Полтава 2005 академія педагогічних наук україни



Сторінка1/11
Дата конвертації30.12.2016
Розмір2.22 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


Олена ОТИЧ

МИСТЕЦТВО У ЗМІСТІ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ

МАЙБУТНЬОГО ПЕДАГОГА ПРОФЕСІЙНОГО НАВЧАННЯ


Полтава - 2005




АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ


ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ І ПСИХОЛОГІЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ АПН УКРАЇНИ

О. М. ОТИЧ


МИСТЕЦТВО У ЗМІСТІ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ

МАЙБУТНЬОГО ПЕДАГОГА ПРОФЕСІЙНОГО НАВЧАННЯ
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

Полтава


“ “

2005


УДК 371.134: 377: 7

ББК 74.58:795: 85


Рекомендовано вченою радою Інституту педагогіки і психології

професійної освіти АПН України,

протокол № 10 від 25. 11. 2004 р.

Рецензенти:



Хомич Л. О., доктор педагогічних наук, професор,

Щербак О.І., кандидат педагогічних наук, доцент, член-кореспондент АПН України,

Вороніна О.Г., голова методичної комісії психолого-педагогічних дисциплін Київського професійно-педагогічного коледжу імені Антона Макаренка.
Отич О.М.

Мистецтво у змісті професійної підготовки майбутнього педагога професійного навчання. – Полтава: , 2005. – 227 с. ISBN


Висвітлено педагогічний потенціал мистецтва, розкрито його значення у формуванні професійно значущих якостей та розвитку творчої індивідуальності майбутнього педагога професійного навчання, обгрунтовано мистецький компонент змісту професійної підготовки студентів професійно-педагогічних навчальних закладів, представлено збагачені мистецьким змістом навчальні програми і методичні матеріали з курсів “Педагогіка”, “Основи педагогічної майстерності”, “Культура мовлення та основи ораторського мистецтва” тощо.

Для викладачів і студентів професійно-педагогічних коледжів, індустріально-педагогічних технікумів; інженерно-педагогічних та педагогічно-індустріальних факультетів вищих педагогічних, технічних і сільськогосподарських навчальних закладів, де вивчаються психолого-педагогічні дисципліни; слухачів закладів післядипломної освіти інженерно-педагогічних працівників; педагогів професійного навчання; науковців, аспірантів, докторантів, усіх, хто цікавиться проблемами гуманізації професійно-педагогічної освіти.


Науковий редактор

Доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України



Н.Г. Ничкало
ISBN
© Отич О.М., 2005

ЗМІСТ

Передмова………………………………………………………………… 6


Розділ І. Теоретичні основи впровадження мистецького компонента до змісту професійно-педагогічної освіти……………………………………….. 9


    1. Мистецтво у формуванні особистості професіонала…………… 9

    2. Мистецтво як чинник гуманізації професійної підготовки майбутнього педагога професійного навчання………………… 21

    3. Мистецтво у розвитку творчої індивідуальності майбутнього педагога професійного навчального закладу……………………30

Розділ ІІ. Мистецтво у змісті підготовки бакалаврів педагогіки з професійного навчання у професійно-педагогічних коледжах……… 47




    1. Мистецтво у змісті професійно-педагогічної освіти…………... 47

    2. Мистецтво у змісті навчального курсу “Педагогіка”………….. 58

    3. Мистецтво у змісті навчального курсу “Основи педагогічної майстерності”……………………………………………………...71

    4. Мистецтво у змісті курсу “Культура мовлення та основи ораторського мистецтва”…………………………………………84

    5. Мистецтво у змісті викладання психологічних дисциплін…… 98

    6. Мистецтво у пошуковій роботі студентів…….………………. 110

Післямова………………………………………………………………..124


Рекомендована література……………………………………………...126
Додатки………………………………………………………………….129
Додаток 1. Навчально-методичні матеріали для викладання курсу “Педагогіка”.…………………………………………………………... 129

Додаток 2. Навчально-методичні матеріали для викладання курсу “Основи педагогічної майстерності”………..……………………….. 170

Додаток 3. Навчально-методичні матеріали для викладання курсу “Культура мовлення і основи ораторського мистецтва”…………… 197

Додаток 4. Навчально-методичні матеріали для викладання курсу “Психологія”……………………………………………………….…...202

Додаток 5. Навчально-методичні матеріали для викладання курсу “Основи педагогічних досліджень”………………….……………… 208

ПЕРЕДМОВА

Професійно-педагогічна освіта є важливою складовою системи неперервної професійної освіти України. На сучасному етапі свого розвитку вона потребує кардинального оновлення на основі переосмислення своїх концептуальних засад, запровадження нових педагогічних професій, вдосконалення змісту, форм і методів професійної підготовки інженерно-педагогічних працівників.

Постановою Кабінету Міністрів України від 24. 05. 1997 р. № 507 “Про перелік напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями” у галузь знань “Педагогічна освіта” введено нову спеціальність “Професійне навчання (за профілем підготовки)” і з урахуванням цих змін у квітні 2002 року до Державного класифікатора внесено нову педагогічну професію – “педагог професійного навчання”(код КП 3340).1 Вона інтегрує у собі спеціальності майстра виробничого навчання, викладача спецдисциплін, вихователя професійно-технічного навчального закладу та інструктора з праці.

У Законах України “Про освіту”, “Про професійно-технічну освіту”, “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань професійно-технічної освіти”, Постанові Верховної ради України “Про стан і перспективи розвитку професійно-технічної освіти в Україні”, Національній доктрині розвитку освіти, проекті Концепціїї розвитку професійно-технічної освіти в Україні, Державній програмі “Вчитель” та інших державних нормативно-правових документах у галузі освіти

зазначається, що саме на педагогів професійного навчання нині покладається важлива місія підготовки кваліфікованих, конкурентоспроможних фахівців, які відповідають вимогам технологічного розвитку галузей економіки, а також мають високий рівень творчої ініціативи та духовної культури. Тому від самих інженерно-педагогічних працівників нині вимагається володіння комплексом спеціальних та психолого-педагогічних знань, умінь і навичок, сформованість методологічного мислення, висока загальна і професійна культура, розвиненість спеціальних здібностей та професійно значущих якостей особистості тощо. А це, у свою чергу, зумовлює нагальну необхідність реформування системи професійної підготовки фахівців в Україні на гуманістичних, культурологічних засадах.

Важливим чинником гуманізації сучасної професійно-педагогічної освіти є мистецтво, яке сприяє “олюдненню” і ціннісному осмисленню наукових і фахових знань майбутніх педагогів професійного навчання. Мистецтво має значні потенційні можливості щодо використання у навчально-виховному процесі професійно-педагогічних закладів освіти шляхом впровадження до змісту суспільно-гуманітарних, психолого-педагогічних та спеціальних навчальних дисциплін. Тому воно має посісти своє законне місце у навчальних планах і програмах професійної підготовки майбутніх педагогів ПТНЗ у цих навчальних закладах.

Висвітленню значення мистецтва як чинника гуманізації й гуманітаризації професійно-педагогічної освіти та обгрунтуванню змісту мистецького компонента професійної підготовки майбутніх педагогів ПТНЗ і присвячений даний навчально-методичний посібник.

У першому розділі аналізуються історичні аспекти проблеми використання мистецтва у розвитку особистості; розкривається інтегруюча роль естетичного чинника у створенні цілісної картини світу; виявляються педагогічні можливості мистецтва щодо формування в майбутніх педагогів ПТНЗ творчої індивідуальності як найважливішої професійно значущої якості їхньої особистості.

Другий розділ присвячений висвітленню методичних засад оновлення змісту навчальних планів і програм професійної підготовки студентів професійно-педагогічних коледжів на основі впровадження до них різновидів мистецтв та теоретичного мистецько-педагогічного матеріалу, а також розробки і застосування нових інтерактивних методів і форм викладання базових навчальних курсів.

На допомогу викладачам і студентам пропонуються представлені у додатках орієнтовні плани з навчальних курсів “Педагогіка”, “Основи педагогічної майстерності”, “Основи педагогічних досліджень”, а також фрагменти розробок навчальних занять з використанням мистецьких засобів, приклади мистецького навчально-методичного забезпечення тощо.

Навчально-методичний посібник адресовано педагогам і студентам професійно-педагогічних закладів освіти; педагогічно-індустріальних та інженерно-педагогічних факультетів вищих педагогічних, технічних і сільськогосподарських навчальних закладів, де викладаються дисципліни психолого-педагогічного циклу; слухачам закладів післядипломної освіти інженерно-педагогічних працівників.

Разом із тим, він може бути корисним для усіх педагогів, які прагнуть до професійного зростання і підвищення своєї професійної компетентності, оволодіння новітніми технологіями організації навчально-виховного процесу на засадах гуманізації, гуманітаризації та культуровідповідності.



РОЗДІЛ І

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВПРОВАДЖЕННЯ МИСТЕЦЬКОГО КОМПОНЕНТА ДО ЗМІСТУ ПРОФЕСІЙНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ


    1. Мистецтво у формуванні особистості професіонала

Мистецтво є ефективним засобом формування особистості. Воно сприяє розвитку в людини “спеціальних здібностей і смаку, естетичного досвіду і ціннісних орієнтацій, … вдосконаленню її почуттєвої культури” 1.

Залучення особистості до різних видів мистецької діяльності визнається сьогодні вченими (І.А. Зязюном, В.О. Кудіним, Л.Т. Левчук, Д.С. Лихачовим, О.П. Рудницькою та ін.) не тільки необхідною умовою її

естетичного виховання, але й важливим чинником формування її загальної й професійної культури, забезпечення цілісності й гармонійності розвитку усіх її сутнісних сил.

Такий підхід не є новим в історії педагогіки. Гармонізуючий вплив мистецтва на особистість був доведений ще філософами античної доби. У творах Платона, Арістотеля, Сократа та інших мислителів Стародавньої Греції обгрунтована естетична категорія “калокагатії” (від kalosпрекрасний і agathos – добрий), що розумілася ними як гармонія прекрасного й морального, єдність усіх найкращих якостей людини, що визначає ідеал її розвитку і мету виховання.

Оскільки ідеалом класичної античної доби була особистість художньо-культурного типу, то зміст навчання і виховання підростаючого покоління у Стародавній Греції (зокрема, в Афінській школі) мав яскраво виражений мистецький характер1.

Як свідчать вивчені джерела, до змісту навчання молоді обов’язково входили поетика, риторика, ерістика та хорея, яка становила собою нерозривну єдність театрального дійства, музики, мелодекламації і танцю, і яку давньогрецькі філософи вважали не лише могутньою гармонізуючою та виховуючою силою, але й важливим чинником побудови і розквіту держави (Платон - “Закони”, “Держава”; Арістотель - “Політика”).

Філософи-педагоги у художній формі втілювали й головні ідеї, які мали засвоїти учні під час навчання. Так, сократівські бесіди, полемічні діалоги, ерістичні дискусії використовувалися з метою забезпечення зручності для розуміння і запам’ятовування учнями навчального матеріалу й міцного оволодіння ним.

Підвищення активності учнів у процесі опанування знаннями забезпечувалося використанням методу агоністики, який передбачав змагання їх у гімнастиці, танцях, музиці, риториці, поетиці, мелодекламації тощо. Програма навчання, побудована на основі такого підходу, називалася софістами – “ен – кілос – пайдея” («енциклопедія»). Вона стала попередницею “семи вільних мистецтв”.

Давньогрецькі філософи, орієнтуючись на художньо-культурний виховний ідеал, створили теорії, які регламентували використання різних видів і жанрів мистецтва у житті людини й суспільства. Зокрема, Платон вважав, що звучання дорійського ладу забезпечує розквіт держави, оскільки допомагає зберегти її громадянам здоровий глузд і силу волі під час складних історичних випробувань, а звучання ентузіастичного фрігійського ладу є небажаним, бо він вселяє у душі людей сум’яття й паніку.

Одним із найважливіших понять етики Піфагора було вчення про евритмію, згідно із яким існування людини зумовлювалося її вмінням знаходити вірний ритм в усіх життєвих проявах і узгоджувати із ним своє біологічне, соціальне та політичне буття (пристосування цього вчення до нових історичних умов, зумовило появу вальдорфської педагогіки). Піфагором, за свідченням його учнів, були встановлені також мелодії й ритми, за допомогою яких можна було вгамовувати пристрасті, лікувати душевні недуги, смуток, роздратування, гнів, лють тощо1.

Залежно від історичної епохи та пануючої філософської й освітньої парадигми радикально змінювалося розуміння впливу мистецтва на розвиток особистості: від забезпечення єдності фізичної та духовної краси людини в античні часи, гармонії її з Божественним духом у Середньовіччя, злагодженості функціонування механізмів тіла і душі “людини-машини” у добу Просвітництва – до всебічного і гармонійного розвитку усіх сутнісних сил особистості у ХХ столітті.

Нині ця ідея визнана у педагогічній науці утопічною, оскільки неможливо забезпечити однаково високий рівень розвитку усіх особистісних сфер людини. Незважаючи на це, ідеал гармонійної особистості художньо-культурного типу знову набуває актуальності у сучасному постіндустріальному суспільстві.

Це відбувається внаслідок зміни соціальних пріоритетів, утвердження нового вектора суспільного розвитку, а отже, й нового підходу до формування особистості: “від людини освіченої – до людини культурної, носія загальнолюдських і національних цінностей”.

Екстраполюючи дану тенденцію на площину неперервної професійної освіти, академік І.А. Зязюн зазначає, що особиста культура професіонала стає у сучасному виробництві основоположним фактором зростання продуктивності праці, підвищення її ефективності та якості. «Сучасному виробництву необхідні виробники-особистості з обширом світогляду, з багатою структурою потреб, з розвиненою уявою, з постійним прагненням до самоудосконалення не лише фахового, але й загальнокультурного» 1.

У цьому зв’язку неможливо переоцінити ролі мистецтва, яке здатне гармонізувати особистісний, професійний і творчий розвиток людини; виховувати її моральну та естетичну культуру, формувати її гуманістичний світогляд і національну самосвідомість.

Гармонізуючий вплив мистецтва на розвиток особистості виявляється, не у забезпеченні однакового рівня сформованості усіх сутнісних сил і якостей людини (зокрема, особистісних, професійних і творчих її потенціалів), а у визначенні міри їх співвідношення у структурі її особистості. Ця врівноваженість спричинює внутрішній, психологічний комфорт людини, спонукає її до продуктивної творчої діяльності в обраній професійній сфері і орієнтує її на досягнення результатів, що відповідають естетичному ідеалу і загальнолюдським гуманістичним цінностям – Істині, Красі й Добру .

Краса, за Софією Русовою, то є гармонія. Від естетичних вражень ця гармонія, упорядкованість переходить у серце людини, утворює звички, виявляється у красі поводження, в граційності усіх рухів, в гармонійності вчинків, у смаку до всього гармонійного2.

Мистецтво, як втілення краси і гармонії, є важливим чинником розвитку особистості професіонала, оскільки людина, вихована в оточенні мистецтва, сама стає гармонійною і несе цю красу й гармонію в світ, у якому

живе й працює. Вона створює навколо себе своєрідне естетичне поле, що виявляється в естетиці її побуту, у гармонійності її зовнішнього вигляду, у красі її вчинків, у якості продуктів її праці, у високому, мистецькому (за І.А. Зязюном - артистичному) рівні її професійної діяльності.

Мистецтво розширює духовні горизонти людини. Вона звертається до нього не лише у надії відчути почуття надзвичайного емоційного піднесення, але й бажаючи отримати стійкі життєві основи. Збагачуючи естетичний досвід, мистецтво прищеплює людині естетичний смак, виховує в неї почуття міри, навчає її розмежовувати сутність понять “модно” і “красиво” тощо.

Так, особа, яка розуміється на мистецтві, ніколи не дозволить собі одягти дорогі модні речі, які не гармонують за кольором або не відповідають за стилем її взуттю; не вбереться в аксесуари, які не поєднуються між собою; ніколи не придбає “кітч”.

Знання фахівцем будь-якої професії законів колористики та композиції допоможе йому у створенні власного позитивного ділового іміджу; сприятливо позначиться на пошукові ним вірного дизайнерського вирішення інтер’єру приміщення, в якому він працює чи живе; зумовить привабливий зовнішній вигляд продукції, яку він випускає і т.ін.

Значення мистецтва у розвитку особистості професіонала полягає також у тому, що воно формує його творче мислення, виробляє “свіжість” і оригінальність думки, зумовлює сміливість і нестандартність прийнятих рішень, що особливо необхідно сучасним керівникам. Воно розвиває творчі здібності, які є запорукою успішності будь-якої діяльності, а в сучасних умовах постійно оновлюваного й наукоємного виробництва стають просто життєво необхідними.

Найбільшою цінністю, якою нагороджує людину мистецтво, на думку Д.С. Лихачова, є цінність доброчесності. Для професіонала вона нині є особливо актуальною, оскільки, поняття «високий професіоналізм», на жаль, не завжди містить у собі складову «високої людяності», гуманістичної спрямованості професійної діяльності. Як наслідок, іманентними ознаками багатьох сучасних професіоналів стали бездуховність і моральний релятивізм особистості, спрямованість на розробку й бездумне використання антигуманних наукових відкриттів і виробничих технологій, зокрема, проведення дослідів з клонування людини, розробки біологічної й хімічної зброї тощо.

Причинами таких явищ є панівний технократичний підхід до освіти, за якого вона, забезпечуючи особистості високий рівень знань і професійної компетентності, не розвиває її емоційно-почуттєвої сфери, не дає їй стійких моральних орієнтирів.

Нині постіндустріальне суспільство прагне змінити свої освітні пріоритети, і протиставити технократичному підходу гуманістичний, аксіологічний та культурологічний, які центрують освітній процес навколо людини і спрямовують його на залучення особистості до національних і загальнолюдських гуманістичних цінностей, закладених у культурі та мистецтві.

Розуміючи життєву необхідність цього, Д.С. Лихачов зазначав, що людина, якій притаманний дар розуміти мистецтво, «стає морально кращою, а отже, - й більш щасливою, оскільки збагачена через мистецтво даром доброго розуміння світу, минулого, вона легше розуміє інших людей, різні національні культури - їй легше жити»1 .

Втілюючи найвищі духовні смисли, мистецтво володіє величезною силою морального впливу, який, за твердженням Ф. Шіллера та Й.Гете, інколи буває більш ефективним, ніж закон та релігія, оскільки випливає не з імперативності релігійних чи правових норм, а з внутрішніх моральних потреб особистості, з її власних бажань, зумовлених емоціями й почуттями. Через них мистецтво впливає на свідомість і підсвідомість людини, її установки й ціннісні орієнтації, переконання і мотиви поведінки, творчу активність і професійну діяльність. У цьому процесі воно проникає до внутрішнього світу особистості й взаємодіє з її життєвим і художнім досвідом, з глибинними підвалинами “Я” людини.

Цю амбівалентну, двопланову і водночас цілісну взаємодію науковці визначають як “бінарно-опозиційну”, тобто таку, що передбачає одночасно і соціалізацію особистості - включення її у суспільні зв’язки й професійні стосунки, і її персоналізацію - утвердження людини у її самоцінному значенні, поглиблення її особистісного начала і усвідомлення своєї «самості».

Сприймання й оцінка ситуацій та способів розв’язання конфліктів, відображених у мистецьких творах, формують психологічні кліше поведінки людини, допомагають їй у стресах і життєвих перевантаженнях, зумовлюють розширення меж її індивідуального та професійного досвіду, відточування її моральних принципів1.

З таких позицій навіть негативний матеріал у мистецтві виконує винятково важливу функцію: через випробування афектованими переживаннями людина “зживає” власні пристрасті й пороки. Таким чином, мистецтво виступає для неї у якості морально-естетичного дзеркала, у якому відбивається її власна недосконалість і засобом якого вона перевіряє на міцність свої переконання й ілюзії.

Така своєрідність художнього переживання, завдяки якій людина, з одного боку, опиняється у певній ситуації, заданій художнім твором, а з іншого – залишається поза нею, багато в чому визначає природу художнього катарсису1 .

За визначенням Г. Лессинга, він є засобом подолання негативних афектів (наприклад, страху) й оновлення внутрішнього світу людини, набуття нею психічної рівноваги й стійкості. Тому залучення особистості до світу мистецтва, опанування його справжніх цінностей є важливим засобом розвитку культурної і духовної екології суспільства й людини, вироблення в молоді “імунітету” проти сучасної агресивної масової поп-культури, запобігання її духовній «всеїдності», втраті ціннісних орієнтирів тощо.

Включення молодих людей до мистецької діяльності відволікає їх від правопорушень, спрямовує їхню бурхливу енергію у безпечне русло. Таким чином знижується соціальна напруга проблеми девіантної й адиктивної поведінки молоді у сучасному суспільстві.

Захопившись певним видом мистецької творчості: виконанням брейк-дансу, грою на гітарі, бально-спортивними чи народними танцями, молоді люди вже не “блукають” по вулиці у пошуках пригод, а знаходять нові сфери творчого самовираження, стають активними учасниками молодіжних рухів та молодіжних об’єднань (наприклад, “Молодь проти СНІДу”, “Рок за мир”, “Історичний бій”), розширюють коло знайомств, беруть участь у цікавих і корисних справах, організованих молодіжними службами, клубами та ін.

Вплив мистецтва на розвиток особистості значною мірою зумовлюється його сугестивними, психотерапевтичними й релаксаційними можливостями, завдяки яким воно допомагає людині подолати психологічні проблеми, які виникають в неї і в особистому житті і у професійній діяльності. Мистецтво створює зони захисного збудження, занурюючись у які, людина може регулювати свій емоційний стан, знімати психічну напругу, долати неврози, позбуватись психічних травм, відновлювати сили для подальшої професійної діяльності тощо.

Ось чому з метою підвищення продуктивності праці фахівців будь-яких спеціальностей доцільно створювати на виробництві та у професійних навчальних закладах різних типів і рівнів акредитації кабінети й кімнати психорелаксації, у яких за допомогою застосування музико-терапії, арт-терапії, бібліо-терапії, психодрами тощо кваліфікований спеціаліст-психотерапевт міг би допомогти людині знайти вихід із складних життєвих ситуацій, зняти стрес, розслабитися, просто відпочити.

Важливим результатом використання мистецтва у формуванні та розвитку особистості професіонала є те, що, засвоюючи навички сприймання різних художніх творів, заглиблюючись у способи їх створення, він одночасно тренує й розвиває у собі психічні процеси, яких вимагає від нього художній акт співтворчості, удосконалює свої індивідуальні особистісні якості.

*Під останніми ми розуміємо «сукупність особистісних особливостей, що, з одного боку, є константними, базисними характеристиками конкретного індивіда, а з іншого – повною мірою визначають індивідуальні поведінкові реакції і психічні стани, які впливають на ефективність і надійність його діяльності»1.

Виявляючи особистісні якості педагога професійного навчання, які є найбільш важливими у його професійній діяльності, ми виходили з особливостей цієї діяльності, що інтегрує у собі відмінні за своїм змістом діяльності педагога, фахівця з певної спецтехнології та майстра виробничого навчання.

І хоча педагога професійного навчання готують передусім, як спеціаліста у певній виробничій галузі, він, окрім якостей особистості, необхідних для здійснення цієї професійної діяльності (наприклад: хороший зір, уважність, посидючість, точність і швидкість рухів – для майстрів швейного виробництва; зосередженість, стійкість уваги, практичне мислення, розвинена пам’ять на еталони кольору та його відтінків, відсутність ряду хвороб – для майстрів електрозварювального виробництва) повинен мати розвинені педагогічні якості (любов до дітей, спостережливість, емпатію, оптимізм, розподіленість уваги, тактовність тощо), а також володіти сукупністю психологічних індивідуальних якостей, які забезпечать успішність його майбутньої професійної діяльності.

Одні з цих якостей (темперамент, когнітивний стиль, емоційна лабільність та ін.) виступають як зумовлюючі високих або низьких результатів діяльності, інші – як активаційні, стимулюючі якості, що формують певний стиль та організацію діяльності (зосередженість уваги, відповідальність тощо), треті - як безпосередньо регулюючі і детермінуючі характер конкретних дій, їх нормативні чи помилкові прояви (сприймання інформації, прийняття рішень, психомоторика та ін.).



Разом із тим, високо оцінюючи важливість означених якостей педагога професійного навчання, не можна розглядати їх у відриві від загальної культури його особистості, показником якої є така важлива інтегральна якість як інтелігентність. Без неї неможлива професійна культура фахівця будь-якої виробничої сфери, а особливо – педагога, професійним покликанням якого є не просто збагачення учнів і студентів сумою професійно необхідних для них знань, умінь та навичок, а формування особистості професіонала. Вона охоплює не лише ерудицію, а й розумову культуру, світогляд, гуманістичні цінності, систему ставлень особистості до оточуючого світу та норм поводження у ньому.

Сучасні вчені-педагоги розглядають інтелігентність як «сукупність особистісних якостей індивіда, що відповідають соціальним очікуванням, які ставляться передовою частиною суспільства переважно до осіб, зайнятих розумовою працею й художньою творчістю, і в ширшому аспекті – до людей, які вважаються носіями культури»1.

Інтелігентність – це інтегральна якість особистості. Вона є “високим сплавом” розумового й емоційно-почуттєвого, морального та естетичного компонентів. Це виявляється “у широті й глибині ерудиції людини, неповторному багатстві її духовного світу, внутрішній і зовнішній культурі, високих зразках поведінки в суспільстві”2.

Академік С.У. Гончаренка відносить до основних її показників такі інтелектуальні й морально-естетичні якості особистості як: загострене відчуття соціальної справедливості, інтерналізація надбань світової й національної культури та загальнолюдських цінностей, слідування велінням совісті, тактовність і особиста порядність, ідейна принциповість у поєднанні з терплячістю до інакодумства тощо3.

Інтелігентність необхідно розвивати у будь-якої людини, адже вона забезпечує передумови для постійного вдосконалення усіх інших якостей її особистості, спонукає її до саморозвитку, “вироблення критичності мислення, потреби у постійному оновленні знань, здатності до духовної самоорганізації та самовираження”4.

Як зазначив Д. Лихачов у своїх “Листах про добре й прекрасне”: “Інтелігентність потрібна за усіх обставин. … Оскільки вона дорівнює моральному здоров’ю, … Соціальний обов’язок людини – бути інтелігентною. Це обов’язок і перед самою собою. Це запорука її особистого щастя… Кожний спеціаліст, кожний інженер, лікар, медична сестра, тесля чи токар, шофер, кранівник чи тракторист мають володіти культурним світовидом. Не повинно бути сліпих до краси, глухих до слова й справжньої музики, черствих до добра, безпам’ятних до минулого»1. А для усього цього потрібні знання, потрібна інтелігентність, що дається мистецтвом. Саме тому із ним пов’язуються нині перспективи гуманізації суспільних відносин, ствердження нових ідеалів розвитку духовної культури особистості, «реалізація принципу діалогічного підходу у педагогічному процесі, орієнтація на його творчу спрямованість»2.

Узагальнення результатів вивчення наукової, методичної та мистецтвознавчої літератури, а також історичного досвіду використання мистецтва у розвитку особистості дозволяє визначити основні напрями впровадження його до системи неперервної професійно-педагогічної освіти з метою підвищення ефективності формування особистісних якостей педагога професійного навчання.

Основними з цих напрямів є естетизація професійної підготовки майбутніх спеціалістів та створення її естетичного поля. Це дає можливість:

- зумовлювати позитивну емоційну почуттєвість студентів;



  • загострювати їхню емоційну пам’ять;

  • сприяти якнайповнішому розкриттю й реалізації їхнього творчого потенціалу;

  • опановувати уміннями ефективного розв’язання виробничих проблем;

  • виробляти в них навички гармонізації й упорядкування професійних та особистісних стосунків;

  • викликати радість від добре зробленої роботи і зміцнювати прагнення особистості завжди виконувати її на найвищому професійному рівні, який можна назвати мистецтвом.

Отже, мистецтво є одним з найбільш ефективних засобів формування особистості. Його виховні можливості високо оцінені видатними мислителями й педагогами минулого і сучасності, що дозволило їм створити унікальні педагогічні теорії й освітні системи.

Використання мистецьких здобутків у системі професійно-педагогічної освіти України спрямовується нині на розвиток особистісних і професійних якостей майбутнього педагога професійного навчання, серед яких особливо значущими є творча індивідуальність та інтелігентність.

Основними напрямами впровадження мистецтва до навчально- виховного процесу професійно-педагогічних закладів освіти є естетизація професійної підготовки студентів та створення її естетичного поля, спроможного сприяти їхньому творчому самовиявленню й самореалізації.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка