонажів було прийнято зображати у вигляді древніх старців, однак з по-дитячому рожевими щоками і без­невинними блискучими очима.

Треба сказати, що вчення про безсмертя в даосизмі досить значно відрізнялося від подібного кола архаїчних уявлень давніх китайців, котрі вірили в те, що після смерті тіла, душа (точніше, душі) рано чи пізно припинять своє існування. І станеться це незалежно від того, який — праведний чи грішний — спосіб жит­тя вела людина.

З другого боку, зовні це вчення не виглядає чимось незви­чайним з погляду інших релігій, для яких вчення про спасіння душі виступає однією з найважливіших основ їхнього віровчен­ня. Недарма, за свідченням деяких християнських місіонерів кінця XIX — поч. XX ст., багато послідовників даосизму не ба­жали приймати християнство саме тому, що у факті воскресін­ня Христа не бачили нічого незвичайного. Проте у вченні про безсмертя в даосизмі можна виділити щонайменше дві особли­вості, що відрізняють його від подібних вчень в інших релігіях:

• По-перше, якщо більшість інших релігій в ім'я досягнен­ня спасають душу, а вже потім тіло, то даосизм, навпаки, віддає перевагу вдосконаленню тіла, вбачаючи в цьому підставу поря­тунку душі.

• По-друге, даосизм не сформулював доктрини загального спасіння, безсмертя всіх людей. Він залишав його для деяких об­раних особистостей, пропонуючи всім іншим залишитися в ко­ловерті Дао і продовжити своє існування у вигляді миші, комахи або листочка дерева, після того як їхня душа після самостійного недовгого посмертного існування розчиниться в землі або повітрі.

Щодо лаоської практики досягнення безсмертя, то вона скла­далася з трьох основних напрямків: «регулювання тіла», «регу­лювання дихання», «регулювання серця».



Регулювання тіла містило в собі різні способи фізичного і хімічного впливу на організм. До фізичних засобів належали дієта, комплекси гімнастики, прийняття повітряних і сонячних ванн, прогулянки і взагалі ведення здорового способу життя. До хімічних засобів належало виготовлення всіляких настоянок, пігулок, мікстур, еліксирів з рослинних, тваринних і мінераль­них компонентів.

В очах даосів регулювання тіла було неможливим без до­тримання особливих ритуальних приписів у статевому житті лю­дини. Річ у тому, що сексуальне життя, подібно до всіх світових процесів, викликаних Дао, розглядалось як взаємний обмін спо­конвічними світовими началами — чоловічим (ян) і жіночим (інь), що служить очищенню і розвитку обох начал.

Важливою частиною зусиль, спрямованих на тіло людини, вважалося моральне вдосконалення: той, хто хотів продовжити життя, мав зробити, як мінімум 300 доброчесних вчинків. Якщо ж серед них виявлявся хоч один неправильний, то всі попередні зусилля зводилися нанівець.

Регулювання дихання полягало головним чином у тому, щоб шляхом послідовних тренувань навчитися не дихати ні ротом, ні носом, тобто щоб вдих і видих відбувалися без усвідомлених зусиль з боку людини. Дихання мало відбуватися легко і невимушено, наче дихання дитини в утробі матері, що для даосів зна­менувало верх недіяння в цій життєво важливій сфері. Для на­вчання такого «утробного дихання» пропонувалось усамітнити­ся в тихому закритому приміщенні, лягти, заплющити очі, заткнути ніс пухом, закрити рот і намагатися уповільнити ди­хання — до 1 вдиху на 12, а то й на 120 ударів серця!

«Регулювання серця» полягало у самоконтролі над усіма про­явами людської психіки, переважним чином над волею і свідо­містю. Звичайно кандидату безсмертні, попередньо підготував­ши своє тіло й дихання, вибирав сприятливий день, віддалявся у відокремлену келію і там робив ряд воскурінь і поклонінь місце­вим божествам. Після цього він міг так зосередити свою свідомість, щоб вона відсторонилася від усіх думок і занурилася в повний спокійний стан, найбільш близький до Дао.

У найзагальнішому вигляді вважалося, що «три регулюван­ня» впливають на «три скарби» людини, три її основні життєві сили, основні носії її внутрішньої, справжньої, «першонебесної» енергії: сім'я, власне енергія (дихання), дух. Зміст «внутрішньо­го деланія» традиційно описувався наступною формулою: «тре­нуй сім'я, щоб воно перетворилося на дихання, тренуй дихан­ня, щоб воно перетворилося на дух, тренуй дух, щоб він повер­нувся в порожнечу»[ Ли Дао-чунь. Свод сочинений о серединности и гармонии. Методы дос­тижения целостности и истинности жизни // Антология даосской фило­софии. — М, 1994. — С. 151-152.].

Особливою самостійною сферою лаоської практики без­смертя була «алхімія», її прийнято так називати через те, що зовні вона походила на європейську алхімію, що у своїх лабораторіях досліджувала властивості різних речовин, аби навчитися пере­творювати одні речовини на інші (насамперед золото). Мета ж лаоської алхімії була принципово іншою. Вона припускала: че­рез єдність навколишнього світу у Дао процеси перетворення різних металів подібні до біохімічних процесів у природі і людсь­кому організмі. Тому в алхімічній реторті можна приготувати суміш, що дарує безсмертя — «золоту пігулку». От один з най­простіших рецептів лаоських алхіміків: «Треба взяти «неоперених» пташенят і вигодовувати їх справжньою кіновар'ю [розчин, що містить ртуть] і яловичиною. Коли вони підростуть, а їхній пух і пера почервоніють, їх слід убити і сто днів сушити в тіні. Потім треба потовкти їхні пера і прийняти кількість, що вміщується на кінчику ножа, тоді через сто днів знайдеш довго­ліття на п'ятсот років»[ Гэ Хун. Баопу-цзы// Религии Китая: Хрестоматия. — СПб., 2001. — С. 47.]. Бажаючих скористатися цим рецептом попереджаємо: для цього, так само як і виготовлення інших под­ібних до нього чудодійних еліксирів, необхідно надовго усамітнитися в неприступних горах, де живуть справжні духи, а також люди — великі безсмертні, постійно постувати, приносити жер­тви, перебувати в особливому стані духу, попередньо досягти високого ступеня моральної досконалості тощо.

Сукупність прийомів і методів знаходження безсмертя мож­на вважати лише одним, «вищим» шаром релігійної практики даосизму. У ній легко простежити й інший, «нижчий» шар або «простонародний» даосизм, що містив у собі все те, що ми зараз називаємо «окультними науками». В умовах співіснування в дав­ньому і середньовічному Китаї одночасно трьох релігій, цей шар залишався чи не єдиною доступною даосизму сферою існуван­ня. Від нього відвернулися освічені конфуціанці, чиї соціально-політичні погляди вважалися офіційною ідеологією влади, а зго­дом і буддисти, які не могли розглядати його інакше, як «язич­ницькі» пережитки архаїчних вірувань і культів.

Зв'язок обох шарів даосизму був досить своєрідним. Найчастіше представники нижчого лаоського духівництва, що займалися гаданням, лікуванням, складанням гороскопів тощо, про­сто експлуатували авторитет даосизму як релігії знаходження безсмертя для привертання уваги віруючих до своєї діяльності, яка не мала до даної мети безпосереднього відношення. Правда, не можна не визнати, що величезний загін професійних лаось­ких ворожбитів, провісників і заклинателів сам по собі популя­ризував даосизм у всіх верствах китайського суспільства.

Чим же займалися даоси на цьому, «нижньому» рівні? По-перше, вони провели гігантську роботу з ретельного вивчення і приведення в систему накопиченого за століття астрологічного матеріалу, склали величезну кількість гороскопів, астрологічних карт, ворожильних книжок тощо. В результаті жодна хоч скільки-небудь важлива подія в житті будь-якого китайця не об­ходилася без запрошення даоса-ворожбита, жодне будівництво не починалося, перш ніж він вирішував питання — чи підходить для цього дана місцевість. По-друге, даоси-заклинателі в мільяр­дних кількостях продавали обереги — заклинання з кількох знаків, написані на папері жовтим або червоним кольором час­то із зображеннями якогось ідола. Нарешті, даоси-знахарі ліку­вали хворих — і препаратами, де лікарські трави часто перемішу­валися з отруйними речовинами, і засобами психотерапії, що ґрунтувалися на вірі хворих у надприродні можливості лікарів і ліків, а часто й за допомогою обрядів вигнання з хворого духів, які викликали хворобу.

Елементи релігійної організації в даосизмі з'явилися тільки в II ст. н.е., коли Чжан Дао Лін в одній з китайських провінцій (суч. провінція Сичуань) створив на основі лаоської секти своє­рідну теократичну державу з власною структурою, принципами, підданими. Себе ж він назвав тянь-ши (небесний наставник), таким собі лаоським «папою» чи «патріархом». Упродовж на­ступних двох тисяч років, до 1927 р., у різних місцях Китаю і з різним офіційним статусом ця держава існувала як автономне політичне утворення. Династія тянь-ши зберігається до наших днів, оскільки з Чжан Дао Ліна встановилося, щоб лаоські «пат­ріархи» призначали собі спадкоємців з числа членів своєї роди­ни. У 1 949 р. 63-й тянь-ши через переслідування комуністично­го режиму змушений був перебратися з материкового Китаю на о. Тайвань.

На ранніх етапах своєї історії, державне утворення даосів було централізоване і складалося з 24 громад, що очолювалися «єпископами», чия влада теж була спадковою. У кожній громаді виділялася група духовних наставників-даосів, які сполучали релігійні обов'язки з адміністративними.

У лаоського духовенства існували власні обряди. Життя ж простих мирян під пильним оком лаоських наставників було організоване таким чином, щоб уникати гріхів і тим самим на­ближати людину до великої мети даосизму — безсмертя.

Насамперед, для цього потрібно було дотримання певних заповідей («десяти добрих справ»): від поваги до батьків до зас­нування заїжджих дворів. Етична поведінка доповнювалася ви­могою регулярного виконання великої кількості (приблизно 3-х десятків) різноманітних колективних обрядів, що проводили­ся й у колі родини, і в рамках усієї громади. Общинні обряди, так звані «пости», складалися з цілого комплексу ритуальних дій, спрямованих на духовне і фізичне очищення людини. Наприк­лад, під час «Посту вугілля й бруду» члени лаоської громади, одяг­нені в спеціальне вбрання, шикувалися у певному порядку на священному майданчику. Потім усі вони, за сигналом керівни­ка церемонії, починали виконувати релігійні піснеспіви, вимов­ляти молитви з перераховуваннях всіх провин учасників посту, робити поклони тощо. Все дійство супроводжувалося особливою музикою й воскуріннями. Поволі під впливом ритмів, за­пахів, емоційного збудження грішники один за одним кидалися на землю і покривали себе брудом і пилом. Такі бдіння тривали три — дев'ять днів і щоразу відновлювалися з ще більшою ста­ранністю.

Від «держави» даосів згодом від'єдналися численні лаоські секти, що зберігали в загальних рисах колективну лаоську обря­довість. У VII—X ст.ст. виник інститут лаоського чернецтва. Як правило, ченці жили у власних монастирях або разом з буддійсь­кими ченцями. Іноді такі монастирі були центрами лаоських сект, але зберігали організаційну самостійність. На відміну від інших даосів, ченці дотримувались суворої безшлюбності й час­то — вегетаріанської дієти, відрізнялися від мирян високим рівнем освіченості і зовнішніми ознаками — одягом і зачісками. Під їхнім керівництвом проходили курс навчання лаоські маги, лікарі й ворожбити, тому що займатися відповідною практикою вони могли тільки після одержання офіційного «диплома». З монастирів виходили і молоді даоські проповідники, служителі культу нижчого рангу. Останні обслуговували численні дрібні храми на честь божеств, духів і обожнених героїв, ціла мережа яких покрила Китай у І тисячолітті н.е., при цьому за способом життя і зовнішнім виглядом вони походили на мирян. Таким чином, релігійна організація в даосизмі відрізнялася не стільки централізованістю, скільки винятковою розгалуженістю.

Храмово-монастирський центр даосизму знаходився в го­рах Удан. Колись 300 тис. чоловік протягом десяти років пра­цювали на його будівництві. І в наші дні, тут у дрібних монасти­рях і лаоських поселеннях даоські подвижники продовжують дотримуватись всіх давніх заповітів і навіть намагаються виго­товити знамениті пігулки безсмертя.

Хоча точні цифри назвати важко, в період свого розквіту дао­сизм організаційно містив у собі до 100 різних сект, частина яких об'єднувалася в автономне теократичне утворення, півтори ти­сячі різних культових споруд, кілька десятків тисяч ченців і більше сотні черниць, кілька тисяч служителів вищого рангу на чолі з тянь-ши і до ста тисяч даосів, зайнятих окультною практикою. У розгалужену організаційну структуру даосизму вдало впи­сувався й лаоський пантеон, що увібрав у себе всі найбільш попу­лярні в народі древні божества, духи, культи тощо. Загальну кількість своїх богів даоси навіть не намагалися визначити.

На вершині цього політеїстичного пантеону знаходилися ті, хто так чи інакше уособлював найважливіші ідеї даосизму. Вер­ховним божеством був визнаний Юй Хуан Шанді, Нефритовий імператор, володар неба і землі. Поруч з ним знаходилися Лао-цзи, котрий під іменем Лао-цзюня був обожнюваний на рубежі нової ери як втілення першооснови світу — великого Дао-Путі, а також Паньку — легендарної першолюдини. Другу групу лаось­ких божеств складали обожнені безсмертні, наприклад, Чжан Дао Лін. Але найбільшої популярності в народі зажили «вісімка безсмертних святих» (ба-сянь), що вдало ілюстрували ключову ідею даосизму. На нижніх щаблях пантеону знаходилися духи гір, річок, певних місцевостей, а також видатні герої — мисли­телі, полководці, майстри-ремісники тощо.

Така розмаїтість фігур лаоського пантеону багато в чому пояс­нювалася спрощеною процедурою обожнювання, що не вимагала теологічних суперечок, офіційних рішень, скликань представниць­ких релігійних Соборів, а потребувала тільки будівництва храму із зображенням кумира, де йому можна було приносити жертви.

У даосизмі не існує й аналогів Священного Писання релігій інших народів. Даоський релігійний канон (Дао цзен) являє со­бою радше повне зібрання лаоських філософських, релігійних, алхімічних, астрологічних трактатів, зібраних у XI — XII ст.ст. Він містить у собі приблизно півтори тисячі творів, виданих у п'яти з половиною тисячах томів.

За свою історію даосизм пройшов тернистий шлях. Виник­нувши в середині І тисячоліття до н.е. як філософський напря­мок, він уже до кінця І тисячоліття н.е. оформився в народну релігію Китаю. У різний час у різних китайських царствах (але завжди — ненадовго) даосизм навіть проголошувався офіційною релігією, у II тисячоріччі н.е. активно переслідувався владою. В середині XX ст. даосизм, що налічував понад 20 млн послідов­ників, був у комуністичному Китаї практично викорінений. У наші дні даоські громади і монастирі існують, головним чином на о. Тайвань і в Гонконгу. Там же регулярно проводяться особ­ливі даоські молебні, покликані забезпечити благополуччя місцевих жителів. Ці молебні являють собою складні обрядові комплекси, що тривають 3-5 днів. Проводяться вони групою Лаоського духівництва, що налічує не менше шести чоловік (без музикантів і служок нижчого рангу).

У самому Китаї теж продовжують функціонувати лаоські храми, багато з яких охоче відвідують китайці інших конфесій. Крім того, у 1984 р. у країні налічувалося 25 лаоських монастирів, що контролювалися створеною в 1957 р. проурядовою Китайсь­кою даоською асоціацією. При одному з монастирів діє свого роду даоська академія, в якій навчається близько 100 слухачів. У ціло­му ж даосизм давно розчинився в матеріальній і духовній куль­турі Китаю. Це й гомеопатичні препарати з лікарських рослин, розробкою яких колись займалися лаоські лікарі й алхіміки, і дихальна гімнастика цигун, і комплекс вправ тайцзицюань, що залишилися від лаоської практики регулювання внутрішньої життєвої енергії організму. В наші дні в Україні діють 2 громади послідовників даосизму.



4.6. СИНТОЇЗМ

Синтоїзм є національною релігією Японії. Його походжен­ня не пов'язане з якоюсь історичною особистістю. Ця релігія не має у своїй основі системи догм або розробленого богословсь­кого віровчення і являє собою великий комплекс найрізнома­нітніших вірувань, звичаїв і обрядів. Саме слово «синто» з'яви­лося порівняно пізно, з метою відокремити національну релігію від релігій, що прийшли з Китаю — буддизму і конфуціанства. Воно походить від китайських слів син-то, а по-японськи ця релігія називається камі-но-міті і перекладається як «шлях богів» або «шлях вищих духів».

Найдавнішими джерелами японських традицій є книга «Кодзикі» (близько 712 р.) і книга «Нихонсьокі» (близько 720 p.). Обидві вони містять як міфологічні, так і фактичні дані, що сто­суються історії Японії і предків імператорського двору.

В основі синтоїзму лежить міф про створення Японії і по­в'язані з ним легенди, у ньому знайшли відображення явища природи і суспільства, а також життя людини в оточенні роди­ни. Характерними рисами цієї релігії є любов до рідної країни та естетичне сприйняття природних явищ. Синтоїзм пов'язаний також з анімістичним шануванням предків і шаманством.

Відповідно до офіційної міфології синто на початку всього був первісний елементарний порядок. Одночасно з'явилися боги-камі, потім небо й океан. Різні боги з'являлися і зникали в той час без особливих наслідків. Завершення космогонічного процесу припадає на богів Ідзанагі і Ідзанамі. Вони — перші в японській міфології божества, що мають людський вигляд і во­лодіють здатність народжувати інших богів. В час їхньої появи земля ще була в дитячому стані і носилася по морських хвилях. Тому вищі боги доручили цим богам перетворити рідку землю на твердь. Так виникли острови Японії. Від шлюбу Ідзанагі та Ідзанамі народилося 35 богів, які населили цю країну. Коли на­родився останній з цих богів — бог вогню Кагуцуті, він обпалив лоно Ідзанамі і вона померла — відповідно до міфу, вирушила в царство мертвих. За це Ідзанагі став рубати його мечем, однак кожен відрубаний шматок бога вогню ставав новим богом. Так з'явилося безліч богів.

Ідзанагі вирішив відвідати померлу дружину в царстві мерт­вих, але це принесло йому нещастя. Злі духи, що з'явилися від гниття тіла Ідзанамі, осквернили Ідзанагі. Для очищення він змушений був омити себе в океані. Коли він омив своє ліве око, раптово з'явилася на світ головна богиня Аматерасу, яка стала богинею сонця. Через якийсь час богиня Аматерасу послала сво­го онука Нінігі (у перекладі «юнак — бог достатку рисового ко­лосся») правити японськими островами. Він став родоначаль­ником японських імператорів, символізуючи їхнє божественне походження.

Центральним уявленням в релігії японців були «камі». Сло­вом «камі» у японців позначалися боги або істоти, що володіли надприродною силою.

Богів-камі в синтоїзмі незліченна кількість — як чоловічого роду, так і жіночого. Вони поділяються за рангами, за покладе­ними на них функціями, здібностями тощо. Є, наприклад, камі зірок, вітру, блискавки, моря, гір, рік, лісів, їжі, родючості, де­рев, каміння, вулканів, землетрусів. Усі живі істоти мають силу тому, що в них присутні камі. Наприклад, ця сила є в кішках, собаках, конях та інших тваринах.

Більше всього сили має людина, адже вона безпосередньо походить від камі. Після смерті людина знову стає духом камі й тому має надприродну силу. Чоловік має більше сили, ніж жінка.

Стосовно моралі, камі — нейтральні. Вони є духами, що можуть бути для людини і шкідливими, і корисними. У цій релігії проблема людини на землі полягає в двох аспектах: по-перше, вона може порушити якесь релігійне правило або табу, яких у синтоїзмі безліч, і таким чином осквернити себе. За осквернен­ня її повинне постигнути якесь нещастя. По-друге, людина може не догодити духам предків, особливо якщо зневажає приношен­ням їжі в жертву духам. Але найбільшим злочином вважається нелояльне ставлення до богів і імператора країни. Воно призво­дить до дуже серйозних наслідків.

Синтоїзм не має власної системи етики морального кодек­су. Усе, що жадає він від людей, — це жити мирно і природно й не піддаватися оскверненню.

Тому в синтоїзмі обряди очищення — як фізичні, так і сим­волічні — мають першочергове значення. До них належить, на­приклад, такий обряд, як обливання водою, коли після похоро­ну померлого члена родини всі родичі заходять у воду і купають­ся разом для очищення. Спочатку цих обрядів дотримувалися всі віруючі — тепер це прерогатива синтоїстського священно­служителя. Тільки він має виняткове право робити хараї (очис­ний обряд) за допомогою палички (хараїгусі). Слідом за очищен­ням приносяться в дарунок паростки священного дерева сакакі — символу врожаю. Основна частина церемонії — це підношен­ня рису, саке тощо. Ритуальне дійство супроводжується музи­кою, танцями й молитвами, зверненими до камі.

Особливо важливими вважалися дві щорічні церемонії очи­щення всієї нації, їх здійснював сам імператор на благо свого народу. Щоб уберегти себе від осквернення злими духами, згідно з синтоїзмом, необхідно було також неухильно дотримуватись двох найважливіших чеснот — беззастережної покори імпера­тору як божественній особі й служіння японському народу як найближчому до богів.

З IV ст. синтоїзм став офіційною релігією Японії. Верхов­ним божеством була богиня Аматерасу. В історії релігій це єди­ний випадок, коли божество жіночого роду виявилося головним у державній релігії. Офіційно богиня Аматерасу вважалася по­кровителькою землеробства. Імператор Дзимму-тенно (напівле-гендарна особа, що ймовірно жив у VII ст. до н.е.), її правнук, одержав від неї через Нінігі три священних предмети: дзеркало, меч і нитки з нанизаними на них різьбленими намистинами, що стали символом священної влади японських імператорів. З цього періоду почався зв'язок синтоїзму з імператорською родиною. Якщо імператор вважався прямим нащадком богині Аматерасу й острови країни були створені богами, то підданим імператора теж навіювалася думка про їхнє божественне походження. Японські аристократи першими заявили, що вони походять від богів, хоча і не від таких високих, як імператор. Потім, наслідую­чи їхній приклад, весь народ став вірити, що він походить від богів, які займали ще нижче становище.

Приблизно в 552 р. у Японію проникнув буддизм. У резуль­таті склалася кризова ситуація: буддизм ледь не поглинув син­тоїзм.

Але національному духу японців виявилася ближче своя національна релігія. У XIV ст. розпочався рух за зміцнення синтоїстських традицій. Жреці синтоїзму стали тлумачити спів­відношення між буддизмом і синтоїзмом на користь останньо­го. Завдяки посиленню національної самосвідомості японців з першої половини XIX ст., у 1868 р. синтоїзм був офіційно про­голошений державною релігією. До 1945 р. японці дотримува­лись офіційної точки зору про божественність імператорської влади. Імператорський рескрипт, виданий у 1898 p., вимагав, щоб у школах дітям говорили про божественність імператора, про те, що він походить по прямій лінії від богині сонця. У той же час, усі зв'язки з буддизмом були формально порвані. Однак у свідомості й побуті більшості звичайних японців обидві ці релігії переплелися і зберегли своє рівне значення. Вони були схильні думати, що синтоїзм піклується про їхні нестатки у світі земному, а буддизм — у потойбічному. У результаті релігійної реформи (після 1868р.) з'явилося чотири типи синто: Косіцу або імператорський синто, Дзиндзя (Дзингу) або храмовий синто, Кьоха або сектантський синто, Минкан або народний синто. Син­тоїзм у першій формі став обов'язковим для всіх громадян. Особ­ливо важко доводилося християнам. Багато хто з них відмовляв­ся брати участь у патріотичних церемоніях, за що піддавалися гонінням. В час державного синтоїзму (1868—1946) священики були чиновниками на службі в Департаменті у справах синто.

Поразка Японії в Другій світовій війні похитнула підвалини державної релігії, і після офіційної капітуляції в 1945 р. імпера­тор був змушений спростувати божественність свого походжен­ня, а також засудити колишню державну доктрину про перевагу японського народу над всіма іншими народами.

Більшість синтоїстських ритуалів відбувається в храмах. Храм — це місце, де живе камі, пов'язаний з тією чи іншою частиною ландшафту: горою, лісом, водоспадом. Якщо немає природного оточення, храм повинен мати символічний пейзаж. Синтоїстське святилище являє собою просту дерев'яну споруду, іноді прикра­шену елементами китайської архітектури. За традицією, кожних двадцять років храм слід оновлювати. Символічна присутність камі у храмі позначена його емблемою (наприклад, дзеркало символізує Аматерасу) або, під впливом буддизму, статуеткою. У церемонії під назвою синко (священний обхід) процесія з емб­лемою камі проходить по всьому кварталу. Спокутний ритуал відбувається на місці майбутнього будівництва. Тут відбиваєть­ся уявлення про те, що незліченні камі можуть бути небезпеч­ними й у певні моменти їх потрібно умиротворювати. Сукупність синтоїстських обрядів — як колективних, так і індивідуальних — позначається терміном мацурі. За традицією, в кожному японському будинку є камідана (домашній вівтар), у середині якого стоїть мініатюрний храм.

Японську народну релігію (минкан синко) не слід плутати з народним синтоїзмом, хоча вони багато в чому подібні. Минкан синко — це комплекс спокутних, сезонних і спорадичних об­рядів, що були запозичені з усіх головних релігій Японії. Не ви­падково говорять, що японець живе як конфуціанець, одру­жується як синтоїст і вмирає як буддист. У будинку в нього два вівтарі — синтоїстський і буддійський. Він дотримується забо­рон, обумовлених геомантією (вхід у будинок ніколи не пови­нен розташовуватися з північно-східного боку тощо) і календа­рем (сприятливі і несприятливі дні). Щодо ритуалів, то найзначніші з них пов'язані з Новим роком (согацу), Весною (сьоцебун, 13 лютого), Святом Ляльок (хана мацурі, 8 квітня), Днем Хлоп­чиків (танго но-секю, 5 травня), Святом камі води (суйдзин мацури, 15 червня), Святом Зірки (танабага, 1 липня), Поминанням померлих (бон, 13-16 липня), літнім рівноденням (акі но-хиган) та іншими.

Обряди здійснюються всіма членами певної соціальної спільноти — це родина в широкому розумінні слова (додзоку) або люди, які живуть по сусідству (кумі).

КОРОТКІ ПІДСУМКИ

1. Етнічні та регіональні релігії (національно-державні) — релігії, обмежені рамками одного народу або держави.

2. Етнічні та регіональні релігії починають формуватися в давнину, з моменту переходу від первісності до цивілізації. Одні з них (давньо­єгипетська, давньогрецька, давньоримська, давньовавилонська та ін.) зараз уже не існують, інші, що з'явилися багато сторіч і навіть тисячоліть тому, зберігаються й у наш час — індуїзм (Індія), зороастризм (Іран), іудаїзм — релігія єврейського народу в багатьох країнах світу.

3. Етнічні та регіональні релігії характеризуються політеїзмом, розвинутим вченням про загробний світ і загробну віддяку, вста­новленням релігійного ритуалу, появою жрецтва.

4. Розглянуті етнічні та регіональні релігії багато в чому стали основою для світових релігій.

4. ]. В іудаїзмі віровчення (особливо принцип монотеїзму) і культ (особливо принцип молитовного богослужіння) вплинули на хрис­тиянство й іслам.

4.2. Вплив зороастризму виявився у вченні про світ як споконвічну боротьбу двох начал, вченні про свободу людської волі, як свободу вибору правильного життєвого шляху; у вченні про загробну віддяку і кінець світу; у практиці індивідуального регулярного культу.

4.3. Індуїзм пропонує оригінальне вчення про переселення душ, закон Карми, згідно з яким наступне тілесне втілення душі відбувається залежно від суми добрих або поганих діянь, думок і слів.

ЗАПИТАННЯ:

1. У чому полягали найпринциповіші особливості національно-державних релігій? 2. Які соціальні процеси вплинули на фор­мування національно-державних релігій? 3. У чому подібні і в чому різняться підходи іудаїзму, зороастризму та індуїзму щодо можливостей і засобів спасіння людської душі? 4. Яка принципова різниця міжрелігійними обрядами часів Храму та діаспори? 5. Яке релігійне свято найчастіше відзначають іудеї? 6. Яким обрядом супроводжується народження хлопчика в єврейській родині? 7. Яке значення для подальшого розвитку релігії мав іудаїзм крім того, що він став релігійним підґрунтям християнства? 8. Який внесок у віровчення та культ наступних релігій, втому числі світових, зробив зороастризм? 9. Які особливості індуїзму, як національно-державної релігії Вам відомі? 10. Пригадайте три найвідоміших божества в індуїзмі і вкажіть на зв'язок між ними? 11. Що таке Карма і сансара в індуїстських віруваннях? 12. На яких підставах даосизм слід вважати не філософським напрямком, а окремою релігією? 13. На якому вченні були зосереджені релігійні уявлення й культова практика даосизму? Яку роль відігравала в даосизмі алхімія? 14. Як склалась історія даосизму в давньому, середньо­вічному та сучасному Китаї? 15. Які особливості синтоїзму вам відомі? 16. Комплекс яких обрядів займає в синтоїзмі чільне місце? 17. Як співіснують буддизм і синтоїзм?

ЗАВДАННЯ

1. Укажіть, якій з відомих вам етнічних або регіональних релігій належить ця молитва, й поясніть свою точку зору: «О богиня Дурга, важко тому, хто йде шляхом життя без твого благословення. О, Амба. Захисниця безборонних, розгорни над нами мантію твого жалю. Я ув'язнений у безкінцеве коло народження, смерті й переродження. Позбав мене, о Мати, від цього нещастя. Перемога тобі, о богине, руйнівниця демона Махіші, дарувальниця благ і захисниця всіх богів і людей».

2. Згадайте десять заповідей (текет 4.1). Які з цих заповідей носять суто релігійний характер, а які — характер загальнолюдських моральних норм?

3. Поясніть, з яких релігійних міркувань зороастрійці залишають своїх померлих на розтерзання хижакам, а не, скажімо, ховають у землю або здійснюють кремацію?


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   47


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка