Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів



Сторінка5/18
Дата конвертації23.04.2017
Розмір3.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Концептуальні основи професійної підготовки вчителів трудового навчання на етапі зміни суспільної парадигми

У статті наведено аналіз сучасних проблем професійної підготовки педагогів трудового навчання та пошук шляхів їх оптимального вирішення.

Сучасний кризовий стан розвитку суспільства вимагає зміни пріоритетів розвитку сучасної освіти, основним завданням якої є формування людини нового типу світогляду, який би забезпечив її гармонійну взаємодію й із природою, і з іншими людьми [1], був готовий сприйняти глобальні суспільні зміни (адже майже відсутні наукові дослідження про адаптацію молоді в період трансформації України при переході в ринкову економіку, зміни суспільних цінностей, пріоритетів), адекватно реагувати на появу нових знань, орієнтуватись в інформаційному просторі сього­дення і майбутнього [2]. Новий тип світогляду сучасного українця передбачає зміну головної мети педагогічної діяльності, а саме перехід від сцієнтично-технократичних до гуманітарних цінно­стей, що у свою чергу вимагає пошуку нових концептуальних основ професійної підготовки вчителів трудового навчання від яких у значній мірі залежить адаптація молоді до ринкових умов.

Метою даної статті є аналіз сучасних проблем професійної підготовки вчителів трудового навчання та пошук шляхів їх оптимального вирішення.

Аналіз загальнонаукової, психолого-педагогічної літератури та педагогічна практика сучасності показують, що пріоритети сцієн­тично-технократичних цінностей у суспільстві сформували сьогоднішню авторитарну педагогіку, діяльність якої забезпечу­вала пріоритет суспільних інтересів («треба») над індивідуаль­ними («хочу»). Учень розглядався як пасивний суб’єкт педагогічної діяльності, його стремління, бажання, можливості, підхід вважався другорядним. Головною ідеєю цієї педагогіки була розробка теорій обґрунтування та адаптація знань і вмінь попередніх поколінь.

Паралельно розвивались ідеї педагогіки, принципи яких бу­ду­вались на пріоритеті унікальних інтересів особистості над за­галь­ними. В її основі були філософські вчення Руссо, Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича та ін., в яких учень, його спе­ци­фічні здатності надані природою розглядались як головний су­б’єкт педагогічної діяльності. Цей напрямок (сформувався як ре­ля­тивістсько-плюралістичний) в освітній діяльності основну увагу приділяє формуванню творчої особистості, розвитку її здібностей.

Сучасна трансформація мети освітньої діяльності приводить до все більшого використання в педагогічній практиці релятивістсько-плюралістичного напрямку освіти. Пріоритетними ідеями педагогіки стають теорії спрямовані на вивчення унікальності кожного учня, урахування його інтересів та систем цінностей, що вимагає індивідуалізувати процес навчання. Це у свою чергу викликає швидкі темпи розвитку інноваційних знань. «Нормативні» ж знання часто відстають від розвитку науки й техніки, їх уніфікація зменшує динаміку розвитку знань.

Оцінюючи педагогічні концепції розвинутих країн, спостеріга­ється ще одна перевага цього філософського напрямку в освіті, а саме можливість вільного вибору форм і видів навчання, зростання ролі самостійного пізнання [3]. Цій проблемі присвяче­ні праці Д. Ховарда, Дж.Сороса, К.Поппера, Т.Куна, І.Лакатоса, Ю.Бохенського, Л.Шестова, В.Куринського, Дж.Дьюі та ін.

Вихідними принципами системи цієї освітньої парадигми є роль людини в суспільстві (як сенсу людського буття), її безпосередні переживання. Такий підхід змінює основну мету освітньої діяльності, суть якої полягає не в передачі учням накопиченої інформації, а у формуванні творчої особистості. Для нашої вітчизняної системи освіти, у наш час, цей напрямок є надзвичайно актуальним, коли швидко змінюються проблеми, ситуації, цінності, коли не має готових розв’язків діяльності педагога, та й учня, де в результаті педагогічної діяльності зароджуються норми прийняття рішень.

Однак аналіз інформаційного поля знань, якими повинен володіти (згідно з типовим навчальним планом) майбутній учитель трудового навчання показує значну перевагу технічних дисциплін над гуманітарними.

Аналіз кваліфікаційних характеристик майбутніх учителів трудового навчання показує, що в розділах уміння й навички спостерігається перевага структури знань, направлених на формування технократичної особистості.

У той же час, аналіз товарів народного споживання, в яких найбільше інтегровані різні технології (наприклад: радіо­елек­тро­н­ну апаратуру й автомобілі), вироблені в Україні, США, Німеч­чи­ні, Японії з точки зору ціни, якості, зручності й безпеки експлуа­та­ції, ергономіки, естетики дозволяє виділити певні закономірності.

В японських виробах домінує ощадливість і прецизійність, у німецьких точність і раціоналізм, простота, в американських максимальна зручність і якість, в українських… тобто менталь­ність етносу, народу (яка суттєво залежить від освіти), через його характерні риси, чітко відображається в кінцевому виробі.

Аналіз навчальних програм, підручників цих країн показує, що значну частину знань складають знання гуманітарного напрямку [4]. Це й ергономіка виробництва й споживання, дизайн, культура виробництва, наукова організація праці, екологія. Отже, якщо орієнтуватись на західні стандарти життя, то потрібно у відповідній освітній парадигмі формувати світогляд українського суспільства. При цьому роль трудового навчання тут є домінуючою, оскільки через знання сучасних технологій, матеріалів, енергій, можна отримати позитивний результат.

Аналіз літератури показав, що виховання нового типу світогляду сучасної людини, який зможе забезпечити гармонійну єдність як у суспільстві, так і в його взаємодії із природою, потребує суттєвих змін у оцінці науки, її характеристик, основних завдань [5]. Ця ідея вперше була висловлена Володимиром Соловйовим (так звана теорія всеєдності). Його послідовники К.Е.Ціолковський, О.Л.Чижевський, В.І.Вернадський та ін. новий тип філософії освіти вбачали у взаємозв’язку живої й неживої природи, науковому вивченні природи й матерії й на цих засадах передбачали виховання світогляду людини на основі так званого нового ноосферного типу цивілізації.

В.Лутай, аналізуючи вчення В.Вернадського і його послідов­ни­ків показує, що вся діяльність сучасного суспільства основана на ноосферному світогляді повинна бути вписана в основну за­ко­но­мірність життя – біогеохімічний кругообіг, а збереження його ста­лої нерівноваги повинен стати тим принципом нового типу світогляду з яким ми повинні погоджувати всі види своєї діяль­ності. Тому, формування ноосферного типу світогляду сучасної людини може сприяти вирішенню протиріч сучасної освіти (взаємодії основних навчальних предметів, дослідження єдності процесів навчання й виховання й т.п.) та задоволенню всіх інших проблем освіти.

Використання концепції всеєдності на нашу думку у форму­ванні філософських засад систематизації змісту предмету трудо­вого навчання значною мірою дозволить ліквідувати той відрив від духовних цінностей у нашій освіті, який склався історично, спираючись на філософсько-матеріалістичні принципи.

Аналіз наукознавчої літератури показав, що ця чудова ідея повністю не впроваджена в життя й не вивела систему освіти із кризи тому що кількість знань, якими володіє людство, ще не достатньо, щоб перейти ту границю, за якою починається нова парадигма. Парадигму маємо на увазі за Т.Куном (Кун Т. Структура научных революций: Пер. с англ. – М: ООО «Издательство АСТ» 2001 – 608 с.). Крім того, є різні філософські погляди на розуміння світу в цілому й людини в ній зокрема, сенсу її життя, пізнавальних здібностей, різної віри (релігії) і відповідно різної мети освітньої діяльності. Сюди слід віднести певний консерватизм як суспільства, так і науковців.

Молоде покоління опинилося в духовному вакуумі, який активно заповнюють різні віровчення (не завжди гуманні) і тому завдання сучасної освіти, якнайшвидше розробити принципи формування творчої особистості, готової до сприйняття змін. На нашу думку, найголовніше в даній ситуації є те, що під час змін зароджується певна стабільна ситуація (по І.Пригожину «порядок із хаосу») і залежно від того, навколо яких цінностей, поглядів на світ («точки біфуркації») зародиться стабільність, порядок, таке й буде в майбутньому суспільство [6].

На зародження майбутньої стабільності (з «точки біфурка­ції») негативно буде впливати один із головних недоліків сучасного стану освіти це фрагментарність фундаментальних наукових знань сучасного суспільства, відсутність так званого (І.Пригожин, С.Гончаренко [7]) «синтетичного» підходу, який би інтегрував наукові знання.

Таким чином, проведені дослідження показали, що зміна па­ра­дигми освіти (гуманізація) та її завдань змінює основні вимоги діалектичного методу в розкритті суперечностей об’єкта дослі­дже­ння. Якщо для педагогічного процесу минулого головними су­пе­речностями, які виходили із суперечності суспільства, були суперечність між потребами й умовами їх задоволення, між пі­зна­вальними й практичними завданнями, з одного боку, і наяв­ним рівнем знань, умінь, навичок з іншого, нормативністю й творчістю, невідповідність старих методів виховання й навчання й сучасним умовам життя, типовою підготовкою вчителів трудо­во­го навчання й індивідуально-творчим характером їх діяльності, то для сучасного педагогічного процесу головна суперечність педагогічного процесу визначається як співвідношення в ньому таких двох його сторін як вимоги щодо задоволення суспільних потреб, які висуваються даною офіційною системою освіти та індивідуальними потребами, інтересами окремих студентів.

Установлено, що однією з головних проблем у сучасній під­готовці вчителів трудового навчання є проблема поєднання сці­єн­тично-технократичного й гуманітарного напрямків в освітній ді­яльності. Відсутність вивчення таких предметів майбутніми вчи­те­лями трудового навчання як ергономіка, дизайн, культура та організація виробництва, економне ведення діяльності (гумані­тарної складової) і наявність «фрагментів» наук відірваних один від одного (механіка, теплотехніка, радіоелектроніка) навіть ба­зо­вим розумінням науки (матерія, поле) створили конгломерат, у якому важко знайти інтегровану інтелектуальну базу. Та й кінцевий результат (ми вже аналізували технічні вироби залежно від філософії знань і вмінь) говорить сам за себе. Тому, на нашу думку, основною ідеєю сучасної концепції підготовки майбутніх учителів трудового навчання повинна бути ідея інтелектуалізації предмета трудове навчання (або технології) через зростання питомої ваги предметів гуманітарної складової наукових знань.

Література:


  1. Печчеи А. Человеческие качества. – М.1980. – С. 155.

  2. Формирование общества, основанного на знаниях: Новые задачи высшей школы, Доклад Всемирного Банка. Издательство «Весь мир»,2003 – http:www.worldbank.org.

  3. Козаков В.А. Теория и методика самостоятельной работы студентов: Дисс... д-ра пед. наук: 13.00.01. – К., 1991. – 387 с.

  4. Марик К, Ван дер Венде. Болонская декларация расширения до­ступности и повышения конкурентноспособности высшего образо­вания в Европе // Высшее образование в Европе. – 2000. – №3.

  5. Наука та наукова діяльність в Україні. Збірник стат. / Держкомстат. – К.,2002. – С. 40,43, 65.

  6. Николис Г., Пригожин И. Познание сложного. Введение: Пер. с англ. изд. 2-е, стериотипное. – М.: Едиториал УРСС, 2003. – 334 с. (Синергетика: от прошлого к будущему).

  7. Гончаренко С.У. І насамперед – прикладна наука. – Хмельницький: Вид-во Хмельницький гуманітарно-педагогічний інститут, 2003. – 20 с.

Кулькіна Є.П.*

До питання про педагогічне діагностування професійної компетентності

У статті розкриваються проблеми діагностики професійної компе­тентності педагогічних працівників, основні принципи та функції діагностики, обґрунтовано застосування різноманітних методик педагогічного діагностування професійної компетентності в педагогічній практиці.

В умовах оновлення національної освіти науковцями та практиками розв’язується проблема діагностики професійної компетентності педагогічних працівників як ключової складової прогнозування їхнього професійного розвитку [4].

Оцінювання рівня професійної підготовленості та прогно­зування динаміки особистого професійного розвитку кожного з освітян можливе на базі аналітичних даних, здобутих за допо­могою діагностування. Усвідомлення результатів діагностування створює передумови для критичного осмислення й оцінювання особистого професійного досвіду, що, у свою чергу, стає провід­ною умовою професійного розвитку педагогічних працівників. Значний внесок у педагогіку з питань діагностики зробили зару­біжні дослідники: А. Вульф, К. Мацерман, З. Стоунс, К. Інгенкамп. Окремі аспекти проблеми висвітлюють у працях українські вчені: О. Козакова, Ю. Мальований, А. Розенберг [1].

Найповніше й системно до проблеми педагогічного діагно­сту­вання підійшов І. Підласий. Він звертає увагу на діагностику професійної компетентності педагога як необхідної складової підвищення кваліфікації. Діагностика, за І. Підласим, – це процес отримання достовірної інформації про стан та розвиток контро­льо­ваного педагогічного об’єкта, його відхилення від норми. Тому діагностування передбачає встановлення відповідних норм (зразків) [3].

Педагогічну діагностику професійної компетентності розгля­да­ємо як інноваційну методику чи технологію виявлення рівня відповідних знань та вмінь, особистісних обмежень і перешкод (труднощів) та їх причин у зв’язку з оцінюванням і прогнозу­ван­ням професійного розвитку педагогічних працівників. Дина­міка професійного зростання відстежується, передусім, у про­цесі вхідного (стартового), поточного й вихідного (фінішного) діа­гно­стування професійної компетентності педагогічних працівників.

Проводячи педагогічне діагностування, варто керуватися його основними принципами:



  1. Принцип гуманізму є провідним. Діагностування профе­сій­ної компетентності не можна перетворювати на форму авто­ри­тарного контролю для прийняття будь-якого адміністра­тив­ного рішення. У цей процес педагогічний працівник залуча­єть­ся на засадах добровільності для введення його в умови особистісно-зорієнтованого професійного розвитку. Використан­ня негативних сторін та їх причин за результатами діагностування відбувається на рівні керівник – педагогічний працівник без фіксування в офіційних документах.

  2. Принцип наукової об’єктивності передбачає такі засо­би й умови діагностування, які мінімізують вплив об’єктивного фактора, а результати та висновки ґрунтуються на науково-методичних засадах.

  3. Принцип модульності та забезпечення пріоритетів означає об’єднання визначених пріоритетів та обсягу змісту за певною логікою у відповідні модулі, що дає змогу спрямувати діагностування на найактуальніші проблеми професійного розвитку особистості педагогічного працівника певного профілю, уникати спрощення чи надмірної складності.

  4. Принцип оперативної доступності – це можливість: використання цілісно чи частинами технології педагогічного діагностування професійної компетентності, у методичній роботі й самоосвіті; оперативне одержання інформації про потреби з питань професійної компетентності.

  5. Принцип зіставлення (порівняльного аналізу) старто­вого й фінішного діагностування конкретно визначеного часо­вого проміжку дає змогу виявляти динаміку та тенденції в зро­ста­нні рівня професійної компетентності педагогічних працівників.

  6. Принцип актуалізації результатів діагностування вимагає на основі здобутих результатів своєчасного встановлення пріоритетів у подальшому підвищенні рівня професійної компетентності через прийняття особистих цілей і завдань, змісту й засобів професійного зростання.

Функції, які впливають на дієвість педагогічного діагностування професійної компетентності.

  1. Контрольно-оцінна функція передбачає виявлення й оцінювання певних професійно-необхідних знань і вмінь. Здобутий результат із тією чи іншою мірою вірогідності констатує факт їх наявності та обсягу.

  2. Навчальна функція. На всі завдання тестів, запитань, ан­кет, бесід тощо педагогічний працівник має отримати конкрет­ні, але обґрунтовані відповіді з подальшим їх обговоренням.

  3. Мотиваційно-стимулююча функція проявляється в підтримці інтересу до результатів діагностування.

  4. Нормативно-регулююча функція передбачає опору на нормативні вимоги та проявляється в можливості корегування процесів професійного розвитку.

  5. Сигнально-інформаційна функція проявляється в накопиченні аналітичної інформації, дає змогу відстежувати стан процесу професійного розвитку педагогічних працівників [2].

Методи дослідження для діагностування професійної компе­тент­ності, за І. Підласим, визначаються як вимірники ситуацій, явищ, процесів. У науково-педагогічній літературі діагностичні ме­то­ди об’єднують у такі групи: методи діагностичного спосте­реження, методи опитувальні та методи тестування. Оцінювання їх здійснюється на основі критеріїв об’єктивності, надійності та валідності.

Критерій об’єктивності діагностичних методів вимірювання рівня професійної компетентності педагогічних працівників пе­ред­бачає максимальне зменшення суб’єктивного впливу на оці­ню­вання здобутих результатів. Діагностичні методи об’єктивні, якщо:



  • у різних дослідників в однакових умовах вимірювання одержується результат без суттєвих розходжень;

  • повторне вимірювання з урахуванням дотримання тих же вимог дає практично той самий результат;

  • спостерігається їх позитивне сприйняття педагогічними працівниками.

Введення критерію надійності діагностичних методів дає змо­гу оцінювати їх за ступенем достовірності здобутих резуль­татів та можливих допущених похибок (відхилень) у той чи інший бік. Межа відхилень установлюється за допомогою коефіцієнта похибок.

Критерій валідності дає змогу встановлювати рівень спрямованості діагностичних методів на вимірювання провідних аспектів професійної компетентності педагогічних працівників та за потреби їх корегування.

Інформаційно-констатуючі методи:

Діагностичне спостереження – спеціально організоване сприйняття особистісного прояву педагогічного працівника в процесі діагностування професійної компетентності. Метод є пасивним, дає змогу фіксувати зовнішні прояви об’єкта дослідження. Ступінь достовірності результатів обмежена.

Діагностичне анкетування (усне чи письмове опитування) як метод масового здобуття цільової інформації. Інтеграційне діагностичне анкетування супроводжується діагностичним спо­сте­ре­женням. Практика педагогічного діагностування профе­сійної компетентності на старті та фініші підтверджує їх дієвість.

Діагностична бесіда для вимірювання професійної компетентності є складним і досить ненадійним діагностичним методом, тому він використовується за необхідності уточнення, чи прояснення окремих питань професійної компетентності.

Група таких методів як експертна оцінка, незалежні характе­ристики, рейтингова система оцінювання та самооцінювання носять суто допоміжний характер, хоча при цьому здійснюється процес оцінювання. Незалежна характеристика як метод одержання інформації має бути в арсеналі керівника.

Ряд вимог до тестів та педагогічного діагностування професійної компетентності.


  • Тестування є основою технології педагогічного діагностування і доповнюється до і після розглянутими вище методами.

  • Результати тестування переважно не потребують кореляції.

  • Оптимальна кількість тестових завдань – 20-25.

  • Зміст тесту підпорядковується його цільовому призначенню – що буде вимірюватись.

  • Зміст завдань має охоплювати понад 80% основних питань визначеного компонента професійної компетентності.

  • Фрагментарність та надмірна різноплановість завдань не допускається. Завдання тесту мають бути короткими та нерозмитими [4].

Ефективність проведення діагностування професійної ком­пе­тент­но­сті в педагогічній практиці надасть можливість досягнення якості змісту освіти.

Література:

  1. Білова К. Компетентність педагога // Директор школи. – 2005. – №37. – С. 11-12.

  2. Волобуєва Т. Оновлення змісту професійної компетентності педагогічних кадрів // Рідна школа. – 2006. – №3. – С. 21-23.

  3. Соф’янц Е., Волобуєва Т. Структура професійної компетентності су­час­ного педагога // Управління освітою. – 2006. – 17 вересня. – С.4-5.

  4. Старченко К., Васільєва Г. Педагогічна діагностика професійної компетентності педагогічних працівників // Післядипломна освіта в Україні. – 2005. – травень. – С. 52-57.

Панагушина О.Є.*

Соціально-педагогічні умови соціалізації підлітків
у діяльності молодіжних організацій


Статтю присвячено аналізу соціально-педагогічних умов, реалізація яких підвищує ефективність соціалізації підлітків у діяльності сучасних молодіжних організацій.

Соціально-педагогічні проблеми, що виникають у ході соціалізації дітей підліткового віку в діяльності різноманітних молодіжних організацій (формальних і неформальних), доводять необхідність створення певних умов, за яких даний процес проходитиме більш ефективно. Досвід доводить, що такими умовами мають бути:

1) розширення просоціального простору суспільно-корисної діяльності підлітків з урахуванням їхніх інтересів, захоплень, потреб;

2) співробітництво на партнерських засадах підлітків із соціальними педагогами, учителями, батьками, представниками громадських організацій;

3) активне залучення дітей підліткового віку до різноманітної соціально значущої роботи в діяльності молодіжної організації.

Важливою умовою ефективної соціалізації підлітків у діяльності молодіжних організацій виступає, передусім, розширення просоціального простору суспільно-корисної діяльності підлітків з урахуванням їхніх інтересів, захоплень, потреб. При цьому під просоціальним простором треба розуміти сукупність освітньо-виховних, духовно-моральних, інформа­ційних, кадрових, матеріально-технічних чинників організації соціалізуючого процесу в діяльності молодіжної організації.

Розширення просоціального простору суспільно-корисної діяльності підлітків у молодіжних організаціях можна розглядати через призму декількох площин:


  • формування позитивного змісту громадської думки про суспільну потребу функціонування різноманітних молодіжних організацій;

  • вирішення проблем фінансового й матеріально-техніч­ного забезпечення діяльності молодіжних організацій;

  • удосконалення взаємодії молодіжних організацій із державними, комерційними, громадськими та ін. структурами;

  • забезпечення та реалізація інформаційних можливостей задля пропаганди просоціальної діяльності молодіжних організацій.

Розширення просоціального простору доцільно здійснювати шляхом активізації діяльності таких його складових:

– соціально-культурна сфера (бібліотеки, фільмотеки, музеї, виставки, засоби масової інформації, Інтернет та ін.);

– суспільно-гуманітарна сфера (соціальна взаємодія, активність, мобільність; гуманність; знання і дотримання правил, традицій, ритуалів, етикету, знання і гордість за символи держави та ін.);

– морально-психологічна сфера (культура спілкування, сприятливі міжособистісні стосунки, навики саморегуляції, здатність схиляти інших працювати спільно заради досягнення мети, співробітництво й партнерство з дорослими тощо).

Пріоритетами просоціального простору, орієнтованого на соціалізацію підлітків, є: розширення ціннісно-мотиваційного й емоційно-вольового поля діяльності; особистісно значущий характер соціально-корисної діяльності; гуманізація, демократии­зація, співробітництво, партнерство та суб’єкт-суб’єктність стосунків підлітків і дорослих у діяльності молодіжної організації.

Одним із найважливіших напрямків розширення просоціального простору має стати формування громадської думки, адже вона слугує виразом реального соціального настрою, соціальної свідомості, соціальних установок та інтересів груп, індивідів. Громадська думка належить до сфери колективних дій, є суттєвою ознакою взаємного пристосування різних форм індивідуальної поведінки на основі нормативно зумовлених очікувань, завдяки чому індивіди діють у певному напрямку. Вона має важливе практичне значення, коли на суд суспільства виноситься проблема, яка зачіпає соціально-педагогічні й політико-економічні інтереси людей. Сила громадської думки, її активний вплив на діяльність суб’єктів соціалізаційного процесу визнавалися завжди.

У наш час могутніми важелями формування громадської думки є засоби масової інформації – газети, журнали, радіо, телебачення, кіно, відеопродукція, система електронних носіїв (Інтернет) [3]. У контексті сказаного логічно зазначити, що засоби масової інформації та Інтернет мають відігравати значну роль у популяризації діяльності молодіжних організацій як соціалізуючого підростаюче покоління мікросередовища, просоціального простору. Разом із тим сьогодні газети, журнали, видавництва, теле- і радіопрограми, інформаційні агентства, інші періодичні форми публічного розповсюдження масової інформації, на жаль, приділяють не достатню увагу глибокому й тонкому аналізу процесів, що відбуваються в молодіжно-підлітковому середовищі, відповідному інформуванню суспільства про народжувані в цьому середовищі сучасні тенденції. Тому доцільно якомога ширше висвітлювати діяльність молодіжних організацій, наприклад, через засоби масової інформації.

Значною мірою формуванню громадської думки сприяє проведення роз’яснювальної роботи серед директорів шкіл та їхніх заступників, учителів, соціальних педагогів, вихователів позашкільних закладів тощо.

Розширення просоціального простору можна здійснити також за рахунок активізації діяльності молодіжних організацій. Однак, треба пам’ятати, що їхня діяльність потребує наявності джерел фінансування, адже будь-яка молодіжна структура потребує приміщення для своєї роботи, витратних матеріалів, транспортних, інформаційних та рекламних витрат, оплати послуг зв’язку, комунальних послуг, а іноді й праці залучених спеціалістів та ін.

Серед найвідоміших і найпоширеніших фінансових джерел можна виділити наступні:

– державна допомога;

– пожертви, що надходять від приватного бізнесу (це джерело має спонтанний характер і в переважній більшості не передбачає довготривалого співробітництва);

– приватні пожертви (не мають широкого поширення через недовіру до будь-якої організації та відсутність як явища свідомого громадянина, здатного допомагати молодіжним організаціям);

– іноземне фінансування й допомога (за оцінками експертів складає в Україні близько 95 %), партнерські стосунки молодіжних організацій з іноземними спонсорами є результатом випадкових або неформальних стосунків, а не наслідком системної співпраці;

– членські внески (не відіграють істотної ролі у формуванні бюджетів молодіжних організацій).

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства, на жаль, жодне з названих фінансових джерел не забезпечує стабільного надходження коштів і поповнення матеріально-технічної бази молодіжних організацій, а тому відсутність постійної фінансової підтримки молодіжних організацій можна віднести до найгострішої із проблем їхньої діяльності [5]. Існують й інші проблеми, пов’язані, наприклад, із наявністю приміщення для проведення різноманітних заходів.

Для розширення просоціального простору суспільно-корисної діяльності підлітків, який ґрунтується на формуванні позитивної громадської думки щодо діяльності молодіжних організацій, удосконаленні фінансового й матеріально-технічного забезпечення цих структур та інше, потрібна ефективна й тривала пропагандистко-просвітницька кампанія. Пріоритетним завданням кампанії має стати підвищення рівня довіри населення до молодіжних організацій, залучення державних, комерційних, громадських та ін. структур до взаємодії з ними.

Наступною умовою ефективної соціалізації підлітків у діяльності молодіжних організацій є співробітництво на партнерських засадах із соціальними педагогами, учителями, батьками, представниками громадських організацій.

Виділення такої умови – закономірне явище, оскільки домогтися результативності суспільно-корисної діяльності будь-якої молодіжної організації можна лише об’єднавши зусилля працівників соціальної й педагогічної сфери, органів державної влади, культурно-освітніх закладів, громадських організацій, засобів масової інформації як на всеукраїнському, регіональному, так і на міському та районному рівнях.

Тільки інтеграція зусиль і можливостей усіх учасників процесу соціалізації (державні установи, школа, сім’я, заклади культури, охорони здоров’я, соціального захисту та ін.); орієнтація їх діяльності на стимулювання, підтримку ініціатив, бажань, намагань членів об’єднань; надання їм різноманітної психолого-педагогічної, консультативної допомоги; утворення культурно-інтелектуальної, оздоровчо-дозвільної інфраструктури об’єднання забезпечують належне функціонування молодіжної структури.

«Залучення до участі в роботі громадських молодіжних організацій представників старшого покоління», – як справедливо наголошує Ю.Поліщук, – «безумовно розширює діапазон зв’язків із суспільством, з його духовно-моральними цінностями, виводить діяльність об’єднання зі сфери впливу лише молодіжної субкультури, а, значить формує умови перетворення молодіжної організації на соціально-педагогічну систему» [2, 194]. Це підтверджує досвід роботи багатьох молодіжних субкультур просоціального спрямування діяльності, адже вони поступово стають центрами взаємодії молодого покоління із представниками органів державної влади, громадських організацій, засобів масової інформації тощо, базою для створення локальної соціально-педагогічної системи.

Співробітництво й партнерство старшого й молодшого покоління в діяльності молодіжної організації стає ефективним засобом обміну цінностями – різноманітною інформацією, правилами поведінки, думками, почуттями, стосунками, сприяє формуванню особистісних якостей підлітків, відповідно стає запорукою успішної соціалізації.

Значні переваги має діяльність молодіжного об’єднання, підтримана «дорослою» громадською організацією. Остання виступає ефективним соціально-педагогічним чинником, у якому співробітництво й партнерство базується на інтересах, захопленнях, уподобаннях, потребах і можливостях членів молодіжного об’єднання.

У зазначеній системі партнерства й співробітництва відбуваються якісні зміни взаємостосунків, моральних цінностей, соціальних установок, що є свідченням наявності своєрідного соціально-педагогічного впливу, який здійснюється в умовах мікросоціуму однодумців, партнерів, об’єднаних спільними цілями, близькими проблемами, прагненнями, інтересами.

Важливим чинником підвищення ефективності впливу мікросередовища молодіжної організації на підлітка є вдале й корисне використання їхнього вільного часу, тому, на нашу думку, доцільно сформулювати третю соціально-педагогічну умову в такій редакції – активне залучення дітей підліткового віку до різноманітної соціально значущої роботи в діяльності молодіжної організації.

Вільній час – безумовна цінність для кожного підлітка. Він повинен бути заповнений різноманітним змістом. Наприклад, використовуватися для збереження, поновлення та розвитку фізичного й духовного здоров’я, його інтелектуального вдосконалення, але вільний час не повинен ставати простором асоціальної й антисоціальної діяльності. У сфері вільного часу відбувається не тільки відновлення здатності підлітка до продуктивної праці та навчання, а й розвиток духовно-моральних і вольових якостей, її соціалізація, адже вільний час, як правило використовується для розвитку здібностей і задатків особистості, підвищення її культурно-інтелектуального рівня, естетичного, морального, фізичного вдосконалення.

Від уміння підлітка спрямувати свою діяльність на досягнення загальнозначущих цілей, реалізацію своєї життєвої програми, розвиток і вдосконалення своїх сутнісних сил багато в чому залежить його соціальне самопочуття, задоволеність своєю діяльністю.

Молодіжно-підліткове середовище, як правило, формує потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, зумовлює певним чином життєву позицію підлітків. Життєва позиція дитини підліткового віку включає в себе його орієнтацію в навколишньому світі, ставлення до інших людей, установку й готовність до здійснення різних дій у тому числі й через діяльність у молодіжній організації. Проте, як підкреслює Ю.Поліщук, не слід забувати, що «діяльність повинна, з однієї сторони, по можливості задовольняти інтереси, потреби, здібності молодої людини, створювати умови для вирішення нею завдань, які постають перед організацією, а також актуальних проблем. З іншого – діяльність повинна бути соціально-орієнтуючою, тобто створювати умови для саморозвитку й самовиховання членів молодіжних об’єднань» [1, 31]. Тобто в контексті практичної діяльності молодіжної організації об’єктом має виступати багатомірний простір життєзабезпечення, який охоплює всі напрями взаємодії підростаючого покоління з іншими особами, суспільством, природою.

У сучасних підлітків, як показало дослідження, переважає інтерес до пошуково-краєзнавчої, туристичної, творчо-пізнаваль­но-дослідницької, спортивно-ігрової діяльності. Пояснення цього вбачаємо в тому, що така діяльність цілком охоплює психіку людини, дає постійний приплив емоцій, нових почуттів.

З огляду на зазначене необхідно поєднувати інтереси підростаючого покоління й молодіжної організації, дотримуватися балансу між особистими мотивами й потребами організації так, щоб ніхто не відчував себе обійденим, чи хтось примушував усіх працювати на себе. Головними завданнями кожної молодіжної організації має стати поєднання цих інтересів, організація сумісної колективної діяльності задля спільної справи чи взаємної вигоди. Саме колективна діяльність, цікава й захоплююча, у якій кожен може проявити свою індивідуальність, і неповторність стає потужним мотивом для суспільно-корисних дій членів молодіжної організації.

На інтересах та захопленнях мають базуватися нові більш дієві форми позитивного впливу на підлітків у дозвільній сфері, оскільки, як зазначає Т.Сущенко, діяльність, що ґрунтується на захопленнях є ключем до виховання творчої особистості, її успішної соціалізації [4].

У процесі залучення підростаючого покоління до діяльності в молодіжній організації важливо надавати послідовність прояву будь-якої їхньої потреби у сфері суспільно-корисної діяльності. У цій сфері повинен здійснюватися перехід від простих форм діяльності до складніших, до задоволення більш глибоких соціальних і культурних прагнень, до творчої активності, до фізичної й духовної насолоди, усе нових і нових завдань, їх поступове ускладнення, розширення, удосконалення [1, 35].

Принципово важливим, на наш погляд, є те, що різноманітна суспільно-корисна діяльність у молодіжному об’єднанні допомагає підліткам відчути себе більш реалізованими, рівним один одному, такими, які роблять свій внесок у збагачення навколишнього середовища. Ця причетність, може, і повинна стати підґрунтям успішної соціалізації підростаючого покоління в діяльності молодіжного об’єднання.

Таким чином, розширення просоціального простору суспільно-корисної діяльності підлітків з урахуванням їхніх інтересів, захоплень, потреб; співробітництво на партнерських засадах підлітків із соціальними педагогами, учителями, батьками, представниками громадських організацій; активне залучення дітей підліткового віку до різноманітної соціально значущої роботи в діяльності молодіжної організації позитивно впливає на формування особистості підлітків, їхню соціалізацію в діяльності молодіжної організації. З огляду на це упровадження названих умов у практику роботи молодіжних організацій є доцільним і необхідним.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка