Процес “реміфологізації” в сучасній культурі



Скачати 115.16 Kb.
Дата конвертації22.04.2017
Розмір115.16 Kb.


Стоян Світлана Петрівна,

кандидат філософських наук,

науковий співробітник Благодійної організації

“Центр практичної філософії”,

директор проекту “Філософія природи”
Процес “реміфологізації” в сучасній

культурі

Ми народилися у часи великих змін. Залишилось позаду століття ХХ, розпочалось нове тисячоліття. Для одних це стало межею для підведення підсумків, а для інших точкою нового відліку. Невипадково, що подібні часи викликають особливе посилення потреби переосмислення, аналізу усього, що відбувається, починаючи із повсякденного життя і закінчуючи процесами більш глобального порядку. Не є виключенням і сучасна культура, яка потребує від нас нового розуміння і глобального наукового дослідження.

На початку століття XXI ми постійно чуємо з боку науковців про кризу культури. Нажаль, існують усі підстави, щоб стверджувати подібне, але, на мою думку, не варто вдаватися до крайнощів. Не варто не помічати тих позитивних процесів, тих здобутків, завдяки яким сучасна культура не може змальовуватися тільки у кризово-брутальних тонах. У цьому контексті варто звернутися хоча б до процесу “реміфологізації”, який розпочався у ХХ столітті й ознаменував народження нової, свіжої хвилі в історії світової культури.

Така суттєва зміна в “системі координат” у напрямі від “деміфологізації” до “реміфологізації” безпосереднім чином пов’язана із свідомим зверненням митців до міфологічної традиції, класичного міфу, трансформація якого призвела до народження сучасного міфологізму. Завдяки суттєвому прогресу в розробці цієї проблематики, численним “теоріям міфу”, які виникли у ХХ столітті, з’явилась можливість більш ретельно дослідити процеси “реміфологізації” в сучасній культурі та визначити роль і місце цього феномену в культурному житті суспільства. Тому абсолютно справедливо буде зазначити, що проблема співвідношення міфу й культури, міфу й філософії, залишається актуальним об’єктом сучасних наукових досліджень.

Щодо ступені розробленості даної проблематики, треба зазначити, що сучасна культура включає в себе різні парадигми тлумачення міфу: а). компаративну (Ж. Ф. Лафіто, Дж. Віко, І. Г. Гердер, Ф. В. Й. Шеллінг, брати Гримм); б). лінгвістичну (А. Кун, В. Манхорд, М. Мюллер, В. Шварц); в). апологетичну (Ф. Ніцше); г). антропологічну (Е. Ленг, Г. Спенсер, Е. Тейлор); д). ритуалістичну (від Дж. Фрейзера до кембриджської школи міфології); е). функціональну: (Б. Малиновський); ж). афективно-асоціативну (М. Еліаде, Дж. Кемпбелл, З. Фрейд, К. Г. Юнг,); з). соціологічну (Е. Дюркгейм, Л. Леві-Брюль); і). символічну (Е. Кассірер, С. Лангер); к). структуралістську (Р. Барт, К. Леві-Стросс); л). герменевтичну (Г. Гадамер).

У другій половині ХХ ст. було проведено багато різноманітних досліджень з метою вивчення процесу “реміфологізації” такими вченими як О. Ф. Лосєв, Ю. М. Лотман, Е. М. Мелетинський, А. М. Панченко, І. П. Смирнов, В. Н. Топоров, Б. А. Успенський, І. Г. Франк-Каменецький, О. М. Фрейденберг та інш.

На базі проведених досліджень можна стверджувати, що основними ланками цього процесу стають не суто апологетика міфу, а, по-перше, визнання міфу вічно живим началом, який виконує практичну функцію і в сучасному суспільстві, по-друге, виділення в самому міфі його зв’язків з ритуалом та концепцією вічного повторення і, особливо, по-третє, максимальне зближення міфу з ідеологією, психологією, а також з мистецтвом.

При зміні культурної парадигми, класична архаїчна міфологія не зникає з ментальної традиції, а постає матеріалом для переосмислення у процесі становлення нових філософських форм мислення, інструментом символічного моделювання, художньої метафорики та ін. Образні системи міфології входять до золотого фонду як західної, так і східних культур, виступаючи змістовно універсальним та аксіологічно значущим культурним кодом. Стосовно сучасної культури можна говорити про переосмислення та нове тлумачення міфологічних образів. Міфологізм функціонує в сучасній культурі не тільки як артистичний жанр та засіб досягнення художньої експресивності, але й як філософсько-методологічний прийом. Але за своїми типологічними характеристиками міфологізм як художній жанр та філософський прийом хоча є дуже близьким до міфології, проте не співпадає з нею із точки зору статусу, бо позбавлений ореолу сакральності та не сприймається як керівництво до дії.

Сучасна традиція філософії міфу справила великий вплив на формування естетики модернізму, в контексті якої зароджувалась, наприклад, якісно відмінна від попередньої неоміфологічна література. Підхопивши від романтиків ідею “духу часу”, модерністи спробували вирішити завдання перекодування культури, яке пов’язане з утвердженням нового порядку, нового світогляду. Модернізм відмовився від естетики реалізму, від вузьких меж традиційної конкретності сюжету, від ренесансної оптичної системи. Він виступив особливою формою самопізнання культури, визначив сучасні форми її буття, розкріпачив художню свідомість та передбачив глибокий інтерес до позасвідомих структур мови.

Можна стверджувати, що у сучасній культурі “міф” стає одним з найбільш популярних і загальновживаних. Його використовують філософи, політики, літературознавці, психологи, і, все ж таки, сутність даного феномену до цього часу залишається неоднозначною і, по суті, глибоко таємничою. Проте, багатьма дослідниками сучасної культури термін “міф” використовується у широкому, глобальному масштабі, коли кожна культура розглядається як глибоко міфічна за своєю суттю. “Він (тобто міф) виявляє себе основою культури – реальною основою, але такою, яка відображає цю реальність не в логіці понять, а по-іншому, інакше.” [3, 84]

Можна сказати, що не тільки у філософських визначеннях, а й у самій культурно-об’єктивній реальності міф – це цілком дивовижне утворення. Утворення, яке одночасно є слабкістю, вигадкою, ілюзією – але, разом з цим, є реальністю та силою, яка не знає собі рівних. З одного боку, кожний міф є певною ілюзорністю (але тільки з першого погляду). Ілюзорністю, яка є очевидною для зовнішнього спостерігача, але цілком не є очевидною для носія цього міфу. І саме вона виявляється у тій особливості міфу, яка полягає у тому, що він, в принципі, може бути розвіяним. Але тільки “в принципі”. Тому що, з одного боку, як свідчить практика існування міфів у культурі, дистанція між цим “в принципі” і “дійсно” практично нездоланна. Міф наче дражнить легкістю свого можливого спростування, і відразу демонструє свою фактичну неспростовність, свою реальність. “Це не вигадка, але – найбільш яскрава й справжня дійсність. Це – абсолютно необхідна категорія розуму та життя, яка є далекою від випадковості та свавілля”. [2, 210]

Кожний міф виявляється дивовижно стійким. Настільки стійким, що будь-які факти як такі не здатні його спростувати. Можна сказати більше, існування міфу в культурі стає підкореним цілком несподіваному для раціоналістично мислячого розуму закону: ступінь стійкості міфу зовсім не залежить від ступеню його ілюзорності. І це робить міф насправді дивовижним утворенням. “Міф – це диво” [2, 345] “Весь світ й усі його складові моменти, усе живе й усе неживе, однаково суть міф й однаково суть диво”.[2, 374]

У міф вірять чи не вірять поза усякої залежності від того, наскільки вірогідно чи не вірогідно він виглядає. Це говорить про те, що інтелектуальна вірогідність чи невірогідність міфу взагалі немає відношення до його сутності й до сутності його існування в культурі та людському житті. Якщо явно хибний та невірогідний міф продовжує існувати і залучати до орбіти свого впливу сотні, тисячі, мільйони людей, це означає, як мінімум, те, що вірогідність чи невірогідність міфу зовсім не має відношення до його природи.

Природа міфу – не в істині, не у правді, не у вірогідності, а у чомусь зовсім іншому. Людина вірить у той чи інший міф, найменше співвідносячи свою віру із пафосом істини. Леві-Брюль взагалі вказував, що міфологічна свідомість є свідомістю, яка непрониклива для досвіду.

Людина – це істота, яка створює міфи, називає ці міфи істинами, а потім живе у відповідних межах, за відповідними законами. Людина – це істота, яка створює той чи інший міф, а потім підпорядковує світ під розміреність цього міфу, і це – одна з найбільш дивовижних та загадкових особливостей людини. Занурені в один міф, люди розуміють один одного з пів слова. Для них немає нічого дивовижного у тих поглядах, які вони сповідають – навпроти, вони виглядають природними й очевидними. І тільки зовнішньому спостерігачеві ця мова може здатися справжньою дурницею.

Міф – це своєрідна мова-шифр, на якій розмовляють між собою представники однієї культури. Міф – це таємна мова смислів, сама суть якої полягає у тому, щоб зробити культуру езотеричною. Міф – це ознака обраності людини, яка з’явилась у світ. Саме міф є справжнім стрижнем кожної культури, це не її езотерична периферія, це її сутність.

Саме тому після довгого періоду “вигнання” міф відвойовує свої позиції в культурному просторі, він стає справжньою реальністю людини, яка несе в собі справжній сенс. Адже в міфі людина укорінює своє особисте право на існування перед обличчям того світу, в якому це право на існування взагалі не було передбачено. І тому міф – це найвища реальність, до якої апелює людина, це її право на творчу самореалізацію.

Ні, це не опій, який дозволяє втекти у паралельну реальність, як вважали просвітники XIX століття. Зовсім навпаки: він є засобом самоствердження людини по відношенню до світу. А це свідчить про те, що міф є виправданням людини сенсом. Це те, що дозволяє їй поставити себе у контекст особливої смислової реальності.

У людини є міф, і це свідчить про те, що у неї є сенс. І у цьому – вища істина міфу. Саме ця обставина пояснює, чому кожний міф має надзвичайно високу енергією опору по відношенню до будь-яких фактів та подій. Адже міф дарує людині дещо більш важливе ніж знання: сенс. Саме міф, народжений у тій чи іншій культурі, є джерелом пізнавальної або естетичної активності людини по відношенню до тієї предметної реальності, яка з точки зору ієрархії видових біологічних переваг, є реальністю принципово нейтральною та індиферентною. Він звертає увагу людини до предметів та явищ, абсолютно беззмістовних з точки зору її потреб. Він, таким чином, є істинним джерелом культури, істинним фундаментом. Міф – це така особлива, базова структура людської культури та людської свідомості, яка ініціює та стимулює увагу людини до загальнопредметного світу, стимулює її творчість. А культура взагалі є маніфестацією та реалізацією цієї загальнопредметної уваги.

Таким чином, міф – це справжній ініціатор культури, ініціатор творчості. Культура виникає так би мовити за ініціативою міфу та є результатом, втіленням міфологічної енергії. Кожна культура – всесвітня, локальна, індивідуальна – цілком може бути розглянута як результат міфологічного нахилу до предмету.

Вимальовується деяка важлива функція, важлива роль, можливо, – сутнісна роль міфу. І полягає вона у тому, що міф створює в людині цікавість до предметів та явищ, які знаходяться за межами видових потреб людини. Міф занурює людину до загальнопредметного світу, зацікавлює її безкінечним різноманіттям схованих можливостей цього світу, стимулює на ті чи інші форми культурних дій. Він забезпечує саму можливість культури. Забезпечує можливість формування людиною свого безкінечного “неорганічного тіла”.

Безкінечність, яка відкривається пізнавальному погляду людини, заявляє про себе відразу у двох відношеннях. Як безкінечність вшир та безкінечність вглиб. “Безкінечнівсть вшир” виявляється у тому, що людина проголошує свій пізнавальний інтерес по відношенню до всіх без винятку предметів навколишнього світу, незалежно від того, яка їх біологічна цінність. “Безкінечність вглиб” – це здібність та потреба людини зазирати у невичерпні таємниці кожного предмета, здібність будувати свій пізнавальний акт у глибину навколишніх речей та явищ. І саме міф є тим ключем, який мотивує людське пізнання до здійснення цих двох видів безкінечності.

Все залежить від прагнення людини. А це свідчить, що людина постає як автор і деміург. Вона творить паралельну природі реальність, що існує як цілком автономний і самодостатній світ, який організований та упорядкований за своїми, глибоко відмінними від об’єктивних, законами.

Отже, культура будується на засадах особливих законів творчості. І, може бути, головна особливість цих законів полягає у тому, що принципово неможливо спланувати та спрогнозувати результат їх дії. Тому закони творчості можна було б визнати глибоко неприродними законами, оскільки однією з головних особливостей природного закону є те, що результат його дії завжди можливо принципово спрогнозувати. Що стосується культури, тут вступають у дію таємничі, якщо не сказати містичні закони творчості, які, на відміну від природних закономірностей, створюють дивні та неочікувані ефекти з абсолютно непередбачуваними результатами. Цими непередбачуваними результатами стає все те, що пов’язано з тим чи іншим авторським самовиявом у культурі, іде мова про твори мистецтва, наукові відкриття. Зрозуміло, що той специфічний порядок, який панує у таких творах культури, є суб’єктивно вигаданим порядком, а не порядком, закладеним у структурах об’єктивної реальності, й від того він повинен бути визнаним неприродним (чи надприродним) порядком. Неприродним у тому розумінні, що кожний великий твір культури – іде мова про твори живопису, музики, літератури – є у певному смислі дивом, яке неможливо вивести з попередніх тенденцій розвитку.

Але чи можливо у цьому випадку взагалі казати про якісь закони творчості? Чи це не теж саме, що казати про закони свавілля? Чи не є більш вірним віднестися до справжньої творчості як до дива? Звичайно, у багатьох розуміннях це було б єдиним вірним підходом, якщо б не одна річ: надто масовий характер у цього дива. За досить недовготривалий термін свого існування культура створила цілий всесвіт таких див, кожне з яких неможливо вивести з попереднього розвитку, яке не планується та не прогнозується. Неможливо спрогнозувати та вивести з попереднього розвитку творчість Шекспіра чи Пушкіна. Неможливо спрогнозувати у творчості поетів кожний поетичний рядок. Неможливо спрогнозувати та відтворити кожний творчий акт у культурі, якщо він несе у собі дух справжньої творчості.

Сутність людського існування у світі полягає у тому, що вона робить навколишній світ іншим по відношенню з тим, яким він був при народженні. Людина створює предмети, яких у світі не було. Вона нав’язує світу смисли, які цим світом не прогнозувалися.

І саме міф нам відкриває те, що людина своєю діяльністю порушує природний порядок світу і вводить його до стану фундаментальної нестійкості. Мається на увазі, що у своїй культурній діяльності вона створює новий фундамент світу, цим фундаментом стає абсолютна рухливість, абсолютне загальноперетворення.

Таким чином, міф нібито готує зустріч людини зі світом, в якій світ виступає не як об’єктивне середовище, а як сфера творчої самореалізації особистості. Міф готує таку зустріч людини зі світом, в якій людина змогла б почувати себе деміургом, що дає можливість створювати все нові й нові форми культури. Якби не було цього міфологічного механізму упорядкування, світ відкрився б людині як світ з абсолютно розмитим контуром, як світ, сповнений безкінечною якісною невизначеністю.

Таким чином, міф – це те, що спокушає людину на творчість, спокушає людину на створення культури, і відбувається це не хаотично, а у межах гармонії. Це говорить про те, що людина, проникнута міфом, є людиною, яка вчиться бачити об’єктивний світ не безликим поглядом, а поглядом, що сповідує певну культурну позицію, поглядом відверто суб’єктивним. І, схоже, іншого способу побачити об’єктивний світ не існує.

Отже, кожний міф – це своєрідна тема з варіаціями, яка помножується, набуває в кінці певних рис, але ніколи немає точки завершення, тобто зображується істинно безкрайньою.

Таким чином, лозунг “від реалізму до міфу” правомірно може стати лозунгом сучасної культури, в якій дійсно відбувається відмова від простого відтворення дійсності та здійснюється перехід до суто “творчості”, до побудови нового світу, світу іншої реальності – реальності міфу. Трансформуючи вже існуючий традиційний матеріал давньої міфології, культура наслідує її стійкі елементи та використовує їх у своїй структурі.

Отже, процес “реміфологізації” стає справжнім культурним феноменом сучасності. Він зароджується в епоху модерну, якій притаманний войовничий антитрадиціоналізм, але, незважаючи на бунтівничі настрої, не відмовляється від “традицій”, а активно їх залучає у різні сфери творчості. У процесі “реміфологізації” наочно представлена діалектика традицій і новацій сучасної культури. Поряд із порушенням стандартної міри, виходом за нормативні межі, спостерігається збереження у трансформованому вигляді тисячолітньої культурної спадщини, яка є серцевиною міфотворчості. Неоміфологізм є запереченням категоричності “анти-традиційної” системи модернізму. Оновлення і трансформація – ось маніфест сучасної міфотворчості, який проголошується в умовах руйнування застарілих цінностей і народження нових.

Сучасна культура завдяки міфу виходить у новий, містико-міфологічний простір, стає фундатором “акту протесту” проти засилля реалізму. Вона протиставляє йому категорію дивовижності, вигаданості у різноманітних формах прояву. “Дзеркальне, адекватне відображення різко зміщується в бік майже нічим необмеженої уяви, фантазії, інтуїції. Структури образу наповнюються метафоричним, “переносним” значенням, будуються не за законами подоби, а за законами асоціацій. Виникає естетика ірреальності, інобуття.” [1, 109] Це є певною спробою, “теургічним актом”, спрямованим на створення відмінно нового, надреального світу, який передбачає існування особливого роду буття. Образне мислення і художня мова неоміфологізму набувають нових гносеологічних та культурологічних особливостей.

Неоміфологічна спрямованість сучасної культури стає новою формою відтворення та переосмислення традицій минулого за допомогою нових форм творчості. Процес “реміфологізації” – це спроба розширення культурних горизонтів, зміни застарілих пріоритетів, у ході якого відбувається побудова низки кодів універсального світосприйняття, поєднання ірраціонального й раціонального, переживання й досвіду, сприйняття й мислення. Отже, правомірно буде зазначити, що “тільки міф здатний подолати протиріччя між класичними й некласичними уявленнями культури та зберегти “вічні цінності”. [3, 203]


Використана література:

  1. Личковах В. А. Від Фауста до Леверкюна: вступ до некласичної естетики. (Лекції з філософії сучасного мистецтва). – Чернігів: Міжнародний фонд відродження, 2002. – 181с.

  2. Лосев А. Ф. Самое само // Диалектика мифа. – М.: «ЭКСМО-ПРЕСС», 1999. – 1021с.

  3. Савельева М. Ю. Лекции по мифологии культуры. – К.: Видавець Парапан, 2003. – 269с.




База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка