Пп сергійчук м. І. Київ—2011



Скачати 11.35 Mb.
Сторінка1/60
Дата конвертації05.03.2017
Розмір11.35 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   60




Тарас БУЛЬБА-БОРОВЕЦЬ

Документи

Статті

Листи

ПП СЕРГІЙЧУК М. І. Київ—2011


ББК63.5 (4 УКР) Б-33

ISBN 978-966-2911-36-7

Видання здійснене за фінансової підтримки Мирослава Смородського, сина начальника штабу "Поліської Січі" Петра Смородського.

Тарас Бульба-Боровець

Б-33 Документи. Статті. Листи. — К.: ПП Сергійчук М. І., 2011.— 816 с.

На основі невідомих документів, статей розповідається про життя і діяльність організатора УПА в роки Другої світової війни отамана Тараса Бульби-Боровця.

Видання розраховане на всіх, хто цікавиться історією україн­ського національно-визвольного руху.

Редакційна рада: Василь Богдан, Сергій Кокін, Данило Кур- дельчук, Марія Лантух, Володимир Лозицький, Олександр Скі- пальський, Мирослав Смородський, Ярослав Федорчук.

За загальною редакцією професора Володимира Сергійчука.

ББК 63.5 (4 УКР)

© Володимир Сергійчук, упорядку­вання, вступна стаття, загальна редакція, 2011

© Станіслав Сердюк, упорядкуван­ня, 2011

© Михайло Черненко, художнє оформлення, 2011

ISBN 978-966-2911-36-7 © ПП Сергійчук М. І., 2011


ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОГО САМОСТВЕРДЖЕННЯ

Серед тих провідників українського збройного підпілля, імена яких у роки Другої світової війни на Волині були на слуху як гітлерівців, так і більшовиків, і поляків, безумовно, особ- ливе місце займає отаман Тарас Бульба-Боровець. Той, хто одразу ж після початку німецько-радянської війни організував повстанський підрозділ під назвою Українська Повстанська Армія — "Поліська Січ" й ім’я якого найкраще знало тамтешнє населення, принаймні, в перші два роки війни. Насамперед саме на нього воно сподівалося в захисті від окупантів.

Водночас йому, організатору тих перших збройних форму­вань на теренах Полісся, згодом довелося зазнати гіркоти по­разки в міжусобиці з бандерівським крилом ОУН, яке не тільки перебрало вже закріплену за його відділами назву УПА, а й взя­лося силою підпорядкувати їх своєму проводові, що спричи­нилося до непоправного братовбивства серед українців. Воно не тільки відмовилося підтримати його в створенні загально­національної Ради, що в умовах окупації нашої землі вже на­прикінці 1942 року могла б виступати координуючою силою всіх державницьких формувань, а натомість у липні 1944 року витворило під своїм контролем Українську Головну Визвольну Раду, котру іменували парламентом воюючої України.

Прикрощі від своїх переслідували його і на Заході, коли в еміграції політичні опоненти відмовляли йому в праві імену­ватися першим організатором відділів майбутньої УПА, по­ставили під сумнів правдивість перебігу подій у його мемуарах "Армія без держави", що побачили світ 1981 року в Канаді вже після смерті автора.*

* Йдеться насамперед про рецензію Степана Мечника "Замість спогадів — провокація" (Гомін України. — 1982. — 7 липня), розвідки Володимира Ко- сика "Бульба, Поліська Січ і початки УПА" (Визвольний шлях. — 1984. — Ч. 9. — С. 1059—1070) і "Про "уряд" УНР у Варшаві й Тараса Бульбу-Боровця: деякі аспекти історії 1939—1945 років" (Визвольний шлях. — 2001. — Ч. 2. — С. 44 — 54), книгу Романа Петренка "Слідами армії без держави", випущену Українською Видавничою Спілкою в Києві в 2004 році.

З


У той же час за роки незалежності в Україні з’явилося чи­мало свідчень безпосередніх учасників подій тих буремних літ, спеціальні дослідження на основі нових документів з колиш­ніх таємних архівів,* що дає можливість як уточнити або до­повнити мемуари Тараса Бульби-Боровця, так і прокоменту­вати результати пошуків його опонентів.

Однак більш повний образ повстанського отамана Тараса Бульби-Боровця, що дає можливість зняти значну кількість по­ставлених опонентами питань, можна подати лише як із залу­ченням невідомих вказаним авторам документів з колишнього спецхрану, так і вичерпною публікацією його творчої спад­щини, яка розсіялася в багатьох еміграційних виданнях і ра­ніше не систематизувалася. Саме на підставі таких даних автор цих рядків і пробує відтворити життєпис Тараса Бульби-Бо­ровця, хоч свідомий того, що недоступність значної частини джерельної бази (скажімо, досі не віднайдений закопаний 1943 року за його наказом архів УПА, не виявлено повних комплек­тів таких бульбівських газет, як "Гайдамака", "Земля і влада", не­відомо, де шукати документальні свідчення про його пере­бування в еміграції) цілком природно залишає ще окремі "білі плями" в біографії цієї непересічної постаті. Хоча введення до наукового обігу значного масиву раніше невідомих архівних документів й перегляд еміграційної преси всетаки дає можли­вість висвітлити повніше життєвий шлях повстанського ота­мана порівняно з попередніми публікаціями.

Так-от, народився Тарас Бульба-Боровець 9 березня 1908 року в селі Бистричі нинішнього Березнівського району Рів-

* До таких праць належать у першу чергу книги: Дзьобак В. Тарас Бульба-Бо­ровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941—1944 рр.). — К.: Інститут історії України НАН України, 2002. — 260 с.; Опанасюк О. Січ Та­раса Бульби в Олевську: В спогадах, документах, свідченнях. — Житомир: Пасічник М. П., 2008. — 436 с.; Повстанський рух отамана Тараса Бульби-Бо­ровця: дослідження, спогади, документи. — Рівне: Азалія, 1998. — 184 с.; Стельниковин С. Український національний рух опору Тараса Бульби-Боров- ця: історичний нарис. — Житомир: Полісся, 2010. — 392 с.; Своя державність, збройна сила, віра Христова. Матеріали німецького архіву командувача УПА Тараса Бульби-Боровця. — Рівне: Волинські обереги, 2010. — 212 с.

4




ленської області в багатодітній селянській сім’ї. На чотирнад­цятому році життя пішов шукати хліба в місцевих каменолом­нях. Тяжкою працею та постійним самонавчанням здобув за­гальну освіту та фахові знання, зокрема став каменотесом, був вчителем тощо. Жертовною громадською та революційно-по­літичною діяльністю серед робітництва здобув повагу і велику любов на Поліссі й великій частині Волині. Був організатором багатьох кооперативних і приватних каменоломних підпри­ємств, сам став власником великої каменярні, де навіть родина Юзефа Пілсудського замовляла пам’ятник на могилу покій­ного маршала.

Як бачимо, вже змалку Боровець демонстрував наполегливість і послідовність, аби самоствердитися в умовах чужоземної зай- манщини, коли доводиться виборювати своє місце і серед своїх, і серед чужих, які намагаються принижувати корінних мешканців.

Ця риса характеру проявляється в нього не лише у госпо­дарській кар’єрі. Таким послідовним Тарас Боровець проявляє себе і в ідейному загартуванні.

Названий на честь Великого Кобзаря виховувався на його творах, перечитуючи їх по кілька разів, відтак з дитинства фор­мувався українським патріотом. Це своє єство Тарас Боровець особливо відчув уже на початку 30-х років XX століття, коли взявся організовувати на Волинському Поліссі Українське На­ціональне Відродження, що ставило за мету підтримувати тра­диції УНР. Ця його діяльність зафіксована, до речі, докумен­тами польських спецслужб, що після вересня 1939 року потра­пили до рук чекістів і сьогодні вперше оприлюднюються з Га­лузевого державного архіву Служби безпеки України. Однак довести до кінця задуману справу щодо поширення цього пат­ріотичного руху йому не вдалося, оскільки польська окупа­ційна влада не тільки заарештувала його 1934 року, а й висе­лила з рідних місць далеко на захід. Довелося йому, до речі, від­чути на собі всі ті нелюдські умови, що їх польська влада ство­рила для українців у спеціальному концтаборі у Березі Кар- тузькій.

Після того, як з вересня 1939 року Волинь відійшла до УРСР,

5


Тарас Боровець змушений був мешкати на території генерал- губернаторства, звідки, погодивши свої дії з Президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким та військовим міністром генера­лом Володимиром Сальським, 1 серпня 1940 року нелегально переходить радянський кордон і починає формувати майбутню підпільну збройну силу проти радянської влади у вигляді те­риторіальних січей.

Уважний аналіз раніше невідомих документів дає підставу стверджувати, що так і могло насправді бути, тим паче, що про це в один голос заявляють пізніше на допитах в НКВС усі ті підпільники Волині, з якими він спілкувався восени 1940 року. Зокрема, доповідна керівників управління НКВС по Рівнен­ській області від 19 жовтня 1940 року засвідчує не тільки про виявлення в Степанському районі представника Уряду УНР Та­раса Боровця на псевдо Тонта", а й про зустріч незнаного йому, зрозуміло, агента радянських спецслужб з ним, котрому він роз­повів, що "прибув з міста Грубешова для створення "УНР"-ів- ських повстанських організацій на території Східної України" (Галузевий державний архів Служби безпеки України — ГДА СБУ: Ф. 65. — Спр. С-9134. — Т. 5. — Арк. 3).

Більше того, як свідчить протокол допиту Михайла Гожого про діяльність Тараса Боровця в антирадянському підпіллі в Україні, останній у Рівному зустрічався з керівником оунів- ської організації регіону Володимиром Робітницьким ("Сте­паном"), який, за словами посланця Уряду УНР, "заборонив йому закладати організації "УНР" на території Західних обла­стей, мотивуючи це нібито тим, що він — "Степан" — керує "ОУН"-івською працею на Західній Україні і втручатися в цю роботу нікому не дозволить, оскільки можна розконспірува- тися" (там само. — Т. 2. — Арк. 3).

Як видно з цього документа, для втілення в життя своїх пла­нів Боровець намагався знайти порозуміння з тодішнім край­овим провідником ОУН "Сатаною". З цією метою він відвідав Львів, після того ще раз зустрічався з Володимиром Робіт­ницьким, однак не добився бажаної згоди, відтак зібрався і пішов у східні області України (там само. — Арк. 4).

6


На жаль, і досі не маемо конкретних відомостей ні з архівів, ні зі споминів самого отамана повстанців про його перебу­вання в східних областях УРСР восени 1940 року, подальший розвиток підпільної боротьби під більшовицькою владою на Волині за участю Тараса Боровця, що не дає можливості від­повісти на окремі закиди з боку його опонентів. Однак треба визнати, що до нападу гітлерівців на СРСР Боровцем уже була підготовлена певна база для організації в майбутньому вій­ськових відділів українського націоналістичного підпілля.

Але так звані будівничі "Нової Європи" — німецькі нацисти — з приходом на наші землі дуже швидко показали наївним українцям за кого вони їх мають насправді і як збираються під­тримувати державницькі устремління наших націонал-патріо- тів з різних політичних таборів. Бандерівці, від котрих осо­бисто сам Гітлер вимагав відкликати Акт проголошення від­новлення Української держави 30 червня 1941 року у Львові, можливо, швидше інших зрозуміли справжнє обличчя новітніх окупантів і перейшли в підпілля, розгортаючи боротьбу проти них як на рідних землях, так і на теренах Третього рейху. Інші українські визвольні сили ще сподівалися знайти порозуміння з гітлерівцями. До таких належав і організатор "Поліської Січі" Тарас Бульба-Боровець, який з їхнього дозволу створив своє­рідний поліційний відділ, що боровся із залишками відсту­паючих більшовицьких військ.

Створення справжнього військового підрозділу, за визна­нням самого Боровця, розпочалося тоді, коли начальником штабу "Поліської Січі" з 26 вересня 1941 року був призначений старшина петлюрівської армії Петро Смородський.* Перші дні

* Народився Петро Смородський 5 липня 1891 року в Лісній Рафалівці на Волині, де його батько був лісничим. Учився в Житомирі, Києві, як досвід­чений вояк Першої світової війни долучився до національно-визвольної бо­ротьби рідного народу за утвердження Української Народної Республіки. В армії УНР пройшов шлях до підполковника.

У міжвоєнний час Петро Смородський здобув вищу освіту за кордоном, після чого працював на батьківщині у власній господарці аж до розвалу Польщі. З приходом більшовиків був заарештований і засуджений. З ув’язнення втік і пе­реховувався в Карпатах аж до вибуху німецько-радянської війни, після чого як

7




співпраці з новим начальником штабу, згадував Бульба-Боро- вець, "це була спражня каторга і для мене, і для начальника штабу. Насамперед, тут зійшлися два цілком протилежні бі­гуни, як характером, так і військовим та життєвим стилем людей. Полковник Смородський — це холоднокровний флег­матик і аскетичний педант, я ж, навпаки, буйний холерик, якому "море по коліна". Полковник Смородський — це ходя­чий резервуар всесторонніх систематичних знань нормального часу та штабної практики регулярної армії. Я ж, натомість, не- систематизований самоук, революціонер і партизан" (.Бульба- Боровець Т. Армія без держави. — С. 141,142).

Бульба-Боровець признавався також: у нього спочатку скла­далося враження, що "цьому буквоїдові місце не в штабі пар­тизанської армії за воєнними мапами, а скорше в монастирі над папірусами". Чому? Та тому, що полковник Смородський вщент розбив первісний оперативний план "Поліської Січі", назвавши його "брєдом сумашедшего". А щоб скласти новий, вимагав від командира різноманітні дані про противника, зокрема, його сили, оззброєння. Водночас необхідно було дати вичерпні дані про власні сили, постачання, власні транспортні засоби, засоби зв’язку, медичну і санітарну службу. Без цього він жодного опе­ративного плану не складе...

Зрозуміло, що новий начальник штабу поставив питання і про ретельний відбір до лав "Поліської Січі". Зокрема, йшлося про набір винятково добровольців "з Олевського району і всіх районів західної України". Приймалися тільки ті, які були "добре розвинені умислово, чесні, не п’яниці і сильні фізично

офіцер Армії УНР з’явився до повстанських відділів Тараса Бульби-Боровця,аби продовжувати військову службу. Освічені офіцери були потрібні для щойно створеної "Поліської Січі", тож Петра Смородського одразу ж призначають на­чальником штабу цього збройного формування українців.

Після розпуску "Поліської Січі" в листопаді 1941 року вже полковник Петро Смородський повертається до свого родинного обійстя в Рафалівці й займа­ється господарством, але підпільно продовжує боротися за українську справу, консультуючи вояків УПА. Коли ж до Волині наблизилася Червона армія, по­дався на Захід, знаючи достеменно, що більшовицька влада не пробачить йому участі в національно- визвольному русі рідного народу. Помер у СІНА.

8




та обзнайомлені з військовою службою” (Гайдамака. — 1941. — 19 жовтня).

А найперше Петро Смородський зажадав забезпечити всім необхідним вояків "Поліської Січі". Відтак з його подачі 15 жовтня 1941 року з’являється відозва Головної команди цього підрозділу до українців Полісся і Волині з проханням підтри­мати повстанців теплим одягом, взуттям, білизною. Він також поставив чітко умову про відбір добровольців до лав «Полісь­кої Січі» (Гайдамака. — 1941. — 19 жовтня).

Зрештою, як визнає Тарас Бульба-Боровець, вони з полков­ником Смородським "дуже скоро стали не то, що в усьому од- нозгідні, але й зробилися великими приятелями. Я побачив, що цей університетський буквоїд може не лише сидіти за папіру­сами в келії монастиря, але що йому куди краще пасує війсь­ковий однострій з нашими бодай саморобними нараменни- ками і що ця людина потрапить, сидячи за топографічними ма- пами з телефонною слухавкою в руці, керувати багатогранними військово-партизанськими операціями та всіма іншими секто­рами, як військового, так і цивільного життя; з нічого десь здо­бувати для свого війська одяг та інше постачання, поставити зразкову медичну та культурну оцінку, провадити постійний вишкіл рекрутів та підстаршин, організувати міліцію та всю цивільну адміністрацію на місцях, ставити зразкові та добре здисципліновані військові гарнізони для наведення порядку в загрожених місцях, майстерно маневрувати своїми невели­кими резервами з одного місця на друге для маркування "ве­личезної армії" і т. п." (Бульба-Боровець Т. Армія без держави. — С. 142).

Цілком справедливим буде вважати, що обов’язок перед рід­ним народом у час великої небезпеки, що нависала над ним, змусив і організатора "Поліської Січі", і її начальника штабу во­сени 1941 року знайти порозуміння між собою й працювати за­ради України. Зрештою, це визнавав і Бульба-Боровець: "Нас в’язала і тримала при одному ділі любов до України, нашої по­неволеної Батьківщини, яка є однакова як в холерика, так і у флегматика, як в найвищого ерудита, так і в найпримітивні-

9


шого неука. Тут діють якісь особливі природні закони, яких ще не дослідила жодна наука" (там само. — С. 142).

Оцінюючи в цілому діяльність Петра Смородського, Тарас Бульба-Боровець заявляв, що до його постаті "не може бути жодних застережень. Навпаки — це дуже поважна та високо- заслужена перед нацією людина, як у військовому, так і на гро­мадсько-національному відтинку. Людина бездоганно чесна і має високі кваліфікації".

Така тісна їхня співпраця дала можливість представити "По­ліську Січ" як організовану військову формацію, здатною ви­конувати оперативні завдання. З огляду на це Бульба-Боровець пропонував гітлерівським військовим і цивільним чинникам ширше розбудувати відділи "Поліської Січі" й тримати її в за­піллі німецького фронту для боротьби з більшовицькими пар­тизанами. Необхідно було лише забезпечити її необхідним озброєнням і амуніцією. Однак німці не припускали, що в них за плечима може існувати радянський диверсійний рух, вони лише занепокоїлися можливим зростанням ролі "Поліської Січі" за таких обставин, тому й відмовили Боровцю в забезпе­ченні його підрозділу нарівні з німецькими вояками, як він ви­магав. З огляду на це отаман зібрав 16 листопада 1941 року в Олевську своїх старшин, які вирішили розпустити для гітле­рівського ока озброєних козаків. Водночас вони одержали й інше розпорядження: зброю заховати, а самим — розсіятися й чекати нової команди.

Коли ж 18 листопада 1941 року гітлерівська адміністрація за­жадала від Боровця виділити його підлеглих для розстрілу єв­рейського населення в Олевську, він висловив свій протест у письмовій формі і відмовився виконувати цей злочинний наказ. Свою відмову пояснював і тим, що з 16 листопада 1941 року "Поліська Січ", на яку могли б ще впливати окупанти, пе­рестала існувати, а він уже не міг наказувати своїм учорашнім підлеглим. Нарада старшин повністю підтримала свого ота­мана, вважаючи негідним для українського партизана пляму­вати свою честь кров’ю невинних людей. Тим паче, що вже Законом українського партизана, який унормував поведінку

10




вояків "Поліської Січі", передбачалося, що головним для них є боротьба всіма засобами проти ворогів за волю України, а не війна проти мирного населення.

Тож спроби перекласти відповідальність за цей злочин на­цистів у повоєнний час на Тараса Бульбу-Боровця шляхом по­ширення голослівних заяв не знаходять свого докумен­тального підтвердження. Зрештою, офіційний документ біль­шовицької влади, підготовлений після звільнення Олевського району від гітлерівців, називає серед безпосередніх винуватців розстрілів євреїв в Олевському районі лише прізвища восьми представників німецької окупаційної адміністрації — гебіт- скомісарів Фішера і Грацера, заступників гебітскомісара Не- бкіхнера і Германа, коменданта Ганса, його заступника Асмус- та, коменданта райуправи Білера та її голови Римера (Державний архів Житомирської області: Ф. Р-2636. — Оп. 1. — Спр. 66. — Арк. 37—37 зв.).*

Уже в лютому 1942 року окупаційній владі стало зрозуміло, що Тарас Бульба-Боровець відновлює свою збройну силу. До нього зголошувалися, в першу чергу, ті українці, яких утиску­вала і репресувала німецька окупаційна влада. Своїм завдан­ням за таких обставин отаман бачив організацію повстансько-

* Документ, у якому йдеться про ймовірну причетність колишніх буль- бівців до цієї трагедії, звучить так: "Виновниками злодійського убійства ра­дянського мирного населення по сільрадам Олевського району являлись також пособники німецьких фашистів — українські націоналісти так званої "Поліської Січи" на чолі з їх атаманом Боровиком, орудувавшим під псевдо­німом "Тарас Бульба" (Державний архів Житомирської області: Ф. Р-2636. — Оп. 1. — Спр. 66. — Арк. 1).

Як підстава цього звинувачення наводиться таке свідчення: "В Олевську підтверджують: Райтблат Овсей Срулевич: 19 листопада 1941 року німець­ким командуванням разом з січовиками було проведено звірське вбивство мирного єврейського населення" (там само. — Арк. 2).

Крім того, треба взяти до уваги, що навіть у зробленому чекістами пере­кладі протоколу наради старшин "Поліської Січі" від 18 листопада 1941 року не стверджується, що бульбівці взяли участь у розстрілі, там пишеться до­слівно так: "Після погроз капітан Гичке насильно мобілізував для екзекуції над євреями двох старшин і 60 демобілізованих козаків, які 19 листопада 1941 року повинні розстріляти 535 євреїв... (ГДА СБУ: Ф. 65. — Спр. С-9133. — Т. 1. — Ч. II. — Арк. 182).

11


го збройного формування, яке могло б у майбутньому стати за­родком Української національної армії. Не маючи від нікого ніякої допомоги, вона мусіла спиратися винятково на власні сили. Тому підпільники на чолі з Боровцем стали організову­вати свої власні бази, вишкільні табори в багнисто-лісових те­ренах. Вони, як правило, містилися або в спеціально облаш- тованих землянках, або в будинках лісової охорони і промислу, лісничівках, тартаках. Бази були замасковані під землею, а виш­кільні табори охоронялись спеціальними партизанськими за­гонами. Охоронні відділи розташовувались по селах навколо вишкільних таборів. їх завданням було, в першу чергу, допові­дати про рухи і наміри ворога і в разі нападу обороняти табори, які кожної хвилини були готові перенестися в інше місце.

Усе постачання партизани здобували самі, головним чином з баз окупаційної влади. Малі потреби забезпечувалися рекві­зиціями від українського населення, яке охоче допомагало з двох причин: 1) бачило в своїх партизанах зародок української збройної сили, 2) радянська, як і німецька влада, в Україні були чужі і своїми методами грабунку й терору не мали прихильно­сті народних мас. За таких обставин український народ ди­вився на свій партизанський рух як на чинник, що чесно і безкомпромісно бореться за краще майбутнє України у вигляді незалежної держави.

Ось чому до вишкільних таборів Тараса Бульби-Боровця охоче горнулась українська молодь. Водночас вишкільна акція велась не тільки по таборах, але майже в усіх селах: за наказом окружного коменданта люди сходилися на вказані місця у при­значений час, брали участь у відповідних вправах, після чого розходилися по своїх домівках. Цей спосіб військової підго­товки не обтяжував командування проблемами прохарчу­вання, квартирування тощо, водночас давав можливість кож­ному воякові універсально оволодіти зброєю, кінною їздою, підривною справою.

Окремо треба сказати про прагнення Бульби-Боровця унор­мувати діяльність свого збройного руху. Саме йому належить вироблення правил поведінки повстанця, якими зазначалося,
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   60


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка