Право земельного сервітуту



Скачати 217.33 Kb.
Дата конвертації30.12.2016
Розмір217.33 Kb.
Тема: Право земельного сервітуту.

План:


1.Поняття земельного сервітуту та його види.





2.Зміст і види права земельного сервітуту.

3.Порядок встановлення земельного сервітуту.

4.Дія і припинення дії земельного сервітуту

5.Угода про встановлення земельного сервітуту.

6. Підстави набуття і зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або забудови.

7.Добросусідство. Зміст добросусідства.

8.Захист прав на землю.

9.Способи захисту і гарантії прав на земельні ділянки.




1. Згідно з положеннями ЗК земельний сервітут є правом обмеже­ного користування чужою земельною ділянкою. Підґрунтям його сучасної концепції служить модель, закріплена ще у римському праві. Відповідно до римської правової традиції земельним сервіту­том визнавалось речове право на чужу річ, що забезпечує повне чи часткове користування нею і нерозривно пов'язане з певною зе­мельною ділянкою чи певною особою. За сучасних умов відбу­вається відродження цього інституту після більш ніж 80-річної пе­рерви у його розвитку, зумовленої тим, що він не визнавався сис­темою радянського права.

Сервітут є одним з видів прав на чужі речі, який може бути виз­начений як право обмеженого користування ними (майном), вста­новлюване в інтересах певної особи. Він належить до прав, що підпорядковують річ уповноваженій особі (сервітуарію) у певному напрямі і з певною метою. Сервітут дозволяє сервітуарію корис­туватися природними властивостями речі, щодо якої він встанов­лений.

Згідно статті 99. Види права земельного сервітуту

Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

з) інші земельні сервітути.
Насамперед треба зазначити, що сервітут, закріплений у ЗК, за своєю природою відрізняється від того, який міститься у цивільно­му праві. У науці цивільного права згідно з римською правовою традицією сервітути прийнято підрозділяти на земельні (предіальні) та особисті (персональні). Відмінності між ними виз­начаються не об'єктом сервітутного права, а виключно способом встановлення суб'єкта останнього, тобто тієї уповноваженої особи, якій належить право обмеженого користування чужою річчю. Ад­же, як вже зазначалось, сервітути встановлюються в інтересах пев­них осіб. Належність зазначеного права конкретній особі або підтверджується її найменуванням або пов'язується з наявністю у неї іншого права (зокрема права власності). Тому сервітут нале­жить особі як-такій (персональний сервітут) або особі як власнику (володільцю) певної нерухомості (предіальний сервітут).

Суб'єктом предіального сервітуту є власник (володілець) так званої пануючої земельної ділянки чи іншого нерухомого майна (пануючої речі) для користування якою (яким) і задоволення пов'язаних з цим потреб встановлюються обмеження у користу­ванні так званою слугуючою земельною ділянкою або іншим неру­хомим майном (слугуючою річчю). Наявність зазначеного сервіту­ту пов'язується з існуванням двох земельних ділянок, які за загаль­ним правилом повинні бути сусідніми, але можуть і не бути таки­ми. Причому сусідні ділянки не обов'язково повинні бути суміжни­ми (такими, що межують). Ними можуть бути визнані й ділянки, які можуть не мати спільної межі.



Суб'єктом персонального сервітуту є певна особа, задоволенню інтересів якої служить слугуюча річ. Права, що випливають з ньо­го, належать лише цій особі і не можуть бути передані навіть її спадкоємцям.



Таким чином, можна дійти висновку, що земельний сервітут — це такий сервітут, який може бути встановлений на вимогу власни­ка чи користувача земельної ділянки для її обслуговування шляхом ви­користання корисних властивостей сусідньої ділянки за домо­вленістю між власниками цих ділянок.

Порівняно з предіальним сервітутом, закріпленим у цивільному праві, сервітут, передбачений ЗК, відзначається обмеженим колом предметів, щодо яких він може бути встановлений. У ЗК закріпле­на можливість встановлення сервітуту виключно щодо земельної ділянки. У ньому немає прямої вказівки на можливість встановлен­ня сервітуту щодо іншого нерухомого майна. Проте треба зазначи­ти, що в результаті встановлення такого сервітуту, як право про­кладення та експлуатації лінійних комунікацій, може бути обмеже­на реалізація права власності не тільки на земельну ділянку, а й на розташовані на ній будівлі та споруди.



2. Змістом сервітуту є обсяг прав і обов’язків сервітуарія, які вип­ливають з обмеженого користування чужою земельною ділянкою. Зміст сервітуту залежно від його виду становлять повноваження щодо проходу, проїзду через сусідню земельну ділянку, прокладан­ня лінійних комунікацій тощо. Правомочності сервітуарія можуть складатися з можливості вчинення певних дій (прохід, проїзд, про­кладання комунікацій тощо) або пред'явлення до власника сусідньої ділянки вимоги утримуватися від певних видів її викори­стання (наприклад, не протидіяти відводу з неї води, навіть якщо цим буде обмежене право власності). Відповідно цьому праву сервітуарія кореспондує обов'язок власника слугуючої земельної ділянки.



Зміст сервітуту визначається також певними обов’язками сервітуарія. Останній зобов’язаний використовувати об’єкт сервітуту з певною метою, яка повинна відповідати меті слугуючої ділянки на момент встановлення сервітуту, враховувати інтереси її власника і діяти в межах, необхідних для задоволення своїх госпо­дарських потреб; вносити власнику слугуючої ділянки плату за її використання; здійснювати сервітут способом, найменш обтяжли­вим для власника слугуючої ділянки. Має зберігатися підстава встановлення сервітуту. Власник слугуючої ділянки вправі пред’явити вимогу про припинення дії сервітуту через наявність обставин, які мають істотне значення, або у зв’язку з тим, що сервітут перешкоджає використанню ділянки за її цільовим при­значенням.



Зобов’язання власника земельної ділянки, обтяженої сервіту­том, завжди мають пасивний характер. Він повинен змиритися з вчинками третьої особи або не вчиняти певних дій. Повноважен­ню сервітуарія не може кореспондувати зобов’язання будь-якої особи зробити щось на користь третьої особи. При цьому зміст сервітуту завжди пов’язаний з правом користування. Він не поши­рюється на право розпорядження ділянкою. За своїм змістом сервітутне право завжди є вужчим права власності.



Строк, на який встановлюється сервітут, також визначає зміст останнього. Він повинен бути обумовлений при встановленні сервітуту. Сервітут, встановлений без визначення строку його дії, згідно з ч. 2 ст. 98 ЗК є постійним, тобто безстроковим. Сервітут може бути встановлений також на період дії певних обставин, що були підставою його встановлення. У разі припинення таких обста­вин дія сервітуту також припиняється.



Плата за користування сервітутом. Відповідно до ч. З ст. 101 ЗК власник або користувач земельної ділянки, щодо якої встанов­лений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких він встановлений, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.

Визначення розміру плати за встановлення сервітуту віднесено до компетенції суб'єктів сервітутних відносин. При цьому сторони повинні виходити з того, що плата має враховувати ті обмеження, які перешкоджатимуть власнику реалізовувати своє право на обтя-жене сервітутом майно.

Сервітут є самостійним речовим правом на земельну ділянку. Однак він не підлягає відчуженню окремо від неї. Тому сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може переда­ватися будь-яким способом особі, яка не є власником ділянки, для забезпечення користування якою його встановлено. У цьому ро­зумінні сервітут має акцесорний характер щодо того права, в інте­ресах реалізації якого його встановлено.

При вирішенні питання про можливість перенесення сервітут­ного права на іншу особу варто виходити з того, що під час вста­новлення земельного сервітуту особа власника слугуючої ділянки не має значення для існування цього права, оскільки цей сервітут встановлюється не на користь конкретної особи як такої, а на ко­ристь, так би мовити, сусідньої земельної ділянки, тобто її влас­ника як такого. Тому заміна власника слугуючої, як і пануючої, ділянки не позначається на встановленому сервітуті. Згідно з ч. 1 ст. 101 ЗК дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої він встановлений, до іншої особи. Отже, ЗК закріплює право спадкування сервітуту як речо­вого права.


3. Встановлення сервітуту обмежує реалізацію права власності на конкретну земельну ділянку. Підставою для цього є домовленість між власниками сусідніх ділянок. При цьому, однак, треба врахо­вувати те, що кожен власник земельної ділянки або землекористу­вач відповідно до ч. 1 ст. 100 ЗК наділений правом вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї ділянки. У ЗК закріплені такі підстави встановлення земельного сервіту­ту:

Згідно статті 100. Порядок встановлення земельних сервітутів

1. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

У разі недосягнення домовленості щодо встановлення сервітуту у цілому або щодо окремих його умов сервітутне право може ви­никнути на підставі судового рішення.


Особа, зацікавлена у вста­новленні сервітуту, вправі пред'явити власнику сусідньої земельної ділянки позов. Це випливає з передбаченого ч. 1 ст. 100 ЗК права вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. При цьому позивач повинен довести в суді, що нормальне використання його земельної ділянки немож­ливе без обтяження сервітутом чужого майна (земельної ділянки), і що задовольнити потреби сервітуарія будь-яким іншим способом неможливо.

Можна не погодитися з тим, що ці дві підстави (договір і рішен­ня суду) є вичерпними підставами встановлення сервітуту, оскільки ЗК не виключає можливості існування права власності на будівлю, розташовану на земельній ділянці, яка не належить на праві влас­ності власнику цієї будівлі. У силу природи відносин, що склада­ються при цьому, останньому належить право проходу до своєї будівлі. Перешкоджання реалізації цього права є й перешкоджан­ням реалізації права власності взагалі.


4. Згідно статті 101. Дія земельного сервітуту

1. Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи.

2. Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам.

3. Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.

4. Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту.

У ст. 102 ЗК міститься перелік підстав припинення дії земельного сервітуту. Проте він має бути доповне­ний загальними підставами припинення речових прав, а також ти­ми, які випливають із природи сервітутних правовідносин. При цьому треба враховувати ту обставину, що окремі з перерахованих у ст. 102 підстав можуть бути застосовані лише до певних видів сервітутів. Зокрема, закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут, є підставою припинення дії виключно строко­вого сервітуту.

Загальними підставами припинення речових прав, які можуть бути застосовані до припинення дії земельних сервітутів, є такі: зникнення об'єкта сервітутного права (слугуючої ділянки), що може мати як юридичний (наприклад, вилучення земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності або для суспільних по­треб), так і фактичний (наприклад, поглинання ділянки рікою) характер; відмова особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут. Оскільки право земельного сервітуту виникає з моменту державної реєстрації, його припинення також треба пов'язувати з цим. Тому визнання угоди недійсною або розірвання договору, що є підставою встановлення сервітуту, визнання неправомірною державної реєстрації сервітуту, також є підставами припинення дії сервітуту.

Загальною підставою припинення прав на чужі речі, яку допус­тимо застосовувати й для припинення дії земельних сервітутів, мо­же бути також поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника слугую­чої земельної ділянки. Це випливає з того положення, що сервітут не може бути встановлений на власне майно. Тому особа, яка є власником двох сусідніх земельних ділянок, не може встановити сервітут щодо однієї з них, обтяживши іншу.



Стаття 102. Припинення дії земельного сервітуту

1. Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:

а) поєднання в одній особі суб’єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;

б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;

в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;

ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;

д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

2. На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках:

а) припинення підстав його встановлення;

б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.

До способів припинення дії сервітуту може бути віднесено домо­вленість сторін, припинення дії сервітуту в судовому або в автома­тичному порядку (при настанні обставин, з якими право пов'язує припинення дії сервітуту). Так, автоматично дія сервітуту припи­няється при поєднанні в одній особі сервітуарія і власника слугу­ючої земельної ділянки, а також внаслідок закінчення терміну, на який було встановлено сервітут.

На вимогу власника слугуючої земельної ділянки дія сервітуту може бути припинена у судовому порядку у разі припинення підстав його встановлення, а також за наявності ситуації, коли встановлення сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої його встановлено, за її цільовим призначенням. Однак треба усвідомити, що рішення суду про припинення дії зе­мельного сервітуту є не підставою (як це зазначено в ч. 1 ст. 102 ЗК), а лише порядком його припинення. Тобто суд вправі припи­нити сервітутне право не за власною ініціативою, а лише за наяв­ності наведених вище підстав.



5. У ЗК закріплена така підстава на встановлення земельного сервіту­ту, як договір. Якщо між сторонами — власником земельної ділянки й особою, яка вимагає встановлення сервітуту, досягнута домовленість, виникнення сервітутного права можливе на підставі договору.


Істотними умовами укладення останнього є визначення предмета сервітуту та розміру плати за його встанов­лення. Визначення предмета сервітуту свідчить про те, що останній надає його суб'єкту право обмеженого користування чужою земель­ною ділянкою, яке може мати різний обсяг залежно від виду сервітуту. Останній завжди передбачає обмежене, часткове корис­тування чужою земельною ділянкою. Причому воно має відповіда­ти її цільовому призначенню. У ЗК не встановлена форма зазначеного договору. Тому при його укладанні треба виходити зі вказівки Кодексу про необхідність обов'язкової державної реєстрації прав на земельну ділянку, у тому числі й права земельного сервітуту (ч. 2 ст. 100 ЗК).


6. згідно статті 102-1. Підстави набуття і зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови

1. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.



Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) може виникати також на підставі заповіту.

2. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть відчужуватися або передаватися в порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.

3. Право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам (крім випадків переходу права власності на будівлі та споруди), внесено до статутного капіталу, передано у заставу.



4. Строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для сільськогосподарських потреб або для забудови не може перевищувати 50 років.



5. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.

6. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) припиняються в разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2) спливу строку, на який було надано право користування;

3) відчуження земельної ділянки приватної власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;

3-1) прийняття уповноваженим органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування рішення про використання земельної ділянки державної чи комунальної власності для суспільних потреб;

4) невикористання земельної ділянки для забудови в разі користування чужою земельною ділянкою для забудови протягом трьох років;

5) припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства (щодо договорів емфітевзису та суперфіцію, укладених у рамках такого партнерства);

7. Припинення дії договору емфітевзису, суперфіцію земельної ділянки державної чи комунальної власності з підстав, визначених у пункті 3-1 частини шостої цієї статті, здійснюється за правилами, встановленими статтею 32-1 Закону України "Про оренду землі".


7. Право власності як найбільш повне за змістом речове право за­безпечує його суб’єкту безпосереднє панування над майном. У принципі цей суб’єкт може здійснювати щодо належного йому майна будь-які дії, що не суперечать природі останнього і змісту права.

Проте законодавство передбачає різні обмеження права влас­ності (особливо на нерухоме майно, зокрема земельні ділянки). Во­но майже ніколи не здійснюється в обсязі правомочностей, можли­вому з урахуванням природи і призначення майна.

Зазначені вимоги повинні розглядатися як обмеження права власності, ущемлення суб’єктивного права власника на конкретне майно з метою забезпечення прав і охоронюваних законом інте­ресів інших осіб.

Обмеження права власності залежно від їх природи можна об’єднати у кілька груп. До першої групи можуть бути віднесені обмеження, зумовлені встановленням земельного сервітуту, до другої — обмеження, пов’язані з дією норм, які у російському до­революційному праві складали так зване сусідське право, до тре­тьої — обмеження, що являють собою інститут, призначений для забезпечення суспільних інтересів. Відмітною рисою цих обме­жень є переважання публічних засад над приватними, їх законо­давче закріплення в інтересах не окремих осіб, а усього суспільства.

Як вже зазначалось, другу групу розглядуваних обмежень скла­дають норми, що охоплюють дореволюційне сусідське право, яке встановлювало обмеження права власності в інтересах сусідів. Су­часний інститут добросусідства, закріплений у ЗК, на відміну від сервітутів не дає сусідам жодних самостійних прав на чужу землю. Він лише утруднює реалізацію власником ділянки свого права2.

Законні обмеження, що складають зазначене право, можливі лише між власниками сусідніх ділянок. Обов’язкова вимога до ос­танніх полягає в тому, щоб одна ділянка могла становити певну ко­ристь для іншої. Зазначені обмеження мають забезпечувати право на чужу річ з метою задоволення приватних інтересів власників сусідніх ділянок. Суб’єктами даних правовідносин є приватні осо­би. До розглядуваних обмежень можна віднести й ті, що пов’язані з речовим сервітутом, встановлюваним за згодою власників сусідніх ділянок. Цей локальний правовий акт надає їм право об­меженого користування чужим майном.

Правила і норми, що раніше були об’єднані в рамках так звано­го сусідського права, дістали відображення у главі 17 нового ЗК "Добросусідство". Вони спрямовані на забезпечення такого викори­стання землі, за якого власникам і землекористувачам сусідніх зе­мельних ділянок завдавалося б найменше незручностей. Згідно з ч. 1 ст. 103 ЗК такими незручностями є затінення, задимлення, не­приємні запахи, шумове забруднення. Цей перелік не є вичерпним.

Вимогу додержувати правил добросусідства треба розглядати як обов’язок усіх власників і землекористувачів.

Користування власниками і землекористувачами своїми земель­ними ділянками не повинно виключати можливості використання ними сусідніх ділянок. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 103 ЗК та­ке використання має відповідати цільовому призначенню сусідніх ділянок.

Власники та землекористувачі земельних ділянок вправі вима­гати припинення на сусідній ділянці діяльності, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, стан їх ділянок тощо.



Зазначений вплив може бути результатом як правомірної діяль­ності, так і відхилень від порядку здійснення тих чи інших заходів на території сусідньої ділянки, а також її використання не за цільо­вим призначенням. При недосягненні згоди між власниками сусідніх ділянок щодо усунення шкідливого впливу діяльності власника однієї ділянки на стан іншої ділянки власник останньої вправі звернутися з позовом до суду.

Якщо у ст. 104 ЗК розглядаються ситуації, пов'язані з хімічним, бактеріологічним

та іншим впливом однієї ділянки на іншу, то у ст. 105 передбачений фізичний вплив, породжуваний проникнен­ням гілок і коренів дерев, чагарників з однієї ділянки на іншу. Ко­ли таке проникнення є перепоною у використанні ділянок за їх цільовим призначенням, власники та землекористувачі мають пра­во відрізати корені, гілки дерев і чагарників, що проникають із сусідніх ділянок.

При цьому таке пошкодження гілок, коренів дерев і чагар­ників не буде вважатися екологічним правопорушенням, оскільки ст. 105 ЗК воно віднесено до правомірних за зазначеної ситуації дій будь-якого власника і землекористувача. У таких випадках об­меження у реалізації права власності полягає у виснаженні сусідньої земельної ділянки, її затіненні, перешкоджанні вирос­танню на ній рослинності.

Передумовою існування добросусідських відносин між во­лодільцями суміжних земельних ділянок і запобігання можливим конфліктам між ними є чітке визначення меж ділянок. Це дося­гається шляхом додержання певних правил. Так, власник суміжної земельної ділянки не тільки не вправі перешкоджати іншому влас­нику у встановленні твердих меж, а навпаки, зобов’язаний сприя­ти йому у встановленні межових знаків, відновленні останніх при зникненні, переміщенні або приведенні у невиразний, тобто такий, за якого знаки не можуть відповідати меті їх встановлення, стан.

Згідно з ч. З ст. 106 ЗК межові знаки належать до таких об’єктів, витрати на встановлення яких несуть власники суміжних ділянок у рівних частинах. Письмовою угодою сторін може бути встановлено інший порядок їх розподілу. Можливе й закріплення у такій угоді порядку розподілу обов’язків (витрат), пов’язаних з підтриманням межових знаків у робочому стані або з їх відновленням. За відсутності домовленості зазначені витрати повинні розподілятись між власниками суміжних ділянок у рівних частинах.

Відповідно до ч. 1 ст. 108 ЗК якщо сусідні земельні ділянки відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком, каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, власники цих ділянок ма­ють право на їх спільне використання.



А зміст такого використан­ня розкривається, наприклад, у ч. 1 ст. 109 ЗК, згідно з якою пло­ди дерев, які слугують межовими знаками, належать власникам розділених ними ділянок у рівних частинах. Зазначене використан­ня повинно відповідати природі межового знака, не призводити до його руйнування чи пошкодження. Тому той власник, який обирає спосіб використання межових споруд, повинен погоджувати це пи­тання з іншим власником.



Правило про порядок спільного використання межових споруд не застосовується у тому разі, коли зовнішні ознаки вказують на те, що вони належать лише одному з сусідів. Але й при цьому за на­явності відповідної домовленості власники сусідніх земельних діля­нок можуть використовувати межові споруди спільно.

Межова споруда не є обов’язковим елементом землеустрою. Вирішення пов’язаних з нею питань залежить виключно від волі сусідів. Проте до того часу, поки один із них зацікавлений у по­дальшому існуванні спільної межової споруди, вона не може бути ліквідована або замінена без його згоди. У ЗК встановлено спеціальні правила використання дерев, які стоять на межі земельних ділянок: Так, відповідно до ч. 2 ст. 109 ко­жен із сусідів вправі вимагати ліквідації таких дерев. Проте це по­ложення не поширюється на випадки, коли вони служать межови­ми знаками й не можуть бути замінені іншими межовими знаками.

У разі пошкодження межових знаків або їх знищення, тобто приведення у такий стан, за якого вони не можуть виконувати свої функції, у багатьох випадках виникає питання не тільки про поря­док їх відновлення, а й про визначення меж земельних ділянок. Норми, спрямовані на запобігання можливим конфліктам між власниками ділянок, а у разі виникнення таких — на їх вирішен­ня, містяться у ст. 107 ЗК.



Підставою для відновлення меж ділянки є дані земельно-кадас­трової документації.3гідно з Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру, затвердженим постановою Кабіне­ту Міністрів України від 12 січня 1993 р. № 15, до земельно-кадас­трової документації належать кадастрові карти і плани (графічні та цифрові), схеми, графіки, текстові й інші матеріали, що містять відомості про межі адміністративно-територіальних утворень, зе­мельних ділянок власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, правовий режим земель, що знаходяться у державній, ко­мунальній та приватній власності, їх кількість, якість, господарську цінність і продуктивність, диференційовані по власниках землі та землекористувачах, населених пунктах, територіях сільських, се­лищних, міських, районних рад, областях, АРК і Україні в цілому.

Земельно-кадастрова документація включає книги реєстрації дер­жавних актів на право власності на землю та право постійного ко­ристування нею, а також договорів оренди землі.

Загальним правилом є орієнтація на справжні межі ділянок. У разі неможливості виявлення цих меж їх встановлення здійснюється за фактичним використанням ділянок, тобто їх межі визначаються з урахуванням тих частин, що експлуатуються влас­никами землі чи землекористувачами. Якщо фактичне використан­ня ділянки встановити неможливо, то відповідно до ч. 2 ст. 107 ЗК кожному з суміжних землеволодільців виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки.



7. Згідно статті 152. Способи захисту прав на земельні ділянки

1. Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

2. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

3. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

8. Згідно статті 153. Гарантії права власності на земельну ділянку

1. Власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

2. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість.



3. Колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов’язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.

Згідно статті 154. Відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю

1. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов’язки чи обмеження.



2. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.


На головну
презентація
Заняття №10


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка