Публікації =161. 2 09“18/19”(092)І. Франко один з “моїх знайомих євреїв” Роман Горак



Сторінка3/13
Дата конвертації31.03.2017
Розмір1.79 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Ivan Franko st., 150-152, UA-79011 Lviv, Ukraine

In the publication the author opens one of the unknown pages of Franko studies relations between I.Franko and his acquaintance Isydor Tigerman, a Jew, the person who Ivan Franko devoted a lot of attention in his memories “Meine Jüdishen Bekannten” – “Мy Jewish acquaintances”. The eight letters addressed by Isydor Tigerman to Ivan Franko.


Key words: Ivan Franko, Isydor Tigerman, Jewish people, letters.

Стаття надійшла до редколегії 10.06.2001

Прийнята до друку 14.10.2001

УДК 821.161.2–96.09:215“18/19”(092)І.Франко


ДЛЯ ТИХ, КОТРІ ІНТЕРЕСУЮТЬСЯ РОЗВОЄМ

НАУКИ ТЕОЛОГІЧНОЇ В ЄВРОПІ”: РЕФЕРАТИ І.ФРАНКА
Ярослава Мельник

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
У статті розглянуто богословський корпус текстів І.Франка, проаналізовано стилістику цих текстів, а також причини звернення критика до теологічної теми. Публікується ряд текстів, котрі не ввійшли до Зібрання творів письменника в 50 т.
Ключові слова: реферат, богослов’я, наукова критика, інтерпретація, християнство, доктрина.

“Для тих, котрі інтересуються розвоєм науки теологічної в Європі” [6; 46, кн.2; 103], був адресований цілий корпус різножанрових текстів І.Франка: наукові дослідження [10], видавничі проекти й переклади [2], [3], [4], реферати й анотації праць “найперших спеціалістів” на полі дослідів новозавітнього письменства та історії перших віків християнства [11], [7], [8], [5], [13], а також “pogadankіе” на тему наукової критики книг біблійних [12].

Ключове місце в цьому корпусі належить текстам реферативного харак-теру. До типу реферативних структур належать і статті, котрі публікуємо нижче: “Коли вмер Ісус Христос”, “Вавилон і Новий Завіт”, “Ісуса чи Варраву?”, “До історії “небесного огню” в Єрусалимі”, “Нововіднайдений уривок Євангелія”. Всі вони, нагадаємо, вперше були оприлюднені на шпальтах “Літературно-наукового вісника”, три перші – у рубриці часопису “Наукові листки”.

Цікаво, що на своїй скромній ролі референта І.Франко повсякчас наголошував (причому і в текстах, які не цілком вписуються в канон реферативних структур, напр., у “Поемі про сотворення світу”, студії з біблійної герменевтики). Однак попри постійні декларації критика на кшталт – “моя праця не має найменшої претензії чи то речі, чи методи. Виступаю тут як референт декількох сучасних теологічних праць…” [6; т.38; с.414], йому, далебі, не завжди вдавалося витримати всі “приписи” реферативного жанру.

Власне, найбільш канонічними в жанровому аспекті є ці п’ять вісниківських публікацій, які ми щойно назвали. Хоча й тут автор подекуди дозволяє собі певні “вільності”, приміром, реферуючи розвідку німецького вченого Йоганна Меркеля “Die Begnadigung am Passalfeste” (стаття “Ісуса чи Варраву?”), в інтродукційній частині згадує (за його словами, “мимоходом”) про традицію пасійних читань на Україні під час Страсного тижня. До речі, у цих “мимохідних” заувагах критик торкається цілої низки дуже цікавих моментів, не відрефлексованих належним чином і досі в українському науковому дискурсі, як от: поетика “Пасій”, мандрівка пасійних текстів західноєвропейськими простора-ми, їхні “перерібки” на українському літературному ґрунті тощо.

В інших рефератах-популяризаціях здобутків наукових дослідів багатьох учених – Д.-Ф.Штрауса, Е.Ренана, Ю.Вельгаузена, Ю.Нольцманна, Т.Цана, М.Верна, Е.Рейса, Ф.Гоммеля, Е.Штукена, Г.Вінклера, А.Кюнена, І.Зільберна-геля – інтерпретаційне “я” критика проявляється ще виразніше. (Список авторів, які потрапили в поле зору І.Франка, можна продовжити. Обіч того, майже на кожнім кроці критик, за власним визнанням, “притягав” для свого викладу най-новіші монографії, поміщувані в спеціальних часописах, зокрема, у “Zeitschrift für die neutestamentliche Wissensсhaft” і в “Revue de L’histoire des religions”). З цього погляду дуже цікавим видається порівняння двох тематично суголосних текстів – “Вавилон і Новий Завіт” та “Нові досліди над найдавнішою історією жидів”, у яких І.Франко доносить до українського читача концепції німецьких учених, насамперед берлінського професора Г.Вінклера, про вплив староорієн-тального астрологічного світогляду на Святе Письмо. Якщо у вісниківському тексті дослідник, справді, обмежився роллю референта, ніяк не маніфестуючи свого ставлення до концепції Г.Вінклера, то в “Нових дослідах над найдавнішою історією жидів” акцентує на відкритості проблеми, остерігає перед небезпекою поспішливості висновків і спекуляцій, не підкріплених достатньою сумою першоджерельного матеріалу: “…Не можучи заперечити великої талановитості і бистроумності тих учених і пожитку їх праць, що дають імпульс до нових студій і до ревізій утертих досі поглядів, ми добре зробимо, коли щодо їх результатів будемо держатися в резерві. Се тільки перші, але далеко ще не остатні слова молодої поки що науки” [8; т.47; с.190].

“Adiatur et altera pars” (“Нехай буде вислухана й друга сторона”), – також одна із засад І.Франка – популяризатора теологічних праць. Як на ілюстрацію такого плюралізму пошлемося на публікацію Франкового перекладу (спершу в “Житі і Слові”, згодом окремою книжкою у серії “Літературно-наукової біблі-отеки”) “Подвійного викладу” про життя Ісуса Христа двох французьких авто- рів – патера Ф.Дідона, репрезентанта католицької доктрини, і М.Верна, представ-ника наукової критики в студіях біблійних. “Сей подвійний виклад, надіємось, приймуть наші читачі з подякою: аджеж і для раціоналістів цікаво знати, як дивляться на житє Ісусове католики, і для віруючих не менш важно знати ті здобутки, до яких дійшла сучасна критика”, – такою преамбулою супроводжу-валося видання Ф.Дідона й М.Верна в “Літературно-науковій бібліотеці” [3; с.3].

Симпатії ж самого І.Франка, як засвідчує риторична організація багатьох його рефератів (їхній оціночний дискурс зосібна), значною мірою схилялися на бік представників реалістичної наукової критики. Не будемо зараз говорити про те, які чинники спричинилися до цього найбільше – сцієнтизм, притаманний науковій свідомості І.Франка (до речі, значно більше, аніж естетичній), неспри-йняття тих чи інших догматів, певна недовіра до традиції, інші моменти, – як і про те, чи всі оцінки критика витримали іспит часу; це осібний сюжет, розгор-нення якого вимагає спеціальних студій, у тому числі і студій інтердисциплінар-ного характеру. Натомість застановімся над іншим аспектом проблеми – над причинами, котрі спонукали І.Франка, “світського і нефахового чоловіка”, як сам про себе мовив, порушити теологічну тему.

Основна мета богословського корпусу текстів І.Франка (як, до речі, свого часу й типологічних текстів М.Драгоманова [1]) – учительна: прагнення познайо-мити українську громаду, освічену й не вельми, із вершинними здобутками тогочасної наукової критики, “ввести читачів у той наскрізь новочасний світ релігійних змагань, що потрясають на наших очах цілою Європою не лише в особах її чільних інтелігенцій, але також у широких народних масах” [6; т.38; с.414]. Франкові проби орієнтації “на неходженім у нас досі полі” були викликані не тільки “почуттям пекучої потреби нашого народного життя”, відсутністю спеціалістів у тій царині (“Коли у нас фахових людей у тім фаху або зовсім нема, або, принаймні, їх голосу не чути, то не здивуйте, що “коли люди мовчать, заговорить каміння” [6; т.38; с.415], – обґрунтовував критик свою “експансію” чужих теренів – чи чужих?), але й глибоко особистісними чинниками, стилем життя дослідника назагал. “Не лишитися чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя”, – ця домінанта духовної структури І.Франка актуалізувалася і в його глибокому зацікавленні розвоєм теологічної науки в Європі.

І насамкінець ще одна, в ієрархічному плані, далебі, не остання причина звернення І.Франка до теологічної проблематики. Це архіважливість теми, ви-знання “живої, імпульсивної сили” [6; т.47; с.169] й високих етичних ідеалів християнства, ролі християнської церкви, релігійних інституцій і організацій у поступі людства, у розвою “морального почуття поодиноких людей і цілих націй”. “Матеріалізм дуже часто вбачають у занепаді релігійного почуття і в зрості безвір’я або т.зв. атеїзму. Історія затямила й такі часи, а класичним зразком такої епохи була Франція в другій половині ХVІІІ в., коли французька революція за почином деяких фанатиків атеїзму думала увінчати діло перевороту скасуванням християнської церкви, тобто еманципацією людей з-під власті Бога. Здоровий людський інстинкт, який від первопочинів людської цивілізації об’яв-лявся й досі об’являється між іншим у вірі в посмертне, загробове життя душі людської та в існування якоїсь вищої, божеської сили, що має безперечний вплив на долю чи то поодиноких людей, чи цілих народів, сей здоровий інстинкт швидко взяв перевагу у Франції та привернув права християнської церкви. Він виявив себе протягом ХІХ в. величезним зростом наукових дослідів, технічних, географічних та політичних здобутків, що всі основані на високім ідеалізмі освічених людських душ, які розвивають і з’осереджують свої сили в працях вищих понад буденні людські інтереси. Що в ряді тих праць, сплоджених безмірним зростом справді релігійного, чоловіколюбного ідеалізму, високе та почесне місце зайняли також праці над виясненням розвою релігійного почуття та релігійних вірувань і організацій у минулих часах та над поясненням тих вірувань, почувань і понять у теперішньому, се розуміється само собою. Найріз-нородніші релігійні організації та інституції зросли та розвиваються скрізь, а разом із їх ростом та розвоєм підіймається чим раз вище моральне почуття поодиноких людей і цілих націй”, – писав І.Франко в передньому слові до збірки “Вавилонські гімни й молитви” [9, с.3]. До речі, передмова до “Вавилонських гімнів й молитов” (1911), як і тексти, які публікуємо нижче, так само не ввійшла до його Зібрання творів в 50 т.

1. Драгоманов М. Наука теологічна в Західній Європі. – Львів, 1890 [Серія “Літ.-наук.
б-ка. Кн.5. “З історії публичного виховання в сучасній Европі].

2. Дрепер Дж. Історія боротьби між релігією і наукою. – Львів, 1898.

3. Житє Ісуса Христа, статті Патера Дідона і Моріса Верна. З французької переклав др. Іван Франко. – Львів, 1897.

4. Основи критики біблійної Моріса Верна. З французької переклали Б [Іван Белей] і


Ф [Іван Франко]. – Львів, 1891.

5. Франко І. Енциклопедія юдаїстики //ЛНВ, 1904. – Т.25. – Ч.11. – С.119.

6. Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – Київ: Наук. думка, 1976-1986.

7. Франко І. Нові досліди над найдавнішою історією жидів //ЗНТШ. 1901. Кн.4. С.1-19.

8. Франко І. Нові книги по історії релігії //Народ, 1892. – №5-6. – С.86-87.

9. Франко І. <Переднє слово до збірки> “Вавилонські гімни і молитви”. – Львів, 1911.

10.Франко І. Поема про сотворення світу. – Львів, 1905.

11. Франко І. Сучасні досліди над Святим Письмом // ЛНВ, 1908. – Т.41, Кн.2. – С.326-336; 516-532; Т.42, Кн.4. – С.119-128.

12. Pogadanka Iw.Franka w Czуtelni naukowej //Kurjer Lwowski, 1890. – №103.

13. Franko I. Die Bibel und die neuren Entdeckungen in Palästina, in Aegyptin und in Assirien, von F.Vigouroux Priester von Sain Sulpici // Przegląd społeczny, 1887. – №3, №5. – С.448-452.



Франко І. Коли вмер Ісус Христос?*

Сими днями вийшов новий випуск часописі “Zeitschrift für die neutesta-mentliche Wissenschaft und die Kunde des Urchristenthums”, видаваної Е.Прай-шеном у Дармштаті. Сей випуск розпочинає п’ятий річник тої цінної часописі, що подала досі ряд дуже цікавих праць з-під пера найперших спеціалістів на полі дослідів новозавітного письменства та історії перших віків християнства. На вступі сього випуску знаходимо цікаву статтю видавця “Todesjahr und Todestag Jesu”, з якої основою й аргументацією хочемо познайомити читачів.

Головне джерело для біографії Ісуса Христа – чотири Євангелія – не подає року його смерті; з Євангелій знаємо лише те напевно, що се сталося за урядування Понтія Пилата, який урядував у Палестині 10 літ. Вказівки на перво-священиків Анну і Каяфу також не ведуть нас до цілі, бо докладних реєстрів первосвящеників не маємо. Історичні комбінації доводили різних екзегетів до найрізніших висновків, так що в десятилітнім урядуванню Пилатовім майже кожний рік уважав хтось роком смерті Ісуса. Г.Ахеліс пробував дійти до певнішого висновку при помочі астрономічних обчислень і дійшов до двох можливих дат: п’ятниця 7 цвітня року 30 нашої ери (783 від заснування Риму), і п’ятниця 3 цвітня р. 33 н.е. (786 від з.Р.). Ахеліс прихиляється до першої з тих дат, але не дає доказів, чому б і друга мала бути невірною. Прайшен також стоїть за першою з тих дат, мотивуючи її одиноку правдоподібність ось як. “Кожну дату можна справдити двома способами: 1) коли про сю дату знайдемо десь якусь традицію, або 2) коли поданий факт має в собі якісь елементи, що умож-ливлюють хронологічне обчислення. Найстарша традиція про Христову смерть у Євангеліях не має певної дати, значить, треба пробувати винайти сю дату при помочі другої методи.

“Всі чотири Євангелія згоджуються в тім, що Ісус умер у п’ятницю; всі подають також, що ся п’ятниця стояла в тіснім зв’язку з жидівською Пасхою. Але тут зараз починається трудність. Три перші Євангелія (Марко, Матвій і Лука, т. зв. синоптики) оповідають, що Ісус їв іще пасху зі своїми учениками (Мар. ХІV,12; Мт.ХХVІ, 17; Лк. ХХ,7). А по жидівським приписам ся пасхальна вечеря припадає на 15 нізана, що так, як і кожний жидівський день, розпочинається в вечір і кінчиться в вечір. Коли се так, то Ісуса розп’ято вранці 15 нізана, а ввечері перед тим він їв пасхальну вечерю. Сьому перечить четверте (Іванове) Євангеліє, яке тайну вечерю виразно кладе на день перед Пасхою (Pro de t‰h`ı eJorih`ı tou` pasca, ХІІІ,1) значить, твердить, що Ісус був розп’ятий 14 нізана рано, а похова-ний пополудні, додаючи, що жиди, власне, наставали на швидке поховання, бо вечором заходила Пасха (ХІХ, 31 і д.). Значить, маємо вже дві дати: п’ятниця 15 нізана і п’ятниця 14 нізана”.

Той день, 15 нізана, був у жидів підставовим днем у календарі: він мусив бути днем повні місяця, від нього починався новий рік, зараз на другий день по нім (16 нізана) приношено в жертву до храму перваки польових плодів. Берлінський астрономічний уряд обрахунковий обчислив, що 15 нізан, повня місяця припадала на п’ятницю в тих часах два рази, а власне 7 цвітня р. 30 (початок після єрусалимського часу о 10-11 годині вечора в четвер д.6 цвітня) і д.3 цвітня 33 р. (початок о 5-6 год. вечора в п’ятницю). Сі обі дати означали би початок Пасхи. Друга дата згоджується з Івановим оповіданням: у четвер Ісус їв вечерю, а в п’ятницю д.3 цвітня 33 був розп’ятий; вечором того дня починалася Пасха; Ісус у тім часі лежав уже в гробі. Обі дати випливають із відповідних джерел зовсім ясно, але ми не маємо можності рішити, котра з них правдива. Прайшен віднаходить два досі незавважені свідоцтва, що перехиляють вагу на користь дати синоптиків та рівночасно оправдують твердження Івана, що день Ісусової смерті не був першим днем Пасхи, а власне днем перед Пасхою, і що Ісус перед своєю смертю не їв агнця пасхального. Перше з тих свідоцтв, се слова єв.Марка ХІV, 1, що два дні перед Пасхою вже первосвященики ухвалили арештувати й убити Ісуса, і що того ж дня Юда обіцявся доставити їм його в руки (ХІV, 10). Та тут зараз оповідання перескакує два дні і ХІV, 12, у перший день опрісноків, коли різано агнця пасхального, ученики йдуть до Єрусалима й собі ж приготовляти пасху для Ісуса. Се, по думці Прайшена, мало правдо-подібне, і попросту перечить словам того ж євангелиста (ХІV, 2), по яким первосвященики виразно застерігаються, щоб не арештувати його в день празника, щоб серед народу не повстав розрух. В зв’язку з сим виходило би, що Ісус був арештований вечором 13 нізана, розп’ятий 14 нізана, – значить, дальше оповідання єв.Марка про приготування й споживання пасхального агнця не може бути первісною традицією. Правдоподібність сього викладу збільшується тим, що ся хронологія згоджується з Єв.Івановим.

Таку саму хронологію має, очевидно, на думці й ап. Павло, коли в Першім листі до коринтян ХV, 7 і д. пише: “Виметіть старий квас, щоб ви були новим тістом, так як і єсте вже незаквашені. Бо й наша пасха була пожертвувана, Христос; тим-то не хочемо святкувати в старім квашенім тісті” і т. д. Се докладний опис жидівського приготування до святкування Пасхи. В день приготування, д.14 нізана, повинні жиди поперед усього вимести старий квас: усе кисле в домі збирано і палено, до полудня не сміло бути в домі нічого квасного. Рівночасно печено опрісноки. Пополудні (між пів до першої і пів до другої) приношено насамперед вечірню жертву, а потім у храмі різано пасхального баранчика. Кожний ніс свого баранчика до храму, де його оглядали, а потім різали; тут же його обдирали, виймали нутро, і кожний забирав свойого додому. З заходом сонця, тобто з настанням 15 нізана, всі ті приготування мусили бути покінчені, бо тоді починався празник, і той день, який будь він був, уважався рівним суботі. Як бачимо, Павло описує тут докладно порання того приготовного дня: 1) вимітання всякого квасу (перед полуднем), 2) різання пасхального агнця (пополудні) і 4) розпочинання празника. А що смерть Ісуса в цілій Павловій теології мала величезне, основне значення, то мусимо приняти, що він дуже добре знав її дату, знав, що Христос умер не в перший день Пасхи, отже, не 15 нізана, а день перед Пасхою, отже, 14 нізана. В тім зв’язку пояснюється й інше місце того самого Павлового листа (ХV, 20), де апостол каже, що Христос воскрес із мертвих, “як первенець усопших“. По жидівським обрядам, 15 нізана вечором, отже, коли вже настав 16 нізан, зжинано на полю сніп-первак, який і приношено другого дня (16 нізана) до храму. Коли Павло порівнює Христа з тим снопом-перваком, то се значить, що він воскрес 16 нізана.

Нарешті, за сею датою Ісусової смерті промовляють і річеві мотиви. Се ж майже незрозуміле, щоб священики назначали засідання синедріона на сам момент, коли заходив найбільший празник; так само незрозуміло, щоб вони дозволили доконувати кари смерті рано в празник Пасхи. Навпаки, коли правда те, що каже Марко (ХІV, 2), що вони боялися розрухів задля арештування Ісуса, вся правдоподібність промовляє за тим, що для його арештування й засудження покористувалися днем приготування, коли кожний жид був занятий у себе дома, а не днем празника, коли юрби народу висипали без діла на місто.
Франко І. Вавилон і Новий Завіт*
Незалежно від гомону, який наробив у Німеччині проф. Деліч своїми відчитами на тему “Bibel und Babel”, поступає чим раз далі праця над поглиб-ленням і розширенням нашого знання на полі старинних вірувань та релігійних понять. Для дослідників стає чим раз ясніше, що все життя культурних народів передньої Азії та тих, що жили довкола Середземного моря, від тисячів літ було зв’язане численними нитками, і що зрозуміння часткових його явищ неможливе без зрозуміння цілості.

Дуже важним здобутком наукового досвіду треба вважати сформульо-ваний уперве берлінським ассиріологом проф. Вінклером факт існування т.зв. о р і є н т а л ь н о г о с в і т о г л я д у, якого не сміє ігнорувати ніхто, що має діло з виплодами орієнтальної літератури, а особливо історіографії. Сей світогляд, як доказує Вінклер, оснований на астрології, себто на вірі в ненастанний зв’язок тіл і явищ небесних із життям поодинокого чоловіка і народів. Із сеї віри виросла вся вавилоно-ассирийська міфологія, та не лише вона одна; можна сказати, що нема міфології, яка б у більшій або меншій мірі не опиралася на тім віруванню, не з’ображала в собі явищ небесних. Одначе спеціально в Вавилоні витворився цілий ряд астрологічно-міфічних представлень, що розійшлися відси далі на захід – пригадаймо лише 12 образів Зодіака в формі 12 фігур та міфологічне представлення бога Сонця Мардука як короля, що, перейшовши точку свого найбільшого блиску, гине, щоб потім знов воскреснути і увільнити себе й увесь світ від ворожої переваги.

Отсей образ набирав з часом чим раз більше красок і деталів. З огляду на факт, що д. 25 грудня, в часі зимового пересилення, Сонце сходить із знаку Пан-ни, повстала у вавилонян віра, що “король спаситель” мусить бути сином Панни, чистої дівчини. Життя того короля, то ряд чудес, творених для запомоги страждущим людям, та заразом ненастанна боротьба з ворожою силою, князем тьми; нарешті, князь тьми перемагає, короля спасителя висмівають, а потім карають смертю, але в день Нового року (у вавилонян рік починався в цвітні) він воскресає. Весь отсей круг вірувань був здавен-давна розповсюджений у надевфратських краях. Вірено, що народження “короля-спасителя” мусять заповідати чудесні знаки на небі, і так само його смерть мусить зазначуватися незвичайною пертурбацією в природі; перед новим роком обходжено празник, що символізував муки і смерть “короля-спасителя”, і ще з римських часів маємо свідоцтво, що в Персії щороку відбувався празник “саккей”, під час якого невольника або злочинця, засудженого на смерть, одягано в царську порфиру, саджано на престолі і осміювано, а потім карано смертю.

З того чисто міфологічного круга ідей виростали деякі дуже конкретні факти. Вавилонська віра в “короля-спасителя”, себто в Сонце, що щороку підіймається з упадку, осягає найбільшу силу, робить добро людям, слабне й знемагає, щоб знов піднятися, породила віру в особистих королів-спасителів, що час від часу являються для підмоги поневоленому людству і зазнають такої самої долі. Найяркішим виплодом сеї ідеї була віра жидів у прихід Месії, віра, що в зароді жила давно у жидів, так як у всіх народів, причасних до вавилонської культури (пор. єгипетську віру в Озіріса, сирійську в Мітру, грецьку в Діонізоса, Аттіса), але набрала життя і форм, без сумніву, вже на вавилонськім ґрунті (книга Даниїла і апокрифічна книга Єноха). Інтересним виплодом тої віри була, прим[іром], подорож сирійського мага Тірідата з товаришами до Риму в році народження Нерона, в якому ті астрологи на підставі небесних знаків бачили будущого спасителя світа; про сю подорож згадують римські історики Светоній та Діон Кассій; про те, щоб се була копія євангельської звістки про прихід трьох волхвів зі Сходу до дитини-Ісуса, не може бути ані мови.

Сим астрологічним світоглядом просякла наскрізь уся старовинна історіографія, яка без його зрозуміння являється не раз абсурдною або дитячо наївною. Проф. Вінклер виказує сліди впливу того світогляду на описах життя Олександра Македонського і інших великих людей старинної історії, на концепціях історичних початків Риму і т.і. Найяркіше свідчать про вплив тої живої віри деякі написи вавилонських царів. І так Сарґон, основатель Вавилона, пише про себе: “Моя мати була Панною, мій батько невідомий, а брат мойого батька живе в горах… Іштар (богиня любові) полюбила мене”. Інший, пізніший вавилонський господар Ґудеа говорить у гімні до богині Ґа-тум-дуг: “Я не мав матери – ти моя мати; я не мав батька – ти мій батько; в святім місці ти вродила мене”. А тепер прочитаймо, що писали малоазійські міста на вість про смерть Авґуста на каменях, присвячених його пам’яті: “Провидіння, що кермує все в нашому життю, розбудило завзяття і змагання і надало найкращу оздобу нашому життю через те, що зіслало нам Авґуста, якого наповнило чеснотами для людської уподоби (въ человhцhхъ благоволеніе!) і послало його нам і нашим потомкам як спасителя, що має усунути всяку війну і все привести до ладу. День уродин сего бога стався початком радісного посольства (e;uaggevlion) для всього світу”.

Отсі і тим подібні факти дали привід кільком німецьким ученим до цікавих розвідок, у яких, особливо в трьох останніх з цитованих нижче, ставиться питання, наскільки наше Святе Письмо стоїть під впливом старо-орієнтального астрологічного світогляду, або іншими словами, наскільки факти, оповідані про Ісуса Христа і аналогічні з представленими вище деталями вавилонської міфології, можна вважати історією, а наскільки справді міфологією. Єреміас, по званню протестантський пастор, силкується вибрести з трудного положення таким твердженням, що ті деталі вавилонської міфології в життю Ісуса зробилися справді фактами і що подібність між євангельськими оповіданнями і міфологічними деталями – тільки формальна. На се вірно зауважує Фібіх, що раз ся подібність доходила до того, що справді сталася фактом, то вже ж вона не формальна, а зовсім есенціональна. Та чи справді вавилонські міфологічні деталі сталися фактами на особі Ісуса? Бодай щодо одного, а власне щодо затьміння сонця при його смерті, ми можемо сказати напевно, що се не був факт, а легенда. Сполучення Ісусової особи з сонцем у сьому випадку вказує напрям, у якім треба шукати далі. Уставлення Різдва Ісусового на д. 25 грудня, не основане на Єванге-ліях, показує, що тоді ще живо відчувано зв’язок Ісуса з міфологічним “сонячним королем”. Потожсамлення Ісуса з “агнцем” у Апокаліпсі вказує на те ж саме: в часі Ісусового життя сонце стояло в знаку Барана. Число 12 апостолів відповідає числу 12 знаків Зодіака; що більше, майже кожного апостола не важко зідентифі-кувати з одним із тих знаків. Особливо інтересна тут фігура “князя апостолів” св. Петра, який відповідає першому з 12-ти римських богів, Янусові, якого емблем-мами були – ключі і півень. Св. Тома зоветься в Євангелії “Близнець” – знак Близнят у Зодіаку по-вавилонськи зоветься t u a m u. Іван і Яков по Євангеліям були сини Зеведея, а Зеведей, по-вавилонськи, значив планету Юпітера. Отжеж, ті сини Зеведея в Євангеліях зовуться – сини Громові; неясне прозвище відповідає жидівському, сини вавилонського бога Нерґаля. Яков син Альфея, а Альфей по-вавилонськи, знач. Бик, знак Бика в Зодіаку, і назва Мардука-Зевеса. Навіть число 70 або 72 учеників відповідає вавилонському числу 73 тижнів, із яких складався рік (по 5 день кожний), а також поняттю заселеного світу, в якім живе 70 народів.

Особливо багато слідів вавилонського чи орієнтального астрологічного світогляду бачимо в листах ап. Павла та в Апокаліпсі, але не можна сказати, щоб їх не було і в самій стилізації Євангелій, і в самих висловах Ісусових. Коли він називає себе “Сином чоловічим”, коли говорить про “врата адова”, які не переможуть його, або про 12 легіонів ангелів або про 12 престолів, на яких засядують його апостоли; коли каже: “нечистий дух блукає сухими місцями”, або “я бачив Сатану, що падав униз, як блискавка”, то все те вислови, утерті в жидівських апокаліпсах, які черпали повними пригорщами з вавилонської риту-альної та магічної літератури. Сих кілька прикладів нехай послужать вказівкою, на які цікаві шляхи наводять дослідників нові відкриття на старих культурних кладовищах.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка