Правовий характер актів нормотворчості як заперечувана презумпція права о. Уварова Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»



Скачати 280.49 Kb.
Дата конвертації31.12.2016
Розмір280.49 Kb.
ПРАВОВИЙ ХАРАКТЕР АКТІВ НОРМОТВОРЧОСТІ ЯК ЗАПЕРЕЧУВАНА ПРЕЗУМПЦІЯ ПРАВА

О. Уварова

Національний університет «Юридична академія України

імені Ярослава Мудрого»

м. Харків, вул. Пушкінська, 79, e-mail: olena_uvarova@mail.ru

Одна із презумпцій, на яких ґрунтується правове регулювання, - презумпція правового характеру чинних нормативних приписів. Її зміст полягає в тому, що учасники суспільних відносин кожен акт, виданий суб’єктом публічної влади (державним органом чи органом місцевого самоврядування), мають сприймати як такий, що відповідає змістовним і формальним вимогам, які до нього висуваються, а отже — такий, що володіє юридичною силою, а закріплені в ньому норми — загальнообов’язковим характером.

Втім, якщо справедливість норм Конституції вважається незаперечуваною презумпцією, то твердження про правовий характер того чи іншого нормативного акту може бути спростовано за наявності достатніх підстав для цього. Адже, “закон містить право і визнається правовим, якщо існує його відповідність вимогам справедливості, перш за все правам та свободам людини і громадянина й у цілому потребам суспільного розвитку. Якщо викладені ознаки відсутні, то закон визнається неправовим” [1, c. 45]. „Право стає неправим” [2, c. 94], коли чинний нормативно-правовий акт стає настільки несумісним зі справедливістю, що закон як “несправедливе право” заперечує справедливість [3, c. 65].

Зауважимо: правова презумпція не є констатацією існуючого стану речей, узагальненням попереднього досвіду [4, c. 55]. Вона представляє собою вимогу до учасників суспільних відносин, вказівку на належний спосіб поведінки. Так, презумпція невинуватості вимагає ставитися до будь-якої особи як до добросовісного учасника правовідносин, презумпція знання законів — виходити у правовому регулюванні із того, що кожна особа мала можливість ознайомитиcя із введеним в дію нормативним актом, презумпція законності наказу центрального органу виконавчої влади — сприймати підзаконні нормативні акти як такі, що є чинними і обов’язковими для виконання, доки не буде встановлено інше.

Такий підхід до розкриття сутності правових презумпцій дозволяє говорити про те, що вказаний елемент права є, з точки зору логіки, судженням про належне, оскільки фіксує не те, що є, а те, як повинно бути [5, c. 45].

Видається цілком слушною думка тих вчених, які наполягають на тому, що правові презумпції не можуть у механізмі правового регулювання займати місце поряд із прийомами законодавчої техніки [6, c. 312], набуваючи в очах науковців і практиків статусу суто нетипового правового припису [7, c. 115; 8, c. 65; 9, c. 8]. Презумпції здобувають характеристику за допомогою тих самих ознак, через які розкривається природа принципів і норм права: (а) обумовленість суспільними відносинами, спрямованість на захист суспільно визнаних цінностей; (б) загальнообов’язковий характер, що дозволяє виконувати функцію регулювання суспільних відносин; (в) розрахованість на багаторазове застосування. Було б помилкою вважати, що на правові презумпції покладено завдання простої фіксації певних взаємозв’язків між явищами правової дійсності. Формулювання у вигляді презумпції не змінює природи самого припису: презумпція вимагає від учасників суспільних відносин певного ціннісного ставлення або того чи іншого варіанта поведінки (ставитися до будь-якої особи, що досягла 18 років, як до такої, що має повну цивільну дієздатність; визнавати за особою, яка вказана автором твору, немайнові і майнові права інтелектуальної власності; вважати батьком дитини чоловіка жінки, якщо така дитини народжена у шлюбі; виходити із дійсності правочину, якщо законом або судом не встановлено інше; і т.д.).

Отже, презумпції за своїм внутрішнім змістом мають характер класичних елементів права (принципів і норм права) і виконують регулятивну функцію, вказуючи на належний варіант поведінки або висуваючи більш абстрактну вимогу, спрямовану на захист певних суспільно визнаних цінностей. Специфіка правових презумпцій проявляється лише у способі їх зовнішнього формулювання.

Вважається, що презумпція правового характеру актів органів публічної влади походить від іншого, більш широкого за своїм змістом твердження — презумпції правоти держави, відповідно до якої визнається правильність дій посадових осіб, що виконують функції, які входять до кола їх повноважень [10, c. 252]. Нормативний акт повинен відповідати принципам верховенства права, законності, прийматися уповноваженим на те суб'єктом, у визначеній законом формі та за встановленими процедурою і правилами нормотворчої техніки, не може суперечити актам вищої юридичної сили, повинен офіційно доводитися до відома населення в установленому законом порядку [11].

Проте, не можна виключати виникнення ситуацій, “коли законодавець навіть не прагне справедливості, коли рівність, що складає її основу, свідомо заперечується в нормотворчому процесі, тоді закон є неправовим за своєю природою”. Яскравий приклад — нормативно-правові акти нацистської держави, які «суперечили вищому закону, а тому не були законами» [12, c. 9]. Інша категорія ситуацій, коли несправедливі нормативно-правові акти з'являються внаслідок помилок законодавця. Як правило, такі акти непропорційно обмежують свободу особи та порушують принцип рівності. У цих випадках відповідні судові органи мають повноваження визнавати несправедливі нормативно-правові акти нечинними [3, c. 65].

С. П. Погребняк, характеризуючи дві названі категорії актів органів держави, проводить аналогію із недійсними правочинами, які в свою чергу поділяються на оспорювані й нікчемні. Сторони нікчемного правочину не зобов’язані виконувати його умови, причому і тоді, коли він судом не визнаний недійсним. На відміну від нікчемних правочинів, оспорювані правочини не залишають правочину юридичних наслідків і не приводить до бажаного результату тільки за позовом зацікавленої особи. При оспорюваності правочин вважається дійсним доти, доки не буде оскаржений в суді [3, 66].

Зауважимо, що використання самого терміну “недійсність” щодо нормативно-правових актів Верховний Суд України визнає некоректним. Як ним було зазначено в узагальненні практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними (від 24 листопада 2008 року), у цьому випадку може йтися про їх нечинність або неправомірність (незаконність, протиправність). У той же час, в практиці Верховного Суду України знайшов застосування поділ актів органів державної влади на нікчемні і оспорювані. Так, в одній зі своїх постанов він відзначив: “Акти, видані з порушенням вимог, які до них ставляться, є дефектними. Залежно від характеру і ступеня дефектності такі акти (накази) управління поділяються на нікчемні (які не спричиняють правових наслідків навіть без їх скасування або скасовуються в судовому порядку) та акти заперечні. Останні це такі, що містять окремі незаконні положення. Анулювати (скасувати) такий акт (наказ) в частині незаконних положень може і орган, що прийняв його” [13]. Вищий адміністративний суд України, хоча в своїй практиці й не використовує посилання на нікчемність актів органів державної влади і місцевого самоврядування, визнає, що акти, які не мають правового характеру, не можуть створювати прав і обов’язків для учасників правових відносин, починаючи із часу їх прийняття [14].

З можливістю умовного поділу актів органів публічної влади на оспорювані й нікчемні “залежно від ступеня й характеру дефекту (порушення вимог, що до них висуваються)”, погоджуються й інші вчені [15, c. 55], підкреслюючи, що оспорюваними вважаються дефектні акти, які є обов’язковими до виконання, але можуть бути оскаржені зацікавленими органами або особами в судовому чи адміністративному порядку. Нікчемні акти — це акти, які не тягнуть за собою правових наслідків, на виникнення яких вони спрямовані, тобто недійсні з моменту їх видання. Нікчемний акт просто не приймається до уваги, його юридичний ефект з моменту видання дорівнює нулю [16, c. 56].

Проте, юридична наука не виробила чітких й однозначних критеріїв розмежування нікчемних і оспорюваних нормативних актів, що великою мірою пояснюється складністю регульованих правом суспільних відносин, різним характером порушень, що допускаються при їх прийнятті, суб’єктивним сприйняттям норм, що в них закріплені [15, c. 55]. Так, пропонується виходити із того, що за загальним правилом, нормативний правовий акт буде нікчемним, якщо в самому законі прямо вказано випадки, коли він є таким, що первісно не має правових наслідків, або таким, що не підлягає виконанню. За умови відсутності таких прямих вказівок слід керуватися характером тяжкості дефектів цього акту. До суттєвих дефектів, що обумовлюють нікчемність нормативно-правового акта, можна віднести такі як: недотримання сфери своєї компетенції, відсутність повноважень на видання акта, видання акту, виконання якого об’єктивно є неможливим, закріплення в акті приписів, що приписують вчинити злочин чи інше правопорушення. (“Правові акти, при виданні яких було допущено найбільш грубі очевидні порушення законності, можуть не виконуватися і не застосовуватися за умови, якщо їх виконання або застосування утворюють склад злочину” [17, c. 89]).

Втім, на практиці завжди виникає питання про межі, за якими дефект може вважатися настільки тяжким, що тягне за собою нікчемність акта. Тому за наявності сумнівів щодо того, чи є акт нікчемним або оспорюваним, пропонується вважати, що акт є оспорюваним. У той же час, як відомо, ступінь тяжкості є категорією оціночною, що в свою чергу ставить питання, чи не виникне загроза стабільності правового порядку у разі визнання за суб’єктами суспільних відносин можливості на власний розсуд відмовлятися від реалізації тих нормативних приписів, які, на їх думку, є несправедливими. Окремі автори висловлюють сумніви у правомірності поділу дефектних актів на нікчемні й оспорювані, заперечують можливість появи актів, що не породжують юридичні наслідки [18, c. 123], посилаючись саме на загрозу того, що надання можливості кожному суб’єкту правовідносин вважати той чи інший акт нікчемним завдало б істотної шкоди законності. Вони виходять із того, що презумпція дійсності (законності) нормативних актів дає підстави припускати, що акт виданий із дотриманням всіх юридичних вимог і є обов’язковим для всіх осіб, яким він адресований. Протилежне припущення — про недійсність (незаконність) нормативного акту — має бути підтверджене у межах нормативно встановленої процедури рішеннями державних органів. Такий принцип, за переконанням прибічників названої точки зору, є необхідним для стабільності механізму правового регулювання і для ефективного функціонування державної влади [15, c. 56]. За словами А. І. Елістратова, “стійкості правового порядку загрожувала б велика небезпека, якщо б кожній установі і громадянину було надано можливість вважати нікчемним, ніби неіснуючим, будь-який акт, у дійсності, відсутності пороків якого у них може виникнути той чи інший сумнів” [19, c. 552]. На суб’єктів права, вказують прибічники такого підходу, не можна покласти тягар необхідності виведення кожної норми права із «визнаних у суспільстві цінностей». Тим більше, що ця категорія, якщо до неї звертається окрема людина, набуває надзвичайно суб’єктивний характер. І в цьому аспекті можна погодитись із позитивістами, які у спорі з юснатуралістами вказують на те, що беззастережне слідування уявленням про справедливість, яким може бути виправдана відмова від виконання встановлених державою обов’язків, підриває основи правопорядку, позбавляє учасників правовідносин упевненості у правовому результаті своїх дій, оскільки інша сторона врегульованих правом відносин може відмовитись від покладених на неї зобов’язань, посилаючись на їх невідповідність визнаним у суспільстві цінностям. Це в свою чергу, заперечує цінність права як стабільного регулятора суспільних відносин.

Проте, не можна не враховувати і того факту, що поряд із презумпцією правового характеру актів нормотворчості діє презумпція добросовісності учасників відносин, врегульованих правом, і правомірності їх дій. Це, зокрема, має означати: якщо такі суб’єкти в своїй поведінці виходять із нікчемності приписів нормативних актів, з чим можуть не погоджуватися органи публічної влади (вважаючи, зокрема, що невиконання приписів таких нормативних актів є підставою для притягнення суб’єктів правових відносин до юридичної відповідальності), тягар доказування неправомірності дій учасників врегульованих правом суспільних відносин (а отже — правового характеру нормативних актів, від виконання яких вони відмовилися) лягає на представників публічної влади.

В аспекті розглядуваного питання, звертаючись до категорії справедливості, ми маємо пам’ятати, що йдеться про принцип, який лежить в основі права і має як матеріальний, так і процедурний прояв. Дотримання при встановленні загальнообов’язкових правил поведінки передбаченої процедури прийняття нормативно-правових актів є мінімальною умовою легітимації таких правил поведінки. Правила вважаються авторитетними через те, що вони є породженням певної системи, яка функціонує організованим чином. Саме тому дотримання норм, що встановлюють процедуру формування органів державної влади і місцевого самоврядування, процедуру реалізації ними нормотворчих і правозастосовних повноважень, є передумовою довіри населення до чинного права, його сприйняття як належного соціального регулятора. Йдеться про так звану неабсолютну процедурну справедливість: правила (норми) неабсолютної процедурної справедливості лише сприяють досягненню справедливого результату (матеріальної справедливості) внаслідок дотримання процедури, але не гарантують його) [20, c. 125]. Процедура прийняття нормативного акта спрямована на встановлення такого механізму, який би дозволяв виробити максимально справедливе правило поведінки, створити гарантії недопущення прийняття норм, які б порушували права учасників суспільних відносин. Будь-яке відхилення від цієї процедури є підставою поставити під сумнів справедливість правила, що було встановлено в результаті неї.

Проте, наприклад, чи може суб’єкт правовідносин відмовитися від виконання закону, при прийнятті якого було порушено передбачену Конституцією процедуру? Чи може вважатися нікчемним закон, прийнятий за умов очевидного порушення вимоги особистої участі народних депутатів України в голосуванні [21]? Або чи слід вважати недійсним закон, який всупереч вимозі стабільності вносить зміни до тих чи інших елементів податків та зборів пізніше ніж за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки (п.п. 4.1.9 Податкового кодексу України [22])?

Стаття 152 Конституції України [23], відповідно до якої закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності, на наш погляд, не повинна сприйматися як така, що визнає лише можливість існування оспорюваних нормативних актів, тобто актів, неправовий характер яких може бути встановлено рішенням суду, і заперечує, що формальні або змістовні дефекти акту можуть ставати підставою для того, щоб він вважався нікчемним. Наведена стаття Основного Закону має предметом свого регулювання встановлення повноважень Конституційного Суду України, наділення його компетенцією із розгляду питання про відповідність Конституції правового акту за умови звернення до нього з відповідним клопотанням уповноважених на це суб’єктів.

В механізмі правового регулювання суб’єктом, який має вирішити питання щодо правового чи неправового характеру нормативного акту, виявляється суд. Саме він виступає тією інституцією, яка покликана вирішити, чи були в учасника правових відносин підстави відмовитися від реалізації норми права, посилаючись на нікчемність (суттєву дефектність) нормативного припису, в якому вона закріплена і обґрунтовуючи таку відмову неправовим характером норми. Питання постає більш гостро, якщо йдеться про ситуацію, коли суд відмовляється від застосування актів, визнання яких недійсними — виключна компетенція органу конституційної юрисдикції України.

Законодавець спір щодо повноважень судів загальної юрисдикції у випадку виявлення ними при вирішенні конкретної справи нормативно-правових актів (їх окремих положень), що суперечать змістовним або формальним вимогам, вирішує таким чином.

Кодекс адміністративного судочинства України [24] вказує на два можливі варіанти дій суду. Згідно із частиною 4 статті 9 у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту, суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу; частина 5 статті 9 у свою чергу передбачає, що у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Наведені положення чинного законодавства не дають можливості для їх однозначної інтерпретації. Так, можна говорити про те, що ними за суддями визнано право відмовлятися від застосування тих нормативних актів, які, на їх переконання, суперечать конституційним положенням (як прямо закріпленим в тексті Конституції, так і тим, що можуть виводитися із її змісту). Якщо ж недоліки нормативно-правового акту не дають достатніх підстав із впевненістю вказувати на його неконституційність, а лише викликають сумніви щодо конституційності, вказане питання передається на розгляд єдиного органу конституційної юрисдикції.

Проте, існує й інший підхід до розуміння статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України як такої, що вказує на право суду відмовитися від застосування виключно того нормативного акту, оцінка правового характеру якого не є виключним повноваженням Конституційного Суду України. Тобто якщо йдеться про відмову від застосування законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, якими врегульовано розглядуваний судом випадок, проте суд вважає їх такими, що не відповідають Конституції України, питання щодо конституційності має бути передано на розгляд Конституційному Суду України, а розгляд справи адміністративним судом призупинено. Розглядати справу, на власний розсуд відмовитись від застосування такого нормативного акту із посиланням на його невідповідність Конституції України, суд, за такого підходу до тлумачення статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, не може.

Дещо по-іншому врегульовано це питання Цивільним процесуальним кодексом України [25]. Згідно зі статтею 8 суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта. У разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу. Як бачимо, Цивільний процесуальний кодекс України відносить до компетенції суду тільки питання оцінки нормативно-правових актів на відповідність законам і міжнародним договорам, щодо відповідності Конституції – то повноваження суду обмежені можливістю поставити питання про неконституційність нормативно-правового акту перед органом конституційної юрисдикції, що посилює сумніви в наявності у судів загальної юрисдикції повноважень відмовлятися на свій розсуд від застосування нормативно-правових актів, навіть з підстав наявності в них очевидних дефектів, якщо оцінка їх правового характеру є виключною компетенцією єдиного органу конституційної юрисдикції.



Як вбачається, розглядуване питання має вирішуватись через розв’язання конфлікту між двома принципами – принципом прямої дії норм Конституції (вимог, що знайшли відображення в тексті і в дусі Конституції), з одного боку, і принципом виключної компетенції органу конституційного судового контролю – з іншого. Саме встановлення співвідношення між двома вказаними принципами у кожній конкретній ситуації надає можливість провести межу між оспорюваністю і нікчемністю нормативних актів. Наведемо приклад. 15 січня 2009 року Президентом України було підписано Закон України „Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо використання дитини для жебракування”, яким передбачено введення кримінальної відповідальності за такий злочин як використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. При цьому у зв’язку з тим, що голосування Верховною Радою України за прийняття цього Закону відбулося раніше, в тесті Закону залишився припис, згідно з яким Закон набирає чинності з 1 січня 2009 року. При цьому датою опублікування стало 25 лютого 2009 р. (згодом до тексту Закону було внесені зміни і момент набрання ним чинності було прив’язано до моменту опублікування). Схожа ситуація мала місце із Законом України „Про внесення змін до деяких законів України щодо мінімізації впливу фінансової кризи на розвиток вітчизняної промисловості” від 18 грудня 2008 року № 694-VI. Пунктом 1 розділу II "Прикінцеві положення" зазначеного Закону визначено, що цей Закон набирає чинності з 1 січня 2009 року. При цьому зазначений Закон був офіційно опублікований в газеті "Урядовий кур'єр" 3 лютого 2009 року за № 18. "Якщо джерело, яким було зафіксовано певні правові норми, не було опубліковано для загального відома, висунута по відношенню до таких правових норм презумпція знання закону разом із усіма вимогами, що складають її зміст, втрачає свою силу" [26, c. 48]. Слід сказати, що Мінекономіки у своєму роз’ясненні від 06.02.2009 р. № 3303-27/48, справедливо посилаючись на статтю 57 Конституції України, якою гарантовано право кожного знати свої права і обов'язки, а також встановлено вимогу, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, а також на статтю 94 Конституції України, згідно з якою закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування, вказало, що України Закон набрав чинності з дня його офіційного опублікування – з 3 лютого 2009 року. Президент України, щоб усунути таку невідповідність, звернувся із конституційним поданням до Конституційного Суду України, але таке звернення не призупиняє дію законів, а отже, норми, згідно з якими закони набули чинності до моменту їх офіційного оприлюднення, продовжують діяти. На наш погляд, в такій ситуації суд загальної юрисдикції, звернувшись до принципів верховенства права і правової визначеності, що, зокрема, знайшов закріплення в статті 57 Конституції України, не повинен був застосовувати приписи нормативно-правових актів, що визначають момент набрання ними чинності (оскільки вони носили нікчемний характер), а керуватися загальною нормою Конституції України, не зважаючи на те, що на момент розгляду справи ще не було винесено рішення Конституційного Суду України про неконституційність наведених положень.

Такий висновок відповідає позиції Європейського Суду з прав людини, що була висловлена у Рішенні зі справи "Проніна проти України" (заява № 63566/00) від 18 липня 2006 року. Зокрема, у п. 24 вказаного Рішення Суд вказав, що «у правовій системі України, де фізична особа не має права індивідуального звернення до Конституційного Суду України, національні суди мають досліджувати питання відповідності нормативних актів Конституції і, якщо існує сумнів, звертатися з клопотанням про відкриття конституційного провадження. Однак з точки зору відповідного законодавства цю систему не можна тлумачити як таку, що вимагає від звичайних судів детально розглядати питання щодо конституційності, яке порушує сторона цивільного провадження, або зобов'язує суди передавати кожне таке питання до Конституційного Суду. Очевидно, суди загальної юрисдикції користуються певною дискрецією щодо розгляду питань конституційності, які виникають в рамках цивільного провадження».

Прикладом, коли суд, посилаючись на суттєві недоліки нормативно-правового акту, визнав правомірною відмову від його виконання з боку учасника правових відносин, може бути ціла низка справ, що були розглянуті Верховним Судом України із питання використання гральних автоматів, переведених у фіскальний режим. Так, пунктом 6 додатка до постанови Кабінету Міністрів України “Про терміни переведення суб’єктів підприємницької діяльності на облік розрахункових операцій у готівковій та безготівковій формі із застосуванням реєстраторів розрахункових операцій” від 7 лютого 2001 р. № 121 було встановлено строк переведення суб’єктів господарювання залежно від форм та умов їх діяльності на розрахунки із застосуванням реєстраторів розрахункових операцій. Для суб’єктів підприємницької діяльності, які працювали у сфері грального бізнесу із використанням гральних автоматів, було встановлено термін до 31 грудня 2006 р. Водночас згідно зі ст. 12 Закону України “Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг” від 6 липня 1995 р. № 265/95-ВР на території України дозволяється реалізовувати та застосовувати лише ті реєстратори розрахункових операцій вітчизняного та іноземного виробництва, які включені до Державного реєстру реєстраторів розрахункових операцій та конструкція і програмне забезпечення яких відповідає конструкторсько-технологічній та програмній документації виробника. На Мінпромполітики було покладено обов’язок забезпечити організацію розроблення автоматів з продажу товарів (послуг), які відповідатимуть зазначеним вимогам, а також запам’ятовуючих пристроїв (фіскальної пам’яті) для оснащення автоматів, що вже діють. Відповідний реєстратор розрахункових операцій, що могли б в своїй діяльності використовувати суб’єкти грального бізнесу, до Держреєстру було включено лише 1 липня 2008 року, тобто через півтора роки після спливу граничного терміну, коли суб’єкти господарювання повинні були вже почати використовувати такий реєстратор в своїй діяльності. За таких обставин Верховний Суд України дійшов висновку, що до зазначеної дати у суб’єктів господарювання не було об’єктивної можливості виконати вимоги Закону у частині використання гральних автоматів, які переведені у фіскальний режим роботи. Тому притягнення їх до відповідальності за використання гральних автоматів, у яких не реалізовані фіскальні функції, можливе лише з моменту включення до Держреєстру комп’ютерно-касової системи «Фіскал», тобто з 1 липня 2008 р. [27].

Наведена справа є прикладом відмови від застосування нікчемного нормативного припису, неправовий характер якого обумовлювався відсутністю об’єктивної можливості його виконання.

Про пріоритетність принципу прямої дії Конституції України (а отже, і можливості відмови від застосування нормативних актів, які хоча і не визнані у встановленому порядку недійсними, суперечать принципам і нормам, що складають конституційний порядок), що є проявом визнання принципу верховенства права, свідчить і позиція Верховного Суду України, висловлена ним у постанові Пленуму «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». В названій постанові вперше було визначено, в яких саме випадках суд зобов’язаний безпосередньо застосовувати норми Конституції. Це повинно відбуватись тоді, коли: зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; правовідносини, котрі розглядаються судом, не врегульовано законом України, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України, суперечить Конституції України; укази Президента України, які з огляду на їх нормативно-правовий характер підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України [28, c. 49]. Серед наведених повноважень найбільш дискусійним є визнання за судами загальної юрисдикції можливості відмовитися від застосування певного нормативно-правового акта, який, на думку суду, суперечить Конституції, і застосувати норми Конституції. Прибічники надання таких повноважень судам загальної юрисдикції посилаються на принцип прямої дії норм Конституції. Противники говорять про те, що: 1) вирішення колізії між Конституцією України і чинним нормативно-правовим актом, належить до виключної компетенції єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні – Конституційному Суду України (ст. 13 Закону України „Про Конституційний Суд України” [29]); 2) положення нормативно-правових актів є основою для врегулювання необмеженої кількості випадків, а отже, якщо припустити, що вони суперечать Конституції України, то їх застосування у подальшому може призвести до порушення прав і свобод людини, а тому суд загальної юрисдикції має вказати через встановлену процедуру на цей недолік у правовому регулюванні єдиному органу конституційної юрисдикції, а не обмежуватись незастосуванням певного нормативно-правового акта в окремій справі; 3) нормативно-правовий акт до того моменту, доки він не втратить чинність на території України, має застосовуватись при розгляді випадків, які входять до сфери його регулювання, а отже, його незастосування у конкретній справі може стати підставою для скасування рішення суду вищою судовою інстанцією як незастосування матеріального права, що підлягало застосуванню у цій конкретній справі і могло вплинути на вирішення справи по суті.

Висловлену Верховним Судом України думку підтримав М. І. Козюбра, який робить наголос на тому, що суди повинні безпосередньо застосовувати положення Конституції у випадках, коли вирішення справи на основі закону виявляється неможливим. І лише у разі неоднозначного тлумачення відповідних положень Конституції різними державними органами або вагомих сумнівів щодо конституційності закону, який підлягає застосуванню при вирішенні конкретної справи, суди у визначеному законом порядку мають звертатися до Конституційного Суду України [30, c. 94]. При цьому здійснюючи пошук права в межах Конституції, правозастосовні органи, особливо суди, мають залучати до цього пошуку не тільки текст Конституції, а й додаткові матеріали, які б дали змогу забезпечити як верховенство Конституції, так і верховенство права. Орієнтиром у цьому напрямі мають слугувати загальновизнані сучасним цивілізованим світом принципи права, міжнародні пакти про права людини, міжнародна судова практика, зокрема практика Європейського суду з прав людини, тенденції розвитку правових засобів захисту прав людини у європейському та міжнародному співтовариствах тощо. До речі, саме надання конституційним нормам, зокрема, конституційним принципам (наприклад, принцип рівності або верховенства права) С. Шевчук називає однією з причин становлення та поширення судової правотворчості, оскільки такі повноваження потребують нової, творчої ролі суддів [31, c. 3].

Схожа дискусія точиться й в Російській Федерації, в якій аналогічним чином врегульовано питання щодо розв’язання ситуацій, коли суд загальної юрисдикції стикається із актом, що не відповідає Конституції. Одні вчені вважають, що у цьому випадку суд не має права розглядати справу по суті, а має звернутися до Конституційного суду із запитом. Інші відстоюють протилежну точку зору: якщо суд впевнений у тому, що закон, який підлягає застосуванню, суперечить конституції, то він не застосовує цей закон, але й не звертається до Конституційного суду, а вирішує справу сам, керуючись Конституцією. Додатковий аргумент прибічників такої точки зору – обов’язкове попереднє звернення до Конституційного суду порушуватиме принцип прямої дії Конституції. Пленум Верховного Суду РФ, в цілому підтримавши цей підхід, наголосив, що до Конституційного суду все ж таки слід звертатись, але тільки у випадку невизначеності ситуації, коли є сумніви в конституційності закону [32, c. 170].

Отже, слід констатувати: оцінка позитивного права на відповідність принципам права не є виключною компетенцією органів конституційного судового контролю. Кожен суд загальної юрисдикції має оцінювати позитивне право, що підлягає застосуванню при вирішенні конкретної справи. Оцінка позитивного права судом загальної юрисдикції може бути як спеціальним предметом розгляду (в Україні такі справи належать до юрисдикції адміністративних судів), так і необхідним етапом у розгляді будь-якого судового спору на етапі визначення юридичної основи справи.

Посиланням на принципи права суд може обґрунтувати відмову від застосування окремого законодавчого положення, фактично вказавши на його неправовий характер (нікчемність). Саме у цьому випадку виникає прогалина у позитивному праві, проте особливістю ситуації є те, що вона не є результатом відсутності волевиявлення законодавчого органу з приводу врегулювання певних суспільних відносин. Відсутність норми права, на підставі якої може бути врегульований конкретний спір, зумовлена визнанням певного припису позитивного права правозастосовцем таким, що суперечить принципам права.

У цьому випадку він вирішує справу на підставі принципів права, тобто використовує аналогію права. Але той факт, що таке використання стає результатом відмови від застосування чинного акту органу правотворчості, робить таке застосування екстралегальним (за висловом Я. Шаппа), або застосуванням contra legem, коли правозастосовний орган діє за межами позитивного права, проте у межах природного права. Слід зазначити, що «екстралегальне» правозастосування є допустимим у виняткових випадках і під контролем вищих судових інстанцій, які можуть скасувати таке рішення суду нижчої інстанції як таке, що прийняте з порушенням норм матеріального права.

Як справедливо вказує М. І. Козюбра, contra legem можуть застосовуватись права людини, які є безпосередньо діючим правом – саме вони можуть застосовуватись всупереч закону, якщо закон суперечить фундаментальним правам людини: не відображає природно-правові начала; не відповідає загальновизнаним міжнародно-правовим принципам і нормам про права людини і громадянина; прийнятий нелегітимним органом державної влади тощо [30, c. 92].

Наведені висновки можуть знайти відображення в положеннях Адміністративно-процедурного кодексу України, проект якого наразі винесено для обговорення громадськістю. Так, відповідно до статті 93 Кодексу адміністративний акт (під яким розуміються як нормативні акти, так і акти індивідуальної дії) є нікчемним, якщо він має особливо значні вади і це очевидно при розумному оцінюванні усіх обставин. У будь-якому разі адміністративний акт є нікчемним, якщо:



      1. його видано у письмовій формі, але немає відомостей про адміністративний орган, який його видав;

      2. відповідно до закону він може бути виданий лише у формі документа, але ця вимога не була дотримана;

      3. адміністративний акт виданий адміністративним органом, що не має на це відповідних повноважень;

      4. виконання такого адміністративного акта призведе до вчинення злочину;

      5. виконання адміністративного акта об'єктивно неможливе.

Вказана стаття також вказує, що нікчемний адміністративний акт не має сили з моменту його видання. Нікчемність частини адміністративного акта спричиняє нечинність усього акта, якщо акт без нікчемної частини не був би виданий.

Як бачимо, законодавець цілком виправдано пропонує виходити із того, що наведений ним перелік можливих підстав нікчемності нормативно-правового акта не є вичерпним. Він, залежно від конкретних обставин справи може бути доповнений іншими підставами, що за певних умов свідчать про суттєві недоліки форми або змісту нормативного акта і вказують на його нікчемність. Крім того, при уточненні тексту проекту Адміністративно-процедурного кодексу доцільним видається доповнення п. 4 ч. 1 ст. 93: нікчемним має вважатися не тільки акт, виконання якого призведе до вчинення злочину, але й акт, що призведе до вчинення будь-якого виду правопорушення, навіть такого, що не є суспільно небезпечним і не тягне за собою кримінальну відповідальність. До того ж, зважаючи на той факт, що в судовій практиці України трапляються випадки, коли в основу рішення суду лягає правова позиція, відповідно до якої “якщо особа вчиняє згідно із актом державного органу, це позбавляє її у подальшому права оскаржити його” [33], доцільним видається включення до Адміністративно-процедурного кодексу норми, яка б прямо вказувала на помилковість подібного висновку.

Визнання можливості відмовитися від реалізації несправедливого припису нормативно-правового акту — здобуток школи природного права. „Якщо писаний закон проти нас, ми маємо звертатись до всезагального закону, апелюючи до його більшої чесності і справедливості. Ми повинні доводити, що принципи справедливості є вічними й незмінними і що всезагальний закон не змінюється, оскільки це природній закон, а писані закони змінюються” [12, c. 165]. Повернення до прямого застосування основоположних принципів, які „безпосередньо пов’язані з природно-правовими уявленнями про право” [34, c. 21], у ХХ столітті ілюструє розгляд справ військових злочинців західнонімецькими судами. Цей приклад, який було використано на початку цієї статті і до якого ми повертаємося, щоб її завершити, напевно, вже можна назвати класичним, але це не зменшує його цінності. Тоді обвинувачені стверджували, що вони не винні, оскільки діяли відповідно до законів тих часів. Проте суди дійшли висновку, що закони, на які посилаються обвинувачені, є недійсними, адже суперечать фундаментальним принципам моралі й правам людини [35, c. 73]. Показовими стали слова адвоката, доктора Отто Нельте, що брав участь у цьому процесі: „Ми маємо поставитися до свого завдання так розсудливо і з такою духовною непідкупністю, щоб колись у майбутньому цей процес став втіленням мрії людини про справедливість” [36, c. 3]. Завдання ж сучасної юриспруденції – цю, вже втілену у життя мрію, перетворити на звичний для всіх стандарт, без якого вже не можна буде уявити механізм правового регулювання.
1. Цвік М. В. Верховенство права в контексті прав людини. / М. В. Цвік // Проблеми теорії права і конституціоналізму у працях М. В. Цвіка / упорядн.: О. В. Петришин, С. В. Шевчук, О. Р. Дашковська та ін. - Х.: Право, 2010. - 272 с.

2. Хайєк Ф. А. Право, законодавство та свободи: Нове викладення широких принципів справедливості та політичної економії: В 3-х т. / Ф. А. Хайєк; пер. з англ. – К.: Сфера, 1999. – Т. І: Правила та порядок. – 196 c.

3. Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика): монографія / С. П. Погребняк. – Х.: Право, 2008. – 240 с.

4. Шахкелдов Ф. Г. Презумпции, аксиомы и гипотезы в праве. / Ф. Г. Шахкелдов // Теория и практика общественного развития . – 2005. – С. 54-56.

5. Ивин А. А. Основания логики оценок / А. А. Ивин. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1970. – 230 с.

6. Черданцев А. Ф. Логико-языковые феномены в юриспруденции: монография / А. Ф. Черданцев. - М.: Норма ИНФРА-М, 2012. - 320 с.

7. Горшенев В. М. Нетипичные нормативные предписания в праве. / В. М. Горшенев // Советское государство и право. - М.: Наука, 1978. – № 3. – С. 113-118.

8. Угренинова Е. А. Презумпции в общей теории права: проблемы концептуализации. [Текст] / Е. А. Угренинова // Философия права. - 2010. - № 3. - С. 64-68.

9. Гурвич М. А. Доказательственные презумпции в советском гражданском процессе / М. А. Гурвич. // Советская юстиция. – 1968. – № 5. – С. 8-9.

10. Кейлин А. Д. Судоустройство и гражданский процесс капиталистических государств. Ч. 3. Арбитраж. / А. Д. Кейлин. - М.: Внешторгиздат, 1961. - 311 с.

11. Постанова Верховного Суду України від 8 грудня 2009 року // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/

7417986.


12. Моисеев С. В. Философия права. Курс лекций / С. В. Моисеев. – Новосибирск: Сиб. унив. изд-во, 2003. – 203 с.

13. Постанова Верховного Суду України від 30 січня 2012 року № 21-216а11// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/22547527.

14. Ухвала Вищого адміністративного суду України від 21.09.2011 р. № К-35980/10 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/

Review/18371689.

15. Ваньков А. В. Прекращение действия нормативных административно-правовых актов органов внутренних дел Российской Федерации. / А. В. Ваньков // Известия Российского государственного педагогического университета им. А. И. Герцена. – 2008. – № 61. – С. 54-57.

16. Жданов, А. А. О действительности актов государственного управления /А. А. Жданов. //Правоведение. -1964. - № 1. - С. 51 - 60

17. Новоселов В. И. Законность актов органов управления. / В. И. Новоселов. - М.: Юридическая литература, 1968. – 107 с.

18. Лейст О. Э. Санкции в советском праве. / О. Э. Лейст. - М.: Госюриздат, 1962. – 238 с.

19. Российское полицейское (административное) право: конец ХІХ — начало ХХ века.  [Текст] : хрестоматия / сост. и авт. вступ. ст. Ю. Н. Старилов. - Воронеж : Изд-во Воронежского гос. ун-та, 1999. - 619 с.

20. Морщакова Т. Конституционная защита прав и свобод граждан судами Российской Федерации / Т. Морщакова. // Сравнит.конституц.обозрение. - 2004. - № 4 (49). - С. 125-126.

21. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин другої і четвертої статті 94 Конституції України (справа щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України) від 7 липня 1998 року № 11-рп/98.

22. Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI. // Голос України. – 2010. – № 229-230.

23. Конституція України. // Офіційний вісник України. – 2010. – № 72/1 (01.10.2010). – Ст. 2598.

24. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р. № 2747-IV. // Офіційний вісник України. – 2005. – № 32 (26.08.2005). – Ст. 1918.

25. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. № 1618-IV. // Офіційний вісник України. – 2004. – № 16 (07.05.2004). – Ст. 1088.

26. Горячев И. Н. Предпосылки истинности презумпции знания закона: опыт установления связи основополагающих юридических презумпций. / И. Н. Горячев. // Вестник ЯрГУ. Серия Гуманитарные науки. – 2010. – № 4. – С. 47-49.

27. Постанова Верховного Суду України від 6 червня 2011 року. // Вісник Верховного Суду України. – 2011. – № 11.

28. Конституція України: Науково-практичний коментар / В. Б. Аверянов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін..; ред..кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. – Х.: Право; К.: Ін Юре, 2003. – 808 с.

29. Закон України „Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 49. – Ст. 272.

30. Козюбра М. Правовий закон: проблема критеріїв / М. Козюбра // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2003. – № 2-3. – С. 83-96.

31. Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні / С. Шевчук. – К.: Реферат, 2007. – 640 с.

32. Лучин В. О. Конституция Российской Федерации. Проблемы реализации / В. О. Лучин. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 687 с.

33. Постанова Житомирського окружного адміністративного суду від 29 липня 2010 р. у справі № 2а-5221/10/0670 // http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/11963877.

34. Мартышин О. В. Совместимы ли основные типы понимания права? / О. В. Мартышин // Гос-во и право. – 2003. – № 6. – С. 13-21.

35. Дудаш Т. І. Конституційна правоінтерпретація Верховного Суду США: спроба герменевтичного дослідження / Т. І. Дудаш // Вісн. Конституційного Суду України. – 2007. – № 3. – С. 71–80.

36. Яртых И. С. Нюрнбергский процесс: Защитительные речи адвокатов /


И. С. Яртых. – М.: Юрлитинформ, 2008. – Т. І. – 424 с.

Аннотация. В статье представлена характеристика презумпции правового характера актов органов публичной власти. Обосновывается природа правовых презумпций как элементов права, в основе которых лежит требование к надлежащему поведению участников правоотношений и которые по своей природе являются принципами либо нормами права, лишь спецификой формулировки отличающимися от классических нормативных предписаний. Рассмотрена возможность деления актов органов публичной власти, не соответствующие содержательным либо формальным требованиям, предъявляемым к ним, на ничтожные и оспоримые.

Ключевые слова: правовая презумпция, правовой характер нормативных актов, ничтожность, оспоримость.
LEGAL NATURE OF NORMATIVE ACTS AS IMPUGNED LAW PRESUMPTION

O. Uvarova

National University "Law Academy of Ukraine

named after Yaroslav Mudry"

Kharkiv, st. Pushkinskaya, 79, e-mail: olena_uvarova@mail.ru

Summary. The article presents a description of the presumption of legal acts of public authorities. Substantiates the nature of legal presumptions as elements of law, which are based on the requirement for good behavior and which, by their nature, are the principles or rules of law as a specific formulation differs from the classical regulatory requirements. Its considers the possibility of dividing the acts of public authorities on the insignificant and contested.

Keywords: legal presumption, the acts of public authorities, nullity, voidability.


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка