Публікації =161. 2 09“18/19”(092)І. Франко один з “моїх знайомих євреїв” Роман Горак



Сторінка12/13
Дата конвертації31.03.2017
Розмір1.79 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Ivan Franko st., 1, UA-77100 Halych, Ivano-Frankivsk Oblast, Ukraine

As is obvious from his correspondence with M.Hrushevskyi, A.Krymskyi, V.Stefanyk, Lesia Ukrayinka, O.Makovey, M.Pavlyk and others, Ivan Franko visited Father Ivan Popel’ several times. Dovhopole Halytske as well as Kryvorivnia became an integral part of Kameniar’s personal and artistic life. Ivan Franko’s relationships with pastor I.Popel’ lay the foundation for a different perspective of his so-called “atheism.” He showed tolerance and great respect for priests, who were luminaries of spiritual culture among their parishioners.


Key words: pastor, Hutsulshchyna, correspondence, memories, intinner world.

Стаття надійшла до редколегії 10.06.2001

Прийнята до друку 14.10.2001

УДК 80(477)“18”(092)Й.Левицький


ЗНЕВАЖЕНИЙ

(до 200-ї річниці від народження Йосипа Левицького)
Роман Горак, Іван Горак

Львівський літературно-меморіальний музей І.Франка,

вул. Івана Франка, 150-152, 79011 Львів, Україна;


Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

У статті йде мова про призабуту постать священника і культурного діяча Йосипа Ле-вицького, котрий зробив вагомий внесок у розбудову нашої культури, разом з іншими діячами свого часу підготувавши прихід “Руської Трійці”. Йосип Левицький – автор першої граматики української мови в Галичині, з котрої вчився Іван Франко, а пізніше назвав цінною роботою.


Ключові слова: Йосип Левицький, граматика, шкільництво.

Знеславлений за життя, незрозумілий сучасникам, висміяний і зневажений ними, він, Йосип Левицький, і по своїй смерті не знайшов вирозуміння в нащадків.

А була це неабияка особистість, рівній якій у його час, котрий Іван Франко назве “тьмою кромішньою”, не було. Його зневажали за життя і по смерті за те, що кликав до світла, аби не гибіти в мряках. Ненавиділи за те, що подібно Іванові Вишенському, своєму попередникові, жорстоко й немилосердно бичував тих, хто покликаний був вести за собою ту, віками гноблену й деморалізовану масу, щоб витворити з неї народ і націю, а не чинив цього. Вони, оті провідники й отці духовні, сміялись з того народу, його мову називали худоб’ячою, заперечували право тoго народу на власну літературу, школу, науку. Його готові були розтерзати за те, щo дорікав отцям духовним, слугам Божим, які дбають не за душу людини, а за копійку на таці.

Таких, як він, Йосип Левицький, було зовсім мало. Були одиниці. Таких, як ті інші, була тьма. Він був сильною людиною і ревним християнином, але був поборений ними і кинутий ними ж під ноги і немилосердно розтоптаний.

Він пристрасно любив свій народ, народ “без пуття і честі”; любив і за долю його ставав на прю з самим монархом Австро-Угорщини… Але й тому народу був незрозумілий, бо воював з пияцтвом, лінивством, невмінням жити в громаді та обстоювати свої права; не погоджувався, що треба зробити так, аби сусідові було гірше, коли тобі погано.

Вища церковна еліта, представником якої був деякий час і він, ненавиділа його, бо в ньому вбачала популіста й конкурента, який прагнув дохопитись високих відзнак та почестей, на котрі претендували вони.


Він допікав польській шляхті, яка стала фактичним господарем Галичини після невдалих повстань проти цісаря, який зумів легко домовитись з нею, як здирати вкупі шкіру з галицького селянина. Сміявся з її хваленої демократії, подвійної моралі, одна з яких була для “своїх”, а друга для чужих”; вони робили на нього засідки й хотіли його фізично знищити.


Уряд нагородив його спеціальними відзнаками за успіхи в справі народної освіти, але водночас шукав способів, як його знешкодити й примусити за-мовкнути.

Найкращим способом у тій ситуації було оголосити його мало не юродивим.

А його заслуги в нашім національнім відродженні важко переоцінити. Він один свого часу зумів зробити стільки, скільки ні до нього, ні опісля не змогли зробити на ниві народного життя цілі гурти тих,кого прийнято називати діячами та восхваляти їх труди.

З його намірів впровадити в школах українську мову як навчальну відверто сміялись на всіх рівнях. Йому в очі його ж колеги, народні пастирі, цвіркали, що такої мови взагалі немає, що то якийсь дикий діалект, якого нормальна людина повинна встидатися, а не те, щоб пропонувати, як навчальну мову або, як основу літературної. Куди тій мові до німецької? А польської? А російської? Та ж вона навіть своєї граматики не має! І Йосип Левицький пише таку граматику. Першу граматику української мови в Галичині. Свідомо пише по-німецьки, щоб довести своє недовіркам. Вийшла вона в Перемишлі 1884 р. і називалась “Grammatik der ruthenischen oder kleinrussischen Sprache in Galicien”, її Іван Франко назвав цінною працею. В цій граматиці автор показував, на противагу багатьом тодішнім науковим світилам, окремішність української мови, подав у ній дуже цікаву хрестоматію з уривків творів письменників різних частин української землі, а також зразком усної народної творчості з тих же регіонів.

Він володів даром переконувати. Після висвячення у церковний сан у
1825 р. він став особистим капеланом та сповідником перемишльського єпископа Івана Снігурського і цей вплив переконувати, захоплювати ідеєю вповні використав, перетворивши Перемишль того часу на центр української культури та національного відродження; єпископ Снігурський став одним з героїв того відродження і великих сподвижників. Він зумів разом з єпископом обстояти ідею навчання в школах української мови, ба, навіть більше, обстояти саму ідею шкільництва між українським людом. Це його заходами почали з’являтись перші народні школи, а їх організація стала зразком для побудови ще інших. Нема книжок для цієї школи? – І Йосип Левицький дбає про їхнє написання, навіть пристосовує для того єпископську друкарню, яка була створена ще 1829 р. лише для видруку релігійної літератури, зокрема молитовників.

Щоб довести, що українською мовою можна передавати найтонші порухи людської душі, він перекладає Шиллера та Ґете. А серед інтеліґенції – сміх. Навіть віршик такий іронічний між нею ходив:

Старий Шиллер зажурився,

Що його “Дзвін” в Шклі розбився.


Йосип Левицький якраз тоді працював у Богом та людьми забутому Шклі, маленькому селищі, яке в наші дні стало відомим курортом на Львівщині.

Щоб підвищити рівень освіченості колег, він створює грандіозну бібліотеку в Перемишлі, про яку, наприклад, Львів міг тільки мріяти. А ще турбота про підготову кадрів для народних шкіл, підготову дяків, красу церковного співу. Його намагання піднести на вищий щабель освіту своїх колег спричинилось до того, що вони заявили єпископові: “або Левицький, або ми”. Бо tertum non datum: третього не дано. І єпископ для спокою змушений був поступитись. Левицького саме тоді послали на бідну парохію в Шкло. Там мав посмирніти, упокоритись, бути, як інші. А він не упокорився. Почав працювати ще затятіше. Переклади з німецької, власні поезії. Як скаже Іван Франко, який вивчав у школі граматику Левицького, як і все його покоління, “Левицький визначився як автор численних поздоровлень різним високим особам, із яких деякі були писані доволі твердим язиком, а одно поздоровлення єпископові Снігурському з р. 1837 чисто народним язиком”. Оті “поздоровлення”, які потім натрапили на кпини і насмішки, писано також, щоб довести Томам невірним: українською мовою й таке можна писати. Бо тоді вважали, що для цього годиться тільки німецька. Окрім того, в писанні отих “поздоровлень” змагались усі тодішні поети й літератори. Його “листи” (так він називав статті) про становище української мови в імперії, про ставлення до неї уряду не проходять цензури. На світ божий пробивається тільки один такий лист, написаний 1843 р. У своєму Шклі, відкинутий від культурних процесів, він бачив краще проблему української мови, ніж ті, хто сидів у Пермишлі, “мав вуха і не чув, мав очі, а не бачив”.

Передреволюційні, та й самі революційнї події 1848 р. застають Йоси- па Левицького в Грушеві під Дрогобичем. Тут він зайнявся організаційними питаннями та налагодженням громадського життя, чим викликав шалену лють польської шляхти, яка вбачала в українському русі свого конкурента в справі верховодства в Галичині.

Єпископ Григорій Яхимович, який очолив Перемиську єпархію, 1848 року забрав Йосипа Левицького до Перемишля і доручив йому навчати питомців-ви-хованців пасторальної теології. На цій посаді він зумів протриматися до 1854 р.

Черговий конфлікт привів до того, що йому чекала чергова “вовча яма”. На цей раз тою ямою мали стати Нагуєвичі, за яких 12 кілометрів від Дрогобича. Своєрідне й непердбачуване село. Холеру 1881 р. воно відомстило тим, що поспалювало сільських “упирів”; на кожний притиск громади владою відпо-відало бунтом. Село Нагуєвичі славилось тим, що всілякі внутрішні суперечки вирішувало бійками та вбиствами або ж підпалом будівель суперника, від чого згорало чимало інших хат. Священики не вельми поспішали в це село, хоч йти було на що. Громадою керували окремі індивідууми, часто сумнівних моральних якостей, і громада слухала їх. Авторитет священика тут був низький, і перша-ліпша криклива баба знала краще, як “маєся чинити” в церковній справі, ніж сам священик.

Йосипа Левицького скерували навмисно до Нагуєвич, щоб він врешті мав змогу практично зробити те, чого вимагав від священиків у Перемишлі: стати справжнім духовним проводирем народу. Прихід отця громада зустріла насторожено, а перші кроки його навіть ворожо. Намагання Левицького поставити все на свої місця призвело врешті до затяжного конфлікту. Громада оскаржила свого священика перед єпископом у Перемишлі і виточила отцеві процес, який мав широкий розголос на радість противникам Йосипа Левицького. Самі того не розуміючи, бунтівники осмішили себе в очах решти людей. Суд виправдав Йосипа Левицького, але його здоров’я було підірвано. Матеріали цього процесу збереглись, і свого часу їх передав для вивчення академіку Василеві Щуратові митрополит Андрей Шептицький. З незрозумілих причин Василь Щурат статті про цю справу не написав і залишив матеріали слідства в своєму архіві, який успадкував його син, професор Степан Щурат. Він і написав на підставі цих документів дві великі статті “Каменяр і його рідне село”, друковані свого часу в журналі “Жовтень”. С.Щурат показав, що ті події в Нагуєвичах лягли в основу повісті Івана Франка “Великий шум”, де діють реальні особи, а образ отця Передримірського написано з отця Левицького. Після публікації статей автор віддав матеріали процесу на зберігання у Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка. Публікація Степана Щурата ще більше підлила оливи в огонь; в дослідженнях, які з’явились опісля, Йосипа Левицького зображували тільки як особу, що “паразитувала на народному тілі”, стверджували, що він вимагав за церковні послуги платнí, ніби за такі послуги не вимагав платнí священик будь-якої конфесії. Все це було на руку войовничому атеїзму, який свідомо очорнював Йосипа Левицького, а разом з ним і весь наш духовний стан. Те, що зробив отець Левицький для нашої культури, для нашого відродження, не брали до уваги, або ж піддавали насмішкам. А між тим матеріали процесу були могутнім звинуваченням системі, яка довела наше село не тільки до матеріального, але й духовного зубожіння. У взаємних звинуваченнях селян та отця вирисовується чітка картина стосунків у селі, моральна деградація окремих осіб, злочинність, яка виростала на тому тлі, потоптання основних моральних засад, свідоме потурання влади злочинним елементам і всілякому злу. З тим намагався боротись Йосип Левицький. Суперечка з селом, консисторією, вищою духовною владою, священиками, які дбали більше про своє, ніж громадське, з польськими шовіністами, урядовим бюрократизмом привели до скорої кончини Йосипа Левицького.

Одні джерела твердять, що помер він у Дрогобичі, вийшовши з поліції, куди його кликали в справі авторства листа стосовно становища українців у монархії, що його Левицький скерував цісареві. Інші ж джерела подають, що смерть настала в Нагуєвичах під час суперечки отця з селянами. Кончина отця зафіксована в метричних книгах церкви 5.06.1860 р. Могила Йосипа Левицького не збереглась. Зрештою, невідомо, де вона й була: чи біля церкви Миколи літнього у верхньому кутку села, чи біля церкви Миколи осіннього, що в нижньому кутку. Можна лише припустити, що на той час головною церквою була церква Миколи літнього, а тому там і був похований Йосип Левицький.

У нашому літературознавстві забуто слова І.Франка про те, що “Руська Трійця” виникла не на порожньому місці, а прихід її підготували інші діячі і серед них Йосип Левицький. Зате всюди згадують Франкові слова, витягнуті з його листа до Михайла Драгоманова від 26 квітня 1890 р., в котрому він подав свою автобіографію і де був такий текст: “Хрестив мене з н а н и й в літературі Осип Левицькмй, автор граматики й кепських перекладів з Ґете; деякі кнжки, котрі по нім осталися в селі в руках мужиків, як “Вінок русинам на обжинки” (І846-І847 рр.), історія біблійна і збірник “Пісень благовійних” (Перемишль, 1837), належали до моєї першої лектури...” [1; т.49; с.236-252]. Ті, хто потім так хвацько спекулював на тому листі і словах Івана Франка, зовсім забули, що це взагалі перші переклади нашою мовою, горожанські права якої всі відкидали, та що зроблено ці переклади в час, коли йшла “азбучна війна” і нашій мові хотіли нав’язати латинський алфавіт. З граматики ж Левицького Іван Франко вчився, а всі пізніші автори, які писали кращі й досконаліші граматики, брали її за основу.

Не можемо сьогодні похвалитись справді об’єктивною працею, де без отих знаменитих підсміхувань та пересмикувань фактів висвітлювано постать Йосипа Левицького і його роль в нашому відродженні. Обходимось короткими коментарями, написаними зі специфічним насвітленням, та витягнутими з не так давньої вже літератури з її штампованими фразами.

Тим часом був о.Левицький подібний характером до Івана Франка, якого охрестив 27 серпня 1856 р. в Нагуєвичах: та ж принциповість, наполегливість, послідовність у досягненні мети, шалена працездатність, безкомпромісність, глибоке вболівання за долю народу і праця задля його кращого прийдешнього, яка часто нічого, крім неприємностей та непорозуміння не приносила. Вони навіть обидва прожили один вік: 60 років...

Ніхто не написав біографії Йосипа Левицького, що можна було зробити ще на підставі наявних документів років 60-70 тому. Зараз ці документи втрачено. Сьогодні невідома навіть дата народження Йосипа Левицького. Немов на глум маємо метричну книгу с. Баранчиці неподалік від Самбора, де народився Йосип Левицький, але листки року його народження не збереглись...

Баранчиці аж ніяк не належали до багатих парафій, куди б рвалися священики. Священику давали 61 морг церковного поля та 13 підвод дров на опалення. Трохи пізніше, у 80-х рр., він діставав церковну зарплату в розмірі 904 корони на рік. До сільської парафії належала Воля Баранецька (або Волиця), що в трьох кілометрах із дерев’яною церквою Усікновення голови Іоанна Хрестителя, збудованої 1807 р., а також присілок Хлівиська, що в чотирьох кілометрах і де 1925 року було збудовано каплицю Йосафата. В Баранчицях була дерев’яна церква Вознесіння, збудована 1773 р., а 1816 р. її офіційно відвідав з канонічною візитацією єпископ Михайло Левицький. 1927 р. на місці цієї церкви була збудо-вана нова.

Копії з метричних книг села збереглись з 1785 р. Парохом села на той час був о.Іван Бачинський, який помер 12 квітня 1788 р. Йому було 69 років, тобто був він 1719 р. народження. На його місце прийшов о.Василь Зворський, який на початку 1800 р. перейшов на іншу парафію, а на його місце перемиська консисторія скерувала о.Захара Левицького, батька Йосипа Левицького. Він був одружений з Катериною Новаківською, про яку нічого невідомо, навіть років життя. В метричній книзі не збереглись сторінки, які стосуються народжень у селі, а тому дати народження Йосипа Левицького встановити на цій основі неможливо. З інших джерел відомо, що народився він 1801 р. Збереглись, однак метрики смерті. Одна з них стосується смерті брата Йосипа Левицького на ім’я Лев.

Помер він 20 травня 1802 р. [2; арк.. 15]. Мав Лев три з половиною роки. Наступні дані стосуються смерті самого Захара Левицького. Помер він 1 квітня 1813 р. [2; арк. 27]. Мав о. Захар 44 роки від народження, тобто був він з 1768 р. Його синові Йосипу виповнилось тоді 12 років. Де в пізніші роки опинилась вдо-ва з дітьми – невідомо, бо в село на парафію прийшов інший священик, і тільки 1818 р. цю парафію дістав зять о.Захара Левицького Яків Черлюнчакевич, про якого шематизми подають, що був він 1789 р. народження, висвятився 1817 р. і Баранчиці були його першою парафією. Яків Черлюнчакевич був одружений з дочкою Захара Левицького Теклею. 8 вересня 1818 р. [2; арк. 39] в них народився син Іларіон, про долю якого нічого невідомо. Хресними батьками новонародже-ного були Павло Черлюнчакевич, брат батька, на той час алюмн, тобто ви-пускник, Львівської духовної семінарії, та Кароліна Левицька, дочка покійного Захара Левицького. Павло Черлюнчакевич був молодшим братом Якова, бо народився 1797 р., а висвятився 1820 р. Помер він 11 листопада 1872 р. в Наконечному Яворівського повіту, де був парохом.

Парафія в Баранчицях не влаштувала Якова Черлюнчакевича, і він 1820 р. перенісся на парафію в село Олешичі коло Чесанова, де церква Святого Онуфрія, де й 1854 р. помер. 2 квітня 1829 р. в Оленичах народився син, названий Йосипом-Віктором. Він 1852 р. закінчив духовну колегію в Римі, у 1852-58 рр. був у докторантурі Віденської семінарії, а з 1858 по 1868 – професором теологічного факультету Львівського університету, а 1863 р. заскаржив молодих видавців “Вечорниць” за те, що опублікували уривок з “Єретика” Тараса Шевченка, де були слова:
Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить.

І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.


Оскільки суд відбувався державною, тобто німецькою мовою, то й голова суду висловив вимогу, щоб текст був перекладений німецькою мовою. Переклад ішов успішно до слова “годований”. Перекладач не міг знайти німецького відповідника, і тоді допомогла публіка. З усіх-усюд посипалось слово “швайн”, що означає, даруйте, свиня. Так відбувся завдяки о.Йосипу Черлюнчакевичу перший “переклад” уривка з Шевченкової поеми німецькою мовою.

Опісля Йосип Черлюнчакевич працював професором теології Краківського університету, одночасно виконуючи там обов’язки пароха церкви Святого Норберта. Помер він 16 січня 1911 р.

Після смерті Якова Черлюнчакевича в Олешицях 1854 р. Йосип Левицький забрав його дружину Теклю до себе в Нагуєвичі, де тоді став парохом. Там вона й померла 8 серпня 1856 р. [3; арк. 15]. Була молодшою сестрою о.Йосипа Левицького, бо на час смерті, як пише метрика, мала 54 роки.

Сином Захара Левицького був також о.Михайло Левицький, про якого з шематизмів можна дізнатись, що був він 1802 р. народження. Закінчив Львівську духовну семінарію і висвятився 1826 р. Був одружений з Мар’яною Гуркевич, дочкою дрогобицького міщанина Григорія Гуркевича та Терези Глісович, батьками якої були Казимір Глісович та Катерина Гучинська, котра доводилась сестрою чоловіка пані майстрової “цьоці Кошицької” в Дрогобичі. Гучинськї приїздили в Ясеницю Сільну і очевидно тоді познайомилися з родиною матері Івана Франка, тому коли Іван Франко поступив на навчання в Дрогобицьку нормальну школу отців Василіан, то мати знайшла йому станцію у своєї знайомої “цьоці Кошицької”. Про це квартирування Іван Франко оповів у своїх прекрас-них спогадах “У столярні”. Після одруження та висвячення о. Михайло Левиць-кий дістав скерування на парафію в с. Лопушанка на Старосамбірщині, відтак був переведений на парафію в с. Звір Самбірського повіту, однак після смерті ясеницького пароха о.Івана Ільницького, яка сталась 10 грудня І840 р., він зайняв його місце. 6 січня 1842 р. в Ясениці Сільній в отця Михайла Левицького народився син, якого назвали Іваном [4; арк. 26]. Тільки дякуючи метриці відомо, що батьком дружини Захара Левицького був Олександр Новаківський, а матір’ю була Барбара Давидович. Невдовзі на парафію в Ясеницю Сільну прийшов о. Іван Чайковський, а о. Михайло Левицький перейшов працювати на попередню пара-фію у с. Звір, де також довго не затримався і 1846 р. перейшов працювати у Містковичі на Самбірщині, де й помер 11 серпня І856 р.

1869 р. в Ясеницю Сільну на парафію прибув син о.Михайла Левицького Павло. Він народився 1830 р., висвятився 1856 р., був неодружений і готувався до вищої духовної кар’єри. Був затятим до всякого радикалізму та соціалізму, закінчив духовну семінарію у Відні, опісля захисту докторської праці став префектом семінарських студій у Перемишлі та професором канонічного права. Працював на цій посаді до 1868 р., а відтак після смерті ясеницького пароха о.Івана Чайковича (16 липня 1867 р.) перейшов у село Ясениця Сільна. Іван Франко обезсмертив отця Павла Левицького у своїй п’єсі “Учитель”, в основу якої були покладені реальні події, які стались з товаришем Івана Франка, на той час учителем ясеницької школи Михайлом Воробцем. Окрім того, о.Павло Левицький відзначався великою жертовністю і допомагав своїм односельчанам матеріально. Помер 6 січня І905 р.

На парафію в Баранчицях після того, як пішов о.Яків Черлюнчакевич, 1820 р. і прийшов парохом Григорій Горчинський, який став жертвою холери 1831 р., яка охопила тоді всю Галичину. Він помер 28 липня 1831 р. [2; арк. 64]. Мав 50 літ. Ще раніше, 24 липня померла його дружина Євфрозинія, що мала 36 літ та син Олексій, що мав чотири роки [2; арк. 64].

На місце Григорія Горчинського прийшов Атаназій Ямінський, котрий був одружений з Сабіною Гриневецькою, дочкою пароха Смольник Ліського повіту. Вона була рідною сестрою Ілярія Гриневецького, котрий був парохом Нагуєвич у 1846-1849 рр. Метричні книги Баранчиць засвідчили, що 13 березня 1832 р. в тутешнього пароха народилась дочка Олександра [2; арк. 47], 30 жовтня 1833 р. народився син Маркил [2; арк. 73], а 4 лютого 1837 р. – Павліна [2; арк. 97].

Був Атаназій Ямінський сином пароха села Туринське Балигородського деканату Івана Ямінського, котрий помер 19 червня 1828 р. Після смерті о.Івана його найстарший син Атаназій тримав усю сім’ю коло себе, про що й свідчить метрична книга, бо тут, в Баранчицях, 24 жовтня 1885 р. одружувався 24-річний випускник духовної семінарії Сильвестр Мєсицький з 16-річною дочкою Івана Ямінського Христиною, а 4 лютого 1837 р. в домі отця Атаназія народилась Теодора, дочка його брата Теофіла, котрий на той час був парохом села Орове [2; арк. 96].

Сторіччя від народження Йосипа Левицького було в Галичині відзначене досить скромно: жодних згадок в пресі. Тільки Ставропігійський інститут послав у Нагуєвичі свого художника, прізвище якого невідоме, щоб на основі словесних оповідей мешканців нарисувати портрет колишнього нагуєвицького пароха (від смерті Левицького минуло тоді вже сорок літ).

Невдовзі на сторінках “Временника Ставропигийского Института” з’яви-лась стаття про Йосипа Левицького та його портрет. На портреті був зображений абсолютно несимпатичний тип, який своїм зовнішнім виглядом викликав відразу. Автор статті не приховував негативних спогадів селян про Йосипа Левицького, котрого ті називали “грубим ксьондзом”. Довгий час той рисунок і був єдиним “портретом” о.Йосипа Левицького. Тільки, згодом, уже в 90-х р. ХХ ст., справ-жній портрет високої мистецької вартості, виконаний художником Зіффертом, виявила дослідниця часів Маркіяна Шашкевича Софія Малець у фондах Перемиської капітули. Він потрапив сюди після смерті Павла Черлюнчакевича, сина Якова Черлюнчакевича, в 1911 р. і ніколи ніде не публікувався. Вперше його опублікувала Софія Малець у своїй монографії “За часів Маркіяна Шашкевича”, що вийшла 1996 р. у видавництві “Центр Європи”. “Майже нічого не знаємо, – писала вона, – про художника Зіфферта. Однак, судячи з портрета, він був обдарованим аматором, захопленим своєю моделлю. Строга постать з орденською відзнакою і книгою з написом “Граматика” переконлива і монумент-тальна. А на обличчі вираз гіркоти: чи був належно оцінений сучасниками непересічний філолог, автор підручників, літератор і перекладач Міллера, Ґете?!”

Зробім це хоч тепер, коли від народження о.Йосипа Левицького минуло 200 років, неупереджено і з повагою до його заслуг.

1. Іван Франко. Зібр. тв.: У 50 т. – Київ: Наук. думка, 1986. – Т.50.– С.107 (Далі цитати з листів І.Франка подаємо за цим томом, в тексті вказуючи сторінку).

2. Центральний державний історичний архів України у Львові. – Фонд 201. – Опис 4а. – Справа 120.

3. Там само. – Справа 4025.

4. Там само. – Справа 6148.
OUTCAST

(to the 200-th anniversary оf Yosyp Levytskyi)
Roman Horak, Ivan Horak

Lviv Ivan Franko memorial-museum of literature,

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка