Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів



Сторінка8/18
Дата конвертації23.04.2017
Розмір3.69 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

Література:

  1. Виноградов В. В. Русский язик. – М., 1947. – С. 3-10.

  2. Ганич Д.І. Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Вища шк., 1985. – 360 с.

  3. Загальноєвропейські Рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання, оцінювання. – К.: Ленвіт, 2003. – С.3-11.

  4. Ицкович В.А. Норма и ее кодификация / В сб.: АПКР. – М., 1970. – С.34 -35 с.

  5. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. – К.: Наукова думка, 1978. – 288 с.

  6. Пентилюк М. Мовленнєві помилки та принципи їх класифікації // УМЛШ. – 2003. – № 3. – С. 26-29.

  7. Синявський О. Норми української літературної мови. – К.: Стейт коледж, 1967. – 364 с.

  8. Українська мова: Енциклопедія. – К.: Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М.П.Бажана, 2004. – 824 с.

Шелехова Г.Т.*

Формування комунікативних умінь учнів основної школи на засадах особистісно зорієнтованого підходу

У статті окреслена провідна роль рідної мови в розвитку школярів, обґрунтовано значення особистісно орієнтованого підходу до формування комунікативних умінь учнів

У Національній доктрині розвитку освіти провідною є ідея необхідності всебічного розвитку школяра, який розвивається саме через рідну мову, через неї пізнає навколишнє середовище, спілкується. Як форма існування й вияву національної й особистісної свідомості українська мова має бути засобом самопізнання, саморозвитку й са­мовираження людини, засобом формування нового типу особистості й суспільних відносин на основі національної освіти, запорукою розбудови держави.

Варто наголосити, що природне буття людини як особистості – це соціальне існування в рівноправному спілкуванні суб’єктів мовлення, під час якого відбувається пізнання, самопізнання, розвиток і саморозвиток партнерів. Демократизація та гуманізація навчання мови й мовлення передбачає ставлення до іншої людини як до цінності, що дає змогу людині відкрити іншій людині світ її думок, почуттів, уявлень про світ, відкриття інших горизонтів буття.

Рідна мова відіграє провідну роль в особистісному розвитку школярів. Тому перед сучасною школою стоїть завдання не тільки навчити мови, а й сформувати особистість, яка здатна вчитися і яка хоче вчитися не просто заради процесу, а відповідно до своїх особистісних життєво значущих потреб.

Нині шкільна практика навчання учнів основної школи вимагає вдосконалення змісту роботи з їхнього мовленнєвого розвитку для створення цілісної системи формування комунікативних умінь в усіх видах мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо).

В останніх дослідженнях дидактів, психологів наголошується на необхідності особистісно орієнтованого навчання, яке розуміється як «спільна діяльність учня й учителя, спрямована на індивідуальну самореалізацію учня й розвиток його особистих якостей у ході засвоєння предметів, що вивчаються» [1; 21]. Роль учителя під час особистісної спрямованості в навчанні полягає не в передачі знань, умінь і навичок, а в організації відповідного освітнього середовища, навчаючись у якому, учень спирається на особистісний потенціал і відповідну технологію навчання.

За особистісно зорієнтованого підходу до навчання рідної мови й мовлення особлива роль відводиться груповій роботі, учнівським диспутам, рольовим іграм, розігруванням діалогів, веденню бесіди, розвиткові уяви, творчих здібностей, самооцінюванню, використанню освітніх можливостей позакласних заходів із мови тощо. У зв’язку із цим першорядного значення набуває створення науково-методичного забезпечення змісту навчання української мови, відповідного сучасним соціальним запитам і потребам.

Як і кожний урок з української мови, спеціальний урок із розвитку мовлення має бути ефективним, тобто передусім оптимальним за структурою, цікавим, щоб сприяв розкриттю творчого потенціалу школярів, активному функціонуванню інтелектуальних і вольових сфер, забезпеченню позитивної мотивації набуття комунікативних умінь і навичок, стимулював до прийняття самостійного рішення, знаходження виходу з різних природних і уявних ситуацій, щоб інтегрував знання та вміння з інших предметів тощо.

Оскільки мовлення є творчим динамічним процесом, то си­сте­ма мови й мовлення засвоюється переважно на інтуїтивному рівні. Інтуїція (у перекладі з латинської – дивитися всередину) – це те, що ми бачимо, чуємо чи внутрішньо відчуваємо, тобто вну­трішнє мовлення. Узагальнюючи досягнення провідних захід­них психологів, М.О.Холодна зазначає, що в гуманістичній освіті «індивідуальний внутрішній досвід трактується як контекст на­вча­н­ня (зокрема, заохочується інтуїтивність, фантазія, вислов­лення почуттів, нагромаджені поза школою життєві враження та ін.» [2;.202]. Ефективність забезпечення індивідуального та ди­фе­рен­ційованого підходу в навчанні мовлення залежить переду­сім від рівня професійної майстерності вчителя, яка обумовлю­єть­ся його інтелектуальними, творчими, організаторськими здіб­но­стями, знання індивідуальних особливостей і природних здіб­но­стей учня «з метою створення сприятливих умов для реа­лі­зації їхніх пізнавальних можливостей, потреб, інтересів» [ 3; 356].

Залежно від цілей навчальної діяльності диференціацію можна проводити на кожному її етапі. Проте відсутність належного різнорівневого дидактичного забезпечення, у якому було б ураховано рівень сформованості мовних, мовленнєво-комунікативних умінь і інтелектуальних здібностей кожного школяра, є серйозною перепоною в процесі навчання рідної мови на уроках різних типів. Деякі варіанти особистісно зорієнтованого навчання рідної мови з урахуванням індивідуально-диференційованого підходу на етапах закріплення вивченого й поурочного контролю подано в статті В.Лаврик [ 4].

Таким чином, однією з особливостей технології уроків із розвитку мовлення школярів є створення оптимальних умов для: а) стимулювання вибору кожним учнем змісту, методів навчальної діяльності; б) індивідуалізації навчання всіх видів мовленнєвої діяльності; в) розвитку творчої активності й самостійності; г) формування в учнів комунікативних умінь із залученням когнітивних та емоційних видів діяльності.

Ефективність процесу навчання мовлення на засадах осо­би­стісно зорієнтованого підходу передусім залежить від структури такого уроку, а саме: а) забезпечення мотивації, приміром, через створення проблемної ситуації, з’ясування необхідності набутих умінь під час виконання завдань на уроці для подальшого навчання, майбутньої трудової діяльності тощо, активізація опорних знань та вмінь учнів (тобто учень повинен усвідомити, що й для чого він робитиме на уроці); б) представлення теми та очікуваних навчальних результатів; в) презентація необхідної для учнів інформації; г) забезпечення виконання системи вправ і завдань, спрямованої на формування комунікативних умінь і навичок; д) рефлексія результатів (оцінювання результатів уроку, підбиття його підсумків), яка включає порівняння досягнутих результатів на уроці з очікуваними, їх аналіз і висновки, коригування набутих умінь і навичок, визначення нових тем (проблем) для їх розв’язання, складання плану подальшої роботи тощо.

В особистісно орієнтованому навчанні важливу роль відіграє цілепокладання – визначення учнями й учителем цілей і завдань навчання на певних його етапах. «Цілепокладання проходить через весь процес освіти, виконуючи в ньому функції мотивації діяльності учнів, структурної стабілізації навчального процесу, діагностики результатів навчання» [1; 116]. Як наголошує А.Ху­тор­ськой, для розвитку таких здібностей учня, як цілепокла­да­ння, планування, самовизначення, рефлексія, самооцінка необ­хід­но використовувати можливості навчального курсу, тоді роз­виток цих якостей буде відбуватися без додаткових затрат часу під час занять. Наприклад, на уроках із розвитку мовлення учням 6 класу пропонуються такі завдання: скласти план спостережень за природою, пам’ятку «Як скласти доручення», підготувати повідомлення на лінгвістичну тему на основі порівняння в науковому стилі, поставити мету своєї роботи під час написання твору-оповідання на основі побаченого або твору-роздуму про вчинки людей на основі власних спостережень тощо.

Відзначимо, що із цілепокладанням пов’язана інша важлива дія – рефлексія, яка передбачає усвідомлення учнем способів досягнення поставлених цілей. Крім того, що рефлексія виступає як підсумок дій, вона є й стартовою ланкою для нової освітньої діяльності та постановки нових цілей.

Наголосимо, що нині особливо актуальним є питання техно­логії навчання, яка включає систему методів, способів та прийо­мів, що забезпечують оптимальну реалізацію навчального процесу.

У методиці навчання рідної мови існують уже усталені та апробовані класифікації методів навчання, які поділяються за рівнем пізнавальної активності учнів, за джерелами знань, за способом взаємодії вчителя й учнів на уроці. Так, О.М.Біляєв, М.І.Пентилюк, Т.К.Донченко та ін. виділяють такі методи, як: усна розповідь учителя, пояснення, бесіда вчителя з учнями, спосте­реження учнів над мовою, робота з підручником, метод вправ.

У «Методиці навчання української мови» (2006 р.), підготовленій авторським колективом (під заг. ред. проф. О.І.Потапенка), висвітлено спробу розширити й доповнити згадану вище класифікацію новими методами, які в сучасних умовах реформування мовної освіти виявилися ефективними. Серед них виділяють метод роботи з електронними носіями знань, Інтернетом; метод лінгвістичної інтуїції; лінгвістичного програмування та алгоритмізації; метод запобігання типовим недолікам учнів та ін. [5; 81].

Як засвідчує передовий досвід учителів, щоб забезпечити ефективність навчання мови й мовлення, необхідно керуватися основними правилами під час вибору методів і прийомів, а саме:

1) спрямовувати свої зусилля на те, щоб кожна дитина була повноцінним, творчим суб’єктом діяльності, відчувала свою самодостатність і неповторність; 2) довіряти учням, стимулювати ініціативність, створювати «ситуацію успіху» для кожного школяра; 3) виконувати роль консультанта, порадника; 4) не навчати, а створювати ситуації; 5) сприяти усвідомленому засвоєнню навчального матеріалу, створювати умови для формування ціннісних орієнтацій дитини, забезпечувати вироб­лення вмінь і навичок, необхідних для життєвого і професійного вибору; 6) дивувати учнів, адже ніщо так не стимулює роботу мозку, як цікаве, незвичайне; 7) мати на увазі: ніщо так не запам’ятовує учень, як помилку вчителя: слід помилятися (особливо під час вивчення складних тем) та ін. [6; 33].

Однією із особливостей навчання рідної мови й зокрема уроків з розвитку мовлення є навчання на текстовій основі, тобто основним об’єктом вивчення на уроках рідної мови є текст як функціонально завершене мовне ціле, основне завдання якого визначається певною метою мовленнєвої діяльності. Робота з розвитку мовлення школярів забезпечує зв’язок мовної теорії із практичним її використанням під час опрацювання й самостій­ного створення текстів різних типів, стилів і жанрів мовлення.

Зауважимо, що текст характеризується передусім інформа­тивністю, смисловою, структурно-граматичною, і функціонально-стилістичною взаємопов’язаністю мовних одиниць, що його утворюють. На уроках рідної мови, а особливо на спеціальних уроках із розвитку мовлення, проводиться аналіз текстів різних видів переказів і під час підготовки до творів. При цьому важливо враховувати такі основні етапи його аналізу, а саме: визначити тему та основну думку тексту; виділити абзаци або мікротеми (відрізки тексту, що мають структурну, змістову й тематичну завершеність), визначити стиль і тип мовлення, структурні елементи тексту (наявність зачину, основної частини й кінцівки), з’ясувати мовні засоби (лексичні, граматичні, стилістичні), засоби зв’язку речень у тексті, які вживаються для забезпечення його змістової цілісності (лексичні: повтор тих самих слів; займенники; спільнокореневі слова; синоніми; сполучники); граматичні (використання дієслів в одній і тій самій формі).

Сучасна методика значну увагу приділяє когнітивним методам навчання мови й мовлення. Серед них ефективним є метод емпатії (вживання), тобто « впочуттєвування» людини в стан іншого об’єкта. Наприклад, як про це пише А.В.Хуторськой: «Уявіть собі, що ви та рослина, яка стоїть перед вами, ваша голова – це квітка, тулуб – стебло, руки – листя, ноги – коріння» [7;324]. Цей метод навчає розглядати об’єкти з різних точок зору, створювати олюднене його зображення, привчає підключати до пізнання не лише розум, а й почуття.

Для ефективного використання на уроках розвитку мовлен­ня можна запропонувати методи порівняння, зіставлення; еври­стичних запитань, наприклад, коли слід дізнатися про будь-який об’єкт, то необхідно поставити 7 найважливіших запитань, наприклад: Хто? Що? Навіщо? Де? Чим? Як? Коли?; метод при­ду­мування (спосіб створення невідомого раніше мислительного продукту, часто з поясненням його динаміки, трансформації, різ­но­манітних змін); метод «Якби...», який передбачає опис змін, що відбуваються у світі, країні, об’єкті за певних умов, динаміч­них перетворень. За його допомогою розвивається творча уява, фантазія. Цьому також сприяє використання методу образного бачення (учні описують, на що схожі певні фігури, числа, знаки; уявляють картини Космосу, планети Земля та ін.) тощо.

Для активного навчання школярів мовлення сучасними технологіями передбачено різноманітні форми навчальної діяльності. Так, на уроках розвитку мовлення в основній школі пропонуємо частіше застосовувати групову форму, яка значно розширює можливості співробітництва дітей, активізує й розвиває мовленнєві здібності, актуалізує потенційні можливості учнів, формує позитивне ставлення до навчання. Саме тому елементи групової роботи повинні бути складовими компонентами сучасного уроку рідної мови.

Для досягнення конкретного навчального результату на уроках із розвитку мовлення важливо ділити групи на підгрупи; змінювати склад групи для кожного уроку залежно від характеру навчальних завдань; кожна група має розв’язувати певну мовленнєву проблему, яка може бути однаковою, протилежною або взаємодоповнювальною; роботу слід проводити так, щоб можна було оцінити індивідуальний внесок кожного учня.

Однією з форм активного навчання мовлення є рольова гра, яка потребує незначних затрат на її розроблення, і є досить ефективною для її впровадження на уроках мови й мовлення. Ураховуючи вікові особливості школярів, у процесі гри в дітей виробляється звичка зосереджуватися, самостійно мислити із приводу порушених проблем, розвивається увага, бажання висловитися тощо.

Нині невід’ємною складовою навчання рідної мови є проектна діяльність школярів, за якої на різних етапах уроку й особливо на спеціальних уроках із розвитку мовлення результати цієї діяльності можуть бути представлені у вигляді замітки до газети, статті в публіцистичному стилі, ювілейного випуску лінгвістичної газети, шкільної радіопередачі про визначну подію з життя учнів, творчих людей регіону, виставки, конкурсів на кращий вірш, оповідання, есе тощо (варіанти використання проектної технології на уроках української мови і літератури представлені у статті Н.Подранецької) [8;42-49]. Ефективність результатів проектного навчання на уроках формування комунікативних умінь залежить від: урахування змісту навчального матеріалу; вікових особливостей школярів, їхнього мовленнєвого й загального розвитку; досвіду творчої діяльності, умінь і навичок самостійної пошукової роботи, духовно-ціннісних орієнтацій; специфіки й рівня складності теми, проблеми для проектної роботи; рівня методичної майстерності вчителя-словесника; визначення оптимального часу для виконання проекту; відповідності результатів пошукової роботи прогнозованому рівню навчально-пізнавальної діяльності; володіння вчителем способами діагностики результатів учнівських проектів тощо [ 9; 105].

Відомо, що мовлення завжди мотивоване. Сам по собі мотив у навчальному процесі не виникає, його потрібно створити, тобто виокреслити таку ситуацію спілкування, за якої в школярів виникне бажання й потреба щось сказати. Так, для успішного навчання як монологічного, так і діалогічного мовлення школярів дуже важливо враховувати такий принцип, як ситуативність, за якого вивчення мови відбувається за допомогою мовленнєвої ситуації (ситуації спілкування).

Серед особистісно орієнтованих мовленнєвих ситуацій ви­ді­ля­ють такі, що: стимулюють бажання висловитись; викликають уявлення про адресата мовлення; стимулюють процес творення монологу й діалогу за зразком; вимагають самостійного конструювання певних частин висловлювань; програмують побудову власних усних і письмових висловлювань різних типів, стилів і жанрів мовлення під час виконання колективних та індивідуальних завдань, а також під час роботи в парах і групах.

Як показали спеціальні дослідження, використання ситуативних завдань на уроках рідної мови сприяють створенню сприятливого емоційного й психологічного настрою, атмосфери вільного спілкування та співробітництва вчителя й учнів.

Однією з основних особливостей уроків із розвитку мовлення учнів основної школи є систематичне здійснення цілеспрямованої роботи з розвитку діалогічного мовлення на основі реалізації соціокультурної змістової лінії з урахуванням принципів наступності та перспективності, єдності національного та загальнолюдського, специфічних принципів навчання – наро­до­знавчого, мистецтвознавчого, екологічного, морально-етич­ного тощо. Основні функції діалогічного мовлення реалізуються в процесі безпосереднього спілкування співрозмовників. Характерною рисою такого мовлення є спонтанність мовлення, через що воно не може бути спланованим.

Відзначимо, що ефективне володіння діалогічним мовлен­ням передбачає одночасно й сформованість умінь слухати-розуміти та говорити.

Серед підходів до навчання діалогічного мовлення виділя­ють дедуктивний та індуктивний [10;10]. Як засвідчує шкільна практика, краще розпочинати роботу над складанням діалогів через аналіз усних і письмових діалогів-зразків різних типів (діалог- розпитування, діалог – прохання, діалог – домовленість, діалог – порада, діалог – обговорення тощо), з наступним переходом до створення власних діалогів. Також ефективним може виявитися індуктивний метод, коли створюються умови для засвоєння спочатку елементів діалогу (звертання до ровесників і старших, формули ввічливості, штампи, ситуативні неповні речення тощо), а потім самостійне ведення діалогу відповідно до ситуації спілкування чи серії малюнків.

Основним методом навчання діалогічного мовлення є метод вправ, які слід використовувати в певній системі. Здебільшого до цієї системи входять такі групи вправ: аналітичні, рецептивно-репродуктивні, трансформативно-конструктивні, рецептивно-продуктивні. Зауважимо, що здебільшого розпочинається навчання діалогічного мовлення за схемами: учитель-учень, учень-учитель, а найпродуктивною має бути схема учень-учень.

Для здійснення цілеспрямованої, систематичної роботи з навчання діалогічного мовлення необхідно навчальний рік розбити на етапи, на кожному з яких повинні змінюватися комунікативні завдання відповідно до рівня підготовленості школярів, провести поетапне оцінювання навчальних досягнень учнів, щоб мати змогу в кінці року виставити підсумковий бал.

Отже, урахування сучасних підходів до навчання рідної мови сприятиме підвищенню ефективності формування комунікативних умінь учнів основної школи, розвиткові їх як особистості, яка вільно володіє засобами української мови в будь-якій мовленнєвій ситуації.



Література:

  1. Хуторской А.В. Методика личностно-ориентированного обучения. Как обучать всех по-разному?: Пособие для учителя. – М.: Изд-во ВЛАДОС-ПРЕС, 2005.

  2. Холодна М.О. Психологія інтелекту. Парадокси дослідження. – СПб., 2004.

  3. Савченко О.Я. Дидактика початкової школи: Підручник для студентів педагогічних факультетів. – К.:Генеза, 1999.

  4. Лаврик В. Індивідуально-диференційований підхід – основа особистісно зорієнтованого навчання // Українська мова і література в школі. – 2007. – № 1.

  5. Потапенко О.І., Потапенко Г.І., Кожуховська Л.П. та ін. Методика навчання української мови у ДВНЗ та середніх освітніх закладах. Кредитно-модульний курс. – К.: Міленіум, 2006.

  6. Перенчук Л. Використання інноваційних ідей на уроках української мови та літератури // Українська мова і література в школі. – 2006. – № 6.

  7. Хуторськой А.В. Сучасна дидактика. – СПб., 2001.

  8. Кучерук О. Особливості проектного навчання в системі формування мовної особистості / Проблеми формування мовної особистості учнів середніх загальноосвітніх закладів. – Збірник праць, випуск УІ. – Рівне, 2006.

  9. Подранецька Н. Проектна технологія на уроках української мови та літератури // Українська мова і література в школі. – 2006. – № 8.

  10. Ляшкевич А. Навчання діалогічного мовлення на уроках української мови // Укр.мова і література в школі. – 2002. – № 2.


Бухтій М.В.*

Український мовленнєвий етикет
у СФЕРІ ділового спілкування


У статті представлено конкретні приклади вживання типових формул українського мовленнєвого етикету з урахуванням тональності та ситуацій, за яких відбувається офіційно-ділове спілкування. Спираючись на авторитетні джерела, автор подає історичний коментар та етимологію окремих мовних явищ.

Спілкування людей завжди відбувається в межах певної культури із використанням конкретної етнічної мови, неповторних мовних картин світу, а також законів спілкування, випрацюваних у межах цієї мови й культури.

У зв’язку з розширенням сфери вживання української літературної мови, зокрема в галузі ділового спілкування, останнім часом виникає необхідність у засвоєнні діловими людьми етичних формул української мовленнєвої комунікації, що, як ми вважаємо, є досить актуальним на сучасному етапі становлення ділової людини нового типу.

Знання національного мовленнєвого етикету, уміння користуватися ним у комунікативних актах є ознакою як мовної, так і загальної культури. Поняття мовленнєвого етикету передбачає наявність національно-специфічних правил мовленнєвої поведінки, які реалізуються в системі стійких формул і висловів, що рекомендуються для висловлення в різних ситуаціях спілкування.

Знання правил мовленнєвого етикету виступає не тільки показником, як було вже сказано, зовнішньої культури людини, але й має безпосередній вплив на формування особистості, на виховання високої моралі, духовності [2, с. 99]. Засвоєння національного мовленнєвого етикету, уміння користуватися ним робить спілкування приємним і бажаним. Для ділової людини користуватися правилами мовленнєвого етикету відповідно до ситуації є конче необхідним.

Мовний етикет українців постає із живої мовної практики українського народу. Він вироблявся впродовж тисячоліть і відбиває культурні традиції української нації, відповідає її духовним засадам. Звичайно, в основі національних традицій спілкування лежать загальнолюдські морально-етичні цінності – доброзичливість, повага, привітність, ґречність. Поборник національного відродження, член «Руської трійці» Я.Головацький у статті «Слова вітання, благословенства, чемності й обичайності у русинів» засвідчує: «Його (народу) вітання, прощання, просьби, перепроси, понука, благословення дихають одним духом доброти, сердечні, ніжні, богобійні, а заодно чесні та гідні чоловіка [1, с. 22]».

Для історичної довідки повідомимо, що термін етикет (у сучасному розумінні – встановлений порядок, сукупність правил, які регламентують зовнішню культуру людських відносин) виник у Франції в ХVІІІ столітті. На одному з вишуканих, величних прийомів у французького короля Людовіка ХІV гості одержали карточки (етикетки) з переліком правил поведінки. Але відповідні правила були відомі ще в стародавньому Єгипті. Тут ще в 2350 р. до н.е. була записана своєрідна «Інструкція поведінки» [4, с.7].

В Україні, починаючи з 90-х років, у зв’язку з формуванням на пострадянському просторі ринкових відносин і появою класу багатих, відбувається деякий поворот до недалекого минулого й у сфері норм поведінки, відносин між людьми. Актуалізуються світські манери, тонкощі ведення бесіди, розміщення за столом.

Справа, звичайно, не в поверненні до старого, призабутого.

Етикет, звільнений від застарілих формальностей, не ускладнює, а спрощує й нормалізує повсякденне життя. Його правила ґрунтуються на таких моральних категоріях, як ввічливість, порядність, практичність. Знання правил етикету сприяє розвитку почуття такту, поваги до інших людей навіть в умовах протистояння і суперечки, нарешті, відкриває можливість зберегти власну гідність [4, с. 9].

Тепер визначимо, за скількома видами розрізняються стійкі мовні вислови українського мовленнєвого етикету з урахуванням змісту та ситуації спілкування. Їх налічується 15, а саме: звертання, вітання, знайомство, запрошення, прохання, вибачення, згода, незгода, скарга, втішання, комплімент, несхвалення, побажання, вдячність, прощання.

Варто наголосити, що при відборі мовних формул у кожному виді мовленнєвого етикету слід враховувати тональність спілкування, тобто соціальну якість спілкування, яку можна визначити як ступінь дотримання етичних норм у процесі комунікації. У європейському культурному ареалі виділяються 5 основних видів тональностей спілкування: висока, нейтральна, звичайна, фамільярна, вульгарна.

Розглянемо детальніше, в яких же мовленнєвих ситуаціях доцільне використання кожного з видів тональності. Висока тональність спілкування характерна для зустрічей на найвищому рівні – сфера суто формальних суспільних структур (урочисті збори, засідання, презентації, ювілейні заходи, прес-конференції, брифінги тощо); нейтральна тональність панує у сфері офіційних установ під час спілкування з колегами, співробітниками; звичайна тональність реалізується у сфері побуту (магазин, майстерня, пошта, транспорт тощо); фамільярна – у сім’ї, у дружньому товаристві; вульгарна – у соціально неконтрольованих ситуаціях і перебуває за межею літературної мови.

Які ж цих тональностей переважають у діловому спілкуванні? Ділове спілкування пов’язане з вибором етикетних формул двох видів тональностей спілкування – високої та нейтральної.

Крім того, вибір словесної формули ще залежить від важливих чинників. Тому кожному необхідно враховувати їх у момент конкретної ситуації спілкування: вік, стать, соціальний статус адресата; особисті якості співрозмовників; комунікативні умови (місце, час, тривалість спілкування); характер взаємин між співрозмовниками та ін.

То ж зупинимося на тих видах мовленнєвого етикету, що в офіційному спілкуванні мають особливе значення й представляють категорію ввічливості.

Отже, найяскравіший і часто вживаний вид мовленнєвого етикету – звертання. Суть його полягає в тому, щоб назвати співрозмовника з метою привернути його увагу, звернутися з проханням чи пропозицією.

При цьому наголошуємо, що система етикетних звертань української мови зазнала у своєму історичному розвитку найбільше змін. Це пояснюється особливою залежністю від соціальної організації суспільства. Сьогодні реєстр слів-звертань офіційного вжитку складають: пане (пані, панове), добродію (добродійко, добродії), друзі, товариство, колеги, громадо, громадянине (громадянко, громадяни), товаришу (товаришко, товариші), які супроводжують етикетні означення: вельмишановний, вельмиповажний, глибокоповажний, високодостойний, шановний, дорогий, напр.: високоповажний пане Президенте, вельмишановні пані та панове, дорогі друзі, глибокоповажна святочна громадо, шановні колеги.

Вибір звертання значною мірою залежить від тональності спілкування. Офіційна величальна функція закріпилася сьогодні за звертанням пане (пані, панове). В офіційному, здебільшого усному, спілкуванні послуговуються цим звертанням у поєднанні з прізвищем або назвою особи за фахом чи родом діяльності, напр.: пане Ткачук, пане професоре, пане ректоре. Це шанобливо-ввічливе звертання поширилося в українській мові під впливом польської, в якій воно має нейтральне значення. Як офіційне це звертання до високопоставлених привілейованих верств суспільства «Словник староукраїнської мови ХІV-ХV ст.» фіксує з ХІV ст. Пізніше воно узвичаїлося як ввічлива форма звертання до людей незалежно від їх соціального становища в інтелігентному, а потім селянському середовищі. Вживалося самостійно або в поєднанні з іменем, напр.: Пані! Пані Інно! До речі, у Галичині було поширене звертання пане добродію, пане товаришу. У свідомості попередніх поколінь слово пан мало негативну конотацію, пов’язувалося з гнобителями народних мас. Насправді слово пан у грецькій міфології означає «покровитель усієї природи; господар». Відомий словник Фасмера пропонує ще одну версію походження цього слова (від слова гпан – «захисник»). Тому вживання в народних українських піснях, колядках звертання пане господарю є засобом вираження шанобливого ставлення до господаря дому. Прикро, якщо хтось зауважує на таке звертання: «У нас панів нема!» Так це ж погано, що таки вдалося за сотні років неволі вичавити з нас господаря, пана свого життя, свого слова і діла! Варто реанімувати і повернути до українського мовленнєвого етикету цю формулу звертання до високоповажних осіб під час офіційних зустрічей.

Звертання добродію (добродійко, добродії) вважають давньою почесною назвою осіб, що роблять добро. Як етикетне звертання фіксує «Історичний словник української мови» Є.Тимченка з ХVІІ ст. Поширене здебільшого було на сході України. Вживалось у сполученні з етикетними означеннями вельмишановний, вельмиповажний та з прізвищем, ім’ям, іменем по батькові напр.: вельшановний добродію Олексію Петровичу. У традиційному значенні варто вживати це звертання й сьогодні в різних сферах суспільного життя, зокрема, діловій.

Звертання товаришу з’явилося в українській мові наприкінці XIX – початку XX ст. і використовувалося в інтелігентському середовищі в значеннях: «1. Людина, зв’язана з ким-небудь дружбою. 2. Людина, ідейно зв’язана з іншими людьми». За радянського часу це слово витіснило всі інші звертання, ідеологізувалося і функціонувало для називання соратника по партії.

Дискусія про те, щоб замінити звертання товаришу лейтенанте (полковнику) на традиційне для українського війська звертання пане тільки починається. Більш поширеним є звертання Товариство! до групи людей, які пов’язані певною спільністю (інтересами, становищем у суспільстві тощо).

Звертання громадянине (громадянко, громадяни) обмежується правовою, юридичною сферою й підкреслює рівність усіх членів суспільства перед законом як осіб, що користуються громадянськими правами й мають певні обов’язки.

Однією з форм звертання до незнайомих людей, яким наперед виказуємо «кредит довіри», є слово друзі. Це звертання набуло особливого звучання через часте використання його Президентом Віктором Ющенком під час виборів Президента та в період Помаранчевої революції в Україні.

У розмові з колегами, звертаючись до керівника установи, організації, узвичаєною є форма звертання на ім’я та по батькові напр.: Вікторе Андрійовичу, Іване Степановичу, Юліє Володимирівно. У Київській Русі ім’я по батькові виконувало функцію прізвища, наприклад, Анна Ярославна. І тільки тоді, коли узвичаїлося прізвисько, будова найменувань стала двокомпонентною, наприклад, Ярослав (Володимирович) Мудрий. Отже, відмовлятися від власне українських звертань на ім’я та по батькові, очевидно, не варто. Однак треба наголосити на тому, що якось фамільярно, не по-українському звучить звертання тільки по батькові: Олександрівно! Миколайовичу! Заслуговує на увагу й вибір звертання до великої кількості слухачів на різноманітних зібраннях: зборах, засіданнях, конференціях тощо. Кожне звертання враховує своєрідність аудиторії, прагнення і можливість доповідача наблизитись до слухачів, напр.: Вельмишановний пане ректоре! Високоповажний пане голово! Дорогі друзі! Шановні колеги! Вельмишановні пані та панове!

Вітання виконує важливу функцію в комунікативному акті – з нього починається спілкування, а часто ним же й обмежується як етикетним ритуалом. Цим пояснюється спеціалізований характер і певний автоматизм вітальних висловів.

Перше враження про людину складається від того, наскільки щиро й привітно вона вітається. У вмінні вибрати доречну форму вітання виявляється загальна й мовна культура людини. Вибір залежить від того, в якому оточенні перебуває людина, від віку співрозмовника чи співрозмовників, від характеру стосунків між людьми, що вітаються чи прощаються, від того, де й коли це відбувається тощо [7, с. 47-48].

Набір українських народних вітань надзвичайно різноманітний і поліфункціональний, напр.: Доброго ранку! Добрий день! Добрий вечір! Здрастуйте! Привіт! Дай, Боже! Існує ряд сакральних вітань, напр.: Христос воскрес! Христос рождається!

Формул вітання в українській діловій мові порівняно небагато, але завжди можна знайти потрібний вислів, виходячи з конкретної ситуації, щоб висловити пошану до особи, напр.:



Добрий день! – найпоширеніше вітання, яке фіксують пам’ятки з ХVІ ст. Прикметник добрий вживається як синонім до слів приємний, сприятливий, а значення цілого вислову – «побажання приємного дня, удачі протягом дня». Використовується у високій та нейтральній тональностях. Вітання Доброго дня! Добридень! обмежуються фамільярною тональністю. Залежно від часу дня для привітання з колегами по роботі використовують також вітання Доброго ранку! Добрий вечір!

Прощання – це слова й вислови, які говорять, коли розлучаються. Мовленнєва частина прохання простіша, ніж вітання. Переважно це співвідносні формули, що мають інколи антонімічний характер, напр.: До побачення! Прощай! Будь здоров! або функціонують як самостійні вислови чи як репліки-відповіді на власне прощальні слова, напр.: На все добре! Бувайте здорові! Щасливо!

Вибір етикетних висловів прощання залежить від часу, на який розлучаються особи, тональності спілкування.

Діловий, або службовий, мовленнєвий етикет допускає формули прощання, які лімітовані високою тональністю і є закритими для варіантності, наприклад:

До побачення! – вислів стилістично нейтральний, найбільш уживаний у високій тональності. За походженням його вважають калькою з російської мови До свидания! Разом із висловами На все добре! До нових зустрічей! обслуговує також ситуацію розлуки в межах нейтральної тональності.

Прощайте! – це прощальний вислів, пов’язаний з ритуалом просити пробачення перед розлукою за можливі провини.

Подяка означає висловити вдячність, бути вдячним за щось. У висловах подяки виразніше виявляється функція ввічливості, тому їх використання належить до обов’язкових етикетних настанов. Часом вислови подяки вживають як знак ввічливої згоди або відмови на будь-яку пропозицію.

Вибір репліки-відповіді на подяку залежить від того, за що дякують. Наприклад, за їстівне кажуть На здоров’я!; за річ, одяг – Носи на здоров’я! і т. ін. Універсальна, найбільш поширена відповідь на подяку це Прошу! Будь ласка!

Вибираючи формули подяки, треба враховувати значущість послуги, ситуацію. За незначну послугу можна сказати Дякую! Спасибі! Уважають, що вислів Дякую! запозичено в українську мову з німецької через посередництво польської [5, с. 153]. А вислів Спасибі! є східнослов’янським явищем, яке виникло після прийняття християнства. Первинно це двослівна мовна формула вдячності Съпаси, Богъ! з вихідним значенням побажання спасіння Богом того, кому дякували. Цікаво, що в західнослов’янському аналогічному побажанні закладена ідея «Хай Бог заплатить тому, кому дякували» (порівняймо в польській мові Boǵ zaplać [8, с. 256-257].

Посилюють вдячність слова щиро, сердечно, уклінно, дуже, глибоко, вельми, напр.: Дуже вдячний за Вашу турботу! Щиро Вам дякую!

В офіційних ситуаціях слова подяки часто вживаються зі словами дозвольте, складаю (складаємо), напр.: Дозвольте висловити Вам подяку! Прийміть мою найщирішу вдячність! Складаю щиру подяку!

Етикетні вислови подяки обмежено вживають у науковому мовленні в ситуаціях усного спілкування – після закінчення наукової доповіді чи лекції, практичного чи семінарського заняття, при захисті курсових, магістерських робіт чи дисертацій. Висловлюють вдячність за активну співпрацю, допомогу, корисні поради, напр.: Дякую за співпрацю! Дякую за увагу! Дякую за запитання! Дякую опонентові за слушні зауваження! Дякую керівникові за допомогу та слушні поради!



Вибачення означає усвідомлення своєї провини й намагання її спокутувати за допомогою спеціальних висловів. Воно завжди супроводжується проханням вибачити, тобто виявити поблажливість, простити провину.

У ситуації невеликої провини використовують у високій тональності конструкцію Прошу вибачення (пробачення, вибачити, пробачити) за... Підкреслено ввічливим висловом є Вибачте ласкаво за...

У нейтральній тональності вживаються вислови:

Вибачте – нейтральний вислів, який, вважають дослідники, запозичений з польської мови, де він означав «роздивлятися, побачити, розпізнати [5, с. 369]». Вислів Вибачаюсь! за формою не відповідає змістові вибачення – дія скерована на самого мовця. Дієслово вибачатися позначає дію, яка не може бути спрямована на предмет, є неперехідним і функціонує в українській мові в значенні «Просити вибачення, усвідомлюючи свою провину».

Пробачте! – поширилося під впливом слова польської мови przebaczyć «недобачити, пропустити», однак розвинуло нове лексичне значення. Уживають в українській мові як вибачення, вияв перепрошення з ХVІІ ст.

Прохання – спонукальна мовленнєва дія у ввічливій формі з метою чогось домогтися від адресата. Мовні засоби прохання можуть використовуватися як вислови привернення уваги, напр.: Будьте ласкаві! Будь ласка! Ласкаво прошу!; формулами позитивних реплік-відповідей на прохання є, напр.: Прошу! Будь ласка!

Вживаючи стрижневе слово ласка, ми виявляємо привітність, доброзичливість.

Серед форм висловлення прохання в ситуаціях ділового спілкування використовують формули:

Будь ласка! – функціонує в українській мові з ХVІ ст. для вираження прохання, запрошення, вибачення. У ситуації чемного звертання до незнайомих старших за віком осіб уживають вислови Будьте (такі) ласкаві! Якщо Ваша ласка! З Вашої ласки! у межах високої, нейтральної та фамільярної тональностей.

Прошу – форма, яка, вживаючись із різною інтонацією, може обслуговувати кілька етикетних позицій: 1) Прошу́ – прохання; 2) Про́шу – дозвіл; 3) Про́шу? – спонукання до повторення сказаного при недочуванні. На думку Ю.Шевельова, другий і третій варіанти ілюструють галицький внесок у збагачення української мови та етикетних мовних засобів.

Поширеними в діловій сфері є ситуації, які передбачають оцінку діяльності людини, висловлених думок тощо. Їх мовне забезпечення пов’язане з умінням вибрати та застосувати узвичаєні стандартні формули для вираження компліменту чи згоди.



Комплімент (франц. compliment – вітання) – слова, які містять невелике перебільшення позитивних якостей людини (розумово-вольових, морально-етичних), а також стосуються зовнішнього вигляду тощо.

Особливість компліменту як елемента мовленнєвого етикету – викликати симпатію співрозмовника, піднести йому настрій, зробити приємність. Він допомагає людям спілкуватися, жити разом, працювати. «Коли людину підтримати, похвалити, підкреслити щось хороше в ній, – зазначає дослідниця А.Коваль, – вона почуває себе впевненіше, намагається дорівнювати уявленню, яке про неї склалося. Особливо це потрібно молодій людині, яка не завжди буває впевненою в собі, потребує підтвердження своїх позитивних рис і починань [6, с. 86]».

Вибір компліменту залежить від статі (здебільшого компліменти говорять жінкам), соціального становища адресата, характеру взаємин чи ступеня близькості (неввічливо, наприклад, казати компліменти малознайомим чи незнайомим людям), від ситуації спілкування й попереднього змісту розмови.

Словесна люб’язність є одним із психологічних прийомів досягнення прихильності підлеглих, з одного боку, та керівника, з іншого. Наприклад, керівник може адресувати комплімент співробітникові під час роботи: Мені приємно з Вами працювати! Ви чудовий фахівець! Вдалий комплімент завжди спонукає до зворотної люб’язності, напр.: Я щасливий працювати під Вашим керівництвом!

Відповідями на комплімент можуть бути вислови: Дякую! Дякую, але Ви перебільшуєте! Я радий (рада) це чути. Мені приємно це чути.

Сроєрідним виявом наукового компліменту є стереотипні конструкції, які використовують у текстах рецензій для підкреслення актуальності конкретної праці, напр.: ...є першою спробою ґрунтовного дослідження; нова довгоочікувана оригінальна праця.

Комплімент повинен констатувати, стверджувати наявність характеристики, а не містити рекомендації щодо її покращення. Краще сказати людині добрі слова з авансом, ніж моралізувати. Уміння радіти чужим успіхам – це мірило шляхетності, доброго тону.

Згода – це позитивна відповідь на прохання, наказ, погодження з думкою, твердженням співрозмовника. Виражають переважно фразами: Так! Звичайно! Безперечно! Добре! Будь ласка! Погоджуюсь!

Репліка адресата на прохання щось зробити, яка має відтінок небажання, відмови чи сумніву, містить слова доведеться (погодитись); очевидно (це саме так); правдоподібно (що воно так і є); не можна заперечувати, але... та ін.

У системі наукового етикету єдність поглядів, наприклад, рецензента (опонента) й автора, виявляється через оцінку конкретних положень рецензованої праці, напр..: Ми цілком погоджуємося з думкою автора; Як справед­ливо зазначає автор... тощо.

У разі незгоди етикет наукового спілкування передбачає виклад інформації в пом’якшеній формі. Доречно використовувати форми умовного способу дієслів, напр.: доцільно було б; хотілося б; або вставні слова, напр.: мабуть, напевно, можливо, очевидно, на мою думку. Такі конструкції, звичайно, не використовують, якщо йдеться про принципові розбіжності з положеннями, які висуває автор. Однак і в цьому випадку науковий такт вимагає висловлювати незгоду без зайвої категоричності. Хоча треба дбати, щоб надмірна «дозованість» наукової критики не перетворювала її на «стильову барву», що підмінює виважене, об’єктивне й вичерпне осмислення наукового доробку [3, с. 436].

Досконале спілкування спроможне стати ключем до успіху в суспільстві та на етапах досягнення професійної кар’єри, тоді як неправильність його є причиною багатьох конфліктів між людьми. Подолати перепони на шляху до взаєморозуміння та визнання допомагає ретельне дотримання правил мовленнєвого етикету.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка