Програма навчальної дисципліни основи римського приватного права опис навчальної дисципліни форма навчання Курс



Сторінка1/9
Дата конвертації05.04.2017
Розмір1.37 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9



РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Основи римського приватного права

1. ОПИС НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ





Форма

навчання

Курс

Семестр

Лекції

Практичні

(семінарські)

Всього ауд.

годин

Курсові роботи

Контрольні

роботи

Самостійна

робота

Всього годин

Екзамени

Залік

Денна (КЮ)

1

2

16

14

30





60

90



+

2. МЕТА ТА ЗАВДАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ


Майбутнє України як демографічної та правової держави вбачається в економіці, побудованій на засадах ринкової. Вільне підприємництво, свобода договору, консенсус у цивільно-правових відносинах, рівноправність усіх суб’єктів права перед законом та інші демократичні інститути мають визначити засади громадського суспільства.

Для побудови такої держави необхідні висококваліфіковані фахівці-юристи, які мають бути добре обізнані з принципами та основними положеннями сучасного приватного права, яке веде свій родовід із часів Стародавнього Риму. Без таких знань і таких фахівців розбудова демократичної і правової держави на засадах ринкової економіки неможлива. Тому, оскільки без доброго опанування надбанням минулого неможливо успішно будувати майбутнє, цивілістичну підготовку сучасних юристів треба починати з ґрунтовного ознайомлення із здобутками правової культури Стародавнього Риму, яка найбільш яскраво проявилася в римському цивільному праві.

Україна за типом правової системи належить до романо-германської правової сім’ї, що також пояснює актуальність і важливість дисципліни, так як Україна прямує до європейської правової культури, яка своїми витоками бере початок з римської приватної спадщини.

Мета дисципліни:


  • формування у студентів як основи знань у галузі римської і сучасної цивілістики, так і в силу універсального значення права-фундаменту юридичного мислення взагалі;

  • висвітлення фундаментальних понять та категорій, таких як справедливість, добросовісність, правові вимоги, речове та особисте право, юридична угода, захист права, статус особи, зобов’язання, борг та відповідальність, та інші;

  • формування професійного праворозуміння та правової культури майбутнього юриста шляхом засвоєння надбання римської правової культури;

  • Вивчення основних принципів, понять та інститутів римського приватного права, вирішення казусів.

Зміст навчальної дисципліни «Основи римського приватного права»: поняття римського права та його систем, що в цілому склали цивільне право; майнові відносини між римськими громадянами та іншими категоріями стародавнього Риму; захист порушених прав та виникнення державного суду; поняття та види суб’єктів права; речове та особисте право; зобов’язальні правовідносини; спадкування та його види.

Міжпредметні зв’язки: «Основи римського цивільного права» -теоретико-історична дисципліна, безпосередньо пов’язана з теорією держави і права, яка розробляє загальні для всіх юридичних наук проблеми; вивчення основ римського приватного права передбачає попереднє освоєння ними теоретичної бази та поняттєвого апарату юридичних наук.

Вивчення основ римського приватного права неможливе без вивчення конкретних історичних умов розвитку римських правових інститутів. Глибше опанувати курс допоможе вивчення історії держави і права зарубіжних країн, державного права зарубіжних країн.

Найбільш важливим і безпосереднім являється зв’язок римського права з сучасним цивільним правом, основою якого і є римське приватне право. Римське право - це цивілістика, яка допомагає майбутнім юристам опанувати сутність цивільно-правових інститутів на сучасному рівні. На прикладах римського права студент вчитиметься аналізувати норми права в динаміці історичного розвитку, що передбачає оволодіння правовими знаннями для розвитку його майбутньої професійної правосвідомості.

В результаті вивчення курсу «Основи римського приватного права» студенти повинні знати:



  • юридичну термінологію, поняття і зміст основних інститутів римського приватного права, його історичну роль і значення для сучасної юридичної науки і техніки;

  • поняття, предмет та систему римського приватного права;

  • джерела римського приватного права;

  • основні принципи римського приватного права;

  • рецепцію римського приватного права в Україні та в інших країнах;

  • функції римського судового процесу;

  • процес виникнення, становлення та розвитку окремих цивільно-правових інститутів;

  • речові права (володіння право власності, права на чужі речі);

  • основні види зобов’язання;

  • засади сімейного та спадкового права;

  • особливості правового статусу суб’єктів приватного права.

Оволодівши програмою даного навчального курсу, студент повинен вміти:



  • користуватися джерелами приватного права;

  • відмежовувати цивільно-майнові відносини від майнових відносин іншого виду;

  • правильно тлумачити і застосовувати норми цивільно-процесуального права;

  • самостійно поповнювати і поглиблювати свої знання, визначати, обґрунтовувати і відстоювати свою правову позицію, захищати права, свободи і законні інтереси громадян, юридичних осіб, інтереси суспільства і держави;

  • самостійно аналізувати і користуватися джерелами римського права;

  • творчо застосовувати знання про римське приватне право при вивченні сучасного цивільного права.

3. програма НАВЧАЛЬНОї ДИСЦИПЛІНИ
ТЕМА 1.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

Мета вивчення: дати студентам поняття про римське приватне право як цивільне законодавство високоорганізованого рабовласницького суспільства, що у своєму розвитку пройшло кілька етапів і постійно удосконалювалося в залежності від вимог свого часу; визначити його історичну роль у становленні цивільного права європейських держав, у тому числі й у нашій країні; звернути увагу студентів на значення римського приватного права для сучасного юриста.

Основна проблема: сучасна наука цивільного права пройнята духом римського цивільного права. Рецепійоване, що діяло тривалий період у багатьох країнах Європи в якості загального, римське цивільне право залишило глибокий слід у правосвідомості, цивільному законодавстві та науці цивільного права.

План лекції

  1. Поняття, предмет, основні історичні етапи римського приватного права.

  2. Система римського приватного права.

  3. Джерела римського приватного права.

  4. Значення римської юриспруденції.

  5. Рецепція римського приватного права.


Основний зміст

Поняття сучасного цивільного права можна визначити як сукупність правових норм, що регулюють майнові і деякі немайнові відносини між учасниками обороту методом рівності сторін.

У Стародавньому Римі існувало три системи: цивільне право, право народів, преторське право, що складали цивільне право.

Цивільне право регулювало майнові відносини між римськими громадянами. Право народів регулювало майнові відносини як між римськими громадянами з однієї сторони і перегринами з іншої, так і між самими перегринами. Преторське право склалося в результаті практичної діяльності преторів і деяких інших магістратів. Преторське право регулювало майнові відносини, як між римськими громадянами, так і перегринами, однак застосовувалося у випадках, коли норми цивільного права і права народів виявлялися нездатними врегулювати нові відносини.

Стародавній Рим був центром юриспруденції, що народжувалася. Найбільш ретельно і глибоко розроблені два основних правових інститути, що мали вирішальне значення для зміцнення рабовласницького панування і господарського обороту: інститут необмеженої індивідуальної приватної власності й інститут договору.

З ХІІ століття починається активне пристосування римського приватного права (рецепція) до нових виробничих відносин Південної і Центральної Європи, що потім поширилося на всю Європу. Рецепції римського права значною мірою сприяли його абстрактний характер, відділення від землі, що його породила, здатність приживлятися в будь-яких економічних умовах.

Джерела римського права. Закони ХІІ таблиць, прийняті в 451-450 р.р. до н.е., були першим писаним правом і першим записом звичаїв. Старий, пов’язаний з родовим устроєм, звичай був замінений писаним правом, що закріплює приватну власність, рабство і нерівноправність. Постанови народних зборів Риму – вищий державний орган. Він приймав чи відміняв війну й укладав мир.

Едикти магістратів. Преторське право. Претор перед вступом на посаду оголошував едикт, у якому проголошував правила правосуддя, заздалегідь вивчивши едикти попередників. Правила були зручні для захисту виникаючих відносин. Претор оголошував в едиктах правила, яких бракувало в цивільному праві, вносив доповнення в цивільне право. Створені преторами правила постійно перетворювалися в правові норми.

Постанова сенату – сенатусконсульти з І до середини ІІІ ст. н.е. стають основною формою законодавства, в них викладались загальні принципові положення, які претори повинні були здійснити в своїх едиктах.

Діяльність юристів. У період принципату центр правотворчої діяльності переміщується від преторів до юристів. Найбільш видатні юристи одержують право давати офіційні консультації, а судді засновують на них свої рішення, приймаючи їх як обов’язкові. Юристи вишукують нові рішення правових питань повсякденного життя, правові засоби задоволення потреб обороту, що швидко розвивався.

Імператорські конституції. З встановленням абсолютної монархії правотворча діяльність цілком зосередилася в руках імператора.
ТЕМА 2.

ЗАХИСТ ПОРУШЕНОГО ПРАВА
Мета вивчення: дати поняття про найдавніші форми цивільного процесу і форми звернення в суд; показати роль державних органів у Стародавньому Римі в боротьбі з правопорушеннями.

Основна проблема: вивчити захист порушених прав у Стародавньому Римі.

План лекції


  1. Цивільний процес по римському праву.

  2. Форми цивільного процесу.

  3. Поняття і види позовів.

  4. Особливі засоби преторського захисту.

  5. Позовна давність.


Основний зміст

Захист порушених прав Римі. Виникнення державного суду у формі легісакційного процесу. Боротьба держави з приватною саморозправою. Поняття судового процесу. Сторони в справі. Розгляд справи у претора в суді. Стадії легісакційного процесу. Забезпечення явки відповідача. Розгляд справи в присяжного судді.



Формулярний процес, як гнучкий і ефективний процес у захисті інтересів рабовласницького класу. Заміна ритуальних дій формулою, що була інструкцією для судді. Претор формулює основи цивільно-правової політики в країні. Система норм цивільного права заміняється системою позовів, із факту надання позову виводиться наявність матеріального права, а не навпаки.

Екстраординарний процес – розгляд майнових суперечок особисто магістратом. Офіційний виклик відповідача в суд і оскарження.

Позов – як право домагатися через суд того, що тобі належить. Речовий позов і особистий позов. Позови строгого права і позови доброї совісті. Види позовів за об’ємом і метою: позови для відновлення порушеного майнового права і штрафні позови, що мали своєю метою піддати відповідача штрафу. Позови за аналогією. Позови з фікцією. Кондикції.

Особливі засоби преторського захисту: інтердикти – накази претора.

Стипуляція – обіцянка. Введення у володіння. Відновлення в первісному положенні – реституція.



Позовна давність – термін для звернення в суд. Час надає право одному, одночасно позбавляючи права іншого. Визначення початку перебігу терміну. Перерва й установка терміну. Сплив строку позовної давності як позбавлення захисту з боку держави.


ТЕМА 3.

ОСОБИ (РЕRSONAE)
Мета вивчення: дати студентам уявлення про правову нерівність населення Римської держави, про те, що римське приватне право було правом високоорганізованого рабовласницького суспільства.

Основна проблема: правова нерівність населення Римської держави спричиняла обмеження в здійсненні і захисті прав різних категорій жителів Римської держави.

План лекції

  1. Поняття особи. Суб’єкт права.

  2. Правоздатність і дієздатність осіб.

  3. Особливості правового положення деяких категорій жителів Рима

  • римських громадян;

  • латинів;

  • перегринів;

  • вільновідпущеників;

  • колонів;

  • рабів.

  1. Юридичні особи в римському приватному праві.


Основний зміст

Давньоримська держава була рабовласницькою. В основі виробничих відносин була власність на засоби виробництва і рабів. Основні класи: рабовласники і раби. Римське право вважало рабство нормальним і справедливим і закріплювало рабську залежність і безправність рабів, проголошувало безмежну сваволю рабовласників. Правовими засобами подавляється всякий протест і з’являється легальний терор.



Суб’єкт права – всякий, хто здатен мати право. Це соціально-економічне явище. Вільна людина могла бути продана в рабство.

Правосуб’єктність – це воля, громадянство і родинний стан. За родинним станом населення поділялося на осіб свого права (глави сімейств) і осіб чужого права.

Здатність людини бути носієм визначених прав називалася правоздатністю: право вступати в законний шлюб і право займатися торгівлею (право бути власником), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді.



Дієздатність – здатність робити юридично значущі дії і відповідати за них. Реституція – визнання угод недійсними через недосвідченість сторін. Попечитель (куратор) обмежував дієздатність осіб з 14 до 25 років, угоди укладалися тільки з його згоди. Обмежувалися в дієздатності марнотратники. Обмеження за безчестя. Опікуни і попечителі піклувалися про майнові інтереси підопічних.

Римські громадяни мали найбільшу правоздатність у політичній, майновій і сімейній сферах, службі в армії, брали участь і голосували на народних зборах, мали право бути обраними на посаду магістратів.

Латини не могли служити в римських легіонах, обиратися на посади магістратів. Могли під час перебування в Римі брати участь у народних зборах і голосувати. Могли одружуватися і торгувати. Могли придбати статус римського громадянина.

Перегрини – сусідні з Італією, скорені Римом народи, не мали політичних прав, керувалися власним національним правом. Перегринський претор регулював цивільно-правові відносини.

Раби вважалися річчю і не мали прав. У більш пізній період раби могли керувати майном – право рабського пекулія. Раб міг укладати договори для раціонального ведення господарства від імені хазяїна.

Вільновідпущеник – відпущений на волю раб. Лібертин – вільновідпущеник римського громадянина, обмежений одружуватися, знаходився у залежності від хазяїна, зобов’язаний робити послуги й виплачувати аліменти, не міг викликати хазяїна в суд.

Колон – колишній дрібний орендар землі, юридично незалежний, міг піти в інше місце, але фактично економічна залежність перетворюється в юридичну.

Юридичні особи – корпорації – у цивільному праві прирівнюються до фізичних осіб. Окремі особи можуть вийти зі складу. Майно належить юридичній особі, а не окремим членам.
ТЕМА 4.

СІМЕЙНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
Мета вивчення: дати студентам поняття про розвиток сімейних правовідносин у Стародавньому Римі, показати зв’язок між пригнобленим положенням рабів і таким же положенням членів родини в давньоримському суспільстві.

Основна проблема: у родині дружина не мала юридичної самостійності і була обмежена в правах. Батько панував над дітьми, і влада його була безмежна.

План лекції

  1. Римська родина. Агнати і когнати.

  2. Поняття і види шлюбу.

  3. Припинення шлюбу.

  4. Правовідносини подружжя.

  5. Правовідносини батьків і дітей. Батьківська влада.

  6. Узаконення й усиновлення.

  7. Опіка і піклування.


Основний зміст

Родина – засноване на шлюбі і кровному спорідненні невелике об’єднання осіб, пов’язаних спільністю побуту, взаємною допомогою і моральною відповідальністю.

Агнатська родина заснована на підпорядкуванні влади домовладиці, інші агнати – це родичі тільки по чоловічій лінії. Вони були без прав, підвладні і не могли брати участь у громадському обороті.

Когнатська родина – кровна – спадщина передавалася кровним дітям, більш близький ступінь споріднення.

Шлюб - є союз чоловіка і жінки, спільність всього життя, єднання божественного і людського права.

Законний римський шлюб за цивільним правом укладався між римськими громадянами – шлюб з чоловічою владою та шлюб без чоловічої влади.

Конкубінат – фактично шлюбні відносини людей, що не могли вступити в законний римський шлюб; шлюб не породжував юридичних наслідків, імені батька, аліментів, спадкування і т.д.

Шлюб з чоловічою владою – дружина в повній залежності.

Шлюб без чоловічої влади – дружина - незалежна особистість, можливість розлучення для жінки.

Укладання шлюбу шляхом встановлення (манус) руки над дружиною, шляхом релігійних обрядів, набувальницької давнини.

Умови вступу в шлюб – вільне волевиявлення нареченого і нареченої, досягнення шлюбного віку 14 років для чоловіків, 12 років для жінок, наявність права одружуватися (тільки римські громадяни), незнаходження в іншому нерозірваному шлюбі, відсутність близького споріднення.

Припинення шлюбу – смертю чи розлученням (порушення вірності, замах на життя, нездатність до дітородіння, дошлюбного життя, відхід у монастир).

Правові відносини подружжя при шлюбі з чоловічою владою: дружина юридично не самостійна, чоловік міг карати, вимагати як річ, продати в рабство чи кабалу. Майно дружини переходило чоловіку. Дружина не власник, не спадкоємець після чоловіка нарівні з дітьми.

При шлюбі без чоловічої влади дружина зберігала права після шлюбу, чоловік не міг покарати дружину, вимагати назад, майно чоловіка і дружини роздільні. Заборонялося дарування між подружжям. Могли вступати в угоди між собою. Дружина давала придане, а чоловік дошлюбне дарування.

Правові відносини батьків і дітей. Безмежна влада батька. У кровній родині мати має право проживати з дорослими дітьми після розлучення на аліменти дітей. Батьківська влада могла встановлюватися також шляхом узаконення власних дітей, народжених поза шлюбом.

Усиновлення – влада над чужими дітьми.

Припинення батьківської влади в результаті смерті батька чи дітей, з волі батька – еманципація. Син здобував повну правоздатність і самостійність, але втрачав спадщину. Батько зберігав право користування половиною майна сина.
ТЕМА 5.

РЕЧОВЕ ПРАВО
Мета вивчення: показати, що цивільно-правові відносини виникають, в основному, з приводу речей, майна, тому питання розділу майна, перерозподілу, а також захисту майнових прав були головною метою громадського суспільства; звернути увагу на те, що речове право захищало майнові права рабовласників.

Основна проблема: речовий позов застосовувався для захисту прав на речі, майно. Оточуючі зобов’язані поважати права, дотримуватися і не порушувати їх.

План лекції

  1. Поняття речового права.

  2. Поняття і класифікація речей.

  3. Система речових прав.

  4. Володіння і його види.

  5. Поняття і зміст права власності.

  6. Способи придбання власності.

  7. Захист і припинення права власності.

  8. Права на чужі речі.


Основний зміст

Речове право – якщо об’єктом права були речі, особисте право – якщо об’єктом права були дії, що мають правове значення, наприклад, надання речі в тимчасове користування з умовою повернення власнику. Якщо об'єкт права річ – речове право, якщо об’єкт права дія – зобов’язальне право. Речові права відрізняються абсолютним характером з одного боку – суб’єкт речового права, з іншого боку – абсолютно всі оточуючі люди. Зобов’язальні відносини носять відносний характер і виникають відносно конкретно визначених осіб, наприклад: продавець – покупець. Відповідач по особовому позову завжди відомий заздалегідь.

Необмежена віндикація. Річ – визначена частина природи, що представляє деяку цінність для її власника. Безтілесна річ – не матеріальна.

Манципні та неманципні речі – основні засоби виробництва і предмети споживання. При відчуженні манципних речей (земля, раби, худоба) було потрібно дотримання обряду манципації – засвідчення факту переходу права власності.

Речі тілесні і безтілесні (права спадкування, право з договору). Речі рухомі і нерухомі.

Речі, що знаходяться в обороті і речі, вилучені з обороту (повітря, вода, що тече, моря, публічні речі римського народу: театр).

Речі родові і індивідуально-визначені (унікальні). Родові речі виміряються числом, вагою, мірою і взаємозамінні. У відношенні індивідуально-визначених речей застосовувався принцип – власник несе ризик випадкової загибелі речі.

Речі подільні і неподільні. Речі споживані і не споживані.

Речі прості і складні.

Головна річ і приналежності до неї.

Плоди природні і цивільні. Доходи.

Майно як сукупність прав і обов’язків власника. Володіння – фактичне володіння річчю незалежно від наявності права на неї. Римські юристи розуміли володіння як фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю.

Тримання – фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю.

Володіння законне і незаконне.

Прекарій – надання власником свого майна іншим особам у тимчасове і безкоштовне користування.

Секвестарії – передача спірної речі на збереження до суду третій особі. Сумлінне і несумлінне володіння. Захист фактичного володіння річчю інтердиктами.


ТЕМА 6.

ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО
Мета вивчення: дати поняття студентам про регулювання майнових відносин у сфері виробництва і громадського обігу в Стародавньому Римі; показати велике значення, що приділяли давньоримські юристи правовому регулюванню взаємин учасників товарообміну, тому вони встановлювали їх учасникам певні права й обов’язки.

Основна проблема: предметом зобов’язального права є певне поводження зобов’язаної особи, її позитивні чи негативні дії.

План лекції

  1. Поняття і види зобов’язань.

  2. Підстави виникнення зобов’язань.

  3. Поняття і класифікація контрактів.

  4. Умови виконання зобов’язань. Прострочення виконання та його наслідки.

  5. Система забезпечення виконання зобов’язань.

  6. Позадоговірні зобов’язання.


Основний зміст

Зобов’язання – це правове відношення, в силу якого одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб інша сторона (боржник) що-небудь дала, зробила чи надала.

Однобічні зобов’язання, договір позики. Зобов’язання регулюють сферу виробництва, переміщення і розподіл товарів. Зобов’язання виникали з певних юридичних фактів (фактум-зроблене) – реальних подій, народження людини, укладання договору, здійснення злочину чи провини. Події і дії.

Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного результату (права й обов’язків) називаються угодами.

Двосторонні договори. Договірне цивільне правопорушення. Делікт – позадоговірне правопорушення, заподіяння майнової шкоди.

Сторони в зобов’язанні: боржник і кредитор. Зобов’язання дольові і солідарні. Заміна сторін у зобов’язанні. Новація – відновлення зобов’язання – передача вимоги до іншої особи.

Цесія – ведення справи через представника. Переведення боргу. Виконання зобов’язань. Зобов’язання повинно бути виконане в інтересах кредитора. Виконує зобов’язання боржник. Місце виконання зобов’язання по знаходженню нерухомості чи на вибір боржника. Час виконання як термін платежу, за згодою сторін чи негайно. Наслідки прострочення. Виконання повинно строго відповідати змісту зобов’язання. Наслідки невиконання зобов’язань. Відповідальність боржника при наявності провини і шкоди. Безвинна відповідальність – випадкова загибель.

Забезпечення зобов’язань: завдаток, неустойка, поручительство, застава.

Припинення зобов’язання, крім виконання. Новація. Випадкова неможливість виконання.



Договір є угода двох або декількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії чи про стримування від здійснення якої-небудь дії. Предмет договору – дія чи бездіяльність.

Контракти як формальні угоди.

Пакти – неформальні угоди по совісті. Оплатні і безоплатні договори. Законність договору. Воля сторін і способи її вираження. Обман. Примус іншої сторони. Правоздатність і дієздатність сторін. Зміст договору – права та обов’язки сторін. Умови договору: істотні, звичайні, випадкові.

Терміни – визначені і невизначені. Чисті договори.

Ціль договору – кауза (найближча мета). Каузальні договори. Абстрактні договори.

Укладання договору (контрактус) – стягати, зводити в одну волю сторін. Оферта (пропозиціо) – пропозиція.

Акцепт – прийняття пропозиції. Вербальні договори – усні (вербис), стипуляція (клятва) у присутності свідків. Строго формальний договір.

Поручительство – договір, яким установлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність поручителя за виконання зобов’язання боржником. Літеральні (письмові) контракти. Прибутково-видаткові книги. Реальні контракти – фактична передача речі: позика, позичка, поклажа, застава.

Консенсуальні контракти: купівля-продаж, найм речі, послуг, доручення. Безіменні контракти. Договір міни. Оцінний договір. Пакти.



Позадоговірні зобов’язання – ведення чужих справ без доручення. Позов про повернення недолжносплаченого, украденого. Делікатні зобов’язання.
ТЕМА 7.

СПАДКОвЕ ПРАВО
Мета вивчення: показати, що спадкування – це продовження здійснення права власності за допомогою узаконеного переходу майна померлої особи до спадкоємців.

Основна проблема: спадкування виникло тому, що була необхідність узаконити перехід майна померлого власника до інших осіб з метою захисту прав і інтересів громадян.

План лекції

  1. Поняття і види спадкування.

  2. Спадкування за законом.

  3. Спадкування за заповітом:

  • форми заповітів;

  • зміст заповітів;

  • відкриття заповітів;

  • недійсність заповітів;

  • відкликання заповіту;

  • кодіцили.

  1. Прийняття спадщини.

  2. Легати і фідеікоміси.


Основний зміст

Спадкування – це перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Майно – це сукупність прав і обов’язків померлого.

Спадкове право – сукупність правових норм, що регулюють порядок переходу майна небіжчика до інших осіб.

Спадкодавець – особа, після смерті якої залишається майно.

Спадкоємець – особа, до якої переходить у встановленому порядку майно небіжчика.

Види спадкування: за законом та за тастаментом (заповітом).

Наступництво мало бути універсальним або сингулярним.

Етапи розвитку римського спадкового права:

  • за jus civile;

  • за преторським едиктом;

  • за імператорськими законами;

  • у “праві Юстиніана”.

Заповіт – це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті.

Форми заповіту: публічні та приватні; письмові та усні.

Легат – це розпорядження спадкодавця у заповіті про надання будь-якої майнової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі – відказ одержувачу.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка