Політичні системи суспільства



Сторінка3/3
Дата конвертації05.03.2017
Розмір0.75 Mb.
1   2   3


В демократичних суспільствах держава як провідний інститут політичної системи зосереджує максимальну політичну владу. Дер­жава, політичні партії і групи інтересів автономні і успішно реалі­зують свої функції. Політичні партії і групи інтересів впливають на формування державних і владних структур, корегують політич­ну мету, спрямовують політичний розвиток суспільства. В автори­тарних та тоталітарних суспільствах політичні інститути створені для відображення і репрезентації інтересів людей, які входять до них. Політичні партії суворо підкорені правлячій еліті та бюрокра­тичному апарату, їх природні функції деформовані. Виступаючи представником всього суспільства, володіючи сувереном, тобто вер­ховенством влади в межах території країни, держава діє самостій­но. Існування державної влади знаходить відображення в чиновни­ках, армії, адміністрації, органах правосуддя та ін. Держава соціальна орієнтована організація політичного панування, поєднуюча сила ци­вілізованого суспільства. Держава характеризується як всеохоплююча, універсальна політична організація суспільства. Відповідно ди­ференціюються завдання і функції держави. З одного боку, держава є виразником інтересів та волі економічно панівної верстви, обері­гає її становище в суспільстві, охороняє умови використання всіх ресурсів, людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, всіх його членів, утримує непокірних, що чинять опір і дбає про своєчасне усунення соціальних суперечностей, а з друго­го, - держава - офіційний представник громадянського суспіль­ства, здійснює реалізацію зональних справ, що випливають з при­роди будь-якого суспільства. Природно, держава виконує дві групи функцій, їх співвідносний в діяльності держави не залишаються раз назавжди даним, становим, а залежать від природи суспільства і дер­жави, від конкретно-історичних умов.

Політичний інститут політичної системи суспільства - політичні партії - репрезен­тують інтереси частини народу і ставлять метою їх реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні. Групи інтересів - найрізноманітніші, організовані групи людей: профспілки, молодіжні і жіночі рухи, творчі спілки і об'єднання, етнічні і релігійні спільності, організації ветеранів вій­ни, асоціації підприємців і фермерів, які мають певну мету і вимоги до політичної влади, що стають причиною їх колективних дій. Ха­рактерним для всіх політичних партій суспільно-політичних та ін­ших об'єднань людей є те, що вони представляють об'єднання лю­дей, зв'язаних спільними інтересами, прагненням досягти реалізації ідей, поставленої мети. Вважають, що суспільно-політичні організації, стаючи політичною партією, ставлять метою реалізацію програми або переходу до влади, або впливати на владу, брати участь у справах держави, визначати форми і напрямки її діяльності. Звідси виплива­ють і основні функції політичних партій і суспільно-політичних об'єд­нань і формувань: по-перше, з'ясувати формування суспільної, гро­мадської думки, впливу на неї з метою залучення більше прихильників своїх програм і поглядів, з'ясування формування і обґрунтування ін­тересів великих соціальних спільностей, визначення мети і завдань, принципів, засобів досягнення мети та реалізації завдань; по-друге, боротьба за владу на всіх рівнях, за можливість впливати на владні структури, участь в усіх формах державної влади, в формування внут­рішнього та зовнішнього політичного курсу; по-третє, політичне ви­ховання частини або всього суспільства, підготовка і висування кад­рів для державного, партійного, профспілкового апарату.

Звичайно ж, політичні партії здійснюють певний вплив на прий­няття органами державної влади та управління політичних рішень, нормативних актів держави та ін. Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної діяльності в сус­пільстві, збереження ідентичності і політичної спільності, незважаю­чи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрігрупову згур­тованість своїх членів, заохочуючи бажане і викоріняючи поведінку, що відхиляється від норм. Політичні інститути - важливе джерело соці­альних і політичних змін - створюють багатоманітні канали політич­ної активності людей, соціальних спільностей, груп, індивідів, форму­ють альтернативи соціального та політичного розвитку суспільства. Багатоманітність політичних інститутів визначається диференціаці­єю політичної діяльності і політичної влади на різні види. За характе­ром мети виділяються політичні інститути законодавчої, виконавчої і судової влад, кожному з яких властива багатофункціональність, пар­ламент зокрема вирішує завдання виконавчої влади, уряд здійснює певні види законодавчої діяльності та ін. За питомою вагою і значи­містю політичної діяльності виділяються власне політичні інститути, орієнтовані на здійснення політичної влади, вплив на неї, і соціальнеполітичні інститути (суспільно-політичні рухи), що задовольняють не тільки політичні, але й соціальні інтереси, а також духовні потреби -в спілкуванні, самоутвердженні, активності та ін.



Одна з сфер політичної системи - політич­ний режим - сукупність форм і методів здій­снення політичної влади, що відображає рівень політичної свободи в сус­пільстві. Французькі дослідники Анрі Оріу, Моріс Дюверже та інші схильні ототожнювати поняття політичний режим з поняттям полі­тичної системи, але інші політологи (Девід Істон, Габріель Алмонд, Віктор Пазенок, Тамара Лебедєва та ін.) тлумачать його як форму правління. Політичний режим відрізняється великою мобільністю в по­рівнянні з відносно консервативними політичними інститутами і за­лежить від співвідношення соціально-політичних сил і політичної си­туації. Політичний режим визначає характер змагання за політичне лідерство, що може бути відкритим (вільна конкуренція на виборах), закритим (опозиція заборонена, зміна керівництва здійснюється шля­хом кооптації, дотримання насилля) або проміжним (наявність уга­мованої і адаптованої до режиму опозицій), рівень політичної учас­ті - вузький (правління небагатьох і виключення мас з політики) або широкий (забезпечення масам можливості впливати на політичні рі­шення, цінності та пріоритети політичного керівництва, що розташо­ване в діапазоні консерватизму, реформізму, адаптаційності з збере­женням привілеїв правлячої еліти до революційності та ін.) і складають нормативно-регулятивну сферу в структурі політичної системи. Нор­ми - основні правила участі громадян в усіх типах політичного проце­су. Норми поділяються на два типи: норми - закони і норми - звичаї. В демократичних суспільствах участь громадян в політиці через полі­тичні партії та різноманітні об'єднання і організації людей за інтере­сами стало звичною нормою політичного життя. Тут же влада приді­ляє увагу всім вимогам громадян, що намагаються по можливості їх реалізувати практично, і все це стало звичним. Саме форму політич­ної системи, всередині якої оперують і реально діють норми - закони, багато в чому визначають норми - звички.

Встановлення зв'язків між інститутами по­літичної системи та координацію їх дій здій­снюють в структурі політичної системи ін­формаційно-комунікативна сфера (політичні комунікації). Політич­ні комунікації - поняття, що відображають процес взаємодії полі­тичних суб'єктів на основі обміну інформацією і безпосереднього спілкування людей, а також засоби і способи духовної взаємодії. Та аб­солютизація ролі комунікації спостерігається в ряді теорій техноло­гічного визначення - концепція інформаційного суспільства, ком­п'ютерної демократії (Девід Белл, Збігнєв Бжезинський та ін.), де комунікації розглядаються як соціокультурне джерело влади, суть людинно-машинного діалогу і політичного розвитку. Охоплює ін­формаційно-комунікативна сфера і канали передачі відомостей, ін­формації уряду (процедура слухання справ на відкритих засіданнях кабінету міністрів, комісій по розподілу, конфіденційні консультації з зацікавленими організаціями, об'єднаннями та ін., а також засоби масової інформації (преса, телебачення, радіо та ін.). Наявність пев­ного обсягу знань та інформації, особливо в сфері політичного жит­тя, має величезне значення для оцінки громадянами дій і подій, що відбуваються в економіці та соціальній сфері суспільства.

Специфічна і роль засобів масової інформації в політичній систе­мі суспільства, тим більше їх значення, авторитет і вага в політично­му житті суспільства, помітно зросли особливо в сучасних умовах. Засоби масової інформації, що їх іноді буденно називають четвер­тою владою в суспільстві, забезпечують суб'єктам політики великі можливості для реалізації мети політики, служать певним соціаль­ним силам, виступають могутнім фактором обґрунтування необхідних для політичних лідерів сил, базою, основою політичних відносин, про­паганди, вироблених політичних та правових норм, правил і принци­пів, внесення в індивідуальну і масову суспільну свідомість не тільки суті пропагованих норм та правил, але й потрібне ставлення до сус­пільного договору з приводу політичної влади. Засоби масової інфор­мації виступають одним з важелів здійснення політичної соціалізації особи: з допомогою різних методів і способів допомагають особі фор­мувати свою політичну орієнтацію і погляди на явища навколишньо­го світу. Без особливої взаємодії громадян і держави неможливо уя­вити нормальне підтримання функціонуючої політичної системи. На найраніших етапах надбання особою через засоби масової інфор­мації політичної соціалізації людина навіть не усвідомлює, що їй да­ють сигнальний урок, з якого вона виносить знання про те, хто пови­нен мати право здійснювати функції влади та управління над нею.

Процес політичної соціалізації особи триває постійно на протязі життя людини. В демократичній політичній системі суспільства за­соби масової інформації пропонують людині горизонтальний вибір політичних альтернатив, багаточисленних форм і типів політичної участі. Різні групи інтересів (політичні партії, громадські та релігій­ні конфесії та ін.), зрозуміло, якщо діють в межах консенсусу, що забезпечує державну та національну єдність, формують ті чи інші пріоритети і погляди людини в політиці, забезпечуючи умови для динамічного і експериментально-пошукового функціонування полі­тичної культури суспільства.

Політика реалізується на міжнародній арені і в внутрішньому житті суспільства, опосередковано залежить від становища еконо­мічної, індивідуально-особистої соціальних сфер. Соціальне середо­вище поділяється на економічне, культурне і суспільне. Складові частини політичної системи частіше виділялись доцільно тим чи іншим теоретичним уявленням про її суть. Габріель Алмонд під­креслював роль діючих осіб політичної системи, маючи на увазі важ­ливість взаємодії різних видів і зразків політичної поведінки людей. Девід Істон бачив в політичній системі дії сукупності соціально-політичних спільностей та інститутів (індивідів, груп тиску, полі­тичних партій, державних та громадських установ). Але незалежно від конкретного змісту цінностей та пріоритетів якоїсь політичної системи, всі вони передбачають в структурі інституційних, норма­тивних, функційних, комунікативних компонентів. Інституцтні ком­поненти - сукупність політичних і неполітичних інститутів, форму­вань суспільства (державних, партійних, громадських). Максимальне навантаження в здійсненні влади і політики бере на себе, звичайно ж, держава. Особлива роль у політичному процесі належить політичним партіям, групам інтересів, які формують політичну інфраструкту­ру суспільства. Разом з тим на дієвість і становище політичної сис­теми звичайно впливають і інститути, що діють переважно в неполітичній сфері. Особливо велика роль соціальних інститутів неполітичної сфери: засобів масової інформації, церкви та ін.

В сучасній соціальній філософії існують різ­ні класифікації політичних систем, визна­ чаються їх різні форми і типи в залежності від критерію поділу. Багато філософів і соціологів виділяють моделі правління, використовуючи два основних критерії: ступінь центра­лізації влади і владних структур (поділ в залежності від числа учас­ників процесу прийняття рішень) і тип цінностей. Політичні систе­ми поділяються на тоталітарні і ліберально-демократичні, тоталітарні та авторитарні і демократичні, конституційні та тоталітарні, тра­диційні та сучасні. В сучасному світі виділяється чотири основні типи політичних систем: англо-американська, континентальна-європейска, доіндустріальна та частково індустріальна політична систе­ма, тоталітарна політична система.

Англо-американська політична система діє в Англії, США, Авс­тралії, Канаді, характеризується гомогенністю культури: політична мета і засоби їх досягнення поділяють всі. Свобода особи, масовий добробут та безпека більшості населення ставляться над усе. Глибо­ко диференційовані в політичній системі та структурі політичних інститутів і ланок, кожна політична партія, соціальна спільність, прошарок мають конкретну мету і здійснюють свої функції. Для англо-американської політичної системи характерна висока стабіль­ність, поділ властей та ін.

Континентально-європейська політична система властива Німеч­чині, Італії, Франції, характеризується змішаною політичною культу­рою, співіснуванням нових та старих політичних культур. У Франції поруч з традицією представницької влади властиві плебісцитарна тра­диція, схильність до популізму та ін., а також введення форм прямої демократії (в періоди правління Наполеона, де Голля). Характерна для континентально-європейського типу політичної системи багато­партійність: політичні партії виступають з різною ідеологією і стійки­ми національними традиціями, що мають значний вплив в суспіль­стві. Багато елементів в структурі і змісті континентально-європейської політичної системи властиві і політичній системі сучасної України.

В багатьох доіндустріальних або частково індустріальних країнах Азії, Африки та Латинської Америки існують і функціонують різні політичні системи з властивою змішаною політичною сумішшю за­хідних цінностей, етнічних, релігійних традицій. Суміш політичної культури в політичних системах доіндустріальних і окремо індустрі­альних країнах дуже відрізняється від змішаної політичної культури політичних систем країн Західної Європи, поєднуючи самі несподі­вані протилежності. Тут же нечітко поділяється влада. Часто зако­нодавчі функції використовують управлінські, владні структури і армія. Законодавчі органи втручаються в судові процеси та ін. Тут сильний і особистий авторитет, панування однієї якоїсь полі­тичної партії, що узурпують владу. Широко використовується на­силля. Обмежена участь населення в політичному житті країни.

Тип тоталітарних політичних систем властивий фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, а також до початку 90-х років XX ст. народно-демократичним країнам Східної і Центральної Європи (Албанія, Румунія, Болгарія, Польща та ін.). В тоталітарних суспільствах відсутні незалежні соціальні спільності, верстви, що праг­нуть різними способами впливати на владні структури з метою задо­волення їх вимог та інтересів - економічних, соціальних, культурних, етнічних, територіальних, галузевих, релігійних та ін. Політичні ко­мунікації суворо контролюються центром. Характерна і надзвичайна централізація влади і висока ступінь насилля. Проте багато політоло­гів висловлює думку, що побудована на абсолютному примусі і насил­лі політична система немислима. В сучасному світі найбільш пошире­ними виділяються серед політичних систем - демократичні, тоталітарні, авторитарні. За характером політичного режиму виділяють традицій­ні і модернізовані консервативні системи.

Функції політичної системи, механізм її дії детально і послідовно аналізував амери­канський соціолог Габріель Алмонд, який твердить, що всі системи здійснюють два базових набори функцій - функції введення (входу) і функції виходу. Визначаючи зміст набору функцій входу, Габріель Алмонд виділяє з них чотири: політична соціалізація та залучення людей до участі в політичному житті; про­цес, в ході якого індивіди і соціальні спільності, верстви і групи форму­люють свої вимоги, що відповідають їх реальним та вигаданим інтере­сам і переносять вимоги в центр політичної боротьби або в сферу прийняття політичних рішень (артикуляція інтересів); агрегування інтересів, тобто процес, в ході якого політичні партії роблять одно­рідними багато окремих вимог, що подаються до урядових структур, і політичні комунікації. Виділяються і три функції виходу: розробка норм, законів, застосування норм та контроль за дотриманням норм. Але якщо функції входу реалізуються переважно неурядовими струк­турами і сферами, то функції виходу уже прерогатива уряду.

Функція політичної соціалізації і залучення до участі людей в по­літичне життя суспільства властива всім сучасним політичним сис­темам, сприяє поширенню серед всіх людей суспільства духу участі в політиці. На відміну від демократичних країн, де функція соціалі­зації і залучення до участі в політичному і суспільному житті реалі­зується неурядовими, недержавними структурами, хоча і там є оче­видний вплив державних структур на процес соціалізації і політизації фактично є прерогатива держави, тому що всі органи та частки політичної соціалізації (школа, молодіжні об'єднання, засоби масової інформації та ні.) контролюються державою і культивують «дух на­силля». Внаслідок поширення «духу насилля» в політичному, сус­пільному житті в демократичних суспільствах, індивідуум перетво­рюється з суб'єкта в громадянина, але процес політизації та перетворення суб'єкта в громадянина в країнах тоталітарних, авто­ритарних режимів відсутній. В сучасних умовах в Україні процес політичної соціалізації і залучення до участі в політичному житті суспільства виходить з-під контролю держави. Повільно і тяжко ви­рішується в сучасних умовах в Україні і основне завдання процесу політичної соціалізації - створення нової політичної культури.

Функція артикуляції інтересів - в країнах з демократичним ре­жимом, де існує офіційна уява суспільної думки і прихильність до доктрини вільності асоціацій, об'єднань, організацій за інтересами та ін., розглядається як з'єднуюча ланка між громадянином та дер­жавою. В середині 80-х років в Україні специфічно триває процес, в ході якого індивіди і соціальні спільності, верстви і групи форму­вали свої вимоги відповідно їх реальним інтересам. Люди виявляли інтереси, що не адекватні інтересам комуністичної партії, хоча і вва­жалось, що комуністична партія - єдина виразниця всіх соціальних інтересів людей. Справжні соціальні спільності, верстви з своїми інтересами, що відповідають їх реальному становищу, тоді відсутні, а вироблення і формування інтересів, що відповідають реальному становищу в суспільному житті соціальних спільностей, верств, по суті, реалізувала правляча політична партія. В сучасних умовах в Ук­раїні формуються групи інтересів, проявляється і артикуляція інте­ресів, що виходить з-під влади, держави і політичних партій. І якщо політична система спроможна артикулювати, тобто формувати ре­альні інтереси соціальних спільностей, верств і різних груп, то здат­на агрегувати їх, тобто перетворювати вимоги в альтернативи державної політики, реалізувати практично.

Політичні комунікації - процес передачі інформації та переконань. Використовуючи модель загальної соціальної системи, описану Нор­маном Вінером, політолог Карл Дойч вперше подав політичну сис­тему як специфічну комунікативну систему, розкрив не тільки сам процес формування і внесення у свідомість політичної інформації, але й показав соціальні наслідки введення нової інформації в політичну систему. В Україні в сучасних умовах соціологи розробляють проб­лему введення нової інформації в політичну систему і її соціальні наслідки, досліджують процес політичної активізації населення то­що. Сам акт комунікації формулюється так: «Хто? Що повідомив? Кому? З яким результатом?». З допомогою комунікації забезпечу­ється зв'язок між різними структурами політичної системи. Для ке­рівництва і реалізації політики звичайно вимагається вертикальний натік інформації від народу до урядових структур і від уряду до народу. Необхідний і горизонтальний потік інформації між рівнями і органами влади. Формується повага до влади, створюється державність. В сучасних умовах в Україні поведінку громадян в суспільстві визначають закони, вироблені в процесі нормотворчості. Звичайно, формування політики і вибір загальної, спільної мети, вироблення рішень і конкретних правил для досягнення мети. Таку функцію ви­конують законодавчі, а також і виконавчі та судові органи. Прийнят­тям законів не вичерпується державна політика. В процесі прийняття рішень важливу роль відіграє функція «застосування норм», що вико­нують не тільки виконавчі органи і адміністративні структури, але нерідко також законодавчі та правові структури. Контроль з додер­жанням норм - це інтерпретація законів та дій з метою визначення факту порушення закону і накладення на порушника відповідного пока­рання. Контроль - це, в основному, компетенція судових органів, хоча і виконавчі, законодавчі органи відіграють значну роль в здійсненні кон­тролю за політичними та іншими діями в суспільстві.

Специфіка, або системні якості, лежать в ос­нові різних типів політичних систем. Особ­ливості систем політичних інститутів сучас­ної України визначаються в межах різних типів. По-перше, відносна стабільність (на поверхні) системи, здат­на легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення кон­фліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всере­дині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і не досить прийнятністю соціальних новин.

Самостійна політична система сучасної України молода, фактич­но не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного фун­кціонування. Історичні традиції державної суверенності України прак­тично не зв'язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. По-третє, політичній системі України властиві централізованість з де­якими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здій­снює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нор­мального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. По-четверте, сучасна політична система України - перехідна від не-правового до правового типу політичної системи, в якій методи нор­мативного правового регулювання переважають над методами вико­ристання безпосередньо вольових актів органів політичної влади. Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації - політичної та соціальної. Причому надзвичайність обста­вин склалась в усіх сферах суспільства: а) в природному (фізичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, що зберігає панування нерозумних моделей природокористування (в промисловості та сільському господарстві), загальний генофонд народу зазнає значних втрат; б) в господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації важливіших структур життєдіяльнос­ті соціуму; в) в сфері культури (зокрема в сфері освіти) не забезпе­чується повне відтворення загальної культури відповідно передо­вим, прогресивним стандартам та потребам прискореного соціального розвитку, спостерігається дальша ерозія масової «практичної мора­лі», значна частина населення все ще перебуває під впливом «куль­турного шоку», зв'язаного з швидкими змінами панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї; г) не сформована систе­ма ефективних відносин України з іншими державами і міжнарод­ним співтовариством.

Особливістю політичної системи сучасної України е перехід до впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (за-гальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів. Сучасна політична система ще поки нездатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська на відміну від атеїстичної або релігійної. І ще. Політична система України етатизована (одержавлена) з не досить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, но­вої номенклатури - сил, що включаються в контроль над «каналами розподілу» і «нуворишів», здатних «стимулювати» в необхідному для них напрямку діяльність політиків і бюрократичного апарату. Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, допов­неного деякими рисами неокапіталізму, але не як перехідну до де­мократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфічний «змішаний» політичний режим, де поєднуються ознаки всіх основ­них чистих різновидів політичних режимів: демократичного, авто­ритарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анар­хічного, охлократичного. Передбачити напрямок дальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що ха­рактер еволюції залежить від дуже величезної кількості факторів і внутрішніх, і зовнішніх.

Звичайно ж, Україна, реформуючи політичну систему, формую­чи суверенну державність, має і розширювати економічні та куль­турні зв'язки з Росією, Білорусією, Прибалтикою, Середньою Азією, країнами Заходу і Сходу на рівноправній, суверенній основі, удоско­налюючи і політичну організацію суспільства - створювати соці­альна-інтегровану державу. Політична організація суспільства - су­купність державно-правових органів, політичних партій та політичних рухів, масових суспільних організацій та рухів, трудових колективів та об'єднань, призначена для реалізації волі та інтересів управлінсь­кого класу, нації, соціальної спільності або коаліції соціальних груп і рухів на основі здійснення політичної влади. Структура політичної організації суспільства надзвичайно складна, охоплює не тільки офі­ційні органи, установи і організації і неофіційні об'єднання та ін. Суверенність та соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її реалізації і характеризують сучасний політичний режим в Україні.

3. Правова держава. Громадянське суспільство

Виникає держава внаслідок розкладу ро­доплемінного ладу, поступового і уособле­ного від суспільства прошарку вождів і їх оточення і зосередження у них управлінських функцій, засобів вла­ди і соціальних привілеїв під впливом ряду факторів. Розвиток сус­пільного поділу праці, в процесі якого виділяється певна верства людей, які управляють суспільним життям, розвиток виробництва і всього суспільства, поява додаткового продукту, укрупнення людсь­ких спільностей, розширення господарських та інших зв'язків, воєн­ні сутички та ін. викликали необхідність посилення управлінських функцій та утворення спеціального органу - держави.



У сивій давнині, до ХУІ-ХУП стст. поняття держава звичайно трактува­лось широко і не відділялось від суспільства, яке держава організує та представляє. Одним з перших повне тлумачення держави дав Нікколо Макіавеллі. Раніше для визначення держави вживали різноманітні, кон­кретніші поняття: князівство, королівство, республіка, тиранія та ін. Нікко­ло Макіавеллі ввів правове поняття stato для визначення держави неза­лежно від її конкретних форм - як особлива, політична організація суспільства. Чітке розмежування держава, суспільство здійснено в дого­вірних теоріях держави (Гоббс, Локк, Руссо та ін.). В теоріях суспільного договору поняття держава, суспільство історично ділиться і підтверджу­ється, що існуючі спочатку вільні люди внаслідок економічної та іншої взаємодії утворили суспільство і потім для захисту безпеки, природних прав і свобод на основі добровільно укладеного договору, згоди створили спеціальний орган - державу. В вузькому розумінні поняття держава -об'єднання, що має верховну владу на певній території.

Природно, держава - історично перший інститут політичної системи. В умо­вах нерозвинутого політичного життя існували тривалий період лише формаль­ні та неформальні об'єднання (аристократичні верстви, угруповання, цехові корпорації, монашеські ордени та ін.). Кожній суспільно-економічній системі відповідає особливий тип держави. Перший з них - рабовласницька держава - диктатура класу рабовласників. На зміну рабовласницькій державі прийшла феодальна, що базувалась па феодальних виробничих відносинах, основу яких становила власність феодалів на землю, а держава стала диктатурою класу феодалів, її основною політичною формою стала монархія в різноманітних варіантах. Для феодального типу держави характерні величезна політична і ідеологічна роль церкви, що сприяла здійсненню влади феодалів над масою пригнобленого населення. Внаслідок антифеодальної революції виникає буржу­азна держава. Буржуазія - панівний клас капіталістичного суспільства, що володіє основними засобами суспільного виробництва і який живе за рахунок експлуатації найманої праці. В період абсолютизму, засилля церкви поширюється теологічна концепція походження держави, в межах якої виник­нення держави санкціонувалось волею божою (Августін Блаженний, Фома Аквінський). В ХУІ-ХУІІ стст. склався буржуазний світогляд, що прийшов на зміну теологічному. Суть його в тому, що державно-правові явища розглядали­ся як первинні. Тоді ж виникають і формуються вчення про природні права і суспільний договір (Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Жан-Жак Руссо та ін.). Існують права кожної людини і всіх людей, які їм властиві від народження, і ці права не може відібрати змову ж таки Бог. Серед прав найцін­ніше право на життя, право на свободу, право власності, право справедливості та ін. Ідея природних прав є відображення принципу рівності всіх і справедливості. У тісному зв'язку з ідеєю природних прав виникає і вчення про суспільний договір. Тоді це реакція на релігійні теорії походження держави. Держава ре­зультат не божественної волі, а угода між людьми. Теорія випливає з розуміння держави як результату своєрідного договору, укладеного між сувереном волода­рем і підданими. Причини укладення договору пояснюються по-різному. В додержавному становищі люди користувались своїми природними правами. Проте, щоб уникнути реальних і можливих виникнути в майбутньому незручностей, сутичок, а також з інших мотивів, люди вирішували вийти з природно­го становища і жити в становищі громадянському, укладали договір і створюва­ли державу. Згода людей є основою всякої влади. Відображення її - договір. Договір зводиться до того, що кожна людина віддає свою особу під вище керівництво спільній волі і тим самим стає його учасником. Вся влада перехо­дить до суверена, що створюється з учасників договору. Людина здобуває громадянську свободу і право .власності. В результаті люди рівні в правах і за згодою. Першим в історії державним актом, проголосившим ідею народного суверенітету основою державного життя, стала Декларація незалежності США (1776 р.). Принцип поділу влади став запасом для теорії правової держави. Філософ Іммануїл Кант вважав, що держава забезпечує торжество права, вимо­гам якого підкоряється народ. Громадянське, правове становище людей базуєть­ся на апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність її з кожним як підданого; самостійність кожного члена суспільства як громадянина. В ученні філософа Йоганна Фіхте відмічається, що між державою і індивідом складається своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне обмеження своєї свободи і підкоряється загальним рекомендаціям держа­ви, а держава відповідно гарантує безпеку індивіду і його власності. Держава як надсила, що має перевага над силою кожного окремого індивіда може і повинна здійснювати примус відносно будь-якого члена суспільства, який порушує зо­бов'язання. Але примус має бути правомірним, тобто вплив повинен діяти відповідно з правом і законом.

В XIX ст. появляється насильницька теорія виникнення держави. Суть її зводилась до того, що держава виникла у первісній формі як організація переможців над переможеними, тобто актом насилля. Боротьба між пере­можцями і переможеними уступає боротьбі між станами, політичними пар­тіями, державами (Людвіг Гумплович, Євгеній Дюрінг та ін.). Психологічна теорія походження держави (представники Лев Петражицький, Ганс Фрейзер, Габріель Тард та ін.) пояснює державу особливими властивостями психі­ки людей, психологічною потребою людей підкорятися. Держава - це органі­зація, що створюється для управління суспільством з боку певних осіб. Відомий соціолог Еміль Дюркгейм не уник впливу органістських теорій походження держави. Прихильники органістських теорій порівнювали про­цес поділу праці з процесом спеціалізації різних органів живої істоти. В протилежність їм Еміль Дюркгейм вважав, що поглиблення поділу праці викликає появу нових форм влади. Держава виникає всюди та розвивається відповідно одним і тим же законам, виступаючи відображенням внутрішньої раціональності, що лежать в основі еволюції соціальної структури. На відмі­ну від марксистів, які розглядали державу та особу, як дві чужі, протилежні сили, Еміль Дюркгейм бачив соціальне призначення держави у визволенні індивіду, поверненні особі свободи. Тоді ж формується і марксистська тео­рія походження держави. Розвиток матеріальної основи життя суспільства, зв'язаний зі зміною соціальної структури суспільства, виникненням вироб­ництва, обміну з необхідністю веде до зміни соціальної структури суспіль­ства, виникнення соціальної нерівності спеціалізованих верств, груп людей, які відрізняються за становищем і системою суспільних відносин та ставлен­ням до засобів виробництва - суспільних соціальних класів. Між класами і майновими верствами людей розгортається боротьба за владу з тим, що в рішеннях влади знайшли відображення їх інтереси. Відбувається поступова зміна структури влади. Із влади всього суспільства вона стає владою верств, класу. Процес знаходить завершення в появі особливого суспільного інститу­ту, що одержав назву - держава, продукт економічного розвитку та класових суперечностей, покликана служити інтересам економічно панівного класу. Ви­никнення в процесі розвитку суспільного виробництва приватної власності, класів держави. Таку точку зору па походження держави найдетальніше об­ґрунтовує марксизм. Хоча марксизм і визнає за державою функцію управлін­ня, виконання спільних справ, але все ж на передній план в діяльності держави ставить функцію класового придушення підлеглих. Держава - це машина для пригноблення одному класу іншим, машина, щоб тримати в покорі одного класу інші підкорені класи та соціальні верстви та спільності. Сучасна наука не заперечує важливого впливу виробничих відносин: економічно панівних кла­сів на державу. Проте сама поява і існування держави безпосередньо не зв'язу­ється з виникненням приватної власності і класів. В деяких країнах створення держави історично передувало і сприяло класовому розшаруванню суспіль­ства. Так, в Україні поглиблення соціальної нерівності і поява великих власни­ків сталися, насамперед, за рахунок збагачення управлінського класу - князів, їх дружин і оточення. Згодом же економічно панівні класи захопили землі України, придушували державність українського народу, йшли на службу до російських, польських, литовських, угорських правителів або іноземних за­гарбників і населення шукало захисту і прихильності на стороні.

Держава - плід людського розуму, що визрів під впливом певних потреб і емоцій людини. Страх перед агресією інших людей, боязнь за життя і свободи, майно - найсильніший мотив, що спонукає людину до створення держави (Гоббс); людський розум, що привів до виснов­ку про необхідність створення спеціального органу - держави, більш здатної забезпечити природні права людей, чим їх традиційні, додержавні форми співжиття (Локк). Договірні теорії держави відобража­ють деякі реальні факти. Так, договірна система княжіння існувала в Київській русі в Чернігівському та Галицькому князівствах, де з зап­рошеним для правління князем на певний термін укладалась угода (договір). Під впливом теорії суспільного договору створювалась аме­риканська держава - США. Та політичною антропологією доведено, що реальна держава виникла не внаслідок добровільної передачі інди­відуумами частини своїх прав спеціально створеному для захисту гро­мадян суспільного порядку, а в ході тривалого природно-історичного розвитку суспільства. Звичайно ж, держава виникла не в силу однієї причини, а комплексу передумов, до яких належить і суспільний поділ праці і поява нерівності, приватної власності, і ускладнення суспіль­ного організму, і суб'єктивні прагнення людей. А теоретичні пошуки філософів, юристів, соціологів, істориків поглиблювали розуміння проб­леми, розкриваючи окремі її аспекти.

Поняття суверенна національна держава  тісно охоплює декілька взаємозв'язаних еле­ментів — суверенні і національні, що характеризують системну сукуп­ність якостей державного устрою. Практика світового національно-державного утворення і актів міжнаціонального співтовариства свід­чить про те, що в процесі утворення національних держав форму­ється і зміцнюється суверенітет національних, державних і особис­тих прав, природно, національний суверенітет - сукупність повновладдя нації та прав, що гарантують незалежність особи. Су­веренітет націй здійснюється, насамперед, в можливостях вільного політичного самоуправління нації, в правах нації на територію, що склалася історично і наявність спільної економіки, природні ресурси та копалини, а також верховенство нації в законодавстві і формуванні державної влади і національної держави. Суверенітет людини перед­бачає реальні права на життя та незалежність світогляду, гарантії проти насилля, захист самостійності особи. Зрозуміло, суверенітет по­діляється на суверенітет нації та суверенітет особи, але практично тісно зв'язані і взаємодіють: коли нація і особа вільно самовизнача­ються і особа не боїться за життя та незалежність світогляду.

Поєднання двох початків - верховенства та незалежності в понятті суверенітет має для держави і влади всіх рівнів такий же зміст, що і поняття свободи і права для людини. Для суверена і суверенної дер­жави це не тільки право на незалежність і свободу від посягань і ззов­ні та всередині, але й право управляти, веліти, свобода приймати рішення, здійснювати всі функції верховної влади. Не випадкові тому й трактування суверенної влади як всевладдя, абсолютної або само­державної монархічної волі та ін. В постійній боротьбі з безмежністю одноособової влади за обмеження держави на користь народу, суспіль­ства і далі, в процесі становлення громадянських відносин і правової держави поняття суверенітет поширилось з особистої влади на владу держави, на прерогативу народу (звідси поняття суверенного, неза­лежного, сповненого правами та свободами народу), суспільства, на­ції, особи і самого права. Тому існує поняття невтручання у внутрішні справи людини. Захист суверенних прав, прав самостійно займатися своїми ділами дуже істотний у внутрішній та зовнішній політиці, особ­ливо в період становлення національної держави, формування націо­нальних спільностей, нового суспільного, політичного або державного ладу. Проте суверенітет - об'єкт необхідних і неминучих обмежень внутрішніх, вимушених угод суверенних прав суспільних сил, що зус­трічаються - держава та суспільство, уряд та народ, або особа, влада різних видів - законодавчої, виконавчої, судової тощо, зовнішніх -зустріч державних суверенітетів.

Суверенітет держави, народу або нації і навіть особи охоплює політичні, економічні, соціальні та правові основи. Матеріальною основою державного і національного суверенітету служить терито­рія, певна власність, економіка, надбання культури, національна мо­ва та ін., однаково як і гідність особи, здатної стати суверенною, виступає власність, знання, праця та володіння фахом, професією. Політичною основою суверенітету виступає стабільність держави, наявність досить розвинутої політичної організації та структури влади. Правовою основою суверенітету е конституція, декларації, загально­визнані принципи міжнародного права, національні традиції, звичаї та ін. Поняття державного та національного суверенітету закріплені в Статусі ООН у вигляді положень про суверенну рівність держав та права націй на самовизначення.

Нація на основі права, конституіруючись в державу, виступає як повноправний суб'єкт міжнародного права, а також конституційного права, якщо вона входить в федерацію або конфедерацію суверенних держав. В традиційних міжнародних системах, де панують фактично, а не юридичне визнані суверенітети, характерно жорстке розмежуван­ня сфер зовнішньої, та внутрішньої політики, що не допускає втручан­ня у власні справи є прерогативою суверенних режимів. Суверенітет визнання націй та народностей відображає тенденції розвитку епох та систем, в межах яких сила та стабільність кожної суверенної держави залежать від сили та стабільності світового співтовариства. В сучасних умовах суверенітет держав, що використовується для організації взає­мовигідного співробітництва, породжує єдність, що виступає як нова рушійна сила прискорення їх розвитку, виступає необхідною умовою повнокровного використання досягнень сучасної науково-технічної ре­волюції і культури в кожній із країн, які співробітничають, що дає пере­ваги у вирішенні національних та інтернаціональних творчих завдань.

Під формами державного устрою розумієть­ся територіально-політична організація дер­жави, що включає політико-правовий ста­тус його складових частин та принципи взає­мовідносин центральних та регіональних державних органів. Основні форми державного устрою: унітарна, федеративна, конфедеративна.

Більшість країн світу - унітарні держави. Унітарна держава - це єдина, спільна держава, що ділиться на адміністративно-територіаль­ні одиниці, що не мають якусь політичну самостійність. Основні оз­наки унітарної держави: єдина конституція, єдина правова система, єдина система вищих органів влади та управління, єдина держава, єдина судова система та ін. В залежності від політичного режиму існують різновидності унітарних держав. При демократичних режи­мах в деяких державах місцеві органи влади обираються населенням, а контроль з боку центральних органів влади зберігається тільки по­середній, побічний (Великобританія та ін.). Існує навіть автономія для окремих територій (Італія, Іспанія). При тоталітарних режимах виборні місцеві органи звичайно відсутні, а функції управління на місцях здійснюються призначеними представниками центру.

Федеративна держава - це союзна держава, що складається з кіль­кох державних утворень, кожне з яких має власну компетенцію і має свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів. Із майже 230 існуючих в світі держав в 58 діє федеративний принцип держав­ного устрою (Австралія, Канада, Індія, США, Німеччина, Югославія та ін.). Федерацію складають державні утворення, які є її суб'єктами і мають відповідно власні повноваження: штати в США, провінції в Ка­наді, землі в Німеччині та ін. Поруч з загальнофедеративною консти­туцією і законами діють конституції та закони суб'єктів федерації, але забезпечується верховенство федеральної конституції і законів.

Між законодавчою, виконавчою та судовою владами федерації і суб'єк­тів федерації чітко розмежовані повноваження. У федерації існує по­двійне громадянство, а за суб'єктами федерації не визнається право виходу із неї. Більшість федерацій створюється не за національна -територіальною, а за національно-адміністративно-територіальною оз­накою. Виняток становили колишній Радянський Союз, Чехословаччина, Югославія та деякі інші федеративні держави.

В конфедерації кожний її член зберігає державну самостійність, об'єднується з іншими державами в союз, в компетенцію якого пе­редаються деякі важливі питання. В історії існували конфедерації в США (1776-1787 рр.), Німеччині (1815-1867 рр.) та ін. В сучас­них умовах чистих конфедерацій немає, хоча термін вживається сто­совно окремих країн, зокрема Швейцарія, що в дійсності становить федеративну форму. Елементи конфедеративного устрою є в Спів­дружності незалежних держав та ін.

У формуванні державності України важли­ві, по-перше, демократичність і відкритість  законодавчого процесу, повнота нормотворчих функцій, належність фінансової і матеріальної бази, щорічні зві­ти про діяльність виконавчо-розпорядчих органів, суспільний кон­троль в межах закону за діяльністю виконавчої влади; по-друге, незалежність суду та прокуратури, підвищення їх статусу в суспіль­стві, удосконалення процесуального законодавства, суворе додержання презумпції невинності, норм правосудця та права на захист, дієвість вправно-трудової системи, відміна актів необгрунтованого позбавлен­ня громадянства; по-третє, створення динамічного, сучасного держав­ного апарата, що формується на конкурсній основі, підконтрольність його в межах закону представницьким органам і громадськості.

В процесі формування суверенної демократичної держави, що роз­горнувся в Україні, важливіший принцип - верховенство закону - має таку базу, як розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову. Прерогативу прийняття законів має тільки Верховна Рада. Уже прий­нято ряд законодавчих актів, що визначають функції Кабінету Мініс­трів, а Конституція України регламентує діяльність Президента та Верховної Ради. В суспільстві діють норми загальнолюдської моралі та моральних заповідей, що віддають пріоритет добру, соціальній спра­ведливості, милосердю, співчуттю, добродійності. В процесі демокра­тизації і законотворчості переборюються штучні бар'єри між людьми різних позицій, світогляду, переконань поглядів. Кожний прагне зро­зуміти один одного, захищає все те, що їх об'єднує. Розвиваються політичний плюралізм, змагання і суперництво різних ідейних те­чій, новизна ідей. Становище в Україні в політичному та суспіль­ному житті характеризується мітингуванням, сплеском емоцій, про­явами екстремізму. Посилюється вплив корумпованих елементів, на управління дедалі більше тиснуть деструктивні процеси. Ось чому одним з важливих завдань на шляху становлення громадянського суспільства та правової держави - забезпечення погодженості в ім'я досягнення політичної стабільності, підвищення авторитету закону. Економіка, соціальна і духовна сфери зазнали немалої шкоди від непродуманих, науково не обґрунтованих правових актів, що ско­вують ініціативу господарських організацій та об'єднань.

В процесі формування державності України повніше забезпечуєть­ся система залежності між Конституцією та законами різних видів, не допускаючи їх неузгодженості на основі оцінок перспектив розвитку економічної, політичної та соціальної сфер, техніки, становища навко­лишнього середовища, міжнародних відносин. Йде упорядкування і удосконалення законодавства, діяльності Верховної Ради, вживаються заходи проти конфронтації Президента і Верховної Ради. Окрім струк­турних змін у вищих органах влади змінюються і процедура і вироб­лення та прийняття законів. Процедура розробки і вироблення зако­нів стала більш тривалою: спочатку закон готується в постійних комітетах, потім відбувається дворазове, а то й триразове читання законопроекту на сесії Верховної Ради, всебічно обговорюються всі інші думки та пропозиції, внесені в процесі обговорення законопроек­ту. Важливу роль в процесі вироблення, прийняття та реалізації зако­ну відіграє широка гласність. Концепції законів заздалегідь готуються в комітетах та тимчасових комісіях, наукових закладах. Слабкість і неузгодженість концепцій законів про власність, про землю, про при­ватизацію, економічні реформи уже привели до гострих суперечнос­тей. Сучасне суспільство охоплене масовими порушеннями законності, що тягнуть тяжкі економічні, політичні та інші наслідки. В чому ж причина? По-перше, диктат в недалекому минулому адміністративних актів, що привчали громадян до слухняності і покірливого виконання. В процесі демократизації у масовій свідомості і поведінці людей ейфо­рія законотворчості не привела, на жаль, до перелому у співвідношен­ні правомірної і неправомірної поведінки. Скорочення «минулих ідеа­лів» за низької правової культури сприяло не тільки зростанню правопорушень, але й масовому відчуженню громадян від нових зако­нів. По-друге, виникли конституційні конфлікти, розширюється курс на самостійність в обстановці нехтування законністю юридичними і фізичними особами, створюється ілюзія уседозволеності. Це викликає занепокоєність, і немала частина депутатів всіх рівнів законодавчих представницьких органів, громадян закликає до використання меха­нізмів реалізації законів, в які мають включитися всі ланки держави. Верховенство закону має торжествувати, всі політичні партії та полі­тичні рухи, громадські об'єднання мають діяти в межах Конституції, відповідно з законами. Програми, статути, вся діяльність політичних партій, політичних структур і ланок управління не повинні суперечи­ти законодавству Конституції.

Одним з важливих принципів, що відображає моральність у відно­синах між державою і носієм політичної влади і громадянином, як учасником її здійснення, є взаємна відповідальність держави перед громадянином і громадянина перед державою. Беручи на себе вико­нання законів, конкретні зобов'язання перед громадянами, всіма людь­ми суспільства, громадськими організаціями і об'єднаннями, держа­вами та всім світовим співтовариством, держава тим самим визначає і правові заходи відповідальності своїх офіційних представників за дії, що їх здійснюють від імені держави і її органів. Зв'язаність законом самої держави і її органів полягає в тому, що держава, що видає закони, не має права сама ж їх порушувати. Принцип взаємної відпо­відальності держави перед громадянином та громадянина перед дер­жавою протистоїть будь-яким формам свавілля і вседозволеності. Дер­жава бере на себе велику відповідальність перед громадянами, але водночас в праві чекати і від громадян високої свідомості у виконанні та дотриманні законів, громадянського обов'язку.



Устрій держави характеризують її фор­ми правління. В формах правління визна­чені організація політичної і формування верховної влади, структура та порядок взаємовідносин вищих державних органів, посадових осіб і громадян. Традиційно форми дер­жави виділяють форми правління і форми територіального (дер­жавного) устрою. Політичні форми сучасних держав складались протягом століть. На них впливали економічний лад, розстановка соціальних, станових, кастових, класових сил в суспільстві, історич­ні традиції населення, народу, міжнародне становище країни. Форма держави охоплює методи і способи правління, державного устрою, що визначають організацію верховної влади, принципи взаємовідно­син державних органів та владних структур, територіальну організа­цію держави, співвідношення її складових частин, компонентів, а та­кож включає політичний режим, тобто систему методів, з допомогою яких панівний клас здійснює владу. Якщо форма правління і форма державного ладу розкривають структурну сторону держави, то полі­тичний режим - функціональну, політичну. Форма правління стано­вить організацію верховної влади, передбачає структуру вищих дер­жавних органів, принципи їх формування, організацію, взаємовідносини (статус законодавчої, виконавчої та судової влади).

Форми правління державою діляться за способом організації влади, її формальним джерелом. В сучасних умовах відрізняють дві основні форми правління: монархія та республіка. В монархії джерело влади - одна особа - монарх (цар, король). В республіці джерело влади - парламент.

Монархія (грец. - єдиновладдя) - форма управління дер жави, що існувала тисячоліття, де джерелом державної влади вважа­ється вищий мислитель - король, цар, імператор, князь та ін. Є де­кілька різновидностей монархії: абсолютна монархія - всевладдя гла­ви держави (Саудівська Аравія, Катар, Оман); конституційна монархія - держава, де повноваження монарха обмежені конституці­єю, законодавчі функції передано парламенту, виконавчі - уряду, тоб­то монарх царює, але не управляє (Великобританія, Північна Ірлан­дія, Швеція, Іспанія). Конституційна монархія ділиться на дуалістичну (тобто подвійну) - Іорданія, Кувейт, Марокко, де монарх наділений переважно виконавчою владою і лише частково - законодавчою, та пар­ламентську, де монарх хоча і вважається главою держави, але фак­тично має представницькі функції і лише частково виконавчі, а іноді має також право вето на рішення парламенту, яким практично не користується. Більшість сучасних демократичних монархій - парла­ментські монархії. Уряд тут формується парламентом і підзвітний парламенту, а не монарху. Абсолютна монархія панувала в Росії до початку XX ст., існує в сучасних умовах в дуже обмеженій кількості країн і характеризується зосередженням в руках правителя законо­давчої, виконавчої і судової влади. Такий вид монархій розглядався багатьма політичними мислителями, особливо консервативними - Нікколо Макіавеллі, Жаном Боденом, Кирилом Побєдоносцевим, Констянтином Леонтьєвим та ін. як найдосконаліші форми державного життя, що забезпечують стабільність суспільства і його єдність. Пере­ваги абсолютної монархії, на думку Жана Бодена та ін., полягають в неподільності влади, її постійності, стабільності (особливо для спад­кових монархій). На відміну від республіки, монархію можна встано­вити в більшості країн. В дуалістичній монархії монарх здійснює пере­важно виконавчу владу з правом вето на закони, прийняті парламентом, право розпуску парламенту та ін. В найпоширеніших в сучасних умо­вах парламентарних монархіях, що за устроєм і характером політич­ного режиму не набагато відрізняються від республік, влада монарха символічна, часто представницька. Теократична монархія (Катар, Оман та ін.) відрізняється високою політичною роллю церкви, окремим су­місництвом у монарха вищої державної та світської влади.

В сучасних умовах найпоширенішою формою правління держа­вою е республіканська, де суб'єкт влади - народ. Республіка - форма правління, за якої глава держави (президент) - виборний і змінюєть­ся, а його влада вважається відтворенням представницького органу або виборців. В сучасному світі республіканська форма правління має три різновидності: президентську, парламентську і змішану. Кон­кретна форма президентства, що містить комбінований набір певних методів і способів управління державою, існує в кожній країні, де є президентське правління. Неоднакові в кожній країні і компетенції, повноваження та функції президента. Вони індивідуальні за своєю структурою і своєрідні за функціями. Президентська влада будь-якої країни опирається на власну конституційну базу та специфічну право-регулюючу і політичну діяльність. Незважаючи на індивіду­альність, неповторність і самобутність президентської влади кожної країни, все ж є і певні властивості: спосіб легітимізації, тобто ви­знання народом законності президентської влади.

Президентська влада поділяється на ряд форм. По-перше, форма президентства, що визначається безпосереднім обранням президента скритими загальними виборами. Тут-то реалізується принцип волеви­явлення народу, внаслідок чого забезпечується досить високий рівень демократизму, тому що обрання президента залежить від максималь­но можливого прямого волевиявлення людей; гарантується обрання президентом найпопулярнішого і авторитетнішого політичного ліде­ра; реалізується незалежність завоювання посади президента від ін­ститутів законодавчої влади, що посилює міцність поділу влади, за­безпечує авторитет президентської влади. Але в таких умовах виконавча влада набуває не тільки незалежність, але й певні переваги над зако­нодавчою владою і створюється прецедент домінування глави держа­ви в системі державного управління. По-друге, форма президентсько­го правління, що передбачає обрання президента в декілька етапів. На початковому етапі загальними виборами обираються виборщики (електори), а потім висловлюється компетентна думка виборщиків про того або іншого кандидата в президенти. Така форма президентс­тва дещо ускладнює процедуру обрання самого президента, але обері­гає президентство від випадкового емоційного вибору. Нарешті оста­точне рішення за компетентними виборщиками. По-третє, форма президентського правління, що передбачає обрання президента опо­середкованими виборами. В одних випадках вони відбуваються з учас­тю парламенту, як в Швейцарії, Туреччині і ряді незалежних держав співдружності. Є й інші форми президентського правління. Вони встановлюються недемократичним шляхом, зв'язані з позаконституційними методами завоювання президентської посади (військові пе­ревороти, двірцеві інтриги, змови та ін.), коли використовуються політична нестабільність та інші обставини, що складаються в краї­ні. Саме в ряді країн Африки, Латинської Америки президентська влада встановлюється недемократичне. Президент кожної країни має певний обсяг компетенцій та повноважень, здійснює управлінську діяльність, виконує специфічні функції тощо. Серед форм помірної президентської влади є система президентства в Україні. Для форми помірної президентської влади характерно: президент є глава держа­ви, головнокомандуючий збройними силами, призначає за згодою парламенту і зміщує главу уряду, призначає міністрів тощо. Проте президенту доводиться рахуватися з незалежністю і автономією ре­гіональної виконавчої влади, яка може самостійно вирішувати бага­то питань і проблем господарської і соціальної діяльності. Система президентства в Україні введена на початку 90-х років.

Поняття громадянське суспільство бере по­чаток від ідеї античного полісу. Філософи  Стародавньої Греції розглядали громадянсь­ке суспільство і політичне суспільство або державу як синоніми. Та­кий підхід до визначення поняття громадянське суспільство і полі­тична держава зберігся практично до XVIII ст. Проте з переходом від Середньовіччя до нової історії почалося формування громадянського суспільства. Починаючи з XVIII ст. поняття громадянське суспільство визначали суспільні, а в вузькому розумінні, майнові відносини, що визначали сукупність суспільних зв'язків як щось зовнішнє у став­ленні до індивідів, як середовище, де розгортається їх діяльність. В ан­тичну епоху філософи Сократ, Платон та ін. висунули ідею природ­ного права, тобто ідеального, незалежного від держави права, що випливає нібито з розуму і природи людини. В XVII-XVIII стст. прихильники вчення про природне право - Гроцій, Спіноза, Локк, Руссо, Монтеск'є, Гольбах, Кант, Радищев та ін. використовували його для критики феодалізму при обґрунтуванні природності та розумності буржуазного суспільства. Ставилось питання про свободу особи як громадянина суспільства, незалежно від держави, від суспіль­ства, що існувало уже у природному стані і передувало державі, вва­жали, що громадянське суспільство - сукупність відносин громадян до держави. Природно, вважалось, що в громадянському суспільстві лю­дині, індивіду законом гарантується вільний вибір форм його еконо­мічного і суспільного буття, утверджуються загальні права і тут не­має монополії одного світогляду, панує свобода совісті та ін.

Особлива заслуга в розробленні теорії громадянського суспільства належить Георгу Гегелю, який вважав громадянське суспільство систе­мою потреб, що базується на приватній власності, майнові і станові відносини, систему правових відносин. Георг Гегель розглядав грома­дянське суспільство як сферу матеріального, економічного життя та діяльності людей, вважав громадянське суспільство взаємозв'язаною сис­темою соціальних спільностей людей, інститутів, приватних осіб, вплив яких регулюється громадянським правом і яке прямо не залежить від політики держави. Громадянське суспільство внутрішньо суперечливо. Багаточисельні його складові часто неспівставимі, не порівнювальні, нестійкі, зазнають конфліктів. Йде постійне протистояння, зіткнення приватних інтересів. Вирішення суперечностей можливе лише з допо­могою держави. Держава є виразником абсолютної ідеї, світового духу. Якщо ж держава є відображенням загального духу, то держава і є ви­щою і найбільш загальною формою людського співжиття, а тому всі інші форми суспільної організації підкоряються їй. Ідеалізм Георга Гегеля проявляється тут у визнанні залежності громадянського суспільства від держави, що вважалась істинною формою об'єктивного духу, тоді як громадянське суспільство є лише кінцевою формою духу. Поняття гро­мадянське суспільство використовує і Карл Маркс. На думку Карла Маркса, під громадянським суспільством розуміється організація сім'ї, станів, класів, соціальних спільностей, відносин власності і розподілу, взагалі форми і способи існування і функціонування суспільства, спра­вжнього життя і діяльності людини. На відміну від Георга Гегеля, який основою всього розвитку вважав світовий дух, абсолютну ідею, а до громадянського суспільства ставився як до кінцевої форми духу, Карл Маркс доводить, що саме громадянське суспільство становить першоос­нову будови людського співжиття і життєдіяльність громадянського суспільства є головною рушійною силою історичного прогресу. У листі до Анненкова (28 грудня 1846 р.) Маркс писав: «Візьміть певну ступінь розвитку виробництва, обміну та потреб, одержите певний суспільний лад, певну організацію сім'ї, станів або класів - словом, певне грома­дянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство і ви одер­жите певний політичний лад, що є лише офіційне відображення грома­дянського суспільства». Згодом не досить чіткий термін громадянське суспільство Карл Маркс замінює чіткими поняттями: економічна струк­тура суспільства, економічна база, спосіб виробництва та ін. Структура громадянського суспільства, історично обумовлена загальною об'єктив­ною закономірністю, охоплює особливі форми та відносини виробництва, класовий поділ, правові механізми, що захищають власне політику.

Громадянське суспільство, за Марксом, належить до сфери матеріальної, тоді як держава є елемент надбудови. Природно, громадянське сус­пільство - це сукупність суспільних відносин і політичних, соціальних інститутів поза межами політичної структури держави. Звичайно ж, громадянське суспільство - це таке суспільство, де головною діючою особою, суб'єктом розвитку є людина з усією її системою потреб та інтересів, що відповідають структурі цінностей. Громадянське суспіль­ство, торкаючись сукупності суспільних відносин, відображає взаємоз­в'язок всіх сфер суспільного життя людини. Маючи різноманітні потре­би та інтереси (матеріальні та нематеріальні), людина як індивід, особа задовольняє в процесі власного розвитку і через відповідні суспільні відносини та політичні, соціальні інститути, що становлять структурні елементи громадянського суспільства. Спільно з концепцією громадянсь­кого суспільства, теорією природного права, суспільного договору фор­мується і поняття правова держава.

Громадянське суспільство - багатоманітні, не опосередковані дер­жавою взаємовідносини вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності. Це сфера вільної гри окремих інтересів та індивідуалізму. Громадянське суспільство - продукт буржуазної епохи і формується переважно знизу, спонтан­но, як результат розкріпачення індивідів, їх перетворення з підда­них держави у вільних громадян-власників, які мають почуття осо­бистої гідності, готових взяти на себе господарську та політичну відповідальність. Громадянське суспільство має складну структуру, включає економічні, господарські, сімейно-родинні, етнічні, релігій­ні, правові відносини, а також опосередковані державою політичні відносини між індивідами, як первинними суб'єктами політичного життя та ін.

Громадянське суспільство становить першооснову людської цивілі­зації, а її головні суб'єкти - особа, громадянин, їм відповідають багатоманітні, що протистоять або збігаються інтереси і потреби, за­доволення яких - невід'ємна передумова їх власного розвитку та роз­витку суспільства. Інтереси особи, спільностей людей, їх потреб реалі­зуються через суспільні відносини та інститути, що становлять структурні елементи громадянського суспільства. Для задоволення пер­винних потреб люди організують матеріальне виробництво. В проце­сі виробництва формуються між людьми економічні виробничі відно­сини. Виробничі відносини обумовлюють сферу соціальних відносин, певну організацію станів, етносів, сім'ї. В громадянському суспільстві формуються самодіяльні асоціації, об'єднання, зокрема релігійні, ви­робничо-корпоративні, наукові, політичні та ін., що дозволяє виражати і відстоювати інтереси та права громадян, створювати умови для самоеалізації окремих індивідів та колективів. Та громадянське суспіль­ство не арифметична сума всіх складових, а інтегральна сукупність, нерозривний зв'язок окремих індивідів з суспільством, його різними соціальними інститутами. В структуру громадянського суспільства не входить держава. Та інтереси забезпечення розумного поєднання прав та свобод громадян, життєдіяльності та стабільності суспільства, як системи, вимагають збереження, оптимальної рівноваги між державою і громадянським суспільством. Високорозвинутість громадянського сус­пільства одна з умов стабільності демократичного режиму. Існування громадянського суспільства визначається рядом умов: розвинута соці­альна структура суспільства, що породжує багатоманітність інтересів, відносин, організацій, інститутів. На основі гарантованих прав і свобод громадянське суспільство створює всі можливості для взаємозв'язків, об'єднання індивідів в спілки, політичні партії та ін.

Відсутність тривалий період умов для формування громадянського суспільства в Україні, в Російській Федерації, Білорусії та інших кра­їнах Співдружності привело до того, що держава заповнила собою весь суспільний простір. Одержавлення суспільства, насамперед, тор­кнулось економіки: сталось зрощування влади та власності. Етатизація (одержавлення) суспільства, тобто активне втручання держави в життя суспільства, привела до негативних наслідків у політичній сфері. Сталося одержавлення практично всіх механізмів, що відкри­вають доступи масам до управління суспільством, зрощування пар­тійного апарату з державним. В духовній сфері сформувався певний тип масової свідомості, що характеризується, як етатична. Свідомість пронизана страхом перед державою, а страх породжував пасивність громадян та ін. Тому-то не випадково початок політичних і економіч­них реформ в Україні, як і в інших незалежних державах Співдруж­ності, зв'язано з відродженням громадянського суспільства, створен­ням правової держави. В основі економічних рішень лежить програма переходу до ринкових відносин, що ставить метою повернення наро­ду значної частини. Право на власність реалізується з допомогою роз­державлення та приватизації, передачі державного майна громадянам і трудовим колективам. Економічна незалежність громадян - основа нормального функціонування громадянського суспільства.

Процес утворення держав полягав у виділенні особливої публічної вла­ди з її військами, міліцією, нормами і різного роду примусовими установа­ми і органами управління. І поступово на базі відповідних ідей і елементів державності формується правова держава. Про владу закону, однакового для всіх громадян, заговорив ще в VI ст. до її. е. в стародавній Греції один з шести правителів полісу архонт Солон, про співвідносний природних прав людини і законів держави тоді ж заговорили і Арістотель, Ціцерон. Початки правової державності, поділу влади виникають в Стародавньому Римі. У період Середньовіччя всі сфери життя пронизуються політикою держави, а саме суспільство також політизується, всі важливіші соціальні інститути суспільства: власність сім'я, організація праці та інші становили елементи державного життя. Політичні і соціальні революції ХУІ-ХУШ стст. знищили етапи, привілеї і все, що порушувало принцип рівності під­даних перед державою, і поставили на передній край свободу і природні здібності окремого індивіда як самостійного та вільного громадянина. Вста­новлюється єдиний та обов'язковий для всіх правовий порядок.

Ідея правової держави не могла виникнути раніше, в період античності або в період абсолютизму, тому, що її реалізація вимагала, по-перше, фор­мальної рівності, по-друге, відсутність станового поділу, і, нарешті, розви­нутої теорії природного права і поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Правова держава - реальне втілення конституційної державнос­ті. В її основі лежить прагнення захистити людину від державного терору, насилля над совістю, дріб'язкової опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу та основні права особи. Поняття правова держава утвердилось на рубежі ХУІІІ-ХІХ стст. Але сам же термін правова держа­ва остаточно закріпився в суспільній думці і юриспруденції в XIX ст. в працях німецьких юристів Карла Вельнера, Роберта фон Мона та ін. Філософське обґрунтування ідеї правова держава є в дослідженнях Іммануїла Канта. Розроблюючи вчення про правову державу на базі теорій про категорійний імператив, тобто формальну внутрішню поведінку. Зміст йо­го такий: роби так, щоб правила (максима) твоєї поведінки служили зраз­ком для законодавців. Правова держава, за Кантом, це не та держава, де громадяни сліпо дотримуються закону, а та, де закон відповідає їх моралі і моральним принципам. Правовою є та держава, де всі підкорені не просто закону, а праву. Іммануїл Кант розкриває зміст категорій: мораль і право, право і закон. Право є міра свободи, а закон - юридичне відображення права. Право є міра свободи, зведена в закон. У правовій державі закони відповідають праву, тій мірі свободи, що існує в державі. Джерелами зако­нів у правовій державі, за Кантом, виступають єдина воля всіх осіб, які утворюють народ, громадяни мають право підкорятися тільки тим законам, з справедливістю яких вони згодні і беруть зобов'язання добровільно ними йти: юридична рівність всіх перед законом, як і громадяни, влада повинна неухильно дотримуватись тих же законів. Звичайно ж, Іммануїл Кант роз­глядав правову державу як об'єднання багатьох людей, підкорених правовим законам і вважав, що законодавець має керуватися вимогою: чого народ не може вирішити стосовно самого себе, того і законодавець не може вирішити стосовно народу. Ціннісний зміст ідеї правової держави полягає в утвер­дженні суверенності народу як джерела влади, гарантованості його свободи та верховенства народу. В політичному житті громадянське суспільство за­безпечує всім громадянам доступ до участі в державних і суспільних спра­вах. Тут держава і громадянин зв'язані взаємною відповідальністю за безу­мовне верховенство демократично прийнятого закону про рівність всіх перед законом, тобто існує правова держава, де реалізовані громадянські права людини на рівні міжнародне визнаних норм.

Правова держава - це держава, обмежена у своїх діях правом, захищаючи свободу та інші права особи, і підкоренням влади волі суверенного народу. Конституція, що виступає своєрідним суспільним договором між народом і владою, визначає взаємовідносини між особою та владою. Пріоритет у від­носинах між державою і громадянином належить правам людини, які не можуть бути порушені законами держави і її діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу і вона не перетворилась в монстра, що панує над суспільством, існує поділ влади: на законодавчу, виконавчу та судову. Пріо­ритет права, що може загально поширюватися однаково на всіх громадян, державні та суспільні інститути, захищає і відстоює незалежний суд. Теорія поділу влади сформульована кількома дослідниками політики: Джоном Локком, а здебільшого Шарлем Моптеск'є і в сучасній формі Артуром Гамільтоном, Джоном Модісоном, Джоном Джеєм. Основні положення теорії поділу влади: по-перше, законодавча, виконавча і судова влада надається різним людям і органам відповідно з Конституцією; по-друге, всі гілки влади рівні та автономні, жодна з них не може бути усунена будь-якою іншою; по-третє, жодна влада не може користуватися правами, наданими конституцією іншої влади; по-четверте, судова влада діє незалежно від політичного впливу, суд­ді користуються правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може оголосити закон недійсним, якщо закон суперечить конституції.

Створення правової держави, шліфування і удосконалення її прин­ципів - результат діяльності не одного покоління, ні однієї держави, а досягнення всього людського співтовариства. Узагальнюючи дос­від виникнення та розвитку різних правових держав, можна виділи­ти загальні ознаки. По-перше, для правової держави характерна на­явність розвинутого громадянського суспільства. По-друге, обмеження сфери діяльності держави охороною прав особи суспільного, гро­мадського порядку, створенням сприйнятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальність кожного за власний доб­робут. По-третє, правова рівність всіх громадян, пріоритет прав лю­дини над законами держави. По-четверте, загальність права, його поширення на всіх громадян, організації та установи, в тому числі органи державної влади. Суверенітет народу - конституційно-пра­вова регламентація державного суверенітету. Це означає, що сам народ - кінцеве джерело влади, державний суверенітет має пред­ставницький характер. По-п'яте, поділ на законодавчу, виконавчу і судову владу держави, що не виключає єдності їх дій на основі норм конституції, а також певного верховенства законодавчої влади, конституційні акти якої обов'язкові для всіх. Пріоритет в державно­му регулюванні громадянських відносин методу заборони над мето­дом дозволеного. Це означає, що в правовій державі діє принцип: дозволено все, що не заборонено законом. Метод дозволеного засто­совується лише у ставленні до самої держави, яка зобов'язана діяти в межах дозволеного, формально зафіксованих повноважень. Свобо­да і права інших людей - єдине обмеження свободи індивіда. Право­ва держава не означає абсолютної свободи особи. Свобода кожного кінчається там, де порушується свобода інших.

Характеристика правової держави розкривається через взаємо­відносини її з громадянським суспільством, особою і правом. У пра­вовій державі змінюються взаємовідносини правової держави та гро­мадянського суспільства: одне не підміняє інше, а суспільні, соціальні інститути не підмінюють державні, владні структури та ін. Що ж стосується взаємовідносин держави і особи, то у правовій державі особа захищена, її права і свободи гарантовані. Становище особи, ступінь її захищеності - головні критерії правової держави. Ство­рення правової держави передбачає невтручання держави в соціаль­не життя, визволення її від дріб'язкової регламентації, втручання державних органів в рішення тих питань, з якими повністю можуть справитись різноманітні суспільні формування. Для забезпечення справжнього народовладдя держава повністю підкорена суспільству, стає виразником її інтересів і в законодавчій діяльності керується загальнонародною волею, що відображено демократично. Взаємовід­носини держави і права оцінюються через верховенство закону.



Отже, правова держава - політична організація, що створює умо­ви для життєдіяльності індивідів, груп, інститутів громадянського суспільства. Формуються і громадянське суспільство, і правова дер­жава водночас. У правовій державі виключається диктатура якогось класу, політичної партії, політичного руху, бюрократії, відбувається вільне змагання суспільно-політичних організацій в конституційних межах. У правовій державі вищим авторитетом є закон. Його дотри­мання - святе, а покарання за зневажання ним - невідвернене. Вся сила державної влади, вся могутність громадської думки, всі можли­вості засобів масової інформації спрямовуються на захист закону, правопорядку. Інакше неминучі правовий нігілізм, нові варіанти сва­вілля влади або невладних суспільних структур. В умовах правової держави реалізуються громадянські права людини на рівні міжна­родне визнаних норм.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Аlтоп С. Апd Вiпотап Р. Соmparablе  Роlitiса (А Developmetal Аррrоасh.— Воston, 1978.

  2. Аристотель. Политика, т. 4.— М., 1983.

  3. Арон Р. Демократия и тоталитаризм.— М., 1995.

  4. Брайс Д. Американское общество.— М., 1990.

  5. Бузгалин А., Капанов А. Анатомия бюрократии.— М., 1988.

  6. Гоббс Томас. Левиафан. Соч., т. 2,— М., 1990.

  7. Грезин И. Правовое государство.— М., 1988.

  8. Ласки Г. Американское президентство.— М., 1989. Платон. Государство. Соч., в 3-х томах, т. З, ч. 1.— М., 1971.
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка