Підлітковий суїцид Види профілактики Київ «Редакції загальнопедагогічних газет»



Сторінка1/8
Дата конвертації01.05.2017
Розмір1.49 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8


Олена Попова, Світлана Фесун

Підлітковий суїцид

Види профілактики

Київ


«Редакції загальнопедагогічних газет» 2014


Упорядник: Т. Шаповал

Редакційна рада:

Т. Шаповал, В. Снігульська, М. Мосієнко — канд. філол. наук, М. Голубенко, Т. Бондаренко

Попова О. Б.

ГІ58 Підлітковий суїцид. Види профілактики / О. Б. Попова, С. Є. Фесун; упоряд. Т. А. Шаповал. — К.: Редакції загальнопедагогічних газет, 2014. — 104 с. (Бібліотека «Шкільного світу»).

ISBN 978-966-451-000-1 ISBN 978-966-2754-41-4
Робота присвячена актуальній проблемі підліткового суїциду. Феномен суїциду розглянуто в соціально-історичному та теоретичному аспектах, узагальнено діагностичний матеріал та проаналізовано види профілактичної роботи, особливості роботи з суїцидентами.

Матеріали будуть корисними соціальним педагогам, соціальним працівникам, психологам, класним керівникам.


УДК 37.013.77:616.89-008.441.44-053.6

ББК 74.200+56.14


ЗМІСТ
Вступ. Актуальність проблеми суїциду у світі і в Україні
Розділ 1. Проблеми суїциду

  1. Соціально-історичні аспекти проблеми суїциду

  2. Теорії суїциду

  3. Загальні риси суїцидів

  4. Соціальний аспект суїциду

  5. Типологія суїцидальної поведінки


Розділ 2. Небезпека суїцидальної поведінки серед дітей та підлітків

1.Особливості суїцидальної поведінки серед дітей та підлітків



  1. Оцінка суїцидального ризику підлітків

  2. Суїцидально небезпечна референтна група

  3. Сім'я як соціально-психологічиий чинник самогубств серед підлітків


Розділ 3. Запобігання суїциду серед дітей та підлітків

  1. Профілактика суїцидальної поведінки дітей та підлітків

  2. Стрес. Засоби боротьби зі стресом

Словник термінів

Використані джерела

Додатки



Вступ

Актуальність проблеми суїциду у світі і в Україні
Життя — це безцінний дар,

що дається людині

при народженні, і те, як людина

розпорядиться ним,

залежить від неї самої.

Сократ
За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, щороку майже 900 тис. людей у світі накладають на себе руки. Це означає, що само­губства у світі трапляються кожні 40 секунд, а спроб суїциду налічують 10—20 млн на рік. Близько 30 % всіх самогубств у світі трапляється в Китаї. Там самогубства становлять 3,6 % від загальної кількості смертей.

Офіційна статистика суїциду значно відрізняється від реальної (за різними оцінками у 2—4 рази), оскільки в неї потрапляють лише випадки зі смертельним результатом. Чимало дослідників вважає наведені вище цифри заниженими. Унаслідок негативного ставлення нашого суспільства до самогубства родичі і друзі самогубців часто не хочуть відкрито визнавати, що ті, кого вони любили, наклали на себе руки. Крім того, перед слідчими, які проводять дізнання, стоїть важке завдання — встановити істинну причину смерті: була ця смерть само­губством чи це був результат ненавмисного передозування лікарських препаратів, автомобільної катастрофи, утоплення чи нещасного ви­падку. Ще два мільйони людей у всьому світі роблять невдалі спроби вбити себе, ці невдалі спроби називають парасуїцидом.

ВООЗ поділяє всі країни за показником самогубств на три групи:



  • низький рівень (до 10 осіб на рік на 100 тис. населення) — Гре­ція, Італія, Гватемала, Філіппіни, Албанія, Домініканська Республіка, Єгипет;

  • середній рівень (від 10 до 20 осіб на 100 тис. населення) — Ав­стралія, США, Канада;

  • високий і дуже високий рівень суїциду (понад 20 осіб на 100 тис. населення) — Латвія, Литва, Угорщина.

Кількість самогубств серед жінок у 4 рази менша, ніж серед чоло­віків. Однак, з іншого боку, перші намагаються накласти на себе руки в 4 рази частіше, ніж другі.

Як повідомляють у ВООЗ, основні причини самогубств — це бід­ність, безробіття, страх перед покаранням, душевні хвороби, домашні клопоти, пристрасті, монотонність життя і тяжкі захворювання.

За даними Держкомстату відомства, за останні роки із життям із власної ініціативи попрощалися близько 20 осіб на кожні 100 тис. населення. Максимальна кількість суїцидів за останні 20 років в Україні була зафіксована з 1996 по 2000 рік. Тоді на 100 тис. населення припада­ло щорічно близько 30 самогубств. Також повідомлялося, що в Україні самогубства трапляються рідше, ніж у Росії. У Черкаській області за 2010 рік приблизно 300 людей покінчили життя самогубством, із них психічно хворих лише десятеро.

За прогнозами ВООЗ, до 2020 року у світі налічуватиметься близько 1,5 млн самогубств щорічно.

Актуальність дитячої проблематики в суїцидології визначаєть­ся нагальністю завдань профілактики самогубств серед учнівської молоді. Згідно з результатами соціально-психологічних досліджень, 27,2 % дітей віком 10—17 років іноді втрачають бажання жити, 17,8 % — вважають, що нікому немає до них справ, 25,5 % — не завжди можуть розраховувати на допомогу близької людини, 51,9% — не стримуються в ситуації конфлікту.

Такі невтішні дані спричинили проведення дослідження серед підлітків м. Черкаси. Дослідження охоплювало 200 учнів 7—9-х класів.

Проведення соціологічної анкети для учнів 7-х, 8-х і 9-х класів «Ставлення до проблеми самогубств» дало можливість виявити харак­терні мотиви підліткових самогубств:


  • домінування почуттів безнадії та безпорадності;

  • підвищена чутливість до образи власної гідності;

  • максималізм в оцінках подій і людей;

  • невміння передбачати справжні наслідки своїх вчинків.

У період становлення особистості самовпевненість, поєднуючись із вищевказаними рисами, може спричинити відчуття відсутності виходу, фатальності конфлікту, загострює переживання відчаю та самот­ності. За такого внутрішнього стану навіть незначний стрес може призвести дитину до небезпеки суїциду. Значну допомогу тут може надати діагностика соціально-психологічиої адаптації підлітків.

Наочні результати діагностики суїцидальної поведінки представлені в тесті шкали соціально-психологічної адаптації (далі — СПА).

В основу діагностування покладено визначення показників со­ціально-психологічної адаптації 14—15-літніх підлітків та припущення про те, що низька СПА, високі рівні емоційного дискомфорту та конф­ліктності, перевірка наявності позитивної динаміки в показниках СПА учнів 7—9-х класів та можливості різниці показників між дівчатами та юнаками можуть спровокувати думки про суїцид.

У результаті дослідження за методикою Роджерса-Даймонда ми виявили, що спостерігається стабільне зростання індексів СПА за ві­ковими категоріями учнів: якщо в учнів 7-х класів — 43, то у 8-х — 47,5, а в 9-х — 49. Це свідчить про поступове зростання емоційної зрілості підлітків.

Між хлопцями і дівчатами цих класів спостерігається знач­на різниця показників на користь дівчат, вона є стабільнішою, ніж у хлопців, що підтверджується фізіологічними особливостями дівчат (вони швидше дорослішають) (див. графік 1).

Графік 1

С
ередні індекси СПА за віком серед дівчат та хлопців

Узагальнюючи характеристику результатів соціально-психологічної адаптованості учнів 9-х класів, можна сказати, що середній показник СПА опитаних респондентів, за загальноприйнятої норми 39—44, становить 49, що свідчить про високий рівень соціально-психологічної адаптованості у більшості проаикетованих підлітків.

У результаті дослідження за методикою Роджерса-Даймонда ми виявили, що неадаптованими в соціально-психологічній сфері є 22,4 % підлітків (див. графік 2). Це свідчить про те, що в цих осіб несприятливий прогноз стійкості до стресу, СПА пов'язана зі значними труднощами. Крім того, вони не можуть засвоювати в повному обсязі навчальну програму, схильні до вияву негативних емоцій та форм по­ведінки.

У 12 % досліджуваних діагностовано середній рівень ризику дезадаптації.
Графік 2

Результати соціально-психологічної адаптованості учнів 9-х класів

Упевнено говорити про соціально-психологічну адаптацію можна лише про 65,6 % підлітків. Характеристиками цього рівня є мобілізація психічної діяльності, підвищення активності соматичного функціону­вання і відчуття загального підйому душевних і фізичних сил. Ці діти добре почувають себе в школі, у них багато друзів, безліч контактів з однолітками.

Але потрібно звернути увагу на групу підлітків (22,4 % проанкето­ваних), які потребують посиленого контролю та допомоги зі сторони школи та батьків, щоб запобігти тенденції до суїцидальних виявів. За такого внутрішнього стану навіть незначний стрес може призвести до виявів суїциду.

Одним із чинників формування суїцидальної поведінки є «шкільні проблеми» Найбільша кількість дітей із шкільною дезадаптацією перебувають саме в підлітковому віці. Шкільна дезадаптація у підлітків трапляється у 18—23 %. Учні майже 1/4 загального часу проводять у школі, де нерідко виникають конфліктні ситуації у процесі на­вчання. За даними діагностики у 9-х класах, можемо зазначити, що 24,5 % підлітків мають високий, 34 % — середній, 41,5 % — низький рівень конфліктності (див. графік 3).


Графік З

Рівень показника конфліктності у 9-х класах

І Високий —- 24.5 %

І Середній — 34 %

1 Низький — 41,5 %


Отже, 58,5 % опитаних мають підвищений рівень конфліктності. Така тенденція змушує замислитися над психологічним і фізіологічним станом молодого покоління. Створюючи конфліктні ситуації, ця група підлітків більш схильна до суїцидального настрою. Більшість дітей із раннього дитинства стає свідками сімейних конфліктів і насильства з боку своїх батьків, що негативно впливає на їхній психологічний та фізіологічний розвиток, змушує одних впадати в депресію, а інших агресивно ставитися не лише до найближчого оточення, а й до мало­знайомих та зовсім чужих людей. Це вже проблема не окремої сім'ї, школи, вулиці, а всього суспільства.

Найчастіше шкільні проблеми виникають у підлітків із низьким рівнем інтелекту і вираженою сенситивністю. Такий підліток завжди відчуватиме емоційний дискомфорт, поволі адаптуватиметься до тих або інших ситуацій. Дорослі, незадоволені низьким рівнем навченості підлітка, дедалі більше зосереджуються на спілкуванні з ним щодо цього, проте це підсилює емоційний дискомфорт дітей, викликає гнів і роздратування. Емоційний дискомфорт характеризується комплексом психологічних реакцій і переживань, що породжують у підлітків від­чуття власної неповноцінності, емоційного голоду, нудьги, самотності, занедбаності. До того ж не формується таке важливе відчуття на­дійності і непорушності зовнішнього світу, ці підлітки замикаються в собі. Емоційний дискомфорт здатний посилювати недовіру особи самої до себе.
Графік 4




Рівень показника емоційного дискомфорту у 9-х класах

Високий — 5,5 %

Середній — 53 %

Низький — 41,5 %

Під час вивчення рівня емоційного дискомфорту серед підліт­ків 9-х класів були отримані такі показники: 5,5 % мають високий рівень емоційного дискомфорту; 53 % — середній, а 41,5 % — низький (див. графік 4).

Підлітки, які показали високий рівень емоційного дискомфорту (а таких 5,5 %), викликають тривогу та занепокоєння. Тому соціально-психологічній службі школи варто приділяти їм особливу увагу, адже це свідчить про схильність до неадекватної поведінки та суїцидальні наміри. Потрібно звертати увагу педагогічного колективу та батьків на стан підлітка, рекомендувати можливі шляхи виходу із цього стану.

Майже у половини учнів 9-х класів середній рівень емоційного дискомфорту. З ними бажано проводити різноманітні виховні заходи, тренінги, бесіди щодо освоєння прийомів етичного та морального ставлення до себе, оточення, формувати у них життєві цінності.

41,5 % респондентів на момент діагностики показали низький рівень схильності до емоційного дискомфорту, що вказує на їхню пере­конаність у безумовній цінності і значущості людського життя, категорій щастя, радості, позитивного ставлення до себе і навколишньої дійсності.

У результаті дослідження було виявлено низку закономірностей: по-перше, що вища соціально-психологічна адаптованість, то нижча конфліктність; по-друге, що нижча соціально-психологічна адаптова­ність, то вищий рівень конфліктності.

Чіткої закономірності між рівнем соціально-психологічної адапто­ваності та рівнем емоційного дискомфорту за результатами діагнос­тування виявлено не було. 58,5 % опитаних мають підвищений рівень конфліктності. Це свідчить про наявність проблем адаптації у значної кількості старшокласників.

За всіма групами СПА виявлено низький рівень емоційного диском­форту, проте 5,5 % підлітків потрібна негайна допомога та підтримка.

Старшокласники з низьким СПА мають значний рівень нервово-психічної напруженості, конфліктності, вірогідність зривів. Отже, у результаті узагальнення експериментальних даних було підтверджено, що рівень СПА може впливати на прояви суїцидальних схильностей підлітків.

Тому заходи щодо профілактики суїцидальної поведінки повинні бути чітко спланованими, дієвими та мати системний характер.

РОЗДІЛ 1
ПРОБЛЕМИ СУЇЦИДУ
1. Соціально-історичні аспекти проблеми суїциду

Відколи існувало людство, відтоді відомі факти самогубства. Масові та поодинокі випадки траплялися в усі часи, серед різних народів. Проте ставлення до самогубства постійно змінювалося. Наприклад, за нормами церковної моралі воно є найбільшим гріхом, замахом на найсвятіше — життя як дар Божий. Проте для вельмож це був єдиний вихід зі скрутного становища; для воїнів — спосіб прославлено померти за відсутності бойових дій, а також різновид героїзму.

Добровільне жертвування себе богам на користь інтересів громади в давні часи було відомим майже всім народам. Такі самі жертви прино­силися заради припинення війн, епідемій, стихійних лих. Щоб зберегти людський рід, старі та хворі люди, які вже не могли полювати, воювати, накладали на себе руки, щоб не бути тягарем для племені. Дотепер такі звичаї збереглися в деяких племенах Північної Африки, Океанії. Вчинення самогубств членами нецивілізованих племен свідчить про їхній вищий рівень розвитку, ніж інших племен, де за подібних обставин більш прийнятним є людоїдство тих одноплемінників, які стали непосильним тягарем.

За релігійними поглядами стародавніх германців і багатьох північ­них народів вважалося, що в рай потраплять лише чоловіки. Жінка може опинитися там лише за умови, коли заподіє собі смерть. Традиційним було самогубство дружини після смерті чоловіка. Стародавні кельти вірили, що людина, яка кидається зі скелі в море, здобуде безсмертя.

Але не в усіх країнах і не завжди ставлення до самогубства мало заохочувальний характер. Завжди негативно до цього явища ставилися євреїв давнину. Для них самогубство — це велике зло. Ось чому випадки самогубств євреїв були і залишаються поодинокими.

Стародавні греки вважали, що морально його ніколи не можна виправдати, адже людським життям розпоряджаються боги, воно належить лише їм, а не людям. Самогубство було майже звичним явищем у Стародав­ньому Римі. Ставлення до самогубства раба було постійно негативним, а погляди на вчинення подібного вільним громадянином у різних містах-полісах — змінювалося. Римлянин, якого звинуватили у злочині, міг уникнути покарання і зняти ганьбу зі свого імені, вчинивши само­губство. Давньоримське законодавство з цих питань постійно зазнавало змін: іноді тіла самовбивць забороняли ховати, а кидали їх хижим тваринам. Історії відомий факт: у Стародавньому Римі в кожному полісі у певному місці зберігалася отрута (цикута) для всіх, хто хотів піти із життя. Перш ніж скористатися отрутою, потенційний самогубець мав отримати дозвіл від Сенату. Негативним було ставлення до самогубства переважно лише через боягузтво чи слабодухість.

Самогубство було поширеним явищем з давніх часів в Індії та краї­нах Далекого Сходу — Китаї та Японії. Більшість народів Сходу сприймала й дотепер сприймає самогубство як акт величезної хоро­брості й мудрості. В Індії досі існує звичай «саті» — самоспалення вдови разом із тілом померлого чоловіка (у 1998 році преса всього світу писала про самоспалення 14-річної вдови).

Наймолодша з усіх світових релігій — іслам — заперечує навіть можливість розв'язання проблеми шляхом самогубства. Негативне став­лення до цього явища бачимо у християн (лише на початку виникнення християнства самогубство було поширеним явищем у християнських державах Стародавньої Греції та Риму). У Європі репресії проти само­губців зберігалися протягом багатьох століть. Першою відмовилася від законів, що карали за вчинення самогубства, Франція. А у Велико­британії лише 1961 року законодавчим актом було проголошено відсутність складу злочину в самому самогубстві.

Відповідно до норм церковного права, особливо у католицьких краї­нах, самогубство й нині розглядають як гріх, що має бути покара­ний: самогубцям відмовляють у похованні за християнськими ка­нонами, якщо не буде доведено, що ця особа була психічно хворою. Зараз певна частина служителів православної церкви розглядає само­губство в індивідуальному порядку. Наприклад, відомий випадок, коли в невеликому містечку 1998 року двоє дівчат разом наклали на себе руки. Тоді настоятель місцевої церкви не відмовив їхнім родичам в об­ряді церковного поховання, мотивуючи це тим, що діти ще не досягай того віку, коли можна приймати виважені рішення, а отже, не повинні відповідати за наслідки своїх дій.



Із часів Київської Русі ставлення до самогубства неодноразово змінювалося. За правління Петра І проти його політики і реформ чинилися масові самогубства, хоча військовий устав, укладений царем, забороняв самогубства та карав за них. Під час царювання Катерини II заповіти самогубців визнавалися недійсними. Самогубство вважалось не лише великим гріхом — його прирівнювали до вбивства.

Перший карний кодекс нової пролетарської держави (1922 р.) визнавав, що самогубство не є кримінальним злочином і не пере­слідується законом. Кодекс передбачав кримінальну відповідальність за допомогу або підбурення до самогубства неповнолітньої чи неосудної особи. Але після закінчення громадянської війни разом із остаточною перемогою тоталітарного режиму ця проблема стала замовчуватися, а поодинокі випадки самовбивств стали вважатися «пережитками капіталістичного минулого». У часи Другої світової війни існувала догма — припис, що справжньому громадянинові СРСР, істинному патріоту краще позбавити себе життя, ніж потрапити в полон. Вій­ськовополонені після повернення на батьківщину ставали в'язнями радянських концтаборів. У післявоєнний період радянські, а потім пострадянські війська брали участь у війнах та озброєних конфліктах у Югославії, Угорщині, В'єтнамі, Афганістані. У цих війнах вояки переважно дотримувалися думки, що краще підірвати себе гранатою, ніж стати полоненим.

Сьогодні до суїциду люди ставляться більш терпимо. Його не лише вивчають, а й намагаються результативно попереджати. Проте саме XXстоліття нечувано змінило духовні та моральні погляди. Людина дедалі частіше не може знайти своє місце в житті, втрачає інстинкт виживання.

2. Теорії суїциду

Самогубство (суїцид) — це крайній вид аутоагресії, навмисне самопозбавлення життя.

Самогубство як предмет вивчення і донині насичений помилковими відомостями й упередженнями. Тому вчені присвячують свої праці з'ясуванню його психології і психопатології, щоб допомогти виявленню і розумінню людей із суїцидальними тенденціями. Слід зазначити, що до питання про суїцид не існує повної згоди навіть між теоретиками. Представники різних наукових напрямів, послідовники психологічних шкіл розглядають його з різних позицій.


Зігмунд Фрейд

27 квітня 1910 р. на засіданні Віденського психоаналітичного суспільства відбулася дискусія з теми «Самогубство у дітей». Фрейд стверджував, що у своєму прагненні відучити дітей від їхнього дос­віду ранніх сексуальних стосунків, педагоги часто залишають ще не­зрілих учнів перед суворими випробуваннями подальшого життя. Він наголошував, що хоч про самогубство відомо мало, але, мабуть, воно дійсно є запереченням життя через пристрасне бажання смерті. Це зауваження було основою для створення положення Фрейда про іс­нування інстинкту смерті.

Робота 3. Фрейда «Сум і меланхолія» присвячена теорії суїциду. Він виокремлює два види потягів: один з них — інстинкт життя, Ерос, інший — це потяг до смерті, руйнування і агресії, Танатос. Для Фрейда смерть є чимось більшим, ніж просто подією тілесного життя. Смерть буває бажана. Існують постійні коливання між силою цих двох протилежних інстинктів. Ерос із часом старіє, вічний Тана­тос залишається надзвичайно напористим «до самого кінця, протягом всього життя людини, досягаючи своєї мети лише приводячи його до смерті».

Суїцид і вбивство — це прояви імпульсного і руйнівного впливу Танатоса. Убивство — це агресія, спрямована на інших, а суїцид — це агресія, спрямована на себе. Дуже важливо, підкреслював Фрейд, що вбивство не можна виправдати, і воно може бути попереджене. Суїцид також, по суті, є вбивством навиворіт, не повинен бути ви­правданий і може бути попередженим.


Карі Меннінгер

К. Меннінгер згоден із 3. Фрейдом в тому, що в житті людини існує напружена боротьба між інстинктами самозбереження і само­руйнування. Дослідивши глибинні мотиви самогубства, він виділив три складові суїцидальної поведінки.

Для того щоб скоїти самогубство, по-перше, необхідно мати бажання убити. Воно, наприклад, проявляється в люті немовлят, якщо їх бажання фруструються. «Подібно до грудних дітей, що опираються відняттю від грудей і відчувають, що у них забирають щось, на що вони мають право, ці люди (суїциденти), будучи в більшості своїй інфантильними, можуть не витримати перешкод на шляху виконання їх бажань». Бажан­ня убити в цьому випадку звертається проти «охочого» і реалізується шляхом самогубства.

По-друге, необхідно відчути бажання бути убитим. Подібно до того, як вбивство є крайньою формою агресії, бажання бути убитим є край­ньою формою підпорядкування. Вимоги совісті часто бувають такими непохитними, що позбавляють людину внутрішнього спокою. Щоб бути покараним через порушення моральних норм, люди часто ставлять себе в ситуацію, у якій вони вимушені страждати. Врешті-решт, вони спокутують свою провину лише тим, що повинні бути убитими.

Останньою складовою є бажання померти. Його можна проілюст­рувати прагненнями деяких відчайдушних водіїв або альпіністів, які буквально потребують того, щоб піддавати себе постійній не­безпеці. Бажання померти дуже поширене і серед психічно хворих, особливо тих, які вважають, що смерть — це єдині ліки від душевних мук.


Альфред Адлер

«Бути людиною — означає відчувати свою неповноцінність». Ця теза є основним положенням «індивідуальної психології» Альфреда Адлера. Прагнення вирішити певні життєві проблеми спонукає людей до подолання своєї неповноцінності. Але, якщо деяким індивідам це не вдається, вони починають відчувати потребу знищити оточення. Суїцид у цьому контексті стає прихованою атакою на інших людей. За допомогою саморуйнування людина прагне викликати співчуття до себе і засудження тих, хто відповідальний за її занижену самооцінку. А. Адлер описував відчуття власної неповноцінності в суїцидальних людей, які «шкодять іншим своїми мріяннями про рани або наносять їх собі».


Карл Юнг

Порушуючи питання про самогубство, К. Юнг указував на несві­доме прагнення людини до духовного переродження. Воно може стати важливою причиною смерті від власних рук. Люди не лише бажають піти від нестерпних умов справжнього життя, здійснюючи самогубство, а поспішають зі своїм метафоричним поверненням у черево матері. Лише після цього вони перетворяться на дітей, знову народжених у безпеці. В образній мові символічної мудрості століть («архетипах») є відоме розп’яття: після смерті людину чекає нагорода у вигляді нового життя унаслідок воскресіння.


Джеймс Хіллмен

Послідовник Карла Юнга психоаналітик Джеймс Хілмен нале­жить до найбільш послідовних захисників самогубства. Він вважав превентивні підходи юриспруденції, медицини і теології до суїциду перешкодами для його адекватного розуміння. Дж. Хілмен указував, що дуже довго переконання щодо суїциду були моралістичними й ірраціональними в тому сенсі, що його слід запобігати у будь-якому випадку. Медицина, на його думку, ніколи чесно не дивилася в очі цій проблемі, адже метою лікарів завжди було продовження життя людини. Юридична наука, у свою чергу, вважала: ми можемо, не порушуючи закон, убивати собі подібних різними способами і з різних мотивів, але ми не маємо права ні за яких обставин виправдатися і отримати прощення за вбивство самих себе. «Священики, — вважав він, — перешкоджають самогубству не тому, що це суперечить волі Бога, а унаслідок помилкових понять теологічної догми».

Дж. Хілмен вважав, що суїцид є важливим і законним способом отримання смерті, що «звільняє найбільш глибокі фантазії людської душі». Він цитував англійського філософа Девіда Юма: «Коли я падаю на свій меч, то цим я приймаю смерть від руки божества настільки ж, неначебто вона була наслідком нападу лева, падіння в пропасть або лихоманки».
Геррі Стік Саллівен

У психології Г. С. Саллівен розробив теорію міжособистісного спілкування. Як електрони приводяться в рух магнітним тяжінням, так і людина реагує на інших значущих людей. Відносини індивіда з іншими людьми є найважливішим моментом життя. Кожна людина має три уособлення «Я». Коли відчуває себе в безпеці, він «хороший Я»; у стані тривоги він стає «поганим Я»; у психотичних кошмарах індивід перетворюється на «Не-Я». Людина оцінює себе здебільшого відповідно до ставлення інших людей.

Якщо виникне загроза безпеки через нерозв’язану кризу, то конфлікт і тривога можуть стати для людини нестерпними. У цих обставинах у неї може виникнути бажання перевести своє «погане Я» в «Не-Я», а отже, вчинити суїцид. У стані депресії саморуйнування також є привабливою альтернативою для індивіда. «Суїцид відображає, — на думку Г. С. Салівена, — переорієнтоване на себе вороже ставлення індивіда до інших людей і зовнішнього світу».
Карен Хорні

Вона вважала, що якби дітям забезпечили оточення, вільне від три­воги, то вони б росли і процвітали. Проте культура, релігія, політика та інші суспільні сили вступають у змову з метою спотворення розвитку дитини.

Відчуваючи себе в небезпечному оточенні, діти розглядають світ як вороже середовище для життя. Це викликає у них утворення «основ­ної тривоги», описаної К. Хорні. Суїцид може виникнути як наслідок дитячої залежності, глибоко укорінених відчуттів неповноцінності або того, що «ідеалізується, є у людини само собою». Самогубство може бути також «суїцидом виконання», із-за виникнення в людини відчуття невідповідності стандартам, очікуваним суспільством. Відповідно до поглядів К. Хорні, суїцид є результатом поєднання внутрішніх характеристик особи й чинників навколишнього середо­вища.
Еміль Дюркгейм

У праці «Самогубство» (1897) Е. Дюркгейм стверджував, що само­губство, яке у той час вважалося особовим феноменом, може бути краще пояснене як реакція людини на особливості, у якій вона живе. Частоту саморуйнування можна чітко пов'язати з певними соціальними умовами. Е. Дюркгейм встановив взаємозв'язок суїциду — вчинку конкретного індивіда — з оточенням, у якому він існує.

За теорією Е. Дюркгейма існує три види суїцидів. Більшість їх егоїстичні. Саморуйнування у цьому випадку пояснюється тим, що індивід відчуває себе відчуженим і роз'єднаним із суспільством, сім'єю і друзями. Існує також аномічне (від «аномія» — «безправ’я») самогубство, що виникає, якщо людина не в змозі адаптуватися до соціальних змін. Такі суїциди часті за часів суспільних криз, зокрема економічної депресії, або, навпаки, за часів процвітання, коли суїциди здійснюють люди, які не можуть пристосуватися до нових для них стандартів життя. Останнім типом є альтруїстичне самогубство, коли авторитет групи над індивідом є таким значним, що він втрачає свою ідентичність, а тому жертвує собою на благо суспільства.
Норман Фейбероу

Норман Фейбероу є психологом — дослідником, який працює в галузі профілактики самогубств протягом більше ніж чверть століття. Свого часу він був президентом Міжнародної асоціації профілакти­ки суїцидів і заснував міжнародний рух, діяльність якого сприяла організації більше ніж 200 центрів профілактики самогубств лише в США. У своїй книжці «Багатолике самогубство» (1980) Н. Фейбероу вперше описав і систематично досліджував ті форми самодеструктивної поведінки, які до цього не належали до суїцидальних. Наприклад, зловживання різними речовинами, включаючи наркотики, алкоголь і тютюн; соматичні хвороби: захворювання серця або травми хребта, коли пацієнти не дотримуються призначеного лікування і режиму; зло­чини, проституція, делінквентна поведінка, які небезпечні можливістю краху особи; ризиковані види спорту, такі як стрибки з парашутом, у воду з великої висоти або хенг-глайдінг. Н. Фейбероу так коментує ці ризиковані захоплення: «Суспільство цінує небезпечні і ризиковані вчинки, оскільки вони додають інтересу життя, сприяють прояву інтенсивних емоцій, а також стимулюють дослідження невідомого і пізнання всього нового».


Едеін Шнейдман

Едвін Шнейдмен був першим директором Центру досліджень і профілактики суїцидів у Лос-Анджелесі. У 1957 році у співавторстві з Норманом Фейбероу він видав книжку «Прикмети самогубства». Через 4 роки написав книжку «Крик про допомогу». Вони вважаються класикою в галузі суїцидології. У своїй вражаючій книжці «Смерті людини» (1980) Е. Шнейдман, базуючись на класичні спостереження, наводить типологію індивідів, що грають безпосередню, часто свідому роль у наближенні своєї смерті.

Шукачі смерті розлучаються з життям навмисно, причому так, що порятунок є неможливим або украй неймовірним.

Ініціатори смерті — це невиліковно хворі, які позбавляють себе систем забезпечення, від’єднуючи голки або канюлі.

Гравці зі смертю — це ті, хто роблять своє життя ставкою в ситуації щодо низької вірогідності виживання. Наприклад, у російській рулетці, де шанси загинути становлять 5 із 6. Існує ще тип людей, які схвалюють смерть, хоч і не відіграють активної ролі в її наближенні, але чесно заявляють, що бажали б завершення свого життя. Цей тип людей часто зустрічається серед тривожної молоді і самотніх людей похилого віку.

Отже, можна сказати словами Е. Шнейдмана: «смерть наближається через необережності, необачності, безрозсудності, забудькуватості людини або внаслідок інших схожих психологічних механізмів».


А. Альварес

А. Альварес зазначає, що у психологів і психотерапевтів, які зай­маються лікуванням суїцидальних хворих, часто виникає недостатність емпатії. Вона виражається вербальним і мімічним проявом гніву і роз­дратування, передчасним завершенням лікування або зниженням частоти психотерапевтичних сеансів. Причинами цієї реакції, на його думку, може бути усвідомлення лікарем своєї некомпетентності в запо­біганні можливому самогубству або нездатності справитися зі своїми особистими суїцидальними імпульсами.


Елізабет Кюблер-Росс

Е. Кюблер-Росс була практикуючим лікарем у Швейцарії, потім переїхала в США і працювала над дослідженням Проблем смерті, поєднуючи її з викладанням психіатрії в Університеті Чикаго. Відомий бестселер «Про смерть і вмирання» (1969), семінари і лекції зробили її одним із видатних дослідників.

Елізабет Росе відома своїм вивченням психології різних етапів переживання наближення смерті.


  • Заперечення — «Це не може трапитися зі мною, це помилка, ви, напевно, говорите про когось іншого». Заперечення діє подібно до буфера після несподівано приголомшливої звістки.

  • Гнів — може мати будь-яку спрямованість. Вістря гніву людини може бути адресоване групі або окремій людині. Гнівлива ворожість виявляється в люті, заздрості або обуренні. їх об'єктом часто бу­ває медичний персонал лікарень: «Від лікарів немає ніякої користі. Вони лише й думають, що про гру в гольф. Вони не так роблять аналізи і призначають неправильне лікування».

  • Операція — ставка на життя: «Якщо я пообіцяю триматися подалі від гоночної траси, чи допоможете Ви мені вижити?», «Якщо Ви мене вилікуєте, я обіцяю ніколи не обдурювати мою дружину», «Давайте кинемо карти. Якщо випадає карта козиря, я залишуся жити, а якщо ні - то помру».

  • Депресія - вона може бути формою передсмертного горя. Усе навколо здається похмурим, людина відчуває себе голою і незахищеною. У такому стані людина стає пророком власної приреченості.

Ухвалення — індивід, який тужить про прийдешню втрату, починає думати про смерть з якоюсь часткою тихого очікування. Абрам Маслоу використовує для характеристики цього стану термін «самоактуалізація»: «Я прожив повне і завершене життя. Тепер я можу померти». Слід зазначити, що, на думку багатьох психіатрів, менше 2 % населення переживають цю стадію.

  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка