Пропозиції стосовно реформування



Скачати 475.41 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації30.12.2016
Розмір475.41 Kb.
  1   2

Пропозиції стосовно реформування



Изменения в Национальной академии наук Украины может провести только сама академия. Это подчеркнул вице-премьер-министр Н. Томенко, выступая на общем собрании Национальной академии наук Украины.

"Сегодня не стоит вопрос, быть или не быть Национальной академии наук. Сейчас надо определить, как сделать академию европейским конкурентоспособным учреждением, которое бы не занималось обоснованием решений власти или обеспечением обогащения бизнеса, а определяло бы стратегию будущего Украины", – указал Н. Томенко. Он пообещал, что новое правительство не будет заставлять академиков обосновывать возможность третьего срока президентства.

"Для того, чтобы академия действительно работала, необходимо провести децентрализацию, демократизацию и обновление – в понимании омоложения – Национальной академии наук Украины", – считает вице-премьер. По его мнению, многие академические институты, которые входят в НАНУ, должны превратиться из институтов аренды, где несколько лиц сдают государственные площади и зарабатывают на этом деньги, в учреждения, где генерируются идеи, разрабатываются проекты и внедряются в производство наукоемкие технологии.

Н. Томенко также обратил внимание на необходимость реорганизации Высшей аттестационной комиссии, ведь "в случае, если ничего не изменится, то среди украинцев насмешливым станет не только слово "профессор", но и слово "академик".

Вице-премьер также указал, что он противник создания нового Министерства науки, "так как после такой реорганизации руководство нынешней Академии наук должно выполнять функции новообразованного Министерства науки".

Важным, по мнению Н. Томенко, является обеспечение реального сотрудничества между образованием и наукой и между наукой и производством. "Именно здесь надо искать новые механизмы, чтобы не только госбюджет, но и бизнес вкладывал средства в научные разработки", – считает вице-премьер (Н. Томенко: изменения в Национальной академии наук Украины может провести только сама академия // День. – 2005. – 13.05).


***

Державний секретар України О. Зінченко закликав до розробки комплексної концепції створення в Україні інформаційних кластерів, подібних до американської «Силіконової долини».

О. Зінченко вважає, що «знання та високі технології є головним ресурсом України». На його думку, така теза передає зміст його зустрічі з провідними спеціалістами Інституту кібернетики НАН України. Ця зустріч відбулася у контексті виконання визначеної Президентом України В. Ющенком пріоритетності державної підтримки розвитку науки.

О. Зінченко переконаний, що формування в Україні інформаційного суспільства, забезпечення доступу широкого загалу громадян до глобальних інформаційних мереж, підтримка національних розробників високих технологій дозволять нашій державі посісти гідне місце серед найрозвинутіших країн Європи і світу. На його думку, держава, в якій народився і працював один із засновників світової кібернетики академік В. Глушков, де створено перший у континентальній Європі персональний комп'ютер, покликана стати лідером у галузі новітніх інформаційних технологій.

Силіконова долина – світовий полюс високих технологій, перший і найбільший у світі технополіс. Основою розвитку технополісу є багатомільярдні обсяги фінансування науково-дослідних і проектних програм з боку держави і приватного капіталу і податкова політика. На всіх рівнях стягування податків (федеральному, штату, графства і округу) електронна промисловість має істотні переваги. Податки скорочуються на 20–25%, якщо капітали вкладаються в наукові і проектні розробки. Держава забезпечує підготовку кадрів інженерів-електронщиків, розвиток інфраструктури території, яка здається в оренду (Зінченко закликає до створення української "Силіконової долини" // УНІАН. – 2005. – 18.05).


***

Розглядаючи фінансове забезпечення науково-технічної діяльності, слід зазначити, що для нього притаманні специфічні риси. Перш за все, науково-технічна діяльність має довгостроковий характер. Внаслідок цього збільшується період окупності вкладених у неї коштів та відстрочується момент отримання прибутку. З іншого боку, для науково-технічної діяльності характерним є високий ступінь ризику. Це зменшує бажання приватних підприємців вкладати кошти в даний вид діяльності. Ще менше виявляється бажаючих виконувати та фінансувати нові напрями науково-технічних робіт, вітчизняний ринок яких знаходиться лише в стадії становлення, тобто науково-технічні послуги. Актуальність і необхідність нагального вирішення зазначеної проблеми стали поштовхом до написання даної статті.

Однією з рис, що відрізняє ринок науково-технічних послуг від інших ринків, є значна частка державної власності та домінуюча роль держави у наданні переважної більшості видів науково-технічних послуг, тобто держава бере на себе функції суб'єкта, який створює сприятливі умови господарювання і дає поштовх для активізації інших учасників ринку. Тому можна стверджувати, що джерелами фінансування науково-технічних послуг виступають держбюджет, кошти бюджетів територій, позабюджетні фонди, власні кошти підприємств, кошти вітчизняних та іноземних замовників.

За рахунок джерел фінансування на виконання наукових і науково-технічних робіт у 2002 р. надійшло 2611,7 млн грн. Основним джерелом стали кошти вітчизняних та іноземних замовників, яких надійшло на суму понад 1,6 млрд грн. Частка їх у загальному обсязі фінансування збільшилась з 51,4% у 1995 р. майже до 62% у 2002 р., у тому числі іноземних замовників – з 15,6% до 26,2, % відповідно.

Як і у 2000–2001 pp. понад 50 % загальної суми витрат припадає на виконання науково-технічних розробок. Питома вага витрат на прикладні дослідження у 2002 р. становила 19,1% і збільшилась порівняно з 2001 р. на 1,1%, з 2000 р. – на 3,3%. В останні роки спостерігається збільшення витрат на науково-технічні послуги. Так, у 2002 р. їхня частка становила 14,5% проти 14% у 2001р. і 9% у 2000 р. (дані Держкомстату України).

...З 1995 р. до 2002 р. витрати на фінансування науково-технічних послуг зросли в 15 разів. Слід також констатувати, що найбільше коштів виділялося і продовжує виділятися організаціями та установами, які знаходяться в державній формі власності.

Аналіз засвідчив, що головні недоліки діючої системи управління науково-технічною сферою в Україні пов'язані з тим, що прийняття рішень у процесі розподілу державних коштів:

– не зорієнтоване на кінцеві результати науково-технічної діяльності, які практично не оцінюються в режимі зворотного зв'язку органами державного управління;

– практично не базується на застосуванні науково обгрунтованих сучасних нормативів щодо визначення ефективних обсягів фінансування та структури кошторису програми, проекту, теми;

– не враховує перехідного періоду, в якому знаходиться економіка України.

Принциповим недоліком існуючої системи управління видатками державного бюджету на фінансування НДДКР є її відомча домінанта, що розриває єдиний цикл «наука – техніка – виробництво» і не поновлює умови для реалізації інноваційної стадії, яка і визначає економічну ефективність всього циклу. Відомча система управління науково-технологічною сферою спричинює вкрай низьку економічну ефективність державних науково-технічних програм і максимально протидіє спрямованості управлінців на кінцеві комерційні результати.

Рівень витрат на дослідження і розробки в академічному секторі України на одного дослідника становить лише 5% середньоєвропейського рівня. Для активізації інноваційного процесу, а отже і розвитку ринку науково-технічних послуг в Україні було б доцільно розвивати мережу центрів і міжрегіональних (міжнародних) науково-дослідних лабораторій. Таким прикладом міжвідомчого, міжрегіонального і міжнародного співробітництва на сучасному рівні у сфері інвестиційної діяльності Міністерства освіти і науки України є Україно-Турецька наукова лабораторія за участю з українського боку Харківського інституту монокристалів НАН України, Радіоастрономічного інституту НАН України, Харківського інституту радіоелектроніки Мінпромполітики України та ін. У спільних проектах беруть участь представники вузівської та академічної науки, а також органи, що визначають наукову і промислову політику держави. В якості кінцевої продукції даної лабораторії представлені більш як 100 експонатів на постійно діючій у Туреччині виставці українських високих технологій. Заплановано програму довгострокового міждержавного науково-технічного співробітництва між Україною і Туреччиною до 2015 р.

Серед партнерів, які співпрацюють з Україною в напрямі науково-технічного розвитку, чільне місце посідають іноземні інвестори [2]:

– BF – Німецька асоціація венчурного і капіталу (інвестиції 1997 р. – 2340 млн марок);

– IV RP ES – IV програма ЄС, у рамках реалізації якої на НДР було асигновано 13,1 млрд екю. З 50 тисяч замовлень на виконання проектів кошти були надані для кожного шостого;

– DF – спільний дослідницький фонд Великобританії та Південної Кореї. Виділяє більше 1 млн дол. на цільове фінансування проектів, що отримали підтримку промислових компаній і мають велике практичне значення;

– INSEPM – Агентство Франції – система державних асигнувань пріоритетних напрямів і впровадження результатів (від 2,3 до 4 % ВВП);

– WSFHC – Всесвітній фонд захисту навколишнього середовища. Щорічно виділяє 2 млн дол. на наукові дослідження;

– BNFL – Британська компанія; 6,9 млрд дол. виділяє на роботи з ліквідації ядерних відходів. Більш як 7 % зазначеної суми спрямовано на проведення відповідних НДР;

– ЕКА – Космічні програми Великобританії. Виділяють 21,2 млн ф. ст. на створення нових систем космічного зв'язку в інтересах розвитку бізнесу, на медицину та освіту – 6,7 млн ф. ст., на дослідження з космосу змін клімату планети – 8,1 млн ф. ст., на виконання програми вивчення Землі з космосу – 6,4 млн ф. ст.;

– WT – світова благодійна організація. Планує у найближчі 5 років надати 15 млн ф. ст. для досліджень в галузі біотехнології і впровадження досягнень генної інженерії;

– Novartics Farma – фармацевтична компанія. Заснувала у м. Лайола (США, Каліфорнія) власний Науково-дослідний інститут з вивчення функцій різних генів людського організму. Асигнувала 250 млн дол. США;

– USO – американська асоціація запобігання онкозахворювань. Надала 150 спеціальних міжнародних грантів по 3 тис дол. на місяць;

– NC France – Національний центр наукових досліджень Франції. Інвестував 30 млн франків на організацію 17 спільних лабораторій.

Таким чином, для підвищення результативності та соціально-економічної ефективності української системи державного фінансування науково-технічної діяльності необхідно реформувати діючу систему управління науково-технічною сферою у напрямі послідовного застосування таких принципів:

1) держава повинна фінансувати переважно установи та організації, що надають науково-технічні послуги, ефективність яких може бути конкретно доведена і підлягає контролю; або ж проекти у капіталомістких галузях, спрямовані на виконання пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, визначених державою;

2) результативність суб'єктів ринку науково-технічних послуг має підтверджуватися об'єктивними наукометричними критеріями, які широко застосовуються у світовій практиці;

3) установи, що фінансуються, повинні мати чітко визначену систему управління за кінцевими результатами;

4) обсяги фінансування суб'єктів РНТП повинні відповідати міжнародним нормам і практиці щодо формування кошторису науково-технічних робіт і застосування спеціальної податкової політики;

5) у разі державного фінансування проектів на стадії впровадження науково-технічних досягнень у виробництво (інноваційна стадія) доцільно дотримуватися принципу «фіфті-фіфті», тобто частки фінансової відповідальності держави та інноваційного підприємства у проекті, що підтримується державою, мають бути рівними;

6) розпорядники коштів за відібраними для державного фінансування програмами повинні отримувати більш широке довірче право щодо гнучкого управління цими коштами в межах затверджених кошторисів (Шаповалова Л. А. Фінансове забезпечення науково-технічних послуг в Україні // Науково-технічна інформація. – 2004. – № 3. – С. 45–48).


***

Куліш В., академік Академії інженерних наук (АІН) України, директор Інституту новітніх технологій Національного авіаційного університету, доктор фізико-математичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Остаф’єв В., академік АІН України, академік-секретар відділення приладобудування, доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України:

1. Насамперед пропонуємо керівництву держави політично визначитись із тим, що саме треба вважати найголовнішим стратегічним завданням вітчизняної науки. Таким стратегічним завданням сьогодні, на нашу думку, є створення і подальший розвиток в Україні комерційного сектору науки у формі розвинутої індустрії наукоємних високих технологій. На його виконання надалі слід спрямувати основні організаційні зусилля та більшу частину матеріальних і фінансових ресурсів, що їх держава зараз може виділити для науки загалом. Це, звичайно, не усуває необхідності дбати й про інші сектори науки. У даному разі йдеться лише про правильну ієрархію пріоритетів.

2. Для практичної реалізації поставленого завдання пропонуємо:

а) створити в межах Міністерства промислової політики Державний комітет науки і технологій, передавши йому для цього певні функції (що стосуються розвитку комерційного сектору науки), які зараз закріплено за Міністерством освіти і науки. Покласти на зазначений держкомітет завдання політичного та фінансового забезпечення інтересів держави у розвиткові та широкомасштабній імплантації високих наукоємних технологій в економіку України;

б) створити спеціалізовану державну галузеву академію наук. Як організаційну базу пропонуємо взяти вже існуючу Академію інженерних наук України (АІНУ), надавши їй для цього статус державної. Головним завданням АІНУ надалі слід вважати практичну реалізацію державної науково-технічної політики щодо розвитку комерційного сектору вітчизняної науки. Сьогодні АІНУ має розвинуту організаційну структуру, яка об’єднує практично увесь цвіт вітчизняної інженерної науки та технологій. За своїм потенціалом, досвідом її членів та організаційними можливостями АІНУ в змозі успішно виконати завдання такого масштабу;

в) переглянути увесь перелік функцій НАНУ. Тобто – пропонуємо залишити за самою НАНУ тільки ті інститути та наукові центри, які працюють, в основному, в гуманітарно-соціальних та фундаментальних галузях науки (історія, мовознавство, "чисті" математика та фізика, мистецтвознавство, "чиста" астрономія, археологія, філософія тощо). Іншими словами – зняти з НАНУ не властиву їй функцію головного ідеолога та "законодавця мод" у царині наукоємних комерційних технологій, визнавши тим самим, що протягом останніх чотирнадцяти років вона реально не виконувала цієї ролі. При цьому пропонуємо залишити за нею лише функції координації та розвитку тих наук, які не стосуються безпосередньо функціонування економіки країни;

г) сформувати кілька потужних технопарків (чи технополісів) нового типу (на базі низки інститутів та вже існуючих технопарків, що мають практичний досвід виробництва наукоємної високотехнологічної продукції), які перевести на комерційну основу з контрольною часткою державного капіталу. Головним завданням таких технопарків вважатиметься організація широкомасштабної інтервенції наукоємних високих технологій у вітчизняну індустрію та світовий ринок у тих галузях, де Україна до цього часу поки не втратила провідних позицій і володіє необхідними правами інтелектуальної власності (скажімо, НВО "Монокристал", м. Харків, Інститут електрозварювання ім. Б. О. Патона, м. Київ), у тому числі через активне залучення вітчизняних та іноземних інвестицій;

ґ) сформувати з інститутів НАНУ та мережі галузевих інститутів, які сьогодні успішно працюють у царині інжинірингу, розвитку і впровадження новітніх технологій та їх комерціалізації, кілька потужних національних науково-технологічних центрів (чи національних лабораторій). Основна мета створення таких центрів – практичне здійснення стратегічної науково-технічної політики держави у розвитку та впровадженні у практику наукоємних (у тому числі критичних) технологій. Наприклад, пропонуємо створити єдиний Центр ядерних технологій (на базі Харківського фізико-технічного інституту, Інституту ядерних досліджень та деяких інших закладів), головними завданнями якого вважатимуться забезпечення науково-технологічного базису для програм реалізації в Україні повного ядерного циклу (починаючи від видобутку уранової руди і завершуючи утилізацією ядерних відходів), сертифікація та продовження терміну служби існуючих на сьогодні ядерних реакторів тощо;

д) завдання координації, перспективного планування, формування та управління згаданими технопарками та науково-технологічними центрами (у частині, що стосується забезпечення стратегічних засад поточної науково-технічної державної політики, експертизи, постановки та проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, а також розробки, впровадження та подальшого розвитку новітніх наукоємних комерційних технологій) пропонуємо покласти на новостворену Академію інженерних наук України;

є) частину інститутів НАНУ передати до складу провідних національних університетів країни, створивши ефективні навчально-наукові комплекси нового типу. Головним їхнім завданням вважати підготовку висококваліфікованих кадрів для вітчизняного сектору комерційної науки та здійснення відповідних науково-дослідних робіт вказаного напряму. Функції координації, перспективного планування, формування та управління цими комплексами покласти на Міністерство освіти і науки України (Куліш В., Остаф’єв В. З думкою про завтра. Яка наука потрібна Україні? // Українське слово. – 2005. – 17.05).


***

Не только обоснованные фундаментальные знания, но и умение получать и анализировать мощные потоки информации с переднего края науки, умение находить в ней противоречия и решать их необходимы сегодня для научного успеха.

Сейчас в мире выходит 20–30 тысяч журналов, печатающих в год несколько миллионов статей. Можно полностью потеряться в этом информационном потоке, а можно чувствовать себя довольно свободно, используя электронные системы поиска. За исключением отдельных чудаков, никто уже не ходит в библиотеки, не листает страницы журналов, не работает с картонными библиографическими карточками. У всех научных журналов есть электронные аналоги, а поисковая система подбирает за считанные секунды нужные тебе статьи. Остается их распечатать и заняться творческой работой – анализом. Все это делается на своем компьютере, не вставая из-за рабочего стола. А если нужен журнал старых времен, рукопись или раздел из книги, которая есть только в центральной библиотеке – то и здесь вставать из-за стола не нужно, тем более куда-то бежать или ехать в столичный город. Находишь в Интернете каталог центральной библиотеки, определяешь, что тебе нужно, и отсылаешь запрос по электронной почте. Библиотекарь находит искомое, сканирует и высылает в электронной форме прямо на твой компьютер. Быстро, удобно и дешево. Так работают сейчас большинство научных сотрудников мира.

Первая неожиданность – в Украине нет свободного доступа к электронным журналам. А если есть, то очень ограниченный, случайный и ненадежный. Появляется он только благодаря рекламным акциям издателей и благодетелям. Можно ли провести какой-то системный анализ этой информации? Абсолютно нет. Что уж говорить – даже общенаучные журналы широкого потребления, такие как Science и Nature, недоступны.

Второе. Украинцы почти не пользуются электронными поисковыми системами научной литературы, а некоторые даже не знают о них. Поскольку эти системы платные, а государство за них средств не дало. Больше повезло биологам и медикам. Система поиска Pub Med Национальной научной библиотеки США является бесплатной, но очень неудобной, как все бесплатное. Немало дискуссий было об импакт-факторе (IF), который отображает количество цитирований статей. С помощью поисковой системы Web of science его можно определить за несколько секунд. Но предназначена она для другого – для быстрого и эффективного электронного поиска. Еще лучше работает Scopus. Кроме рефератов из 14 000 журналов, он предоставляет возможность перейти к сайту издательства и распечатать полный текст статей. Сегодня я не представляю себе, как без этого обойтись. Конечно, и рейтинг ученого можно определить за секунды, а немного попотев – и рейтинг кафедры, института, НАНУ и даже всей страны. Как страшный сон можно только вспоминать работу с толстыми томами Science Citation Index 10–15 лет назад.

Приятным открытием для меня был полный электронный каталог библиотеки Вернадского. Он не без недостатков, но, учитывая масштабы работы по его созданию да еще и в условиях массового игнорирования информационных потребностей научных сотрудников, это был настоящий подвиг. Тем не менее возникает интересный вопрос. Как известно, основную часть иностранной периодической литературы много лет получала не эта библиотека, а институты НАНУ. Сводного каталога нет, линков к каталогам этих библиотек – тоже. Начинаю проверять сайты институтов НАНУ. Информация о библиотеках есть, электронных каталогов нет. Так что, до сих пор ученые НАНУ отстали настолько, что пещерным способом перелистывают засаленные карточки в деревянных ящиках?

И дело не в кризисе финансирования, а в кризисе профессиональности и ответственности лиц, руководящих наукой. Конечно, деньги на информационное обеспечение нужны, но значительно меньшие, чем на проведение исследований. Трудно представить, сколько усилий и лишних средств расходуется на исследования, являющиеся неэффективными и не современными лишь потому, что они происходят во тьме. Поэтому нужна целостная программа неотложных мер на национальном уровне. Эффективной мерой может быть только закупка около 2 000 названий электронных журналов с организацией свободного доступа к ним со всей страны. Нелишне напомнить, что электронные журналы намного дешевле бумажных. Для них не нужны ни бумага, ни типографии, ни помещения для хранения, ни штат по обслуживанию. А работать с ними могут многие люди одновременно. На следующем этапе нужно довести это число хотя бы до 4 000 за счет научного обмена, контактов между научными обществами ипр.

В мире есть тенденция к переходу от национальных до межнациональных научных изданий. Но национальные журналы продолжают существовать, на них есть спрос, в частности в сфере национального высшего образования. Позвольте привести некоторые цифры, касающиеся одного научного направления, – химии. Импакт-фактор канадского химического журнала – 1,2; польского – 0,6; индийского – 0,5; турецкого – 0,4; а украинского – 0. Такой результат – простое следствие того, что этот журнал не только не распространяется в электронной форме, а у него нет даже своей web-страницы. Из всех украинских журналов самый лучший этот показатель, отысканный мной в Интернете, для «Експериментальної онкології» – 0,165. Но и это очень и очень мало. Простите, если я кого-то не нашел, но лучший сайт, отвечающий всем требованиям, только у «Українського математичного журналу». Этот журнал в электронной форме распространяется несколькими зарубежными издательствами, поэтому сайт и создан в их стандарте. С сайтов «Українського фізичного», «Українського біохімічного» и некоторых других журналов можно получить статьи в электронной форме. Но отсутствие встроенной поисковой системы и привязки к мировым поисковым системам делает использование этих публикаций мировым научным сообществом весьма маловероятным.

Когда-то редколлегию журнала «Доповіді НАНУ» составляли корифеи украинской науки. Статью в журнал мог представить только академик и только на основании нескольких параллельных рецензий. А вот сейчас я не нашел ни электронного аналога «Доповідей», ни даже его web-сайта.

Что побуждает украинских ученых направлять результаты своих тяжких творческих поисков в такие могильники научной информации? Некоторые говорят: «Так проще. Поскольку нам трудно преодолеть жесткие западные стандарты и языковый барьер». Замечу, что даже в Турции, несмотря на относительно неплохой рейтинг собственных журналов, существует государственная программа стимулирования публикаций за границей. Пусть эти премии небольшие (примерно $100–300 в зависимости от рейтинга журнала), тем не менее они часто окупают и затраты на подготовку статьи, а может, и на услуги переводчика. Я регулярно получаю такие премии, и это приятно.

Есть и такие аргументы: «Главное напечатать. Кому нужно, тот эту информацию найдет». Эти авторы не представляют, что сегодня никто не найдет, даже если и очень захочет. Чем выше рейтинг журнала, тем статью легче найти. Научная продукция – это интеллектуальный товар, имеющий свою цену. Лучшие статьи публикуют в лучших журналах. Происходит своеобразное соревнование ученых с редакторами журналов. Журналы пытаются отобрать для публикации лучшие работы, а ученые – посылать свои статьи в лучшие журналы. К сожалению, украинские ученые почти исключены из этого соревнования.

В качестве примера огромных потерь от пренебрежения этим фактом можно привести историю с гениальным украинским биологом С. Гершензоном. Дважды с помощью его публикаций открывались новые научные направления (мутагенное действие вирусов и обратная транскрипция), за которые присуждались Нобелевские премии. Но его последователи печатались в лучших журналах, и премии получили они. Мой совет уважаемым коллегам – старайтесь печататься в журналах, соответствующих уровню ваших работ, и старайтесь не продешевить. И пусть вас не пугают отказы. Сделайте правильные выводы по замечаниям рецензентов, переработайте статью и посылайте снова туда же. Как соредактор нескольких международных журналов замечу: у нас большее уважение вызывают авторы, отстаивающие свои позиции, нежели исчезающие после первого отказа.

У меня в голове не укладывается третья группа аргументов – «отечественные публикации нужны для защиты диссертаций». Ведь при современном состоянии с отечественными журналами и диссертации, и публикации идут в одну братскую информационную могилу. И только с подъемом уровня журналов возможна и форма диссертаций, широко распространенная на Западе. Поэтому диссертация составляется из копий опубликованных трудов, к которым только прибавляется расширенный обзор литературы (чтобы показать эрудицию диссертанта) и общее обсуждение и выводы, где бы подчеркивался его личный вклад.

Очень нужны отечественные журналы, но они должны стать другими. Они должны сплачивать национальное научное сообщество в определенной отрасли знаний и быть более сориентированными на студенческую аудиторию. Если мы хотим сохранять и обогащать украинскую научную терминологию, то преобладающим языком публикаций должен быть украинский. Журналы должны преимущественно содержать обзоры с переднего края науки, нужные и ученому, и преподавателю. Это должно значительно повысить импакт-фактор, поскольку аналитические и критические обзоры, как правило, намного больше цитируются, чем оригинальные сообщения. Необходимы также дискуссии с прогнозами направления развития отечественной и мировой науки, аналитические статьи о конференциях. Все это должно быть доступно для использования в электронной форме не только в научном институте, но и в компьютерном классе вуза и даже в интернет-кафе.

В отличие от журнала, книга со времен Гутенберга и по сегодняшний день всегда печатается на бумаге. Но ее никто не найдет, если о ней нет информации в Интернете. Пытаюсь разыскать web-сайт известного в Украине издательства «Наукова думка» и не могу – все время попадаю на фирму в Днепропетровске, функционирующую под этим названием. Так существует или нет это издательство в Украине?

Мировая тенденция такова, что в перспективе бумажными останутся только некоторые виды научной продукции. Это прежде всего учебники и монографии, то есть такие ее виды, когда труд в целом, а не его часть будет нужен читателю. Это научная продукция длительного употребления. А бумажные варианты всех видов политематических сборников научных работ и материалов конференций должны исчезнуть. Нужно обратить внимание на эти тенденции.

Сооружение в районе метро «Лыбидская» в Киеве интересно не только своей архитектурой. В нем размещен Институт научно-технической и экономической информации. Именно сюда поступают тексты всех диссертаций, защищаемых в Украине. Доступ к диссертациям сложный, никакого web-сайта или каталога диссертаций в Интернете нет. Колоссальный объем потенциально нужной информации гибнет.

Конечно, диссертация в качестве рукописного научно-квалификационного труда, как правило по уровню ниже научной публикации. Но взвесьте, какой огромный труд вложен в их написание. Часто диссертации содержат очень серьезный критический обзор литературы, новые идеи и обобщения, более подробное описание методик исследования, чем в публикациях. Так не полезно ли было бы этим достоянием воспользоваться не только двум-трем оппонентам, а более широкому количеству исследователей? Кстати, только гласность может быть надежной защитой и от низкопробных работ, и от плагиата.

Украинское общество стало чрезвычайно подвижным. Ученые идут в политику, политики защищают диссертации. Сейчас уже есть технические возможности для того, чтобы каждая защищенная в Украине диссертация была доступна для ознакомления каждому гражданину Украины.

Украинской науке есть чем гордиться. Но имена украинских ученых в мировой литературе вспоминаются все реже и реже. Мы сами в этом виноваты, поскольку нигде в Интернете не найти оригинальных работ наших корифеев. К тому же в мире уже выросло новое поколение ученых, считающих, что то, чего нет в Интернете, нет нигде. А ученые старшего поколения вспоминают старые времена листания страниц библиографических журналов и карточек как страшный сон, и никакая сила не вынудит их вернуться к этому.

Сейчас еще часто вспоминается (может, сотни и тысячи раз) и Давыдовское расщепление электронных спектров, и фактор Пекаря в теории переноса электрона, имена украинских ученых связаны с другими открытиями. Но уже без ссылки на оригинальные труды. Фундаментальные исследования по биохимии моего учителя В. Белицера вспоминаются в американских учебниках – и опять же без ссылок. А другие открытия, принадлежащие Украине, такие как экситонные эффекты в молекулярных кристаллах, теория цвета органических красителей Киприанова и много других, почти забыты. И они будут забыты, если оригинальные труды корифеев нашей науки не появятся на украинских веб-сайтах и не станут доступными широкому кругу ученых.

Раньше были научно-популярные журналы, фильмы, программы на телевидении, публичные лекции ученых. Наука пропагандировалась, и в обществе утверждалось мнение о ее необходимости. Но многое изменилось в последнее время. Если нет средств на науку высокого уровня, то их и не будет, пока вы не убедите рядового плательщика налогов в необходимости этих затрат. И абстрактные высказывания наподобие «гибнет мозг нации» здесь неуместны. Нужна добросовестная кропотливая просветительская работа. Ее упадок нельзя оправдать ничем. Обращаясь к общей аудитории, ученые должны не только удовлетворять тягу народа к познанию, но и объяснять действие различных факторов, которые влияют или могут повлиять на жизнь человека. Что такое генно-модифицированные растения, в чем опасность коровьего бешенства, каковы перспективы генной терапии наследственных болезней, почему распространяется вирус СПИДа и нет от него эффективных лекарств? На эти и многие другие вопросы должны отвечать ученые.

Только с убедительными аргументами можно лоббировать интересы науки в органах власти. А сегодня с точки зрения законодателей прямое финансирование НАНУ – это дыра в бюджете, это деньги, которые не возвращаются в полной мере с пользой для общества, для плательщиков налогов. Можно избрать академиками всех депутатов, не только председателя парламента, но разве тогда эта проблема исчезнет? Факт, что в НАНУ есть ученые, работающие в сфере фундаментальных наук, но за жизнь не прочитали ни единой лекции для студентов, а вся их отдача обществу сводилась к печатанию статей, которые никто не читал, и написанию отчетов, которые едят мыши. Есть ученые, работающие в прикладных науках, и ни одна из их разработок не вышла за стены лабораторий, не стала конкурентоспособным продуктом на рынке. Это не вина, а беда этих людей, беда всей системы организации науки. А вина тех, кто наукой руководит и цепляется за старые формы ее организации. Принципы этой организации, распределения финансов и кадров, критерии оценки труда научных сотрудников были заложены еще в сталинские времена и никогда после этого серьезно не пересматривались. Они явным образом не отвечают требованиям сегодняшнего дня. И если ученые и общество придут к соглашению относительно более перспективной системы организации науки, то надо с этим согласиться. Нужно спасать не Академию, а науку.

Хоть реформы и созрели, их нельзя проводить в условиях острого дефицита информации. Сейчас наука Украины находится в черной дыре. Так астрономы называют космические объекты, ни одна информация из которых не может вырваться, даже свет. Черная дыра создалась не только по отношению к мировой науке, но и к гражданам своей страны. Информационные блоки существуют и в самой науке, между институтами и факультетами, между учеными, работающими в соседних комнатах. Это тяжело бьет по украинской науке и будет бить дальше. В наиболее трудной ситуации будет НАНУ, у которой нет иной общественной функции, нежели сама наука. Еще раз говорю, коренная реформа крайне необходима, но ее проведение в условиях информационного вакуума очень опасно.

Поэтому мой искренний призыв ко всем великим Украины. Начните с того, что создайте собственные веб-страницы, на которых разместите максимум информации о себе – ваши публикации, патенты, диссертации (собственные и те, которыми вы руководили), лекционные курсы. Ради украинской науки не пожалейте на это ваше время, силы, деньги. Проложите линк от вашего веб-сайта к сайту учреждения, где вы работаете, вашего научного общества, Академии, если вы являетесь ее членом. Руководители научных учреждений, сделайте веб-сайты достойными ваших учреждений. Редакторы журналов, руководители научных изданий, вытяните из черной дыры ваши издания, сделайте все публикации доступными в Интернете. Тогда с этим материалом смогут работать и лица, принимающие кадровые решения, и науковеды, анализируя, что где есть и кто есть кто.

А далее нужно создать Национальную базу данных об украинской науке с мощной поисковой системой. Это должен быть и украинский аналог, и дополнение к Web of Science. Его целью будет и спасти от полной информационной гибели классические труды титанов украинской науки, и задействовать в информационный поток все напечатанное в последнее время (включая диссертации, тезисы конференции, различного рода сборники работ), и быть объединительным фактором для украинской научной общности. Это должна быть национальная программа, которая позволит привлечь к ней и центральные органы, и отделы информации научных учреждений, и библиотеки.

Реализация этих мер кардинально изменит всю систему аттестации и переаттестации кадров, и мы увидим, что здесь революции не нужны. Но некоторые реформаторы украинской науки хотят начать реформы с того, чем они должны закончиться – отменить ВАК, поручив окончательное решение по диссертациям ученым советам, отменить ученую степень доктора наук, поскольку такой степени нет в США, ипр. К чему это приведет в условиях информационного вакуума? Просто некоторые ученые советы начнут торговать кандидатскими дипломами, а купивший такой диплом сможет сразу же баллотироваться в академики. Научный мир сейчас двигается совершенно в ином направлении. В условиях легкого доступа ко всем трудам научного сотрудника (публикации, патенты ипр.) его становится легко оценить персонально, и роль научных степеней резко падает. Почему в США нет степени, эквивалентной нашему доктору наук? Потому что нет в этом потребности. Ученые США научились давать честную и объективную оценку достижений и перспектив своего коллеги, и дополнительная диссертация к этой оценке ничего прибавить не может.

Следовательно, считаю, что самая тяжелая ситуация в украинской науке сейчас именно в информационной сфере. Наибольшее преступление по отношению к ученому – это завязать ему глаза, принудить работать во тьме, не видя горизонтов современной науки (Демченко А. Украинская наука: черная дыра в потоках информации // Зеркало недели. – 2005. – 7–13.05).
***

Аналіз тенденцій еволюції кадрового потенціалу української науки не може не викликати тривоги. Можна було б пишатися тим, що кількість аспірантур за останні 12 років зросла в нашій країні у півтора раза, а аспірантів – майже вдвічі. В іншій ситуації це могло б бути прямим свідченням наростання обсягів наукових досліджень, розширення їх фронту і масштабів. Проте ми знаємо, що насправді в ці роки відбувалися речі прямо протилежні – загальний обсяг фінансування науки в Україні зменшився за цей період майже втричі, чисельність виконавців наукових досліджень і розробок скоротилася у 2,5 раза, а кандидатів наук серед них – у 1,3 раза. Отже, напрошується висновок, що нарощування аспірантури аж ніяк не пов'язане з інтенсифікацією наукового пошуку, і виникає сумнів, а чи пов'язане воно з науковими дослідженнями взагалі?

Вибіркова перевірка підтверджує: в ряді закладів виконуються аспірантські роботи і захищаються дисертації за напрямами, за якими дана організація не має жодної зареєстрованої дослідницької теми. А це означає, що тут немає кому забезпечити кваліфіковане керівництво аспірантом, допомогти йому включитися в дослідницький процес, здійснити апробацію одержаних результатів. Тож чи варто дивуватися, що почастішали випадки, коли плагіат чи недостовірність отриманих результатів виявляються вже при розгляді дисертації у Вищій атестаційній комісії або й не виявляються взагалі. Трапляється навіть, що протягом одного року дехто встигає «підготувати» й захистити і кандидатську, і докторську дисертації. Тому дедалі частіше захист дисертації не сприймається науковою громадськістю як надійне підтвердження наукової кваліфікації дисертанта.

Виходячи з цього, а також враховуючи, що відхилення від норм наукової етики останнім часом трапляються дедалі частіше, ми робимо висновок, що пропозиції щодо ліквідації державного контролю за підготовкою наукових кадрів і передачі функцій присвоєння вчених ступенів і звань повністю під відповідальність наукових установ та вищих навчальних закладів для нашої країни поки що передчасні. У той же час сказане вище підтверджує, що спроби ВАК України розв'язати проблему забезпечення належного рівня підготовки та атестації наукових кадрів шляхом створення все нових і нових формально-бюрократичних перепон на шляху здобувачів вчених ступенів не дають бажаних результатів. Найчастіше такі перепони важко долаються справжніми вченими і практично не стають на заваді імітаторам наукової діяльності.

Саме тривогою наукової громадськості з приводу ситуації з підготовкою та атестацією наукових кадрів і пояснюється той факт, що сьогодні на сайті Верховної Ради України можна прочитати аж 3 законопроекти з цього питання [1–3].

Цілком поділяючи думку про необхідність вдосконалення законодавчого регулювання процесу підготовки та атестації наукових кадрів вищої кваліфікації, науковці Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України проаналізували позитиви та вади цих проектів з точки зору їх можливого впливу на вирішення тих проблем, що накопичилися в даній сфері.

Перш за все слід наголосити, що проблеми ці не можуть бути розв'язані в рамках вдосконалення самої системи атестації, адже нею лише підтверджується процес набуття наукової кваліфікації на його завершальних стадіях. Тож підхід, зафіксований у назвах законопроектів [1] та [3], видається нам невдалим.

Істотна відмінність представлених проектів у встановленні статусу Вищої атестаційної комісії: чи це «вищий представницький атестаційний науковий орган, який користується правами самоврядності» [2], а чи «центральний орган виконавчої влади, підпорядкований Кабінету Міністрів»! [1] (в законопроекті [3] – «центральний орган державної виконавчої влади, підпорядкований Кабінету Міністрів України»).

На наш погляд, перетворення ВАК на повністю самоврядну організацію щонайменше передчасне не тільки через аргументи, викладені на початку даної статті. Не можна скидати з рахунку й те, що присудження вчених ступенів і звань традиційно сприймається у нас як форма визнання державою наукової кваліфікації вчених, а колегіальність у прийнятті відповідних рішень – як засіб забезпечення їх об'єктивності. Відмовлятися від такого трактування в умовах, коли державними нормативними актами визначається залежність можливості зайняття посад наукових працівників, а також заробітної плати науковців від наявності наукового ступеня та вченого звання, зовсім нелогічно. Отже, ВАК повинен лишатися державною установою, бути елементом органів виконавчої влади, що здійснюють державну політику в науково-технологічній сфері. Звідси випливає, що й голова ВАК має призначатись чи принаймні затверджуватись урядом або Президентом країни.

У той же час специфіка завдань цього органу – підтвердження рівня наукової кваліфікації – вимагає такого рівня компетентності, який принципово не може бути забезпеченим на апаратному рівні, силами навіть дуже кваліфікованих чиновників. Із цієї точки зору цілком зрозумілі досить детально виписані в статтях 17, 24, 27 та 28 проекту [2] норми, спрямовані на демократизацію процесу формування спеціалізованих рад, експертних рад та колегії ВАК та забезпечення постійного їх зв'язку з науковою громадськістю. В інтересах справи найбільш раціональним було б знайти в цих принципово важливих питаннях певний компроміс між позиціями, зафіксованими в трьох проектах. Цього можна було б досягти, чітко сформулювавши:

– по-перше, що в законі йдеться про державну атестацію наукових кадрів;

– по-друге, що Вища атестаційна комісія є центральним органом виконавчої влади, який формується науковою громадськістю демократичним шляхом і керується у своїй діяльності принципами академічної свободи. У цьому разі можна було б в основному залишити передбачені проектом К. М. Ситника процедури виборності всіх органів ВАК, але запровадити норму обов'язкового затвердження голови ВАК та його заступників Кабінетом Міністрів України.

Як вже зазначалося вище, однією з болючих проблем нинішньої практики присвоєння вчених ступенів є відрив аспірантури і докторантури, а тим самим і підготовки дисертацій та процедури їх захисту від реального дослідницького процесу. Цим найчастіше зумовлене зниження їх рівня. Для вирішення цієї проблеми в законопроекті [2] пропонується така норма:

«Право на створення аспірантури та докторантури надається науковим установам та організаціям, вищим навчальним закладам III–IV рівня акредитації всіх форм власності для підготовки кадрів вищої кваліфікації за конкретними науковими напрямами і спеціальностями лише за умови, якщо згадані установи і заклади ведуть певний обсяг фундаментальних та прикладних наукових досліджень даного профілю, що підтверджується зареєстрованими відповідно до чинного законодавства дослідницькими темами та публікаціями» (Ст. 5).

Цілком підтримуючи цю норму, ми все ж вважаємо, що вимога, щоб відповідна тематика становила 1/3 загального обсягу досліджень даної установи, надто формальна і недоречна. Адже такі широкопрофільні організації, як, наприклад, Харківський фізико-технічний інститут або Київський державний університет ім. Тараса Шевченка, можуть забезпечити належний рівень підготовки наукових кадрів набагато більше, ніж у трьох напрямах.

Всіма трьома проектами передбачається обов'язковість закінченої вищої освіти для захисту кандидатської дисертації і обов'язкова наявність кандидатської дисертації для захисту докторської.

Історія науки знає небагато, але все ж досить значимих випадків, коли, не закінчивши вищої освіти, талановиті вчені досягали таких видатних результатів, що їм цілком заслужено присуджувались і наукові ступені, й академічні звання (наприклад, всесвітньо визнаний академік М. М. Боголюбов), або представляли до захисту кандидатські дисертації такого рівня, який дозволяв цілком заслужено присуджувати їм звання доктора (академік С. Пекар). Слід було б передбачити в нашому законодавстві можливість визнання унікальних наукових досягнень, для чого в обох випадках можна було б додати слова «як правило», щоб не ставити для таких вчених непереборні бюрократичні перепони. Хоч цілком логічно, що подібні винятки повинні робитись для унікально обдарованих особистостей, і рівень вимог до такого роду робіт має бути значно вищим.

Навряд чи доцільно в даному законі давати визначення таких загальних понять, як «наука», ніби цей термін вперше вживається в українському законодавстві, а також «науковець», «вчений», які вже визначені в законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність». Слід підкреслити, що передбачена законопроектом [1] (Ст. 1) зміна трактування цих понять порівняно із згаданим вже прийнятим законом вкрай небажана, адже вона призведе до плутанини при призначенні пенсії науковим працівникам. Не говорячи вже про те, що, запровадивши визначення вченого, запропоноване С. І. Дорогунцовим [1], ми фактично відмовили б у праві називатися вченим багатьом дослідникам, які являють собою гордістю української науки, таким, наприклад, як Микола Кондратюк.

Визначення термінів взагалі у всіх запропонованих законопроектах, на наш погляд, потребує доопрацювання. Зокрема, в [2] трактування понять «науковий ступінь» і «вчене звання» фактично збігаються, в обох випадках це «рівень наукової кваліфікації», який відрізняється тільки процедурою його набуття. І зовсім недоречним видається твердження, що «наукові ступені – це рівні наукових досягнень» [1]. Більш доцільним і адекватним реальній практиці було б трактувати вчене звання як службовий ранг наукового або науково-педагогічного працівника, що характеризує його досвід і здатність роботи на відповідній посаді в науковій установі або вищому навчальному закладі.

Найістотнішою відмінністю законопроекту, внесеного І. Ф. Курасом [3], є запровадження в системі органів державної атестації ще однієї інстанції між спеціалізованими радами і Вищою атестаційною комісією – вчених рад наукових центрів. Навряд чи це сприяло б реальному підвищенню рівня вимог до якості дисертаційних робіт, адже такі ради в переважній більшості випадків були б значно менш компетентними, ніж спеціалізована вчена рада і експертна рада ВАК у тій вузькій галузі науки, до якої належить дисертація. Проте бюрократична тяганина і кількість марно витраченого паперу істотно збільшилися б.

Проблема бюрократизації процесу атестації наукових кадрів сьогодні стоїть надзвичайно гостро і викликає все більше нарікань з боку наукової громадськості. Крім гіпертрофованої регламентації форми представлення наукових результатів у рукописах і авторефератах, яка досягла вже такого рівня, що, як говорять деякі науковці, суть і оригінальність роботи вже стало «нікуди вставити»; крім надзвичайної регламентації самої процедури захисту і оформлення його документів, апарат ВАК винаходить все нові й нові контрольно-бюрократичні засоби регламентації цього процесу. Візьмемо, приміром, перелік так званих «фахових» журналів. Задум ніби й цілком слушний, але, будучи формалізованим в процесі втілення в життя, він часом призводить до результатів, цілком протилежних. Наприклад, не беруться до уваги роботи, надруковані в журналах, віднесених ВАК до суміжної галузі науки, хоча найчастіше саме такі публікації викликають найбільший інтерес. Подив викликає і прийнята в січні 2003 року постанова Президії ВАК про підвищення вимог до професійних видань [4].

Можна зрозуміти її авторів, які, мабуть, просто стомилися від читання видаваних за науковий пошук пустопорожніх мудрувань деяких авторів. Але що ж пропонується для боротьби із цим? – Перелік зовсім азбучних істин про правила складання наукових статей, яким нас навчали на старших курсах університетів. Самі по собі вони досить розумні, і більшість вчених в тій чи іншій мірі прагне їм слідувати. Але будучи бюрократично канонізованими як деякий непорушний кодекс, вони перетворюються на страшну силу в руках біля наукового чиновника. І мимоволі думається: ні Ейнштейну, ні Діраку, ні Ландау, ні іншим класикам, що віддавали перевагу зовсім вільному і оригінальному викладу своїх результатів, швидше за все не вдалося б прорватися сьогодні в Україні навіть у кандидати наук. Їх статті швидше за все були б визнані недостатньо професійними.

Жоден із внесених на розгляд Верховної Ради України законопроектів не передбачає будь-якого обмеження бюрократичної сваволі при атестації наукових кадрів.

Є ще ряд проблем, які, на наш погляд, доцільно було б розв'язати в процесі прийняття нового закону. Серед них можна назвати певну асиметрію в присвоєнні професорських звань працівникам наукових установ і вищих навчальних закладів. Це пов'язано з тим, що традиційно професорське звання пов'язувалось із викладацькою роботою. Вчені часто сполучають науково-дослідну роботу з викладанням, проте це буває не завжди. І нерідко буває, що більш авторитетному вченому з академічної установи важче отримати це звання, ніж рядовому викладачу вузу, навіть тому, який не має ступеня доктора наук. У цьому зв'язку, на нашу думку, доцільно було б запровадити вчене звання академічного професора поряд із званням професора вищої школи. Відповідали б загальній тенденції демократизації наукового життя і атестаційних процесів й деяка децентралізація та розподіл відповідальності в організації атестації. Цьому сприяло б закріплення процесу присвоєння вчених звань доцента і професора вищої школи за Міністерством освіти і науки України, а старшого наукового співробітника і академічного професора – за Національною академією наук України.

Дуже актуальною для нашої вищої школи є проблема старіння професорсько-викладацького складу, відсутності молодих професорів, які могли б очолити кафедри і факультети після виходу на пенсію старшого покоління викладачів. У той же час молоді талановиті вчені нерідко покидають вузи, шукаючи кращої долі в інших сферах діяльності або за кордоном. У Федеративній Республіці Німеччина для вирішення цієї проблеми згідно з Рамковим законом ФРН про вищу школу [5] запровадили практику свого роду «авансування» професорськими званнями молодих перспективних викладачів, даючи їм можливість протягос кількох років підтвердити це звання. І тільки після такого підтвердження їм видаються відповідні атестати. З великою користю для справи цю ідею можна було б реалізувати і в Україні, передбачивши в новому законі заснування практики надання звання професора вищої школи терміном на чотири роки без видачі атестата. Особи, що таким чином отримують звання професора вищої школи, набувають право терміном на чотири роки займати професорські посади і отримувати надбавки до заробітної плати, передбачені для професора вищої школи. Але якщо протягом чотирьох років вони не захищають докторських дисертацій і не підтверджують фахового рівня, встановленого для професора вищої школи, то право на вчене звання професора вищої школи і пов'язані з ним пільги ними втрачаються.

Виходячи з викладеного, автори прийшли до необхідності підготувати свій варіант проекту закону України «Про підготовку та державну атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації», який публікується в даному номері журналу. Крім шляхів розв'язання названих вище проблем, у ньому пропонується легалізувати видачу дипломів англійською мовою громадянам інших країн, що навчалися в аспірантурі та докторантурі, або підготували дисертаційні роботи на основі наукових досліджень, виконаних в установах України чи за її межами і захистили дисертації на здобуття наукових ступенів, або отримали вчені звання в нашій країні.

Враховуючи розширення міжнародного науково-технічного співробітництва, не зайвим було б також передбачити надання ВАК права видавати англійські дублікати відповідних дипломів і громадянам України, чітко визначивши відповідні еквіваленти ступенів і звань щодо прийнятих у провідних країнах Заходу. Це також передбачено у даному законопроекті. Зрозуміло, що відповідність ця буде дещо приблизною, але повної тотожності немає навіть між однаковими званнями, що присуджуються двома сусідніми університетами однієї й тієї ж країни. Наші аналоги в будь-якому випадку будуть лишатися науковими ступенями і вченими званнями України. Проте це позбавить наших вчених необхідності в кожному конкретному випадку детально роз'яснювати іноземцям, що вони означають, як присуджуються і якому зарубіжному званню аналогічні. Це не скасує проблеми нострифікації дипломів, але, поза всяким сумнівом, полегшуватиме її, а в багатьох випадках і зробить непотрібною.

У нашому проекті уточнено ряд визначень і формулювань, більш послідовно виписані процедури атестації. В його розробці, крім науковців Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки (Б. А. Маліцький, Е. З. Бістрікер, А. І. Войтович, Л. П. Кавуненко, Л. С. Лобанова, І. Ю. Єгоров, В. І. Онопрієнко, О. С. Попович, В. П. Соловйов), брали участь також заступник голови ВАК Р. В. Бойко, начальник управління МОН України В. Т. Биковський.

У процесі підготовки даного проекту автори контактували з Комітетом Верховної Ради України з питань науки і освіти, остаточний варіант його був переданий до цього комітету. Частина наших пропозицій врахована в законопроекті [2]. Разом з тим, як видно з наведеного аналізу, цілий ряд принципово важливих проблем підготовки та атестації наукових кадрів лишаються законопроектами [1–3] не врегульованими. Крім того, запропонований ЦДПІН проект більш системно охоплює практично всі проблеми, необхідність законодавчо врегулювати які назріла. Виходячи із цих міркувань, ми прийняли рішення опублікувати проект повністю, маючи на увазі ініціювати обговорення його науковою громадськістю і зробити спробу переконати законодавців в обґрунтованості наших пропозицій (Попович О., Лобанова Л. Проблеми вдосконалення правового забезпечення підготовки та атестації наукових кадрів вищої кваліфікації в Україні // Наука та наукознавство. – 2004. – № 1. – С. 44–50).
***

Науково-технічна інформація посідає провідне місце у взаємовідносинах держави, науки, освіти і підприємницького сектору. Дана схема взаємовідносин в інноваційній сфері є характерною для більшості розвинутих країн. Тому інноваційний тип розвитку України має супроводжуватися:

– формуванням та вдосконаленням національної системи науково-технічної інформації з використанням сучасних її носіїв;

– формуванням ринків капіталів для інвестування коштів в інноваційні проекти та розвиток науки;

– налагодженням достовірних каналів отримання інформації;

– вдосконаленням системи державного захисту науково-технічної інформації;

– підвищенням ефективності державної експертизи з приводу віднесення інформації до науково-технічної (Шаповалова Л. Роль науково-технічної інформації на шляху переходу України до інноваційного типу розвитку // Науково-технічна інформація. – 2003. – № 4. – С. 32–34).


***

Долю ядерних реакторів, які працюють на високозбагаченому урані, було розглянуто на засіданні Ради Національної безпеки і оборони України. Як повідомив на брифінгу по завершенні засідання секретар РНБО П. Порошенко, прийнято відповідне рішення з дорученням уряду, за відповідною програмою Мінпаливенерго, з погодженням із Національною академією наук України про додаткове фінансування для забезпечення функціонування науково-дослідних реакторів, і чіткої взаємодії всіх гілок влади, щоб Україна мала серйозне напрацювання в цій сфері.

П. Порошенко підкреслив, що Українська держава входить до складу семи держав світу, де атомна енергетика відіграє надзвичайно важливу роль. Секретар РНБО також висловив надію на те, що дослідження українських вчених у цій сфері дадуть змогу тримати українську науку на високому рівні.


***

Украинские ученые заявляют о необходимости пересмотра украинских учебников в плане освещения проблемы происхождения мира.

«Мы обратились к президенту Украины, премьер-министру, министру образования и президентам академий наук Украины с просьбой начать дискуссию о необходимости пересмотра учебников в плане освещения проблемы происхождения мира», – заявил младший научный сотрудник Киевского национального университета им. Т. Шевченко Б. Рудый на пресс-конференции в агентстве «Интерфакс-Украина».

В обращении, которое подписали 10 ученых, отмечается, что вопрос происхождения мира в современных учебниках отражается «крайне однобоко» и красною нитью прослеживается мысль, что люди когда-то были обезьянами. По мнению ученых, необходимо следить за тем, чтобы школьные учебники адекватно отображали развитие науки и в них находили отражения новые открытия и факты.

По словам Б. Рудого, в современных украинских учебниках истории древнего мира, географии, биологии теория эволюции подается «как факт, а не как гипотеза».

По мнению физика и математика, доктора физико-математических наук, профессора, заведующего отделом института ядерных исследований НАНУ В. Ольховского, «молодежь должна иметь право выбора между разными гипотезами и доктринами».

«Мы бы хотели, чтобы в учебниках было четко разделены факты и объяснения, чтобы были альтернативные пояснения одних и тех же фактов», – подчеркнул биолог, аспирант института клеточной медицины и генной инженерии А. Лисовский.

По словам кандидата биологических наук, руководителя группы техногенных микросистем института ботаники им. М. Холодного НАНУ В. Багнюка, людей необходимо знакомить со всеми точками зрения на имеющиеся проблемы, чтобы у них было право выбора.

Как считает Б. Рудый, в комиссию по пересмотру содержания учебников должны быть обязательно включены как эволюционисты (сторонники теории эволюции – ред.), так и креационисты (сторонники идеи разумного замысла создания мира – ред.) (Украинских ученых волнует проблема происхождения мира // FOR-Ua.coM. – 2005. – 13.05).


***

Семиноженко В., академік НАНУ:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка