Публікації =161. 2 09“18/19”(092)І. Франко один з “моїх знайомих євреїв” Роман Горак



Сторінка8/13
Дата конвертації31.03.2017
Розмір1.79 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13
Іван Сірак

Одним із центрів наукового франкознавства у Львові, точніше у Львів-ському університеті ім. І.Франка, був створений у 1957 році з ініціативи тоді-шнього ректора університету академіка Є.Лазаренка кабінет франкознавства, що розмістився у трьох світлих кімнатах на другому поверсі головного корпусу університету.

Першим завідувачем кабінету був кандидат філологічних наук Ярослав Іванович Шуст, а після його передчасної смерті – Ангелина Василівна Кабайда.

Деякий час співробітником кабінету на посаді старшого лаборанта кафедри історії української літератури (1959-1961) був і я.

Пригадую Ярослава Івановича Шуста як надзвичайно скромну, чесну, сум-лінну людину, яка свої знаня, час, здоров’я віддала кабінету. Можна було зайти вранці в університет і вже десь біля 9.00 бачити Ярослава Івановича за робочим столом, за тим же столом його можна було зустріти й о восьмій-дев’ятій вечора. А на телефонні дзвінки Ярослав Іванович ввічливим голосом завжди відповідав: “На телефоні Шуст”. Я в душі тільки підсміювався, не уявляючи собі, як міг Ярослав Іванович “обустроится”, кажучи словами Солженіцина, на телефонному апараті...

Багато енергії, винахідливості, настирливості, пошуку довелось і Я.Шусту, і А.Кабайді прикласти в справі організації та робочого ритму кабінету.

Перш за все треба було створити науковий фонд кабінету. І завдяки ста-ранням Я.Шуста та А.Кабайди, а також викладачів кафедри історії української літератури і тодішнього ректора університету було укомплектовано солідну на той час франкознавчу бібліотеку. Без перебільшення можна сказати, що ця біблі-отека була однією із найбагатших у вузах та наукових установах тодішньої УРСР. Тут були і перші видання Франкових художніх, наукових, літературознав-чих праць, і майже повні комплекти журналів, газет, збірників, в яких друкувався І.Франко, і твори письменників – сучасників Франка, наукові видання 20–30-х рр. на Україні. В цьому відношенні кабінету франкознавства пощастило й в тому, що його науково-книжковий фонд поповнився за рахунок частини власної бібліотеки покійного академіка Михайла Степановича Возняка. Багато раритетних на той час видань, які спокійно дрімали в тодішніх радянських свецфондах, можна було побачити на книжкових поличках кабінету (звичайно, давали їх в руки тільки найбільш довіреним). Я.Шуста, А.Кабайду і зараз ніби бачу, як заклопотано вони обмірковують програму франкознавчих та шевченкознавчих наукових конферен-цій, які щорічно проводились в університеті, як вони працюють над коректурою щорічних франкознавчих наукових збірників, що видавались тоді в університеті.

Я.Шуст, А.Кабайда, а також тодішні працівники кабінету (Ірина Степанів-на Михайлюк і я) брали участь у науковій експедиції “Слідами Івана Франка та письменників – його сучасників”, організованій з ініціативи ректора Є.Лазаренка та декана філологічного факультету Олексія Никифоровича Мороза. За 15 днів учасники експедиції, в тому числі і поет Д.Павличко (в Карпатах він був нашим гідом) об’їхали майже всі куточки Івано-Франківської, тодішньої Дрогобицької, Чернівецької та Закарпатської областей, збираючи матеріал для запланованої тоді літературно-краєзнавчої монографії “Слідами Івана Франка та письменників – його сучасників”. До речі, ця монографія з невідомих причин так і не була видана, хоч окремі статті (розділи) були написані. Мій розділ мав назву “Від батьківської кузні до робітничого Борислава”.

Крім інших франкознавчих наукових тем, Я.Шуст, А.Кабайда, працівники кабінету (І.Михайлюк, І.Сірак) працювали над перекладами на українську мову статей І.Франка, які були надруковані у польськїй газеті “Kurjer Lwowski”. Ці переклади пізніше забрав І.Басс, автор відомої монографії “Проза І.Франка” до запланованого тоді вже, на початку 60-х рр., п’ятдесятитомного видання творів І.Франка, обіцявши, що прізвища перекладачів будуть згадані у цьому виданні. Але, як кажуть, казав пан, що кожух дам, та слово його тепле. До речі, І.Басс став одним з редакторів цього видання.

Може, вперше на тодішній радянській Україні кабінет франкознавства підготував до друку, а в 1961 р. Львівський університет видав повністю працю І.Франка “Із секретів поетичної творчості” з її першим вступним розділом, що так не подобався тодішній партійно-ідеологічній номенклатурі, бо в цьому розділі Франко виявився, на її думку, не стопроцентним матеріалістом-маркси-стом, а ідеалістом.

Я.Шуст, А.Кабайда багато часу приділяли студентам-філологам, які в кабінеті працювали, пишучи курсові та дипломні роботи, пов’язані з творчістю І.Франка.

Як кажуть, робота є робота, і не завжди в її ритмі все йде гладко: бувають недогляди, упущення, ті та інші помилки. Але я ніяк не можу пригадати, щоб Я.Шуст чи А.Кабайда підвищили голос, – розсердились на когось із працівників кабінету чи на студентів, що працювали в ньому.

Завжди спокійні, урівноважені, коректні, тактовні, вони й досі ніби стоять перед моїми очима.

Іноді мінорний, елегійний настрій Ангелини Василівни можна було відчути, коли вона згадувала про свого брата, убитого польськими терористами у Львові під час фашистської окупації, або коли говорила про нещасливу долю галицької поетеси Дучимінської, репресованої радянськими каральними органа-ми. До речі, велемовна деталь, яка кидала яскраве світло на характер і переко-нання Ангеліни Василівни.

Науковими вихованцями кабінету можна назвати багатьох студентів-випускників українського відділеная філологічного факультету, які стали пізніше викладачами вузів, учителями середніх шкіл, науковцями.

Пригадую, як частими відвідувачами кабінету були і Михайло Косів (сьогодні один із громадських діячів України), і Степан Злупко (відомий еко-номіст), і А.І.Пашук (професор Львівського університету, доктор філософських наук), І.О.Денисюк (нині доктор філологічних наук, професор Львівського університету), відомі франкознавці (вже покійні) А.М.Халімончук, І.І.Дорошенко та багато інших. Можливо, перші сходинки в їх науковій кар’єрі починались саме із франкознавчої наукової книгозбірні кабінету, що носить ім’я великого Ка-меняра.

Стаття надійшла до редколегії 20.06.2002

Прийнята до друку 12.10.2002

УДК 821.161.2–94.09’06(092)А.Кабайда-Саєнчук
СПОГАДИ ПРО АНГЕЛИНУ ВАСИЛІВНУ КАБАЙДУ-САЄНЧУК
Галина Сварник
Історичний архів у Львові завжди був тим останнім місцем праці на волі, де за радянських часів опинялися, врешті, українські дисиденти чи політично неблагонадійні гуманітарії, коли їх уже не брали на роботу нікуди. Свого часу, після відомих політичних репресій проти української інтелігенції на початку 1970-х р. тут опинилися, шоб стати потім славою архіву, історик Ярослав Дашке-вич, українські філологи Уляна Єдлінська, Лідія Коць-Григорчук, тут працювали свого часу Євген Гуменюк, Валентина Сіверська, Андрій Содомора, в обласному архіві працював поет Ігор Калинець. Архів став прихистком, тимчасовим чи тривалим, для багатьох різних дивовижних людей, яких хтось із архівістів ніжно охрестив “купа варіятів” (від латинського variatus-інакший). Справді, це були часто “інакші” люди, які не вписувались у офіціозну радянську систему. Саме завдяки цьому, незважаючи на постійну “опіку” з боку відомих органів, у архіві панувала якась особлива атмосфера, і той, кому довелось сюди потрапити волею долі чи недолі, не раз бував їй за це вдячний.

І саме завдяки тому, що колись Уляну Єдлінську звільнили з праці в Інституті суспільних наук (зараз Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України), мені пощастило працювати разом з нею. А коли настала пора національного відродження, і в рамках “відновлення історичної справедливості” Уляна Ярославівна після близько 20-ти р. “архівного заслання” змогла поверну-тися до відділу української мови, вона привела на своє місце, на потішення всьому архівові, Ангелину Василівну Кабайду-Саєнчук.

Це було у вересні 1989 р., коли Львів вирував політичними пристра-стями. Пам’ятаю, як з вікна нашої кімнати ми вперше побачили національний синьо-жовтий прапор на Львівській ратуші. Всі ми були глибоко зворушені, а Ангелина Василівна плакала. Згодом, що б не відбувалось, вона завжди повто-рювала: “Знаєте, те, що ми маємо нарешті нашу Державу – це найважливіше. Якою б вона не була, вона здобута дорогою ціною”. Справді, для неї це було найважливішим.

Ангелина Кабайда народилась 20 січня 1919 р. у с. Борухово на Волині в національно свідомій учительській родині. Батько, Василь Кабайда, походив, очевидно, з УНР-івської еміграції з Новгород-сіверщини, мама, Емілія Йосипівна (з дому Ткачук), – з м. Тишівців на Підляшші, де Ангелині Василівні довелось пізніше вчителювати під час війни. Національне почуття залишилось чи не найголовнішою рисою на все життя. Ангелина Василівна ніколи, навіть у найтяжчі часи не зрадила його, за що не раз доводилось терпіти переслідування й знущання спершу від поляків, потім – від радянських органів. Мала двох сестер і брата. Її в родині кликали Лінусею. Старша сестра Галя, яка померла молодою, була талановитою художницею. Навчалась у Варшавській академії, належала до відомого у 30-ті роки. мистецького гуртка “Спокій” Петра Мегика, брала участь у виставках гуртка, про неї писала преса. У Варшаві я натрапила на дитячий журнал “Світ дитини”, де були вміщені рисунки Галини Кабайди. До гуртка “Спокій” належав також славний художник-графік з Волині Ніл Хасевич та О.Новосад, який досі живе в Сімферополі. Пригадую, як тішилась Ангелина Василівна, коли знайшлося в архіві кілька рисунків волинських церков руки Ніла Хасевича. Ми зробили копії цих рисунків, і вона зберігала їх у себе в папці як цінні реліквії, розповідала про Хасевича для документального фільму.

Улюблений брат Анатолій (інженер за освітою) 1941 р. був провідником ОУН в Луцьку, у штабі Поліської Січі, член похідних груп ОУН(М), 1945 р. – у штабі Української Національної Армії (генерала Павла Шандрука). Після війни виїхав з України, на еміграції працював у Референтурі преси й інформації Проводу Українських Націоналістів, очолюваній О.Штулем, разом з Д.Андрієв-ським, М.Антоновичем, О.Грицаєм, О.Зінкевичем, В.Михальчуком, С.Процюком, М.Селешком, Б.Кентржинеьким (до речі, – чоловіком Валентини Сіверської). Пізніше еміґрував до Австралії, там став під прізвищем Жуківський відомим громадським діячем, журналістом, видавав у Канберрі український журнал “Праця й Життя”. Коли 1964 р. з’явилася брошура “Народ проклинає”, де були описані “злочини” Анатолія Кабайди, про брата довідались партійні органи університету. Ангелину Василівну почали викликати на допити в КГБ, змусили написати покаянного листа в пресу. В університеті, як неблагонадійну, одразу в жовтні 1964 р. звільнили з посади завідувача кабінету франкознавства й понизи-ли до старшого лаборанта. У квітні 1965 р. перевели на посаду ст. лаборанта кафедри української мови, де працювала й Валентина Семенівна Черняк. З гірко-тою згадувала Ангелина Василівна, як по-різному відреагувало на ці події її оточення й дехто з тих, кого вважала близькими друзями. Коли у 1972-1973 рр. львівськими установами прокотилася хвиля репресій проти української інтелігенції, Ангелину Василівну 23 жовтня 1973 р. теж змусили звільнитися “за власним бажанням”, не давши допрацювати до пенсії всього кілька місяців.

Минуло багато років, доки без страху стало можливо знову відкрито відновити зв’язки з рідними та друзями за кордоном. Пам’ятаю, якою глибоко зворушеною прийшла Ангелина Василівна до архіву, коли після цієї прірви часу до неї вперше подзвонив брат. Це було неймовірне щастя, для якого варто було витримати всі переслідування. Потім дзвінки стали частими, приїздили діти та внуки брата, але зустрітися самим їм уже так і не довелося. Останній дзвінок від брата, котрому тоді було 83 роки, пролунав напередодні смерті Ангелини Василівни.

Її радував кожен документ, шо стосувався передвоєнного життя Луцька, рідної української ґімназії, приятелів та знайомих. Вдалося навіть влаштувати відрядження до Луцького архіву, щоб Ангелина Василівна могла пошукати там документи для Пропам’ятної книги Луцької ґімназії, яку готував Семен Говдій. Там вона вчилася з першого по восьмий клас (1928-1936 рр.). Пригадую й щирий захват від того, що ці документи щасливо збереглись, що вона познаходила списки своїх співучнів та викладачів, документи Луцької “Просвіти”. Улюбленим учителем Ангелини Василівни у Луцькій ґімназії був відомий письменник Модест Пилипович Левицький, лікар Лесі Українки, якого учні любовно називали Дідусем. Людина високоосвічена, культурна й надзвичайно ерудована, він виголошував у читальні “Просвіти” чудові лекції про українську мову, про Лесю Українку, Тараса Шевченка, Івана Франка, Бориса Грінченка, Панаса Мирного, прищеплюючи своїм слухачам етичні, моральні, релігійні, а передусім, національні засади. Про нього Ангелина Василівна залишила теплі спогади, доля яких, як, на жаль, і всього її архіву, досі неясна.

У 20-30-х рр. у Луцьку зосередилося багато українських емігрантів з табору УНР. Настоятелем української церкви в Луцьку був протопресвітер Армії УНР о. Павло Пащевський, концесіонером ґімназії – Євген Іванович Петриківський, з доньками якого Ангелина Василівна приятелювала протягом усього свого життя.

У її розповідях траплялося чимало відомих і знайомих імен. Дуже тепло відгукувалася про родину знаного українського есперантиста інженера Анатоля Коха, який завідував бібліотекою Луцької “Просвіти”. З обома його синами Ангелина вчилася разом у ґімназії, а старший, Юрко, був її близьким товаришем. Про молодшого, Богдана, майбутнього львівського актора, вона писала в газеті “Просвіта”, що його артистична кар’єра починалась на учнівський ялинці 1931 р., де він завзято танцював. При зустрічах у Львові їм було про що поговорити. Юрко Кох, як і більшість її друзів, належав до молодіжної націоналістичної організації, був одним із тих, хто піднімав синьо-жовтий прапор під час проголошення Української державності 1941 р. в Луцьку, виступав на вічі на центральній площі міста. За це був заарештований і запроторений до фашистського концтабору, де трагічно загинув. Ангелина Василівна берегла як дорогу реліквію фотографію, зроблену в Луцьку перед самою війною, на якій вона йде в оточенні двох своїх найближчих друзів. Прізвища другого я не запам’ятала, а може, й не чула, запам’ятала тільки фото: троє молодих людей з чудовими, усміхненими, просвітленими обличчями крокують сонячною весня-ною вулицею і від них віє радістю й силою. Обоє юнаків загинули від рук фа-шистів, а на честь старшого брата Богдан Анатолійович Кох назвав свого сина – знаного львівського художника, – Юрком. Одному з тих юнаків належало й серце Ангелини, яка так і залишилася самотньою, вийшовши заміж аж у пенсійному віці. Серед її гімназійних друзів був також Ростик Сочинський, він закінчив потім медичний факультет Варшавського університету, 1944 р. був ув’язнений у Заксенгаузені, пізніше виїхав за кордон і до кінця свого життя працював лікарем у Сполучених Штатах Америки.

З гордістю згадувала вона про значний передвоєнний розвиток української сільсько-господарської кооперації на Волині й у Галичині. Коли мені довелося впорядковувати у Варшаві архів Української Парламентарної Репрезентації в польському Сеймі, це послужило приводом для наших докладних розмов про українських послів від Волині. 3 великим пієтетом А.Кабайда-Саєнчук розпові-дала про сенаторку Олену Левчанівську, з донькою якої була приятелювала, і для фільму про яку розшукала у себе чудові фотографії. Коли зайшла мова про Володимира Островського, луцького видавця й громадсько-політичного діяча, виявилось, що вона знала і його родину. Досить було заговорити про якусь особу з 20-30-х рр., пригадати чиєсь прізвище, як виявлялося, що Ангелина Василівна не лише пам’ятає цих людей – а пам’ять вона мала художню, образну, – але й знає про подальшу долю родини, дітей, часто, на жаль, трагічну.

У 1937 р., через матеріальні труднощі, адже батькам доводилось підтримувати на вищих студіях старших дітей, Анатолія й Галину, Ліна була змушена перервати навчання і протягом року заробляти приватними уроками. У вересні 1937 р. поїхала до Варшави і вступила в університет на відділ слов’янської філології, де навчалось багато її земляків. Серед професорів, чиї лекції пощастило слухати у Варшавському університеті, називала Романа Смаль-Стоцького, Мирона Кордубу, Владислава Татаркевича. З варшавських часів була знайома з редактором журналу “Рідна мова” Іваном Огієнком. У 1994 р. Ангелину Василівну запросили до участі в ювілейній телепередачі про митропо-лита Іларіона (проф. Івана Огієнка) на Львівському телебаченні.

Згадувала бурхливе життя Української Студентської Громади у Варшаві, активним діячем якої був тоді майбутній голова ПУНу й редактор “Українського слова” Олег Штуль. Громада часто влаштовувала відчити, літературні вечори, диспути, на які запрошувала Дмитра Донцова, Олену Телігу, Євгена Маланюка, Юрія Липу, – при них росла й формувалася українська молодь. Ангелина Василівна дуже цікаво розповідала про свої враження від зустрічей з цими визначними особистостями, живо змальовувала їхні портрети, зафіксовані очима молодої, захопленої всім новим студентки. Серед сердечних друзів згадувала Наталку Пилипчук, чорняву красуню, яку разом з Ангелиною Кабайдою можна побачити на фотографіях, опублікованих у збірниках “Париж – Олегові Штулю” та “Олена Теліга”. Пригадую, як описувала свій перший студентський бал, на який Наталка пошила собі чорну суконку, а вона – блакитну і як танцювали на балу, а найкраще з усіх танцювала й користувалася шаленим успіхом у кавалерів незрівнянна танцюристка й чарівна жінка Олена Теліга. Пізніше Наталка Пилипчук опинилась аж у Венесуелі, й коли десь 1990 р. відновились контакти з батьківщиною, приїжджала на зустріч випускників Луцької ґімназії. Дуже хотіла, щоб Ангелина Василівна поїхала до неї в гості до Венесуели. Це був неймовірний проект. Незабаром Наталка померла, але в пам’ять про неї її чоловік запрошував Ангелину Василівну, щоб таки конче приїхала. Довідавшись про її тяжку хворобу, обіцяв улаштувати якнайкраще лікування, надіслав офіційне запрошення. Хоч усі розуміли нездійсненність цих фантастичних планів, але останній рік її життя був зігрітий і якоюсь надією на диво: що ніби десь існує такий собі “Парадиз” із сонцем, морем та пальмами, й досить потрапити туди, щоб усе стало добре.

Але повернімось до 1939 року. Навчання в університеті перервала війна, Ангелина Василівна змушена була знову заробляти на життя приватними лекція-ми, а з 1940 р. – працювала вчителькою в Тишівцях Люблинського повіту, потім кілька років була вихователькою в жіночих гуртожитках у Холмі та Володаві. 3 цих голодних і бідних часів залишились у неї зворушливі спогади від спілкуван-ня з українськими селянами Підляшшя. Любила згадувати про “хмаків” – так називали один одного мешканці Володавщини, у північно-підляській говірці яких збереглася цікава форма дієслів з “хм”: “ходилихмо”, “робилихмо”, “сміялихмося”. Коли зустрічались, чи листувались з Галиною Михайлівною Букоємською (дівоче – Більчук, багатолітній політв’язень, яка мешкає тепер у Золочеві), з якою разом учителювали у м. Тишівцях, називали себе взаємно “хмаками”. Один із листів 1944 р., написаний віршем, має звернення:

“Мій любий Хмаку!” і підписаний – “Твій Хмак”.

Парадоксально, але якраз праця й життя в страшних воєнних умовах яскраво виявили вроджений педагогічний хист Ангелини Василівни. Цікаво, що вона мала багато різних талантів, але була настільки скромною й делікатною людиною, що завжди залишалася наче в тіні співрозмовника, підкреслюючи саме його унікальність. Її образна пам’ять ґрунтувалася великою мірою на художніх здібностях – Ангелина Василівна сама дуже любила малювати й займалася цим усе життя – і в ґімназії, і під час учителювання на Підляшші та Холмщині, й у Львівському університеті. Під час праці на кафедрі географії виготовляла все наочне приладдя, робила креслення. Там познайомилась із Оленою Степанів, легендою українських визвольних змагань, вченою-географом, яка від половини 1945 до кінця 1947 р. виконувала обо’язки доцента на географічному факультеті й викладала економгеографію капіталістичних країн. Це було ще перед її арештом у 1949 р.; Олена Степанів запам’яталась як маломовна й трохи сувора, зосереджена на своїх думках. Обов’язки на кафедрі виконувала чітко, завжди була дуже пунктуальною. Очевидно, від того часу тривало знайомство і зворушлива дружба на все життя з географом Северином Пастернаком – братом відомого археолога Ярослава Пастернака.

Пізніше Ангелина Василівна незмінно випускала стінні газети філологічного факультету, займалася оформленням кабінету франкознавства. Також віршувала, часом любила написати комусь листа у формі вірша чи поеми. Показувала оправлений у полотно альбом з рисунками й карикатурами (робленими під час різноманітних засідань та зборів) на всіх викладачів філологічного факультету, доповнений дотепними віршованими текстами, який вони створили разом з Валентиною Семенівною Черняк. З рисунків поставали індивідуальні характери, тексти в жанрі оди розповідали про діяння кафедри, діалектологічні експедиції тощо. Альбом також залишився у родини. Пам’ятаю, як розказувала про колоритну львівську постать тих часів – професора Михайла Рудницького, з яким любила прогулюватися в університетському парку, розмовляючи на різні теми. Професор часто запрошував їх, студенток, до себе на чай, а Ангелина Василівна була його патнером у грі в шахи. І далеко не завжди програвала, – усміхалась вона.

До кожного епізоду з минулого часто згадувала й відповідну поезію, якої Ангелина Василівна легко цитувала з пам’яті силу-силенну. Серед найулюбле-ніших авторів була Леся Українка, творчість якої цінувала понад усіх письмен-ників. Любила повторювати, що Леся Українка – надто інтелектуальна й сильна авторка, щоб її ставили на сцені українські театри, що у нас її поки що мало розуміють. Близькою була їй і за волинським походженням, тим що оспівала рідну Волинь і “красу України – Подолля”, та насамперед – своїм незламним духом і силою патрітичного почуття. Любила розповідати про мандрівки місцями, пов’язаними з Лесею Українкою та її родиною, зокрема, про Колодяж-не, де часто бувала. Іронізувала з нового й фамільярного терміну “Лесезнавство”, обурювалася новою американською модою “дослідження” творчості з погляду різних збочень і патологій. Взагалі разило її простацтво й фамільярність у ставленні до класиків української літератури. Пригадую, як схвильовано розповідала нам, що зустріла якось на вулиці “русскоязичну” даму з собачкою, яка гукала на свого бульдога “Тарас! Тарас!”. Спитала: “Бачите, як вони дозволяють собі глумитися з почуттів кожного українця, а що було б, якби якийсь українець осмілився на подібне святотатство стосовно котрогось із російських класиків?” А тоді вже починала цитувати улюбленого Степана Руданського, гуморесок якого знала безліч, і ми відводили душу.

Варто згадати і про тонке почуття гумору, властиве Ангелині Василівні. Особливо воно озивалося тоді, коли до нас заходила Валентина Семенівна. Про Валентину Семенівну Черняк, яку любили, й гострого язичка якої побоювалися всі покоління студентів української філології Львівського університету, викладачі, – та й професори, – варто писати окремо. Недарма цих скромних лаборанток кафедри української мови так поважав і цінував тодішній ректор Євген Лазаренко – великий патріот і дуже світла особистість. Дотепи й оповідки Валентини Семенівни, які вона виголошувала з цілковито серйозною міною, ідеально імітуючи будь-які говірки чи стилі мовлення, змушували втаємничених не тільки сміятися, але й червоніти від їдкої іронії й сарказму, спрямованих проти всього тупого, фальшивого, зрештою – антиукраїнського. Вона була таким собі птахом-пересмішником. А коли вже сходилися дві ці волинянки, треба було стежити за кожним словом, бо всяка недолуга фраза чи неграмотна мовна конструкція одразу потрапляли в жорна цих двох тонких експертів мовної культури й ставали предметом прискіпливого й дотепного аналізу. Приємність слухати ці розмови була рідкісною й залишала відчуття унікального поєднання гостроти тем і слів зі зворушливою прихованою турботливістю та любов’ю, з якою співрозмовниці ставились одна до одної. Це були своєрідні мовні коди, зрозумілі лише втаємниченим.

При цих розмовах і я почувалася не зовсім чужою, бо ж і мої батьки – обоє філологи – теж свого часу пройшли через університетську школу Валентини Семенівни, а Ангелина Василівна завжди добрим словом згадувала про своє знайомство з таким любим мені батьком, який так несподівано відійшов від нас. Об’єднувало нас і це спільне відчуття втрати найближчих нам людей. Для Ангелини Василівни такої особою була й кохана мама, яка дожила була з нею до поважного віку, і з якою вони разом тепер спочивають на світлому пагорбі Личакова. Пам’ятаю ці наші дискусії про вічність і пам’ять, про сенс життя, пронизані мудрою й спокійною філософією до кінця. До речі, останнім прихистком і поміччю, коли хвороба невблаганно підточувала сили й не дозволяла більше читати, стало для неї знання поезії. З сучасних поетів любила Василя Симоненка, Леоніда Кисельова й Ліну Костенко.

Дуже високо цінувала Ангелина Василівна творчість Івана Франка, не тільки з часів своєї праці в кабінеті франкознавства, а ще з родинного дому. Завідувачем Кабінету франкознавства вона стала в лютому 1960 р., завдяки підтримці ректора, великого українського патріота, Євгена Лазаренка, з яким часто зустрічалась у карпатських походах. Розповідала, як, мандруючи горами, вони влаштовували багатогодинні змагання з декламації української поезії: вона, Зеновія Тарасівна Франко і Євген Костевич Лазаренко. Любила поему “Мойсей” і часто цитувала. Працюючи в Кабінеті, переклала цілу низку статей Івана Франка, опублікованих польською мовою в часописі “Кurjer Lwowski”. Наводила багато прикладів з поетичних творів Франка своїм учням, яких не просто готувала до вступу в університет чи навчала української мови, ні, – плекала їх. Взагалі дуже любила опікуватись молоддю, дітьми – це спілкування давало їй надію на майбутнє Української держави. Тому в кожного намагалася вкласти своє серце й любов до рідного слова. Учні були для неї людьми, особистостями, в кожному хотіла знайти іскру доброго й роздмухати її. Дивно, але в розмові з нею я ніколи не відчувала великої різниці віку, яка нас розділяла.

Подиву гідною була відкритість і готовність вислухати кожного, хто приходив до нас у кімнату – а люди були прерізні і з усіх-усюд. З кожним знаходила спільну мову й старалася допомогти всім, хто потребував якоїсь помочі й розради. Страшенно раділа, що після стількох років вже “пенсійного” життя потрапила в таке чудове місце як архів, де кожен день траплялося стільки нового й цікавого. Дивувалась, як люди можуть вважати архів нудним, бо там, мовляв, усе старе. Думаю, великою мірою вона сама робила це місце таким гарним і привабливим для інших, адже просто випромінювала доброзичливість і тепло. Наш обідній чай, на який традиційно приходили Уляна Ярославівна Єдлінська і Ярослав Романович Дашкевич, часто перетворювався на дискусійний клуб з питань політики, історії, літератури. Це притягало до нашої кімнати багатьох різних людей з різних країн, які відчували приємність від спілкування з Ангелиною Василівною. До неї тяглися й “архівна” молодь, і мої приятелі та знайомі.

Часто відвідувачі, які приходили спершу до мене з якимись питаннями, потім дивним чином опинялись навпроти столу Ангелини Василівни, а за якийсь час я зауважувала, що вони вже починають приходити і навіть приїздити, щоб зустрітися саме з нею. Так було з тими дивовижними хлопцями з Холодного Яру, які навіть у часи національного піднесення на початку 90-х дивували Львів своїми справжніми свитками, оселедцями на голові й кошлатими шапками. Вони просто закохались у Ангелину Василівну й ставились до неї, як до рідної людини. Думаю, їх приваблювала непідробна сила національного почуття й ентузіазму, який виникав у цих щирих бесідах про долю України.

Або, знову-таки, коли до нас заблукав, як ми його назвали пізніше – Рубрук, – західний німець Мануель Пресснер з Франкфурта, котрий ішов пішки через усю Європу й Україну, через Закавказзя й Середню Азію – до Китаю, озброєний лише томиком Лін Ютанґа про “Мудрість усміхненого життя”. Той дивак здався нам спочатку майже нереальним і навіть ненормальним, та у звичному розумінні він і не був “нормальним”. Та хіба ж нормальна сучасна людина йтиме пішки через такі небезпечні й малоцивілізовані землі, оминаючи великі шосе, не маючи ані грошей, ані мобільного зв’язку, без знання мов, з самим лише наплечником та примоцованим до нього казанком, озброєна тільки усмішкою та просвітленою східною філософією любові до всього живого й мудрості Шляху? Спершу Ангелина Василівна скромно попередила через мене, що німецьку мову вона вчила дуже давно й майже її забула, та не встигла я спам’ятатись, як вона уже жваво бесідувала з Мануелем, якого ми поїли чаєм і чимось частували, про красу природи, мандрівки в гори, про книжки, і виявилося, що вони чудово розуміються. Коли Мануель прийшов знову наступного дня й не застав Ангелини Василівни, то шкодував, що не побачив цієї милої пані “wіе еin Еngel” (як Ангел), – точно відчув він. А після його відходу ми довго говорили з Ангелиною Василівною про його шлях, який не важливо пройти за скількись часу, не важливо досягти якоїсь точки, – важливо просто йти, спілкуючись з людьми, природою, дорогою, каменем, травинкою...

Ангелина Василівна прийшла до нас в архів як Саєнчук. Я вже згадувала, що вона вийшла заміж аж у пенсійному віці, після смерті мами, виростивши дітей покійної сестри Ірини, в заміжжі Березіної... Олександр Миколайович Саєнчук також походив з Волині. Дитиною пережив страшну трагедію – вся його родина загинула у спаленому поляками під час акції “Вісла” українському селі Павлокомі. Ангелина Василівна багато про це розповідала. Але згадувала вона й про світлі дні. Спершу довго вагалася, чи варто виходити заміж у такому поважному віці, та ще й за вдівця, але подружжя виявилось дуже вдалим: несподівано в житті неначе почалося свято. Ангелина Василівна згадувала, як жили в світлому просторому помешканні з чудовими картинами й дзеркалами, як часто слухали музику, приймали гостей, танцювали. Обоє дуже любили природу, багато мандрували, їздили на прогульки до лісу. Доглядала за ним як могла, проте ідилія тривала всього кілька років: чоловік, як і вона сама, мав хворе серце. Згадувала про нього з великою повагою і вдячністю.

В архіві Ангелина Василівна працювала всього 5 років. Спершу вона допомагала у підготовці до друку збірника листуванння з Кирилом Студинським, складала довідки до анотованого покажчика адресатів, перекладала з російської мови деякі листи. Робила це дуже акуратно, скрупульозно, навіть елегантно. Потім як палеограф вона взялася продовжувати працю над виявленням і опрацю-ванням текстів до видання “Інвентарі ХVІ-ХVІІ ст. у фондах Центрального державного історичного архіву у Львові”. Переглядаючи фонди й складаючи картотеку інвентарів маєтків, сіл, окремих будівель, майна, бібліотек, вона дуже захопилася цією темою. Натрапляючи на цікаві описи, обов’язково читала вголос особливо вдалі місця, виписувала незнайоме слівництво, мовні звороти. В архіві залишились створені нею дуже акуратні картотеки, заповнені рівним чітким почерком картки з виписками, нотатки. Вони позначені великою любов’ю й увагою до мови.

Праця в архіві подала ідею ще одного проекту – залучити Ангелину Василівну до перекладу книги Дениса Зубрицького “Хроніка міста Львова”. Вона мала перекласти першу частину, Уляна Ярославівна Єдлінська – другу, а Валентина Корнилівна Сіверська взялася за покажчики й перевідні таблиці, чого, крім неї, досвідченої архівістки, зробити не міг би у Львові вже, мабуть, ніхто. Цікаво було спостерігати, як спілкувалися під час цієї праці знайомі з часів юності Ангелина Василівна й Валентина Корнилівна: Сіверська лаяла й кляла Зубрицького, який “спеціально” так понакручував у тексті, щоб ніхто нічого не міг знайти, а Ангелина Василівна лише по-ангельськи посміхалася на всі ті тиради “коханої Валюні”. На жаль, відійшли від нас обидві, одна за одною. Зараз проект видання “Хроніки” Зубрицького реактивовано і є надія, що воно таки побачить світ у новому перекладі. Це дозволить зберегти також працю, вкладену у видання і Ангелиною Василівною, і Валентиною Корнилівною, які тихо, але наполегливо робили свою справу.

У нас виявилася ще одна спільна знайома, також з Волині, чудова людина, яку любили всі покоління студентів університету: лікар-отоларинголог Емілія Трохимівна. Я пам’ятала її з раннього дитинства – від доторку її делікатних рук одразу минав біль і страх. У розмові з Ангелиною Василівною несподівано виринуло, що це її близька подруга ще, здається, зі школи. Колись, дівчатками, вони разом грали в аматорській виставі феєрії Лесі Українки “Лісова пісня” – одна, здається, Міля Трохимівна – Русалку Польову, а Ангелина Василівна – Русалку Лісову. Ці образи напрочуд пасують до обох, як до уособлення добрих і мудрих сил волинської природи.

Ангелина Василівна так і залишиться в моїй пам’яті Лісовою Русалкою на тлі світлих поліських лісів і прозорих озер...

Стаття надійшла до редколегії 20.06.2002

Прийнята до друку 12.10.2002

УДК 821.161.2.09’06(092)А.Кабайда.093
НЕЗАБУТНЯ І НЕПОВТОРНА ОСОБИСТІСТЬ
Дмитро Гринчишин
Моє знайомство з Ангелиною Василівною Кабайдою відбулося ще в студентські роки, коли працював після занять лаборантом на кафедрі української мови. Ангелина Василівна у той час працювала старшим лаборантом кафедри геоморфології географічного факультету, але часто приходила на кафедру української мови до своєї подруги Валентини Семенівни Черняк. Їх ріднила Волинь, де вони народилися а також. Луцька ґімназія, у якій вони навчалися. На якийсь час дороги їхні розійшлися: Валентина Семенівна навчалася у Вільню-ському університеті, Ангелина Василівна – на слов’янській філології у Варшав-ському університеті. Воєнні лихоліття не дали тоді змоги закінчити ці вузи й здобути вищу освіту. Після Другої світової війни обидві волинянки знову зустрілися, але вже у старовинному Львові. Тут вони вступили на українську філологію й успішно заочно закінчили відділення. Тут розкрився їхній талант й організаторські здібності.

Перше знайомство з Ангелиною Василівною справило на мене приємне і незабутнє враження. Мені запала в душу її зовнішня привабливість, інтелігентність, скромність, мила усмішка, допитливість, ласкавий голос, вміння контактувати з людьми. Ангелина Василівна цікавилась усім: вона розпитувала мене, де я народився, хто мої батьки, яку і де закінчив школу, чому вступив на філологічний факультет, а не на математичний, фізичний чи якийсь інший, як я складав вступні екзамени, чи подобається мені університет, коли і як готуюся до занять, які дисципліни я люблю, чи беру участь у наукових гуртках, як проводжу вихідні дні, чи подобається мені лаборантська робота... Звичайно, що така щира й безпосередня розмова не могла не викликати у мене захоплення співрозмов-ницею. Згодом, коли Ангелина Василівна перейшла працювати на філологічний факультет, спочатку старшим лаборантом, потім завідувачкою Кабінету франкознавства (з 1965 р. аж до звільнення, тобто до 1973 р. вона була старшим лаборантом кафедри української мови) мої зустрічі з нею стали частішими.

На філологічному факультеті Ангелина Василівна працювала 17 років. Вона користувалася заслуженою повагою й авторитетом. Її любили викладачі й студенти. Ангелина Василівна працювала самовіддано, творчо, з повною відда-чею сил. Поєднуючи в собі хист художника і доброго знавця філології, особливо історії української літератури й творчості І.Франка, та володіючи великими організаторськими здібностями, Ангелина Василівна багато зробила для підне-сення авторитету Кабінету франкознавства. Як старший лаборант і керівник Кабінету, вона постійно поповнювала його новими матеріалами, оформляла численні експозиції, складала карти про місця перебування І.Франка, а також бібліографію з франкознавства, брала найактивнішу участь у проведенні Фран-ківських конференцій, виступала з науковими доповідями та повідомленнями, перекладала українською мовою статті І.Франка, писані польською, зокрема “Голод у Росії”, “Карпатська політика” та інші, проводила цікаві й змістовні екскурсії з делегаціями зарубіжних країн, всіляко й постійно допомагала студентам у навчанні. Не було жодного випадку, щоб вона комусь відмовилася допомогти в чомусь, що стосувалося проблеми франкознавства.

Ангелина Василівна була тактовною, чуйною і товариською. Я ніколи не бачив її сердитою, похмурою, а завжди усміхненою, зосередженою, милою, незважаючи на часті хвороби. Зачаровувала вона друзів своїм мистецьким умінням малювати, декламувати напам’ять надзвичайно велику кількість поетичних творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Ліни Костенко й Василя Симоненка. Це завжди викликало у колег подив і захоплення.

Часто я зустрічався з Ангелиною Василівною на вечірках, які організо-вували учасники діалектологічних експедицій після їх закінчення: збиралися переважно у помешканні Ангелини Василівни на вул. Шашкевича або на квартирі Степана Михайловича Криворучка на вул. Устияновича. Ангелина Василівна брала активну участь у багатьох експедиціях. Чотирнадцять разів виїжджала вона на рідну Волинь збирати матеріал до Атласу української мови. Їхала вона туди з чудовим настроєм, бо добре знала говірки Волині й Полісся, бо тут вона народилася, минуло її дитинство. Їй завжди доручали збирати матеріал з лексики, оскільки вона вміла викликати зацікавлення в інформаторів, знаходити індивідуальний підхід до кожного з них. Зібрані Ангелиною Василівною діалектні матеріали є достовірними і переконливими. Вони свідчать про наукову сумлінність дослідниці.

Ангелина Василівна відзначалася великою працелюбністю. Вона ніколи не цуралася чорнової роботи, з великим запалом бралася до будь-якої роботи. У відділі мовознавства Інституту українознавства НАН України Ангелина Васи-лівна успішно розшифровувала магнітофонні діалектні записи з території півден-но-західного наріччя.

Минуло чимало років, як відійшла у вічність дорога Ангелина Василівна. Але пам’ять про неї, як людину порядну, інтелігентну, доброзичливу, скромну, назавжди збережеться у серцях тих, хто її знав і з ким вона працювала.

Стаття надійшла до редколегії 20.06.2002

Прийнята до друку 12.10.2002
УДК 821.161.2.09’06(092)А.Кабайда.093
В ЇЇ ОЧАХ ЗАВЖДИ СВІТИЛИСЬ СПОКІЙ І ДОБРОТА
Левко Полюга
Не любов, не примха й не пригода,

Ще не всьому зватися дано!

Ще не завжди у глибинних водах

Відшукаєш непорушне дно.

О.Теліга
Коли під осінь життя перегортаєш сторінки молодості та зрілості, одні за одними постають людські силуети . Якісь освітлюють стежки минулого, а інші... Бодай не згадувати! Одною із тих світлих сильветок з мого минулого виринає постать Ангелини Кабайди. Це була людина, яка своєю благородною. якоюсь аристократичною манерою вміла притягати до себе. У сірій буденщині завжди прагнеться отого аристократизму, спокою і доброти. З нею було легко й добре розмовляти, спілкуватися, ходити, зустрічатися і навіть поряд сидіти. А ще до неї приваблювала її ерудиція та глибокі знання з різноманітних ділянок культури, освіти, науки. Сьогодні, коли аналізую свої зустрічі з панею Ангеліною, її присутність у середовищі людей, мені видається, що вона ділила їх на дві категорії: таких, кого не впускала у свій внутрішній світ і відмежовувалася від них тільки їй відомою невидимою перегородкою, і тих, з якими вона жила єдиним духом, спільними думами. Це були близькі приятелі, і серед яких, як мені відомо, була Валентина Семенівна Черняк, а також ті, з якими Ангелина Василівна почувалась вільною.

Для всіх, хто її знав менше, вона видавалася якоюсь таємничою, хоч до мене й до моєї дружини ставилася щиро і привітно. Я постійно відчував, що вона хотіла б, але не може всього сказати. Сьогодні усвідомлюю, що це було зовсім закономірним для тих часів. Розумію і те, що тоді, коли був студентом, вона ставилася до мене щиро, але не зверхньо, як до значно молодшого, але приємно було, що серйозно трактує мої слова, думки, вчинки. Взагалі, якщо говорити про слова, то вона якось оригінально, по-своєму відчувала і розуміла їх. Хто її пам’ятає, то напевно звернув увагу на те, що Ангелина Василівна,чи слухаючи когось, чи намагаючись щось висловити, ніколи не робила цього відразу, не застановляючись. На якусь мить вона ніби спинялася, а згодом, мудро і спокійно дивлячись в очі співрозмовникові, розповідала, ніби сіяла слова на зорану ниву. Інколи я чув від неї вислів: “Яке запашне слово!” Вона любила гарні слова. Такі залишилися в мене загальні враження від цієї непересічної особистості. А ще пам’ять зберегла кілька конкретних штрихів...

Кафедра української мови Львівського університету ім. І.Франка, де я ще студентом у вільний час працював лаборантом, а після закінчення університету не поривав з нею, не раз організовувала виїзди за місто, прогулянки “на природу”. Валентина Семенівна та Ангелина Василівна, які були душею това-риства, не раз запрошували й мене. На одній із таких прогулянок до весняного яворівського лісу, у великому гурті молоді я познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

А ще був чарівний осінній день, який дуже яскраво пам’ятаю, з виїздом до оброшинського лісу. На прогулянці тоді були професор І.Керницький з Інституту суспільних наук, де вже і я працював, професор І.Ковалик з найменшою дочкою, багато працівників кафедри, а серед них Андрій Скоропада, який дійшов до захисту кандидатської дисертації, на якому оголосили, що він був в УПА. Опісля його звільнили з університету. Серед присутніх, звичайно, були В.Черняк та А.Кабайда. Провадив усіх я, бо це були мої рідні місця. Перекидалися жартами, хтось затягав пісню, Іван Ковалик, виламавши тоненького прутика, лоскотав когось по шиї і вигукував “Комар!” І коли той хтось, а була, пам’ятаю, серед них і пані Ангелина, намагався спіймати на шиї отого комара, всім це видавалося дуже смішним. Раптом галасу наробив Іван Михайлович Керницький. Коли збіглися всі до нього, побачили, що він стоїть над величезним пнем, оброслим опеньками, й нікого до нього не допускає. Мовляв, сам знайшов, сам і зрізати буду. І назрізав цілий кошик опеньок. Згодом розповідав, як хвалила його дружина Олена Петрівна за спритність. Тоді в лісі, здається, Ангелина Василівна сказала: “Нікому нічого не заздрю. А якщо хтось набере грибів, заздрю”.

Мандруючи так лісом, ми дійшли до його краю, звідки виднілася вся в саді моя рідна хата. Усі ми й попрямували до моєї мами. Хтось з наших організаторів жартував, що привели мамі невісток. Було багато й інших розмов. Згодом ми пішли в сад. Яблука вже були зібрані. Вони лежали на тоці стодоли, яку ще не встигли повністю розібрати для колгоспу, на спеціально приготованих полицях. Згодом Ангелина Василівна згадувала, що ще стільки в одній купі яблук не бачила.

Пригадується мені Ангелина Василівна і з приватної вечірки в її домі, де вона зі своєю сестрою була милою гостинною господинею. Вона мала особливий сентимент до сестри і до її дітей, які також їй віддячували любов’ю. Це впадало в вічі.

Не можу не згадати і такого чисто особистого моменту. Будинок, в якому мешкала пані Ангелина, стояв на вулиці Шашкевича напроти Залізничної райради, де був і загс, в якому ми з дружиною реєстрували наш цивільний шлюб. Було скромно. Ми виходили вдвох того весняного дня з будинку. І треба ж було... Зустрічає нас якогось дня Ангелина Василівна й каже: “А я була на балконі і бачила вас окрилених і щасливих. Я здогадалася що ви одружилися і першою вітала вас”. Через стільки років знову хочеться подякувати їй за ці доброзичливі вітання.

...І ще з приємністю згадую Ангелину Василівну в танці. У вальсі вона була особлива. Коли ми бували на університетських вечорах, то шукали себе, щоб відчувати задоволення. Висока, струнка, вона кожним па ніби щось гарно розповідала. Щойно згодом, коли можна було згадувати заборонені імена, вона розповіла, що зустрічалася з О.Телігою, яка була професіональною балериною. Мені подумалося: а може, пані Ангелина від неї перейняла ту легкість танцю? Мені досі жаль, що не прийняв колись через брак часу її запрошення відвідати її і не вислухав спогадів про перебування у Варшаві, де вона зустрічалася з О.Телігою, Б.Кравцівим, І.Огієнком, Т.Лер-Сплавінським і багатьма іншими. То ще одна наша втрата. Кажуть, що Ангелина Василівна сама дещо зі спогадів та документів призбирувала. Добре було б це віднайти та опублікувати. Жорстокі часи так безжально не давали їй свободи виявити свою думку, то нехай би хоч у незалежній Україні ці думки звучали вільно і теплота її слів не покидала нас.

Стаття надійшла до редколегії 20.06.2002

Прийнята до друку 12.10.2002


УДК 821.161.2.09’06(092)А.Кабайда.093
СВІТЛЯЧОК ІЗ ЛЮДСЬКОЇ ГУЩІ

(Спогади про Ангелину Кабайду)
Уляна Єдлінська
Нас зблизили Карпати. Ангелина Василівна, родинним корінням, душею і серцем волинянка, особливо любила гори; карпатський пейзаж, зовсім відмінний від волинського, був для неї близьким і дорогим. Упродовж тривалого часу влітку хоч ненадовго приїздила туди, переважно зупинялася в Косові. Хата пані Магдалини була для неї немов рідна, і вона завжди була дорогою гостею для господарів, а згодом тільки для господині, яка стала вдовою. Сюди Ангелина Василівна приводила всіх, хто із її знайомих опинявся в Косові чи то в складі діалектологічної експедиції, учасником якої вона була, чи серед тих, хто, немов на прощу, стікався в гори. Пані Магдалина завжди сердечно приймала своїх гостей, для кожного знаходила куток, вкритий килимком власної роботи, часом вже прибляклим від давнини.

Особливим був Косів одного далекого літа початку шістдесятих років. Наш невеликий гурток Зеня Франко з сином Юрком, Марійка Вальо і я меш-кав у добрих господарів у хатині, що пристала до схилу гори. В іншому кутку жив незабутній пан Лев Долинський науковий співробітник етнографічного му-зею зі своєю малою ще тоді Мар’яною, пізнішою жертвою розправи над студен-тами-істориками Львівського державного універститету ім. І.Франка в 1973 р.

Рано-вранці пан Лев стукав палицею у наше вікно, не давав марно просипати день, тут же надходила Ангелина, і ми йшли на цілий день у гори. Пан Долинський був неповторним провідником по горах. Колишній пластун, він водив нас місцями своєї юності, здається, знав кожну стежину, кожне джерельце, кожний куток, з якого нібито визирали міфічні постаті, витворені фантазією гуцулів. Це була улюблена стихія Ангелини. Вона і пан Лев вникали в таємничий світ Гуцульщини і Волині і своїми живими розповідями забирали туди й нас. Бувало, дорогою (реальною!) зустрічали геологів Львівського університету, які шукали земних скарбів, на чолі з ректором, рівного якому не знає університет-ська історія, проф. Євгеном Лазаренком; з ними ми проводили решту насиченого дня. І тоді це було справжнє свято поезії. Важко було збагнути, чия пам’ять Ангелини Василівни чи Євгена Костянтиновича зберегла більше поетичних рядків різних періодів історії української та інших літератур. Зеня Франко була вірна своєму Дідові, тому переважно “Лис Микита” супроводжував нас у дорозі.

Часом ми заходили в гості до професора Михайла Рудницького, який традиційно, рік-у-рік, відпочивав у Косові. Тоді слухали його дотепних розпові-дей з життя львівської довоєнної богеми. Робили ми фотографії мешканців-горян: чоловіків на косовиці, дітей, що назбирали хмизу і несуть, щоб підтримати домашнє вогнище.

Одного дня ми вибралися до Криворівні, на жаль, музей був зачинений, хоч під дверима стояла онука І.Франка. Пішов рясний дощ, ми в дощовиках заховали голови під дахом будинку. Невдовзі буря вщухла, і тихо, немов за велінням чарівної палички, перед нами виринула веселка, одним кінцем уп’явшись у Черемош, така незабутньо виразна, велично-кольорова у своїй передбаченій природою красі. Невідомо, чи цей образ надихнув Ангелину, зберігшись у її пам’яті, але згодом (1966) вона опублікувала наукову статтю “Із спостережень над західноукраїнськими лексичними діалектизмами”. “У статті, – пише автор, – розглядаються найменування одного атмосферного явища, яке в літературній мові має тільки дві назви: веселка і райдуга (радуга)”. Дослідивши це мовне явище на діалектному матеріалі, при збиранні якого Ангелина Василівна брала активну участь, на широкому просторі від північної Волині до Закарпаття, вона зробила висновок: “Можна твердити, що в західноукраїнських говорах побутує понад сорок лексичних варіантів назв веселки”. Авторка з властивим для неї мовним чуттям детально проаналізувала усі ці варіанти з погляду етимології і словотвірної будови слова, що особливо зв’язані з асоціаціями, викликаними цим природним явищем у мовлян. Стаття закінчується висновком: “Така різноманітність назв у визначенні одного явища свідчить про велику спостережливість нашого народу, про його багату фантазію, а також про багатство засобів словотвору української мови”.

Минули роки... Якось я опинилася в Косові, відвідала літню вже пані Магдалину. Вона зраділа, жадібно розпитувала про Ангелину, сердечно, тепло згадуючи її. Тоді пані Магдалина винесла з комори велику, з домашнього валяного сукна, колись, очевидно, білу одежу. Це була ґуґля, в якій пані Магдалина за гуцульським звичаєм вінчалася. Веліла передати її на пам’ять від неї Ангелині. Зворушливий був момент передачі цього дорогого предмета адресатові. Не дивно, що збудив спомини, витиснув сльози в особливо чутливої Ангелини.

І знов декілька років залишилось позаду, миготіли події, люди. Ангелина частину життя провела щасливо в товаристві свого цікавого й доброго чоловіка. Тоді ми тільки випадково з нею зустрічалися; вона щиро ділилася своїми клопотами й радощами, залюбки розповідала про часті спільні прогулянки до лісу, на гриби, по лікарські рослини, про насолоду від природи, справжнім цінителем якої був її чоловік. Переважно дотримувала їм тоді товариства пані Оленка Білик, приятелька Ангелини, доня відомого професора-класика. Сама пані Білик була хіміком, і навчаючи цього предмета, не одному вступникові допомогла відкрити двері до медичного інституту.

Останні роки свого життя Ангелина Василівна працювала в ЦДІА, сиділа за столом, при якому і я, працюючи там, провела чимало років. І тут вона також знайшла насолоду праці, відтворила в пам’яті колишнє знання латинської мови, кожний документ промовляв до неї новою сторінкою історії, яку вона так любила і цінила. Я часто приходила туди почерпнути новин інтелектуального життя, послухати живих розповідей Ангелини про її гімназійні роки на Волині, університетські – у Варшаві, воєнні – де доля занесла, навіть на Холмщині, післявоєнні – у Львівському університеті, про безконечний потік людей – знайомих і незнайомих – та події, часом відомі з інших джерел, але тут вони як частина реального життя особливо вражали почутими вперше фрагментами.

Завдяки її товариській, ніжній, цікавій, добрій вдачі раз започатковане знайомство по суті ніколи не переривалося. Наприклад, такою зворушливою була її приязнь з професором-геологом Северином Пастернаком, з яким вони разом у 50-х рр. працювали на кафедрі географії. У час повернення довгожданої волі відізвалося до неї чимало колишніх друзів, з якими роз’єднала більшовицька стіна, приїздили сюди, щоб продовжити незакінчені колись розмови, наполег-ливо запрошували до себе в гості, де Ангелина змогла б побачити світ, закритий для неї раніше. Та доля не передбачила тих приємних хвилин. Вона відійшла, а разом з нею – великі невикористані можливості її розуму й душі. Залишила після себе спогад незабутньої постаті з “плеяди малих людей”.

Стаття надійшла до редколегії 20.06.2002

Прийнята до друку 12.10.2002

УДК 821.161.2–94.09’06(092)А.Кабайда.093


МОЇ СПОГАДИ ПРО АНГЕЛИНУ ВАСИЛІВНУ КАБАЙДУ
Мирослав Мороз
Мої спогади сягають 1945-1946 рр., коли я став студентом українського відділення філологічного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка у Львові.

Але в кінці 40-х та на початку 50-х рр. наші зустрічі мали тільки епізодичний характер, і сьогодні я не можу пригадати, що в тому часі А.В.Кабайда робила, де працювала. Інколи ми тільки бачились, і все.

Влітку 1957 р. мене прийнято до праці на посаду бібліографа Інституту суспільних наук Академії наук УРСР. В Українському відділенні провідною темою наукових досліджень було франкознавство.

Відділенням української літератури завідував кандидат філологічних наук Олексій Никифорович Мороз (1908-1984). Саме він залучив мене до дослідження проблем франкознавства, доручив складання бібліографії творів Каменяра і літератури про нього. Почалася моя праця на полі франкознавства, яка без-перервно триває й понині, тобто вже понад 40 років.

Працюючи на полі франкознавства і головно бібліографії І.Франка, я часто заходив до кабінету франкознавства університету. Вже не пам’ятаю сьогодні, хто завідував Кабінетом, певно Я.Шуст, але А.В.Кабайда там працювала.

Ангелина Василівна дуже прихильно поставилась до мене і моєї праці, до-помагала всім, чим могла, шукала потрібні мені видання, позичала книжки, дава-ла консультації і подібне. На цьому пункті почалось, росло і скріплялось наше знайомство. Ніхто у Кабінеті не ставився до мене так прихильно й доброзичливо, як саме Ангелина Василівна. Хіба що Я.І.Шуст, але він скоро помер.

Літом 1959 р. університет, кафедра української літератури і кабінет франкознавства організували поїздку по франківських місцях Прикарпаття, головно по Гуцульщині, Покуттю, Буковині. Поїздка тривала два тижні і була успішною, учасники її зібрали багаті матеріали, які згодом використали в своїх наукових дослідженнях. Окрасою цієї експедиції був поет Дмитро Павличко, дуже ще молодий тоді, але вже мав славу першорядного талановитого літератора, перед яким світле майбутнє. Разом з ним була і його дружина, дуже вже молоденька.

Поїздка ця дала всім учасникам незабутні враження. Зустрічі з тварин-никами полонин, лісорубами, плотогонами, учителями, таке ніколи не забу-деться.

А.В.Кабайда і я були учасниками цієї поїздки. Було багато часу нам ближче познайомитись, поговорити. Основна ціль тих розмов – це проблеми франкознавста. Ми шукали місць перебування І.Франка, найбільшим задоволен-ням було пройтись тими шляхами, якими ходив Каменяр.

А.В.Кабайда виявляла глибокі знання біографії І.Франка, це нам подобалось. Крім того, вона вела експедиційне господарство, потрібно було подбати про харч та нічліг, і вона з цим прекрасно справлялась. Її подругою в цьому була Платоніда Хоткевич, тоді вже трохи старша жінка, дружина пись–менника Гната Хоткевича. І по сьогодні пам’ятаю розповіді пані Платоніди про епізоди життя Гната Хоткевича, так живо й змістовно нею розказані. П.Хоткевич та А.Кабайда були в цій експедиції нерозлучні, всюди й завжди разом.

Минали роки... З 1959 р. я став працювати бібліографом у Львівській науковій бібліотеці АН УРСР, А.В.Кабайда продовжувала працювати в кабінеті франкознавства. У той час, а це були всі 60-ті рр., я посилено досліджував проблеми франкознавства і тому часто бував у кабінеті франкознавства, читав там, позичав книжки. І завжди користувався допомогою Ангелини Василівни.

Кожного року восени влаштовувалась Франківська конференція, організатором яких був саме кабінет франкознавства. У ньому був і осередок редакції збірника “Іван Франко. Статті і матеріали”. А.В.Кабайда полагоджувала всі справи, чи це участь у конференції, чи друкування статті у збірнику. А так як я постійно брав участь у конференціях та подавав статті до збірника, то і наші контакти стали регулярними та дружніми. Про кожну конференцію писали звіт і подавали до друку в журнал або газету. Писала звіти найчастіше Ангелина Василівна. Але один звіт ми написали спільно (про 5-ту конференцію у 1960 р., друковано в журналі “Радянське літературознавство. – 1961. – № 1. – С. 151-152).

Така співпраця та такі відносини тривали всі 60-ті рр. Хмари почали згущатись на початку 70-х рр. У січні 1973 р. мене звільнено з праці у бібліотеці за подання у бібліографічному покажчику “Леся Українка” прізвища, якого не можна було назвати у радянських виданнях.

А над А.В.Кабайдою нависли інші хмари. Стало радянській владі відомим, що десь там в еміграції проживає її рідний брат, який мав за собою якісь провини перед радянською владою, що він є діячем буржуазно-націоналістичного табору, друкує статті, виступає з промовами тощо.

У пресі появлялися статті про нього, почалась нагінка і над його родичами, які проживали на Україні. Торкнулися ці події і А.В.Кабайди.

Вона проживала всі повоєнні роки у Львові разом з сестрою, прізвище її за чоловіком Бісяріна, імені не знаю. Працювала у Науковій бібліотеці Львівського університету, добрий спеціаліст, влада шанувала її. А це головно за те, що була дружиною відомого партизана, підпільника, учасника партизанського об’єднання імені Івана Франка, яке діяло у Львові в роки окупації і мало заслуги в боротьбі з фашизмом.

Пам’ятаю, що А.В.Кабайда виступила в пресі зі статею “Не признаю тебе братом”, у якій “відрікалась” від рідного брата, що не підтримує з ним контактів і т. д. Але така прилюдна заява нічого не дала. Постійно і наполегливо радянська влада та власті університету переслідували її. Понижувано в посадах, перекидано з одного місця на інше, звільнено з посади завідувача кабінету франкознавства.

Не помагали слова Ангеліни Василівни, що й вона причетна до участі її швагра (чоловіка сестри) у партизанській боротьбі, що вона помагала йому, згодом після загибелі його виховувала дітей його, не брано цього до уваги. Ці нагінки тривали довший час, і вони дуже негативно вплинули на її здоров’я, вона гасла на очах. Інколи зустрічав я її і чув з уст її розповіді про цю несправедливість.

Ангелина Василівна Кабайда померла 1995 р., дня і місяця не знаю. Померла вже і її рідна сестра. Зовсім не знаю біографії і долі брата її, чи це яка помітна постать, цього вже не знаю.

Такі мої спогади про А.В.Кабайду. Залишилась в моїй пам’яті як людина гарна, добра, доброзичлива до всіх, з ким мала діло. Залишила ряд друкованих праць, переважно з франкознавства, всі вони названі у складеній мною бібліо-графії Івана Франка, виданій у Києві 1987 р.

Це прохання написати про Ангеліну Василівну спогади стане для мене поштовхом до збору ще інших відомостей; її діяльність на посаді завідувача кабінету франкознавства в університеті напевно буде ще висвітлена і в інших виданнях.

Стаття надійшла до редколегії 20.06.2002

Прийнята до друку 12.10.2002

УДК 821.161.2–6.09’06(092)А.Кабайда



1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка