Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний університет імені Івана Франка



Сторінка9/19
Дата конвертації29.12.2016
Розмір3.75 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

ІІІ. Інститут глави держави у країнах Західної Європи
Сутність поняття та обсяг повноважень монархів як глав держав у Сполученому Королівстві, Бельгії, Данії, Нідерландах, Норвегії, Іспанії та Швеції. У конституційних монархіях глава держави – монарх володіє одночасно окремими функціями законодавчої влади (спільно з національними парламентами) та виконавчої (спільно з урядами). У системі виконавчої влади більший обсяг повноважень монархи мають щодо міжнародних справ і питань оборони. Здебільшого монархи є главами національних церков. Щодо всіх монархів діє норма їхньої особистої недоторканості. Оскільки монархи політично нейтральні, то відіграють важливу роль у забезпеченні/зміцненні суспільної єдності країн.

Посаду президента слід розглядати стосовно країн із напівпрезидентською та парламентською формами правління. Спільні й особливі вимоги щодо кандидатів на цю посаду, стосовно способів обрання та термінів перебування. Обсяги повноважень президентів у системі взаємин: президент – парламент – прем’єр-міністр (уряд). Рівень політичної ваги президента найвищий за напівпрезидентської форми правління і найменший за умов парламентської форми правління. У напівпрезидентській формі правління можемо виділити дві різні конструкції, які передбачатимуть відмінний один від одного рівень політичної ваги президента. Найбільший рівень політичної ваги існує в ситуації, коли президент опирається на лояльну щодо себе в політичному плані парламентську більшість і президент стає слабким за умов протиставлення йому парламентської більшості (ситуація коґабітації).

Позиціонування повноважень президентів має обов’язково охоплювати аналіз не лише прав і можливостей, які надають президентам конституції національних країн, а й реальні de facto повноваження. Обмежуючим чинником щодо могутності посади президента є парламент, зокрема парламентська більшість. Загальною тенденцією європейських країн з напівпрезидентською формою правління є зменшення обсягу повноважень президентів, перерозподіл повноважень на користь парламентів і фактичне наближення до характеристик повноважень президентів країн з парламентською формою правління.
IV. Порівняльна характеристика парламентів країн Західної Європи

Парламенти усіх без винятку європейських країн як представницькі інститути своїм складом відображають політичні преференції громадян власних держав і, одночасно, своєю діяльністю постійно орієнтуються на домінуючі інтереси виборців. Громадяни через посередництво депутатів беруть участь в управлінні державою, формуючи визначальний елемент конструкції представницької демократії. Спільні та особливі вимоги/властивості щодо: кандидатів у депутати, стосовно імперативного мандату, парламентського імунітету, індемнітету, права на конфеденційну інформацію, ситуацію з доходами та привілеями парламентарів. Роль і значення голів парламентів, зіставлення обсягів їхньої компетенції. Позиція керівних органів парламентів, головні різновиди парламентських комісій: комісії цілої палати, постійні комісії парламенту, постійні та тимчасові комісії, спільні комісії у випадку двопалатних парламентів. Аналіз ролі партійних фракцій у парламенті кожної європейської країни. Структура парламентів європейських країн формувалася на підставі національного та міжнародного досвіду парламентської діяльності. Головними структурними елементами, які мають найбільше функціональне навантаження, є парламентські комісії та партійні фракції.

Засади формування та повноваження верхніх палат в двопалатних парламентах, які існують у всіх федеративних та частині унітарних європейських держав. Характеризуючи співвідношення палат у двопалатних парламентах слід використовувати конструкцію: симетричного (сильного) та асиметричного (слабкого) бікамералізму. Симетричний вимір двопалатних парламентів означає, що законодавча влада парламенту рівномірно поділена між обома палатами; асиметричність відповідно означає, що влада концентрується тільки в межах нижньої палати парламенту. Серед аналізованих нами держав Західної Європи симетричний бікамералізм, властивий парламентам: Бельгії, Італії, Німеччини та Швейцарії. Асиметричний бікамералізм характерний: Австрії, Ірландії, Іспанії, Нідерландам, Сполученому Королівству та Франції. Простежується тенденція, коли унітарні держави в ситуації необхідності обрання між однопалатним та двопалатним парламентом, надають перевагу однопалатному. Також підтверджується наявність спільної тенденції для європейських країн – постійне зростання частки жінок серед депутатів національних парламентів. В регіональному плані найвищі показники представництва жінок характерні для північних країн і найменші – для південних країн Західної Європи.

Законодавча функція як визначальна для кожного парламенту однозначно зафіксована у конституціях усіх європейських держав і полягає у прийнятті законів, які повинні мати обов’язковий характер для всіх без винятку громадян і суспільних інститутів. Однопалатні парламенти та нижні палати двопалатних парламентів внаслідок того, що їх обирають на прямих, рівних і загальних виборах, є легітимними представниками усього народу, а не лише тих громадян, хто їх обрав. Саме від імені цього народу депутати здійснюють владу у власних країнах. У більшості європейських країн ініціаторами основної частини законопроектів є уряди. Законодавча функція парламентів обмежена інститутом референдуму та народними законодавчими ініціативами. Контроль за діяльністю виконавчої влади розглядається як ключовий індикатор, за допомогою якого оцінюється сила парламентів. Найбільш дієвим механізмом контролю за урядовою діяльністю є право парламенту на висловлення вотуму недовіри, а також можливість проголосувати проти, коли уряд ставить на порядок денний питання про довіру. Як контролюючі функції розглядається прийняття бюджету, запитання та інтерпеляції.

Роль та місце опозиції. Опозицію, на наш погляд, треба розглядати як складовий інституційний елемент політичної системи конкретної країни з демократичним політичним режимом, оскільки її функціонування пов’язане з боротьбою/змаганням за владу, яка відбувається у межах діючої правової системи. Визначаючи опозицію, використовують такі показники: не володіння владою, або не входження до складу політичної коаліції, яка має владні посади; не прийняття, критика та формулювання альтернатив щодо політичного курсу, який проводять представники влади; прагнення самостійно, або у складі нової, щодо існуючої, комбінації політичних сил легально змінити правлячу політичну команду та оволодіти виконавчою державною владою. Крім того, політичні сили, які належать до опозиції, повинні мати співмірну політичну вагу з владними політичними силами, яка переважно визначається під час загальнонаціональних виборів. Тобто, результат опозиційних політичних сил треба зіставляти з результатом правлячої партії, або владної коаліції. Якщо протилежні щодо владних політичні сили будуть суттєво відставати у рівні підтримки, то вони не зможуть сформувати ефективну опозицію, тому що конкуренція можлива лише між сумірними за силою і впливами політичними акторами. Традиційно завдання, або функції опозиції зводяться до: контролю, критики та формулювання альтернатив щодо програмного курсу і практичної політичної діяльності діючого уряду.

Тип уряду: однопартійний або коаліційний, уряд більшості або меншості; характер партійної системи накладають відбиток на опозицію та контрольну функцію, яку вона виконує. Ми можемо виділити три групи країн, де опозиція займатиме та відіграватиме відмінну роль. До першої групи можемо зачислити опозицію у країнах, де встановлюються однопартійні уряди більшості. Другу групу становитимуть країни, де діють коаліційні уряди більшості. До третьої групи варто зарахувати країни, де переважають однопартійні та коаліційні уряди меншості. Специфічна ситуація існує у Швейцарії. Її особливість полягає у тому, що всі головні партії входять до складу уряду, внаслідок чого у цій країні фактично немає опозиції у парламенті.


V. Порівняльна характеристика урядів держав Західної Європи
Категорія уряд належить до ширшого поняття – виконавча влада, яка може бути моністичною та дуалістичною. Моністичний тип притаманний країнам з президентською формою правління і передбачає, що президент є не лише главою держави, а й главою виконавчої влади. За цієї форми функції уряду виконує адміністрація президента, а посади голови уряду немає. Дуалістичний тип властивий парламентській і напівпрезидентській, або змішаній формам правління. Він передбачає, що одночасно виконавчу владу представляє глава держави, обсяг повноважень якого в системі виконавчої влади суттєво відрізняється в кожній країні та урядом на чолі з головою уряду. Виконавча влада передбачає поділ на політичну та не політичну складову. Політична складова виконавчої влади охоплює вищі керівні державні посади, які призначає парламент, за парламентської форми правління, та президент і парламент – за напівпрезидентської форми. Не політична складова виконавчої влади представлена державною бюрократією, з якої складається машина державного управління.

В європейських країнах уряд в тій або іншій формі створює парламент, парламент контролює його діяльність і перед ним уряд несе політичну відповідальність. Друга ознака уряду – його колегіальний характер, оскільки уряд завжди передбачає певну кількість вищих посадових осіб. Виняток становить однопартійний уряд більшості. Третя ознака уряду – його політичний характер. Уряд формується політичними партіями, які пройшли до парламенту. В цьому випадку уряд може бути партійним, за партійною належністю членів уряду, та безпартійним. Домінуючим є варіант партійного уряду, оскільки вплив політичних партій на уряд визначальний навіть за умов позапартійного статусу членів уряду.

Посади прем’єр-міністра немає за президентської форми правління, де президент є главою виконавчої влади й існує за парламентської та напівпрезидентської/змішаної форми правління. Незалежно від форми правління визначення кандидатури на посаду голови уряду відбувається на підставі результатів парламентських виборів і формування парламентської більшості, або отримання підтримки більшості для уряду меншості. Навіть за умови дострокової відставки уряду нова конфігурація уряду і посада прем’єр-міністра залежатиме від розкладу сил у діючому парламенті. Опираючись на аналіз підстав і процедур обрання на посаду голови уряду, обсягів повноважень, слід розглядати показники сили прем’єр-мінстрів у трьох категоріях держав із високим, середнім і низьким рівнем сили голови уряду. Прем’єр-міністри з високим рівнем впливу властиві країнам з однопартійним урядом або з коаліційним урядом, де одна домінуюча партія. Відповідно вплив прем’єр-міністра слабшає у коаліційних урядах.

Незважаючи на неоднакову вагомість посади прем’єр-міністра у різних країнах Західної Європи, відзначається поступове підвищення статусу цієї посади, особливо у країнах, де традиційно ця посада не належить до сильних. Здебільшого це пов’язано з розвитком інтеграційних процесів у Європі та з суттєвим зростанням ролі і значенням засобів масової інформації у суспільному житті кожної країни. Також простежується персоналізація влади, коли носії посади глави уряду внаслідок особистісних характеристик і своєї залученості в міжнародні справи здатні відігравати більшу суспільну роль, ніж передбачено формальними повноваженнями.

Основні підходи щодо сутності поняття кабінет у країнах Західної Європи. Поняття кабінет має два значення. По-перше, термін кабінет використовують для означення керівників відомств, яких призначає президент США, традиційно їх називають “секретарями” і вони діють під його керівництвом в складі адміністрації президента. В цьому випадку цей термін можна розглядати як синонім поняття уряд. По-друге, цей термін використовують для характеристики обмеженого кола найбільш впливових міністрів на чолі з головою уряду, які мають право приймати рішення від імені цілого уряду. Цей феномен отримав путівку в життя на підставі практики Сполученого Королівства. В уряді цієї країни є чотири категорії міністрів: 1) міністри, які очолюють міністерства; 2) міністри, які не очолюють міністерства (міністри без портфеля); 3) державні міністри, які фактично є заступниками міністрів першої категорії, або є головами великих підрозділів міністерств (міністерство оборони, наприклад); 4) молодші міністри.

На підставі аналізу головних підходів щодо типології урядів можемо відзначити, що уряди можуть бути поділеними на партійні та технократичні/технічні, або не партійні. Остання категорія урядів в європейських країнах у переважній більшості є винятком. Створення такого типу урядів відбувається здебільшого під час різних варіантів політичних криз, коли довіра в суспільстві до основних політичних партій низька. Другою підставою типології урядів є форма правління, внаслідок чого можна виокремити уряди за президентської, парламентської та напівпрезидентської форми правління. В парламентських системах уряд є “продуктом” парламенту, підзвітний йому і його нормальна діяльність залежить від підтримки парламенту, який може відправити уряд у відставку. Водночас уряд має змогу достроково припинити повноваження парламенту. За цієї форми правління уряд, фактично, “очолює” представницьку структуру – парламент.

За напівпрезидентської форми правління позиція уряду залежить від співвідношення політичної ваги президента та парламентської більшості. У випадку, коли президент і парламентська більшість представляють ту саму політичну силу, то президент відіграє домінуючу роль і може бути фактичним керівником уряду та парламенту. В умовах, коли парламентська більшість представлена іншою ніж президент політичною силою, то уряд опирається на підтримку парламенту, опозиційного до президента. Така ситуація називається процесом коґабітації (співіснування) і характеризується слабкою позицією президента та домінацією уряду.

Третя типологія стосуватиметься урядів у країнах парламентської та напівпрезидентської (змішаної) форми правління. Вони можуть бути структуровані за критерієм кількості політичних партій, з яких вони складаються, у такі групи : однопартійні та коаліційні. Однопартійні поділяються на однопартійні уряди більшості та меншості на підставі оцінки кількості депутатів парламенту від урядових партій. Відповідно коаліційні уряди також представлені коаліційними урядами більшості та меншості.

В категорії однопартійні уряди більшості як базовий тип слід розглядати уряд Сполученого Королівства. Право формувати уряд отримує партія, яка має більшість у парламенті. Членів кабінету призначає монарх за пропозицією прем’єр-міністра, іншу частину самостійно призначає прем’єр-міністр. Члени уряду, яких затверджує монарх, називаються “міністрами Корони” і саме з них складається урядовий кабінет. Такий кабінет охоплює найближчих співпрацівників прем’єра та найвпливовіших лідерів партії, які є членами уряду. Уряд несе політичну відповідальність перед Палатою громад. Програма уряду представляється у тронній промові монарха під час відкриття парламенту, що завжди відбувається у приміщенні Палати лордів. Члени уряду повинні мати депутатський мандат до однієї з двох палат парламенту, при цьому обов’язковою нормою є вимога, що певна частина членів уряду повинна бути членами Палати лордів. Щодо членів уряду існує солідарна відповідальність, яка передбачає, що міністри та інші члени уряду повинні публічно підтримувати урядові рішення і не критикувати їх. Однопартійні уряди більшості на початку ХХІ ст. були властиві також Греції, Іспанії та Португалії. У післявоєнній історії країн Європи їхня частка становить 15 % усіх урядів і вони були у десятьох країнах континенту.

Коаліційні уряди складаються з представників двох або більше політичних партій, які об’єднують власні зусилля для формування уряду, коли жодна партія немає більшості у парламенті. Коаліційний уряд не виникає сам собою, його свідомо формують політичні партії, які провели своїх представників до парламенту. Така категорія урядів є домінуючою за кількістю серед урядів європейських країн. Протягом періоду, який ми аналізуємо, коаліційні уряди більшості були властиві 14 країнам і їхня загальна частка серед всіх урядів становить 53,8 %.

Коаліційні уряди, які є результатом переговорів, складаються з двох основних конструкцій. Перша властива коаліційним урядам, де існує одна домінуюча політична партія; друга, коли коаліція має врівноважений характер. Тобто, політичні партії, з яких складається коаліція, приблизно однакові за кількістю депутатів.

Уряд меншості означає, що політична партія самостійно, або в коаліції з іншою/іншими представлена/ні в парламенті депутатами, загальна кількість яких становить менше 50 % від повного складу депутатів парламенту. Представники цієї/цих партій і формують уряд. Відповідно, частка партій, які не входять до складу уряду, становить понад 50 % від загальної кількості депутатів. Для затвердження і подальшого функціонування уряд меншості повинен отримати підтримку більшості у парламенті. Природним результатом виборів має бути формування більшості в парламенті, яка повинна відображати відповідну підтримку більшості виборців, надану партіям/виборчим блокам. Нездатність формування більшості є свідченням політичної кризи і ставить на порядок денний питання про дострокові парламентські вибори. Тобто, коли парламент нездатний сформувати більшість, тоді перед політичними акторами і країною в цілому постає альтернатива: формування уряду меншості, або дострокові вибори. Останній варіант передбачає дуже багато політичних невідомих і, крім того, він завжди може бути реалізований у випадку нездатності сформувати уряд меншості, або нездатності реалізовувати владу/негативних результатів діяльності цього уряду. Дисертант ґрунтовно аналізує причини та чинники утворення та існування урядів меншості. Після Другої світової війни третину від загальної кількості європейських урядів становили уряди меншості.

Визначальною характеристикою під час формування уряду є те, що уряд формується внаслідок системи взаємодії між партіями, які провели своїх представників до парламенту. Формування уряду традиційно передбачає послідовне проходження трьох стадій. Перша – охоплює вибори, коли визначаються партії, які будуть представлені в парламенті, а також рівень їхньої підтримки. Друга стадія – це процес міжпартійних переговорів, який визначає композицію майбутнього уряду, або одного з його варіантів. Третя – характеризує процедуру голосування в парламенті, або іншої дії, яка має характер вотуму довіри конкретному складу уряду та його програмі дій, внаслідок чого уряд отримує мандат для легітимної діяльності. Роль глави держави в умовах парламентської форми правління здатна суттєво зростати за умов ускладнення/обтяження додатковими проблемами процесу формування уряду. За умов напівпрезидентської форми правління вплив глави держави на процес формування уряду залежить від наявності/відсутності ситуації коґабітації. Від переговорного процесу залежить не лише створення уряду, а й перспективи його ефективної діяльності. Коаліційні уряди в європейських країнах формуються здебільшого на підставі принципу пропорційності або переговорів.

Сутність поняття урядової стабільності та її індикатори. По-перше, це повинна бути діяльність уряду під керівництвом того самого прем’єр-міністра; по-друге, збереження того партійного складу уряду, який отримав підтримку у парламенті; по-третє, це збереження первинного персонального складу членів уряду. Стабільність уряду буде також вимірюватися тривалістю його дії, починаючи від формального призначення/затвердження главою держави, або отримання підтримки у парламенті там, де ця процедура є необхідною, і до моменту відставки. У випадку відставки не має значення, що було причиною – закінчення терміну повноважень, визначених конституцією, чи дострокова відставка. Головними індикаторами, які свідчать про зміни в уряді, повинні слугувати: чергові/позачергові вибори; добровільний вихід зі складу уряду; втрата довіри парламенту урядом, як внаслідок голосування довіри, так і не довіри; рішення глави держави про відставку уряду/прем’єр-міністра, або члена уряду. На підставі цих індикаторів в роботі обчислено загальну кількість змін у складі урядів європейських країн за період 1960-2004 рр. Аналіз показників середньої тривалості урядів протягом терміну роботи парламенту дав змогу виділити три групи країн. Першу групу – становитимуть країни з високим рівнем показника (понад 60 %). До них належить: Швейцарія, Швеція, Нідерланди, Сполучене Королівство та Іспанія. До другої групи належать країни з найнижчим показником урядової стабільності – Італія, Франція та Фінляндія. Третю групу становитимуть країни з середнім рівнем стабільності. Вони складають найбільшу групу серед країн Західної Європи.


VI. Вплив виборчих систем на політичні системи

Демократичні вимоги щодо виборів. Процедури голосування та засади проголошення виборів. Під виборчою системою слід розуміти сукупність норм, які регламентують процес артикуляції виборчих переваг, які виявляються у кількості отриманих на виборах голосів і визначають механізми перетворення цих голосів у відповідну кількість депутатських мандатів. Сьогодні у державах Західної Європи існує широкий спектр виборчих систем, які зумовлюють відмінні наслідки для виборців політичних партій і блоків, а також і для цілої політичної системи певної країни.

Головні характеристики системи відносної більшості та двотурової систему більшості, позитивні і проблемні сторони цих різновидностей мажоритарної виборчої системи. Характерні ознаки пропорційної виборчої системи. Серед європейських країн можемо виділити такі різновиди пропорційної виборчої системи: по-перше, пропорційна виборча система з єдиним загальнонаціональним виборчим округом, яку застосовують у Нідерландах; по-друге, пропорційна виборча система з закритими списками; по-третє, пропорційна виборча система з преференціями; по-четверте, виборча система панашаж, яку застосовують у Швейцарії та Люксембурзі; по-п’яте, система єдиного перехідного голосу, яку застосовують в Ірландії та на Мальті. Досвід Німеччини та Італії з 1993 до 2005 року, коли в цій країні діяв різновид змішаної виборчої системи. Кожна виборча система є механізмом, інструментом здійснення демократії в країні, та формування інститутів влади в межах визначеної форми правління. Від політичної еліти країни залежить, які політичні наслідки повинні стати реальністю внаслідок застосування конкретної моделі виборчої системи. Саме політична еліта, оскільки вона приймає рішення в парламенті, повинна усвідомлювати всі позитивні та всі проблемні характеристики виборчих систем перед її вибором і в процесі трансформації.

Оцінка виборчої системи є оцінкою політичних наслідків, які отримує суспільство, внаслідок застосування конкретної виборчої системи. Сама оцінка є складним процесом, оскільки визначення наслідків застосування тієї або іншої системи не є однозначним з погляду головних політичних акторів. Варто зазначити, що оцінка виборчої системи передбачає врахування багатьох змінних, які можуть по- різному впливати на саму оцінку навіть під час двох підряд виборів, які відбуваються за незмінним виборчим законом. Виборчі системи важко розглядати як незалежний феномен, вони здебільшого є частиною складного комплексу політичної системи, внаслідок чого постійно зазнають впливів від інших компонентів, як і самі постійно різновекторно впливають. Серед базових оцінок виборчих систем домінують оцінки щодо забезпечення представництва та щодо рівня пропорційності/диспропорційності. Отже, виборчі системи здатні вирішально впливати на партійну систему країни, сприяючи великим, середнім або малим політичним партіям, стимулюючи збільшення або зменшення частки жінок, які беруть участь у політичному житті тощо. Кожний тип виборчої системи має власні переваги та недоліки, але всі існуючі сьогодні системи з їхніми плюсами та мінусами є іманентною частиною національних демократичних політичних систем, перебуваючи в складній мережі взаємозв’язків з політичними інститутами та механізмами.

Виборчі системи визначально впливають на кількість політичних партій у політичних системах власних країн. Найбільш повно дискримінаційний характер виборчих систем/виборчого закону виявляється в Сполученому Королівстві та Франції. В цих двох випадках мажоритарна виборча система створює сприятливі умови для найбільших політичних партій, суттєво обмежуючи менші партії щодо їхнього потрапляння до парламенту. Особливий випадок становить Швейцарія, де прийняття “Магічної формули” зумовило не лише стабілізацію партійної системи, а й позбавило перспектив малі партії на національній політичній сцені. Пропорційна виборча система сприяє забезпеченню високого рівня пропорційності виборів порівняно з системами відносної більшості та більшості з двотуровим голосуванням. Додаткові чинники, які сприяють зменшенню рівня диспропорційності, такі: запровадження загальнонаціонального виборчого округу та великих округів, другого рівня розподілу депутатських мандатів і стабільні характеристики партійної системи.

VII. Місце політичних партій у політичних системах
країн Західної Європи

Політичні партії є результатом і показником демократичного розвитку суспільства, виконуючи числені важливі суспільні функції. Визнання виняткової ролі політичних партій в організації та проведенні виборчого процесу, усвідомлення постійного зростання вартості виборів зумовили запровадження державного фінансування політичних партій. Внаслідок цього відбувається формування системи спільних інтересів політичних партій і держави, що сприяє перетворенню партій з інституту, який з’єднує державу та громадянське суспільство, у державно-суспільний інститут.

Феномен урядова партія/ії властиві парламентській і напівпрезидентській (змішаній) формам правління, які передбачають формування уряду на підставі створення більшості у парламенті. Конструкція урядової партії є своєрідним інтегратором двох систем – партії та уряду, коли керівники/представники партії, які формують уряд, одночасно займають вищі державні політичні посади. Внаслідок цього кожен конкретний уряд змушений вирішувати складну систему питань, пов’язаних із співвідношенням цілей і інтересів партій учасників, які одночасно є конкурентами на майбутніх виборах, за умов коаліційних урядів; партійної та державно-бюрократичної складової уряду тощо. Формування політичними партіями урядів також сприяє процесу одержавлення політичних партій. Такий процес, на нашу думку, поширюється на всі парламентські партії, які брали участь у формуванні уряду і які були в опозиції.

Формальна кількість зареєстрованих політичних партій не завжди коректно відображає партійну систему країни. Ця некоректність полягає в тому, що вплив на політичний процес чинять не всі зареєстровані партії, а лише обмежена їх кількість. Це зумовлює необхідність звернення до аналізу індексу “ефективна кількість політичних партій”. Порівняння даних дає підстави стверджувати, що в період з 1945 до 1990 років простежувалась тенденція до збільшення показника ефективної кількості політичних партій для всіх європейських країн. Щодо періоду 1990-94 років у Данії та Португалії відмічалось певне зменшення показника за умов продовження загального зростання індексу для решти країн. Починаючи з 1995 р., простежується тенденція поступового зменшення показника індексу. Причини та чинники, які зумовлюють це зменшення. Зазначені чинники та багато інших сприяли тому, що великі/старі політичні партії почали втрачати у 90-их роках голоси виборців, що дало підставу дослідникам заявляти про “кризу політичних партій”. Одночасно підтримка політичних партій почала все більше мати вибірковий, селективний характер. Окрім того, поряд з головними політичними партіями сформувалися менші за розмірами та політичним впливом політичні партії, які набули протягом багатьох виборчих кампаній значного політичного досвіду, навіть коли цей досвід складався з численних фактів невдалих за результатами для її членів і прихильників виборчих кампаній. Чинник часу сприяв природному політичному відбору, коли залишалися в політичному житті лише кращі, які були необхідні/відібрані виборцями, так само час зумовлював і їхню поступову еволюцію. Результатом цього, на наш погляд, стало зменшення показника ефективної кількості політичних партій у державах Західної Європи на початку нового століття/тисячоліття.

Починаючи з 90-их років ХХ ст., у державах Західної Європи відбувався поступовий процес зміни партійних систем. Цей процес порівняно з періодом 1945- початок 90-их років характеризується такими тенденціями:



  1. у 90-их роках простежується тенденція до зменшення відмінностей між партійними системами держав Західної Європи за показником ефективної кількості політичних партій;

  2. у середньому збільшилась кількість держав, де виборці надають великим (понад 15,0 %) партіям переважаючу підтримку;

  3. малі партії здебільшого пов’язані з новими суспільними викликами та суспільними групами, стабілізували підтримку виборців, яка допомагає їм закріпитися на політичній сцені власних країн;

  4. відходять у минуле двопартійні та дво – і півпартійні системи, домінуючим типом партійної системи для держав Західної Європи сьогодні стала багатопартійна система з обмеженим плюралізмом;

  5. внаслідок державного фінансування відбувається формування системи спільних інтересів політичних партій і держави, що сприяє перетворенню партій із з’єднувальної ланки між суспільством і державою у державно-суспільний інститут. Цьому процесові сприяє парламентська діяльність партій та формування ними урядів;

  6. “криза партій” як феномен, що характеризує стан розвитку партійних систем держав Західної Європи наприкінці ХХ ст., виявилась нетривалою або суто умовною. Політичні партії сьогодні продовжують залишатися провідними інститутами політичної системи;

  7. все це загалом дає змогу стверджувати про зменшення дистанції між партійними системами західноєвропейських держав і про наявність тенденції до зростання подібних характеристик між партійними системами держав цього регіону. Домінуючим напрямом для всіх партійних систем європейських країн є посилення центризму, рух лівих і правих у минулому політичних партій до центру;

  8. у середовищі лівих партій країн Європи за визначений період відбулися суттєві зміни. Якщо після Другої світової війни ці партії були представлені комуністичними та соціал-демократичними партіями за умови, що в південних країнах Європи домінували комуністичні партії, а в північних – соціал-демократичні, то наприкінці ХХ ст. домінуючими в усіх країнах стали соціал-демократичні партії. Натомість другою за силою впливу серед лівих партій стали – зелені. В програмно-ідейному плані соціал-демократичні партії мають тенденцію до переміщення в центр ліво-правого спектра, перетворюючись на ліво-центристські. Партії зелених виходять за межі традиційного ліво-правого поділу, оскільки вони уособлюють потсматеріальний напрям;

  9. для консервативних партій у програмно-ідейному плані властиве широке залучення засад лібералізму. Внаслідок цього родину консервативних партій можемо умовно поділити на дві групи, які між собою відрізняються за кількісними параметрами та за місцем у ліво-правому політичному спектрі. Консервативні партії північних/скандінавських країн відрізняються від партій цього спрямування інших європейських країн тим, що вони є меншими чисельно і за рівнем впливу та домінуючою ліберально-консервативною орієнтацією;

  10. правий спектр європейської політичної сцени сьогодні займають крайні праві партії. До головних їхніх характеристик належить антиіммігрантський та популістичний характер. Серед чинників, що призвели до появи цієї групи партій, варто зазначити симетричність відповіді на появу та діяльність партій “зелених”, відповідно постматеріалістичні проблеми та виклики.


VIII. Участь громадян у політичному житті країн Західної Європи

Участь громадян у виборах, ефект зміни виборчої підтримки. В європейських країнах простежується тенденція до поступового скорочення рівня участі громадян у виборах. Найбільш переломним етапом у цьому процесі стали 90-ті роки. Саме на цей час припадає найбільш відчутна зміна в підтримці виборцями політичних партій. Відбувається збільшення частки громадян, які голосують не за своєю соціально-груповою належністю, а на підставі індивідуальних характеристик.



Місце і роль референдумів у політичному житті європейських країн, тенденція зростання використання інституту референдуму в політичному житті більшості європейських країн, політичні наслідки застосування інституту референдуму. Еволюція участі громадян європейських країн у профспілкових організаціях. Визначено тенденцію скорочення частки членів профспілок та кількості профспілкових організацій. Основні тенденції протестної активності громадян, переведення існуючих акцій у переважаючий формат конвенційної діяльності. Особливість нового етапу – неокорпоративізму, його ролі в політичному житті європейських країн. Новий етап корпоратизму характеризується збереженням активної ролі держави. Зміна полягає в тому, що поряд з урядом почав впливати на процеси в економічній площині і парламент, що є цілком зрозумілим, з огляду на системи взаємовідносин парламентської більшості та уряду в європейських країнах. Провідним інститутом захисту прав громадян, гарантування їм можливості контролювати та впливати на діяльність/бездіяльність владних структур стали національні омбудсмени та інститут загальноєвропейського омбудсмена.
Література


  1. Алексеєнко І.В. Національні держави в умовах глобалізації світу: (політичні і правові аспекти): Монографія. – К.: Б.в.; Ніжин: Аспект – Поліграф, 2006. – 360 с.

  2. Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня: Мировой обзор: Учебное пособие / Сокр. пер. с англ. А.С.Богдановского, Л.А.Галкиной; Под ред. М.В.Ильина, А.Ю.Мельвиля. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 537 с.

  3. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.:АМУПП,1997. – 200 c.

  4. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч.посібник. – К.: Асоціація молодих українських політологів і політиків, 2000. – 200 с.

  5. Бурдяк Я. Політична культура країн Європи в контексті інтеграційних процесів: Монографія / Бурдяк В.І., Ротар Н.Ю. – Чернівці: Рута, 2004. – 328 с.

  6. Варзар І. Державна етнічна політика в політолого-етнологічних аспектах: історіологічний аналіз // Наук. Зап./ НАН України, Ін-т політ. І етнонац.дослідж. ім. І.Ф.Кураса. – 2006. – Вип.30, кн.1. – С.107-116.

  7. Вінничук Н. Типологія політичної опозиції // Політ.менеджмент. – 2007. – № 3. – С.51-59.

  8. Гелей С. Політико-правові системи світу: Навч.посібник / Гелей С., Рутар С., КендусО. – Львів: Львів. Комерц. Академія, 2002. – 224 с.

  9. Голосов Г.В. Сравнительная политология: Учебник. – Новосибирск: Изд.-во Новосиб. ун-та, 1995. –196 с.

  10. Горбатенко В.П. Політичне прогнозування: теорія, методологія, практика/ Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – К.: Генеза, 2006. – 394 с.

  11. Даль Р.А. Введение в теорию демократии. – М.: Наука и СП «Квадрат», 1992. – 158 с.

  12. Даль Р. Демократия и ее критики. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2003. – 567 с.

  13. Дербишайр Д.Д., Дербишайр Я. Политические системы мира: В 2 т. Том 1: Пер. с англ. – М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2004. – 512 с.

  14. Дербишайр Д.Д., Дербишайр Я. Политические системы мира: В 2 т. Том 2: Пер. с англ. – М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2004. – 496 с.

  15. Доган М., Пеласси Д. Сравнительная политическая социология / Пер. с англ. – М. : Социально-политический журнал. 1994. – 272 с.

  16. Дюверже М. Политические партии. – М.: Академический проект, 2000. – 558 с.

  17. Енциклопедія політичної думки. – К.: Дух і Літера , 2000. – 471 с.

  18. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. – К.: Основи, 1996. – 420 с.

  19. Іващенко О. Новий інституціоналізм в економічній соціології: теоретичні підвалини дослідницьких можливостей // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 1. – С.60-70.

  20. Ильин М.В. Сравнительная политология : научная компаративистика в системе политического знания // Полис. – 2001. – № 4. – С.162-175.

  21. Кармазіна М. Інститут президентства: походження та сутність феномена // Політичний менеджмент. – 2004. – № 3(6). – С. 36-50.

  22. Кармазіна М. Політичні інститути: питання методології дослідження // Історичний журнал. – 2004. – № 12. – С.3-8.

  23. Кармазіна М., Могилевець О. Становлення і розвиток порівняльної методології в політичних дослідженнях // Політичний менеджмент. – 2006. – № 5. – С.3-17.

  24. Кармазіна М., Щербакова О. Інститут” та “інституція”: проблема розрізнення понять // Політ.менеджмент. – 2006. – № 4. – С.10-19.

  25. Колесник К.О. Парламентська процедура в зарубіжних країнах: порівняльно-правовий аналіз / Нац.юрид.акад. України ім. Я.Мудрого. – Харків, 2003. – 19 с.

  26. Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. Монографія. – Львів: Видавництво “Червона Калина”, 2002. – 274 с.

  27. Кухта Б., Романюк А., Старецька Л., Угрин Л., Красівський О., Ткаченко Г. Політична наука: Словник: категорії, поняття і терміни. – Львів: Кальварія, 2003. – 500 с.

  28. Левенець Ю. А. Держава у просторі громадянського суспільства / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. — К. : Освітня книга, 2006. — 272 с.

  29. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: Сравнительное исследование. – М.: Аспект Пресс, 1997. – 288 с.

  30. Обушний М.І., Примуш М.В., Шведа Ю.Р. Партологія: Навчальний посібник / За ред. М.І.Обушного. – К.: Арістей, 2006. – 432 с.

  31. Павленко І. Правовий статус опозиції. Досвід розвинутих демократій і українські перспективи // Політ.менеджмент. – 2005. – № 5. – С.16-30.

  32. Патнам, Роберт Д. та ін. Творення демократії: Традиції громадської активності в сучасній Італії/ Р.Д.Патнам разом з Р.Леонарді та Р.Й.Нанетті; Пер. з англ. В.Ющенко. – К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. – 302 с.

  33. Пауел Дж.-Б. Сучасні демократичні країни. Участь у політичному житті, стабільність і насильство / Пер. з англ.: Христенко О.В., Горбатько В.К. – Харьков: Каравела, 2004.–288 с.

  34. Політична система сучасної України: особливості ставлення, тенденції розвитку / Редкол.: Ф.М. Рудич (голова) та ін. – К.: парламентське вид-во, 1998. – 211 с.

  35. Порівняльне правознавство. Порівняльна політологія: Систематичний бібліографічний покажчик / О.В.Кресін ( керівник авт. колективу), І.О.Кресіна, О.В.Батанов, О.Л.Бігич та ін. За редакцією О.В.Кресіна, І.О.Кресіної. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2002. – 311 c.

  36. Радченко О.В. Влада і вибори: інституційна взаємодія в демократичному суспільстві: Монографія. – Харків: Магістр, 2006. – 243 с.

  37. Романюк А., Поліщук Х. Становлення політико-порівняльних близькосхідних досліджень // Грані. – 2007. – №1. – С.135-138.

  38. Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. – Львів: ЦПД-«Астролябія», 2005. – 366 с.

  39. Романюк А. Політична могутність// Основи політології / За ред. Б.Кухти. Частина 2. –Львів: Вид-во “Кальварія”, 1997. – C.65-69.

  40. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем краін Західної Європи: інституційний вимір. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с.

  41. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних інститутів краін Західної Європи. – Львів: Вид.центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – 393 с.

  42. Романюк А. Становлення порівняльної політології та головні особливості методу поріняльних досліджень// Збірник наукових праць «Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку». – Львів: Вид-во НУ «Львівська політехніка». Вип.16. – 2005. – С.15-21.

  43. Романюк А. Сутність та основні підходи щодо визначення соціально-політичних поділів // Вісник. Соціогуманітарні проблеми людини. – 2005. – № 1. – С.41 -47.

  44. Романюк А. Типологія урядових кабінетів в країнах Західної Європи: порівняльний аналіз // Вісник Львівського університету. Серія : Філософські науки. – 2007. – Вип. 10. – С.235 – 244.

  45. Романюк А. Християнська демократія: стан та розвиток у ХХ ст. // Вісн. Львів. ун-ту. Філос. Науки. – 2003. – № 5. – С.324-333.

  46. Романюк А. Уряди меншості у системі урядів країн Західної Європи // Вісник Львівського університету. Серія : Міжнародні відносини. – 2006. – Вип.17. – С.88 - 94.

  47. Романюк А.С., Шведа Ю.Р., Шумельда Ю.Р. Політико-правові аспекти фінансування політичних партій: світовий досвід та Україна. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка. 2003. – 162 с.

  48. Рудич Ф. М., Балабан Р. В., Ганжуров Ю. С. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку. – К. : Парламентське вид-во, 2006. –412с.

  49. Рябіка В. Сучасна європейська соціал-демократія: досвід і проблеми // Політ. менеджмент. – № 6, 2005. – С.58-65.

  50. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. – К.: Тандем, 1996. – 240 с.

  51. Рябов С.Г. Державна влада: проблеми авторитету й легітимності. – К., 1996. –124 с.

  52. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів. Пер. з 2-го англ. вид. – К.:АртЕк, 2001. – 224 с.

  53. Серьогіна С.Г. Порядок формування уряду за різних форм правління // Пробл.законності. – 2004. – № 12. – С.3-8.

  54. Сіленко А.О., Коляденко В.А. Соціальна держава: тернистий шлях до визнання. – О.: ТЕС, 2002. – 286 с.

  55. Сморгунов Л.В. Современная сравнительная политология. Учебник. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – 472 с.

  56. Современная сравнительная политология: Хрестоматия. – М.: Московский общественный научный фонд, 1997. – 378 с.

  57. Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира / [Авт. Кол.: В.Бакиров, Н.Сазонов, В.Фисун и др.]; Ред. В.Бакиров, Н.Сазонов. – Харьков: ХНУ им. В.Н.Каразина, 2005. – 591 с.

  58. Таагепера Р., Шугарт М.С. Описание избирательных систем // Современная сравнительная политология: Хрестоматия. – М., 1997. – С.144-197.

  59. Троян С.С. Порівняльні політичні системи сучасності: Навч. Посіб. Для студ.вищ.навч.закл. – К.: НМЦВО, 2003. – 266 с.

  60. Участь громадян у політиці: західні концепції 1960-90-х років: Навч. посіб. / В.П.Скоблик. Ін-т держ.упр. та регіон.розв., Ужгород. Держ. ун-т. – Ужгород: Мистецька лінія, 1999.

  61. Фісун О. Типології політичних систем: основні підходи // Політ. менеджмент. – 2005. – № 5. – С. 39-50.

  62. Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний словник / Б.Кухта, А.Романюк, М.Поліщук; За ред. Б.Кухти. Вид.2-е, перероб. і доп. – Львів: Кальварія, 1997. – 288 с.

  63. Чернецкий Ю. Сучасний інституціоналізм як напрям соціологічного теоретизування // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 3. – С.33-45.

  64. Чилкот Р.Х. Теории сравнительной политологии. В поисках парадигмы / Пер. с англ. – М.: ИНФРА М, Издательство “Весь мир”, 2001. – 560 с.

  65. Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. – К.: Основи, 1993. – 143 с.

  66. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. – К., 1995. – 136 с.

  67. Шаповал В.М. Державний лад країн світу – К.: Український Центр Правничих Студій, 1999. – 320 с.

  68. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем: Навч. посібник. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 528 с.

  69. Шведа Ю. Політичні партії: Енциклопедичний словник. – Львів: Астролябія, 2005. – 488 с.


Питання для контролю


  1. Сутність та причини утворення порівняльної політології.

  2. Основні етапи розвитку порівняльної політології.

  3. Сутність та основні характеристики порівняльного методу.

  4. Головні характеристики неоінституціоналізму.

  5. Сутність та основні характеристики поняття соціополітичного поділу.

  6. Соціополітичний поділ на соціально-економічній основі.

  7. Еволюція поняття «клас», особливості сучасного «робітничого» класу.

  8. Соціополітичний поділ на етномовній основі.

  9. Особливість соціополітичного поділу на етномовній основі в Бельгії.

  10. Особливість соціополітичного поділу на етномовній основі в Сполученому Королівстві.

  11. Особливість соціополітичного поділу на етномовній основі в Іспанії.

  12. Феномен міграції до країн Західної Європи, як підстава формування нового соціополітичного поділу.

  13. Соціополітичні поділи на релігійній основі.

  14. Особливість соціополітичного поділу на релігійній основі в Сполученому Королівстві.

  15. Характеристика християнських партій в країнах Західної Європи.

  16. Територіальна основа соціополітичних поділів.

  17. Особливості політичних систем федеративних держав європейських країн.

  18. Унітарні держави у Західній Європі.

  19. Соціополітичний поділ «нової політики».

  20. Позиція глави держави у конституційних монархіях.

  21. Президент як глава держави.

  22. Вимоги до кандидатів на посаду президента в країнах Західної Європи.

  23. Права та обов’язки президентів європейських держав.

  24. Особливості парламентської форми правління в європейських країнах.

  25. Особливості напівпрезидентської форми правління в європейських країнах.

  26. Сутність та класифікація парламентів європейських країн.

  27. Типологія та роль комісій парламентів європейських країн.

  28. Місце і роль партійних фракцій в діяльності парламентів європейських країн.

  29. Особливість верхніх палат парламентів європейських країн.

  30. Однопалатні парламенти у державах Західної Європи.

  31. Двопалатні парламенти у державах Західної Європи.

  32. Функції парламентів європейських країн.

  33. Місце і роль опозиції в політичних системах парламентів європейських країн.

  34. Особливості системи поділу влад в європейських країнах.

  35. Сутність та особливості глави уряду в європейських країнах.

  36. Типологія урядових кабінетів у країнах Західної Європи.

  37. Характеристика однопартійних урядів більшості.

  38. Причини існування та особливості урядів меншості.

  39. Процедури та чинники формування коаліційних урядів.

  40. Оцінка урядової стабільності в країнах Західної Європи.

  41. Значення виборчих систем в демократичному розвитку європейських країн.

  42. Мажоритарна виборча система в європейських країнах.

  43. Пропорційна виборча система в європейських країнах.

  44. Змішана виборча система в європейських країнах.

  45. Питання диспропорційності виборчих систем в європейських країнах.

  46. Особливості інституту політичних партій в європейських країнах.

  47. Поняття урядової партії в європейських країнах.

  48. Еволюція партійних систем в європейських країнах.

  49. Еволюція комуністичних партій в європейських країнах.

  50. Еволюція соціал-демократичних партій в європейських країнах.

  51. Партії зелених в європейських країнах.

  52. Основні тенденції розвитку лівих партій в європейських країнах.

  53. Основні тенденції розвитку партій центру в європейських країнах.

  54. Еволюція ліберальних партій в європейських країнах.

  55. Еволюція консервативних партій в європейських країнах.

  56. Феномен крайніх правих політичних партій.

  57. Інститут омбудсмена в європейських країнах.

  58. Інститут неокорпоративізму в європейських країнах.

  59. Стан та тенденції розвитку профспілкового руху в європейських країнах.

  60. Форми участі громадян в політичному житті європейських країн.

  61. Характеристика політичної системи Австрії.

  62. Характеристика політичної системи Бельгії.

  63. Характеристика політичної системи Данії.

  64. Характеристика політичної системи Греції.

  65. Характеристика політичної системи Ірландії.

  66. Характеристика політичної системи Італії.

  67. Характеристика політичної системи Іспанії.

  68. Характеристика політичної системи Нідерландів.

  69. Характеристика політичної системи Німеччини.

  70. Характеристика політичної системи Норвегії.

  71. Характеристика політичної системи Португалії.

  72. Характеристика політичної системи Сполученого Королівства.

  73. Характеристика політичної системи Франції.

  74. Характеристика політичної системи Фінляндії.

  75. Характеристика політичної системи Швеції.

  76. Характеристика політичної системи Швейцарії.

  77. Вплив процесу європейської інтеграції на політичні системи країн Західної Європи.

  78. Порівняльний аналіз партійних систем Сполученого Королівства та Німеччини.

  79. Порівняльний аналіз партійних систем Франції та Швеції.

  80. Порівняльний аналіз партійних систем Бельгії та Швейцарії.

  81. Порівняльний аналіз позиції глави держави Франції та Німеччини.

  82. Порівняльний аналіз позиції глави держави Італії та Іспанії.

  83. Порівняльний аналіз позиції глави держави Швейцарії та Австрії.

  84. Порівняльний аналіз виборчих систем Сполученого Королівства та Ірландії.

  85. Порівняльний аналіз виборчих систем Італії та Німеччини.

  86. Порівняльний аналіз виборчих систем Швейцарії та Франції.

  87. Порівняльний аналіз парламентської форми правління в Сполученому Королівстві та Італії.

  88. Порівняльний аналіз напівпрезидентської форми правління у Франції та Австрії.

  89. Порівняльний аналіз напівпрезидентської форми правління в Ірландії та Португалії.

  90. Порівняльний аналіз форми правління у ФРН та Нідерландах.

КУРС "ІСТОРІЯ ТА ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ"
Модуль 1. Партологія як наука та навчальна дисципліна.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка