«Радянізація західних областей України»



Скачати 268.31 Kb.
Дата конвертації27.03.2017
Розмір268.31 Kb.
Тема: «Радянізація західних областей України»
Мета: пояснити, узагальнити і критично оцінити історичні факти та

діяльність осіб в післявоєнний період, спираючись на отримані

знання з історії України, зібраний краєзнавчий матеріал, вміти

аргументовано висвітлити власний погляд на конкретні історичні

події, формувати історичний світогляд учня, підводити до

розуміння необхідності знання історії рідного краю,виховувати

громадянина України.

Запитання для роботи на уроці

1. Встановлення радянського режиму в Західній Україні

2. Колективізація західноукраїнського села

3. Ліквідація Української греко – католицької церкви

4. Депортація українського населення.

Порядок роботи на уроці: створення робочих груп з метою аналізу кожного питання. Після заслуховування проаналізованої інформації виносяться питання для обговорення.
І робоча група: партійний працівник, економіст, історик – експерт

ІІ робоча група: партійний працівник з питань колективізації Західної

України, історик – експерт, краєзнавець

ІІІ робоча група: наукові співробітники з питань релігії, краєзнавець

ІV робоча група: науковці, статист, краєзнавець.
Вступне слово вчителя (загальний огляд теми):

Неймовірно тяжко постраждала Україна від лихоліть Другої світової війни. По українській землі пройшли мільйонні армії чужинці, знищуючи все на шляху. На фронті, в загонах УПА, внаслідок терору карателів загинуло майже 7 млн. українців, зруйновано 714 міст, 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 33 тис шкіл, технікумів вузів, пограбовано 30 тис. колгоспів і радгоспів. У 1945 р. залишилося всього 19% від довоєнної кількості підприємств. Тільки прямі збитки, завдані н/г становили 285 млрд. крб.. Загальна сума витрат, яких зазнали населення і господарство республіки, досягла 1,5 трильйона крб.. ( у довоєнних цінах).

На кінець1945 р. східні області України втратили близько 20%, а західні _ 30% населення. Такий великий відсоток зменшення кількості людей у західних областях пояснюється особливо жорстоким ставленням як німецьких, так і радянських окупантів до населення завойованих територій, масовим виселенням місцевих жителів до Німеччини і, особливо, в Сибір. Крім цього, сотні тисяч людей з Галичини, Західної Волині, рятуючись від кривавого

більшовицького режиму, емігрували на Захід. Лише в 1960 р. чисельність населення України досягла довоєнного рівня. Переживши страхіття війни, заплативши за перемогу над загарбниками таку високу ціну, народи СРСР сподівалися на поліпшення матеріального і духовного життя, ліквідацію колгоспів, які ніколи не могли забезпечити населення нормальним харчуванням. Однак усе повернулося до старого. Відповідно до планів комуністичної партії СРСР, в тому числі і УРСР за 1946 – 1950 рр. повинні були пройти відбудовчий періоді досягти довоєнного рівня. За радянським сценарієм планувалася «індустріалізація, колективізація, культурна революція»



Орієнтовні відповіді учнів І робочої групи

Партійний працівник В міру визволення території України від німецьких загарбників радянська влада почала процес відбудови, який було форсовано з прийняттям ІV п’ятирічного плану. Його елементами стала ліквідація приватної власності на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішну індустріалізацію краю. Партійні постанови краю вказують, що за 5 – 10 років Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина, Закарпаття мають зрівнятися у промисловому відношенні зі східними областями УРСР. Спеціальна постанова УРСР і ЦК КП(б) У «Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській, Чернівецькій областях УРСР» на 1945 р. намітила курс на швидку відбудову народного господарства, ставила завдання розпочати соціалістичну індустріалізацію західних областей. Програма індустріалізації включала два напрями:

  1. Відбудова, реконструкція та удосконалення традиційних для краю галузей промисловості.

  2. Розвиток нових галузей

Для здійснення завдань радянської влади в Західну Україну направляли службовців партійно – комсомольського, державного апарату, працівників правоохоронних органів, державної безпеки, культури і освіти з інших регіонів СРСР, переважно із Східної України. У Західну Україну прибуло 20 тис. кваліфікованих робітників, чимало інженерно – технічних працівників, спеціалістів сільського господарства. Швидке створення партійних, комсомольських організацій, професійних спілок свідчить про зростання впливу партії на всі сфери суспільного життя, забезпечення контролю над свідомістю молодого покоління, яке підтверджується даними про зростання чисельності Комуністичної партії у 1950 р. до 88 тис. чоловік проти 31 тисячі в 1946 р.

Економіст Розвиток промисловості західних областей здійснювався досить швидкими темпами. Відбудовувалися нафтова, деревообробна галузі, розвивалися нові – машинобудівна, приладобудівна, хімічна, електротехнічна галузі. Організовуються геологорозвідувальні роботи для пошуку нових запасів нафти, газу, сірки, мінеральних вод, формується система промисловості та кооперації. З різних районів СРСР та з Німеччини у Західну Україну доставляються обладнання, технологічні лінії й навіть цілі підприємства. У Львові, Ужгороді, Чернівцях, Івано – Франківську, Тернополі та інших містах будували заводи – гіганти: найбільший у Європі - Жидачівський паперовий, Калуський хімічний комбінати, ряд заводів у Львові ( автобусний, автонавантажувачів, кінескопів, телевізійний). На повну потужність запрацювали і заводи деревообробної промисловості. У 1949 році в західних областях України діяло 2500 великих і середніх промислових підприємств. На початку 1947 року в тернопільській області випускали свою продукцію цукровий завод «Поділля», 14 ферментаційних заводів, 51 спиртзавод, м’ясокомбінат, крохмальний завод, 26 маслозаводів. У 19545 році було споруджено швейну фабрику. Незабаром, після визволення в Тернопільській області введено в дію 17 електростанцій, повністю відновлена водогінна система. У Чорткові, Кременці почали працювати 49 телеграфно – поштових контор, 38 районних радіовузлів. Нові підприємства споруджувалися насамперед там, де була відповідна сировинна база і необхідний резерв робочих рук. Надзвичайно швидка індустріалізація Західної України мала на меті не лише створення нового індустріального центру, а й зміну традиційної структури населення краю, збільшення в ньому тих прошарків , які б могли служити надійною соціальною базою радянської влади.

Історик – експерт В умовах, коли Наддніпрянщина переживала трагедію голоду 1946 – 1947 років і труднощі відбудови, в Західній Україні розгорнулася насильницька радянізація всіх сторін соціально – економічного культурного життя краю. Як слід було чекати, радянська влада почала відбудовувати господарство із складання четвертого п’ятирічного плану ( 1946 – 1950рр.). План включав можливості розпоряджатися ресурсами без огляду на бажання й потреби людей. Звідси і його приголомшені вимоги:закликав відбудувати розорені регіони, підняти промисловість та сільське господарство на довоєнний рівень і навіть перевищити його - і все це менш, як за 5 років. План вимагав підвищення продуктивності праці на 36 %. За свідченням історика Ореста Субтельного, радянський режим зробив великі капіталовкладення у промисловий розвиток Галичинию Завдяки тому, що західноукраїнські підприємства були щойно збудовані та обладнані устаткуванням із Німеччини, вини стали одними із найсучасніших в СРСР. До 19501 року промислове виробництво на Західній Україні підстрибнуло на 230% вище рівня 1945 року і складало 10 % промислового виробництва республіки, порівняно з менш, ніж 3 % у 1940 році. Швидко зростаючий Львів став одним із основних центрів промисловості республіки. З індустріалізацією відбувалися соціальні зміни. Початкова нестача спеціалістів і кваліфікованих робітників привела до того, що до регіону направляли росіян, зростав місцевий робітничий клас, адже в к. 40 – х – на початку 50 –х років щороку навчалося 20 – 30 тис. нових робітників. Поступово утворюється прошарок українських інженерів і техніків. Індустріалізація краю здійснювалася бездумно, без урахування доцільності і наявності сировини, ігнорувалася проблема охорони навколишнього середовища. Русифікація проходила дуже повільно. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому партії, одиниці з вихідців очолювали райкоми. Ще менше вони займали посад в економіці, науці, управлінському апараті З 23 тис. членів львівської парторганізації у 1959 р. лише 10 % походили з місцевого населення. На селі комуністів було вкрай не багато, хоч партія монополізувала владу, але вона не пустила глибокого коріння серед західноукраїнського населення. Радянський партійний, господарський апарат контролював всі сторони життя західних українців, представників місцевого населення у ньому було лише 13 %. Краєм керували вимуштровані на сході, чужі місцевому населенню кадри, фактично колоніальна адміністрація.

Орієнтовні відповіді учнів ІІ робочої групи

Партійний працівник з питань колективізації Західної України. В міру визволення території Західної України радянська починає відбудову господарства, зокрема продовжує колективізацію с/г. В 1945 році – 145 колгоспів, то в середині 1950 році досягла кількість до 7200. Населення з охотою вступала в колгоспи. 1950 рік - рік суцільної колективізації краю, в тому числі Буковини і Закарпаття. Чинили опір колгоспному руху особи, які не бажали вступати в колгоспи, віддавати своє майно та реманент. Радянські агітатори старалися переконувати населення в необхідності вступу в колгоспи.

Історик – експерт з питань колективізації західноукраїнського села. Відбудовчі процеси на селі проходили в важких умовах післявоєнної розрухи та активної політики радянської влади, яка не враховувала реальної ситуації на селі. У 1946 році вжито заходів, щоб відібрати у селян землю та реманент. М. Хрущов покладав на Україну великі перспективи, вона стала, ніби с/г лабораторією, де проводили експерименти. Планувалося об’єднати колгоспи у гігантські «агроміста», кожне з яких мало забезпечити міських мешканців усіма благами міського життя. Передбачалася ліквідація присадибних ділянок, суворий контроль над с/г населенням. Такі дії викликали протест, тому було відмінено. Колективізація проводилася не враховуючи інтереси селян, заможних обкладали величезними податками, ті, хто протестував, відправляли до Сибіру. Колективізацію Західної України від Східної відрізняло те, що вона не супроводжувалася голодом. До 1955 року колективізація була проведена. Колгоспники одержували мізерні виплати зерна, трохи пізніше грошей. Проте на такі доходи селянин не зміг би вижити, тому вся надія його була на присадибну ділянку, на який було накладено податок. Життя українського селянина залишалося складним. Радянська система вбила у селянинові господаря, постійно порушувалися принципи матеріальної зацікавленості селян, спостерігалася надмірна централізація керівництва с/г.

Краєзнавець. В селі Королівка колгосп утворений ще до війни – колгосп імені Тимошенка. До 22 червня 1941 року в колгоспі було 30 родин. Навесні 1944 року відновив роботу на території «фільварку». 1949 – 1950 – роках завершенао колективізацію, утворено два колгоспи, точніше дві бригади: очолили Василь Криворучко та Струк. Обєдналися в один колгосп імені Тимошенка. До колгоспу йшли безземельні особи, яким обіцяли добротне життя. Вступили: Гудима Юрій, Ковпак, Яструбчак, головою сільради був Ковбель. Вступ до колгоспу носив добровільно - примусовий характер. Людям в колгоспі на початках працювалося погано, бо не було відповідної техніки, мала заробітна плата. В колгосп здавали такі податки: м'ясо, зерно, та інші продукти харчування.

Орієнтовні відповіді учнів ІІІ робочої групи

Науковий співробітник з питань релігії Один з перших ударів нової влади було нанесено по греко-католицькій церкві, яка мала величезний вплив на західноукраїнське на­селення, виступала натхненником національно-визвольної бороть­би, не визнавала політику більшовиків. До встановлення радянської влади Українська греко-католицька церк­ва (УГКЦ) складалася з 3040 парафій і 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів. Видавалось 3 тижневи­ки і 6 місячних часописів. Церкву очолював митрополит, якому підля­гали 10 єпископів, 2950 священиків, було 520 ієромонахів, 1090 мона­хинь, 540 семінаристів. Церква об'єднувала понад 5 млн віруючих. Смерть митрополита К. Шептицького 1 листопада 1944 р. стала сигналом до початку кампанії проти церкви. Греко-католиків зви­нувачували у пособництві нацистам.

Наступник Шептицького Й. Сліпий намагався знайти спільну мову з новою владою. Проте вже в березні 1945 р. була підготовлена деталь­на інструкція щодо ліквідації УГКЦ, яка була схвалена Сталіним. Згідно з інструкцією, у квітні 1945 р. були заарештовані єпископи на чолі з митрополитом Й. Сліпим. Усім було запропоновано «доб­ровільно» возз'єднатися з Російською православною церквою. Далі пішли арешти провідних діячів церкви і заслання їх до Сибіру. Протягом короткого часу було закрито церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління, а також заареш­товано близько 2 тис. священиків, монахів, монахинь. У 1946 р. в Києві відбувся закритий процес проти греко-католицької ієрархії на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим. Тоді ж у Львові було скли­кано псевдособор, який прийняв рішення про скасування Берестей­ської унії 1596 р., розрив з Римом і підпорядкування греко-католи­ків Російській православній церкві. УГКЦ змушена була перейти у підпілля. Ініціатор і організатор собору єпископ Г. Костельник був застрілений на одній із вулиць Львова. За схожим сценарієм розгортались події у Закарпатті. До липня 1947 р. від мукачівської єпархії відібрали 73 церкви, 15 священиків було вислано до Сибіру, 3 убито, а 36 втекли за кордон. На мукачівського єпископа Г. Ромжу було вчинено замах, але він залишився живим. Пізніше він був отруєний в лікарні. Після цього закрили всі греко-католицькі церкви і 50 священиків засудили до різних стро­ків ув'язнення. Наслідком цих акцій було проголошення у серпні 1949 р. Московським патріархом «добровільного возз'єднання му­качівської єпархії з Російською православною церквою». Ліквідація УГКЦ була складовою частиною плану радянізації за­хідноукраїнських земель. Вона повинна була підірвати опору націо­нально-визвольного руху і духовну опору західних українців.

Проте УГКЦ остаточно не припинила свого існування. її легальні структури існували за межами УРСР, а нелегальні діяли на західно­українських землях і мали назву «церква в катакомбах».

Краєзнавець з питань релігії в Борщівському районі. Сталінський режим поставив собі за мету ліквідувати греко – католицьку, тому що ця головна західноукраїнська установа не погоджувалася з новим режимом , мала величезний вплив на населення, залишалася осередком національної єдності для Західної України. Перехід до російського православ’я супроводжувався незадоволення і незгодою священників. В селі Королівка священнику Малиновському запропоновано перейти в православ’я, відмовився, тому відсторонили від служби. Наступного разу відмова закінчилася арештом. Церква діяла з переривами, службу відправляли православні священним, тільки тоді, коли згоду надав районний виконавчий комітет. Подібна ситуація відбулася в селі Шупарка. Священник Михайло Чубатий відправляв службу 15 років, коли було запропоновано прийняти православ’я, не згодився і був висланий у висилку. Церква залишилася, її не закрили, священників привозили із сусідніх сіл, постійного священника не було. В селі Сков’ятин церква була закрита, знімали дзвони, забирали церковний інвентар, валили хрести біля доріг, були випадки переслідування за сприяння церкві, в основному серед прислужників церкви.


Орієнтовні відповіді учнів ІV робочої групи

Науковець. 9 вересня 1944 року в Любліні Голова Ради Народних Комісарів УРСР Микита Хрущов і керівник ПКНВ Едвард Осубка - Моравський підписали угоди про взаємний обмін населення у прикордонних районах. 16 серпня 1945 року підписано Договір між СРСР і Польською республікою про радянсько - польський державний кордон, який проходив по лінії «Керзона» з відхиленням від неї на користь Польщі в деяких районах від 5 до 8 км. Переселення мало відбуватися виключно на добровільній основі за письмовою чи усною заявою. Переселенцям гарантувалося право з собою все знаряддя праці, худобу, запаси продукції, а за нерухоме майно мала сплачуватись відповідна компенсація.

На новому місці поселення вони протягом двох років звільнялися від податків. На облаштування їм передбачалася позика протягом наступних років на суму 5 тисяч карбованців. Між двома переселеннями польським і українським, була суттєва різниця. З України могли переселятися польські піддані станом на 17 вересня 1939 р. - поляки та євреї. А з Польщі до СРСР переселяли українців, від діда прадіда корінних жителів Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини — споконвічних українських етнічних земель.

Перший етап переселення - з вересня 1944 по липень 1945 року - виключно добровільний, охочих виїздити дуже мало. Польські адміністративні органи використовували найрізноманітніші засоби позбавлення право українців на землю, ліквідацію рідного шкільництва, культурно-освітніх установ, греко-католицької церкви. Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію Української повстанської армії на території Закерзоння. Польська комуністична влада вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і «розпорошити» національну меншину по Польщі. Українське населення з Польщі не хотіло виїздити до радянської України, зазнавало фізичного, психологічного і морального знущання та утисків. 1 вересня 1946 року на територію Ліського, Перемишльського і Любачівського повітів прибули 3 дивізії польського війська, котрі отримали завдання - примусово відселити українське населення з 50- кілометрової прикордонної смуги, у відповідності з домовленістю з СРСР.
Науковець. Приводом до початку операції «Вісла» стала загибель 28 березня 1947 року. в районі села Яблонне у бою з відділом УПА заступника міністра оборони Польщі генерала К. Свєрчевського. Цього ж дня на засіданні політбюро ППР було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства: Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецинське. 28 квітня 1947 року о 4.00 годині ранку 6 польських дивізій близько 17 тисяч чоловік оточили місцевості, на яких компактно проживали українці. В цей же час відділи НКВД і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Санча.

Операція « Вісла» проходила в 3 етапи:

I етап : з 28 квітня до 15 червня 1947 року виселялися українці з повітів Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Кросно, Любачів, Горлиці, Ярослав.

II етап : до 30 червня 1947 року виселялося населення з повітів Новий Санч, Новий Тарг, Томашів, Грубешів.

III етап: до кінця жовтня 1947 року виселено населення з решти повітів Закерзоння. Було переселено в УРСР понад 482 тисячі осіб або 96 % українського населення.

Про масову депортацію населення Західної України в кінці 40-х років XX ст. в підручниках по історії СРСР не було і згадки. Це зрозуміло, тому що офіційно Радянський Союз проголошував себе демократичною і гуманною країною на світі, справжнім раєм для народів, що населяли його простори. Переселенська політика 1944-1946 рр. мало чітко спланований характер; відбувалася на основі спільних рішень прийнятих урядами Польщі і СРСР. Ніхто із них не задумувався над проблемами народу; над тим, що вони не хочуть залишати своїх домівок, землі, де народилися. Операцію «Вісла» по праву можна назвати злочинною, таких випадків насильного вигнання частини великого народу з його етнічних земель, не знає сучасне цивілізоване суспільство, крім сталінського свавілля в СРСР.


Статист. На основі таблиць «Евакуація українського населення з Польщі», «Розселення евакуйованого населення по областях УРСР» можна проаналізувати процес депортації українців в 1944- 1947 років з Польщі до СРСР, від діда прадіда корінних жителів Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини — споконвічних українських етнічних земель.


Евакуація українського населення з Польщі




-

ПОВПГИ

ВЗЯТО НА ОБЛІК

ЕВАКУЙОВАНО

осіб

%



родин

осіб

родин

осіб



1 ЖЕШУВСЬКЕ ВОЄВОДСТВО









;:■:.;.::.;,;.:;; -

Перемишльський

16702

65495

16494

64831

99,0

Сяніцький

15047

63197

14630

60878

96,3

Лісківський

8889

39772

8764

39505

99,3

Любачівський

10191

44042

9951

43172

96,0

Ярославський

9458

37038

9292

36666

99

Горлиць кий

3987

17316

3620

15058

87

Всього по воєводству

64373

266860

62751

260110

97,4

11 ЛЮБЛІНСЬКЕ В0Є80ДСТВ0
















Грубешівський

18984

69937

18653

68656

98,1

Томашівський

11139

40904

11097

40742

99,6

Влодавськии

3618

26800

7208

25636

93,0

Білгорайський

4819

18034

4274

16523

91,6

Любартівський

227

811

227

811

100,0

Замостянський

1648

5845

1543

5480

93,7

Холмський

9304

34462

8965

33195

963

Ярославський

1934

7676

1780

7270

94,7

Красноставський

1072

3515

874

2707

77,0

Радзінський

83

274




274

100,0

Всього по воєводству

56827

208258

54795

200690

963

Ш КРАКІВСЬКЕ ВОЄВОДСТВО







.







Ново-СянІцький

4749

22564

4554

20093

90,0

ІНШІ

- ■




354

С




Всього

125949

497682

122454

482109

963


ОБЛАСТІ

КІЛЬКІСТЬ родин



КІЛЬКІСТЬ осіб





ЗАХІДНИИ РЕГІОН УРСР

Тернопільська

Львівська

Волинська

Дрогобицька

Станіславська

Рівненська
Всього
ІІ.СХІДНИЙ РЕПОН УРСР

Ворошиловградська

Сталінська

Харківська

Дніпропетровська

Запорізька

Одеська

Кіровоградська



Миколаївська

Херсонська

Полтавська

Сумська


Інші
Всього по областях
Всього по УРСР

41105


14815

6498


8043

5158


4682
80301

1555


3110

1068


6205

9902


7234

2428


4024

4634


1868

526


99

42153
122454


173360


56866

22346


33445

19749


17102
322868

6782


12490

4557


23088

34242


25945

10250


14612

16982


7947

2116


230
159241
482109




Дані таблиць наводять статистичні дані про депортацію.

Краєзнавець. Переселення на Борщівщину здійснювалося в основному у 1945-1946 рр. Про це свідчать дві поіменні "Книги обліку переселенців з Польщі на Борщівщину в 1944-1946 ;роках", складені і опрацьовані в грудні 1992 р. членами правління товариства "Лемківщина" м. Борщева О. О. Гойдою (з дому Лиско) та М. В. Дзіндзьо за заявами на відшкодування нерухомого майна, залишеного переселенцями в Польщі. Згідно із цими документами в 1945-1946 рр. у Боршівський, Скала-Подільєіький і Мельнице-Подільський райони Тернопільської області приїхали переселенці з 150 сіл і 3 міст 24 повітів Польщі.

Кількісний склад переселених на Борщівщину родин з українських етнічних земель був такий:

повіт Любачів - 250 родин:;

повіт Лісько - 187 родин;

повіт Сянок - 215 родин;

повіт Кросно - 232 родини;

повіт Новий Санч - 69 родин;

повіт Ярослав - 61 родина;

повіт Ново-Сандецький - 50 родин;

Перемишльщина - 69 родин;

повіт Грубешів - 39 родин;

повіт Горлиця - 28 родин;

повіт Ряшів - 18 родин;

повіт Рава-Руська - 41 родина;

з повітів Балігородський, Березів, Білгорайський, Жешув, Кристинопіль, Люблін, Ново-Устрицький, Пшеворський, Сокаль, Томашів, Яворів, - було переселено на Борщівщину по 1-3 родини.
В Борщівському районі поселилося - 1419 родин або 6900 чоловік.
В село Королівка Борщівського району прибули переселенці з Кроснянського повіту, Любачівського повіту, Ліського повіту,

Ярославського повіту, Сяніцького повіту.

Повіт Кросно

Село Красне - 27 родин - 183 особи

Село Чорноріки — 2 родини — 10 осіб

Повіт Сянік

Село Райське - 17 родин - 100 осіб



Повіт Ярослав

Село Ветлин - 6 родин - 23 особи



Повіт Любачів

Село Диків Старий - 14 родин - 72 особи

Село Бігалі - 3 родини

Село Мошаниця - 1 родина

Село Солина - 1 родина

Перші прибули із села Бігалі 14 березня 1945 року, переселенці із села Красне -серпня 1945 року, переселенці із села Чорнорік - восени 1947 року.


Переселенці з села Красне

1. Родина Русенка Павла (1894 - 1964): дружина Марія (1896 - 1951), сини: Антон

(1921р.н.), Іван (1926 р. н.), Юрій (1935 р. н.), дочки: Параска ( 1922 р. н.),

Ганна (1929 р.н.) - 7 чол.

2. Родина Русенка Івана Юркевича: дружина, дочка Надія , син Борис та сестри

Івана Юркевича Дора і Анна - 6 чол.

3. Родина Русенка Онуфрія Миколайовича: дружина, діти Іван, Катерина - 4 чол.

4. Родина Майхера Віктора: дружина Марія, син Євген, дочка Степанія - 4 чол.

5. Родина Завінського Степана: дружина, син Михайло - 3 чол.

6. Родина Завінського Андрія: дружина, сини Антон, Михайло - 4 чол.

7. Родина Біля Афтама: дружина, сини Омелян, Олександр, Іван, Михайло, сестра

Ганна - 7 чол.

8. Родина Кобаси Семена: дружина Єва, син Петро, дочка Ганна -4 чол.

9. Родина Кобасів: дружина і син Петро - 3 чол.

10. Родина Кобаси Андрія, дружина Марія, сини Василь, Петро, дочки Параска,

Євгенія - 6 чол. 11 .Родина Возняка: дружина Анастасія, син Олексій - 3 чол. 12.Родина Перуна Михайла: дружина Єва, сини Іван, Ярослав - 4 чол.

13.Родина Лесняка Юрія: дружина Катерина, дочка Ольга, син Богдан нар. с.

Королівка - 3 чол.

14.Родина Левчака Гната: дружина Катерина, син Кіпріян, дочка Марія – 4 чол.

15.Родина Щенсного Степана: дружина Катерина — 2 чол.

16.Родина Левка Михайла: дружина, дочка Марія ( за Завінським Михайлом),

син Іван -4 чол.

17.Родина Яблонського Павла: дружина Дора, сини Михайло (1938),

Омельян (1947), дочка Марія (нар. в с. Королівка) - 4 чол.

18. Родина Яблонського Павла: дружина, син Ярослав - 3 чол.

19.Родина Прокопика Михайла: дружина Катерина - 2 чол., діти нар. в с.

Королівка, син Василь ( 1950), дочки Софія (1948), Марія (1956)

20.Родина Шота Миколи: дружина Параска, сини Ярослав (1940), Олександр

(1933), дочка Параска (1931)- 5 чол.

21 .Родина Сенько Дем'яна: дружина Катерина, дочки Ганна, Марія - 4 чол. 22.Родина Беднарчика Степана: дружина Текля, дочки Єва, Ганна, сини

Мар'ян, Петро, Михайло (нар. в с. Королівка 1947 р.)- 6 чол.

23.Родина Станчака Федора (1910 - 1993): дружина Софія, сини Михайло

(1939), Іван (1937), Андрій і Тарас ( нар. в с. Королівка), дочка Ольга

(1945)-5 чол.

24.Родина Кіня Миколи: дружина, син Степан, дочка Ольга - 4 чол.

25.Родина Верховика Федора: дружина, дочки Ганна, Параска, Марія,

Степанія - 5 чол.

26.Родина Шухвата Матвія Миколайовича: дружина Ганна, дочки Ольга,

Марія, син Омельян, дочка Надія ( нар. в с. Королівка) - 5 чол.

27.Родина Вайди Миколи: дружина, син Василь - З чол.

28.Родина Купців: дружина, син Максим, дочки Євгенія, Єва, Степанія – 6 чол.

29.Родина Петраша Йосипа (1911): дружина Текля (1910), дочка Ольга (1942), син

Роман (нар.в с. Королівка) - 3 чол.

Переселенці із села Ветлин.

1. Родина Зубика Федора: дружина Анастасія, дочки Марія та Ганна( 24. 01. 1936)

2. Родина Місячок: сестри Тетяна (1921р.н.), Анастасія (1923 р.н.).

3. Родина Стахніка Василя: дружина Марія (1918 р.н.).

4. Родина Поповича Андрія: дружина Тетяна.

5. Родина Мушки Михайла:дружина Настя, дочка Марія

6. Родина Януша Олекси: дружина Ганна.
Переселенці із Старого Дикова

1. Родина Бошка Степана Дмитровича (1896-1984) 3 дружиною Ганною( 1905-1980) та дітьми: Іваном (1925), Михайлом( І 929), Петром (1934), Марією(1938) - 6 чол.

2. Родина Бошка Володимира Миколайовича (1909) з дружиною Юлією (1915),

дітьми: Степанією та Зеновієм - 4 чол,

3. Родина Напори Дмитра: дружина Марія (1920), сини Ігор (1940), Роман (1942),

Володимир (1945) - 5 чол.

4. Родина Кархут Андрія Петровича (1892): дружина Анастасія, дочки Ольга

(1931), Степанія (1923), син Володимир (1935) - 5 чол.

5. Родина Знака Матвія: дружина Параскевія, сини Микола Іван, Володимир,

дочки Ольга, Степанія - 7 чол

6. Родина Знака Миколи, дружина Єва, дочка Марія, син Степан та брат Єви-

Петро - 6 чол.

7. Родина Миколинськото Степана Степановича (1919): дружина Катерина, дочка

Марія (народилася в дорозі),

8. Родина Ваха Івана: дружина Катерина, сини Володимир, Іван, Дмитро, Ілля,

дочка Параскевія - 7 чол.

9. Родина Побера Івана: дружина Катерина, син Микола- 3 чол,

10. Родина Шалайського Івана: дружина , діти Марія, сини Степан, Михайло,

Нестор, Володимир - 7 чол.

11. Родина Побер Степана: дружина Катерина, син Степан, дочка Марія - 4 чол.

12. Родина Нездропи Івана: дружина Катерина, сини Іван, Микола, Володимир,

Дмитро, дочки Марійка, Ольга – 8 чол.

13. Родина Гарасимів: чоловік, дружина та 4 дітей – 6 чол.

14. Родина Низів: дружина, дочка Юлія, сестра Низа – Марія – 3 чол.

Метод «Обери позицію» Запитання для обговорення :

1.Ваші аргументи: «за» і «проти» щодо швидких темпів індустріалізації Західної

України.

2.Порівняти процеси колективізації Західної та східної України. Виявити спільні

та відмінні риси.

3. Ваша оцінка процесу ліквідації Української греко – католицької церкви

радянською владою. Вкажіть фактори і причини, які сприяли цьому процесу.

4. Якими, на вашу думку, реальні причини, масштаби та наслідки депортації

українців в 1944 – 1947 роках. Оцінка операції з моральної точки зору.

5. Як ви вважаєте, наскільки успішною виявилася радянізація Західної України, її

реальна ціна?
Підсумок уроку. Процес радянізації розпочався у 1939 р., був перерваний

війною та німецькою окупацією і відновлений у 1944 р.



Основні заходи: утворення органів влади диктатури пролетаріату;

Індустріалізація, колективізація; культурні перетворення.



Позитивні зміни в західних областях України:

-Об'єднання українських земель у складі єдиної держави, консолідація українського народу, піднесення його національної свідомості.

-Вищі, ніж у східних регіонах УРСР, темпи промислового роз­витку: частка промислових підприємств західних областей від загальної кількості підприємств України у 1940 р. становила 4,7%, у 1949 р. - 12,6 %.

- Поява нових галузей промисловості: машинобудівна (Львівщина),

електролампова, металообробна, харчова, взуттєва, трикотажна (Прикарпаття), деревообробна, паперово-хімічна (Мукачівський меблевий, Свалявський лісохімічний комбінати).

-відкриття родовищ природних ресурсів: нафти, газу, вугілля, сірки, мінеральних вод.

- боротьба з неписемністю: обов'язкова початкова освіта, діяло 25 вищих закладів, відкрито 110 спеціальних навчальних закладів.

- 1945 р. в Ужгороді відкрито перший на Закарпатті університет.

- введення безкоштовного медичного обслуговування населення.



Негативні наслідки радянізації західних областей України:

- майже всі посади в керівництві обіймали вихідці з інших регіонів країни.

-відставання легкої промисловості від важкої, домінування кількісних показників над якісними, залежність від союзного центру.

- природні ресурси краю використовувалися нераціонально: у 1950 р. - з Карпат і

Полісся вивезено 11,2 млн м3 лісу.

- методи колективізації: примус, депортація до Сибіру, терор.

- заборона приватних господарств.

- зросла кількість колгоспів: у 1945 р. - 145, у 1950 р. - 7200.

- насаджувалася комуністична ідеологія.

- посилився процес русифікації: в інститутах більшість дисци­плін викладали російською мовою. У Львівському університеті з 295 викладачів українською мовою лекції читали 49.

- ліквідація Української греко-католицької церкви.


Висновок. Радянізація західних областей України сприяла ін­дустріалізації краю, соціальному захисту населення, але впрова­дження тоталітарного режиму, проведення насильницької колекти­візації, репресії радянської влади щодо населення Західної України супроводжувалися жорстокою боротьбою ОУН-УПА і місцевого на­селення з тоталітарним режимом, підірвала авторитет радянської влади і процес депортації українського населення з Польщі в УРСР.
Оцінювання навчальних досягнень учнів
Домашнє завдання: записати спогади переселенців села Королівка, оформити зібрані матеріали, написати статтю в газету на тему «Переселення в долі королівчан»
Література:

1. Николин Н. Депортації українського населення з Лемківщини, Холмщини і Підляшшя до Борщівського району в 1944 – 1945 рр. /Літопис Борщівщини


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка