Реферат Українські землі у складі Литви та Польщі: етнополітичні аспекти



Скачати 335.69 Kb.
Дата конвертації09.04.2017
Розмір335.69 Kb.


Реферат






Українські землі у складі Литви та Польщі: етнополітичні аспекти




Городня

Зміст


Вступ.............................................................................................................................3

Розділ 1. Особливості литовської експансії на українські землі.

1.1.Українські землі в складі Литви................................................................4

1.2. Поділ українських земель між Литвою, Польщею, Угорщиною, Туреччиною, Росією....................................................................................................5

1.3. Новий напрямок в політиці Великого князівства Литовського...............6

1.4. Приєднання Чернігово-Сіверщини до Росії..................................6

1.5.Становище селян...........................................................................................7

1.6. Міста. Магдебурзьке право..........................................................8

Розділ 2. Міжетнічні процеси в контексті польсько-литовських уній

2.1.Експансія Польщі, Угорщини та Туреччини на Україну............13

2.2. Суспільне життя та господарство України у XVI — XVII ст. Шляхта14

2.3. Люблінська унія 1569 р. та утворення Речі Посполитої.......................16

Розділ 3. Проблеми міжетнічних стосунків в Україні після Люблінської унії

3.1. Церква та міжконфесійні стосунки в Україні. Брестська церковна унія та її наслідки..................................................................20

3.2. Відновлення Української православної церкви....................................24

Висновок.....................................................................................................................27

Література...................................................................................................................29

Вступ

Європейський розвиток у ХІV- ХVІІ ст. характеризується розладом феодальної системи, поступовим усуненням кріпосного права, консолідацією націй. На світову арену впевнено вийшли сильні та монолітні державні об’єднано-московське князівство, Польське королівство, Велике князівство Литовське, налаштовані на розширення своїх володінь.

На той час українські землі переживали занепад державності, що було спричинено як зовнішніми так і внутрішніми чинниками.

Доба, яка тривала від 40-х років ХІV ст.. до 40-х років ХVІІ ст.. – це триста років перебування українських земель під владою литовських та польських князів. Але і в цих умовах на Україні тривав процес економічного і культурного розвитку.

За Люблінською унією 1569 року всі українські землі увійшли до складу Польщі, що призвело до подальшого посилення соціального й національно-релігійного гніту. Проте політика колонізації, експансії, каталіцизму викликала підйом руху опору народу України, пробудження його національної свідомості, духовного та культурного піднесення. Зростає таке самобутнє, суто народне явище, як козацтво, утворюється Запорізька Січ, яка стала зародком нової української козацько-старшинської державності.

1. Особливості литовської експансії на українські землі
Князівські конфлікти, династичні війни, залучення князями союзників з боку сусідніх держав у боротьбі за лідерство спустошували землі і відкривали шлях на Русь. Цим і скористалися войовничі сусіди, що прагнули відторгнути багаті території від Русі та приєднати їх до своїх володінь. Перші, хто скористався цією можливістю, були литовці.

Вперше Литва згадується в Кведлінбурзьких анналах Об’єднав майже всі литовські племена в цілісну державу – Велике князівство Литовське - князь Міндовг. Фактором, який прискорив консолідацію місцевих племен, був потужний тиск ззовні, з боку німецьких лицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників – литовців. Водночас, піднесення литовських земель було зумовлене занепадом давньоруських земель, спричинене монгольським нашестям. 1256 р. литовська держава стала королівством і на початок XIV ст. являла собою федерацію земель, у якій навколо початкового ядра (власне Литви) об’єдналися обласні автономії.

Литва вважалася периферією Європи. Ресурси Литви були невеликі, тому перспектива оволодіння землями на південному сході здавалася їй досить привабливою. Українські землі номінально були під владою Золотої Орди. Але у ХІV ст.. в Золотій Орді точилася гостра боротьба за владу між чингізидами, яка в середині ХV ст.. закінчилась її розпадом.

Землі колишньої Київської Русі могли сплачувати щедру данину, мали розгалужені торговельні шляхи, були спроможні надати Литві матеріальні ресурси і поповнення до війська. Не останню роль відігравав і династичний чинник до розширення володінь: у князя Гедиміна, наприклад, було 5 братів, 8 синів, 34 онуки, і всі вони потребували уділів.



Початок доби литовської політичної зверхності над Південною Руссю був покладений у 1340р., коли син литовського князя Гедиміна Любарт закнязював на Волині й у Галичині. Остання, після 40 р. запеклої воєнно-політичної боротьби, відійшла до Польщі, тож Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях.

1.2. Поділ українських земель між Литвою, Польщею, Угорщиною, Туреччиною, Росією

Подальше захоплення Литвою земель Київської Русі відбувалося за сина Гедиміна князя Ольгерда (Альгірдаса), який після смерті батька став великим князем Литовським (1345-1377). В 1362 р. литовці за допомогою воїнів Русі погромили в 1362 р. на Синій Воді (річка Синюха, ліва притока Бугу) трьох татарських князів - Хочібея, Кутлубуга й Дмитра. Населення південно - західної Русі розраховувало на те, що результати битви приведуть до припинення виплати ханської данини. Але із документальних джерел дещо пізнішого часу видно, що населення продовжувало виплачувати ординську данину. У жалуваній грамоті 1375р. князя Олександра Коріатовича Смотрицькому монастирю, вказувалось, що володіння монастиря не звільнялись від сплати данини для Орди. Тамга - символ верховної влади хана - зображений на монетах першого випуску київського князя Володимира Ольгердовича, що також побічно вказує на залежність київського князівства від Орди в самому кінці 70-початку 80 рр. XIV ст.

Попри збереження Ординської зверхності над південно-руськими землями, їх приєднання до Великого князівства Литовського було успіхом Ольгергарда у боротьбі за загально-руський політичний пріоритет, на який претендувало й Московське князівство. Однак Ольгергарду не вдалося послабити вплив Москви. Походи на Москву в 1368, 1370, 1372 рр. закінчилися невдачами. Більше того, наприкінці 70-х рр., намітилося її зближення з литовськими князями.
Ольгерд - литовець по батьку і русич по матері, здобував руські землі і без застосування військової сили, за допомогою "ряда" - договору, тому що князі Білорусії і України прагнули союзом з Литвою забезпечити захист своїх кордонів від натиску Тевтонського Ордену й Золотої Орди.

Таким чином, Велике князівство Литовське було економічно, політично, культурно і етнічно неоднорідним державним утворенням. Східнослов'янські землі, які знаходилися в його складі, з більш високим рівнем економіки, соціальних стосунків і культури, складали близько 9/10 державної території.Приблизно таке ж співвідношення існувало і між населенням. (Особливості структури Литовської держави знайшли відбиття у титулах великих князів литовських. Так, ще в І пол. XIV ст. Гедимін іменував себе «королем литвинів і руських». Його наступники також підкреслювали свої верховні права на землі Русі).

Різка перевага слов'янського населення у складі Великого князівства Литовського сильно вплинула на соціально-економічний, державний і культурний розвиток самого литовського народу. Литовці прийняли християнство грецького обряду, шанували давньоруські закони - "Руську правду", мову. Литовські князі спершу декларували збереження в незмінному вигляді місцевих владних структур та звичаїв, керівної ролі нелитовської аристократії. До початку XV ст. в Литві існувала де-факто федеративно-князівська система. Удільні князі Русі мали всю повноту влади на місцях, але на найвищих ступенях державної структури перебували майже виключно представники литовської еліти. Зате слов’янські елементи переважали в економічній та культурній сферах.

У Литовсько-Руській державі окреслилися наступні суспільні верстви:



- боярсько-шляхетська аристократія, до якої входили:

а) магнати - власники великих земельних латифундій, наділені маєтками


за військову службу, та вихідці із руських князівських родів. Їм дозволялося мати військові підрозділи, які направлялися до об'єднаного литовського війська в
разі військових дій проти нього. Так, князі Острозькі мобілізовували 426 кінних
воїнів, Радзивіли - 628 тощо;

б) шляхта - середні та дрібні земельні власники, що отримали земельні
наділи за особисту військову службу. Якщо в ХІУ-ХУ ст. шляхтичем міг стати
представник будь-якої суспільної верстви, здатний взяти особисту участь у військових діях, то в XVI ст. доступ до шляхетського стану був спочатку обмежений, а перед Люблінською унією взагалі унеможливлений;

в) "путні бояри" або "панцерні слуги" - це проміжна верства між шляхтою і селянством. Путними їх називали тому, що несли "путну" (подорожну) службу кур'єрів, гінців Великого князя на професійних засадах. До їх числа потрапляли зубожілі бояри та вихідці із заможних селянських верств. З ухваленням Любленської унії отримали рівні права з магнатами та шляхтою;



- духовенство - поділялося на римо-католицьке і православне. За привілеєм 1387 року перші звільнялися від податків, 4 єпископи ставали постійними членами князівської ради, пізніше були представлені в пани-раді. Становище православного духовенства було гіршим. Великий князь мав право втручатися у внутрішні справи православної церкви. Вищі духовні ієрархи не обиралися, а призначалися князем. Церква не мала своїх представників у центральних органах державної влади.

Більшість населення України у XVI - XVII ст. складало селянство. Селянство поділялося на:

а) особисто вільних або "похожих", які в будь-який момент могли покинути землевласника. Мали особисту власність, платили повинності. Залежно від способу сплати поділялися на:

1. тяглих селян - ті, хто працюючи на землі, застосовували тяглову силу -


коня чи вола;

2. ремісників та службових селян. Ремісники виготовляли вироби для


потреб села, мешкали в сільській місцевості. Службові селяни - це сільські жителі, які виконували економічну службу, тобто рибалки, бортники, конюхи тощо;

3. чиншові селяни - ті, що користувалися земельним наділом і за його


оренду сплачували натуральний податок - чинш. В разі користування землею
впродовж кількох поколінь набували право власності на неї;

б) напіввільне селянство - "закупи" або "непохоже", що не мали права вільно покинути землевласника, доки не повернуть борг. В разі відпрацювання


взятого кредиту - ставали вільними. В іншому випадку - рабами;

в) невільники. До них відносилися раби та отчичі. Раби перебували у власності господаря на становищі речі. Раб мав право на особисте майно, отримував "місячину" (певну кількість продуктів харчування на місяць), міг виступати сві­дком по справі, але не свідчити проти свого власника. Представники національних меншин не могли мати християнина своїм рабом. Отчичі — це кріпаки. У XIV- XV ст. вони були особисто невільні, проте ма­ли певні майнові права, сплачували землевласникові натуральний чи відробітко­вий чинш.

У своїй основі господарство продовжувало залишатися натуральним, тобто таким, що забезпечувало, переважно, потреби власника маєтку. Згодом починають виникати феодальні господарства, що стають пов'язані з ринком. З розширенням фільваркового господарства зменшувалась кількість напіввільних селян, а колишні холопи на початку XVII ст. злилися з масою залежних кріпосних селян.

З XVI ст. селяни втрачають право продавати землю або здавати її під заставу.

Так за Литовським статутом 1529р(та Конституцій 1505.1543 р.р.) при переході в іншу місцевість селянину необхідно було виплатити певну суму шляхтичу, як компенсацію за колишні привілеї, й одержати від нього документ про надання особистої свободи . Другий Литовський статут 1566 р. дозволяв шляхтичам протягом 10 років розшукувати селян - втікачів. За третім Литовським статутом 1588 р. термін розшуку продовжено до 20 років, а умови переходу від одного шляхтича до іншого обставлено такими вимогами, що на практиці було нереальним. Уже з 12 років хлопчики, а з 13 - дівчата повинні були відбувати панщину, бо вона встановлювалась подушно (у Галичині панщина займала 4-5 днів на тиждень, на Київщині залишалася стабільною понад 100 років - 2-3 дні на тиждень).

Крім того ще 1557 р. у Галичині, на Волині й Подолії Сигізмунд II Август провів аграрну реформу під назвою "Устава на волоки", її мета полягала в збільшенні прибутків великокнязівських маєтків шляхом впровадження однакових селянських наділів. За "Уставою" всі землі перемірювались і розбивалися на однакові ділянки площею 19,5 га - волоки. Нормою наділу була волока на одне дворище (дві чи три селянські сім'ї). Крім того, за волоку треба було виконувати повинності: панщина 2-3 дні на тиждень (у ХУІІ ст. - 5-6 днів), чинш 40-80 грошів, додаткова праця на будівництві шляхів, загат, ставків. Надлишки землі передавалися шляхті під фільварки.

Селяни жили окремими господарствами - димами, які об'єднувалися в дворища (по кілька димів). Дворища входили в сільські общини (громади), де селяни спільно користувалися орними землями й угіддями, відбували панські повинності.

Управління общиною здійснювали виборний староста (отаман) та громадська рада, що обиралась раз на рік. Вони мали права судочинства, котре здійснювалось на громадському віче, так званим "копа", тому й суд називався "копним".

Міста поділялись на приватновласні та державні (королівські). Намагаючись вийти з-під влади феодала, міщани боролися за введення виборного місцевого самоврядування - "Магдебурзького права" (виникло у Німеччині близько 1188р.). Ця система передбачала податковий імунітет, судову незалежність, привілеїв торгівлі й ремеслах. Обираючи магістрат на чолі з війтом, міста формально виходили з-під влади феодалів та ставали опорою королівської влади у боротьбі зі свавіллям магнатів та шляхти. Першими дістали магдебурзьке право такі міста, як Санок (1339 р.), Львів (1356 р.), Луцьк (1432р.), Житомир (1444р.), Київ (1494 р.), Ковель (1518 р.), Торчин (1540 р.). Норми магдебурзького права прийшли на Україну не в німецькому оригіналі, а вже у переробці польських авторів ХVІ-ХVІІ ст. М.Яскера, Б. Гроїцького, П. Щербича, П.Кушевича і дещо відрізнялись від першоджерел змістом конкретних норм.

У цих збірниках закріплювались права купців, міщан і ремісників, порядок виборів і функції органів міського самоврядування, громадянського, карного і процесуального права. Але більшість міст і містечок перебувала у приватній власності магнатів. Зокрема, у Київському воєводстві на початку XVII ст. налічувалось 206 міст, з яких 160 належали окремим власникам. Загалом в Україні понад 80% міст перебували у приватному володінні магнатів і шляхти (У 40-х р. XVII ст. в Україні було близько 1000 міст і містечок).

За своїм соціальним становищем міщани поділялись на З основні групи: патриціат (купецько-лихварська верхівка, члени магістрату), поспільство (цехові майстри, середні та дрібні торговці) і міські низи (позацехові ремісники, підмайстри, наймити).

Українські міста ставали центрами ремесла і торгівлі. У першій половині XVII ст. в містах України жили ремісники 300 спеціальностей. Для захисту власних інтересів і встановлення монополії на виробництво товарів, ще у ХІУст. ремісники об'єднуються в професійні товариства - цехи. Але були й такі, котрі не входили до складу цехів. Вони називалися партачами (лат. "а рагте" - осторонь).

Міста були центрами, де на торгах і ярмарках відбувався торговий обмін сільськогосподарською та ремісничою продукцією. Торги, що відбувались один- два рази на тиждень, обслуговували місто та навколишню округу, а ярмарки -віддалені міста й землі. Вони проводилися один-три рази на рік у період релігійних постів та на свята.

Основу міського населення складали українці. Але з другої половини ХІУст. збільшується чисельність іноземних колоністів. Причому в містах осідали переважно багаті бюргери (поляки та німці). І хоча питома вага їх у загальній кількості жителів міст була незначною, вони користувалися привілеями, захоплювали у свої руки міське управління, а отже, і монополію на ремесло й торгівлю, відтісняючи на задній план українських міщан. Особливо це відчувалося у галицько-волинських містах. Поряд з ними існували колонії вірмен, татар, євреїв та ін

В умовах наступу польської шляхти і католицької церкви для феодалів українського походження залишалось два шляхи: шлях ополячення і окатоличення та шлях орієнтації на Росію, який підтримав московський митрополит.

Географічне положення Чернігово-Сіверської землі, яка знаходилася на межі Литовської і Московської держави, було дуже зручним для місцевих удільних князів, які починають від’їжджати до Москви. Відхід у чужу державу членів вищих станів, князів і бояр був звичним у Середньовіччі. Він був характерним як для Литви, так і для Москви. Із Литви "бігали'' в Москву, а із Москви в Литву. Але такий відхід не був цікавим для держави, а для особ,стості, що відходила, був збитковим (його землі і майно на батьківщині конфісковувалися, і він залишався без засобів до існування.

З приєднанням величезних східноєвропейських просторів становище Вели­кого князівства Литовського на зовнішньополітичній арені не поліпшилося. Тиск Тевтонського ордену з північного заходу не зменшився. З півдня значної шкоди завдавали набіги кримських татар. Ще грізніша небезпека насувалася з боку централізованого Московського князівства, що проголосило своїм гаслом "збирання руських земель".

У Литві після смерті Ольгерда (1377 р.), коли великокнязівський стіл успадкував, всупереч принципам родового старшинства: Ягайло - його молодший син від другого шлюбу з тверською князівною Уляною. Це викликало обурення старших Ольгердовичів; окремі з них, навіть, відмовились визнавати Ягайла своїм сюзереном і перейшли на службу до угорського князя Людовіка Великого (Федір Ольгердович) - та московського князя Дмитра Івановича - (Андрій Ольгердович). Останній у грудні 1379 р. разом з князем Дмитром Михайловичем Боброк-Волинським і Володимиром Андрійовичем Серпуховським здійснив рейд у глиб Чернігово -Сіверщини, в результаті якого на службу до Москви перейшов брат Андрія, Дми­тро Ольгердович Трубчевський.

Князь Ягайло був ослаблений боротьбою з братами за батьківській спадок, але угоду з еміром Мамаєм про спільний виступ проти Москви підтримав. Крім того, у травні 1380 р. князь уклав мирний договір з Орденом, щоб звільнити всі свої війська для походу проти московського князя Дмитра Івановича.

Однак, в Литві не всі схвалили цю політику. Князь Кейстут, послідовний противник німців, у 1381 р. відсторонив від влади свого племінника Ягайла і уклав союз з Москвою. Проти нього виступив Новгород-Сіверський князь Дмитро Корибут. Кейстут спрямував на Корибута військо, але зазнав поразки. Згодом, за наказом небожа, Кейстут був таємно задушений. Месником за батька виступив князь Вітовт (Вітаутас) Кейстутович, котрий вдався до допомоги Ордена.

Виснажливі війни, людські жертви і територіальні втрати спонукали Ягайлу до пошуків надійного союзника для організації опору зазіхан­ням сусідніх держав. Ним виявилося Королівство Польське.

Тевтонський орден становив загрозу і для Польської держави. У політичних колах зріла ідея об'єднання Литви та Польщі з метою організації боротьби зі спільним ворогом - німецькими хрестоносцями.

14 серпня 1385р, в містечку Крево литовський князь та одинадцятирічна польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Він поклав початок військово-політичного блоку двох держав. За умовами Кревської унії, Велике князівство Литовське зобов'язувалося навернути в католицьку віру населення, передати Польщі свою казну, виплатити 200 тис. флоринів Вільгельму Австрійському за відмову від Ядвіги (вони були заручені) та навічно приєднати литовські, білоруські й українські землі до Польщі

Кревська унія Литви і Польщі 1385р. була скріплена шлюбом Ягайла з польською королевою Ядвігою у березні1386р. Ягайло під іменем Владислава став королем Польщі. А вже 1387р. захопив і приєднав до Польщі Галицьку Русь.

За умовами Кревської унії, Велике князівство Литовське зобов'язувалося навернути в католицьку віру населення, передати Польщі свою казну, виплатити 200 тис. флоринів Вільгельму Австрійському за відмову від Ядвіги (вони були заручені) та навічно приєднати литовські, білоруські й українські землі до Польщі.

Противниками унії були українські і литовські аристократи. Об'єднавшись навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта Кейстутовича, вони почали боротьбу, яка закінчилася компромісом. У 1392р. Ягайло змушений був підписати з Вітовтом у м. Острог угоду, за якою Литовське князівство зберігалося, а Вітовт був проголошений довічним великим князем Литви, але з визнанням себе васалом польської корони. Велике князівство Литовське зберігало автономію, українські землі залишилися в його складі, тобто не переходили до Польщі, що фактично означало анулювання договору в Крево. Городельський сейм 1413 року надав Литві гарантії того, що навіть після смерті Вітовта, вона матиме статус держави з власними органами управління. До 1569 року Велике князівство Литовське, маючи тісні стосунки з польською короною, існувало як самостійне державне утворення. У Польщі та Великому князівстві Литовському відносини всередині правлячих станів будувалися на засадах васалітету. Земля була власністю верховного сюзерена, який передавав її васалам за службу, перед усім військову. Найбільш високе становище серед української еліти займали князі і магнати (50-70 сімей). Вони володіли багатьма маєтками і під час війни виставляли військові загони під власними прапорами. Найчисельнішу групу складали бояри. З часом усі землевласники дістали узагальнену назву - шляхта.

На відміну від дворян інших європейських країн польська шляхта домоглася величезних прав, у тому числі право обирати королів і обмежувати королівську владу. Під час обрання Казиміра IV у 1447 р. польським королем за магнатами закріпилося право вотчинного суду. Але білорусько-українська православна аристократія була усунута від джерел збагачення й вищих адміністративних посад, і хоча у 1434 р. король Польщі Сигізмунд зрівняв православну шляхту в правах з католиками, в реальному житті дискримінація щодо православних аристократів зберігалась.
Постійні сутички литовських військ з московськими, у яких воєнне щастя схилялось то в один, то в інший бік; добровільні відходи в московське підданство цілих територій змусили литовські власті шукати виходу із скрутного становища. Останні Ягеллони: Сигізмунд І (1506 - 1548), та його син Сигізмунд II Август (1548-1572), у вирішенні державних справ здійснювали політику віротерпимості і не піддавалися впливу польської католицької ієрархії. Хоча неодноразово підтверджували дискримінаційний щодо православних Городельський привілей. Високі державні посади в Литві в цей час займали православні магнати: К. Острозький- староста брацлавський і вінницький, воєвода трокський, каштелян віденський і великий гетьман литовський; О. Юр'євич - воєвода вітебський; Д. Путятич, І. Глинський, О. Гольшанський, Ю. Ходкевич, А. Немирович, І. Ходкевич - воєводи київські; І. Сапега - воєвода підляшський, І. Горностай - воєвода трокський та інші. Всі вони вірно служили Литві. Князь К. Острозький у 1514 р. розгромив під Оршею московських воєвод; в руки переможців потрапили вся артилерія й головнокомандувач. Король Сигізмунд І двічі влаштовував йому тріумфи у Києві і Вільно, чого не удостоювався жоден з воєнних діячів Литви.

В 1563р. на Віленському сеймі Сигізмунд II Август проголосив привілей, який і скасував усі обмеження щодо православних; встановлювалися рівні права для всіх християн - католиків, православних і протестантів. Принцип віротерпимості став у Литві нормою практики і закріпився юридично, але не надовго
українськими і білоруськими землями в єдиний польський державний організм -"шляхетську республіку".

2.3. Люблінська унія 1569 р. та утворення Речі Посполитої

У другій половині XVI ст. ситуацію у Східній Європі, в основному, визначали три держави: Польща (Річ Посполита), Росія і Швеція. Територіальні амбіції цих трьох країн підігрівалися не лише традиційним суперництвом, але й відсутністю встановлених на місцевості та офіційно визнаних кордонів.

З кінця XV ст. головним напрямком експансії російських царів стала територія Великого князівства Литовського. Нездатність Литви (частково й Польщі) поодинці відбивати зовнішню загрозу призвела до того, що вже в період правління в Польщі Сигізмунда II Августа (обраного королем 1548 р.) можна говорити про цілеспрямоване польсько - литовське зближення. У часи Лівонської війни 1558-1563 р. московське військо захопило Полоцьк. На боці Москви воювали Швеція й Данія. Становище Литви було критичним. Для участі у Лівонській війні були необхідні величезні кошти та військо. Саме тому литовські, українські й білоруські шляхтичі вимагали від великого князя литовського унії з Польщею. Це був зовнішній фактор. Ще важливішими причинами підтримки шляхтою унії було бажання добитися таких же привілеїв, які мала польська шляхта, а також незадоволення засиллям можновладної еліти (магнатів).

Проти унії виступали великі литовські, українські й білоруські магнати, бо вони передбачали обмеження свого політичного панування. До того ж у Польщі, головною політичною та економічною силою була шляхта, оскільки за рішенням польського Сейму 1566 р. всі отримані раніше магнатські маєтності поверталися державі, а нові надавалися тільки за згодою загального Сейму. Для проведення унії Сигізмунд ІІ Август скликав у січні 1569 р. у м. Любліні польсько-литовський сейм. Литовські й польські посли висунули свої умови унії, які в багатьох позиціях не збігалися. Проект унії, поданий послами Великого князівства Литовського, передбачав широку автономію й навіть окрему монету. польські посли, навпаки, пропонували унію, за якою Велике князівство Литовське зливалося з Польщею в одну державу з одним королем і спільним Сеймом. У Великому князівстві Литовському лишалися своя адміністрація й судочинство. Сигізмунд ІІ Август став на бік поляків. Тоді князі К. Острозький, Г. Ходкевич, Є. Волович, К. Радзівілл покинули Сейм. У цей час король, спираючись на підтримку менш заможної шляхти, у березні й травні приєднав до Польщі Волинь і Підляшшя, а 5 червня включив до складу польської корони Брацлавщину та Київщину. Слід зазначити дві обставини цієї акції. Загарбання українських земель обґрунтовувалося тим, що нібито, вони колись належали Польщі та що вона від того мала й матиме неабияку користь. Про інтереси Литви як держави, не згадувалося, тим більше про інтереси українського народу.

Територія Великого князівства Литовського зменшилася вдвічі. Литовські делегати повернулися на сейм і просили не відбирати вних маєтності й зберегти певну автономію Литви.Вони добилися для своєі держави лише окремоі печатки, гербу,фінансів,адміністрації та війська.

Найзапекліший опір унії чинили українські магнати О.Чарторийський, К. Острозький,Б.Корецький,К.Вишневецький. Проте й вони невдовзі поступилися, висловившись так: „Заявляємо вашій королівській милості, що ми приєднуємось як вільні й свобідні – з тим,щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях...”

Люблінська унія 1569 р. - угода про об'єднання Польщі й Литви в єдину державу - Річ Посполиту ("справа народна",букв.-республіка) була попередньо підписана 28 червня 1569 р. на спільному засіданні депутатів польського та литовського сеймів. 1 липня 1569р., коли литовські делегати повернулися на Сейм і погодилися з планом створення Речі Посполитої відбулося остаточне укладення Люблінської унії.

Акт про возз'єднання визнавав, що король Речі Посполитої є виборним і одночасно обіймає два престоли - польський королівський та литовський великокнязівський. Створювалися об'єднаний Сейм, загальна грошова система; польська шляхта дістала право володіння земельними угіддями на всій території країни.. Водночас Литва зберегла власний герб, державну печатку, законодавство, армію, фінанси та адміністрацію. Таким чином, більшість українських регіонів опинилися під владою польської шляхти. Лише частина українського Полісся (прикордонні з Білоруссю землі) залишалася у Литви, північну Буковину утримувала Молдова (з 1514 р. - Туреччина). Східну частину Карпатської України після 1526 р. опанувала Австрія, західну - Трансільванія; Чернігово-Сіверська земля контролювалася до 1618 р. Росією.

Після Люблінської унії 1569 р. і утворення Речі Посполитої на українських землях відбуваються зміни в адміністративному управлінні. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й великому Сеймові, до якого входили магнати, шляхта й верхівка католицького духовенства. Територія Речі Посполитої поділялася на воєводства. Українські землі поділялися на 6 воєводств: Руське (землі: Львівська, Галицька, Перемишльська, Сяноцька, Холмська), Белзьке (повіти: Бузький, Тородельський, Грабовецький), Волинське (повіти: Володимирський, Луцький, Кременецький), Подільське (повіти: Кам'янець-Подільський, Червоноградський, Летичівський), Брацлавське (повіти: Брацлавський, Вінницький), Київське (повіти: Київський. Овруцький, Житомирський).

На чолі воєводства стояли воєводи. Воєводства поділялися на повіти, їх очолювали старости і каштеляни (коменданти фортець).

Зазнала змін і судова система. За прикладом Польщі на українських землях у кожному повіті були впроваджені гродські й земські суди. Гродський (від "грод"- замок, фортеця) суд очолював староста, призначений королем. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи: про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд був становим - шляхетським, і обирався місцевою шляхтою. На своїх сесіях він розглядав різні цивільні справи й межові суперечки шляхти та вирішував конфлікти щодо нерухомого майна.

Литовський Статут і українська мова вживалися в судово-адміністративних установах трьох воєводств: Волинському, Брацлавському й Київському. Крім того, вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.

У волостях і повітах діяли місцеві сеймики, у яких шляхта вирішувала справи місцевого порядку і обирала судових урядовців та своїх представників до загальних Сеймів і трибуналів.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято польськими магнатськими родинами, які мали там необмежену владу. Посилюється кріпосний гніт. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.



Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки: передусім, сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії; але в той же час возз'єднала українські землі, забезпечила розвиток культурно-освітнього руху, знайомство із західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення у боротьбі за національне виживання

Після захоплення Візантії турками-османами у 1453р. Київська митрополія залишилася "без нагляду" патріархів Константинополя. Пристосування до османського панування було нелегким. Християнство в мусульманській Туреччині вважалося другорядною релігією. Грецька православна церква боролася за виживання. Тільки протягом другої половини XV ст. змінилося 18 константинопольських патріархів, а в XVI ст. - 22.



Київська митрополія, яку відновили у 1458р., охоплювала 10 єпископств на Україні та в Білорусії і була під верховенством Константинопольського патріарха.

Але, дотримуючись тогочасної практики, великі князі Литви, а згодом і королі польські прибрали собі право покровительства, тобто змогли призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. З 9 митрополитів XVI ст, від Іони II (1502-1507) до Михайла Рогози (1589-1599), жодного не обирав церковний собор, всі вони призначалися королем і благословлялися після цього патріархом. Ще згубнішою була корупція, породжувана покровительством світської влади. Нововисвячені на священиків шукачі поживи часто підкупом здобували сан єпископа, відтак отримуючи можливість плюндрувати свої єпархії, розпродуючи ікони, коштовності та землі. Негідно поводилося навіть найвище духовенство. Так, митрополит Онісифер Дівочка, дозволяв єпископам одружуватись навіть тричі; єпископ Кирило Терлецький постав перед судом за підозрою у вбивстві, зґвалтуванні й погрозах; єпископ Іон Борзобогатий вимагав у прихожан плату за відвідування церкви. "Беручи приклад із своїх ієрархів, парафіяльні священики поводилися так ганебно, що сучасники скаржилися, ніби серед них можна було зустріти самі лише "людські покидьки", які скоріше підуть до шинку, ніж до церкви", - пише Д. Дорошенко,

За таких умов культурний вплив православ'я був дуже обмежений. Школи, ці колись найбільш привабливі установи церкви, були занедбані. Малограмотні вчителі ледве могли навчити дітей основ писання, читання та катехізису. Православна церква за рівнем освіти поступалася католицькій. Вона культурно зубожіла, її література обмежувалася церковними книгами. Той, хто прагнув здобути високу освіту в західноєвропейських університетах та прилучитися до європейської культури, мусив звертатися до латинських книг і переходити (назовсім чи тимчасово) в католицтво.

Орден Єзуїтів, збираючи в своїх лавах відданих і добре освічених членів, заснував по всій Речі Посполитій цілу мережу колегій. Єзуїти не лише виховували поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську і православну молодь, їхні найкращі полемісти, й серед них Пйотр Скарга, бичували у проповідях та на відкритих диспутах догматизм та культурну відсталість, приписувані православ'ю. У своєму трактаті "Про єдність церкви Божої" Скарга доводив, що православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом. "Греки обдурили тебе, о руський народе, - писав Скарга, - бо, давши тобі святу віру, вони не дали грецької мови, змусивши тебе використовувати слов'янську, аби ти ніколи не зміг дійти до правдивого розуміння і знання... адже за допомогою слов'янської мови ніколи не можна пізнати істину".

Українська знать, як і всяка знать, за своїм єством була чутливою до власного соціального статусу, й пов'язаність із релігією та культурою, що вважалися неповноцінними, глибоко вражала її самолюбство. Внаслідок цього, українські аристократи стали масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним - польську мову та культуру.

Найхарактернішим прикладом відступництва українського шляхтича від православ'я може бути Вишневецький Ієремія (Ярема) (1612 - 1651р.р.) - син православних батьків Михайла Вишневецького і Раїни Могилянки. Він учився в Єзуїтському колегіумі у Львові, вивчав воєнну справу в Італії та Іспанії. Ієремія навіть не зважив на заповіт своєї матері, яка на смертній постелі молила і закликала страшними клятвами свого сина зберегти віру батьків; не зважив він і на поради свого дядька по матері Петра Могили, який також закликав його залишитися при вірі своїх предків. Зразу ж після смерті матері Ієремія, під впливом єзуїтів, у 1631 р. прийняв католицтво і почав настирливо насаджувати католицизм у своїх неосяжних володіннях на Лівобережжі, побудував костьоли в Прилуках, Лубнах, Ромнах, Лохвиці, Білому Камені, Мошнах. З початком Визвольної війни пішов зі своїм загоном на Правобережжя, де проводив жорстокі екзекуції українського населення. Свою жорстокість він здійснював люто, перевершуючи поляків, турків і татар. Очолював магнатські кола, які вимагали жорстокої розправи з повстанцями та встановлення шляхетського панування на Україні. Здобув собі славу першого героя панської Польщі, а український народ затаврував його жорстокість і бузувірство у своїх думах та історичних піснях.



Незважаючи на свою ослабленість, православ'я змогло прийняти виклик польського католицизму. Борючись з ворогом його ж методами, невелика купка українських магнатів, що лишались відданими давній вірі, засновували у своїх володіннях православні школи та друкарні. У 1568 р. Григорій Ходкевич надав притулок у своєму маєтку в Заблудові Івану Федорову (друкарю). У 1570 р. на території своїх володінь заснував школу та друкарню князь Юрій Слуцький. Підтримав православ'я і князь Андрій Курбський, який у 1570 р. оселився на Волині. Але найбільші заслуги перед православною церквою мав князь Костянтин Острозький. Це в його маєтку - місті Острозі у 1576 р. була заснована Слов'яно-греко-латинська академія, навколо якої згуртувалися вчені й письменники (Герасим Смотрицький, Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Ян Лятос, Кирило Лукарис). 1620 р. онука князя Ганна Ходкевич реорганізувала академію в єзуїтський колегіум.

Церковна криза зумовила втручання у релігійні справи міщанства, організованого в братства. Активно протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне життя, особливо діяльність церковної ієрархії. У 1586 р. від Антіохійського патріарха Йоакима V (бл. 1581-1592 р.р.) Львівське Успенське братство, а згодом і братства Києва та Луцька отримали право контролювати духовенство й підпорядковуватися не своїм єпископам, а безпосередньо константинопольському патріарху. Це право називалося ставропігією, а братства стали ставропігійними. Братства також встановлювали через грецьких церковних служителів зв'язки з Москвою, отримували матеріальну допомогу для діяльності своїх шкіл і друкарень.

Поступово на Україні визріває думка про доцільність унії (об'єднання) православної та католицької церков. Від унії очікувалося досягнення єдності віри і згоди усіх християн, урівнення прав православних з католиками в державі. Вище духовенство в Україні прагнуло одержати рівні права з польським, аристократія мріяла про високі посади в структурах управління Речі Посполитої. Польський король, урядовці, єзуїти прагнули через релігійну єдність тісніше прив'язати Україну та Білорусію до Польщі й віддалити їх від небезпечного впливу сусідньої православної Москви.

Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало, очевидно, й утворення 1589 р. сильного Московського патріархату, який відразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями у Речі Посполитій. За ініціативою Львівського владики Г. Балабана з 1590 р. у глибокій таємниці йшли переговори єпископів про підготовку релігійного союзу України й Білорусі з Римом. Перша грамота про згоду православних єпископів на унію була складена 24 червня 1591 р. і підписана Луцьким єпископом Кирилом Терлецьким, Львівським єпископом Гедеоном Балабаном, Пінським єпископом Леонтієм Пельчицьким і Холмським єпископом Діонісієм Збируйським. Ще до поїздки в Рим польський король грамотою від 18 травня 1592. р. надав привілеї єпископам, які погодилися прийняти унію. У грудні 1594 р. єпископи К.Терлецький та І. Потій розробили план і деталі переходу православних парафій під владу папи римського. 1 червня 1595р. Київський митрополит М. Рогоза, єпископи: Володимирський - І. Потій, Луцький - К.Терлецький, Пінський - Л. Пельчицький і Кобринський архімандрит І. Гоголь підписали докладні умови (артикули) унії для представлення папі і королю, а 12 червня митрополит і всі єпископи підписали соборне послання до папи з висловленням згоди на прийняття унії. Ці два документи представляли собою все необхідне для поїздки І. Потія і К.Терлецького в Рим, яких король призначив послами до папи ще в травні 1594р. 24 вересня 1595 р. посланці виїхали до Риму і прибули туди 15 листопада. 23 грудня відбулася заключна аудієнція у папи Климента VIII, де він дав офіційну згоду на унію, а єпископи принесли присягу на вірність папі.

6-10 жовтня 1596 р, у Бресті (Бересті, Бристі) в церкві святого Миколая відкрився церковний собор, який проголосив унію - перехід православної церква під владу римського папи. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковнослов’янська мова - мовою богослужіння. Уніатське духовенство звільнялось від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті (але уніатський митрополит одержав місце в сенаті лише 1790р.- всього за 5 років до ліквідації Польської державності). Водночас у будинку князя К.Острозького представники православного духовенства, владики з Олександрії, Константинополя та інших міст прокляли акт унії.

Так українське суспільство розкололося навпіл: з одного боку православні магнати, більшість духовенства та народні маси, в той час як з іншого - колишні ієрархи (митрополит, 5 єпископів і 3 архімандрити), підтримувані королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала церковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, що почалося як спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська, або греко- католицька, як її згодом стали називати.



Для України й Білорусії Берестейський (Брестський) собор означав ускладнення й загострення релігійної атмосфери. Рим розглядав унію не як акт об'єднання двох церков, а як повернення православних "у лоно Римської католицької церкви". Тобто, було взято курс на повне поглинення православної церкви католицизмом. Унія спричинила розкол української нації на конфесійній основі на непримиренно ворожі табори, поділ єдиної раніше церкви на православну й уніатську та жорстоку боротьбу між ними.

Польський король Сигізмунд III Ваза оголосив Брестську унію обов'язковою для православного духовенства і всіх віруючих. Наступ проти православ'я провадився в кількох напрямках. Православним чинилися перешкоди в обійманні посад у міському самоуправлінні та економічній сфері життя. Відбувалося масове закриття православних церков і монастирів, позбавлення їх маєтностей, які часто передавалися уніатам, що вело до ненависті і боротьби між православними та уніатами. Всіляко принижувався престиж православної церкви, поширювалася практика заборони виконувати святі таїнства і обряди. Далеко не поодинокими були випадки примусового навернення мешканців міст і сіл в уніатство чи католицтво. (Князь Владислав Заславський у 1630 р. наказав усім священикам церков, що перебували в його маєтках, прийняти уніатство).

На захист православної церкви стало козацтво. В 1610 р. воно не дозволило уніатському митрополиту Іпатію Потію підпорядкувати собі Київські церкви й схилити місцеве духовенство до унії. В 1615 р. гетьман Петро Конашевич Сагайдачний разом з Військом Запорозьким вступив до Богоявленського братства, яке протистояло поширенню католицизма й уніатства.

Козацтво, захищаючи православ'я, вдавалося не лише до аргументів слова, а й до шаблі. Козаками було вбито в 1618 р. намісника уніатської церкви в Києві митрополита А. Грековича, міського війта Ф. Ходика, у 1623 р. у Вітебську був убитий архієпископ - уніат Й. Кунцевич, козаки погрожували розправою членам церковного собору 1629 р.

Папський нунцій Каміло Торес у 1622 р. сповіщав Римську курію: „ Все робиться для того, щоб зламати опір православних, але перешкоджає цьому ко­зацтво - народ войовничий і сміливий ... Козаки стають на захист православ'я часом з проханням, часом з погрозою, але завжди зі зброєю у руках."

Висновок
Після занепаду Галицько-Волинського князівства політично роздріблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського. Здійснювалося це не шляхом відкритої війни та прямого загарбання, а здебільшого за допомогою «тихої експансії»: дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування i купівлі прадавніх руських земель тощо. Значна частина населення Pyci вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям i сприяли тому, що українські землі звільнилися від iгa вже на початку XV ст., тобто на півстоліття раніше, ніж pocійські землі..

Велике князівство Литовське перетворилося на державу, яка простяглася від Балтики до Чорного моря, від Підмосков’я на сході до кордонів Польщі та Угорщини на заході. Таким чином під владою Литви опинилися литовці, українці, білоруси і частина росіян.

Саме в цей період подолання феодальної роздрібленості та утворення централізованих Російської та Литовської держав остаточно завершився той етнічний процес, що привів до формування на єдиній слов'янській ocновi pociйськоїi, української та білоруської народностей.

Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі підкори­лися руському культурному впливу і почали вважати себе нащадками князів Київської Русі, прийняли Руську Правду як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність.

З 1340-х років польські королі розпочинають свою експансію українських земель. Король Казимир включає до своїх володінь західноукраїнські землі - Галицьку, Белзьку, Холмську ( остаточне приєднання 1387 р.).

Скориставшись із внутрішніх чвар у Литві, 1430 року Польща поширює свою владу на Західне Поділля із центром у Кам'янці. Водночас Чернігівщина, Новгород-Сіверщина й Стародубщина потрапили під владу Московського царства,-Північною Буковиною оволоділа Угорщина. У 1359 році ця територія опинилася під владою Молдавії, а в середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією потрапили до складу Туреччини.

З кінця XIV ст. впродовж наступних майже 200 років долю більшості українських земель визначав політичний курс Польщі і Литви, спрямований на обопільне зближення. Кревська унія 1385 р. поклала початок політичному зближенню Литви та Королівства Польського. Цей процес завершився Люблін­ською унією 1569 р., яка об'єднала ці дві країни в нову державу - Річ Посполиту.

Незважаючи на те, що союз Польщі й Литви дав змогу протистояти наступу Тевтонського ордену і став подією величезного політичного значення, для України він мав вкрай негативні наслідки. Переважна більшість українських земель опинилася під владою кріпосницької й католицької Польщі. Впродовж XV-XVIст. українське селянство зазнало повного закріпачення. Розвиток фільваркової системи призвів до нового поси­лення феодальної експлуатації. У становищі кріпаків фактично пере­бували й мешканці приватновласницьких міст. Лише в містах, - що мали право на самоуправління («магдебурзьке право»), ситуація була дещо кращою.

Колонізація українських земель поляками доповнилася наступами на українську культуру, а після Брестської церковної унії 1596 р.- ще й релігійним та національно-культурним гнітом. Польське проникнення на українські землі кардинально відрізнялось від литовського: польський уряд із самого початку утверджено намагався зробити їх своєю провінцією, нав’язати польське право, адміністративну систему, витіснити православ’я шляхом наильницького поширення католицизму. В майбутньому політика, що проводилась Польською короною в Україні, породила гострий релігійний та етнічний конфлікт.

Унаслідок полонізації (ополячення) і окатоличення виникла пряма загроза існуванню українського народу як етнічної єдності.

Наприкінці ХV ст. на теренах України появилася нова сила, яка визначила шляхи боротьби за незалежність – українське козацтво.

Заклик до ліквідації унії пробудив небувалий ентузіазм мас, згуртувавши всі прошарки і стани українського суспільства. Український народ піднявся на Нціонально- визвільну війну 1648-1657років.

З часів Менглі-Гірея (хани з династії Гіреїв панували в Криму до кінця ХVІІІст.) між заселеною територією Київської землі і татарськими кочів'ями залягла широка і пустельна степова смуга, відома впродовж наступних століть як "Дике поле ". Воно стало ареною постійних дрібних кривавих зіткнень. Кримське ханство відразу вияснило свою політику і дотримувалось її до кінця. Вона була дуже простою: жити за рахунок своїх християнських сусідів - Литви і Москви.

Завдання це полегшувалось для татар тим, що їх сусіди знаходились в непримиримій ворожнечі між собою. Ворожнечі цій не було кінця, тому що занадто багато було приводів для постійних зіткнень на довгій прикордонній смузі між Україною і Московським князівством. Два державних центри відтягували її то в той, то в інший бік. Крим мав з цієї ворожнечі безкінечну користь: то розоряв Литву в союзі з Москвою, то Москву - в союзі з Литвою. Та незалежно від великих походів, завжди вкрай спустошливих, незалежно від всілякої політики, від державних союзів чи договорів, кочівники-татари, як, врешті, і осілі, постійно нападали на українські окраїни заради здобичі ("полону"). Руські невільники стали найважливішою складовою частиною економічного життя Криму. На їх плечі падав основний тягар продуктивної праці всередині півострова. Вони ж були і предметом торгівельного збуту не тільки на місцевих, але й на віддалених ринках Азії і Африки.

Література
1. М.С. Грушевський. Очерк истории украинского народа. – К.: Лыбедь, 1991. с.17

2. В.К. Губарєв. Історія України: Довідник школяра і студента. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2005. с.102-104

3. В.М. Заруба, Р.Ю. Васковський. Історія України (з найдавніших часів до сьогодення). Навчальний посібник для абітурієнтів. – Дніпропетровськ: Юридична академія МВС України, 2005. с. 157

4. П.П. Захарченко, О.В. Кузьминець. Історія держави та права. Навчальний посібник для дистанційного навчання. – К.: Університет «Україна», 2004. с.48-67

5. І.М. Конончук. Історія України від стародавніх часів до «Помаранчевої революції». Навчальне видання.- Ніжин: ТОВ «Гідромакс», 2005. с. 38-74

6. В.Ю. Король. Історія України. Навчальний посібник. 2-ге видання. – К., 2005. с. 68

7. В.Ф. Остафійчук. Історія України: сучасне бачення. Навчальний посібник. – К., 2002. с. 68

8. П.М. Сас. Історія України. XVI-XVIII століття: Навчальний посібник. – Л.: Дивосвіт, 2001. с. 5-27

9. А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.М. Литвин та ін.. Новітня історія України. Підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. 2-ге видання, перероблене і доповнене – К., 2002. с. 68

10. О. Субтельний. Україна: історія. – К.: Либідь, 1993. с. 54

11. О.М. Уривалкін, І.М. Коночук. Історія України від стародавніх часів до сьогодення. – К.:Т-во «Знання» України, 2001. с. 61-69

12. А.С. Чайковський, В.Ф. Шевченко. Історія України. Посібник для старшокласників та абітурієнтів. – 2-ге видання, перероблене. – К.: А.С.К., 2001. с. 28






База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка