Програма фахових вступних випробувань з політології для вступників у Львівський національний університет імені Івана Франка



Сторінка8/19
Дата конвертації29.12.2016
Розмір3.75 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

КУРС "ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ"

І. “Теоретико-методологічні засади порівняльного аналізу
політичних систем”

Порівняльна політологія пройшла своє конституювання та розвивалась одночасно зі становленням політичної науки і в своєму розвитку пройшла три етапи. Перетворення порівняльної політології в самостійну галузь політичної науки відбулося в межах другого етапу, який розпочався в 50-их роках ХХ ст. Цей етап характеризувався поступовою абсорбацією порівняльного методу більшістю галузей політичної науки. Третій етап бере початок з середини 70-их років і характеризується плюралізмом методологічних підходів, теорій та концепцій, які використовують для проведення порівняльних досліджень.

Основні підходи в структурі порівняльного методу: вивчення окремого випадку, бінарний аналіз, порівняння подібних і контрастних країн. Питання концептуальної правдивості, сутність якої полягає у тому, що будь-які теорії, або теоретичні конструкції дещо обмежені, тобто вони здебільшого мають валідність лише щодо певної кількості випадків і, в жодному разі, не щодо всіх без винятку прикладів політичного життя. Оскільки абсолютна більшість порівняльних досліджень передбачає аналіз емпіричних матеріалів, то порівняльне дослідження стосується трьох груп емпіричних явищ. Перша група – це явища, які безпосередньо вивчають і на підставі яких роблять узагальнення/висновки. Друга група – явища, які за своїми параметрами подібні з тими, які безпосередньо були предметом дослідження. Третя група – весь клас явищ, щодо яких існує принаймні певна подібність у характеристиках.

Новий інституціоналізм, як самостійна теоретико-методологічна парадигма, став логічним підсумком і продовженням попереднього етапу розвитку політичної науки та порівняльної політології. Новий інституціоналізм або “критичний інституціоналізм” сприяв, на відміну від старого інституціоналізму, залученню до аналізу не лише найсуттєвіших інститутів – держава, уряд, парламент, партії та бюрократія, а й інститутів “другого порядку”, а також неформальних інститутів. Поняття критичний не є другорядним у цьому трактуванні. Воно засноване на постулаті, що відбувається не просте повернення до вивчення інститутів і протиставлення пріоритетності поведінки (що властиве біхевіоризму), а підкреслює, що звернення до категорії політичних інститутів відбувається одночасно з вивченням поведінки діючих політичних акторів, яка переважно вивчається у системі координат теорії раціонального вибору. Тобто, в цьому випадку не відбулося відкидання головних засад біхевіоризму, вони залишаються далі актуальними і потрібними. Загальною характеристикою, що об’єднує усі існуючі різновиди неоінституціоналізму у певну цілісність, є те, що вони вважають інститути центральним компонентом політичного життя. Відповідно аналіз політичного простору варто починати з інститутів, а не громадян, соціальних груп. Новий інституціоналізм наголошує на вирішальній ролі інститутів щодо детермінування поведінки індивідів і саме інститути зумовлюють регулярність політичної поведінки акторів. Подібного рівня регулярності не могло б бути за умови відсутності політичних інститутів.

Отже, загальним у зазначених визначеннях політичного інституту є те, що вони (інститути – А.Р.) є певним структурним утворенням, яке задає параметри для взаємовідносин у суспільстві, регламентуючи політичну діяльність. Як своєрідний механізм впорядкування та управління політичними процесами політичні інститути охоплюють структуру/ організацію; систему прийнятих в інституті норм, цінностей, або таких, які визнає цей інститут (це може бути також нехтування існуючими правовими нормами у країні); зразки поведінки/взаємовідносин, відповідно функції, які виконує цей інститут у суспільстві; засоби та механізми з допомогою яких інститут функціонує. Саме політичні інститути забезпечують стабільність політичної системи і можна розглядати їх як елементи цілої системи. Політичні інститути можуть бути одночасно формальними та неформальними. У дисертації зазначається, коли йдеться про конкретні політичні інститути, то треба враховувати, що вони поєднують принаймні три площини. Перша – загально-методологічна – передбачає ті спільні характеристики, які властиві цьому інституту незалежно від дії різних чинників. Друга площина передбачатиме спільні характеристики цього інституту, які властиві групам країн із певними спільними характеристиками, наприклад, у випадку інституту президента – формою правління – президентською, змішаною (напівпрезидентською) та парламентською. Третя площина відображатиме національні особливості цього інституту.

Оскільки політичне життя надзвичайно динамічне і в ньому відчуваємо дію багатьох чинників, то це накладає відбиток і на самі інститути. Вони також перебувають у постійному стані змін – нові люди, новий характер відносин між людьми, нові проблеми тощо. Отже, інститути мають певний рівень постійності, тобто досить широкі межі, в яких відбуваються інституційні зміни: плановані та несподівані, які наперед не передбачені. На інститути впливають і зовнішні щодо них події/виклики. Зміни/події в оточенні щодо інституту визначають для нього набір можливостей і загроз. Відповіді на ці виклики передбачають внутрішньоінституційні зміни, сам розвиток або занепад інституту.

Сьогодні головними підходами щодо концептуального трактування поняття політична система є: структурно-функціональний, кібернетичний та інституційний. Фактично всі виділені підходи взаємодоповнюючі, оскільки кожен з них робить наголос на певних характеристиках політичних систем, підходить до аналізу політичної системи зі свого погляду. Тому їх не можна розглядати у форматі “або – або”, а саме як взаємодоповнюючі, разом вони дають змогу побачити/зрозуміти такий феномен комплексно. Зазначається, що в дисертаційному дослідженні політична система розглядається у форматі неоінституціоналізму як цілісність, яка складається з формальних і неформальних інститутів та груп, відрізняється від оточення і постійно з ним взаємодіє.

Політичні системи країн Західної Європи характеризуються значною різноманітністю, яка зумовлена відмінностями у формах правління, територіального устрою, історичних особливостях еволюції тощо. Відповідно, процес розвитку суспільства іманентно передбачає кількісні та якісні зміни в системі політичних інститутів, які на певному етапі здатні призводити до якісних змін у національній політичній системі. Внаслідок цього політичні інститути запропоновано розглядати в форматі індикаторів політичних змін національних політичних систем.
ІІ. Основні соціополітичні поділи у державах Західної Європи

Еволюція концепції соціополітичного поділу, яку вперше сформулював С.Ліпсет і С.Роккан. Соціополітичний поділ передбачає інтеграцію соціальної групи/груп і політичної партії/партій, коли ідентифікація індивіда зі своєю соціальною групою буде передбачати наступний партійний вибір та коли партія стає інституційним представником інтересів цієї соціальної групи на політичній арені. Головним індикатором, який свідчить про перетворення певного існуючого соціального поділу, представленого відповідними групами у соціополітичний поділ, є виникнення зв’язку між групою та політичною партією, або іншим політичним інститутом, який буде виступати представником інтересів цієї групи. Другим індикатором має бути часовий вимір – тривалість соціополітичного поділу. Отож, про наявність у суспільстві соціополітичного поділу можемо говорити лише тоді, коли означений зв’язок є тривалим у часі. Оскільки поняття тривалість досить відносне, то стосовно соціополітичного поділу мінімальним часом, на наш погляд, повинен бути період у два парламентські терміни. Тобто, цей період повинен засвідчити, що зв’язок певної політичної партії і відповідної/них соціальної групи/груп під час одних виборів не був випадковістю або кон’юнктурою.

Процес трансформації соціально-групового поділу у соціально-політичний проходить, на наш погляд, три стадії: латентну, ідентифікаційну та інституційну. Формування соціополітичного поділу передбачає, що процес поєднання групової окремішності та відповідного політичного інституту повинен стосуватися більше ніж одного суб’єкта. В такому випадку для остаточного оформлення конструкції соціополітичного поділу треба, щоб сторонами були як мінімум два актори, які поєднують соціально-групові та політично-інституційні частини. Свідченням остаточного формування соціополітичного поділу є наявність політичних партій, які обстоюють інтереси принаймні двох соціальних груп протягом тривалого часу.
ІІ.І. Соціально-економічна основа соціополітичних поділів

Еволюція поняття “клас,” основні підходи до цього поняття на сучасному етапі. Зміни, які сталися щодо категорій занятого населення у сфері промисловості, сільского господарства та сервісу. Суттєві зміни відбулися у кожній із названих категорій, зокрема соціальна група людей зайнятих у промисловості відчутно зменшилась і займає другу позицію серед зайнятого населення країн Західної Європи. Простежується також певна відмінність регіонального плану, оскільки кількісні показники частки зайнятого населення в промисловості у країнах Північної Європи нижчі, ніж у південних країнах. Cьогодні до зайнятих в промисловості належать працюючі на виробництві, будівництві та гірництві. Об’єктивні економічні зміни в країнах Західної Європи і зростання рівня життя населення європейських країн дали змогу зняти з порядку денного низку традиційних “матеріальних” питань, які хвилювали працівників сфери промисловості протягом ХІХ – першої половини ХХ ст. За широким спектром характеристик – характер праці, умови праці, рівень доходів і соціальний захист, спосіб і рівень життя працівників промисловості з кінця ХХ ст. мало чим відрізняється від представників середнього класу. Внаслідок цього поняття “соціально-економічна складова” коректніше відображає суть соціальної основи соціополітичного поділу, ніж термін “класова”. Категорія населення, зайнятого в сільському господарстві помітно зменшилась, натомість група зайнятих у сфері сервісу суттєво збільшилась і займає сьогодні першу позицію в категорії зайнятого населення.



Стан та еволюція змін кількісних параметрів зайнятого населення не є самодостатньою характеристикою, слід враховувати суб’єктивне сприйняття громадянином своєї позиції, положення власної професійної групи, цілого суспільства в системі координат суспільної рівності/нерівності. Для характеристики рівня суспільної нерівності в політичній науці традиційно використовують індекс Джіні (Gini) – статистичний показник, який виявляє рівень розшарування населення країни на підставі рівня річного доходу. Зіставлення показників індексу за період від 1960 р. щодо зазначених країн доводить, що не простежується жодної лінійної залежності між якісними змінами в структурі соціальних груп і рівнем суспільної нерівності. Показники для 60-их років та 2006 р. майже ідентичні. Соціополітичний поділ на соціально-економічній (класовій) основі властивий усім без винятку країнам Західної Європи. Важливою особливістю цього поділу є невпинне зменшення частки робітничого класу, але низка суспільних проблем, пов’язаних із становищем у західних суспільствах найманих працівників, буде ще досить довгий час сприяти актуалізації цього соціополітичного поділу. Наступна особливість цього поділу полягає у тому, що політичну складову після падіння Берлінської стіни представляють лише соціал-демократичні партії. Комуністичні партії у багатьох державах перестали отримувати підтримку виборців на парламентських виборах і зникли або зійшли на маргінес політичної сцени. У тих державах, де вони продовжують діяти, рівень їхньої підтримки не дає їм змоги впливати на політичне життя. Простежуються також певні регіональні відмінності: в країнах Північної Європи порівняно з країнами Південної – значно менша частка населення зайнята в сфері промисловості і значно більша в сфері сервісу, також північним країнам властивий нижчий рівень суспільної нерівності.
ІІ.ІІ Етномовна основа соціополітичних поділів.
Теоретико-методологічні особливості поняття етнічна група. Обґрунтовання доцільності використовувати поняття – етномовна група. Воно дає підстави не звертатися до пошуку однієї корінної нації, як наприклад у випадку Бельгії і Швейцарії, а розглядати всі етномовні спільноти як етнічні групи. Досить часто етномовні групи сконцентровані і проживають у межах певного/окремого регіону, відповідно етномовні особливості в цьому випадку посилюються, інтегруються з територіальними, досить часто й іншими характеристиками, створюючи складний конгломерат групових особливостей. Однак регіональні особливості не завжди автоматично свідчать про присутність етномовних відмінностей. Прикладом може слугувати особливий регіон в Італії – Паданія, або Баварія в ФРН, де населення має багато особливостей, проте не використовує національну мову, хіба можна говорити про наявність у мешканців зазначених регіонів особливих діалектів. В цьому підрозділі аналізуємо групи, в основу яких покладено етномовні та етнічні відмінності. В першому випадку соціальна група буде характеризуватися одночасно етнічними та мовними відмінностями щодо інших груп. В другому випадку – розглядатимемо групи, які будуть мати етнічні відмінності, але не будуть передбачати відмінностей у мові (ірландці та англійці в Сполученому Королівстві).

На підставі аналізу змін показників індексу етномовної фрагментації можна виділити декілька умовних груп (від 0 до 1). Групу з найвищим показником етномовної фрагментації – понад 0,5 становлять Бельгія і Швейцарія; наступну групу з середнім показником – від 0,3 до 0,5 становлять – Іспанія, Сполучене Королівство та Франція; решта країн мають низький або дуже низький показник цього індексу. Становище та відносини між етномовними та етнічними групами у Бельгії, Швейцарії, Іспанії, Сполученому Королівстві та Франції. Попри присутність у всіх европейських країнах багатьох різноманітних етномовних груп, групові мовні та етнічні відмінності не призвели до формування та актуалізації етномовної ідентифікації і переростання її в площину політичного представництва в більшості країн. Сьогодні соціополітичні поділи на етномовній основі сформувалися лише в Бельгії, Сполученому Королівстві та Іспанії. Наявність цього типу поділу суттєво впливає на політичне життя зазначених країн (у випадку Сполученого Королівства та Іспанії призводить до суттєвого політичного протистояння на регіональному рівні).


ІІ.ІІІ. Феномен міграції до країн Західної Європи як підстава формування нового соціополітичного поділу.

Сутність міграційних процесів в європейських країнах від завершення Другої світової війни. Початок 90-их років став рубіжним у розвитку еміграційно-імміграційних процесів. Саме тоді в’їзд до країн Західної Європи став перевищувати виїзд з цих країн. Міграційні процеси властиві всім європейським країнам без винятку, проте вони мають різний характер і різну інтенсивність. Активне прискорення в’їзду до країн Європи припало на початок 90-их років минулого сторіччя і відбувалось нерівномірно щодо конкретних країн. Лідерами по “в’їзду” на початку 90-их років були Греція та Німеччина, надалі “сплески” простежувались щодо Іспанії та Португалії. З 2000 р. відносно стабільні високі темпи імміграції властиві Ірландії. Дані на 2007 р. свідчать про стабілізацію імміграційних процесів щодо всіх європейських країн без винятку. Результатом активної імміграції стала присутність в європейських країнах постійно зростаючої частки представників інших країн, які відрізнялися цивілізаційно і мали суттєві проблеми з інтеграцією. В низці країн іммігранти, переважно з мусульманських країн, вийшли на перше місце серед етнічних груп, які належать до некорінного населення. Постійне збільшення частки іммігрантів, особливо нелегальних, спровокувало перетворення цього питання у важливу внутрішньополітичну проблему багатьох країн Західної Європи. Політичний аспект цієї проблеми полягає в тому, що з початку 90-их років минулого століття в європейських країнах, де були найбільш чутливими ці питання, почали виникати нові крайні праві політичні партії. Однією з головних характерних рис був антиіммігрантський характер. Незважаючи на “молодість” цих партій, вони почали отримувати досить високий рівень підтримки серед виборців.

Формування нового соціополітичного поділу в етнополітичній площині у таких країнах: Австрія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Франція та Швейцарія. Соціально-груповою основою цього поділу є наявність значної кількості іммігрантів у цих країнах. Вже сьогодні суттєві соціополітичні відмінності простежуються між тими, хто виступає проти присутності у власних країнах значних груп іммігрантів, і рештою населення, яке поки що дотримується загальнодемократичних позицій з цього питання. Безумовно, ми не можемо ще стверджувати про остаточну сформованість нового соціополітичного поділу на підставі ставлення до іммігрантів, оскільки немає політичних партій, які б представляли інтереси етнічних груп імміграційного походження як цілого. Антиімміграційну складову на політичній сцені представляють партії крайньо правого популістського спрямування. Партії ліберально-демократичного спрямування, які їм протистоять, відстоюють, на нашу думку, не конкретні інтереси груп іммігрантів, а загальнодемократичні засади організації суспільного життя, плюралізм і мультикультурність в організації європейських суспільств. Однак протистояння між цими двома групами вже сьогодні має соціополітичний характер. Існуюча перспектива подальшого збільшення в європейських країнах кількості іммігрантів з неєвропейських країн, особливо тих, що належать до інших цивілізацій, дає підстави передбачити усталення цього типу соціополітичного поділу у зазначених країнах і поширення на інші європейські країни.
ІІ.IV Релігійна основа соціополітичних поділів.

Місце релігійних конфесій та індивідуальної релігійності в політичному житті. Порівняння змін у конфесійному розподілі між державами Західної Європи засвідчує, що для більшості з них властиві такі тенденції: по-перше, зменшення в абсолютних показниках відсотка прихильників домінуючої/домінуючих конфесій; по-друге, поява і вихід в “лідери” представників мусульманської конфесії. В Бельгії, Греції та Франції вірні ісламу за кількістю прихильників вийшли на другу позицію серед конфесійних громад; по-третє, зростання частки тих, щодо кого не визначена конфесійна належність, або хто себе кваліфікує як “невіруючий”.

Аналіз країн з допомогою індексу релігійної фрагментаризації свідчить про суттєве зростання цього рівня. На підставі оцінки показника індексу можемо виділити три групи країн. Перша група охоплює країни з високим рівнем релігійної гомогенності. До цієї групи належать : серед католицьких держав – Іспанія, Португалія, Ірландія та Бельгія; православна Греція; серед протестантських держав – Данія, Фінляндія, Норвегія та Швеція, яким властивий майже ідентичний показник індексу. Другу групу становлять держави з найбільшою релігійною різноманітністю, тобто їм властива наявність одночасно декількох співмірних за впливом конфесійних груп: Нідерланди, Німеччина та Швейцарія, де показники індексу перевищують 60%. Третю групу становлять країни, які позиціонуються між першими двома групами, проте показники індексу для цих країн та динаміка зростання індексу свідчать, що в цих країнах збільшується релігійна гетерогенність. Показники Австрії ставлять її за межу нашої умовної сепарації на групи, хоча вона ближча до країн третьої групи. В Європі простежується наявність чіткої лінії конфесійного поділу країн, коли північ є протестантською, південь – католицьким, а лінія поділу між цими двома групами країн проходить через Нідерланди, Німеччину та Швейцарію, які найбільш гетерогенні у конфесійному плані. До “рубіжної” групи країн у географічному плані та за показниками індексу релігійної фрагментації можна зарахувати Сполучене Королівство та Францію.

Розвиток партій християнського спрямування та їхній зв’язок із конфесійними групами. Комплексний аналіз цього питання допоміг зробити висновок, що соціально-політичний поділ на основі протистояння церкви і світської держави, який відзначали С.Роккан та С.Ліпсет в середині ХХ ст. для багатьох європейських країн, сьогодні став малопомітним. Християнські політичні партії перестали бути моноконфесійними, в своїх програмах вони головну увагу приділяють актуальним суспільним проблемам і внаслідок цього мало чим відрізняються від інших політичних партій. Водночас у суспільстві сформувалися додаткові групові поділи, які засновуються на різному ставленні громадян до цілої низки суспільних проблем: аборти, розлучення, одностатеві шлюби, адаптація гомосексуальними родинами дітей, проблема евтаназії. Ці питання набули політичного виміру внаслідок протистояння між правими/християнськими та лівими партіями. Додатковим питанням, яке сьогодні опинилося в площині протистояння і має відношення до конструкції поділів на релігійній основі, стало ставлення до послідовників ісламу, які постійно та тимчасово проживають на території національних країн. Якщо в європейських країнах держава і церква відділені, рівень релігійності більшості корінного наслення низький (середній показник відвідування релігійної служби щодо європейців становить 20%), то для іммігрантів мусульман властива інша практика. З огляду на релігійну специфіку, яка підкріплюється концентрованим проживанням в умовах переважаючої, принципово відмінної мовно, культурно та релігійно більшості, іммігранти мусульмани характеризуються високим рівнем релігійності. Внаслідок цього іслам стає домінуючим регулятором групового та особистого життя, поведінки іммігранта мусульманина, враховуючи зовнішній вигляд, одяг тощо. Це призводить до формування протиріччя між світським характером європейського суспільства і клерикально залежною поведінкою спільнот іммігрантів – визнавців ісламу. Громадяни європейських країн, які не бажають, щоб в їхніх містах будували мечеті з мінаретами, щоб в цих мечетях проповідували на арабській, а не на національній мові, щоб у публічних установах вони зустрічали службовців в одязі, який має релігійний контекст тощо, несподівано зрозуміли, що вони мають спільне коріння в християнстві. Внаслідок цього християнська спадщина починає тісно поєднуватися з національною історією, культурою, традиціями та звичаями. Тому такий поділ набуває характеру релігійно-культурного і близько пов’язаний з іншим типом соціополітичного поділу на етномовній основі.


ІІ. V Територіальна основа соціополітичних поділів.

Під територіальною основою соціополітичного поділу треба розуміти відмінності між групами людей, які склалися за територіальною ознакою і є базою для наступної політичної інституціоналізації. Тобто, ключовим індикатором поняття регіон є, по-перше, певна територія, яка географічно виокремлюється зі складу загальної території країни; по-друге, населення, що проживає на цій території та має певні спільні характеристики щодо решти населення цієї країни. Третім індикатором повинна бути самоідентифікація або самоусвідомлення наявності у цієї групи людей певних особливостей, які відрізняють їх від загалу. Фактично цей індикатор передбачає переважання регіональної самоідентифікації над загальнонаціональною. Регіональна ідентичність може ґрунтуватись на особливостях мови, культури, історії тощо. Переважно вона призводить в майбутньому до створення громадських організацій і політичних партій. Існування подібних інституційних утворень пов’язане з наявністю гомогенних територіальних груп і відповідним рівнем їхнього розвитку, а також з існуванням у країні демократичного суспільства, де можлива така інституалізація. Проведений аналіз ситуації в основних регіонах європейських країн дав змогу констатувати, що регіональна основа соціополітичного поділу серед європейських країн сьогодні є лише в Італії, хоча рівень напруги, завдячуючи референдуму 2006 р., відчутно зменшився. Одночасно в Бельгії, Іспанії та Сполученому Королівстві регіональні відмінності і відповідне партійне протистояння накладаються на систему етномовного поділу та внаслідок цього взаємно підсилюються.


ІІ. VI Соціополітичний поділ “нової політики”

Соціально-економічні та демократичні перетворення в європейських країнах після Другої світової війни призвели до формування суспільних груп зорієнтованих на постматеріалістичні цінності. Це призвело до становлення “нових” політичних партій, які за своїми інтересами, цінностями суттєво відрізняються від “старих”/традиційних політичних партій. “Нові” партії, з одного боку, протистоять “старим”, з іншого – поділені між собою на два опозиційні блоки, констатуючи цим протистоянням соціополітичний поділ “нової політики”. В інституційному плані такий поділ дуже близький до поділу на міграційній основі.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка