Публікації =161. 2 09“18/19”(092)І. Франко один з “моїх знайомих євреїв” Роман Горак



Сторінка9/13
Дата конвертації31.03.2017
Розмір1.79 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13
СВІТЛОЇ ПАМ’ЯТІ А.В.КАБАЙДИ



Іраїда Галенко, Ірина Вороновська

Історія науки, культури, мабуть, не була б повною, якби не враховувала спомини тих, хто брав безпосередню участь у розвитку важливих подій свого часу. На жаль, лише незначна частина з них залишає свої мемуари. Тому навіть побіжні спогади сучасників допомагають, хоч би частково, відтворити сутність тих подій і місце у них окремих особистостей. У зв’язку з 45-річчям від дня заснування кабінету (згодом, Інституту) франкознавства виникла необхідність відтворити і зберегти для історії образи тих, хто брав безпосередню участь у цих подіях. До них належить і Ангелина Василівна Кабайда.

Ангелина Василівна Кабайда (1919-1995) була всебічно обдарованою, ерудованою людиною з високим почуттям відповідальності за роботу, яку виконувала, з надзвичайно доброзичливим, уважним ставленням до колег і студентів. То був філолог у звичному, традиційному розумінні цього слова. Вона професійно розбиралася у проблемах літературознавства і мовознавства, мала ґрунтовні знання, особливо у сферах української і польської класики, також знала твори тих письменників, які до 1990 р. були забуті або маловідомі; у приватних бесідах Ангелина Василівна часто зверталася до творів зарубіжних письмен-ників, легко проводила літературні паралелі, зіставляла літературні образи, наводила факти з літератури різних часів і народів. У цьому допомагало їй знання мов, тонке відчуття барв слова, розуміння тексту й підтексту. З особливим пієтетом Ангелина Василівна ставилася до літературної спадщини Івана Франка, була закохана в поезію Лесі Українки. Вона залюбки цитувала та досліджувала твори Івана Франка й Лесі Українки [1; с.151-157].

Коли у важкі повоєнні часи науковці Львівського університету, спрямовані академіком М.С.Возняком, досягли значного поступу у дослідженні Франкової спадщини і було відкрито кабінет франкознавства, Ангелина Василівна серед інших брала участь у впорядкуванні цього кабінету, пошуках і відборі книг, листів, фотографій, ілюстрацій, у встановленні зв’язків кабінету зі школами Львова та області. Вона не тільки радо й кваліфіковано проводила екскурсії для відвідувачів кабінету, але й постійно дбала про регулярність і тематичну досконалість цих екскурсій, виявляла свої педагогічні здібності, любов до обраної справи, увагу до слухачів і вміння задовольняти потреби відвідувачів. Екскурсії завжди відбувалися як захоплююча розповідь і мали відчутне виховне значення.

Ангелина Василівна брала також активну участь у діалектологічних експедиціях, організованих задля збирання матеріалів для Атласу української мови. Експедиції проводив сектор діалектології Інституту суспільних наук Західного центру АН УРСР разом із кафедрою української мови Львівського університету. А.В.Кабайда вміло й тактовно проводила бесіди з інформантами, завдяки чому їй вдавалося записати багатий мовний матеріал. Збереглися фотографії, зроблені під час перебування її та колег у 1969-1971 рр. у с. Устя Корецького району на Рівненщині, на одній з них зафіксовано момент бесіди з інформантом. Зібраний мовний матеріал Ангелина Василівна описувала ретельно, фахово, на всіх рівнях мовної системи, роблячи при цьому історичні екскурси, порівняння зі спорідненими мовами, а часом і типологічні зіставлення.

Ангелину Василівну знали не тільки як ерудовану й толерантну людину, а ще й як прекрасну співрозмовницю, яка мала почуття гумору, і тому була вона приємною, бажаною гостею у товаристві факультетських колег. Фотознімок за-карбував одну з таких зустрічей А.В.Кабайди з В.М.Криворучко, Л.А.Короб-чинською (стоїть), В.О.Іцковичем, М.С.Тихомировою, В.С.Черняк.

Серед захоплень Ангелини Василівни пригадуються два: фотографування та писання віршів, у тому числі й дитячих. Для своєї племінниці, про яку завжди дбала, вона написала віршовану казку.

Скромна, приємна, завжди урівноважена й усміхнена, людяна і дуже уважна до співрозмовника такою залишилася в нашій пам’яті Ангелина Василівна Кабайда.


1. До питання вивчення лексичного складу “Лісової пісні” Лесі Українки //Доповіді та повідомлення Львівського ун-ту. Львів, 1958. Вип. 8. Ч. І.

Стаття надійшла до редколегії 20.06.2002

Прийнята до друку 12.10.2002

ЛИСТ АНГЕЛИНИ КАБАЙДИ ЗІ ЛЬВОВА

ДО ГАЛИНИ БУКОЄМСЬКОЇ-БІЛЬЧУК У ХОЛМ
Галина Михайлівна Букоємська (дівоче Більчук) народилась 1918 р. у с.Киржимани в Мордовії. Її родина походила з Підляшшя, але під час наступу російської армії 1914 р. через Холмщину й Підляшшя, мирне населення тих місцевостей було вислане до таборів у Сибіру, в Мордовії. Там Михайло Більчук одружився і там народилась Галина. Повернувшись на батьківщину, батько, який мав закінчену Холмську духовну семінарію, брав участь у Всехолмському з’їзді 1918 р. (разом з лікарем Олесіюком, братами Васильчуками) під керівництвом Михайла Грушевського. На з’їзді було висунуто вимогу приєднати етнічні українські землі – Холмщину й Підляшшя до Української держави.

Мама Ангелини Кабайди, Емілія Йосипівна Ткачук, походила з родини Та-расюків, з великого українського села Хоростити на Підляшші. Народилась вона у м.Тишівцях, де й виростала пізніше Галина Більчук. Познайомились вони з Лі-ною у Варшаві, в домі Косоноцьких. Володимир Косоноцький, з зовнішністю українського козарлюги, був послом до польського Сейму і секретарем Української Парламентарної Репрезентації. Після того як Галину за антипольску агітацію позбавили права жити в бурсі, вона жила у панства Косоноцьких від 1940 р. працювала секретарем у канцелярії митрополита Холмського Іларіона (проф. Івана Огієнка), була секретарем судового відділу, яким керував о.прото-пресвітер Іван Левчук.

Ангелина Кабайда працювала з лютого до вересня 1940 р. учителькою се-мирічної школи в м. Тишівцях, звідки походила її мама. Потім була вихователь-кою жіночих гуртожитків при ґімназії у Холмі й торговій школі в м. Володаві. У листопаді 1941 р. Ліна повернулась до рідного Луцька, де викладала українську мову в ґімназії та, зокрема, на курсах виховательок дитячих садків. 1943 р. переїхала до Львова, де влаштувалась секретарем-машиністкою в “Центросоюзі”.

Коли почався польський терор проти українського населення, митрополит Іларіон виїхав, Галина теж змушена була терміново перейти в підпілля. Пішки поверталась вона на Грубешівщину, але до Володави добратись не змогла. У 1944 р. потрапила в підпільну сітку. 6 квітня 1944 р. розстріляли її чоловіка. Потім вона захворіла, мала запалення легенів і зараження крові, її ледве виліку-вали сестри-монахині.

У 1945 р. перебралась до Львова, спершу потрапила до шпиталя – мала зламані ребра після стрибка з машини. Записалась на підготовчі курси до Львів-ського університету, оскільки її гімназійного диплому не хотіли визнавати. Водночас влаштувалась лаборантом на кафедру географії, яку очолював тоді проф. Левицький. Працювала разом із відомою вченою-географом Оленою Степанів, поки ту примусово не перевели до Києва. У Львові зустрілась знову з Ангелиною Кабайдою.

А.Кабайда працювала тоді секретарем в облспоживспілці, а восени 1945 р. теж продовжила університетську освіту, перервану війною. Вступила на слов’ян-ську філологію, пішла працювати на географічний факультет, була лаборантом на кафедрі геоморфології. Жила з матір’ю і сестрою Іриною, вдовою Миколи Березіна, забитого у 1944 р. поляками радянського підпільника з т. зв. “Народної гвардії ім. Івана Франка”. Після смерті сестри виховувала й дітей Петра й Таню, яких дуже любила Галина, часто бувала тоді у них вдома, в помешканні на вул.Шашкевича, 5.

Одночасно продовжувала свою підпільну діяльність. Заарештували її в грудні 1947 р., засудили за звинуваченням у терорі. Під час ув’язнення від 1947 до 1956 р. пройшла табори й пересильні пункти в Північному Казахстані, Красноярську, Норильську, була кілька років на спецпоселенні. Повернувшись, працювала до 1962 р. в аптеці. Зараз мешкає в м.Золочеві.
* * *

Галина Михайлівна розшукала й переписала з чернетки текст листа Ангелини Василівни, який отримала в лютому 1944 р. у м. Холмі (всі її документи, листування, фотографії – була аматором-фотографом, – були конфісковані при арешті). Публікуємо лист з ласкавої згоди адресата, оскільки цей документ дуже добре відбиває характер та погляди авторки, очевидно, у час написання листа, але не тільки. Справді, лише близькому другові можна було звіритися з таких складних питань, як ставлення до віри й церкви, до провідників народу, до проблеми масової повоєнної еміграції українців за кордон. Тепер ми вже чимало знаємо про той тяжкий шлях, який довелося пройти одним на Захід, і трагічний, який чекав інших на Схід. Але тоді, навесні 1944 р., Схід ще не обов’язково означав Сибір та Колиму.

Лист Ліни Кабайди, написаний у трохи жартівливій формі, має, водночас, дуже серйозний зміст. Рима не завжди досконала, але треба врахувати, що вірш зовсім не призначався для публікації, а був приватним дружнім зверненням до близької людини. У листі авторка звертається до Галини Більчук: “Мій любий Хмаку!” й завершує листа: “Твій Хмак”. Очевидно, цього цілком вистачало, щоб упізнати автора: “Хмаками” називали мешканців Володавщини, які говорили “хмацькою” говіркою, поширеною на Північному Підляшші. Замість звичного в Галичині “сьмо”, “смо”, вони вимовляли “хмо”: “співалисьмо” – “співалихмо”, “робилисмо” “робилихмо”.

Згадуваний у вірші Поль це Федір Польовий, який пішов у підпілля, був командиром старшинської школи в Карпатах і там загинув. А з них із Ліною могла бути гарна пара...



Підготовка до публікації і передмова Галини Сварник

Львів, 9.02.1944 р.



Товаришко!

Ось хочу написати

Тобі я віршем

довгий, довгий лист.

І хочу я

в словах простих

укласти

найкращий і найглибший зміст.



Мій любий Хмаку!

Ждеш вже, мабуть, довго,

трівожишся

і гніваєшся теж...

Здається вже Тобі,

що я недобра,

що відповіді не діждеш...

А це не так.

Бо я вже написала.

За помахом пера

списала п’ять сторін!

Сказала там Тобі

я все, що в думці мала,

що тільки засвітилось

в голові моїй.

Там про Любов, про Дружбу, про Людину, –

там те усе,

що нас хвилює всіх.

Але ось зараз, в цю хвилину

я хочу ще сказати більш.

В останньому листі

мені Ти написала

про віру щось,

а потім ще і ще...

Тобі скажу тепер,

що в мене

це не таку вже роль відіграє.

Я знаю це.

Пізнати вже я встигла

тих проповідників

великих і смішних.

І у душі моїй

була також огида

така, як в Тебе є до них.

Це ще не все:

колись мене боліло,

що там обман усе,

що правди мало так,

Та згодом, коли вже дозріла,

я стала думати не так.

Релігії не відкидаю,

але, продумавши усе,

я вже інакше розумію

все те, що нам вона несе.

Бог є!

У мене теж є.



Бог – це краса,

і Сила,


і Любов, –

а церкву я тому шаную,

що в ній традиції

Народ наш заховав.

Хто проповідує,

багато хто говорить,

тому не конче віру йму,

але радію й тішусь дуже,

коли в душі чиїйсь

я Бога віднайду!

Ми ж, на зразок, – подобу Божу

(так нас вчили),

то ж Бога в серці мають

і в душі –

це ті, що я про них писала

такі, як Поль,

такі, як Ти!

Не смійся, Галочко!

Це щиро я сказала.

Далека я від фальшу, сміху, гри,

це все в душі колись іще рішала,

і думаю,


так згодом рішиш Ти.

Не хочу думати про царство,

про небесне...

Якщо родились ми,

то значить для життя!

Тому-то думати нам треба про сучасне,

поліпшувати дні звичайного буття.

Чомусь у нас тепер

(і то масово дуже)

героїка страждань

і смерті процвіла.

Я ж думаю, що краще буде,

коли полюбим сильно

ми життя.

Нам полюбити треба працю

і розвагу,

навчитись тішитись

як наші вороги, –

тоді ми матимем відвагу

і до життя

й до боротьби!

Галушечко!

Я хочу пов’язати

із сим усім

одно питання ще.

Це те, що всіх тепер займає,

що нам робити

“І куди?”

“І де?”

Я обсервую:



метушаться люди,

тривожаться,

біжать, кидають все.

Питає кожний: “Як же буде?”

І більшість з них,

за більшістю іде.

Не думають про те,

що, йдучи на чужину,

вигнанцями стають

і зайдами для всіх,

що більшість з них

у злиднях там загине,

або рабами стане для чужих.

Мій любий друже!

Ось тепер ті люди

від рідної землі

із легким серцем йдуть.

Але я певна,

що вони таки затужать,

що місця і спокою не знайдуть.

І буде гризти їх

в далекому вигнанні,

немов іржа,

за рідним всім – туга.

І будуть всі вони

із місця в місце гнані

і не знайдуть собі

затишного кутка.

Тому скажу Тобі,

моя хороша Галю,

що я лишаюсь тут,

хоч може й лихо жде.

Не хочу бути дезертиром,

не втікаю, –

тут ждатиму,

що доля принесе.

А потім... потім Галю!...

Не знаю я, не думаю про те.

Але напевно праця буде

і дещо ще..

Ти знаєш Галю: С – х – і – д.

Тебе колись тягнуло

до нашої землі,

до тих просторів там?

Коли б Ти там була,

ніколи б не забула

безмежних тих степів,

простору і тепла...

Ех, Галочко!

Багато б я сказала,

та слів не вистарчить,

щоб так сказати все.

Підождемо,

а далі видно стане,

куди та як стихія

понесе.


Тепер уже закінчу,

а Ти собі посмійся,

бо віршем жартома

настукала ось я.

Напевно всі думки

далеко краще б вийшли,

коли б я їх Тобі

звичайно повіла.

Але нехай ось так.

Нехай раз для відміни

уложаться у рифм

химерні ці думки.

І ось пішлю у Холм

Тобі, мій Хмаку милий,

щоб посміялась Ти

і відповіла знов.

Бувай же, Хмаку мій!

Мене робота жде вже

інакше б я Тобі

писала ще і ще...

Не забувай мене,

пиши мені частіше.

Пиши про все, про все,

лишаюсь тут сама.

Лишаюсь на незнане,

як люди всі тепер,

як, мабуть, там і Ти.

Самотності боюсь,

а того вже не знаю,

чи друзів тут нових

зумію я знайти!

Бувай же, мила Галю!

Нехай вже буде так.

Якщо ж Ти не пізнала ще

хто пише,

то знай


це я –

Твій Хмак.


Стаття надійшла до редколегії 20.06.2002

Прийнята до друку 12.10.2002



1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка