Пропозиції стосовно реформування



Скачати 442.75 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації30.12.2016
Розмір442.75 Kb.
  1   2

Пропозиції стосовно реформування



Министерство образования и науки представило журналистам новую схему инновационного развития Украины. На пресс-конференции в понедельник, 30 мая, министр образования и науки Станислав Николаенко отметил, что Украина не может встать в ряд европейских государств без технологического обновления производства и без освоения инновационных рычагов конкурентоспособности экономики.

С. Николаенко отметил, что, по словам Президента, в Украине наметился кризис науки и новых технологий. Проблема, в частности, заключается в том, что средствами на научную деятельность распоряжаются 42 министерства и ведомства, от чего теряется эффективность и результативность. При этом Министерство образования и науки распоряжается только одной десятой этих средств.

Министерство разработало схему инновационной деятельности, которая предусматривает, что совет по вопросам науки, научно-технической и инновационной деятельности при Президенте Украины определяет приоритетные направления инновационного развития. Кабмин через Министерство образования и науки распределяет одну третью средств для Национальной академии наук Украины, а две третьих – на инновационные технологии. С. Николаенко отметил, что упомянутые две третьих средств должны поступить в украинское технологическое агентство, которое является так называемой базой данных. Это агентство обрабатывает информацию, поступающую от участников научного процесса и от производства. То есть там сосредоточена информация по предложению и спросу на разработки инновационных технологий. Министр привел пример, что в Финляндии из 1000 патентов реализуются 300, а в Украине из такого же количества реализуются 6–7.

Новое в предлагаемой схеме заключается в том, что средства из бюджета будут идти "под конкретные проекты, под конкретные результаты, с конкретным ответом".

Разработанная министерством схема будет предложена на рассмотрение рабочей группы, созданной при Президенте. Министр уточнил, что именно эта группа будет рассматривать подобные схемы и будет принимать окончательное решение по тому или иному проекту.

По словам С. Николаенко, первоочередными задачами правительства и Министерства образования и науки при оптимизации государственной инновационной политики являются мониторинг деятельности действующих инновационных структур, в первую очередь технологических парков, внесение изменений в законодательство, регулирующее инновационную схему, усовершенствование процедуры рассмотрения и экспертизы инновационных проектов (Министерство образования и науки разработало новую схему инновационного развития Украины // Урядовий кур’єр. – 2005. – 2.06. – С. 4).


***

М. Згуровський, академік НАНУ, ректор НТУ «КПІ»:

Приєднання нашої країни до Болонського процесу надає можливість здійснити структурні перетворення вищої освіти за узгодженою системою критеріїв, стандартів і характеристик, що дасть змогу Україні стати визнаною частиною європейського освітнього і наукового простору. Звичайно, ці перетворення є не лише необхідними, а й об’єктивно назрілими для системи вищої освіти України. Однак структурні реформи можна здійснити двома шляхами.

Перший полягає в копіюванні, як за формою, так і за кількісними характеристиками, вже здійснених подібних реформ у країнах Центральної і Східної Європи. Цей шлях порівняно простий і можливий за умови, якщо Україна обере шлях свого розвитку, зорієнтований переважно на споживання чужих технологій, товарів і послуг та надання Європі своїх природних ресурсів, дешевої робочої сили і екологічних квот. Цей шлях притаманний країнам без добре розвинутої фундаментальної науки і потужної промисловості. На жаль, його доводиться брати до уваги, оскільки він знаходить в Україні багато прихильників, у тому числі і серед вищого політичного керівництва держави.

Другий шлях полягає в поверненні Україні ролі потужного генератора нових знань, виробника нових видів техніки та високих технологій і виходу з цією продукцією на зовнішні ринки. Найбільш яскравою демонстрацією такого науково-технологічного прориву є Японія та ряд інших країн Південно-Східної Азії. Вказаний шлях складний. Рух України у цьому напрямі не приведе до появи надійних партнерів, а, навпаки, створить з боку більшості наших теперішніх союзників опір і опозицію.

Але, зважаючи на структуру і потенціал національної промисловості, освіти і фундаментальної науки, потужний людський капітал, значні ресурсні можливості, Україна ще має шанс для «прориву» до групи високорозвинутих країн світу. А тому болонські перетворення мають захопити у свою орбіту не лише сферу вищої освіти і науки, а й інші стратегічно важливі сегменти суспільства.

На шляху цих перетворень необхідними є такі кроки.

Перше. Держава має сформулювати стратегію пріоритетного науково-технологічного розвитку у вигляді національних програм на основі залучення вітчизняного виробництва, науки, освіти і бізнесу у єдиному монолітному комплексі.

Друге. Потрібно усунути значні структурні невідповідності між потребами економіки та обсягами і структурою підготовки і перепідготовки фахівців шляхом стратегічного планування розвитку пріоритетних галузей економіки і їх збалансованого кадрового забезпечення. Державне замовлення має виділятися лише на ці потреби.

Третє. Сучасні потреби суспільства вимагають комплексного вдосконалення чотирьох головних ланок освіти: професійно-технічної, спеціально-технічної, вищої і післядипломної. Відповідно до принципу «Освіта протягом усього життя» перетворення повинні забезпечити безперервність навчального процесу за більшістю напрямів підготовки, перепідготовки та їх взаємоузгодженість.

Четверте. Істотної підтримки з боку держави та піднесення суспільного статусу потребує професійно-технічна освіта. Йдеться про її інтеграцію з виробничим сектором країни, віднесення закладів цієї групи до першого та другого рівнів акредитації, з підготовкою фахівців за професіональним рівнем «кваліфікований робітник» та за освітньо-кваліфікаційним рівнем «молодший спеціаліст». Очевидно, що термін «професійно-технічна освіта» вже не відповідає широкому спектру професій, що сформувалися в державі, і назріла потреба в її зміні. Можливо, більш прийнятним міг би бути термін «Спеціальна професійна освіта» або інший, що відповідав би сучасним реаліям.

П’яте. На жаль, не адекватно до потреб суспільства у фахівцях з вищою освітою діє друга ланка освіти, до якої відносяться технікуми, коледжі та вищі професійні технічні училища. Підготовка більш ніж 10 тисяч бакалаврів в 150 коледжах не відповідає основним вимогам до фундаментальної складової базової вищої освіти.

На часі усунення цих непорозумінь. У першу чергу, Державній акредитаційній комісії треба уважно поставитися до чергових акредитацій подібних навчальних закладів. Але ефективнішим було б структурне реформування цієї ланки освіти.

Так, вбачається за доцільне вивести рівень молодшого спеціаліста із сектору вищої освіти і трансформувати його до категорії професійної підготовки разом із рівнем кваліфікованого робітника, піднявши суспільне значення і зміст останніх. Частину коледжів і технікумів варто передати до системи професійно-технічної освіти, а частину включити до складу профільних ВНЗ III–IV рівнів акредитації, які будуть відповідати за наскрізну якість навчання.

Шосте. Істотні структурні невідповідності з потребами суспільства характерні і для вищої освіти. Це неоптимальність мережі ВНЗ, неузгодженість освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавра і магістра з вимогами роботодавців, невизначеність місця цих рівнів на ринку праці, надлишкова кількість напрямів, спеціальностей та спеціалізацій вищої школи. Зокрема, в Україні кількість напрямів (76) і спеціальностей (584) у 2–2,5 раза перевищує аналогічні показники у США, Англії, Японії.

Для адаптації національної системи вищої освіти до потреб суспільства і ринку праці необхідно:

– відійти від розмитості і неоднозначності трактування освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр», визначивши його як рівень базової вищої освіти з ґрунтовною фундаментально-науковою компонентою та необхідною кваліфікаційною складовою, надавши право підготовки за цим рівнем лише закладам ІІІ–IV рівнів акредитації і чітко визначивши разом із роботодавцем місце цього освітньо-кваліфікаційного рівня на ринку праці;

– трансформувати освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста до ступеня магістра за галуззю знань (магістра інженерії, магістра права, магістра з бізнес-адміністрування та ін.) разом із ступенем магістра наук;

– разом із роботодавцями потрібно остаточно визначити перелік кваліфікацій і посад для випускників навчальних закладів України за рівнями «кваліфікований робітник», «молодший спеціаліст», «бакалавр», «магістр» і внести відповідні зміни до загальнодержавних нормативних документів.

Сьоме. На превеликий жаль, в Україні не створено ефективної системи післядипломної освіти, що задовольнила б потреби ринкової економіки і була б тісно з нею пов’язана. Більшість з 562 інститутів підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів МОН України діють відокремлено як від виробничого сектору, так і від потужних університетів; вони не забезпечені висококваліфікованими кадрами, мають слабку навчально-лабораторну базу. Для адаптації цієї ланки освіти до потреб ринку праці доцільно здійснити її інтеграцію з університетами, вдосконалити зміст навчання з огляду на необхідність вивчення питань банкрутства, корпоративного управління, корпоративного права, охорони інтелектуальної власності, конкурентоспроможності, забезпечувати підготовку для роботи в нових господарських структурах і сфері бізнесу.

Восьме. В Україні спостерігається загрозлива тенденція до погіршення якості освіти. Протягом останніх 10–15 років виник значний розрив між виробничим сектором і вищою школою, що призвело до послаблення проблемно-орієнтованої підготовки студентів, зниження якості дипломного проектування, звузило виробничі практики і, як наслідок, погіршило кваліфікаційні рівні випускників ВНЗ.

Вимога часу – створення регіональних навчально-науково-виробничих комплексів за схемою «університет – група коледжів та ПТУ – компанія чи корпорація», як це практикується у світі. При цьому частина коштів компаній має витрачатися на цільове навчання і перепідготовку кадрів, а також на створення сучасної навчально-лабораторної бази закладів комплексу.

Дев’яте. Як і раніше, вищим навчальним закладам відводиться другорядна роль у проведенні передових наукових досліджень, які є основою елітної університетської підготовки. З іншого боку, відродження національної науки є однією з найбільш нагальних проблем держави. Традиційно ця проблема зводиться до принципів фінансування. Відомо, що для забезпечення пріоритетного науково-технологічного розвитку будь-якого суспільства, воно має виділяти на науку близько 3% від ВВП. Але чи повинні ці витрати лягати на державний бюджет? Ні. Досвід США, Японії, передових країн Євросоюзу, які фінансують науку на рівні 3% і вище від ВВП, засвідчує: частка бюджетних коштів сягає до 0,5% (на фінансування лише фундаментальних досліджень), решту 2,5–3% наука отримує від виробничого сектора, який разом із освітою є невід’ємним учасником інноваційного трикутника «виробництво – наука – освіта».

Що стосується прийняття системи, яка визначає докторський рівень як третій цикл навчання, то структура освітньо-кваліфікаційних рівнів, яка існує в Україні, дозволяє легко перейти до третього ступеня – доктора філософії, який визначено Берлінською декларацією 2003 року як невід’ємну складову триступеневої системи підготовки на європейському просторі.

При цьому програми підготовки кандидатів наук потребують узгодження з програмами підготовки докторів філософії (PhD). Ці узгодження мають здійснити учасники Болонського процесу і, задовольнивши вимоги до PhD, Україна може ввести освітньо-науковий ступінь доктора філософії. На даному етапі в Україні ступінь доктора наук можна залишити як визнання вищої наукової кваліфікації на теренах України.

І останнє. Визнання ролі університетів як ключових інституцій суспільства, що мають присвятити себе пошуку і розповсюдженню найновіших об’єктивних знань, надаючи суспільству інтелектуальні орієнтири. Для здійснення цієї місії університети мають діяти, ґрунтуючись на принципах автономії та академічної свободи, а політична і економічна влада, якщо вона керується інтересами суспільного прогресу, повинна цю автономію і академічну свободу університетам гарантувати, аби зберегти спроможність університетів вести пошук істини.

Ще однією перешкодою на шляху європейської та світової інтеграції України є недостатній рівень автономії університетів України у порівнянні із середньоєвропейським. Не виконують роль методологічних керманичів і новаторів суспільних перетворень заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їх кількість досягла четвертої частини від загальної кількості вищих навчальних закладів ІІІ, IV рівнів акредитації.

Дуже важливо напрацювати і прийняти відповідальні рішення щодо надання провідним університетам України автономії та академічних свобод на рівні європейських критеріїв і стандартів, звичайно підвищивши відповідальність цих закладів перед суспільством і перед владою.

Існують і інші важливі проблеми, які необхідно вирішити на шляху до європейської інтеграції. Це і створення сучасної інформаційної інфраструктури освіти і науки з її підключенням до європейських комп’ютерних мереж та інформаційних ресурсів, і дієве наукове і технологічне співробітництво України з Європою в межах Шостої рамкової програми ЄС і ін.

Принципове розв’язання комплексу проблем, пов’язаних із входженням України до європейського освітнього і наукового простору на основі підготовки якісного людського капіталу через систему освіти, науки і виробництва лежить у площині політичних рішень, спрямованих на інноваційний, науково-технологічний характер розвитку України.

Така стратегія розвитку нашої держави дозволить забезпечити їй роль потужного гравця на європейському просторі, а не лише споживача чужих технологій, товарів і послуг (Згуровський М. Україна ще має шанс… // Дзеркало тижня. – 2005. – 28.05. – 3.06).


***

Проблема українських університетів – неконкурентоспроможність на світовому ринку освітніх послуг і наукових пошуків.

Сучасний університет у ринкових умовах – це підприємство, що виготовляє два види продукту: нові знання і фахівців, здатних набуті людством знання ефективно використовувати та розвивати. Щоб посісти лідируючі позиції на ринку, підприємство-університет повинне мати викладачів, про яких прийнято говорити як про вчених зі світовим ім’ям або вчених-лідерів у продукуванні знань для певної галузі науки. Характерною рисою вузівського вченого є органічне поєднання дослідницьких і педагогічних якостей. Наукова й навчальна робота професора університету невіддільні одна від одної – викладач на лекціях, семінарах, практичних заняттях домагається освоєння студентом своєї і суміжних навчальних дисциплін, а потім долучає його до виконання певних теоретичних і прикладних завдань у межах теми свого дослідження. У результаті відбувається природний добір молодих фахівців для прикладної і наукової сфер діяльності в суспільстві. Конкурентоспроможність таких фахівців на внутрішньому та зовнішньому ринку робочої сили безпосередньо залежить від конкурентоспроможності їхнього викладача, де визначальна роль належить ученому, помножена на особисті дані студента – його старанність і здібності.

Шлях вузу до вершин науки й освіти – це створення високоефективних взаємозв’язків у ланцюжку «студент – професор». Формування вузівської діяльності під професора (а не під університет загалом) дасть змогу уникнути валового підходу при прийомі до вузу...

Чи можна створити елітний університет в Україні – країні, де немає визнаних «зірок» світового класу в науці? Гадаємо, що так. Тільки наш шлях – селекційна робота на найперших стадіях «запалення» зірки. Потім – навчання у кращих навчальних закладах і створення умов для розкриття потенціалу вченого-початківця із забезпеченням відповідної винагороди в міру досягнення тих або інших результатів...

Найбільшою таємницею вищої школи США є диференціація. Саме вона визначає особливості прийому до вузу, кадрової політики, спеціалізацію і, зрештою, дає змогу навчальному закладу стати джерелом і центром інновацій.

Диференціація передбачає акредитацію за найоб’єктивнішими критеріями не університету, а професора, котрий безпосередньо готує кадри. Головними з них мають бути світове визнання його наукових заслуг і підтвердження практикою якості його роботи як педагога і глави наукової школи, яку він має честь представляти. Було б доцільним і ефективним із погляду мотивації, щоб студенти вступали на навчання до професора, а не в університет узагалі. Це не означає, що випускаючий професор має викладати всі дисципліни, але це означає, що він визначає вимоги до всієї армії викладачів, що обслуговують його студентів, та іншого персоналу і підбирає його. Наприклад, вимоги до викладача філософії або іноземної мови в технічному вузі виставляє випускаючий професор. Навпаки, професор філософії або філології виконує таку ж роль, коли займається підготовкою фахівців у галузі філософії або мовознавства.

Визнання професора головною дійовою особою має змінити сформовану університетську структуру. В ній головною науковою, навчальною і (що особливо важливо!) адміністративною одиницею варто визначити випускаючого професора. Це означає, що він обирає викладачів на кафедрах, які обслуговують його навчальний процес і йому підпорядковуються, укладає контракти на виконання робіт зі своєї програми, він розпоряджається фінансуванням на підготовку кадрів, включаючи оплату послуг адміністрації факультету й університету. Адже вони надають послуги на підготовку фахівців і проведення наукової роботи. Для професора нерідко важлива не кількість коштів, а економічна й адміністративна свобода при їх витраті та прийнятті рішень.

Одне з найболючіших питань у викладацькому середовищі – оплата їхньої праці. Така вже традиція – вона прив’язується до вченого ступеня, і від цього не можна сильно відступати. Дозволено встановлювати доплати за деякі заслуги в межах 50% окладу (у так званих національних – до 100%). Світова практика давно відмовилася від верхніх меж у заробітній платі науково-педагогічним працівникам, а американська навіть не знає, що це таке. Треба подбати також про соціальний захист професора. Пригадаймо хоча б пільги академікам, письменникам та іншій еліті минулого. Не менш важливо використовувати такого роду стимули праці і для теперішньої наукової еліти.

У нових умовах державі варто переглянути методи фінансування науки й освіти. На рівні студента варто концентрувати кошти на підготовці елітних кадрів в Україні і за кордоном. На рівні професора – фінансувати тих, хто домагається світового визнання; продукує ідеї, які забезпечують створення інноваційного продукту, що має попит на внутрішньому і світовому ринках, і підготовку елітних кадрів. На рівні університету – дати найширші права й умови для самофінансування своєї політики.

Брак фінансових ресурсів можна компенсувати також шляхом стимулювання ланцюгової реакції від досягнень окремих професорів, наукових шкіл і університетів. У сучасній науці менеджменту широкої популярності набув бенчмаркінг, який є системою методів збирання й аналізу інформації про діяльність кращих підприємств-партнерів і конкурентів, про використовувані ними методи управління з метою завоювання переваг у конкурентній боротьбі. У системі нашої вищої освіти бенчмаркінг – найкращий спосіб досягнення успіху в умовах обмеженості ресурсів.

Отже, існує тисяча й один спосіб створити елітні університети, у яких буде сконцентровано науково-педагогічну еліту (Савельєв Є., Юрій Є. Елітні університети, еліта країни, елітна країна. Криза чи нова роль університетів? // Дзеркало тижня. – 2005. – 28.05. – 3.06.).

***


Пропозиції науковців до програми

«Науці – громадська ініціатива»
Г. О. Ковтун, проф. чл.-кор. НАН України, заст. директора Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України:

Сьогодні розірваний живий ланцюг: фундаментальна наука – прикладна наука – виробництво. Вітчизняна промисловість не має реальних ресурсів і спонукань для перебудови й створення нових технологій (тут і невдала законодавчо-нормативна база, і податкове законодавство, і бюрократія, які (всі вони разом) не стимулюють інновації. Відсутність попиту на інновації визначає непотрібність фундаментальних знань.

У пресі часто обговорюються два рецепти виходу з такої ситуації.

1. Держава повинна утримувати фундаментальну науку. Утримувати її в ощадливому («законсервованому») режимі, і терпляче, навіть дуже терпляче, чекати народження попиту на фундаментальні знання. Багатьом зрозуміло, що цей шлях – тупик. Бо ж, не має наша держава коштів на "утримування", читай по-іншому: "консервування науки». І не врятує цей шлях від прискореної руйнації нашої науки.

2. Попит на наукові знання задає промисловість. Але, цей шлях є прийнятним, помічу, для економіки країн, що еволюційно розвиваються. Шкода, але він не для української економіки. Цей шлях остаточно зруйнує десятиліттями створюваний інтелектуальний потенціал.

Моя відповідь щира і, мабуть, тривіальна – необхідно іншим способом створити попит на фундаментальні знання. Закордонний досвід повчально показує нам на необхідність вкрай швидкими темпами створювати посередника в ланцюзі: наука – виробництво. Ім'я цього посередника – малий підприємець у науковій сфері. Він динамічний, не консервативний, не сильно зашорений. Йому потрібні відносно скромні капіталовкладення. Адже практично всі великі (і сьогодні вони у нас на слуху) фірми світу та навіть інтеркорпорації на своєму вдалому старті були малими науково-виробничими посередниками. До того ж, творець нових знань обов'язково стає в малому бізнесі корпоративним учасником інноваційного процесу і перетворює свої Ідеї в Товар. Результат цього – зовсім короткий інноваційний цикл.

Іншими словами, нагально необхідно робити ставку, серед важливого іншого, на прискорений розвиток наукового підприємництва, що потягне за собою не тільки виробництво, але й почне формувати попит на фундаментальні знання.

А тепер, щодо ролі держави в цьому процесі.

Держава, думаю, повинна:

– переглянути фінансування зі свого скромного бюджету науково-технічних Програм, які орієнтовані сьогодні, як і раніше, на "велике виробництво";

– законодавчо створити інноваційну систему, орієнтовану і на мале наукове підприємництво;

– реформувати наукові Інститути в напрямі створення на їхній основі науково-інноваційних комплексів (звичайно, це не повинна бути, образно кажучи, "суцільна колективізація", від якої, як це добре відомо старшому поколінню, може наступити запаморочення від успіхів). Тоді ми, не руйнуючи наукові колективи – генераторів наукових знань, – створюємо навколо них малі фірми, які реалізують ці знання на практиці.

Не менше значення ролі держави і в такому:

– забезпеченні належного контролю за надходженням коштів до реальних виконавців наукових проектів та цільовим їх використанням;

– забезпеченні можливості придбання фахової зарубіжної літератури, оплаті доступу до електронних джерел міжнародних професійних видань;

– створенні належних умов для залучення молоді в науку (не лімітоване навчання в аспірантурі провідних наукових центрів, забезпеченні гідною стипендією і житлом під час навчання та після захисту дисертацій);

– полегшенні умови видання наукової літератури тощо.

Інститути будуть надавати вільні робочі площі в оренду не кожному, як сьогодні: хто платить гроші (і відразу й, іноді, не в ту кишеню), а тільки тим малим науковим фірмам, які сприйняли їхні нові знання й будуть впроваджувати їх.

Малі наукові фірми – це свого роду мінітехнопарки, які понесуть витрати на своє виникнення не з нуля, а тільки на переїзди, ремонти орендованих в Інститутах приміщень, організацію своїх виробництв тощо.

А що ж далі?

– З'явиться попит на фундаментальні знання, виникнуть наукові фонди (і не тільки державні, що конче важливо), само-собою вирішиться й питання, кому, у якому віці, і як управляти наукою в Україні.

І, нарешті, нам настав час припинити тужливе голосіння про тяжке становище науки й падіння престижу вчених та й всерйоз зайнятися підвищенням цього престижу. А для цього потрібно на конкретних прикладах пояснювати співвітчизникам, що якість їхнього життя – добробут, якість житла й продуктів харчування, рівень охорони здоров'я, чистота води й повітря, – все це тією чи іншою мірою визначається успіхами фундаментальної науки. До речі, про засоби. Якщо поділити витрати на фундаментальну науку в Україні на чисельність населення України, виходить ледве більше двох доларів у рік з людини! Це ж зовсім невелика плата за те, щоб відкриття й досягнення вітчизняних учених сприяли реальному поліпшенню якості нашого життя! Але, спеціально обмовлюся, є й інше коло проблем, що оточує інтереси не окремої людини, а всієї країни. А виходить, і кожного з нас. Сучасний світ, і Україна в тому числі, зіштовхуються з глобальними проблемами. Це природні, технологічні й екологічні катастрофи, викиди радіоактивних речовин, епідемії, економічні кризи, спалахи масового насильства, тероризм... На обрії реально проглядається погроза виснаження природних ресурсів країни (нафти й газу у першу чергу). Як правило, ці проблеми не вдається вирішити на основі вже накопичених знань. Нагально потрібні нові знання. А їх дають тільки і тільки фундаментальні дослідження.

І ще додам. Крім утилітарного значення, фундаментальна наука служить суспільству, допомагаючи йому в постійному прагненні до кращого розуміння навколишнього світу. Без серйозної науки немає й серйозної освіти, яка необхідна для підготовки професіоналів у будь-якій сфері людської діяльності. Фундаментальна наука є істотним елементом економічної й політичної стабільності суспільства, а не тільки невід'ємною частиною культури й освіти. Майбутнє наших дітей значною мірою визначається тим, чи будемо ми сьогодні розвивати фундаментальні дослідження. Нам потрібно, з одного, вкладати в науку фінанси, що відповідають її зростаючому значенню, а з іншого боку – робити її досягнення надбанням дедалі більшої кількості наших громадян, що не тільки буде сприяти виробленню в них правильного світогляду, але й допоможе їм успішно трудитися в еру високих технологій і загальної інформатизації. Іншими словами, без високого рівня фундаментальної науки нам немає повноправного місця в європейській і світовій цивілізації.
***

В. Локтєв, академік НАНУ:

1. Пропозиції щодо відновлення науки в Україні

Загальні зауваження.

а. Необхідні заходи можна розділити на 3 основні групи:

І) збільшення державних витрат на науку, у першу чергу, фундаментальну;

ІІ) структурні реформи в управлінні науковою сферою;

ІІІ) створення умов для залучення до науки приватного капіталу.

Заходу типу І самі по собі не є достатніми. Водночас, вони є необхідною ланкою для початку заходів типу ІІ. Заходи третього типу ІІІ можуть стати ефективними лише після початку заходів типу ІІ.

2. Ніяке одноразове рішення в даному – науковому – виді людської діяльності не принесе і не може принести бажаного результату. Потрібні комплексні та довготривалі заходи, які проводяться поетапно та послідовно впродовж кількох років (як мінімум – 7–10 років), пронизуючи середню школу, вузи та наукові установи. Сподівання на окремі організаційні заходи або використання тільки них не матиме ніяких по-справжньому позитивних зрушень.

Корисні і дійові реформи неможливо проводити без участі реально працюючих, причому саме на реальному світовому рівні, українських вчених. Проблема в тому, що якщо такий вчений не обраний до НАН України або не перебуває в складі дирекції того чи іншого інституту, то він/вона практично не впливає на управлінські рішення в сфері наукової діяльності в країні.

Дуже важко розраховувати на повернення до України переважної більшості провідних фахівців з тих, хто покинув батьківщину 5–7 і більше років тому та отримав професорські позиції в країнах Західної Європи, США або Канаді. Проте проблема повернення не безнадійна і, безумовно, якщо докласти зусилля і створити привабливі умови, то частина людей приїхала б додому, щоб працювати у вітчизняних установах. Одне б це помітним чином домогло відновленню світового рівня української науки. Як приклад можна нагадати, що «еміграція мізку» кінця минулого століття в Греції, Італії або Польщі змінилася в останні роки на його рееміграцію, як тільки уряди цих країн усвідомили роль науки в сучасному світі, пішовши на її значну підтримку. І оскільки кількість країн з непоганими умовами для науковців зростає, багато українських дослідників успішно працюють не тільки в країнах сімки, але в інших країнах Америки, Європи і навіть Азії.

2.1. Безпосередня підтримка сильних українських колективів та окремих вчених.

а. Необхідно максимальним чином концентрувати фінансові ресурси, що виділяються на розвиток науки, на тих напрямах досліджень і відповідних колективів, які, незважаючи на скрутні умови останніх 10–15-ти років, довели свою повну конкурентоспроможність працювати на найвищому рівні, а їх досягнення визнані світовою спільнотою. Відбір таких колективів має бути проведений відкрито, із залученням іноземних експертів, а їх оцінки повинні порівнюватись з висновками відповідних українських комісій. Оскільки повністю незалежна та незацікавлена експертиза в таких непростих і навіть неоднозначних питаннях, як оцінка діяльності будь-кого, взагалі неможлива, саме порівняння публічно представлених думок експертних груп різних типів і рівнів є вельми важливим і необхідним.

Після того, як висновки експертів оприлюднені і рішення про підтримку підготовлені, вона в рамках пріоритетних напрямів досліджень має здійснюватись у формі довгострокових (3–5 і більше років) проектів, які передбачають справжнє тісне співробітництво найбільш сильних наукових колективів (мається на увазі дослідницькі групи і лабораторії), що працюють в даній галузі. Від існуючих проектів ДФФД, фінансування якого, як зазначалося, теж потребує значного підсилення. Такі проекти мають відрізнятися більшою кількістю учасників і більшим терміном виконання. Головна мета таких крупних проектів - створення основи для наукової кооперації сильних колективів з різних інститутів НАН України, а також інших установ незалежно від відомчої належності. Для підтримки таких проектів було б бажано створити окремий фонд, як це має місце, наприклад, в Німеччині. Тут були б вельми корисними і центри колективного користування, де можна було б працювати на найсучаснішому технологічному і вимірювальному обладнанні.

Необхідною умовою визнання дослідницької роботи успішно виконаною є регулярні звіти керівника(ів) про наукову, у першу чергу, і фінансову діяльність. Такі звіти повинні також включати відомості про викладацьку діяльність або роботу по підготовці наукової зміни. Зрозуміло, що фінансування подібних проектів має забезпечити достатній потенціал для конкуренції з провідними у світі лабораторіями чи науковими центрами. Сам звіт має пройти також закриту міжнародну експертизу.

Дуже важливим кроком для реалізації програми відновлення української науки могло б стати значне цільове збільшення фінансування ДФФД, який би міг сконцентруватись на конкретних і менш великих проектах терміном 2–3 роки. За грубою оцінкою, кількість проектів першого типу для України могла б, наприклад, у фізиці і астрономії не перевищувати 20–25, в той час як проекти другого типу для свого фінансування повинні лише довести свою відповідність світовому рівню (не за напрямом досліджень, а за кадровим потенціалом виконавців).

б. Система конкурсного фінансування в рамках ДФФД має охоплювати і окремих вчених або невеликі (2–5 персон) групи. При цьому збільшення частини фінансування, що йде на конкурсній основі, треба впроваджувати поступово при одночасному підвищенні вимог до виконавців.

2.2. Зміцнення зв’язків науки і промисловості

а. Створення сприятливих економічних (податкових) і правових умов для залучення інвестицій з промисловості в науку, насамперед, для невеликих приватних компаній, що намагаються використовувати і впроваджувати нові високі технології або ризикувати, вкладаючи гроші в пошукові наукові проекти із заздалегідь невідомим результатом.

б. Залучення відомих закордонних компаній з досвідом підтримки фундаментальних досліджень. Найкращий приклад – дослідницькі центри й інститути фірми IBM у різних країнах. Нагадаємо, що центр цієї фірми в Цюриху отримав за останні 15 років дві Нобелевські премії з фізики.

Подібні центри в Харкові, Дніпропетровську, Львові, Одесі та інших містах України приносили б користь не тільки українській науці, але й сприяли підвищенню загального технічного рівня відповідних регіонів.

2.3. Формування науково-технічної еліти

Наведені в 2.1 та 2.2 заходи не є достатніми для відновлення наукового середовища високого рівня і потрібні додаткові зусилля, щоб поновити критичну масу дієздатних дослідників вищої кваліфікації, або так званої наукової еліти. Мова йде про створення таких умов для наукової і викладацької діяльності в Україні, щоб конкурентоспроможні співробітники українських науково-дослідних установ і вузів, що вимушені в нинішніх умовах значну частину свого життя проводити за кордоном, повернулися до своїх робочих місць в Україні. Врешті-решт, нові умови можуть виявитись сприятливими навіть для деякої частини тих науковців, які отримали постійні позиції на Заході, але хотіли б реалізуватися як наукові адміністратори середньої або високої ланки.

Кінцевою метою відповідних перетворень могло би стати створення інституту Державної професури України з приблизно 1000–1500 (кількість названа умовно) місць при досить жорстких критеріях відбору до такого високого статусу. Їхня заробітна платня повинна бути порівнянна з утриманням членів НАН України і залежати від середньої по промисловості, причому бути такою, щоб рівень Державного професора став престижним в країні. Звичайно, було б не так вже погано, якби подібна ідея реалізувалася через збільшення вакансій в самій НАН України при умові суттєвого обмеження для обрання посадовців державного рівня.

Державні професори мають складати керівництво або входити до груп з найактуальніших напрямів сучасної науки, які визначаються в результаті експертних оцінок, що описані вище. Такі високооплачувані групи (лабораторії), а також окремі дослідники можуть працювати в будь-якому інституті (вузі), якщо вони довели свою дійсну відповідність світовому рівню. При цьому оплата їх праці може відрізнятися від оплати інших за умови, що «інші» (в основному, відносно молоді науковці) також зберігаються і працюють, набуваючи досвіду і, наприклад, наукового визнання. Створення такої інституції і процес відбору претендентів має проходити в декілька етапів із запрошенням іноземних експертів. Державна професура як гордість нашої країни має фінансуватись безпосередньо з бюджету. Державні професори мають працювати виключно в науковій або освітній сфері, не входити до уряду, Верховної Ради й інших урядових структур, втрачаючи свій статус, якщо вони туди переходять або обираються. Проте Державний професор може входити до різних рад при Президентові, уряді, парламенті, які забезпечують відповідні керівні органи експертними висновками, прогнозами з питань розвитку країни, де необхідна спеціальна наукова компетентність.

2.4. Світова наука Україні

Реалізацію заходів 2.1 та 2.2 можна починати практично негайно. В той же час заходи 2.3 потребують створення працездатної системи вироблення експертних висновків, яка використовує досвід іноземних фахівців.

Для цього було б бажано «підтягнути» рівень вітчизняних спеціалістів в деяких напрямах, де Україна починає відставати, а також відчуває труднощі з підготовкою нових – вітчизняних – кадрів. Тут можна запропонувати таке:

а. «Нобелевські» лекції для молоді або запрошення провідних фахівців (не тільки Нобелевських лауреатів) для читання коротких циклів лекцій в університетах та наукових центрах. Виконання такої програми на засадах відповідного фінансування, безумовно, сприятиме підвищенню інтересу молоді до наукової роботи, стане непоганою і ефективною «рекламною» кампанією, яка демонструє зацікавленість української влади у відновленні і достойному статусі науки та науковців в державі. Не можна нехтувати і можливостями участі у виконанні цієї програми приватного бізнесу, що за певних сприятливих (зокрема, податкових) умов націлений на розвиток сучасних технологій, які, в свою чергу, спираються на фундаментальні дослідження, особливо в таких галузях, як медицина, екологія, нетрадиційні методи виробництва енергії тощо.

б. Підвищення рівня викладачів «Subbatical» або дозвіл найбільш кваліфікованим і відомим українським вченим, які влаштувалися в західних університетах, проводити вільний від власних лекцій рік (зазвичай, кожний з 7 років неперервної роботи) у вітчизняних університетах. Ймовірно, що багато вихідців з України скористалися б можливістю провести свою регулярну відпустку в Україні, працюючи з українськими студентами, аспірантами та молодими вченими. Це дало б змогу підняти рівень підготовки фахівців, інтенсифікувати деякі наукові напрями, закласти основи для організації сучасної інфраструктури в науці, оздоровити наукове середовище за рахунок безпосереднього спілкування зі спеціалістами, яки «зробили» собі світове ім’я винятково науковою роботою.

3. Технології персонального відбору

Наукова еліта в Україні, безумовно, є, але її середній вік вже не дає підстав сподіватися на неї в перспективі, тому постає питання про нову еліту. Вона, як здається, має формуватися одночасно з реформуванням, яке, з іншого боку, неможливе без справжніх спеціалістів. Тому будь-яка реформа має включати елементи відбору як окремих учених, так і колективів. При цьому спиратися лише на офіційну «адміністративно-наукову» ієрархію, або членство того чи іншого науковця в академіях (включаючи НАН України) чи керівництво установами, не може бути визнаним достатньо адекватним справжньому місцю, яке посідає науковець в своїй галузі. Отже, тут мали б спрацьовувати й інші «показники».

Наприклад, в західних країнах надзвичайно вагомим свідоцтвом високого рівня вченого є його персональна участь у виконанні міжнародних грантів, а ще краще – керівництво ними. Зауважимо, що участь багатьох українських вчених в таких грантах багато в чому допомогла збереженню науки, фактично захистивши її від розвалу в Україні.

Іншим загальновизнаним критерієм вважається індекс посилання на роботи, що виконані даним дослідником. Зокрема, у фізиці нормальному і досить високому міжнародному рівню, як правило, відповідає число порядку 1000. Коли ж воно перебільшує 2–3 і більше тисяч, то такі фахівці, без перебільшення, визнаються видатними або крупними вченими. Якщо не брати до уваги США, де завдяки високій платні працюють багато кращих дослідників з різних країн світу, то кількість таких вчених, що працюють в одній науці, навіть у розвинутій країні вимірюється одиницями. Зрозуміло, що цитування сильно залежить не тільки від науки, але й напряму, кількості науковців в ньому тощо, тому не є і не може бути єдиним об’єктивним показником. Внаслідок цього, ще одним непоганим особистим досягненням може бути високий власний «імпакт-фактор», або відношення числа посилань («цитат-індекс») до повної кількості опублікованих робіт. Високий (може сягати 10–15, при середньому 2–4) особистий імпакт-фактор при відносно невисокому цитат-індексі, тим не менш, яскраво свідчить про незаперечну ефективність майже кожної з публікацій вченого, їх досконалість і надійність - коротко кажучи, високу використовуваність. Так буває також в тих випадках, коли дослідник вміє писати огляди з сучасних питань науки, узагальнювати та інтерпретувати (в тому числі, чужі) дані. Подібна діяльність може не «виробляти» принципово нові знання, але науковою спільнотою визнається важливою, необхідною і високо цінною. Дуже високо, як правило, котируються так звані охоронні документи (тобто захищені патенти тощо) дослідника.

В цілому, рейтинг того чи іншого фахівця складається з багатьох «параметрів» і включає також кількість робіт в «жорстко» реферованих журналах, окремо враховуються огляди, монографії, учні, запрошені доповіді на конференціях та їх організація, викладацька робота. «Вага» кожного такого показника може бути «договірною», але відповідати міжнародним стандартам так, щоб після встановлення остаточного висновку можна було б мати більш-менш об’єктивно виважену картину і з кожного фахівця, і за науковими напрямами і колективам.

Треба мати на увазі, що створення справедливих і працюючих критеріїв відбору є важливим чинником формування високоморального і взаємно високо вимогливого середовища, яке відповідало б високому статусу і завданням наукової еліти України. Без них, повторимо, сподівання на відновлення науки в нашій країні є безпредметними і малопродуктивними. Я б тільки застеріг проти негайного або швидкого застосування нових схем або підходів якими б об’єктивними вони не здавалися. Переважна більшість старшого покоління, що багато зробило для української науки, працювала за іншими критеріями і в інших умовах. Будь-які реформи мають спиратися на принцип «не нароби шкоди», тому найбільш ефективним і правильним було рішуче впровадження нових правил і норм для молодого покоління, яке мало б ставати на ноги і виховуватись в умовах, коли закони вищі за всі інші обставини.


***

В. Г. Литовченко, президент Українського фізичного товариства, зам. голови наукової ради «Фізика напівпровідників», чл.-кор. НАНУ:

І. На теперішньому етапі розвитку України існує три розділи науки: фундаментальна, прикладна, вузівська (освітня).

В розвинутих країнах провідною є перша, для малорозвинутих переважає освітня, найбільш стійка до кризових станів суспільства. Отже, доцільно намагатись в першу чергу підвищувати роль другого і третього розділів науки.

В руслі цієї схеми Українським фізичним товариством, разом з високорівневими спеціалістами прикладної науки, була розроблена «Концепція розвитку високих технологій в Україні», яка подана до Комітету науки і освіти Верховної Ради на розгляд. В Концепції зформульований економічно виважений раціональний для умов України шлях створення наукової та промислової бази високих технологій на основі організації єдиного для України Центру мікроелектронної технології.

Обговорення та підтримка Українського міжнародного комітету з питань науки і культури цієї Концепції є принципово важливим.

ІІ. Пропозициї щодо реформування НАНУ передбачають:

1) Проведення широких дискусій (конференцій) науковців різних рівнів НАНУ про шляхи вдосконалення роботи НАНУ;

2) Узагальнення висновків конференцій і формулювання першочергових, а також більш далекочасових рекомендацій щодо реформування НАНУ Комісією (Радою) з представників різних розділів науки (делегованих від Інститутів у певній пропорції);

3) Прийняття змін до статуту НАНУ на Надзвичайній сесії НАНУ, в яку з вирішальним голосом делегуються також представники докторського корпусу.

4) Зміни в організації фундаментальної фізики мають бути перманентними і відповідати можливостям і потребам України. Отже, доцільно створити постійно діючи комітети планування в галузях (приблизно 10 комітетів зі змінним складом: 50% – науковці України, 50% – закордонні відібрані за конкурсом спеціалісти).

Ці комісії періодично розглядають конкурси, звіти Інститутів (напрямів), оцініють рейтинги для фінансування, рекомендують відкриття чи закриття наукових напрямів. До комісій, що періодично обновляються (через 3–5 років), залучаються також громадські наукові організації, вузи, представники галузевої науки та ін.

5) Враховуючи рекомендації комісій, проводится реорганізація напрямів, об’єднання споріднених інститутів, закриття менш актуальних для України установ і тем.

6) Поступове збільшення (до 50%) частки конкурсного фінансування з регулярною звітністю та оцінка результатів (в разі необхідності – накладання санкцій на неефективно працюючий колектив чи на керівника проекту).

7) Для підвищення ефективності роботи членів НАНУ:

а) вважати обов’язковим щорічні звіти на конференціях відділень всіх членів Академії наук. При негативній оцінці припиняється виплата Академічної стипендії;

б) ввести обмеження в строках зайняття всіх адміністративних академічних позицій (до двох термінів);

г) при довготерміновому (понад півроку) виїзді за кордон академічна стипендія не має сплачуватись;

д) звання член-кореспондента є тимчасовим (до 5 років), після чого відділення на сесії приймає рішення, за доповіддю чл.-кор., про його відповідність званню дійсного члена НАНУ.

Такий порядок істотно покращить активність членів академії та кадрову циркуляцію.

8) Реформуванню мають також підлягати Наукові ради з наданням їм більш широких повноважень (при експертизі нових проектів, конкурсах, відкритті нових установ і тощо) та фінансових прав.


***

Неформальна група «За європейські стандарти в українській науці», Інститут математики НАН України:

… На жаль, держава в особі вищих посадових осіб фактично 15 років не наважувалася поставити питання про те, що велич здобутків сучасної української науки необхідно доводити за критеріями, прийнятими в Європі. Особливо це стає актуальним, якщо ми з нею хочемо справді інтегруватися і вступити до Євросоюзу, в якому розвитку фундаментальних досліджень надається велика увага, оскільки соціально-економічний розвиток будь-якої країни є похідною підрівня фундаментальної науки в цій країні.

Зауважимо, що одна з причин, яка спонукала нас написати ці пропозиції, це те, що найближчим часом апарат президії НАНУ буде робити все можливе і неможливе (включаючи обіцянки обрати академіками чергових міністрів і депутатів) аби показати новообраному Президенту України та новому уряду України, що НАНУ може сама себе реорганізувати і перебудувати. Це буде зроблено в гарних старих традиціях з відповідними обіцянками істотно підвищити рівень наукових досліджень та залучити до них талановиту молодь за умови збільшення бюджетного фінансування. Керівництво НАНУ успішно проводило таку «обробку» новообраної влади вже декілька разів (в часи горбачовської перебудови, на початку незалежності України, в 1994 році після приходу до влади Л. Кучми). Ми ж переконані, що просте збільшення бюджетного фінансування науки навіть у декілька разів без кардинальних змін у принципах розподілу цих коштів і оцінки рівня та якості результатів НДР не призведе до істотного підвищення рівня нашої фундаментальної науки.

  1   2


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка