Петро Мірчук нарис історії організації українських націоналістів



Сторінка6/32
Дата конвертації31.03.2017
Розмір9.87 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

І. ЗАГАЛЬНІ ОЗНАЧЕННЯ

1. Український націоналізм є духовий і політичний рух, що зродився з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття.

2. Українська Нація це вихідне положення кожної чинности та метове на-значення кожного прямування українського націоналізму.

3. Органічна зв'язаність націоналізму з нацією є фактом природного порядку і на ньому основане ціле розуміння істоти нації.

4. Нація є найвищий тип органічної людської спільноти, що при найбільшій своїй психологічній та суспільній зрізничкованості має свою одну внутрішню форму, витворену на ґрунті подібного природного положення, спільного пережиття історичної долі та невпинного стремління здійснитися в повноті силової натуги.

5. Внутрішня форма нації є основний чинник її динамічного тривання і разом з цим принцип синтетичного формування, який дає життю нації на протязі її історичного розвитку суцільну духову окресленість, зазначену в різних її конкретно-індивідуальних виявленнях. У тому означенні внутрішня форма – це є ідея нації, що основує та вможливлює її історичне ставання.

6. Історичне ставання – цей наглядний вираз постійної актуальности національної ідеї – вказує на безглядний ідеал нації, який полягає в її стремлінні, втриматися в системі світової дійсности в ролі безпосередньо-чинного підмету з найширшою сферою впливу.

7. На шляху до власного самоздійснення в формі найбільшої інтенсивно-сти історичного значення, нація чисельно збільшує запас своїх біофізичних сил на поширеній рівночасно територіяльній базі; у цьому відношенні відбувається у ній процес постійного переформлювання різних етнічних первнів у синтезу органічної національної едности; з погляду цієї своєї чинности нація все находиться в стані власного росту.

8. Найвидатнішим силовим засобом росту нації є її духова тугість, узмисловлена в витворених вартостях культури, що – з одного боку – затіснюють внутрішню спільність нації, а з другого – простелюють їй шлях від-осереднього впливу на оточення. Культура не є тільки чинником національної окремішности та її відпорности назовні, але першим з-поміж чинників безпосереднього зазначення на оточенні духової сили нації, за яким з тим-більшим успіхом наступає цивілізаційне і політично-господарське його опанування.

9. Умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі, є найбільш пристосована до всебічних інтересів національного життя політична організація, якою є суверенна держава.

10. Держава є зовнішньою формою такої взаємочинности всіх діючих сил нації, яка відповідає основним її якостям і в той спосіб уможливлює нормальний її розвиток у всіх можливих виявленнях; держава – це стан кожночасної окреслености нації формою організаційного співвідношення сил, замкнених в органічну цілість – систему, відмежовану назверх, як самостійна збірна одиниця.

11. Через державу стає нація повним членом світової історії, бо щолиш у державній формі свойого життя вона посідає всі внутрішні і зовнішні ознаки історичного підмету.

12. Державна форма життя найвимовніше потверджує конкретне узмістовлення чинного характеру національної ідеї, а тому першим природним стремлінням нації є прикрити межі своєї державної виконности з цілим краєвидом свойого етнічного розпросторення, щоб таким чином державно оформити цілий свій фізичний організм – цю найважливішу елементарну підставу своєї будучности.

13. Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення політично-правної організації, означеної Українська Самостійна Соборна Держава.

14. Для створення, закріплення і розвитку держави необхідна є засаднича умова: щоб держава була висловом національної істоти у спосіб найбільш творчої видайності всіх складових органів нації, отже виявляла систему організованої їх взаємочинности на засаді інтеґралізму суспільних сил з їх правами і обов'язками, відповідно до їх значення в цілості національного життя.

15. Український націоналізм висновує для себе з провідних засад державної організації практичні завдання, підготовчі для здійснення державного ідеалу соборними зусиллями українців-державників, зорганізованих на принципах: чинного ідеалізму, моральної своєзаконности, та індивідуального


почину.

16. Першим зав'язком та переємником завдань українського націоналізму є покликана до життя Конґресом Українських Націоналістів, Організація Українських Націоналістів, побудована на засадах: всеукраїнства, надпартійности і монократизму.



II. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ

1. Форма української державної влади буде відповідати послідовним етапам державного будівництва України, а то: національного визволення, державного закріплення та розвитку.

2. В часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції, зможе забезпечити внутрішню силу української нації та найбільшу її відпорність назовні.

3. Що лиш після відновлення державности настане доба її внутрішнього порядкування та переходу до стану монолітного державного тіла. В цей переходовий час голова держави матиме за завдання підготовити створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств з узглядненням відмінностей окремих земель, ще ввійдуть до складу Української Держави.

4. На чолі упорядкованої держави стане, покликаний представницьким органом, голова держави, що назначить виконавчу владу, відповідальну перед ним та найвищим законодавчим тілом.

5. Основою адміністративного устрою Української Держави буде місцеве самоврядування, зокрема кожний край буде мати свій представницький законодавчий орган, покликаний місцевими організованими суспільними верствами, та свою виконавчу владу.



III. СОЦІЯЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПОСТАНОВИ

1. Вступні тези

1. Українська Держава буде змагати до осягнення господарської само-вистачальности нації, збільшення народного майна та забезпечення мате-ріяльного благобуту населення, шляхом розбудови всіх галузей народного господарства.

2. Господарське життя країни буде побудоване на основі співпраці держави, кооперації та приватного капіталу. Поодинокі ділянки народного господарства будуть розділені між ними, стануть предметом їх рівночасного й рівнорядного діяння, у залежності від корисности цього для цілости народного господарства та для інтересів держави.

2. Аґрарна політика

1. Інтересам народного господарства України відповідає існування та розвиток селянського господарства.

2. Вивласнення поміщицьких земель без викупу, переведене в час революції на Сході України, державна влада затвердить законом, силу якого поширить на всі землі Української Держави.

3. Державна влада переведе корективи в розподілі землі на Сході України, необхідні з огляду на стихійний, неупорядкований характер розподілу вивласнених земель у час революції.

4. Держава дбатиме про розвиток сільсько-господарської виробности та ї про забезпечення благобуту селянства шляхом підтримання середнього селянського господарства.

5. Селянське господарство буде побудоване на праві приватної земельної власности, обмеженім державною реґуляцією вільної продажі і купна землі; з ціллю запобігти в цей спосіб надмірному зменшенню чи збільшенню земельних наділів.

6. Державна влада буде всебічно сприяти інтенсифікації селянських господарств та пристосовуванню їх до ринків, буде підтримувати розвиток сільсько-господарської кооперації, уділювати сільському господарству дешевого продукційного кредиту і буде дбати про аґрикультурну й аґриосвітню справи та про забезпечення хліборобської продукції державним забезпеченням.

7. Лісові площі будуть вивласнені без викупу та передані державі, або органам самоврядування. Лише невеликі площі, непридатні до удержавлення й муніципалізації, будуть у руках приватних власників.

8. Аґрарне перенаселення буде реґульоване шляхом приміщення селянських рештків у національній продукції та відповідно переведеній колонізації.

9. Міські землі та нерухоме майно остануть у руках приватної власности. Держава і органи самоврядування реґулюватимуть міське будівництво та усуватимуть мешкальні кризи й земельну спекуляцію шляхом скупчення в своїх руках відповіних реґуляційних земельних фондів.

3. Промислова політика

1. В цілі усамостійнення народного господарства та його всебічного розвитку, що зокрема диктують потреби державної оборони та конечність дати варстат праці лишкам сільської людности, держава буде сприяти упромисловленню країни.

2. Підприємства тих галузей промисловосте, що являються важливими для існування та оборони країни, будуть удержавлені. Інші підприємства будуть залишені приватному капіталові поодиноких осіб і асоціяцій на основі вільної конкуренції та приватної ініціятиви. У випадках, визначених законом, держава матиме право першенства перед приватними капіталами в набутті співвласности приватних підприємств.

3. Держава дбатиме про переведення раціоналізації всіх родів промисловости, зокрема їх машинового урядження, та про підготування кадрів фахівців і технічних робітників, що задовольнили б вимоги сучасної техніки.

4. Для піднесення добробуту сільського населення й для підготування фахових робітників для великої промисловости, держава буде сприяти розвиткові сільсько-господарської промисловости в формах виробничої кооперації.

5. Держава подбає про організацію виробничої та збутової ремісничої кооперації, підпираючи ремісництво в межах, що відповідають сучасному характерові продукції та ринків.

4. Торговельна політика

1. Торговельні операції, як на внутрішньому так і на зовнішньому ринках, будуть розподілені між приватним капіталом, кооперацією і державою, яка то останньо перебирає торгівлю виробами удержавленої промисловости та головні роди перевозу.

2. Маючи на увазі нормальний внутрішній процес обміну розподілу, держава дбатиме рівночасно про забезпечення українським продуктам і виробам найвигідніших умов збуту на світових ринках, а для оборони національного господарства назовні вживатиме метод охоронного і сприяючого характеру та метод протекціонізму, що найдуть примінення у формі мит та торговельних договорів.

5. Фінансова політика

1. Податкова система буде оперта на засаді єдиного, рівноправного, поступового і безпосереднього податку при залишенні обмеженої кількости посередніх податків.

2. Держава дбатиме про розвиток банківництва в усіх галузях господарського життя. Емісійний банк буде установою найбільш незалежною від суто політичних чинників, та підлягатиме контролі з боку виконавчої влади та громадянства.

3. Справа уморення державних боргів, що припадуть на українську державу, як частина боргів окупаційних держав, буде упорядкована після засад справедливости і в рямках господарської спроможности.

6. Соціяльна політика

1. Реґулювання взаємовідносин поміж суспільними групами, зокрема право остаточного арбітражу в справах суспільних конфліктів, буде належати Державі, яка дбатиме про співпрацю виробничих верств Української Нації.

2. Члени всіх супільних груп будуть мати право коаліцій, на основі якого зони будуть об'єднуватись у професійних організаціях з правом синдикалізування після територіяльного принципу і після галузей виробництва, та матимуть своє представництво в органах державної влади.

3. Працедавці і працівники будуть мати право вільних персональних і колективних умов у всіх справах, що дотичать взаємних інтересів, у рямках законодавства та при контролі держави.

4. В приватних і державних промислових підприємствах будуть утворені виробничі ради з представників підприємців, керівників і робітників, з правом вгляду і контролі техніки продукції.

5. У хліборобських, промислових і торговельних підприємствах будуть утворені ради працівників, як представничі органи для полагоджування справ працівників у взаємовідносинах їх з професійними спілками, працедавцями та державою. Зокрема вони заключатимуть самі, або в порозумінні з професійними організаціями колективні умови, а в промислових підприємствах братимуть участь у виробничих радах.

6. Працедавці і працівники матимуть право вирішувати взаємні спори шляхом третейських судів. На випадок недосягнення згоди, за ними залишається право штрайків і льокавтів. Остаточне залагодження конфліктів належатиме державним арбітражним урядам.

7. Нормальним днем праці буде 8-годинний день праці з тим, що, наскільки дозволять на це обставини, держава подбає про його скорочення.

8. Признаючи засадничо волю праці, держава дбатиме про видатність праці, з одного боку, шляхом видавання закону, що визначуватиме умови кваліфікованої праці і концесіованих занять та нормуватиме внутрішній реґулямін підприємств, зокрема розпорядок робіт і технічний процес, з другого боку, при помочі контрольних органів та інших державних установ.

9. Ведучи державний уряд праці, та контролюючи приватні бюра посередництва праці, держава дбатиме про матеріяльну поміч безробітним, що її буде уділювати при посередництві професійних організацій з фондів, зібраних від працівників і працедавців, а у виняткових, визначених законом, випадках, з допомогових фондів громад і держави.

10. Держава заведе єдину організацію загального забезпечення, обов'язкову для всіх верств суспільности, приймаючи рівночасно на себе обов'язок удержувати всіх громадян понад 60 років життя, позбавлених власних засобів прожитку.



IV. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

1. Здійснення постуляту української державности передумовляє активізацію внутрішнього політичного життя українського народу, заманіфестовану назовні для зазначення української справи, як рішаючого чинника в питанні східньо-европейського політичного стану.

2. Повне усунення всіх займанців з українських земель, що наступить у бігу національної революції, та відкриє можливості розвитку Української Нації в межах власної держави, забезпечить тільки система власних мілітарних зброєнь та доцільна союзницька політика.

3. Відкидаючи в засаді традиційні методи української політики орієнтуватися у визвольній боротьбі на котрогось з історичних ворогів Української Нації, українська зовнішня політика здійснюватиме свої завдання шляхом союзних зв'язань із тими народами, що вороже відносяться до займанців України, як рівнож шляхом належного використання міжнародних взаємовідносин для осягнення суб'єктивної ролі України в міжнародній політиці.

4. У своїй зовнішньо-політичній чинності Українська Держава стремітиме до осягнення найбільш відборонних меж, що охоплюватимуть усі українські етнографічні терени й забезпечуватимуть їй належну господарську самовистарчальність.

V. ВІЙСЬКОВА ПОЛІТИКА

1. Організація української військової сили буде поступово розвиватися, а її форма мінятися відповідно до трьох етапів політичного стану України: ворожої займанщини, національної революції, державного закріплення.

2. В обставинах ворожих займанщин підготовку українських народніх мас до збройної боротьби, а зокрема підготовку організаторів і вишколених провідників, перебере окремий військовий осередок.

3. Лише військова сила, що спиратиметься на озброєний народ, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та вможливить упорядкування Української Держави.

4. Оборону упорядкованої держави перебере єдина, реґулярна, надклясова, національна армія і фльота, що враз із територіяльними козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинности.

VI. КУЛЬТУРА Й МИСТЕЦТВО

1. Українська Держава буде змагати до піднесення рівня культури й цивілізації на Україні, узгіднюючи культурний процес, побудований на основі свободи культурної творчости, з духовою природою українського народу, його історичними традиціями і вимогами сучасности, та викорінюючи лихі наслідки чужонаціонального поневолення в ділянці культури і психіки народу.

2. Тільки розвиток тої культурної творчости і тих мистецьких течій, що зв'язані зі здоровими проявами в минувшині Української Нації та з культом лицарськости і волево-творчим відношенням до життя, зможе збудити здоровий гін нації до сили й могутности.

VII. ШКІЛЬНА ПОЛІТИКА

1. Керування і догляд за шкільництвом, як засобом виховання народніх мас в національно-державницькому дусі, та встановлення шкільної системи, що піднесла би на належний рівень розвитку освіту українського народу, буде належати державі.

2. В основу народнього шкільництва ляже система української, державної, обов'язкової і безплатної, єдиної школи, яка забезпечуватиме всебічний, гармонійний розвиток людини, та обійматиме й практичне, фахово-професійне виховання.

3. Приватні освітні установи та чужомовне навчання будуть допущені за дозволом держави в кожному окремому випадку, та підлягатимуть контролі державних чинників.



VIII. РЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА

1. Вважаючи релігійне почуття внутрішньою справою людської особи. Українська Держава в цьому огляді стане на становищі повної волі релігійної совісти.

2. Приймаючи засадничо відділення церкви від держави, влада – задержуючи необхідну контролю над церковними організаціями – співпрацюватиме з українським духовенством різних культів у справах морального виховання нації.

3. В школу буде допущена наука релігії тих культів, що не будуть проявляти денаціоналізуючих тенденцій.

4. Українська Держава буде сприяти розвиткові української національної церкви, незалежної від чужоземних патріярхатів, та українізації релігійних культів, що будуть діяти на Україні.

IX. ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

1. Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави в підставу свойого політичного діяння та не признаючи всіх тих міжнародніх актів, умов і установ, що стан українського національно-державного розірвання створили та закріпили, Організація Українських Націоналістів ставить себе в категоричне противенство до всіх тих -сил, своїх і чужих, які цьому становищу українських націоналістів активно чи пасивно протиставляться, та протидіятиме всяким політичним заходам одиниць і колективів, що будуть являтися відхиленням від повиших засад.

2. Не обмежуючися в своїй діяльності на той чи інший терен, але змагаючи до опанування української національної дійсности на всіх українських землях та на чужих теренах, заселених українцями, Організація Українських Націоналістів вестиме політику всеукраїнського державництва без придавання їй партійного, клясового, чи якогонебудь іншого суспільно-грулового характеру, та в прямій послідовності протиставляє її всім партійним і класовим угрупуванням з їх методами політичної праці.

3. Спираючись на творчі елементи українського громадянства та об'єднуючи їх вколо українського національно-державного ідеалу, Організація Українських Націоналістів ставить собі за завдання уздоровити відносини внутрі нації, викликати в українському народі державно-творчі зусилля, розгорнути українську національну силу на всю її ширину, і таким чином забезпечити великій Українській Нації відповідне місце серед інших державних народів світу.

* * *

Ухвалений Конґресом „Устрій ОУН” опубліковано, з пропущенням із конспіративних причин 1-го розділу, в цьому ж журналі („Розбудова Нації”, чч. 1-2, за січень-лютий 1929 р.). Нижче передруковуємо дотичний текст:



Устрій Організації Українських Націоналістів

II. Розділ

1. Членами Доросту ОУН можуть бути українці(-ки) у віці 8-15 років.

2. Членами Юнацтва ОУН можуть бути українці(-ки) у віці 15-21 років.

3. Членами ОУН можуть бути українці(-ки), яким сповнився 21 рік життя.

4. Кожний бажаючий вступити в ОУН подає до одного з відділів писану заяву з порукою двох дійсних членів ОУН.

5. Новий член протягом шести місяців вважається кандидатом.

10. Обов'язком членів е підлягати приписам Устрою, правильників, постановам і наказам усіх керуючих органів ОУН, ширити ідеологію українського націоналізму, притягати нових членів і своєчасно платити членські вкладки.

III. Розділ

1. ОУН на території України ділиться на 10 Країв.

2. ОУН на чужині ділиться на 10 Теренів.

3. Край ділиться на 5 Округ.

4. Терен ділиться, відповідно до політичних кордонів, на Держави.

5. Кожна Округа й Держава діляться на Відділи.

IV. Розділ

1. Відділ складається з членів ОУН, що перебувають в одній місцевості.

2. Відділ має гурти Доросту і Юнацтва.

3. На чолі Відділу стоїть Управа в складі Голови і двох членів.

4. Голову обирають Загальні Збори Відділу. Членів Управи затверджують Загальні Збори на пропозицію Голови.

V . Розділ

1. На чолі Округи чи Держави стоїть Секретар, якого призначає Провідник Краю чи Терену.

VI. Розділ

1. На чолі Краю чи Терену стоїть Провідник, якого призначає Провід Українських Націоналістів.

VII. Розділ

1. Законодавчим органом ОУН є Збір Українських Націоналістів.

2. Членами Збору є всі Секретарі Округ чи Держав, усі Провідники Країв чи Теренів, усі члени Проводу, всі члени Суду, Головний Контрольний і всі члени ОУН, що виконують ті чи інші самостійні завдання.

VIII. Розділ

1. Виконавчим органом ОУН є Провід Українських Націоналістів.

2. Провід складається з Голови, якого покликає Збір, і вісьмох членів, яких на пропозицію Голови затверджує Збір.

3. Кожний плен Проводу, що стоїть на чолі Референтури, зветься Референтом.

IX. Розділ

1. Фінансово-технічну контролю ОУН переводить Головний Контрольний, якого покликає Збір Українських Націоналістів.

X. Розділ

1. Голова Проводу, Провідники, Секретарі й Голови Відділів мають право накладати кари на членів ОУН.

2. Суд ОУН складається з Головного Судді, якого покликає Збір Українських Націоналістів, і двох членів, яких іменує Провід з-поміж фахово підготованих членів ОУН.

3. Правильник Організаційної Карности встановлює норми дисциплінарної влади керівників і діяльности Суду ОУН.

* * *

Покликання постановою Конґресу Українських Націоналістів з дня 2-го лютого 1929 р., до життя і дії Організації Українських Націоналістів (ОУН) завершило процес об'єднання націоналістичних груп і організацій в одну українську націоналістичну революційно-визвольну організацію.



ОУН з'явилась на політичному овиді не нежданно, ні не виникла вона штучно. Вона зродилась у процесі боротьби найкращих українських патріотів за права української нації, в боротьбі проти ворожої окупації і проти ворожих українській національній справі політичних сил, як наслідок багаторічного шукання найкращих організаційних форм для української революційно-визвольної боротьби. На початку 20-их років стихійно виник ряд окремих націоналістичних організацій, одна з одною не пов'язаних, і то як на українських землях, так і на чужині серед скупчень української політичної еміґрації. Через аналізу причин і факторів, що зумовили невдачу визвольних змагань 1917-1921 років, оті організації прагнули продовжувати національно-визвольну боротьбу єдиноправильним – революційним – шляхом. У здоровому органічному гоні до об'єднання приходить насамперед до злиття трьох націоналістичних груп у Чехо-Словаччині в одну „Леґію Українських Націоналістів”, яка в дальшому процесі об'єдналася з націоналістичною „Групою Української Національної Молоді” в „Союз Організацій Українських Націоналістів” (СОУН). Подібно було теж і на західноукраїнських землях. Студентська націоналістична організація „Група Української Державницької Молоді” та ідеологічні групи, що постали з „Організації Вищих Кляс Українських Ґімназій”, об'єдналися в один „Союз Української Націоналістичної Молоді” (СУНМ). СОУН і СУНМ та УВО, яка остаточно теж; стала на політично-ідеологічні позиції українського націоналізму, злилися врешті в одну Організацію Українських Націоналістів (ОУН).

УКРАЇНСЬКЕ ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В ЧАС ПОСТАННЯ ОУН

В час постання ОУН українське політичне життя визначалося великим партійним розбиттям, розгубленістю і зневірою у власні сили в рядах вчорашніх політичних лідерів, занепадом політичної моралі серед партійних проводів і шуканням опертя на чужі сили. Ці лідери та партійні проводи вставляли ще в свою програму теоретичну вимогу самостійної соборної української держави, та насправді висували плян т. зв. „реальної органічної праці”, що оту вимогу практично перекреслювала. Тоді існували ще різні т. зв „державні центри”, а саме: республіканські „Державний центр УНР” і „Державний центр ЗУНР”, а крім цього ще й монархістично-гетьманський „Державний центр”.

Державні центри

„Державний центр УНР” уважав себе екзильним урядом Української Народньої Республіки та стояв на плятформі Варшавського договору з 1920 р. Інакше кажучи, він проповідував боротьбу за відновлення державної самостійности на осередніх і східніх землях України в формі Української Народньої Республіки, в оперті на Польщу, як союзника, і признання їй за те суверенних прав над західноукраїнськими землями: Галичиною, Волинню, Поліссям, Холмщиною і Підляшшям. Репрезентантом цього центру вважав себе Андрій Лівицький. який по смерті Симона Петлюри проголосив себе його наслідником, прибравши собі титул „Головний Отаман УНР”, а згодом – „Президент УНР”. А. Лівицький, разом із своїми найближчими співробітниками, перебував у Варшаві на „союзницькому” утриманні польського уряду, а в Парижі перебував проф. Олександер Шульгин як міністер закордонних справ екзильного уряду УНР. Там же проф. Ол. Шульгин редаґував головний політичний орган уенерівського „державного центру” – „Тризуб”.

Під Новий Рік 1929 було скликано у Варшаві з'їзд „Українського Центрального Комітету”, що повинен був стати центральним представництвом усієї наддніпрянської еміґрації при „екзильному уряді УНР”. Та на з'їзд прибули представники тільки тієї частини наддніпрянської еміґрації, що перебувала в той час у Польщі, а й з-поміж них коло 20 осіб заявилися проти політики Андрія Лівицького й демонстративно покинули з'їзд. Політику А. Лівицького підтримали ті, хто служив у польській армії чи державній адміністрації, або в якійсь іншій польській інституції.

Проти А. Лівицького і його групи, як репрезентантів наддніпрянської України, виступили зокрема недавні члени Директорії УНР, що перебували в Чехо-Словаччині, а саме: А. Макаренко, Ф. Швець та П. Андрієвський. Вони назвали А. Лівицького узурпатором, який, усупереч законам УНР, самовільно привласнив собі і титул Головного Отамана УНР, і право репрезентувати екзильний уряд УНР. Згадані діячі проголосили себе єдиними законними репрезентантами УНР, з титулу свого членства в Директорії УНР. Для протиставлення намаганням групи А. Лівицького здобути собі підтримку з боку загалу наддніпрянської еміґрації через створений ними „Український Центральний Комітет”, вищезгадані члени Директорії, а особливо А. Макаренко, на переломі 1928/29 рр. заходились творити „Українську Національну Раду Закордоном” (УНРЗ), що мала бути репрезентантом усієї наддніпрянської еміґрації „перед законним урядом УНР – Директорією УНР”.

Крім цього, проти варшавської групи УНР, очоленої А. Лівицьким, виступила так само і празька група ес-ерів: М. ІПаповал, Григоріїв, Ол. Шелухин, С. Русова. Група ця, в противагу двом вищезгаданим „державним центрам”, заходилася в той самий час творити „Народню Українську Раду” (НУР), як „єдине законне і демократичне” представництво всієї наддніпрянської еміґрації.

Продовжував існувати теж „екзильний уряд Західньо-Української Народньої Республіки” (ЗУНР) – д-ра Євгена Петрушевича, хоч авторитет його впав уже майже зовсім – через відвертий перехід на совєтофільську орієнтацію. В Галичині підтримувала його ще тільки невеличка „Українська Партія праці”, з тижневиком „Праця”.

Компромітував уряд Петрушевича й той факт, що недавній міністер закордонних справ цього уряду д-р Степан Витвицький прибув до Польщі, начебто для оборони воєннополонених і в'язнів, і незабаром став з листи УНДО послом до польського парляменту. Склавши посольську присягу на вірність польській державі, д-р Ст. Витвицький тим самим офіціяльно визнав польську окупацію над західноукраїнськими землями. Так само і д-р Осип Назарук, недавній міністер пропаґанди в Уряді ЗУНР, став у пізніші роки проповідником льоялізму супроти польської держави, як редактор наскрізь угодовецької газети „Нова Зоря”, Що виходила у Львові. Врешті д-р Василь Панейко, теж недавній міністер уряду ЗУНР, почав проповідувати москвофільську концепцію „Союз держав східньої Европи”.

Ще один „державний центр” на еміґрації створили гетьманці. Колишній гетьман Павло Скоропадський перебував на еміґрації в Берліні. Його однодумці проголосили, що зречення П. Скоропадського з гетьманату в листопаді 1918 р. було вимушене, а тим самим не важне і тому Павло Скоропадський залишається далі єдиним законним Репрезентантом Української Держави.

Так, отже, існувало в той час аж чотири „державних центрів” на еміґрації, що з них кожен уважав себе єдино „законним”, „леґітимним”, „традиційним”. Та що найгірше, кожен із них проповідував орієнтацію на котрусь із сторонніх сил.

Політичні партії

Такий образ розбиття являли собою й тодішні українські політичні партії.

Найгаласливіша на еміґрації партія ес-ерів (соціял-революціонерів), після того, як її „ліве крило” повернулось до УССР і стало до співпраці з большевиками, черговий раз розбилася. „Революційно-Демократичний Союз” і „Селянська Спілка” ес-ерів самоліквідувались, а на з'їзді партії в 1929 р. обох її лідерів – Шаповала і Григорієва – усунено з проводу. Таким способом соціял-революційна партія розкололася на три частини-групи: Куликівського і Клименка, Шаповала і Григорієва, Богацького і Паливоди. Кожна з тих груп претендувала бути єдиною партією соціял-революціонерів.

Не менше розбитою була і соціял-демократична партія. Особливо велике безладдя в рядах соціял-демократів настало після того, як лідер партії Володимир Винниченко розкаявся був перед большевиками і виїхав до УССР, а потім, уже „розчарований”, знову повернувся за кордон. Тоді-то виник цілий ряд соціял-демократичних „партій”, що на ділі були лише невеличкими (часом лише з двох-трьох членів складеними) партійними групками.

Ідеологічно-організаційний розлам не оминув у той час і гетьманської організації, від якої в 1929 р. відкололася група Полтавця-Остряниці, що проголосив себе „гетьманом”. Та найяскравішим проявом розколу серед гетьманців була публічна заява її дотогочасного ідеолога Вячеслава Липинського про розрив з П. Скоропадським. У цій заяві, написаній у дуже гострому тоні, В. Липинський написав, між; іншим, таке: „Урочисто, як теперішньому, так і будучим поколінням Української Землі заявляю, що ні я, ні мої однодумці з таким „українським монархізмом”, який робиться тепер п. Павлом Скоропадським і його прибічниками у Ванзее, ні в ділах, ні в помислах наших не мали, не маємо і не будем мати нічого спільного. Коли б такий „монархізм” під проводом Павла Скоропадського, чи іншого подібного „гетьмана”, мав колинебудь на Україні появитись, – коли „гетьманцями-монархістами” стануть звати себе люди, в яких довголітня політична розпуста і мандрівки по різних політичних партіях виснажили всю віру, всю ідейність, всю дисциплінованість, товариськість, і оставили в душі лише згарища, повні злоби, заздрости, перфідії і звичок до політичного крутійства, – то заявляю, що такий монархізм буде найгіршою формою правління, яку тільки Україна може мати, і що прокляття за такий монархізм нехай не спадає на мою голову, бо я перед ним остерігав і проти нього боровся”.

Найсильніша галицька партія „Українське Національно-демократичне Об'єднання” (УНДО), після відходу з неї в 1927 році групи радянофілів під проводом В'ячеслава Будзиновського, пережила новий внутрішній конфлікт. А саме: ряди УНДО покинула група Дм. Палієва, яка створила нову партію „леґалістичних націоналістів” – Фронт Національної Єдности (ФНЄ).

Так само і в лоні галицької соціял-радикальної партії (УСРП) відбувалися різні ферменти та внутрішньопартійні розгри. Нову соціял-радикальну партію намагався створити старий радикальний лідер Кирило Трильовський, після відсунення його від впливів у „матірній” партії. На з'їзді цієї останньої в 1929 р. викинено з партії посла до польського сейму Стефанова, зажадавши передання його посольського мандату до диспозиції партії. Відкололася від партії і т. зв. Богордчанська група д-ра Осипа Когута.

Крім цього, в Галичині існувала ще невеличка українська соціял-демократична партія (УСДП), провідними діячами якої були Володимир Старосольський, Володимир Темницький і Лев Ганкевич.

Галицькі партії, головно ж УНДО і УСРП, намагалися поширити свою діяльність і на північно-західні землі (Волинь, Полісся, Холмщину, Підляшшя), що в перші роки польської окупації було ще можливе, і ці намагання увінчалися були спершу деякими успіхами. Та вже незабаром польська окупаційна влада відгородила названі землі від Галичини адміністраційно-поліційним, т. зв. „сокальським”, кордоном і почала практикувати там окрему „реґіональну українську політику”, що практично проявлялася як крайнє угодовство, опортунізм і сервілізм супроти Польщі з боку продажних і безхребетних елементів українського походження. Найяскравішим уосібленням цієї політики був ославлений Петро Певний, лідер „Волинського Українського Об'єднання” (ВУО) і посол до польського сейму, слухняне знаряддя в руках польського адміністраційного кацика на Волині – воєводи Г. Юзефського.

В такій ситуації і за такого стану українського політичного життя по цей бік ризького кордону, а по той – за умов жорстокого тотального поневолення большевицькою Московією осередніх і східніх земель України – оформилась і почала діяти нова українська політична сила: Організація Українських Націоналістів (ОУН).

ОУН і українські леґальні партії

Організація Українських Націоналістів зайняла від самого початку неґативну поставу супроти всіх тодішніх українських леґалістичних політичних партій.

Яка ж причина такої постави: принципова ворожість до кожної іншої політичної партії, як до конкурента, монопартійні та монополістичні тенденції, чи неґативне ставлення до політики тих партій, як виразно шкідливої для української визвольної справи?

Оцінка тодішніх українських леґалістичних партій під польською окупацією зроблена українським революційно-визвольним рухом і висловлена, між іншим, на сторінках офіціяльного органу УВО „Сурма” про тодішній український опортуністичний табір:

„Один із наших письменників недавно писав:

Кожна справді визвольна боротьба – це за кожен раз і в кожному середовищі, де вона повторюється, боротьба безумовна і всеціла, боротьба всіх і всіма силами, словом – боротьба на життя і смерть. Визвольної боротьби пів-засобами, півдорогами і півділами немає, ніколи не було і бути не може.

Але цієї правди не хоче знати опортуністичний табір, що складається з різних політичних груп і партій, які займаються „реальною” політикою, проповідують „органічну працю” та мають „орієнтаційні концепції”. Всіх їх ціхує одна спільна риса: всі вин хотіли б „хитро-мудро, невеликим коштом” – „збудувати Україну”.

І так одні (уенерівці) вже від років проповідують: українці самі не зможуть побороти всіх ворогів, а що більше – навіть самих большевиків; тому ми вступили в союз із поляками і відступили їм західноукраїнські землі; за те польські війська звільнять Велику Україну з-під большевицького ярма, тоді ми там створимо нашу державу, створимо власне військо, а коли окріпнемо – відберемо від поляків Західню Україну; а коли б мали навіть назавжди зрезиґнувати з Західньої України, то це оплатиться за самостійність Великої України.

А другі (гетьманці) кажуть: Росія завелика, щоб її поборола Польща, а тим більше ми самі не зможемо її побороти, та ще й тепер, в стані нашого поневолення. Зате легше є побороти Польщу, тому нам треба жити в згоді з Росією, створити „союз трьох Русей” з монархій московської, української і білоруської під сгептром московського монарха; тоді легко поборемо Польщу, відберемо Західню Україну й так діб'ємося „соборности”; а тоді зможемо зрезиґнувати з союзу з Московщиною, а якщо і ні, то також нічого злого не буде.

А треті (соціял-революціонери) кинули клич: монархії в Роси вже не буде і не є добре, щоб була, бо буде нас гнобити, як давніше гнобила. Зате треба утворити соціялістичну „Ліґу Востока Европи” в союзі з російськими соціялістами; Україна тоді легко відбере свої землі від Польщі, буде соборна і самостійна, бо союз із соціялістами не буде ніякою неволею, а союзом самостійних держав.

Четверті (ундівці) вже давно почали проголошувати: не можемо звільнитися нараз, а лише поступово, етапами. Тому дбаймо ми за галицький загумінок і тут стараймося дістати автономію; тоді ми скріпнемо й наша самостійність прийде автоматично.

А п'яті (соціял-рідикали) кажуть: біда наша не в Польщі, і не в польській державі а в фашистівській диктатурі в Польщі. Коли б не було диктатури, то польський працюючий нарід погодився б з українським працюючим народом. Отже, в Другім соціялістичнім Інтернаціоналі наше спасіння.

Шості (соціял-демократи) додають до того ще й большевицьку диктатуру, як причину неволі на Великій Україні, і також шукають спасіння в ІІ-ім Інтернаціоналі й у світовій демократії.

Сьомі (радянофіли) говорять: ми вже маємо українську державу над Дніпром, а треба на тільки визволитися з-під Польщі. Тому наше спасіння в большевиках, які прилучать Західні Землі до Радянської України, і тоді будемо мати і самостійність, і соборність.

Осьмі (католики Хомишина) заявляють: Радянська Україна – це царство Антихриста, і - „не Рада Амбасадорів, але Провидіння Боже поставило нас, як частину українського народу, під власть польської держави і цьому зарядженню мусимо підчинитися. Хотяй би нас польська держава гнобила і переслідувала, то таки маємо завжди і всюди зазначувати нашу льояльність; наша льояльність має до того стреміти, щоб польська держава
була сильна і забезпечена”. Лише тоді дістанемо автономію, а тоді побачимо.

Що більше, маємо й таких „реальних” політиків (Панейко), які постійно міняють свої орієнтації, в залежності від того, де бачать силу: коли Денікін був сильний, тоді видвигали концепцію злучених держав сходу Европи, отже


союз із білими москалями; коли ж упав Денікін, а большевики закріпили свою владу, то перескочили до радянофільської орієнтації; коли ж із большевиками почало бути „не теє”, тоді давай проповідувати територіяльну автономію під Польщею.

Але мали ми ще ліпший випадок: один і той самий „реальний” політик редаґував „Діло” і проповідував „самостійність і соборність” та принципіяльну політику, а заразом, із одного боку, через В. Бачинського вів угодово-польонофільську політику, а з другого боку – редаґував радянофільські „Нові Шляхи” та разом із большевицьким консулем ширив радянофільство.

Отака-то „реальна політика” – сидження на двох, а то й на трьох стільцях, щоб і „капитал пріобресті і невінность соблюсті”, – розуміється, до нічого путнього не може довести не тільки тому, що навіть самі ті протилежні концепції взаємно виказують свою абсурдність і нереальність, отже засуджують себе взаємно, – але й тому, що кожна поодинока група з табору „реальної політики”, а то й навіть поодинокі „реальні” політики самі себе неґують, коли проповідують одне, а роблять зовсім щось протилежне, або коли нині роблять одне, а завтра щось друге – протилежне.

Ми вже навіть не говоримо про те. що всі ті „концепції” „реальної” політики не мають ніякої об'єктивної вартости, бо ані поляки не думають про створення України над Дніпром (доказом на що є хоч би похід ляхів на Київ 1920 р., ризький мир і пакт неаґресії, абстраґуючись від давньої історії і теперішньої політичної думки польських провідників); ані не думають вони про ніяку автономію на Західній Україні (доказом чого є „пацифікація” з цілим дотеперішнім винищуючим режимом згідно з пляном „на зніщенє Русі”); ані російські монархісти не думають про самостійну Україну (доказом цього є не тільки стара монархія, але й поведінка „чорної сотні” на Україні за часів гетьмана Скоропадського та воєнна акція Денікіна на Україні); ані російські демократи й соціялісти не думають про самостійну Україну (доказом на що є російські правительства за часів Центральної Ради, що навіть на автономію не хотіли дати згоди); ані большевики не „будують” українську державу і не думають принести волі західній Україні (доказом є Соловки, комуністична партія і ризький мир); ані Другий Інтернаціонал не дасть нам спасіння (доказ – рішення його про непорушність польських державних границь і засудження ним усякої революційної і повстанчої акції в совєтському Союзі)”.

Оця стаття дає ясну відповідь на питання, чому ОУН зайняла вороже становище до всіх тогочасних леґалістичних українських партій. Без-компромісово самостійницька революційно-визвольна політика ОУН була рішучим і цілковитим запереченням угодовецько-опортуністичної політики леґалістичних партій. Політика цих партій була наскрізь шкідливою для української визвольної справи, через підривання в народі віри у свої власні сили та через пропаґанду примирення з ворогом і рабством.

Не можучи до цього признатися, оті партії обвинувачували ОУН у монопартійних тенденціях. Проте ж з історичної перспективи добре видно, що політика ОУН була абсолютно правильною і для української визвольної справи единоспасенною.

ВІДГОМІН НА СТВОРЕННЯ ОУН

Як прийняли постання ОУН українські партії

Різні українські політичні партії, що існували раніше, чи існують ще й тепер, завжди закидали Організації Українських Націоналістів нетолерантність супроти цих партій. Як же ж вони самі прийняли факт постання ОУН?

Загально кажучи, постава всіх тих партій супроти ОУН була крайнє неґативна. Найбільшу ворожість супроти ОУН виявив табір уенерівців, очолений Андрієм Лівицьким. Офіціоз цього табору „Тризуб” постійно нападав на ОУН неперебірливою лайкою. І так, в числі за 24 лютого 1929 р. „Тризуб” написав про створення ОУН наступне:

„На протязі останнього року з окремих еміґрантських течій щодо самореклями рекорд побив нововиявлений Провід Українських Націоналістів у своєму органі „Розбудова Нації”. Розуміється, ми не такі наївні, щоб вірити цілому тому реклямному галасуванню, яке утворюють біля своєї націоналістичної фірми її власники, але за еміґрантських умов і саморекляма може вплинути на переоцінку питомої ваги даної політичної течії... Хто є вони, ті панове націоналісти з-під знаку Проводу, які оповіщають свій виступ на громадську арену з таким галасуванням? Перегортаємо їх орган „Розбудова Нації”. Вони хотять собі засвоїти два ймення – ім'я представників молоді й представників новітнього націоналізму. Думаємо, що ні на перше, ні на друге панове з Проводу не мають права... Через що власне групка людей, що назвала себе „Проводом”, сміє брати на себе претенсії бути єдиним репрезентантом українського націоналізму?”

„Тризуб” у числі за 5 травня 1929 р. дав таку оцінку програми ОУН:

„Такі наміри націоналістів, як удержавлення лісів і обмеження продажу лісів явно викривають етатські нахили наших майбутніх диктаторів. Яка ж тоді лишається ріжниця у методах в порівняні з большевизмом? Так само на большевицький манер збираються націоналісти збудувати і соціяльну базу влади ... Очевидно, було б ніяково говорити серйозно про програму і партію націоналістів. Є лише певна група з певним настроєм... Дійсно, приглядаючись до того, хто в „Розбудові Нації” виробляє і творить ідеологію Проводу, хто належить до складу його, приходиш до висновку, що при тих умовах годі говорити про можливість витворення чогось нового, єдиного, що з'єднувало б людей в певну ідейну цілість”.

Неґативно поставився до ОУН також і гетьманський „Державний центр”. Орган гетьманців „Січ”, що появлявся в Чікаґо, подав у числі за 15 квітня 1929 р таку інформацію:

„В чеській Празі зав'язалася недавно з українських інтеліґентів на еміґрації дуже цікава організація. Та організація назвала себе „Організацією Українських Націоналістів”. Бідні українські „націоналісти” змагають до зміни теперішнього державно-політичного стану шляхом „національної революції” (без того, очевидно, ніяк не обійтися!) і до зміни внутрішніх економічно-суспільних умов шляхом послідовних реформ (пощо реформ, коли большевики вже їх зробили і ті „реформи” беруть наші бідні націоналісти в свою програму)... Та організація назвала себе „Ліґою” або „Організацією Українських Націоналістів” здається тому, що її члени вважають, що ніде на світі нема ніяких других націоналістів”.

У цьому ж часописі, числі за 1 червня 1929 р., читаємо, між іншим, таке:

„Тим „героєм”, що валив Українську Державу і приїхав аж сюди з порадами про потребу „вічної революції” на Україні, єсть бувший полковник нещасливих українських „Січових Стрільців” – п. Євген Коновалець. Замість помолитися Господу Богу, замість вдаритися в груди і сказати: „Боже, милостив буди мені, грішному” та просити у Господа прощенія за окаянні літа з р. 1918, сей „герой” вибрав іншу дорогу, вірний засаді „вічного революціонера”. Він оснував у Чехах в спілці з такими другими героями, що їх дух „рветься до бою”, своєрідне Товариство або „Леґію Українських Націоналістів”. Наші свідомі робітники вже розуміють, в чім діло, і не тільки не виявляють українським „вічним революціонерам” своєї симпатії, але навпаки – відвертаються від них з погордою, бо знають і розуміють, що вони завалили в р. 1918 Українську Гетьманську Державу і так віддали її в руки Ляха, Москаля і Румуна. Отож, ще раз повторяємо, що даремні й пусті є кличі українських „вічних революціонерів” так довго, доки вони не признають одної правної української гетьманської влади, хоч вона, завдяки їх юдиній роботі, сама нині на вигнанні”.

„Соціял-Демократ”, що появлявся в Празі під редакцією Ісаака Мазепи та Панаса Феденка, інформуючи про ОУН, побив усі рекорди пресової вульґарности. Ось кілька прикладів політично-журналістичної культури українських соціял-демократів:

„Лямпові революціонери”, „недобросовісні політиканти”, „анархісти” і „революціонери” з УВО, в „самозакоханому засліпленні”, „підняли рев” (і створивши ОУН, висунули) „глибокопримітивні ідеї нашого т. зв. українського націоналізму”. „Ці панки, граючись у диктатуру, спекулюють на крові й муках свого народу”. „УВО своїми саботажами працювала на Пілсудського”, програма дії ОУН проти окупантів – це „дитячі змови”, а революційні методи боротьби – це „простацькі, наївні методи політичного примітивізму”.

Взагалі, вся заплянована революційна діяльність ОУН, в оцінці українських соціял-демократів, – це „злочинна безвідповідальність отаманів”, а революційно-визвольна тактика – це „тактика тореадора: роздразнити бугая і придивлятися збоку, як він рогами своїми поре черево шкапи”.

Орган „екзильного уряду ЗУНР” – „Український Прапор”, в числі за 15 квітня 1929 р., повідомив про постання ОУН так:

„Провід Українських Націоналістів, себто жмінка молодих, шукаючих життєвого примінення людей, переважно петлюрівців, що під проводом отамана Коновальця на Конґресі у Відні і собі склеїла щось у формі диктатури, і стоячи зрештою ідейно недалеко від уенерівців варшавського толку, утворила свою філію за кордоном під кличем „чистого націоналізму”.

„Діло”, орган УНДО, в числі за 4 квітня 1929 р., дало таку оцінку:

„Якщо націоналісти проти партійництва, то вони мусять здати собі справу, що зорганізувавшись, вони стали не чим іншим, а новою українською політичною партією, тільки партією фашистівського покрою”.

А в звідомленнях про 3-ій З'їзд УНДО подано слова одного з доповідачів:

„Від націоналістичних елементів нічого позитивного для національної політики в нинішніх часах надіятись не можна. Вони самі не знають, до чого вони зміряють. Але шкодити вони можуть”.

Подібно, як „Соціял-Демократ”, лайкою та інсинуаціями привітав новостворєну ОУН також і „Громадський Голос”, офіціоз галицьких соціялістів-радикалів, прозиваючи українських націоналістів „фашистами”, „організацією попобичівських паничиків” та „спекулянтами на безпросвітності робочого люду”.

Так ото привітали ОУН тогочасні українські політичні партії.

Большевики про створення ОУН

Постання ОУН привернуло до націоналістичного руху пильну увагу большевицької пропаганди і партії в УССР, а також; її експозитури на Західноукраїнських землях – КПЗУ. І так, харківський „Більшовик України” (ч. 7-8, за 1929 р.) вмістив статтю М. Мотузка п. н. „Зовсім нового типу українці”, в якій, між іншим, написано таке:

„Слабкі організаційні ресурси молодого українського фашизму не дають одначе підстав легковажити потенціяльні можливості його, як певної активної націоналістичної концепції. Створюючи в умовах еміграції лише свою „Ударну групу”, прихильники молодого українського фашизму за певних умов можуть іноді мати впливи значно більші, ніж; би то дозволяли йому його організаційні дані. Ідеологічний натиск фашизму може за певних умов виявлятися на деяких ділянках нашого життя. Елемент деструктивний, хоч орган українських фашистів і має назву цілком конструктивну – „Розбудова Нації”.

На реальність відміченого в тій статті „впливу націоналістів на наше життя”, себто на життя українського народу під большевицькою окупацією, звернув увагу також і Ф. Голуб у своїй книжці „ ЛКСМУ в культурно-національному будівництві”, що її видало „Державне Видавництво України” (ДВУ) в Харкові 1929 р. Цитуємо:

„З одного боку бачимо український націоналізм, що соціяльним представником його є куркуль та прошарки української інтеліґенції, які з ним зв'язані; тут відбувається шалена боротьба в різних формах за вплив на молодь. Український шовінізм зокрема морально підтримують і допомагають йому уламки націоналістичної еміґрації за кордоном. Це є, так би мовити, духовно-ідейні отці... Якби комсомольські організації досить добре провадили роботу в справі українізації, не доводилось би натрапляти на факти; утворення ворожих нам організацій, або принаймні їх було б дуже мало. Наприклад, по селах Берещівка, Скипка і Нападівка Липовецького району, Вінницької области, створено оформлену організацію молоді під назвою і НПВУ (Народня Партія Визволення України). Угруповання хотіло зв'язатися з українською шовіністичною організацією дорослих і добитись скинення радвлади. Можна послатися ще на таке явище, як створення ворожої нам групи молоді в Березніговатському районі, Херсонської округи, керівником якої був колишній комсомолець. Такі явища настирливо сигналізують для ЛКСМУ про певну небезпеку в боротьбі за молодь”.

Подібним тоном вдарила на сполох теж „Пролетарська Правда”. І так, наприклад, у 39-ім числі цієї газети, з датою: Київ, 20. 6. 1929 р., в статті М. Харитонова „Клясова боротьба на ідеологічному фронті” читаємо таке:

„Із плятформою автора „проблеми української економіки”, звісно, цілком згодні закордонні українські націоналісти типу Донцова... Історична ділянка ідеологічного фронту на протязі останнього року теж характеризується чималим пожвавленням і активізацією ворожої ідеології. Закордонні українські фашисти в своїй „прогнозі” щодо процесів, які нібито відбувається на Радянській Україні, покладають свої надії на ту, як вони кажуть, на „нову провідну верству” з кіл радянської української інтеліґенції, що своєю психологією стоїть найближче до заможнішої, дрібновласницької селянської маси й що має стати „основою майбутньої національної державности” ... Наведена концепція українського історичного процесу користується чималим впливом серед декого з українських істориків-марксистів, а також і серед частини наукової молоді, що працює в галузі української історії... Проти ворожого ідеологічного фронту, що організує і скупчує проти нас свої сили, конче треба протиставити добре згуртований, войовничий марксо-ленінський фронт”.

Отож, алярмуючи про небезпеку для большевиків від ідейно-політичного наступу українського націоналізму, організаційно очоленого ОУН, большевики зразу ж усякими способами намагаються компромітувати український націоналістичний рух перед очима українського населення УССР. З цією метою вони вперто й послідовно прагнуть насамперед причепити українським націоналістам ярлик „фашизму”. Довгорічна большевицька пропаґанда проти італійської фашистівської партії, за її рішуче ворожу поставу супроти комуно-большевизму, спромоглася надати назві „фашизм” неґативного змісту, утотожнили його з поняттям антинароднього, терористично-диктаторського, буржуазно-ретроґрадного руху. Тому називаючи українських націоналістів „фашистами”, большевики хотіли викликати ворожість і погорду до них з боку українських народніх мас.

Прикладом большевицького фальшування ідеології, програми та політики ОУН є хочби така „замітка” в харківському „Більшовику України” (ч. 7-8, за 1929 р.):

„Українському фашистові раптом Варшава здається значно симпатичнішою, ніж Москва. Чому так, невідомо, – але в програмово-декляративному числі органу „Проводу Українських Націоналістів” стоїть цілком ясно, що Москва „є більш небезпечного для України”. Що більше, редакція „Розбудови Нації” дала повну амнестію польонофільській позиції Петлюри. Ні, таки снуються укр-фашистівські нитки на Варшаву. „Провід Українських Націоналістів” є кубло інтервентів”.

Як бачимо, цитуючи з „Розбудови Нації” вислів, що Москва є для України грізнішим ворогом, ніж Варшава, большевицька пропаґанда твердить, що ОУН є союзницею Польщі, з допомогою якої вона хотіла б знищити большевицький режим в УССР.

На іншому місці той же „Більшовик України” пише: „Члени „Проводу” в своїм центральнім органі не криються з тим, що основою їхньої „держави” має бути „верства земельних власників”, себто рештки старої шляхетської, дворянської верстви. Хоч форма влади, за словами наших фашистів, і не має вирішального значення в державному будівництві, але ми бачимо, що тут ходить не про що інше, як про режим монархії. В ч. 4. „Розбудови Нації”, на стор. 128, наші теперішні фашисти з кольосальним запалом боронять репутацію не кого іншого, як гетьмана Павла Скоропадського”.

Отож, за твердженням большевицької пропаґанди, українські націоналісти з ОУН – це „фашисти”, „реставротори шляхетчини та дворянства” і „оборонці гетьмана Павла Скоропадського”. Фальш такої пропаґанди більш, ніж очевидний.

Таке становище супроти ОУН зайняли й західноукраїнські вислужники большевиків. У постановах „II. Пленуму Центрального Комітету Комуністичної Партії Західньої України” (ЦК КПЗУ) читаємо, між іншим, таке:

„Треба також підкреслити посилену антирадянську діяльність груп фашистівських націоналістів, що гуртується навкруги празького місячника „Розбудова Нації”. Мнимо непримиримі націоналісти з групи Коновальця на ґрунті антирадянських плянів знаходяться в одному фронті з польським фашизмом і в щораз більшій мірі будуть примушені підлягати його команді...

„Ця група українського фашизму стремиться створити організацію, яка б здобула собі визначний вплив на організації української буржуазії в краю.

Спеціяльну увагу група „Розбудови Нації” звернула на молодь, організуючи „Союз Української Націоналістичної Молоді”, опановуючи „Пласт”, добуваючи впливи в українських студентських корпораціях і навіть пробуючи закладати гуртки серед української ремісничої і робітничої молоді”.

Отже, така ж сама свідомість грізної небезпеки для большевизму з боку українського націоналізму, і таке ж саме таврування „фашистами” та підсовування українським націоналістам – польонофільства.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ СУПРОТИ ФАШИЗМУ І ГІТЛЕРИЗМУ

Московські большевики та інші вороги України, а впарі з ними й українські опортуністичні партії намагалися причепити українському націоналізмові, особливо ж Організації Українських Націоналістів, ярлик „фашисти”, а згодом ще й „гітлерівці” – з метою принизити український націоналістичний рух і представити його як безкритичне наслідування чужих зразків, як пересаджування на український ґрунт чужих назадницьких політичних доктрин, і авторитарних організаційних форм.

Що це робили і роблять далі вороги України, то в тому немає нічого дивного. Аджеж ці вороги подекуди ще й досі намагаються заперечувати навіть саме існування української нації, мовляв, усе це „видумка” такої чи іншої чужої політичної потуги. Зате ж дуже жалюгідним явищем є те, що й українські політичні опортуністи не раз підспівують в один голос із ворогами України, називаючи український націоналістичний рух „фашистівським”, чи „гітлерівським”. Якщо ж уже мова про наслідування кимось з українців чужих зразків і прищеплювання на наш ґрунт чужих доктрин, то цей закид можна зробити тільки на адресу українських соціялістів всіх мастей і відтінків. Це ж вони виводять свої програми не з української духовости і традиції, а з вчення Маркса, Леніна, Плеханова, чи іншого чужинецького вчителя соціялізму.

А все ж таки цікаво, яке становище зайняла Організація Українських Націоналістів супроти фашизму й гітлеризму?

В час постання ОУН італійський фашизм під проводом Беніта Муссоліні мав уже за собою кілька років існування і діяльности, позначеної дуже серйозними досягненнями в політичній, економічній та соціяльній ділянках життя італійського народу. В критичні дні після першої світової війни фашистівський рух врятував Італію від комуністичної анархії, що почала була заливати країну. Перебравши в свої руки владу, фашизм запровадив лад і порядок, опанував важку повоєнну господарську кризу і привернув народнім масам патріотизм та дисципліну.

Ці наявні успіхи італійського фашизму привернули до нього увагу політиків, економістів та соціологів, а то й простих людей у всьому світі. Будучи не лише декляративно, але й на практиці безкомпромісовим ворогом комунізму та соціалізму, фашистівський рух здобув собі симпатію в їх противників. Комуністи та большевицька Москва визнали фашизм своїм смертельним ворогом. Аджеж якби не фашизм, то комуністи були б опанували Італію, і вже в перші повоєнні роки вона була б стала большевицькою випадовою базою для опанування Европи й Африки.

Не диво, що й серед українських націоналістів, безкомпромісових противників комуно-большевизму, італійський фашизм, як антикомуністичний рух, викликав симпатію, а як новий соціяльно-політичний та економічний рух – зацікавлення. Проте вони вважали його витвором чужого духа, непридатним для прищеплювання на український ґрунт.

ОУН чітко з'ясувала своє ставлення до фашизму, як ідеології, на сторінках свого офіціозу „Розбудови Нації” (ч. 8-9, за серпень-вересень 1929 р., стор. 262):

„У десятий рік після закінчення світової війни хто не чув про фашизм? Він притягає до себе увагу не тільки політиків, його противників, але й найшов широкий розголос, а навіть став модною назвою серед широкої публіки, хоч вона не завжди знає його суть. Ним стали цікавитися і люди науки; постали навіть інститути для вивчення фашизму. Про нього з'явилося вже немало спеціяльних публікацій різними мовами, крім української, в якій досі маємо тільки окремі статті про ті чи інші прояви.

„Тим часом і для нас далеко не зайвим є мати цілісну уяву, хочби тільки в стисло конспективнім огляді, цього нового й своєрідного політичного й соціяльно-економічного явища, бодай в основних його ідеологічних і практичних проявах.

„З надісланих праць даємо насамперед можність п. проф. О. Мицикові передати свої погляди про фашизм, який автор розглядає в процесі його розвитку – від початків до сьогоднішнього стану.

„Заразом зі свого боку підкреслюємо невмісність назви „фашизму”, якою охрестили український націоналізм його противники. Фашизм – це рух державного народу, це зроджена на соціяльнім підкладі течія, що змагалася за владу у власній державі. Український націоналізм – це рух національно-визвольний, завданням якого є боротьба за державність, до якої має повести найширші маси українського народу. А тому українського націоналізму не тільки-що не можна утотожнювати з італійським фашизмом, але навіть не можна до нього надто приподібнювати. Тим більше не можна приподібнювати українського націоналізму до тих соціяльно й політично реакційних течій інших державних народів, що їх охрещено рівнож „фашизмом”, назвою зрештою невідповідною, коли візьмемо хочби на увагу те, що сам Муссоліні сказав: „Я тверджу, що в чужині є неможливо наслідувати Фашизм, тому що є там інші історичні, географічні, господарські й моральні умовини”.

Цю останню глибоку різницю між італійським фашизмом і українським націоналізмом чітко підкреслено й у черговій статті про фашизм, пера Є. Онацького, вміщеній на сторінках „Розбудови Нації” (ч. 12, за грудень 1929 р.):

„Зміст тої ріжниці полягає в тім, що фашизм зродився і переводив цілу свою акцію з межах власної держави, в опозиції до власного уряду, на власній національній території, і мав на увазі не створення якоїсь нової Держави, але лише відмолодження, перетворення старої. Тим часом український національний рух має перед собою займанські уряди, не має ніякої національної держави й головні його представники перебувають навіть на чужій території. Вже сама ця ріжниця є настільки істотна, що вона потягає за собою цілу низку важливих відмін у тактиці і в діяльності відповідних угрупувань. Ця ріжниця ще більше поглибилася з того часу, як італійський Фашизм прийшов до влади й почав користуватися для своїх цілей державним апаратом, вживаючи тої зброї, якої так охоче вживали і вживають проти нас наші вороги, що володіють державним апаратом на наших землях. Більше того, ця типова зброя державних переможців у кожній горожанській війні зробилася для ліберальної преси цілого світу і для цілої низки псевдофашистівських урядів та організацій ніби найбільш характеристичною для фашизму, тим часом, як вона є типова і для большевизму, і для російського автократизму, і для польської „соціялістичної” пілсудчини”.

До тих ясних заяв треба додати ще факт, що ідеологія українського націоналізму – прийнята Організацією Українських Націоналістів за свою і покладена в основу її програми – оперта виключно на тисячолітній державницькій традиції українського народу. ОУН не з'явилась неждано, а постала через органічне об'єднання українських націоналістичних і революційно-визвольних організацій, які виникли в той час, коли фашизм був ще лише в пеленках і ніхто з українців ним не цікавився. З того всього ясно, що тільки неук, або злобний ворог чи політичний противник, який не гидує свідомим фальшуванням правди, може називати українських націоналістів „послідовниками фашизму”.

Ще більшою нісенітницею є твердження ворогів і противників українського націоналізму про те, що ідеологія і програма ОУН – це „копіювання німецького націонал-соціялізму”.

В час постання Організації Українських Націоналістів німецький націонал-соціялізм був ще лише дрібною, для українців майже зовсім невідомою партією, однією з багатьох інших. Гітлерівська партія починає привертати до себе увагу щойно в 1931 р., як замітніша нова політична сила Німеччини. В „Розбудові Нації” починають появлятися інформативні статті про гітлерівську партію щойно в 1932 р., отже аж на четвертому році існування і боротьби ОУН. Отже, закид на адресу ОУН про ідеологічно-політичне чи програмове наслідування гітлерівців – це очевидна нісенітниця. Такою ж самою нісенітницею є ворожі інсинуації про „політичне пов'язання” Проводу ОУН чи навіть усієї ОУН з гітлерівською партією.

У відповідь на згадані ворожі наклепи. Провід ОУН опублікував у „Розбудові Нації” (ч. 11-12. за листопад-грудень 1931 р.) таку заяву:

„Від хвилини, коли організований український націоналістичний табір зайняв відповідне місце в теперішній українській дійсності, як активний чинник боротьби українського народу за відновлення Самостійної Соборної Держави, почали проти нього завзяту й щодо способів неперебірливу акцію уряди, суспільність та преса тих держав, що окупували українські землі. Поруч із насильствами та нищенням українців на окупованих ними українських землях, окупанти почали вживати ще одного способу – провокації.

„Мета тих провокацій полягає в тому, щоб викривити справжній зміст націоналізму та скомпромітувати його в опінії українських мас, а тим самим убити їхню віру в непереможну силу ідей українського націоналізму та тих методів боротьби, якими він послуговується для виборення волі Україні. Попри це намагаються окупанти представити український націоналістичний рух у шкідливому освітленні перед чужинцями.

„Зокрема комуністична Москва змальовує український націоналістичний рух як ворожу інтересам українського працівного люду „фашистівську” акцію, що перебуває на услугах Польщі та міжнароднього капіталу. Натомість Польща окреслює український націоналізм як німецьку або большевицьку авантюру, що загрожує мирові Европи.

„Останніми часами польська й большевицька преса, інспірована своїми урядами, почала з особливою впертістю й безоглядністю ширити різні злобні провокації про Організацію Українських Націоналістів та її Провід, а ті провокативні вістки почала повторювати й чужинна преса. Зокрема в одному випадку, для надання більшої правдоподібности своїм провокаціям, використала ворожа (і польська, і большевицька) преса факт уміщення в українському часописі „На Сторожі”, що видається в Софії, Болгарія, статті про німецьких націонал-соціялістів, при чому названо той часопис націоналістичним органом.

„Провід Організації Українських Націоналістів подає до відома наступне:

1. Останні вістки ворожої преси є наскрізь брехливі. Провід ОУН від самого початку своєї діяльности станув на ідеологічні, політичні та тактичні позиції активної боротьби проти окупантів українських земель – Москви і Польщі – та з тих позицій ніколи не сходив і не думає сходити. Тему зокрема й вістка про якісь ніби зобов'язання Проводу Українських Націоналістів супроти німецьких націонал-соціялістів провокативно протирічить загальнознаним та непорушним засадам політики Проводу.

2. З часописом „На Сторожі” Провід ОУН не мав і не має нічого спільного, а тому не може нести ніякої відповідальности за зміст статтей, які там появляються.

3. Ця нова хвиля ворожих провокацій проти українського націоналізму є з одного боку виявом слабости ворогів українського народу, а з другого – зросту революційних настроїв серед українських мас на окупованих територіях, як також активізації української справи взагалі в світі.

4. Провід ОУН заявляє, що на всякі дальші провокації відповідати буде не спростовуванням їх, але посиленням наступу організованого націоналізму”.

Цю свою заяву про ставлення українського націоналізму до німецького націонал-соціялізму підтвердила ОУН на початку другого десятиліття своєї боротьби ділом. А саме: в час окупування України німцями якраз ОУН була тією єдиною політичною силою українського народу, яка відверто виступала сама й закликала весь український нарід до політичної і збройної боротьби проти німецьких націонал-соціялістів.

КЛІТИНИ ОУН НА ЧУЖИНІ

У висліді створення єдиної Організації Українських Націоналістів, всі українські націоналістичні організації, які існували на чужині, повинні були самоліквідуватися й перетворитися в клітини ОУН.

В Устрої ОУН, ухваленому Конґресом, передбачено такі самі організаційні форми для мережі ОУН на українських землях, як для мережі ОУН на чужині. Але умови для існування та дії української націоналістичної організації на українських землях були цілком інші, ніж на чужині, і тому швидко виявилося, що й організаційні форми обидвох частин єдиної організації мусять бути цілком різні.

Злиття та переорганізування окремих націоналістичних організацій в єдину ОУН на теренах Чехо-Словаччини, Австрії, Німеччини та інших середньо- і західньо-европейських країн пройшло без будь-яких затримок. Управа Союзу Організацій Українських Націоналістів негайно передала свої компетенції ПУН-ові і Союз перестав існувати. Вслід за цим відбулося ліквідаційне засідання Генеральної Ради Леґії Українських Націоналістів, на якому прийнято й опісля опубліковано в „Розбудові Нації” (чч. 3-4 за березень-квітень 1929 року) таку постанову:

„Леґія Українських Націоналістів вже при своєму заснуванні зрозуміла, що український націоналізм повинен виступити як окремий політичний чинник у житті Української Нації, що він не може бути мовчазним у питаннях життя та благобуту нації, що він не сміє бути пасивним у визвольній боротьбі. Леґія рівнож зрозуміла, що цю політичну мету націоналізм може осягнути не обмеженням себе на плеканні національного почуття, а політичною роботою. Леґія вже тоді зформулювала політичну плятформу, яка в засаді покривається з плятформою, що її ухвалив Конгрес Українських Націоналістів.

Уважаючи, що лише напруженням усіх своїх сил Українська Нація зможе здобути власну Державу, Леґія почала працю в напрямі сконсолідування українських політичних чинників у формі утворення Українського Національно-Політичного Об'єднання. Однак, переконавшись у ході праці, що політичні партії не можуть прийти до згоди з уваги на ідеологічне розходження, а зокрема соціяльного порядку та політичної тактики і в наслідок того вони далі будуть себе поборювати, – ЛУН добачала порятунок національної справи в об'єднанні якнайширших кіл активних працівників на засаді визволення з-під влади окупантів і забезпечення інтересів усіх верств нації та в охопленні їх єдиною організацією націоналістів.

У змаганні до цього було необхідне злити в одне ціле всі організації та угрупування українських націоналістів. Першим кроком у цьому напрямку було створення Союзу Організацій Українських Націоналістів. Довершенням започаткованої справи мало бути скликання Конгресу Українських Націоналістів, у підготові якого ЛУН взяла жваву участь.

Ця праця приходить до великого успіху. Від 27 січня до 3 лютого 1929 року відбувся Конґрес, у якому, поруч членів інших націоналістичних організацій та поодиноких націоналістів, беруть визначну участь члени ЛУН.

Конґрес прийняв вирішення в усіх питаннях ідеології та політичної плятформи, як також ухвалив устрій Організації Українських Націоналістів. Члени поодиноких націоналістичних організацій, що брали участь у Конґресі, від імени своїх організацій задекларували прийняття Устрою. Те саме зробили й члени ЛУН.

Таким робом постала єдина Організація Українських Націоналістів, що тепер охоплює цілий організований рух українських націоналістів.

Генеральна Рада Леґії Українських Націоналістів на засіданні 26 лютого і 2 березня 1929 року підтвердила постанови Конґресу й задекляроване її представниками прийняття Устрою ОУН та з радістю прийняли до відома здійснення одного з поставлених перед собою завдань.

Переносячи решту завдань, що стоять перед українськими націоналістами, на ОУН, Генеральна Рада ЛУН закликає дотеперішніх членів ЛУН до дальшої невтомної праці вже в рядах ОУН і бажає їм найкращих успіхів.

У Празі, 2 березня 1929 року.

Д-р Дмитро Демчук, голова.


Інж. Ярослав Герасимович, секретар”.

Подібні постанови прийняли також управи Групи Української Національної Молоді, Союзу Українських Націоналістів та інші, а тому від квітня 1929 року на території середньої і західньої Европи почали існувати й діяти відділи ОУН, як клітини єдиної української націоналістичної організації. Так постали відділи ОУН у Чехо-Словаччині – в Празі, Подєбрадах, Брні, Ліберці, Пшібрамі та в інших містах скупчення української еміґрації; у Франції – в Парижі, Шалеті, Омекурі, Крезо; у Бельґії – в Брюсселі, Льєжі; у Німеччині – в Берліні; в Австрії – у Відні; в Люксембурзі – в Еш; в Італії – в Римі та в інших місцевостях.

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка