Публікації =161. 2 09“18/19”(092)І. Франко один з “моїх знайомих євреїв” Роман Горак



Сторінка10/13
Дата конвертації31.03.2017
Розмір1.79 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

ЮВІЛЕЇ


УДК 821.161.2.09’06(092)Р.Горак

ІНТЕЛЕКТ НАШОЇ ЛІТЕРАТУРИ


Ярослав Гнатів

Львівський літературно-меморіальний музей І.Франка,

вул. Івана Франка, 150-152, 79011 Львів, Україна

У ювілейній статті, з нагоди 60-річчя від дня народження талановитого письменника і літературознавця, директора Львівського літературно-меморіального музею І.Франка Рома- на Горака, автор коротко підсумовує життєвий і творчий шлях ювіляра, його вагомі здобутки для української національної культури.


Ключові слова: Роман Горак, родина, Франків край, повість, роман, стаття.

У родині Гораків пошанівок до Івана Франка панував віддавна. Ще прадід Іван познайомився з ним на якомусь передвиборному вічі, коли той кандидував на посла по виборчому окрузі Мостиська-Добромиль-Перемишль, і з того часу був його візником з Городка, коли Франко приїздив поїздом і їхав на села. Раз навіть “в знак дружби” подарував Іванові Гораку Квітчину “Марусю”, яку вдома зачитали до дірок.

Знав Івана Франка й дід Михайло, який так нічого і не встиг оповісти своєму онукові Романові: хлопчик народився 17 січня 1942 р. перед самим Богоявленням, дід помер через два тижні по тому. Хата й родина своїми оповідями про Франка спричинилась до того, що малий думав, ніби той чоловік на портреті між образами такий самий святий, як інші, до котрих треба молитись зранку, коли встаєш, та ввечері, коли лягаєш.

Парохом Церкви Благовіщення в Городку працював отець Онуфрій Маленький, який ще під час навчання в семінарії їздив у Святу землю і був одружений зі Стефанією Крвавич, рідною сестрою Олени, дружини академіка Василя Щурата. Щурати часто приїздили в гості в Городок і малий Роман Горак, який вчився в одному класі з Євою Щурат, онукою академіка, по розстріляному німцями синові Миколі, часто слухав їхні оповіді про Франка та його сім’ю.

І оповіді батьків, і оповіді гостей о.Маленького, якому опісля Р.Горак присвятить прекрасну студію про нього, опубліковану у “Визвольному шляху”, спричинились до того, що хлопець узявся читати все, що написав Франко, і що траплялось прочитати про самого Франка.

Після закінчення Городоцької середньої школи № 2, де серед інших його вчителями з української мови та літератури були Софія Михайлівна Стасюк та її чоловік Євген Митрофанович, пізніше директор Педагогічної бібліотеки у Львові, а також Наукової бібліотеки ім. В.Стефаника, він, витримавши шалений конкурс, став студентом хімічного факультету Львівського університету ім. Івана Франка і був одним із двох вступників, які стали студентами відразу після десятирічки. Той другий студент, як виявилось, був сином Ірини Вільде. Сталось так, що невдовзі молодий Горак замешкав у хаті Ірини Вільде як “тілоохоронець” для Максима.

Роман Горак дуже швидко проник у світ Ірини Вільде та її оточення. Дивувався тому оточенню, але й сам дивував його своєю ерудицією та знаннями, що зовсім не були властиві тодішнім провінціалам, які приходили в місто. Серед тих людей були й такі, що особисто знали Івана Франка та його родину: Михайло Яцків, Михайло Рудницький, Денис Лук’янович, старі викладачі, котрих звали “професорами”, хоч ними не були, просто Франкові знайомі. Була й Ольга Дучимінська, вона повернулась з сталінської каторги, і опісля Роман Горак став редактором і упорядником її першої збірки прозових творів “Сумний Христос”. Він познайомився із людьми з оточення Ольги Рошкевич, Наталії Кобринської, Озаркевичів, Роздольських... Все решта він “хапав” з університетської наукової бібліотеки, яка для нього стала справжнім храмом знань.

Час навчання в університеті збігся з навчальною реформою, яку намагався впровадити Микита Хрущов, до суто технічних дисциплін додаючи цілу низку гуманітарних наук. Замість п’яти років навчання – шість. Окрім того, була самоосвіта й пристрасне бажання знати. Роман Горак взагалі належить до людей, які більше всього хочуть знати, ніж мати. Після закінчення університету – рік служби в армії в містечку Жовкві, а відтак робота у Всесоюзному науково-дослідному інституті органічної хімії в Бориславі. Саме тут познайомився з тими, про батьків і дідів яких писав Іван Франко. Тут ще жили робітники, які ніби зійшли зі сторінок повістей та оповідань Івана Франка. Тут вперше відбулось і його, Горакове, пізнання Франкового краю: Нагуєвичі, Унятичі, Ясениця-Сільна, Баня Котівська, Східниця, Попелі...

Опісля були три роки аспірантури у Львівському університеті, захист кан-дидатської дисертації і ... знову армія: посада старшого викладача у Вищому артилерійському училищі в Хмельницькому. Читав курс хімії та ракетного палива.

В Хмельницькому, колишньому Проскурові, де колись нудились і влашто-вували дуелі герої Купріна, він почав писати.

1973 р. повернувся до Львова з твердим наміром працювати в університеті, де його хотіли залишити після закінчення аспірантури. Однак тепер для нього вже не знайшлося місця. Він брав участь у конкурсах на заміщення вакантних посад багатьох вузів, але його документи губились, пропадали, або ж виявлялось, що до них бракує ще якоїсь довідки чи печатки. Він ставав до праці в науково-дослідних установах, а з 1977 – у Львівському медичному інституті. Вже був відомим хіміком з великим багажем статей, керівником престижних тем, його знали з конференцій найрізноманітнішого рангу та з авторських свідоцтв...

1978 р. відніс у журнал “Жовтень” свій роман “Велике червоне сонце” про Івана Франка, на який Інститут літератури ім. Т.Шевченка дав розгромну рецензію. Найбільшою вадою цього роману-есея (зовсім невідомого, а тому, очевидно, “буржуазного” жанру, на думку рецензентів) було те, що автор свідомо відмовляється від усіх здобутків тодішнього франкознавства і стає на позиції, які “викликають тривогу”. Роман “забракували”, але виокремили в ньому три розділи про стосунки Івана Франка “з галицьким жіноцтвом”. До них Р.Федорів, головний редактор журналу, долучив ще й дослідження “Жінка, яка йшла поруч”, друковане в “Дзвоні”, і зі своєю рекомендацією та рецензією відправив до “Радянського письменника”. Книжку на свій ризик видавництво ще без рецензії, яку мав написати О.Дей, один з тих, хто узурпував право писати про І.Франка і без відома якого не могла вийти жодна книга про Франка, пустило у виробництво. Навіть більше: до неї увійшов ще й роман-есей “Шашкевич”, що також був друкований у “Дзвоні” (тоді ще “Жовтень”) і мав широкий читацький резонанс. Готову книжку було пущено під ніж. О.Дей виступив категорично проти “ідеологічно хисткого” роману “Шашкевич”. Із залишків була сформована книжка під назвою “Тричі мені являлася любов”, яка вийшла 1983 р. і стала справжнім українським бестселером.

Він входив у франкознавство в ті часи, коли про Івана Франка можна було писати тільки вибраним – ідеологічно перевіреним дослідникам. Таким, як О.Дей чи Ф.Погребенник. Їхні інтереси надійно охороняв пресловутий Інститут літера-тури на чолі з відомим цербером М.Шамотою. Роки витратив Роман Горак, поки дістав доступ до архівів, а ще роки, поки навчився працювати в архіві та читати рукописи. Р.Горак став справжнім архівістом, а своїм вмінням примушувати документ говорити вражав і вражає досі найдосвідченіших архівістів.

Р.Горак швидко завоював пресу, його охоче друкували всі журнали Украї-ни, і – нараз рецензія А.Халімончука на франкіану Р.Горака, яку опублікувала російськомовна “Львовская правда”.

В медінституті з ініціативи відомого “патріота” М.Туркевича почалась нагінка на Р.Горака. Його довго не приймали в Спілку письменників, яку очолював тоді Р.Лубківський.

Роман Горак витримав цей бій достойно. Кожний есей його – це бій за істину, якою б вона гіркою не була, і не дивно, що твори письменника й досі по-різному сприймають різні люди. Йому не завдасть ані краплі сорому найменша його стаття, писана в часи тоталітаризму. Так само непоступливим він є і зараз, коли прийшли “демократичні” часи.

Роман Горак своїми романами-есеями створив своєрідну історію україн-ської літератури в Галичині, подібної якій не має жодна література. З різних її періодів та історичних епох він вибирає для оповіді найбільш знакові постаті, які уособлюють час і дух того часу, і вплітає їх в основну магістраль розвитку нашої літератури. Часу зародження української літератури присвячено романи й повісті про Маркіяна Шашкевича (“Шашкевич”, “У сутінках”, “Між вогнями”). Період між М.Шашкевичем та І.Франком знайшов свій вираз у постаті Миколи Устия-новича в романі (разом з Я.Гнатівим) “Микола Устиянович”. Епоха Івана Франка відбита у повістях та романах, з яких найголовніші “Тричі мені являлася любов”, “Задля празника”, “Незакінчена повість про вбивство”, “Криниця на подвір’ї”, “Ілюзії, ім’я яким любов”. Новітня література представлена романом “Лесь Мартович”. Подальша доля нашої літератури знайшла своє втілення в образі Ірини Вільде – письменниці, яка залишилась у Галичині після приходу радянської влади (“Таємниці Ірини Вільде”, “Ота одвічна загадка любові”, “Кинути каменем”) та в постаті Івана Керницького-Ікера (роман “З божої ласки”), як представника письменницької еміграції.

Найбільша частина творів та досліджень Романа Горака присвячена Іванові Франкові та його епосі. Пишучи про Івана Франка, він зумів оповісти в часи, коли робити це заборонялось, про цілу плеяду письменників та діячів, рятуючи від забуття їх імена та чин.

Р.Горак зумів перенести проблеми літературознавства та франкознавства з журналів та книжок суто наукового характеру, якими користується вузьке коло спеціалістів, на сторінки популярних та художніх часописів, розширивши тим самим коло читачів. Стилістика творів Романа Горака надзвичайно цікава, а жвавість викладу в його творах поєднується з дотриманням суті документу, завдяки чому наукове дослідження стає художнім твором.

У кожному творі Романа Горака – відкриття. Як твердив Л.Новиченко, “ціла дисертація, а то й три вкупі”. Р.Горак ввів до наукового обігу сотні дат, подій, імен. Йому належить відомий уже тепер вислів, що вершиною культури є пам’ять, а вершиною пам’яті – точність. За кожним фактом у творах Р.Горака стоїть документ, на який він обов’язково вказує як на джерело. Франкознавство може завдячувати Р.Горакові документальне підтвердження того, що Іван Франко – українець за походженням. Р.Горак створив величезне родовідне дерево Івана Франка, і українське походження нашого видатного письменника довів у низці статей, які свого часу сприймались як сенсація та які стали основою відомої монографії (у співавторстві з Я.Гнатівим) “Іван Франко. Книга перша. Яків Франко”. Цією книгою розпочинається задумана багатотомна біографія І.Франка на документальній основі. Наступний том з цієї серії “Іван Франко. Книга друга. Цілком нормальна школа” – повинна незабаром вийти в світ.

Здається, зараз немає такого українського письменника Галичини, якому б Роман Горак не присвятив хоч би одну статтю. Врешті його творчі зацікавлення переступили Збруч, і з’явилась перша повість-есей про Тараса Шевченка – “Де Альта плаче...”.

1992 р. Роман Горак очолив Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка. Саме під його керівництвом набули статусу самостійних Музей Соломії Крушельницької та Івана Франка в Нагуєвичах, які доти були філіями. Під його керівництвом створювався музей Михайла Грушевського, а окрім того, десятки шкільних музеїв по Україні.

Причетність до імені Франка, очевидно, зобов’язала зібрати й видати твори тих авторів, які колись хотів видати сам Іван Франко, але не зміг цього зробити через брак коштів. Р.Горак упорядкував і видав твори Михайлини Рошкевич та В.Загаєвича. Окрім того, він редактор і упорядник творів Б.Лепкого, Катрі Грине-вичевої, В.Будзиновського, Ольги Дучимінської, В.Островського.

Від 1999 р. з його ініціативи почав виходити “Науковий вісник музею Івана Франка у Львові”, де знайшли собі місце джерелознавчі статті з франкознавства; розпочато також планомірну публікацію невідомих документів і фотографій, що зберігаються у фондах музею, та листів різних кореспондентів до Івана Франка.

З ініціативи Романа Горака у Львові щороку наприкінці травня – часу від-ходу Івана Франка – відбувається “Тиждень пам’яті Івана Франка”. Започаткував він і джерелознавчі Франківські читання, створив ряд телефільмів на різних кіно- і телестудіях про Івана Франка, веде авторські радіопередачі.

На урочистостях, пов’язаних із його 60-річчям, у відповідь на привітання, сказав так, як колись Іван Франко: “Як син українського селянина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють все-людські ідеали. Мій руський патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, – то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу стиха проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням”.

Ще додав: “І перед родом своїм”.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка