Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка Полтавський відділ Українського географічного товариства



Сторінка1/14
Дата конвертації26.12.2016
Розмір2.6 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г.Короленка

Полтавський відділ Українського географічного товариства








Полтава – 2012

УДК 91 (075)+ 930.1:[37.026:91] +502.72 (477.53)

ББК 26.89+20.1 (4Укр−4Пол)

Г35
Географія на Полтавщині: сучасний стан і перспективи розвитку:

збірник статей регіональної наукової конференції, 5 квітня 2012 року. /

М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г.Короленка. – Полтава, 2012. – 134 с.


У збірнику наукових статей подаються матеріали регіональної наукової конференції,

яка проходила 5 квітня 2012 року в м. Полтава (у зв’язку з підготовкою до ХІ з’їзду Географічного товариства України).

Збірник скомпонований з урахуванням типового плану географічної характеристики.

Для науковців, учителів, студентів, краєзнавців.

Постійне розташування матеріалів збірника: http://geo.pnpu.edu.ua/MSzK.php
Редакційна колегія:

СТЕПАНЕНКО Микола Іванович – доктор філологічних наук, професор, ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка;
БУЛАВА Леонід Миколайович – кандидат географічних наук, професор, завідувач кафедри географії та краєзнавства Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка (відповідальний редактор);
ШЕВЧУК Сергій Миколайович – кандидат географічних наук, доцент кафедри географії та краєзнавства Полтавського національного педагогічного університету імені

В. Г. Короленка (відповідальний секретар).
Р е ц е н з е н т и:

В. Г. СМИРНОВА - кандидат географічних наук, доцент кафедри технологічного обладнання харчових виробництв і торгівлі Вищого навчального закладу Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі».
В. М. ЗАКАЛЮЖНИЙ кандидат геолого-мінералогічних наук, доцент кафедри біології та охорони здоров’я Полтавського національного педагогічного університету імені

В. Г. Короленка


Рекомендовано до друку за рішенням Вченої ради Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка (протокол № 10 від 26 квітня 2012 р.)

Адреса редколегії: 36003,

м. Полтава, вул. Остроградського, 2, каб. 9

Полтавський національний

педагогічний університет

імені В.Г.Короленка,



': 8-099-3487505; (8-0532)-7-27-25

e-mail: bulavapolt@rambler.ru


Відповідальність за автентичність цитат, достовірність фактів і посилань несуть автори статей.
© ПНПУ імені В.Г.Короленка, 2012

Р о з д і л 1.



СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ГЕОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТЕРИТОРІЇ ПОЛТАВЩИНИ

Р.В. Шевченко, студент І-го курсу

Л.Д. Кубарєва, старший викладач

кафедри географії та

краєзнавства ПНПУ імені В.Г.Короленка
ІСТОРІЯ РОЗРОБКИ СЕЙСМІЧНОЇ МОДЕЛІ ЗЕМЛІ
Земля має центральносиметричну будову і складається з декількох геосфер. Уявлення про внутрішні геосфери формується за сейсмічними даними; за аналогією з метеоритними тілами; за даними експериментальних досліджень властивостей речовини при високих тисках та температурах, шляхом екстраполяції цієї інформації; за теоретичними побудовами.

Уперше теоретично виділення металічного ядра та кам'яної оболонки у Землі по щільності та за аналогією з метеоритами було зроблене Віхертом (1897). Перше загальне уявлення про внутрішню будову Землі за сейсмічними даними зроблене Олдгемом у 1960р.

Незважаючи на достатньо високий рівень геофізичних досліджень, такі побудови не вийшли з області здогадок, хоча і здійснювалися неодноразово. Розробка моделі внутрішньої будови Землі спиралася на дані про хімічний склад порід земної кори та на геофізичні дані. У своїй основі ці моделі спиралися на уявлення про гарячий, розплавлений початковий стан планети. Необхідно було якось пояснити зміну фізичних властивостей надр Землі з глибиною, які відповідали зміні сейсмічних швидкостей.

У період із 1900 до 1920 рр. сейсмологами були встановлені головні оболонки Землі: земна кора, верхня і нижня мантія та ядро. На кордонах між цими оболонками різко змінювалася швидкість проходження сейсмічних хвиль.

Стрибкоподібну зміну щільності оболонок Землі з глибиною Лодочников пояснював зміною агрегатного стану однієї і тієї ж речовини.

На сьогодні загальноприйнятою моделлю являється модель Гутенберга-Булена, яка базується на фізичних характеристиках внутрішнього об’єму Землі. Зміна швидкостей проходження сейсмічних хвиль пояснюється різницею фазових станів мінеральних асоціацій. Головними хімічними елементами в мантії вважають кисень, кремній, магній, залізо, а ядра – залізо, сірка, нікель.

З точки зору даної моделі ні одна з оболонок не має якогось особливого значення. Згідно цієї моделі для легких елементів немає місця в надрах Землі, тому пояснити походження води і атмосфери – неможливо. Окрім цього, моделі які побудовані на основі акреційних гіпотез не дають відповіді на причину динамічних процесів в надрах Землі.

Яка ж сучасна інтерпретації фізичних властивостей оболонок Землі? Геофізичні особливості оболонок пояснюються дослідниками наступним чином:



А – кора або тверда оболонка літосфери, її потужність змінюється, складає в середньому від 40-80 км під континентами і до 5 км під океанами.

Для земної кори характерна різка зміна градієнта швидкостей поздовжніх хвиль, що вказує на зміну щільності порід.



В - геофізики ототожнюють з літосферою до глибини 100 км. Згідно з ранніми роботами Гутенберга, у зоні В сейсмічні швидкості зменшуються з глибиною, і на глибині 140 км досягають мінімуму.

С – астеносфера, де пружні властивості порід змінюються від місця до місця. Є дані,що вона розділяється на два шари на глибині близько 400 км. Глибина астеносфери відповідає глибині найбільш глибокофокусних землетрусів.

Д ' велика область, у якій швидкості сейсмічних хвиль змінюються плавно, але з помітним градієнтом.

Д '' – тонка оболонка над межею ядра (близько 100 км) з іншими сейсмічними даними, ніж в Д'.

Е – рідке зовнішнє ядро Землі. Його стан вперше встановив Джеффрис (по повному поглинанню хвиль S-типу).

У межах зовнішнього рідкого ядра Б. Болт виділяє додаткову оболонку, яку називає перехідною:



F – перехідна зона шириною близько 400 км між рідкою і твердою частиною ядра. На верхній межі цієї зони відбувається невеликий стрибок збільшення швидкості, а також спостерігається деяке розсіювання сейсмічних хвиль, яке можна пояснити наявністю неоднорідності межі, певних горбів або діапірів.

G – внутрішнє ядро з твердим станом речовини.

Таким являється каркас сейсмічних кордонів у внутрішньому об’ємі Землі. Його необхідно «заповнити» конкретною речовиною, яка б забезпечила вказані фізичні характеристики.

Важливим моментом у дослідженні глибин Землі є факт градієнтної зміни швидкостей в обох частинах мантії, що можна пояснити наявністю більш тонких оболонок у межах зон А, В, С, Д. Так, геофізичні дослідження канадськими вченими поверхні «Мохо» показали, що в шарі товщиною близько 10 км спостерігається лінійне зростання швидкостей (від 7 до 8 км/сек) з трьохступінчастим градієнтом, з невеликими стрибками на кожному ступені. Потрібно відмітити, що гірські породи з щільністю, яка б відповідала даним швидкостям проходження сейсмічних хвиль – невідома!

Таким чином, у структурі Землі проявляється ще більш тонке, закономірне розшарування речовини, очевидно, різного хімічного складу.

Одна із проблем геології – поверхня «Мохо». До цих пір неясно, вважати її глобальною чи дійсно існує «підкорова літосфера»? З точки зору акреційної гіпотези – дійсно літосферу можна заглибити і до 200 і до 250 км. Деякі вчені вважають, що охолоджуючись зовнішня оболонка стискається і стискає внутрішні шари конденсації. Так формується глобальна щільна межа, яка в подальшому перекривається продуктами викидів речовини, які і утворюють кору. Саме ця глобальна межа вперше встановлена боснійським сейсмологом. Вивчаючи сейсмограми балканських землетрусів, Мохоровичич зробив висновок, що ці хвилі поширювались не тільки прямолінійним шляхом у приповерхневому шарі Землі, а на глибині приблизно в 50 км заломлювалися від поверхні (яку зараз називають «Мохо») і повертали до сейсмічної станції. У подальшому подібні дослідження були проведені і в інших країнах; було встановлено існування континентальної кори.

Після Чилійського землетрусу 1960 р. аналіз записів сейсмографів показав, що збуджуються власні коливання Землі і ці коливання аналогічні коливанням пружної сфери або стального шару. Це кращий доказ кристалічності Землі і наявності глобальної щільної поверхні («Мохо»).

Окрім того, на думку геофізиків, Землю можна уявити у вигляді гігантської лінзи, яка має концентричні шари з різними фізичними властивостями. Таке уявлення виникло при вивченні великих землетрусів. Іноді землетруси заставляють Землю «дзвеніти» подібно дзвону. Після великих землетрусів хвилі реєструються приладами на протязі багатьох днів. Такий «дзвін» можливий тільки при припущенні кристалічної будови речовини оболонок надр планети.

Під час руйнівного землетрусу на Алясці в 1964 р. з магнітудою 8,6 балів, більш ніж 100 сейсмостанцій у різних точках земної кулі зафіксували коливання всієї Землі, що підтверджує глобальний характер останніх.

Відомо, що «… с 18-го века математики работали над проблемой колебаний упругой сферы; и в 1911 г. А. Е. Г.Ляв, именем которого назван один из видов поверхностных волн, предсказал, что стальной шар размером с Землю будет иметь период основного колебания около 1 часа, а также обертоны с меньшими периодами. Этот факт оставался только теоретическим куръезом вплоть до 1954 г., когда профессор Беньофф… объявил о том, что на сейсмограмме сильнейшего землетрясения, происшедшего на Камчатке 4 ноября 1952 года, им обнаружены колебания с периодом 57 минут» (Болт Б. В глубинах Земли. - М.: Мир, 1984. - 130 с.)

Цей приклад показує збіг теорії і практики, й підтверджує кристалічність внутрішньої структури Землі. На кристалічність внутрішніх оболонок Землі вказував також видатний дослідник Землі В. Магницький: «Прохождение поперечных волн через слои В, С и Д позволяет сделать вывод, что вещество их находится в эффективно твердом состоянии. Можно полагать, что это состояние кристаллическое» (Магницкий В. А. Внутреннее строение и физика Земли. - М.: «Недра», 1965. - 380с.).

Таким чином, за період часу всього близько ста років геофізика створила модель внутрішньої структури Землі, найважливішими елементами якої є її:

- кристалічність,

- концентрична верствуватість,

- глобальна поверхня «Мохо»,

- астеносферний шар,

- рідке зовнішнє ядро,

- тверде внутрішнє ядро.

В. А. Рябуха, студентка V курсу

О. М. Мащенко, к. пед. н., доцент

каф. географії та краєзнавства

ПНПУ імені В.Г.Короленка
ГЛЯЦІАЛЬНІ ФОРМИ РЕЛЬЄФУ ГЕОМОРФОЛОГІЧНОЇ ОБЛАСТІ ПРИДНІПРОВСЬКОЇ НИЗОВИНИ
Зледеніння четвертинного періоду як частина давнього і сучасного морфогенезу відігравали важливу роль у перетворенні ландшафтів України. Не менш важливе значення мали льодовики антропогенового періоду, впливаючи і на територію Придніпровської низовини зокрема, котра поряд з геоморфологічними областями Поліської низовини та Волинсько-Подільської височини зазнала найбільших змін внаслідок льодовикового наступу в антропогеновому періоді.

Рельєфотвірна діяльність льодовиків, особливо періоду дніпровського зледеніння, знайшла своє відображення в утворенні таких сучасних форм рельєфу, як моренні та моренно-зандрові рівнини, гляціодислокації та напірні морени. Основна морена поширена на невеликих площах серед водно-льодовикових пісків. Тому в рельєфі Придніпровської низовини серед усіх льодовикових утворень зазвичай виділяють моренно-зандрові рівнини, накладені на поверхні додніпровського рельєфу, міоценові й денудаційні останці, озерно-алювіальні рівнини четвертої надзаплавної тераси.

Поверхня моренно-зандрових рівнин за морфологією неоднорідна залежно від того, які породи залягають безпосередньо на поверхні. В місцях, де морена залягає на поверхні або близько до неї, моренно-зандрові рівнини хвилясті. Ділянки поширення водно-льодовикових пісків вирізняються рівнинністю, котра місцями порушується долинами, валами чи заболоченими зниженнями. В місцях поширення лесових порід вона також рівнинна, але значно розчленована ярами. В нижній частині межиріччя Дніпра і Десни моренно-зандрова рівнина поступається місцем зандровій рівнині, сформуваній діяльністю талих льодовикових вод.

У південній частині Придніпровської низовини є ділянки, де льодовиком були дислоковані палеогенові та антропогенові відклади. До них належать дислокації гори Пивихи, розташованої на березі Кременчуцького водосховища, гори Калитви, що біля с. Царичанка, та Мотронинська морена напору.

Утворення прохідних долин в межах Придніпровської низовини відбулось як під час наступу льодовика внаслідок підпору вод у річкових долинах, так і під час його відступу. Днища прохідних долин за висотою відповідають дніпровському льодовиково-акумулятивному рівню, відклади якого в льодовиковій зоні вкривають собою величезну територію ранньої антропогенової тераси. В льодовиковій зоні чисельні прохідні долини як зниження в рельєфі слугували лініями стоку талих льодовикових вод перигляційних зон епохи валдайського зледеніння. Деякі прохідні долини Придніпровської низовини відкриваються нарівні піщаної першої надзаплавної тераси. Це означає, що остаточно вони припинили своє функціонування в післявалдайський час. У будові прохідних долин беруть участь дніпровський льодовиковий комплекс, який у найбільш повних розрізах складається з підморенових водно-льодовикових відкладів. На цей комплекс накладаються або до нього частково прилягають московські водно-льодовикові відклади і валдайський перигляційний алювій. У льодовиковій зоні морфологічно слабко виражені витягнуті зниження цих долин у більшості заболочені.

Найраніше льодовикові форми рельєфу утворились, що закономірно, на півночі Придніпровської низовини. Так, Замгалайська долина, що з’єднує річку Сож та долину р. Десни, сформована не пізніше раннього антропогену. Похований алювій тут перекривається дніпровською мореною і водно-льодовиковими гравійно-піщаними відкладами талих вод льодовика. По долині відбувається стік талих вод льодовика в епохи московського, а потім валдайського зледенінь, після чого вона розвивалась як деградуюче озеро, перетворюючись на болото. Залягає похований алювій на олігоценових і міоценових (полтавських) пісках (залежно від глибини ерозійного врізання на окремих ділянках долини), товща антропогенових відкладів тут від 10 до 30 м.

Особливо цікавими у контексті даного дослідження Придніпровської низовини є льодовикові і водно-льодовикові форми рельєфу Полтавщини, що поширені переважно у західних та південних частинах області. У період останнього максимального зледеніння один з країв льодовика, проходячи по долині Дніпра, обігнув західні окраїни Полтави, а інший досяг місцевості в районі р. Полузір’я.

Льодовикові форми рельєфу Полтавщини утворились у середньому плейстоцені і були значно перетворені подальшою водною ерозією та акумуляцією, тому виражені дуже нерівномірно. У похованому вигляді зустрічаються моренні і озерно-льодовикові відклади, а також форми льодовикового виорювання. На поверхні ж в основному виражені крайові льодовикові комплекси, зокрема, до них можна віднести екзараційну улоговину, глибиною до 30 м і шириною від 2 до 11 км, яка розташована по узбережжю Дніпра між гирлом Псла і Ворскли. Крім того, до великої екзараційної депресії майже повністю належить басейн р. Оржиця. Ці зниження заповнені продуктами льодовикової акумуляції.

Від гирла Псла до Ворскли збереглись фрагменти валу напірної морени висотою до 45м і шириною до 4км, а також водно-льодовикових форм (озів), гляціовідторженці (відірвані льодовиком маси гірських порід).
Між долинами Удаю і Ворскли вододіли часто перетинають прохідні „мертві” долини. Ці долини утворили талі води, які витікали із-під краю льодовика в умовах підпору ним нижніх частин русел річок, формування прильодовикових озер. Ще В.В.Докучаєв відзначив, що розмір деяких малих річок не відповідає розміру їх долин. Очевидно, що ерозія водно-льодовикових потоків зумовила формування не лише „мертвих” (безводних) долин, але і долин малих річок. Як вважають учені, чотири антропогенові тераси Ворскли, Псла, Сули відповідають чотирьом плейстоценовим зледенінням.

Однією з найвищих точок Лівобережної Полтавщини є гора Пивиха, що розташована між смт. Градизьком і с. Максимівкою на березі Кременчуцького водосховища і являє собою дислоковані льодовиком палеогенові та антропогенові (додніпровські) відклади у вигляді куполоподібного підняття площею 16 км². Колись задерновані схили цієї гори зараз оголені в береговому уступі Кременчуцького водосховища. Підняття гори Пивихи представлене двома пагорбами однакової форми й орієнтування, в плані має овальну форму. Довга вісь підняття орієнтована в північно-західному напрямку. Абсолютні висоти горбів, які розділяються улоговиною, складають 168 і 160 м.

Кристалічні породи на території розташування гори Пивихи залягають неглибоко, в районі Градизька в їхній поверхні вимальовується невелике локальне підняття з віссю, орієнтованою на північ. У геологічній будові комплексу беруть участь кристалічні породи фундаменту (на відмітці 10 м), палеогенові піски й щільні мергелі, мергелясті слюдисті глини, плейстоценові алювіальні піски.

Структура підняття г. Пивихи, що знаходиться на східному фланзі Градизько-Табурищенського комплексу крайових льодовикових утворень. Воно представлено групою льодовикових форм рельєфу в долині Дніпра, між м. Градизьком Полтавської області та с. Табурищем (нині залите водою Кременчуцького водосховища) Кіровоградської області. Похована екзараційна улоговина, з якої виносився матеріал, що утворив гляціодислокації та гляціовідторженці, простежується на північний захід від м. Градизька. Гора Пивиха складається з серії лусок розміром від 10-12 до 120 м, утворених мергелем та алювіальними пісками, що їх вкривають. Для південної частини характерні також дрібні ізоклінальні складки, в північній частині лускувато-насувна структура ускладнена діапірами. Невеликі гляціовідторженці західного флангу не виявлені у рельєфі, частково розкриті ярами. Морена покриває складки й луски на крилах підняття, досягаючи 18 метрів (біля села Максимівки).

У відкладах гори, що утворилась в результаті наступу материкового льоду під час дніпровського заледеніння краєзнавці знаходять скам'янілі залишки рослин і тварин льодовикового періоду. Зокрема морських їжаків, коралів, молюсків. Зустрічаються і фрагменти кісток великих тварин – мамонтів, шерстистих носорогів, північних оленів. У регіоні лише на території Пивихи є місця виходу на поверхню землі блакитного мергелю – рідкісної карбонатної породи, яка використовується в будівництві.

Питання про походження гори Пивихи давно привертало увагу. За першими уявленнями її утворення пов’язувалося з тектонічними або неотектонічними причинами. Починаючи з 1925 року розвиваються й утверджуються погляди про гляціотектонічне походження підняття гори Пивихи. Спеціальні дослідження цієї гори привели до висновку, що льодовиковий покрив здійснив вирішальний вплив на її формування, а наявність дніпровської морени на схилах вказує на колись цілковите перекриття льодовиком. Горб Пивиха нині є ландшафтним заказником.

На південь від Кременчука утворилась морена напору, виражена в рельєфі прикінцевоморенним пасмом, названим Мотринським. У рельєфі Мотринське пасмо відрізняється складною будовою, воно простягається з південного заходу на північний схід шириною до 4 км і довжиною до 12–13 км. Є численні свідчення про наявність на Полтавщині прохідних долин. Особливо помітно розчленоване цими долинами межиріччя Сули – Псла, Псла – Ворскли, а також Хорола – Псла та самої долини р. Сули. Прохідні долини поширені в основному в межах льодовикової зони, вони являють собою зниження, вироблені талими водами, що витікали з-під краю дніпровського льодовика по похилих поверхнях.

Підсумовуючи зазначене вище, слід зауважити, що Придніпровська низовина, хоч і знаходиться в межах південних країв поширення дніпровського льодовика, все ж своїм сучасним рельєфом багато у чому завдячує його наступу. Свідчення цьому – численні гляціовідторженці та моренні відклади, ози, пагорби-останці та інші льодовикові форми рельєфу на півночі та заході області. Прохідні долини на межиріччях, терасованість річкових долин, гляціодислокація гори Пивихи, Мотринське пасмо є найбільш помітними наслідками льодовикової трансгресії в межах геоморфологічної області Придніпровської низовини.



В.О. Глухота, студент І-го курсу

Л.Д. Кубарєва, старший викладач

кафедри географії та

краєзнавства ПНПУ імені В.Г.Короленка
ЗЛЕДЕНІННЯ В ІСТОРІЇ ЗЕМЛІ
Зледеніння в історії Землі відіграли дуже велику роль. Вони змінювали рельєф і на великих територіях, утворюючи льодовикові морфоскульптури. Добре відомі грандіозні льодові щити, які покривають значну частину Середньоєвропейської і Східноєвропейської, Західну і Східну Сибір, Північну Америку всього лише 12 тис. років тому. Але Велике четвертинне зледеніння в останні 1,5 млн. років не були першими в геологічній історії. Сліди найбільш ранніх зледенінь (тілліти) відомі в відкладах віком 2,3 млрд. років у Канаді, Південній Африці і в Сибіру.

Найбільш цікаві і важливі з геологічної точки зору Велике зледеніння останніх двох млн. років. Неогеновий і четвертинний період – це час формування нашого сучасного рельєфу нашої планети і її кліматичної зональності. Важливою подією цього часу були зледеніння, які простягалися на величезні території півночі материків і сформували в сучасному вигляді льодовиковий щити Антарктиди. Уже в другій половині олігоцену, приблизно 35 млн. років тому, почалося похолодання, яке виразилося в зменшення ареалів теплолюбивої фауни і флори і в змінах типів рослинності. Зниження температури повітря у високих широтах призвело до виникнення невеликих гірських льодовиків в Антарктиді (але при цьому температура там була набагато вища сучасної). Утворення льодовиків сприяло похолодання. Вже в пізньому олігоцені середньорічна температура на землі не перевищувала -5°С. У неогеновий період на Землі різко загострилися контрасти температур. Цьому сприяло встановлення на всіх материках континентальних умов і утворення високих протяжних гірських систем, в тому числі в межах платформних областей. Похолодання незважаючи на епізоди тимчасового потепління поступово захоплювало більш низькі широти. На великих територіях поширилася лісотундра. В Арктичному басейні з’явився льодовий покрив, що сприяло ізоляції океану через ріст Ісландсько-Фарерського підняття, яке перегородило північну частину Атлантики. Ці процеси розпочалися 4 - 4,5 млн. років тому, але особливо посилилися в пізньому пліоцені, коли виникли льодовики в Гренландії, Ісландії, Канаді, на островах Арктичного архіпелагу, в Скандинавії, Південній Америці (Патагонія). Розпочався період Великих зледенінь.

Завдяки добрій вивченості четвертинних льодовикових відкладів в Європі і Північній Америці, історія зледенінь відновлюється досить чітко. Тим більше, що на допомогу кореляції подій прийшли дані по глибоководному бурінню. Буріння льодовиків Антарктиди і Ґренландії, океанічних і морських товщ осадових порід дають дуже чітку і точну картину того, що відбувалось із кліматом нашої планети за останні кілька сотень тисяч років. Учені ставлять діагноз за рівнем концентрації ізотопів оксиґену – О-18, та карбону – С-13, у льодовиках. Вони виявили чітку закономірність: чим вища температура на планеті, – тим більша концентрація цих ізотопів у льодовикових нашаруваннях Антарктики та Арктики. В результаті довготривалих досліджень вдалося встановити кількість зледенінь на Землі та їх тривалість. Як виявилося, кожен із десяти льодовикових періодів тривав приблизно 90-100 тисяч років. Їх розділяли дуже нетривалі періоди потепління (8-15 тисяч років). Останнє потепління розпочалося близько одинадцяти тисяч років тому і триває понині. За ці 11 тисяч років почав збільшуватись ексцентриситет земної орбіти: показник нутації складає 23,44 і продовжує зменшуватись, а прецесія вступила у новий цикл. Отож, чекаємо на новий льодовиковий період.

Російські вчені впевнені, що пік нового глобального похолодання припаде на 2055 рік. Вони впевнені, що світ загине від холоду. Одним з варіантів майбутнього кінця світу, на думку багатьох учених, може стати глобальне потепління: полярні льоди розтануть і затоплять всі найбільші прибережні міста світу. Однак російські вчені впевнені, що все буде не так, і світ загине від холоду. Можливо, це відбудеться вже через два роки.

На думку зав. сектору космічних досліджень Пулковської обсерваторії РАН Хабібулло Абдусаматова, через два роки по всій Землі почнеться різке похолодання. Новий «малий» льодовиковий період буде тривати не менше двох століть, вважає він.

Цікаво, що прихильники теорії глобального потепління вважають, що саме в цьому році наша планета, навпаки, "скипить як каструля, яку вчасно не прибрали з вогню". За словами Х.Абдусаматова, Земля стала охолоджуватися, починаючи з 1990-х років.

За попередні століття планета ввібрала в себе достатньо сонячного тепла і тепер остигає. Зазначимо, прогнозоване російським вченим затяжне похолодання стане вже п'ятим "малим льодовиковим періодом" за останні дев'ять століть. Подібні кліматичні явища були зафіксовані XIII, XV, XVII і XIX століттях. Абдусаматов також попереджає, якщо льодовиковий період називають малим, це аж ніяк не означає, що він пройде не помічено. Як правило, кожен цикл похолодання супроводжується епідеміями, неврожаями і, як наслідок, масовими переселеннями народів, говорить у Сонячна активність в наступні 20-30 років може різко знизитися, що може призвести до повторення так званого "маундерівського мінімуму" - найтривалішого зменшення сонячної активності з 1645 до 1715 рік, з яким зв'язують "малий льодовиковий період" в Європі.


Л.М. Булава, канд. геогр. наук,

професор, завідувач кафедри

географії та краєзнавства

ПНПУ імені В.Г. Короленка

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка