Рецензенти: В. В. Речицький, кандидат юридичних наук, доцент В. О. Ріяка, кандидат юридичних наук, доцент Відповідальний редактор Ю. М. Тодика, академік апн україни, доктор юридичних наук, професор



Сторінка1/35
Дата конвертації06.11.2016
Розмір6.19 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35
О. Г. Кушніренко т. М. Слінько

Права і свободи

Людини та громадянина

Харків «факт» 2001

ББК 67.300 К96

Рецензенти:

В.В. Речицький, кандидат юридичних наук, доцент В.О. Ріяка, кандидат юридичних наук, доцент

Відповідальний редактор — Ю.М. Тодика, академік АПН України, доктор юридичних наук, професор

У навчальному посібнику на основі Конституції України та діючих законодавчих актів аналізуються відповідне національне законодавство і міжнародно-правові акти, дається співвідношення прав людини та громадянина. Розглянуті найбільш важливі громадянські, політичні, соціально-економічні та інші права і свободи, основні обов'язки громадян, а також гарантії та механізм їх захисту. Висвітлюється питання правового статусу національних меншин, іноземців і біженців в Україні.

Для студентів і викладачів юридичних вузів, факультетів, коледжів, ліцеїв, а також широкого кола читачів.

ВІД АВТОРІВ

Даний навчальний посібник створений, насамперед, для студентів заочних факультетів Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, які вивчають спеціальний курс «Права і свободи людини та громадянина». Саме такий підхід й визначив структуру і зміст посібника. В ньому розглянуті проблеми правового регулювання основних прав і свобод, дається їх класифікація, аналізуються гарантії та механізми їх захисту. У книзі висвітлюються питання основних обов'язків громадян, правового статусу національних меншин, іноземців і біженців в Україні.

Майже всі питання, які винесені або можуть бути в майбутньому винесені на залік, знайшли у посібнику досить широку й обгрунтовану відповідь. Це, на нашу думку, дозволить студентам значно полегшити засвоєння матеріалу, краще зрозуміти важливість прав і свобод людини, можливість їх використання і захист в тих випадках, коли вони порушуються.

При підготовці посібника були використані чисельні письмові джерела і законодавчі акти. Для кращого розуміння і запам'ятовування матеріалу ми свідомо відмовились від цитування і посилання на відповідних авторів. Список літератури та необхідні законодавчі акти (або витяги з них) додаються до тексту.

Крім того, автори використали власний досвід, який набули під час зарубіжних поїздок і стажувань, звідки привезли не тільки книги, але й багаті враження від зустрічей з колегами, зокрема в університеті міста Ов'єдо (Іспанія).

Висловлюємо подяку академіку АПН України Ю.М.Тодикі, кандидату юридичних наук, доценту В.В.Речицькому, кандидату юридичних наук, доценту В.О. Ріякі та іншим викладачам Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, спілкування з якими допомагає нам поглибити професійні знання.

Ми розуміємо, що в посібнику не все вдалося в повній мірі і в повному обсязі, а тому з урахуванням пропозицій і зауважень читачів ця робота буде удосконалюватись.

I8ВN 966-637-023-9

© О.Г. Кушніренко, Т.М. Слінько, 2001

Глава І. Основні права і свободи людини та громадянина, їх правове регулювання

§1. Поняття прав людини та громадянина

Проблема прав людини та громадянина є однією з найактуальніших у національному праві різних країн світу, в тому числі

й в українському праві.

Інститут прав людини та громадянина закріплює свободу народу і кожної людини від свавілля державної влади і є серцеви- ! ною конституційного ладу. Саме права та свободи людини й громадянина, закріплені в нормах права, створюють у своїй єдності правовий статус особи. В юридичній літературі цьому питанню приділяється значна увага. Цей інтерес пояснюється тим, що об'єм прав і свобод, що складають правовий статус, у значній мірі залежить від того, виступає індивід у якості людини або у якості

громадянина.

Виникає питання, в чому суть цього розмежування, або «роздвоєння людини»? В літературі вважають, що відмінність безпосередньо витікає з розрізнення громадянського суспільства й держави, подолавши при цьому однобічний погляд при розгляді людини в її взаємозв'язку тільки з державою, розширює сферу

його самовизначення.

Права людини — це істотні, невідчужувані права, які належать їй від народження. Вони можуть існувати незалежно від того, визнає їх держава або ні, закріплює їх на законодавчому рівні, а також незалежно від зв'язку їх носія з тією чи іншою державою. До невідчужуваних прав відносяться право на життя, безпеку, власність, особисту недоторканість та інші. Вважається, що ці права держава не може дарувати або відчужувати своїми актами або діями. Як свідчить світова практика, у світі багато людей не мають статусу громадянина (особи без громадянства — апатриди), а це значить, що вони володіють правами людини, але не мають прав громадянина. На думку М.І.Матузо-

ва та О.В.Малька, права людини не завжди виступають як юридичні категорії, а тільки як моральні або соціальні.

Права громадянина—це права, які регулюють сферу відносин індивіда з державою, у якій він розраховує не тільки на відмежування своїх прав від незаконного втручання, але й на активне сприяння держави в їх реалізації.

Тобто, права громадянина пов'язані з фактом громадянства, приналежності особи до визначеної держави, політичного

співтовариства.

Права громадянина знаходяться під захистом тієї держави, до якої належить дана особа. До прав громадянина відносяться, наприклад, виборче право, право на об'єднання у політичні партії, право на участь в управлінні справами держави та інші. Можна також віднести і деякі соціально-економічні права, які надаються громадянам із врахуванням матеріальних можливостей держави, в залежності від рівня розвитку демократії у державі, від її традицій та інших обставин. Але, як вважає В.Є.Чир-кин, не існує непереборної межі між правами людини та правами громадянина, не завжди між ними можна провести різницю, їх розподіл має переважно теоретичний характер. Права людини та права громадянина закріплюються в Конституції країни, а тому повинні забезпечуватися державними органами.

Уперше таке розмежування було закріплено Декларацією прав людини та громадянина 1789 року, і на сьогодні більшість конституцій країн світу містять норми, які відносяться до правового статусу обох цих суб'єктів. Розмежування прав на «два сорти» усередині держави позбавляється практичного значення. Варто зауваження, що навіть апатриди, які проживають на території тієї чи іншої держави, перебувають під юрисдикцією її законів та міжнародного права. На думку І.Є.Фарбера «між правами людини, громадянина та особи немає абсолютної межі». Можна погодитись з цим твердженням, тому що за основними компонентами права людини та права громадянина співпадають. До того ж вони забезпечуються одними і тими ж державно-правовими, економічними та соціальними механізмами.

Конституція України розмежовує основні права та свободи на права і свободи людини та громадянина. Такий підхід не є традиційним для нашого конституційного законодавства. Ви-

значаючи розмежування між правами людини і громадянина Основний Закон тим самим відновив ті загальнолюдські цінності, які були затверджені в ході буржуазних революцій і знайшли своє втілення у законодавчих актах, уперше в історії людства закріпивши рівність, свободу, право на щастя, — у Декларації незалежності 1776 р., Біллі про права 1799 р. (США), Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (Франція).

Другий розділ Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» усіма статтями послідовно розмежовує права та свободи за згаданим принципом, і це знаходить вираз у формулюваннях статей. Так, там, де мова йде про права людини, Основний Закон застосовує такі формулювання: «кожен має право» (ст.ст. 28, 35,41,42,43,47,48, 50, 53, 56, 59), «кожна людина має право» (ст.ст. 23,27,29), «кожному гарантується» (ст.ст. ЗО, 31, 34, 57), «усі мають право» (ст. 40) та інші.

Використання таких формулювань підкреслює визнання вказаних прав і свобод за кожною людиною, яка перебуває на території України, незалежно від того, є вона громадянином України, іноземцем або особою без громадянства. Статті 25,36, 38,39 Основного Закону закріплюють права, які належать тільки громадянам України. Це переважно політичні права — право зборів, мітингів, демонстрацій, право приймати участь в управлінні державними справами, обирати та бути обраним, право рівного доступу до державної служби; право на участь у здійсненні правосуддя; право на звернення. Поряд із цими правами у ст. 46 закріплюється соціальне право, яке належить тільки громадянам нашої держави. Таким чином, «права людини» притаманні усім людям від народження, незалежно від того, є вони громадянами держави, у якій проживають, або ні, а «права громадянина» включають у себе ті права, які закріплюються за особою в силу його приналежності до держави (громадянства).

§2. Поняття «права» і «свободи», їх відмінність

Терміни «права» і «свободи» достатньо часто вживаються в національному праві різних країн світу, в тому числі і в українському законодавстві. Для чіткого визначення правового статусу людини і громадянина важливо дійти до визначеності розуміння — що ж собою являють поняття «права» і «свободи».

У цілому ряді статей розділу другого Конституції України їм приділяється значна увага, а також і в законодавчих актах усіх галузей законодавства: конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, сімейного, кримінального та інших. Відразу необхідно підкреслити, що за своєю юридичною природою та системою гарантій права і свободи ідентичні. Вони окреслюють забезпечені державою соціальні можливості людини у різних сферах. На думку П.М.Рабиновича та Б.В.Ще-тиніна, свободи — це ті ж права, тому їх часто ототожнюють між собою. Однак свободи мають свою специфіку.

Співвідношення між цими категоріями наступне.

Термін «право» означає міру можливої поведінки людини, здійснення тих або інших дій, закріплених у нормативно-правових актах. Тобто це більш чітка категорія і варіанти його використання визначені в юридичних актах. Так, у Конституції України закріплюються наступні права: «Кожна людина має невід'ємне право на життя» (ст. 27), «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (ст. 48), «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди» (ст. 50).

В.Ф.Погорілко стверджує, і з цим неможливо не погодитись, що у своїй основі право громадянина є завжди правом на те, що потрібно людині, на що вона претендує або те, що закон їй надає, чим закон її забезпечує, що служить інтересам людини, задоволенню її потреб, що визначається як соціальне благо, соціальна цінність.

Термін «свобода» — це філософська і правова категорія, яка означає самостійний вибір індивідом або організацією варіанта своєї поведінки. Свобода — це можливість користуватись і розпоряджатись тим або іншим соціальним благом, цінністю, задовольняти власний інтерес або якусь життєву потребу таким чином, аби не порушувати права інших людей. Разом із тим, аналіз конституційного законодавства вказує на те, що термін «свобода» — більш широке поняття і може мати багато варіантів здійснення.

Так, у Конституції України закріплено: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість» (ст. 29); «Кожно-

му гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань» (ст. 34 ч. 1); «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання» (ст. 35 ч. 1) та інші. При цьому необхідно враховувати, що Основний Закон надає людині свободу таким чином, щоб вона не могла бути використана проти інтересів суспільства, держави та інших громадян. Тобто, якщо у статті 29 Конституції України закріплено суб'єктивне право кожної людини на свободу та особисту недоторканість, це не означає, що людина може поводитись як заманеться, незалежно від чужої волі, без примусу. Таке розуміння свободи не відповідає обов'язку особи додержуватись Основного Закону, поважати права і свободи, честь і гідність інших осіб.

Наведене вище дає змогу зробити висновки, що чітке розмежування між «правами» і «свободами» провести важко, оскільки частіше всю сферу політичних прав із чітко визначеними правомочностями також називають «свободами». Як вважають вчені-юристи, відмінності в термінології є скоріше традиційними, які склалися ще за давніх часів (XVIII—XIX ст.ст.).

§3. Право нації на самовизначення і права людини

Право на самовизначення — це невід'ємне право народів, яке означає право народу (нації) самостійно визначати форму свого державного існування, як у вигляді окремої держави, так і у складі іншої держави.

Право нації на самовизначення відноситься до третього покоління прав людини, які ще називають колективними чи солідарними правами.

Міжнародно-правове закріплення принципу права народів на самовизначення знайшло своє відображення в Статуті ООН від 25 червня 1945 року, Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам від 1960 року, Міжнародному Пакті про громадянські і політичні права від 1966 року, Декларації про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Ста-туту ОН від 1970 року, Африканській Хартії прав людини і 1984 о 1Д Р°КУ' Декларації про право народів на мир від - в Інших міжнародних угодах, а також резолюціях

ьної Асамблеї ООН.

• Виходячи з основних положень міжнародно-правових документів та з точки зору сучасних тлумачень права нації на самовизначення, можна дійти висновку, що:

1) усі народи мають право на самовизначення, яке здійснюють вільно, без стороннього втручання, вони вільно встановлюють свій політичний статус і забезпечують свій економічний, соціальний і культурний зв'язок;

2) усі держави зобов'язані поважати це право;

3) усі держави зобов'язані сприяти здійсненню народами права на самовизначення;

4) усі держави зобов'язані утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які позбавляють права нації на самовизначення, свободу та незалежність;

5) у боротьбі за незалежність народи можуть користуватися усіма необхідними засобами.

Разом із тим, право нації на самовизначення неможливо відокремити від безперешкодного здійснення усіх прав індивіда й легітимність цього колективного права підтверджується або спростовується відношенням народу, який самовизначається, до права кожної людини незалежно від будь-яких чинників, в тому числі національності, мови, расової належності, релігійних переконань тощо. В цивілізованому розумінні самовизначення не відокремлюється від принципу непорушності прав людини. Саме тому міжнародно-правові норми виражають неподільність колективного права народу на самовизначення і прав окремого індивіда, їх рівнозначність, дають правову основу для їх збалансованого розвитку. Дотримання прав людини як окремої особи може бути досягнуто тільки за умов одночасного забезпечення її основних національних прав.

Згідно з Декларацією про державний суверенітет України, проголошеною 16 липня 1990 року, наша держава є суверенною, національною, яка розвивається в існуючих кордонах, на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення. Підтвердженням цих положень було прийняття Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленого 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням.

Відносини, які виникають з приводу реалізації громадянами України прав і свобод, пов'язаних з їх приналежністю до націо-

2 ОТ. Кушнірснко

нальних меншин, регулюються Конституцією України, Декларацією прав національностей від 1 листопада 1991 року. Для забезпечення реалізації положень Декларації прав національностей і гарантування національним меншинам права на вільний розвиток був прийнятий Закон «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року.

В Україні всі національності мають право на збереження їх традиційного розселення. Стаття 10 Закону «Про національні меншини» закріплює, що держава гарантує національним меншинам право на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного і сучасного розселення. Питання про повернення на територію України представників депортованих народів вирішується відповідними законодавчими актами та договорами України з іншими державами. Згідно з Декларацією прав національностей, представники народів і національних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, мають право займати будь-яку посаду в органах державної влади й управління, на підприємствах, в установах і організаціях. Вони мають право вільно обирати та відновлювати громадянство. За всіма національностями визначається право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання. Українська держава гарантує всім національним меншинам право на національно-культурну автономію, створює необхідні умови для розвитку й використання мов інших національностей. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається. Кожен громадянин України має право на національне прізвище, ім'я та по батькові і на його відновлення. Громадяни, у національній традиції яких немає звичаїв орієнтувати «по батькові», мають право записувати у паспорті лише ім'я та прізвище, а у свідоцтві про народження — ім'я батька та матері. Громадяни — члени національних меншин вільні у виборі обсягу та форм здійснення своїх прав і реалізують їх як особисто, так і через відповідні державні та громадські структури. Зокрема, вони мають право висувати своїх кандидатів у депутати, мають право зносин з особами своєї національності за межами України.

10

§4. Юридична природа конституційних прав, свобод та обов'язків



Проблема юридичної природи конституційних прав, свобод та обов'язків, хоча і не зводиться до обговорення їх суб'єктивного характеру, тим не менше, це питання займає в ній одне з центральних місць.

Кажучи про конституційні права і свободи, частіше використовують терміни «права і основні свободи» і дуже рідко термін «суб'єктивні права». На думку професора Я.Д.Воєводіна, юридична природа конституційних прав і свобод може бути розкрита і зрозуміла тільки у порівнянні суб'єктивного права як сукупності норм і суб'єктивного права як можливості людини обирати вид і міру поведінки у рамках закону.

Усі права громадян у юридичній науці на професійній юридичній мові називають суб'єктивними, тобто індивідуальними, які належать не тільки усім, але і кожному. Суб'єктивне право — це гарантована державою міра можливої (дозволеної) поведінки особи.

Слід зазначити, що на сьогодні в юридичній літературі з приводу даного питання склалися дві протилежні точки зору. Представники однієї з" них заперечують суб'єктивний характер конституційних прав, свобод і обов'язків, зокрема у контексті принципу «не заборонено законом, дозволено» (В.Г.Сокуренко, В.В.Лазарєв та інші). Прихильники іншої рішуче висловлюються за визнання за ними такої якості. І хоча ще в недалекому минулому перша точка зору була панівною, то зараз, як свідчить аналіз, більшість підтримують суб'єктивний характер конституційних прав, свобод і обов'язків. Заслуговує на увагу точка зору М.І.Матузова й О.В.Малька, що коли мова йдеться про суб'єктивне право, то мається на увазі не абстрактна можливість взагалі, а конкретні її різновиди і кордони, зафіксовані у законі «міри», «дози», «порції».

Юридичну природу конституційних прав, свобод і обов'язків, їх особливості можна виявити більш повно, розглядаючи їх як головний елемент правового статусу людини і громадянина. У діючій Конституції України основні права, свободи і обов'язки визначаються як суб'єктивні. Це підтверджується тим, що права й свободи широко захищаються судовими орга-

нами. «Права й свободи людини й громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 ч. 1, 2). Конституційні права, свободи і обов'язки громадян України закріплені в Основному Законі у загальній формі. Зрозуміло, що Конституція не в змозі та і не повинна дати вичерпного роз'яснення змісту усіх прав, свобод і обов'язків, які надані громадянам. Це завдання галузевого законодавства, але вирішальна роль все ж таки при визначенні змісту конституційних прав, свобод і обов'язків належить Основному Закону. Для підтвердження цієї позиції прокоментуємо, наприклад, ст. 53 Конституції України. Дана конституційна норма закріплює право кожного на освіту, що означає можливість отримання дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Зміст цього права розкривається через перелік основних шкіл, у яких можливе навчання громадян, і після закінчення отримати освіту. Конституційне право у даному випадку складає можливість отримання кожного з указаних видів освіти. Тобто, зміст цього права полягає не тільки в можливості навчання у тому чи іншому навчальному закладі, отриманні середньої чи вищої освіти та інше. Його сутність полягає в можливості оволодіти знаннями, використовуючи при цьому всі існуючі у державі види навчання. Конституція України надає це право громадянам, а держава його підтримує різними формами освіти і самоосвіти (ст. 53). Наведене вище дає змогу зробити висновок, що аналіз юридичної природи конституційних прав, свобод і обов'язків громадян дозволяє глибше виявити їх сутність, ті особливості та якості, які відрізняють їх від інших прав, свобод і обов'язків.

§5. Засоби конституційного закріплення основних прав, свобод та обов'язків громадян

Враховуючи значимість основних прав, свобод і обов'язків людини І громадянина для забезпечення нормальної життєдіяльності суспільства, необхідно звернути особливу увагу на засоби їх конституційного закріплення. Щодо реалізації прав І свобод людини, то постає проблема державного, І насамперед

12

юридичного закріплення основних прав і свобод у конституціях і в інших нормативно-правових актах їх забезпечення.



Виходячи із природно-правової доктрини, держава не може не визнавати невід'ємні, невідчужувані права людини (право на життя, гідність, недоторканість особи, житла та інше). І хоча ці права належать людині від народження, але «захищеність» надає їм юридична форма, тобто закон. У зв'язку з цим такі права не можуть бути протиставлені державі, яка повинна взяти на себе їх законодавче закріплення, а також функцію їх захисту й забезпечення. Особливого значення у зв'язку з цим має закріплення цих прав у Конституції.

В сучасній літературі виділяють два способи конституційного закріплення основних прав, свобод і обов'язків:

,..,•; • ПОЗИТИВНИЙ;

• негативний.

При позитивному засобі Конституція встановлює або констатує, що суб'єкт володіє визначеним правом. Так, наприклад, згідно з частиною 1 ст. 46 Конституції України, «громадяни мають право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом». У даній конституційній нормі чітко визначений суб'єкт права — громадяни. Хоча в принципі при позитивному засобі конституційного закріплення може і не вказуватися суб'єкт, коли йдеться про права людини. Так, у ч. 2 ст. 46 встановлено, що «це право гарантується...» З даної конституційної норми витікає, що гарантується це право кожному, хто є суб'єктом вказаного права. До речі, яскравим прикладом щодо позитивного вираження природних (основних) прав людини і громадянина є досвід конституційного розвитку США. Як відомо, Конституція США 1787 р. не містила переліку не-відчужуваних прав, тому що батьки-засновники походили з того Що, природні права належать людині від народження і не потребують їх позитивного підтвердження в Основному Законі. З часом відсутність у Конституції США переліку федеральне закріплених прав і свобод викликала критику Основного Закону. І під натиском суспільної думки обраний у 1789 р. новий Конгрес розглянув проект поправок, який містив положення про

13

політичні й особисті права. Уже наприкінці 1791 р. були ратифіковані десять перших поправок, склавших федеральний Білль про права, і серед них сім поправок, які передбачали свободу віросповідання, свободу слова і друку, право народу вільно збиратися й звертатися до уряду з петиціями, недоторканість особи, житла, паперів і майна та інше.



Негативний засіб являє собою конституційну заборону будь-якому суб'єкту порушувати чи обмежувати визначене право або визначену свободу. Так, згідно зі ст. ЗО Конституції України, «не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду». Стаття 63 Основного Закону закріплює, що «особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом».

В першому випадку (ст. ЗО) застосована безособова формула, яка вказує на такий суб'єкт як «ніхто», а в другому (ст. 63) зазначається суб'єкт прав і свобод — «особа».

Становлення і розвиток прав і свобод людини свідчить, що конституційна і судова практика країн світу йде шляхом позитивного закріплення природних (основних) прав і принципів. На думку вчених в галузі прав людини, це сприятлива тенденція, яка відповідає загальновизнаним міжнародно-правовим стандартам у галузі прав людини, і насамперед ст. 2.1. Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права, і ст. 2.2. Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права. Згідно з нормами вищезазначених Пактів, кожна держава — сторона цих Пактів — зобов'язується вжити максимальних заходів, щоб прийняти відповідні законодавчі акти, щодо забезпечення повного здійснення прав і свобод людини і громадянина, визначених цими документами. Права, свободи і обов'язки людини і громадянина, знаходячи законодавчу силу, отримують додаткову «енергію», а держава бере на себе обов'язок гарантувати і забезпечувати їх.

§6. Індивідуальні права, свободи та обов'язки

За характером суб'єктів прав, свобод і обов'язків розрізняють індивідуальні та колективні права. Індивідуальні пра-

ва — це Історичні права, які належать індивіду від народження (право на життя і гідність особи, право на свободу і особисту недоторканість, право на житло та інше). На думку О.А.Лука-шової, між індивідуальними і колективними правами існує взаємозалежність, яка ґрунтується на важливому принципі: здійснення колективних прав не може обмежувати права і свободи індивіда.

Дані права хоча і нерозривно пов'язані, але вони є різними за своєю природою. Індивідуальне право може здійснюватися колективно, але воно відрізняється від нього в тому, що індивідуальне право може реалізуватися і захищатися індивідуально, а колективне право за своєю природою не може бути реалізовано індивідуально.

Індивідуальне право визнається в літературі головною цінністю людського буття, вимірювачем усіх процесів, які відбуваються у суспільстві. Важливого значення у зв'язку з цим твердженням набуває принцип «людського виміру», який був опрацьований міжнародним співтовариством наприкінці XX століття. Цей принцип є орієнтиром в усіх складних суперечливих процесах, які відбуваються сьогодні у світі.

Переважна більшість прав, свобод та обов'язків людини ? і громадянина за своїм характером індивідуальні. Проте в кон-

* ституційних нормах це не завжди відображено достатньо чітко.

Проблема співвідношення індивідуальних і колективних

* прав не є вирішеною на сьогодні, проте орієнтиром повинні

* служити невідчужувані індивідуальні права.

§7. Колективні права і свободи

В сучасному світі постійно розширюється коло конституційних прав, свобод і обов'язків, що вимагає їх визначеного групування. Класифікація їх може здійснюватися за різними підставами. Одна з таких підстав пов'язана з характером суб'єктів прав, свобод і обов'язків. Отже, мова йдеться про розподіл прав, свобод і обов'язків на індивідуальні та колективні.

Слід зазначити, що в період після Другої світової війни стало формуватися третє покоління прав людини. На думку Р. А.Мю-лерсона, третє покоління прав людини можна назвати правами людини і правами народів: право на мир, на здорове оточуюче

14

15

ми і свободами. У загальному вигляді даний принцип сформульований у статті 3 Конституції України, де встановлено, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».



Крім загальних норм про гарантії, практично кожне конкретне право і кожна конкретна свобода супроводжуються вказівкою на умови, засоби їх гарантій.

Слід зазначити, що найбільш ґрунтовно й конкретно в Конституції закріплюються гарантії прав людини у тих випадках, коли мова йде про притягнення особи до кримінальної відповідальності, про застосування до неї заходів примусового впливу, про позбавлення її волі (ст.ст. 55—63). Закріплення на рівні Основного Закону системи такого роду гарантій визначає відповідну спрямованість кримінально-процесуального, кримінального законодавства. Згідно з Конституцією, суб'єктом, який гарантує нам права і свободи, є держава, її роль, як головного гаранта прав та свобод, витікає зі ст.ст. З, 22, 24 та інших. Вона здійснюється через систему державних органів.

Стаття 102 ч. 2 закріплює, що Президент є гарантом прав і свобод людини і громадянина. Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод, закріплюючи їх гарантії, за допомогою законодавчої діяльності. Уряд України та інші органи виконавчої влади проводять відповідну діяльність у забезпеченні гарантій прав і свобод.

У відновленні порушених прав і свобод особи важлива роль належить судовим органам — Конституційному Суду, судам загальної юрисдикції.

В забезпеченні гарантій прав і свобод людини і громадянина важлива роль належить Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини (ст. 101).

4. Гуманістична спрямованість прав і свобод. Принцип гуманізму правового статусу особи в стислому вигляді закріплений у статті 3 Конституції: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

18

Гуманістична спрямованість змісту даної конституційної норми полягає в тому, що вона визнає «найвищою соціальною цінністю» саму людину, а не тільки задоволення її потреб.



Розділ II Основного Закону закріплює права, свободи і обов'язки людини і громадянина, тобто права і свободи, які стверджують гідність людини, її честь і репутацію. Велика кількість конституційних норм націлена на відстоювання гідності людини, навіть коли вона винна у скоєнні правопорушення (злочину). Згідно зі статтею 62 «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину».

Дана стаття та інші норми другого розділу пронизані гуманістичними ідеями. Цінність людини, її прав, і свобод знайшли своє закріплення і в статті 59: «Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно».

Знехтуванням ідеї гуманізму є застосування до людини, незалежно від скоєних нею правопорушень, катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання (ст. 28 ч. 2). На жаль, така практика мала місце у нашій державі за часів колишнього Радянського Союзу. Про •це свідчать чисельні публікації, в тому числі такі приклади наводить О.І.Солженіцин у своїй книзі «Архипелаг ГУЛАГ».

Принцип гуманізму проявляється й у встановленні пільг певній категорії людей, які потребують особливого захисту й турботи з боку держави. Це громадяни, які потребують соціального захисту (малозабезпечені, інваліди, чорнобильці та інші).

Конституція покладає на державу обов'язок охороняти сім'ю, дитинство, материнство і батьківство (ст. 51 ч. 3).

5. Загальнодоступність прав і свобод. Даний принцип полягає в тому, що кожний громадянин, який досяг установленого законом віку, та при наявності інших умов, яких вимагає закон, має фактичну можливість користуватися правами і свободами та виконувати обов'язки. Крім того, цей принцип виключає які-небудь привілеї для одних громадян та додаткові труднощі для інших. Принцип загальнодоступності прав і свобод

19

найбільш наочно проявляється у правах, свободах і обов'язках, закріплених у Конституції України. Так, у статті 71 Основного Закону закріплюються принципи виборчого права, серед яких виділяємо і принцип загальності. Згідно з даним принципом, усі громадяни України, які досягай вісімнадцяти років і мають право голосу, мають право прийняти участь в управлінні справами держави, обирати і бути обраними в органи державної влади й органи місцевого самоврядування, право приймати участь у референдумах та інше. На сучасному етапі принцип загальнодоступності отримав свій подальший розвиток, але, виходячи з конституційних положень, сталися деякі зміни у трактовці даного принципу, особливо у сфері соціально-економічного життя. Так, у статті 49 закріплюється, що кожен має право на охорону здоров'я та медичну допомогу. Але ж загальнодоступною, тобто безкоштовною, є медична допомога тільки в державних установах охорони здоров'я за кошти відповідного бюджету. В Україні діє ціла система комерційних лікувальних закладів. В сучасних соціально-економічних умовах дуже важко реалізувати й право на житло.



Аналіз даного принципу дозволяє зробити наступні висновки:

а) цей принцип реалізується, як і інші принципи правового

статусу, тільки частково;

б) без врахування змісту й характеру даного принципу неможливо у повному обсязі зрозуміти й оцінити основи правового статусу особи.

6. Заборона неконституційного обмеження конституційних прав і свобод. У загальному вигляді даний принцип міститься у ч. З статті 22 Конституції України, який забороняє прийняття нових законів або внесення змін до діючих законів, які звужують зміст та обсяг існуючих прав і свобод.

Це положення доповнюється конституційною нормою про те, що нормативно-правові акти, які визначають права, свободи і обов'язки людини і громадянина, не можуть застосовуватися, якщо вони не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом (ст. 54 ч. 3).

Крім того, Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають обмеження або скасування прав і свобод людини і громадянина (ст. 157 ч. 1).

20

Разом з тим, Конституція України закріплює окремі норми про обмеження прав і свобод людини і громадянина у суворо визначених випадках, із ціллю захисту засад конституційного ладу, здоров'я, прав та законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони держави, її безпеки.



Обмеження цих прав і свобод може встановлюватися тільки законами із зазначенням терміну дії цих обмежень (ст. 64)

7. Відповідність міжнародно-правовим актам. Даний принцип правового статусу виходить із статті 9 Конституції України: «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Положення цієї статті мають надзвичайно важливе значення, особливо в умовах активного входження України у світове співтовариство. Насамперед, ця норма свідчить про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов'язанням, які є обов'язковими для виконання поряд із національним законодавством поваги до норм міжнародного права. А також ця норма дає відповіді на питання практичного застосування положень міжнародних договорів в Україні та їх співвідношення з чинним законодавством України.

Важливо зазначити, що Україна широко використовує практику ратифікації міжнародно-правових актів.

У галузі прав людини склалася й діє система міжнародних угод, які встановлюють загальнолюдські стандарти прав та свобод, із якими зараз узгоджені або узгоджуються відповідні нормативні акти України: Загальна декларація прав людини — 1948 рік; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права — 1966 рік; Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права — 1966 рік; Європейська конвенція з прав людини із протоколами — 1950 рік та інші.

§9. Рівність прав, свобод і обов'язків як конституційний принцип

Даний принцип має важливе значення серед інших конституційних принципів, які складають правовий статус людини і громадянина. Він являє собою універсальну форму виразу юридичної рівноваги, поєднання інтересів окремих людей, окремих соціальних верств та груп населення, а також національностей.

21

Слід зазначити, що конституційному праву відомі два схожих поняття: «рівність» і «рівноправ'я».



Рівність означає однакове юридичне положення громадян (і не громадян), тобто співпадання усього комплексу прав і обов'язків для усіх осіб.

Рівноправ'я — це співпадання тільки обсягу прав, у Конституції це поняття виражається також терміном «рівність прав і свобод».

Необхідно зауважити, що Конституція може надати лише рівні права і свободи, однакові юридичні (а не фактичні) можливості користування ними, а також установити рівні для усіх обов'язки. Взагалі, обидва ці поняття застосовуються як синоніми для позначення однакової міри свободи кожної людини. Можна погодитись з М.В.Баглаєм, що зміст рівності і рівноправ'я припускає відсутність неузаконених привілеїв і заборону дискримінації за будь-якими підставами.

Проголошення прав і свобод людини і громадянина має сенс тільки у тому випадку, коли держава гарантує рівність і рівноправ'я, саме тому в усіх конституціях розділи про права і свободи починаються із закріплення гарантій рівності та рівноправ'я. Згідно з Конституцією, в Україні встановлена принципова рівність усіх громадян в усіх галузях життя. Можна виділити наступні форми:

а) рівноправ'я громадян, незалежно від етнічного, соціального положення, майнового й посадового положення, а також роду занять (ст. 24 ч. 2). Принципу рівності суперечить дискримінація у користуванні правами і свободами, у виконанні обов'язків із тих чи інших причин залежним від істотних особливостей особи, її правового статусу;

б) рівноправ'я усіх громадян, незалежно від переконань, світоглядових позицій, приналежності до громадських організацій або політичних партій. Суть цього демократичного положення знайшла своє відображення у статті 34 Конституції України: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань». Ця стаття в цілому відповідає міжнародно-правовим стандартам (Міжнародному пакту про громадянські та політичні права (ст. 18, 19), п. 1 статті 10 Європейської конвенції про захист прав і основ-

22

них свобод людини). Конституція у статті 36 встановлює, що «усі об'єднання громадян рівні перед законом». Тобто, держава створює рівні можливості для діяльності громадських організацій, політичних партій, релігійних організацій та інших об'єднань. Політичні партії рівноправні у своїй діяльності при проведенні виборчих кампаній: «Будь-яке втручання державних органів та службових осіб у їх діяльність не допускається, крім випадків, передбачених законом»;



в) рівноправ'я жінки і чоловіка (ст. 24 ч. 3). Необхідність закріплення цього положення на рівні Конституції обумовлена тим, що Україна ратифікувала Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок — 1979 року. Проблема рівноправ'я жінки і чоловіка все ще є невирішеною як у нашій державі, так і в інших країнах. Загострюється дана проблема в умовах переходу до ринкової економіки, коли становище жінок ускладнюється. Сьогодні вже добре відомі такі визначення, як «фемінізація безробіття», «фемінізація бідності». Жінки недостатньо представлені на керівних посадах, їх мало серед депутатів, підприємців. У зв'язку з цим особлива увага у ч. З ст. 24 Конституції надана вимогам, умовам, пільгам, які повинні допомогти розв'язати дуже складне становище, в якому опинилася жінка у нашому суспільстві;

г) рівноправ'я, незалежно від національності і мови, віросповідання та відношення до релігії. Даний принцип є непорушним принципом правового положення громадян у демократичній, правовій державі (ст. 24 ч. 2). Рівноправ'я українських громадян різних національностей гарантується статтею 11 Основного Закону. У даній конституційній нормі визначається характер та мета політики держави щодо корінних народів і національних меншин. Мова йде про сприяння з боку держави розвитку їх «етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності»;

д) рівність усіх перед законом і судом. Цей принцип означає, що закон, його приписи у рівній мірі обов'язкові для всіх його адресатів, що суд є доступним для всіх, і при здійсненні судочинства повинен керуватися тільки законом. Дане положення означає наявність єдиної для всіх судової системи, яка б забезпечила кожному справедливий і відкритий розгляд справи

23

компетентним і незалежним судом; справедливий розгляд його справи незалежним і підкореним тільки закону судом; рівне для всіх застосування норм матеріального права у процесі вирішення справи; процесуальна рівність сторін у судовому засіданні.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка