Петро Мірчук нарис історії організації українських націоналістів



Сторінка5/32
Дата конвертації31.03.2017
Розмір9.87 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32
------------------------------------------------------------------------

[1] Дивись: Акт обвинувачення з варшавського процесу ОУН, стор. 45.

[2] Полк. Є. Коновалець: «Причинки до історії української революції», стор. 42-43.

[3] «Трагедія Галицької України. Матеріяли про польську інвазію...» Вінніпеґ; 1920 р.; «Крівава книга», Відень 1919 р.

[4] На тему вбивства полк. Юрка Отмарштайна, колишнього старшини Січових Стрільців, члена команди Зимового Походу й першого головного організатора УВО на західньоукраїнських землях, велась у 1920–30-их роках на сторінках української еміґрантської преси широка полеміка. Полк. Ю. Отмарштайна вбито скрито під час відвідування ним воєннополонених українців у польському таборі. В брошурі «Хто вбив полк. Отмарштайна?», виданій у Празі 1933 р., полк. Р. Сушко на підставі зібраних ним документів обвинуватив у цьому вбивстві М. Чеботарева, шефа політичної поліції уряду УНР, організатора й виконавця розстрілу полк. П. Болбочана. Обороняючись перед тим прилюдним обвинуваченням в убивстві полк. Отмарштайна, Чеботарев скерував обвинувачення проти полк. Р. Сушка. У відповідь на це, сотн. Г. Рогозний опублікував нові, ним зібрані, документи окремою книгою п. н. «До тайни вбивства полк. Ю. В. Отмарштайна» (Чернівці, 1934 р.). Подібно, як полк. Р. Сушко, сотн. Г. Рогозний рішуче твердить, що організатор скритовбивства на особі полк. Отмарштайна – це М. Чеботарів.

[5] За даними З. Книша П. Бакович був кадровим референтом в Крайовій Команді УВО, а Крайовим Комендантом став по виїзді Коновальця полк. А. Мельник (див. «Власним руслом», Вид. «Срібна Сурма», Торонто 1966, ст. 36-42).

[6] „Охлапи” (польське слово) – покидьки, рештки.

[7] „Український Скиталець” ч. 20.

[8] Про таємний виїзд полк. Коновальця з Галичини за кордон восени 1922 року, існують дві версії.

Одну версію обширно переповідає 3. Книш у книжці „Власним руслом” на сторінках 131-135, на основі свідчень сотн. Дмитра Герчанівського, що мав завдання організувати цю втечу. За свідченням Герчанівського, полк. Коно-валець після переховування по конспіративних квартирах під час поліційної нагінки, мав би виїхати на підроблені документи з головного двірця у Львові разом з Володимиром Целевичем в супроводі п-і Терлецької, доньки о. Лопатинського, і п-і Майковської, адміністраторки „Діла”. Товариство жінок було потрібне на те, щоб відвернути підозріння поліції і тому теж група, удаючи поляків, розмовляла з собою по-польськи. Д. Герчанівський завів Полковника до зарезервованого переділу поїзду, що їхав до Варшави, і за кілька днів одержав вістку про щасливий переїзд кордону.

Ця версія не покривається з свідченням д-ра Мирона Коновальця. Брат Полковника подає, що восени 1922 року, в часі арештів, поліція, шукаючи за членами Начальної Колеґії УВО, прийшла була на помешкання полк. Коновальця у Львові, при вулиці Тереси 34, але не застала його дома. Довідавшися про це, композитор Михайло Гайворонський, не зважаючи на стан облоги, що забороняв нічний рух без окремих перепусток, пішов вночі пішки до села Зашкова, віддаленого 18 клм. від Львова, знаючи, або догадуючися, що Полковник перебував тоді у своєї родини, щоб остерегти його перед небезпекою. Виїзд до Данціґу, куди не треба було пашпортів з візами, зорганізував йому адвокат д-р Степан Федак. Він умовився з знайомим йому залізничником-українцем, на прізвище Курпан, і цей перевіз полк. Є. Коновальця в тягаровому поїзді з підльвівської станції Клепарів, або Брюховичі, до Варшави, а звідти Полковник поїхав особовим поїздом до Данціґу на підроблені документи. Головна станція у Львові і особові поїзди були в той час контрольовані поліцією.

[9] Повну історію українського таємного університету подав ред. Василь Мудрий у своїх працях: Боротьба за огнище української культури на західніх українських землях, Львів, 1923 і Український Університет у Львові (1921-1925), Нюрнберґ, 1948.

[10] „Національна Думка”, ч. 3, 1924 р., стаття „Наша ідеологія”.

[11] „Національна Думка”, ч. 1, 1925 р., стор. 9.

[12] „Національна Думка”, ч. З, 1924 р., стор. 4.

[13] „Національна Думка”, ч. 1, 1927 р., стор. 25-26.

[14] Юрій Артюшенко: Події і люди на моєму шляху боротьби за державу 1917-1966, Чікаґо 1966. Стор. 89 і 90.

[15] Так, наприклад, на вічу Леґії в Празі, 11 квітня 1928 р., ес-дек Іссак Мазепа накинувся на український націоналістичний рух, закидаючи йому „отаманію”, „руїну”, „безпрограмовість”, „політиканство”; ес-дек Гр. Довженко говорив, що „націоналісти або жадної думки не мають, або думки їхні зоологічні, бо походять зі шлунку, а не з розуму”; ес-дек Питель вигукнув, що „ви не є навіть українці”, а ес-ер С. Довгаль висловив своє побоювання, що „націоналісти скалічать затурканого українського селянина”. (Див. „Розбудова Нації”, ч. 4, 1928 р., стор. 161-162).

[16] „Розбудова Нації”, ч. 4, 1928 р., стор. 160.

[17] „Національна Думка”, ч. 7-8, 1927 р., стор. 30-31.

[18] „Розбудова Нації”, ч. 2, 1928 р., стор. 65.

[19] „Розбудова Нації”, ч. 7-8, 1928 р., стор. 300.



II ЧАСТИНА: НАРОДИНИ ОУН

ДВІ КОНФЕРЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Аналіз виникнення й діяльности українських націоналістичних організацій в роки по першій світовій війні приводить до безсумнівного висновку, що український націоналістичний рух – це органічний природний процес. Він вийшов на політичний байд як стихійне явище. Український нарід, хоч і поневолений унаслідок поразки своїх визвольних змагань, та проте морально-політично незламний, шукав далі єдиноправильного шляху і найдоцільніших засобів для здійснення заповітної мети – побудови самостійної соборної української держави. Він не давав звести себе з єдиноправильного шляху, зі шляху національно-визвольної боротьби на партійні політичні манівці та протиставився партійницькому розгулові, що анархізував політичне життя української еміґрації. І саме як вислід отого шукання єдиноправильного шляху до осягнення всенаціональної української мети, що йшло впарі зі здоровим протиставленням партійницькій анархії, виник організований український націоналістичний рух.

Оця стихійність вищезгаданого процесу зумовила виникнення в той самий час кількох окремих націоналістичних організацій, одна з одною не пов'язаних. Проте такий стан не міг задовольнити нікого з українських націоналістів, тому що визвольно-революційна боротьба за найвищу мету вимагала організаційного об'єднання і координованої дії всіх, самостійницьких державно-творчих сил. Цей „катеґоричний імператив” – ця природна вимога – знаходила відгук у душі кожного українського націоналіста і тому кожна з націоналістичних організацій висівала спонтанно, як одно з найперших і найважливіших своїх завдань, вимогу допровадити в можливо найкоротшому часі до організаційного об'єднання всіх українських націоналістичних організацій як на наших землях, так і за кордоном. Оця вимога була чітко зформульована зокрема в постановах крайового „Союзу Української Націоналістичної Молоді” (СУНМ), „Групи Української Національної Молоді” (ГУНМ) і „Леґії Українських Націоналістів” (ЛУН) на чужині, як теж у постановах „Союзу Організацій Українських Націоналістів” (СОУН), створено з почину ГУНМ і ЛУН.

Провідні члени названих організацій, ідучи назустріч здоровій ініціятиві щодо об'єднання всіх українських націоналістичних організацій, скликали з цією метою Конференцію українських націоналістів, що й відбулася в днях 3-7 листопада 1927 р. у Берліні.

І. Конференція Українських Націоналістів в Берліні (3-7 листопада 1927 року)

Конференція ця була названа офіціяльно І. Конференцією Українських Націоналістів, і в ній взяли участь такі особи: полк. Є. Коновалець – начальний Комендант УВО; д-р Степан Нижанківський і д-р Юліян Вассиян – представники „Групи Української Національної Молоді” (Прага); інж. Микола Сціборський і Петро Кожевників – представники „Леґії Українських Націоналістів”; Омелян Сеник і Сидір Чучман – відпоручники УВО (Берлін); Петро Сайкевич і Любомир Макарушка – делеґати Крайової Команди УВО (Львів); Осип Боднарович, Богдан Кравців і Степан Охримович – делеґати „Союзу Української Націоналістичної Молоді” (Львів); Володимир Мартинець – делегат УВО і „Групи Української Національної Молоді” (Берлін); інж. Дмитро Андрієвський (Брюссель) і Зенон Пеленський (Берлін) – редакційні співробітники „Національної Думки”.

Центральною особою, що єднала всіх у підготові, та проведенні І. Конференції, був полк. Євген Коновалець, висуваний усіма націоналістами як єдиний кандидат на провідника майбутньої Організації Українських Націоналістів.

Зараз же на самому початку Конференції проявилися дві різні .концепції щодо способу організаційного оформлення українського націоналістичного руху. Перша концепція була така: всі вже існуючі українські націоналісдичні організації мають самоліквідуватися через влиття в нову і єдину Організацію Українських Націоналістів, що її необхідно створити. Друга концепція зводилася до пропозиції об'єднати всі вже існуючі, як теж і можливі в майбутньому українські націоналістичні організації в одному координаційному центрі, на зразок уже раніше створеного „Союзу Організацій Українських Націоналістів”, залишившися об'єднаними організаціями і надалі з їхньою окремішністю та самостійністю.

Представник Крайової Команди УВО (а водночас член леґальної галицької партії УНДО) д-р Любомир Макарушка обстоював другу концепцію та висунув ще додатково вимогу, щоб до майбутнього „Об'єднання українських націоналістичних організацій” не втягати УВО і щоб головою того „Об'єднання” був хтось інший, а не комендант УВО полк. Є. Коновалець. На думку Л. Макарушки, повинні були й надалі існувати дві, одна з одною не пов'язані, організації: ідеологічно-політична організація українських націоналістів з одного боку, а з другого – підпільна, якнайбільше законспірована, військово-бойова організація УВО. Перша організація має бути оформлена як леґальна партія, під назвою Об'єднання (чи Союз) українських націоналістів, і тому її не слід організаційно пов'язувати з УВО, бо таке пов'язання автоматично спричинить реакцію з боку польської окупаційної влади на західноукраїнських землях і вона почне так само переслідувати й ідеологічно-політичну організацію українських націоналістів, як нелеґальну. З тих самих мотивів Л. Макарушка радив не вибирати на пост голови ідеологічно-політичної організації коменданта УВО, щоб і персонально не пов'язувати двох окремих і різного характеру організацій.

Проти такого ставлення справи виступили прихильники першої концепції, зокрема ж представники крайового „Союзу Української Націоналістичної Молоді” (СУНМ). Знаючи добре умови польської окупації на західньоукраїнських землях, делеґати СУНМ-у заявили, що в час ворожої окупації України зовсім не можливе леґальне існування української націоналістичної організації. Аджеж окупант ніколи не дозволить на леґальне існування такої ідеологічно-політичної організації, яка принципово відкидає кожну співпрацю з тим же окупантом, а своїм головним завданням ставить повне знищення тієї ж ворожої окупації. Українська націоналістична організація, що намагалася б залеґалізувати себе перед ворожою окупаційною владою, таким чином сама себе заперечила б.

Конференція висловилася за першою концепцією, себто за злиттям усіх українських націоналістичних організацій в одну Організацію Українських Націоналістів. Проте, з уваги на наявність двох різних концепцій щодо організаційного оформлення українського націоналістичного Руху, І. Конференція ухвалила передати цю справу на остаточне вирішення майбутньому Конґресові Українських Націоналістів. Конґрес цей, – згідно з резолюцією І. Конференції, – мав відбутися приблизно за рік, після відповідної психологічної, ідеологічно-політичної та організаційної підготовки. З цією метою І. Конференція покликала до життя Провід Українських Націоналістів (ПУН), що до часу створення єдиної Організації Українських Націоналістів мав діяти як координаційний центр усіх українських націоналістичних організацій та ще дезорганізованих окремих націоналістів.

Провід Українських Націоналістів (ПУН, створений І. Конференцією Українських Націоналістів, 5-го листопада 1927 р., укладався з п'ятьох членів: чотирьох обрала Конференція, а п'ятого мали узгіднити й визначити „Союз Української Націоналістичної Молоді” і Крайова Команда УВО. Таким чином отой п'ятий член ПУН-у, як уповноважений проводом СУНМ і УВО, мав бути в ПУН-і представником Краю. На голову Проводу Українських Націоналістів І. Конференція одноголосно обрала полковника Євгена Коновальця. Членами ПУН-у обрано: інж. Миколу Сціборського – голову „Союзу Українських Націоналістів”; Володимира Мартинця – члена УВО (і співредактора „Сурми”) та інж. Дмитра Андрієвського – „самостійного” націоналіста, редакційного співробітника українських націоналістичних пресових органів. М. Сціборський став керівником політичної референтури, Дм. Андрієвський – ідеологічно-статутарної, а В. Мартинець – керівником секретаріату і пресового та пропаґандивного відділу.

Конференція ухвалила, що ПУН має видавати, від січня 1928 р. почавши, свій власний щомісячний пресовий орган ідеологічно-політичного характеру. На пропозицію інж. Дм. Андрієвського прийнято для цього місячника назву „Розбудова Нації”.1 В 1-му числі „Розбудови Нації” (за січень 1928 р.), як органу Проводу Українських Націоналістів, опубліковано про І. Конференцію Українських Націоналістів офіціяльний комунікат такого змісту:

„І. Конференція Українських Націоналістів у днях 3-7 листопада 1927 покликала до життя Провід Українських Націоналістів, до якого входять (в поазбучному порядку): інж. Дмитро Андрієвський, полк. Євген Коновалець, Володимир Мартинець і Микола Сціборський. Як п'ятий член має увійти представник крайових націоналістичних кіл.

II. Провід розділив між своїх членів функції та утворив такі Відділи:

1. Секретаріят та відділ преси і пропаґанди, що має наладнати зв'язок із націоналістичними організаціями та поодинокими націоналістами; підготовити технічно Конґрес Українських Націоналістів, централізувати пропаґанду в користь Конґресу і майбутньої Організації та видавати пресовий орган.

2. Ідеологічно-статутарну референтуру, що централізує всю працю для підготовки Конґресу, а то через вироблення пляну відповідних референтур і визначення референтів, через формулювання ідеологічної бази і розроблення конструкції майбутньої організації українських націоналістів; при рефе-рентурі створено окрему ідеологічну комісію з правом кооптації потрібних людей.

3. Політичну референтуру, що координує діяльність поодиноких націоналістичних організацій, веде культурно-освітню працю внутрі тих організацій та займається питанням зовнішньої політики Проводу.

4. Економічну референтуру, що веде економічні справи Проводу, старається про фонди для відбуття Конґресу та виготовляє пляни для витворення сталої, сильної економічної бази для майбутньої організації українських націоналістів.

III. Провід приступає до видавання свого органу „Розбудова Нації”, в якому будуть заступлені такі відділи: ідеологія, політика, філософія, соціологія, економічний та військовий відділи, література, політична та військова мемуаристика, визвольні змагання інших народів, огляд політичного життя українського та міжнароднього, націоналістичного руху, україніка та бібліогарфія. Журнал буде видаваний у Празі.

IV. Для придбання фонду на поточні потреби, як рівнож у зв'язку з підготовкою Конґресу Українських Націоналістів, Економічна Референтура приступила до збирання фондів на лісти. Кожна ліста є на мінімальну суму 10 амер. дол. Особи, що дістануть лісти, зводять їх повернути враз із грішми до 31 грудня ц. р. Всі лісти мають порядкове число та печатку Проводу”.

Одночасно з цим офіціяльним повідомленням опубліковано в тому ж числі „Розбудови Нації” (ч. 1, за січень 1928 р.) таке звернення (видане крім цього і як окрема летючка):

„Новий почин!

Невдача наших національно-державних змагань у рр. 1917-1920 спричинила дезорієнтацію і так слабої та мало виробленої української політичної думки, появу безлічі партій, центрів і безнастанну борню всередині сторозтерзаної Нації.

Тим часом з кривавого моря української революції та збройної боротьби за незалежність вилонився в різких формах національно-державний ідеал, що владно вимагає сконсолідування наших сил і координації нашого чину.

В огні сих двох суперечностей розвинувся новий рух, що стає вище партійних розмежувань. На тлі великого румовища старих світоглядів, нав'язуючи до кращих традицій української історії, та головно до недавньої збройної боротьби, формується новий світогляд і розвивається новий творчий чин. Цим процесом є: Рух Українських Націоналістів.

Сильні вірою у високе призначення свого Народу, палені соромом за пониження своєї Батьківщини, свідомі своєї місії в боротьбі за долю України, націоналісти відчули, що для поневолених немає порятунку, доки не підпорядкують часове і підрядне вічному й основному в бутті Нації та доки не здобудуться на однозгідний будуючий чин.

Світогляд українських націоналістів гостро відрізняється від сучасних українських ідеологій та вже всилу своєї природи змагає до опанування всієї нашої національної дійсности. Його вплив і чинність позначилися двома шляхами. З одного боку він покликав до життя різного роду націоналістичні формації (ідеологічні, політичні, військові); з другого боку він дав себе відчути щораз сильніше з поступом часу в різних українських організаціях і установах без уваги на їх характер і місце осідку.

Початкова стадія розвою українського націоналізму має стихійний характер. Бо як поодинокі націоналісти працюють у різних, часто дуже віддалених ідеологічно, організаціях, не пов'язані, не рідко навіть не підозріваючи один в одному спільника, так і поодинокі націоналістичні угрупування існують побіч себе й чинять без спільного пляну, без одного проводу, навіть без зв'язку між собою.

Брак осередку націоналістичного руху дався гостро відчути щойно тоді, коли рух набрав потужности. Конечність його оформлення, загально відчута й подиктована як внутрішніми законами розвою Нації, так і зовнішніми обставинами, привела українських націоналістів до зближення, порозуміння та шукання способів координації свого чину. Вислідом цього була Конференція Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 р., складена з членів різних націоналістичних організацій, як рівнож із поодиноких осіб, в краю та еміґраційних осередків.

Після основного розгляду сучасного українського націоналістичного руху Конференція визнала доцільність і конечність зцентралізування дальшої праці й вирішила створити Єдину Організацію Українських Націоналістів.

До часу створення такої організації, Конференція, рахуючись із потребою хвилини, що вимагає опанування стихійного руху та координації різних організованих його виявів, покликала до життя і чину Провід Українських Націоналістів.

Найближчим завданням Проводу є зформування ідеологічної бази й розроблення структури та намічення пляну діяльности майбутньої організації, як рівнож підготовка загалу українських націоналістичних елементів до прийняття вже від нині її кадрів. У своїй діяльності Провід з одного боку спирається на всіх учасників Конференції, що підпорядкувалися йому, а з другого – має ввійти в тісний зв'язок з існуючими організаціями українських націоналістів. Завершенням діяльности теперішнього Проводу буде Конґрес Українських Націоналістів, що має остаточно усталити ідеологічні позиції українського націоналізму, ствердити факт постання єдиної організації, прийняти її структуру та покликати її сталий Провід.

Цим шляхом організований, послідовний український націоналізм, відкидаючи всякі орієнтації на зовнішні сили, хоче й буде йти до перебрання в свої руки керми українського національно-політичного життя й змагатиме до відновлення та оборони Незалежної, Соборної Української Держави.

За Президію Конференції Українських Націоналістів:


інж. Дмитро Андрієвський, голова
Володимир Мартинець, секретар”.

Поява „Розбудови Нації”

Заплянований І. Конференцією Українських Націоналістів офіціоз Проводу Українських Націоналістів (ПУН), місячник під назвою „Розбудова Нації”, почав появлятися, як це було намічено, від січня 1928 р. В цьому журналі найбільше місця й уваги присвячувано головно питанню ідеології українського націоналізму та організаційним справам майбутньої єдиної організації українських націоналістів.

У трьох перших числах „Розбудови Нації” (ч. 1-ше зредаґував Вол. Мартинець, чч. 2-ге і 3-те – Петро Кожевників) були вміщені такі статті різних авторів: „До головних засад націоналізму” – д-р Ю. Вассиян; „Соборність психології та політики – основа націоналізму” – М. Сціборський; „Наша позиція” – інж. Дм. Андрієвський; „Принципи раціональної політичної організації” – Л. Костарів; „Листи з Італії: Дещо про фашизм” – Є. Онацький; „Революція чи контрреволюція” – О. Бабій; „Причинки до історії ролі Січових Стрільців в Україні” – полк. Є. Коновалець. Крім цього в згаданих числах „Р. Н.” були вміщені статті також і на загальні теми, як теж дописи про політичне положення на українських землях під усіма чотирма окупаціями та на чужині. Названі статті були написані у визначеному І. Конференцією Українських Націоналістів пляні ідеологічної, політичної та психологічної підготовки до майбутнього Конгресу Українських Націоналістів і до створення єдиної організації українських націоналістів, яку повинен покликати до життя і дії запроєктований Конґрес.

І так, д-р Ю. Вассиян подав у стисло науковій формі основні засади ідеології українського націоналізму, чітко підкреслив органічну пов'язаність цієї ідеології з духовістю української нації, з її природнім відвічним прагненням до самовиявлення в усіх ділянках життя, а при цьому вичерпно з'ясував державницько-творчий характер української націоналістичної ідеології. М. Сціборський і Дм. Андрієвський окреслювали у своїх статтях політичні позиції сучасного українського націоналістичного руху і його ставлення до інших політичних таборів, зокрема ж до українських партій. Суть італійського фашизму була проаналізована Є. Онацьким, який вказав на цілковиту відмінність українського націоналізму й італійського фашизму, як теж на неможливість і недоцільність пересаджування цього останнього на український ґрунт. Стаття О. Бабія з'ясовувала ставлення українського націоналістичного руху, в ідеологічно-програмовій та політичній ділянках, до комуно-большевизму. Л. Костарів подав жмут думок до дискусії про політичні принципи націоналістичної організації, як політичного руху. „Причинки до історії і ролі Січових Стрільців”, написані полк. Є. Коновальцем, вказали на світлі моменти державницько-творчої традиції в нашому недавньоминулому. Це минуле було творене спільно молодими українськими патріотами, що походили з західніх чи східніх українських земель і діяли в рядах військової формації Січових Стрільців на Наддніпрянщині. Названа праця полк. Є. Коновальця є чіткою і переконливою ілюстрацією позитивного, творчого характеру українського націоналізму, визнаннями якого саме були Січові Стрільці. Разючим контрастом до нього є руїнницький соціялізм, що то його намагалися прищепити нашому народові партійні лідери, а який так багато приніс шкоди українським визвольним змаганням і державному будівництву.

Великим моральним і політичним успіхом увінчалися організовані з ініціятиви ПУН-у публічні доповіді для українського громадянства. Хоч усі тодішні українські політичні партії, а головно соціялістичні лідери, що опинилися на еміґрації, зустріли український націоналістичний рух і хвилями партійницької ненависти, накидаючись на нього на партійних і вічах неперебірливою лайкою, – то симпатії позапартійного громадянства чимраз виразніше зверталися в бік українського націоналізму.

Так, отже, ідеологічно-політична і психологічна підготова для створення єдиної організації українських націоналістів проходила цілком успішно.

Причини відкладення Конґресу Українських Націоналістів

Зате ж в організаційній ділянці ініціятори нового діла зустрілися з несподіваними труднощами. І-ша Конференція не прийняла рішучих остаточних постанов щодо злиття всіх існуючих українських націоналістичних організацій в одну нову. І хоч усі ті організації поставились були прихильно до створення Проводу Українських Націоналістів і здебільша йому підпорядкувалися, то все ж таки продовжували існувати окремо. Головно у проводів згаданих організацій помітна була тиха нехіть до вимоги самоліквідуватися. І так, наприклад, низові клітини Леґії Українських Націоналістів і Групи Української Національної Молоді у Брні на Моравії та в Берліні, після обговорення ухвал І. Конференції, ухвалили підпорядкуватися ПУН-ові, як найвищому керівному органові всіх українських націоналістичних організацій, а крім цього створили, з власного почину, нову одну організацію – „Союз Українських Націоналістів”, в якій влилися всі дотогочасні окремі клітини Леґії та Групи. Та в той самий час, на засіданні Центрального Комітету Леґії Українських Націоналістів, обвинувачувано М. Сціборського, тодішнього голову Леґії, за „самовільне переступлення даних йому компентенцій”, конкретно кажучи, за згоду стати членом ПУН-у без попередньої апробати на це з боку Центрального Комітету Леґії. І хоч після дискусії над цією справою на форумі ЦК оте обвинувачення знято, то деякі члени ЦК Леґії були і надалі в тихій опозиції до пропозиції зліквідувати Леґію на користь майбутньої єдиної організації українських націоналістів. Щойно по деякому часі ті опозиціонери змінили свою думку і погодилися на згадану пропозицію.

Та в ще гострішій формі виявився спротив проти організаційної самоліквідації у членів Крайової Команди УВО. Висловлені в цій справі на І. Конференції д-ром Л. Макарушкою погляди були не тільки його власними. На такому самому становищі стояли й деякі інші члени УВО, головно ж ті, які в міжчасі стали членами леґальної партії УНДО. Особливо завзятим противником самоліквідації УВО був Дмитро Паліїв, тодішній політичний референт Крайової Команди УВО. Через те важко

[...]

державним пашпортом їде леґально до польської держави член Начальної Команди УВО й ПУН підготовляючи акцію, що була звернена проти тієї держави”.



Ціла ця досить дивна справа викликала в Краю і за кордоном різні міркування і стала джерелом всяких підозрінь.

Нефортунним виявився вибір В. Мартинця на посланця ПУН-у до Краю також і в іншому аспекті. І так, наприклад, він мав зустрітися особисто з д-ром Дмитром Донцовим з метою приєднати його до співпраці з ПУН-ом і майбутньою організацією українських націоналістів. Така зустріч і вичерпні розмови на цю тему відбулися, проте В. Мартинець не лише не приєднав д-ра Дм. Донцова до співпраці, а навпаки – зразив цього останнього через свою прикру вдачу, задиркуватість і нетактовність.

Та що найважливіше, В. Мартинець зовсім не зрозумів того політично-психологічного процесу, що вже протягом довшого часу проходив серед частини провідних членів УВО, і в своєму звідомленні (поміщеному в сконденсованій формі в „Розбудові Нації”, ч. 5, за травень 1928 р., стаття п. н. „По другій конференції”) подав цілком фальшиві висновки. У названій статті він писав, між іншим, таке:

„Річ у тому, що, коли націоналісти на еміґрації стали вже давно твердо на становищі не тільки в теорії, але й на ділі, відокремлення себе від усіх інших політичних груп, то галицькі націоналісти ще сьогодні йдуть у хвості наших політичних груп. Провідники націоналістів частинно повступали в УНДО, зайнявши навіть відповідальні становища, і віддають йому не тільки свої сили, але при кожній нагоді також сили націоналістичних ідеологічних організацій”.

А тим часом суть справи була зовсім інша. Не галицькі націоналісти й націоналістичні ідеологічні організації „пленталися у хвості політичних груп”, а лише деяка частина членів УВО, що займала раніше або ще й у той час провідні пости в УВО, еволюціонували не в бік чіткого опреділення себе до націоналістичної ідеології, а в бік опортуністичного партійництва. Але ж це стосувалося тільки окремих, хоч і провідних в УВО одиниць, а не загалу членства цієї організації, ні тим більше Союзу Української Націоналістичної Молоді. І саме тому, що загал членів обох згаданих організацій залишився націоналістичним, то між ним і тими членами, які еволюціонували в бік опортуністичного партійництва, наростав виразний конфлікт.

В Союзі Української Націоналістичної Молоді процесові опортунізації підпали лише перший голова СУНМ-у Осип Боднарович та ще два-три члени. Виниклий на цьому тлі конфлікт зліквідовано радикально в самому його зародку: О. Боднаровича і кількох його однодумців усунено з рядів СУНМ-у. Організація ця залишилася і надалі виразно націоналістичною, твердо стоячи на засаді принципіялізму й послідовно відкидаючи ідеологічно-політичну співпрацю з опортуністичними партіями. Проте це не перешкоджало членам СУНМ-у брати активну участь в українському суспільно-громадському житті. У „Просвітах”, „Соколах” та інших товариствах вони льояльно співпрацювали з членами різних українських партій, якщо ці громадяни працювали на користь названих товариств і не намагалися захоплювати їх під свій ідейно-політичний вплив. Це, очевидно, не має нічого спільного з опортунізмом, а навпаки – належить до завдань націоналістичної організації. Бож і сам В. Мартинець, у вищезгаданому звідомленні, ставив українським націоналістам закид, мовляв, вони мають замалий вплив на українське організоване життя в Галичині. Супроти цього твердження В. Мартинця, що „галицькі націоналісти йдуть ще сьогодні в хвості наших політичних груп”, було зовсім безпідставне щодо СУНМ.

Зовсім інакше була справа з УВО, що не мала, як було вже попередньо підкреслено, єдиної і всіх її членів зобов'язуючої ідеології. Не дивлячись на те, що сам ініціятор і пізніший начальний комендант УВО полк. Є. Коновалець завжди був визнавцем української націоналістичної ідеології і постійно клав великий натиск на ідеологічне оформлення цієї організації, то УВО, яка постала була не як ідеологічна, а як військово-бойова організація, лише в процесі свого розвитку та практичної роботи відчула конечність ідеологічно-політичної підбудови для всієї своєї діяльности. Саме тоді й виявилось, що хоч усі члени УВО були однозгідні щодо примату боротьби за українську самостійну соборну державу, зокрема ж проти польського окупанта на західноукраїнських землях, то в ідеологічно-політичних питаннях тієї однозгідности в них не було. З цієї причини в УВО раз-у-раз виникали різні конфлікти. Спочатку, в перші роки існування УВО, це виразно проявилося в різному ставленні членів УВО до сепаратної політики диктатора ЗУНР д-ра Євгена Петрушевича, пізніше як у ставленні до УССР. У висліді – всі прихильники сепаратної політики Є. Петрушевича, як теж і прихильники „м'якої політики” супроти УССР, відійшли з УВО.

З 1926 р. всередині УВО почав звільна наростати новий конфлікт через різне ставлення до леґальних українських політичних партій. Група провідних членів УВО, – д-р Л. Макарушка, д-р В. Целевич, О. Навроцький, М. Матчак, на чолі з тодішнім політичним референтом Крайової Команди Дм. Палієвим, – поставилась позитивно до леґальних українських партій та вступила в члени УНДО або УСРП. Ця група вважала, що організація українських націоналістів повинна бути леґальною партією, виразно ідеологічного характеру, поруч з іншими леґальними партіями, зате ж УВО повинна й надалі залишитися нелеґальною військово-бойовою організацією для політичного тиску українських леґальних партій на польський окупаційний уряд, себто бути на ділі таємною прибудівкою УНДО. Вищенаведений вислів В. Мартинця про „плентання у хвості” був слушний лише у відношенні до тієї групи провідних членів УВО. Члени цієї групи націоналістами насправді не були, тому й мусіли відійти з УВО з хвилиною її чіткого ідеологічно-політичного оформлення в націоналістичному дусі.

Та ще в 1928 р. могло декому здаватися, що погляди групи Дм. Палієва є поглядами загалу націоналістів на західноукраїнських землях. А що такий стан був поважною перешкодою для заплянованого добровільного злиття всіх націоналістичних організацій, з УВО включно, в нову єдину організацію українських націоналістів, то цю справу треба було ґрунтовно проаналізувати і вирішити. Для того і скликано II. Конференцію, відкладаючи відбуття Конґресу Українських Націоналістів на пізніше.

II. Конференція Українських Націоналістів в Празі (8-9 квітня 1928 р.)

II-га Конференція Українських Націоналістів відбулася в Празі, в днях 8 і 9 квітня 1928 р. На ній референти ПУН-у здали звіт із проробленої їхніми референтурами роботи та про стан підготови до Конгресу, але головною темою нарад була проблема ставлення-українського націоналістичного руху взагалі, а майбутньої організації українських націоналістів зокрема, до українських політичних партій, насамперед до леґально існуючих на західноукраїнських землях.

Учасниками II. Конференції Українських Націоналістів були: полк. Є. Коновалець, М. Сціборський, Дм. Андріевський і В. Мартинець – члени ПУН-у; П. Кожевників і Л. Костарів – від ЛУН; д-р С. Нижанківський, д-р Ю. Вассиян і О. Бойдуник – від ГУНМ; сотн. Р. Ярий, О. Сеник і С. Чучман – від Головної Команди УВО; Б. Кравців і С. Охримович – від СУНМ; полк. Р. Сушко і сотн. Ю. Головінський – від Крайової Команди УВО. Крім цього на цій Конференції були присутні ще деякі співробітники української націоналістичної преси.

ІІ-га Конференція прийняла остаточне рішення про поставу українського націоналістичного руху до політичних партій. ПУН і всі націоналістичні організації, що визнали його своїм зверхником, рішуче відмежувалися від леґальних політичних партій і заборонили своїм членам до них належати. Члени націоналістичних організацій, у цьому числі й члени УВО, які вже стали членами котроїсь із українських леґальних партій, мусіли тепер зважитися: або виступити з партії, або перестати бути членами даної націоналістичної організації.

В технічно-організаційній ділянці II-га Конференція ухвалила „стосувати різні методи, відповідно до місцевих відносин і вимог доцільности”. Згідно з цією ухвалою, поодинокі націоналістичні організації зберегли покищо свою організаційну окремішність. Проте зроблено все ж таки великий крок вперед у напрямі злиття всіх тих організацій в одну.

Спираючись на заяву представників, заступлених на II. Конференції, ухвалено передати ПУН-ові виключне представництво всіх українських націоналістів на зовнішньому форумі, як на чужинецькому, так і на українському. Таким чином визнано за обов'язуючу засаду єдности всього українського націоналістичного руху в його діяльності на міжнародньому форумі та у відношенні до всіх інших українських організацій, партій чи рухів.

Справа представника від крайових націоналістичних організацій у ПУН-і залишилася й надалі відкритою.

В „Розбудові Нації”, в ч. за квітень 1928 р., про II. Конференцію опубліковано таке офіціяльне повідомлення:

„8-9 квітня б. р. відбулася друга Конференція Українських Націоналістів. У Конференції прийняли участь члени Проводу Українських Націоналістів, члени організацій українських націоналістів на українських землях і чужині та представники націоналістичної преси. На Конференції виголошено доклади референтів і переведено над ними дискусію.

10-го квітня Провід Українських Націоналістів прийняв на основі праць Конференції такі ухвали:

1. Провід Українських Націоналістів у своїй діяльності відмежовується від усіх українських політичних партій і груп та не вступає з ними в співпрацю. Всі організації українських націоналістів на українських землях і на чужині мусять стати також на цей шлях.

2. Організації українських націоналістів мають до скликання Конґресу Українських Націоналістів перевести організаційну працю згідно з окремо укладеним пляном.

3. Провід Українських Націоналістів перебирає заступництво організацій українських націоналістів назовні з тим, що організації можуть у порозумінні з Проводом вступати у взаємини з необхідними чинниками для полагодження справ місцевого значення.

4. Конґрес Українських Націоналістів має бути скликаний 1-го вересня б. р. На фонд Конґресу Провід заряджує другу збірку”.

Постанови II. Конференції зустрілися з позитивним відгуком серед загалу українських націоналістів у Краю та були апробовані як СУНМ-ом, так і УВО, хоч у Крайовій Команді УВО були ще спроби опозиції. Внаслідок прийняття отих постанов, з УВО відійшли однодумці Палієва, вирішивши, що її місце – згідно зі своїм світоглядом і політичним наставленням – не в УВО, а в УНДО. Вслід за цим прийшли теж конечні зміни на керівних постах у крайовій УВО.

Таким чином, II. Конференція своїми постановами мала найсильніший вплив на крайову УВО. Постанови ці внесли ясність щодо ідеологічно-політичних позицій УВО, внаслідок чого з рядів УВО мусіли відійти ті члени, які еволюціонували в бік опортунізму. Напередодні створення єдиної Організації Українських Націоналістів, в рядах УВО мали залишитися тільки здецидовані визнавці української націоналістичної ідеології.

ПЕРШИЙ КОНҐРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ


(28 СІЧНЯ – 3 ЛЮТОГО 1929 РОКУ У ВІДНІ)

Склад і перебіг Конґресу

Конґрес Українських Націоналістів був заплянований І-ою Конференцією на весну 1928 р., а ІІ-ою – на вересень того ж року. Але з політичних, технічних і конспіративних причин відбуття Конґресу було двічі відкладене, так Іцо він відбувся щойно в днях 28-го січня – 3-го лютого 1929 р.

Конгрес відбувся в столиці Австрії, у Відні, в одному з кращих готелів 23-ої дільниці („бецірку”). Місце відбуття Конґресу було аж до останньої хвилини конспіроване. В повідомленнях про заплянований Конґрес подавано як місце його відбуття Прагу, столицю Чехо-Словаччини, де й зібралися учасники Конґресу і звідси від'їхали прямо до Відня. У згаданому готелі винаймлено, крім залі для нарад, також і мешканеві кімнати для всіх учасників Конґресу, так, щоб якнайменше звертати на себе увагу сторонніх осіб.

Наради Конґресу розпочалися дня 28-го січня 1929 р., о 10,15 год. ранку. Участь у Конґресі взяло 30 представників від українських націоналістичних організацій (у цьому 4 представники прибули на Конґрес прямо з Краю), а крім цього двоє гостей. Учасниками Конґресу були (подаємо в поазбучному порядку):

[1. Інж. Дмитро Андрієвський, член ПУН, Брюссель; 2. сотн. М. Антоненко, ЛУН, Париж; 3. Володимир Арсенич, ГУНМ, Прага; 4. Олесь Бабій, ГУНМ, Прага; 5. Ярослав Барановський, УВО, Львів; 6. Інж. Осип Бойдуник, ГУНМ, Прага; 7. Д-р Юліян Вассиян, член ПУН, Прага; 8. Інж. Василь Виноградник, ЛУН, Подебради; 9. Проф. Микола Вікул (нар. 3. 1. 1888 р. у Тбілісі, в Грузії, як син православного священика; помер 14. 5. 1935 р. в Празі), професор неорганічної хемії. (Писав під псевдом М. Райгородський), ЛУН, Подебради; 10. Інж. Ярослав Герасимович, (нар. 1. 7. 1898 р. в Білявцях, у Галичині), інженер хемічної технології; 11. Д-р Дмитро Демчук, ЛУН, Прага. Учитель чеської ґімназії; 12. Максим Загривний, старшина Армії УНР, поет, писав під всевдом Максим Грива, помер на сухоти 1931 р. в Празі; 13. Євген Зиблікевич, УВО, Перемишль, сотник СС; 14. Олександер Згорлякевич, УВО, Данціґ: 15. Ген. Микола Капустянський, УВО, ген.-хор. Армії УНР; 15. Петро Кожевників, ЛУН, Берлін; 17. Полк. Євген Коновалець, Комендант УВО і Голова ПУН-у; 18. Інж. Леонід Костарів, ЛУН, Прага, інж. аґрономії, (нар. 6. 2. 1888 в Петербурзі); 19. Макар Кушнір (нар. 10. 8. 1890 р. Помер 2. 8. 1951 року в Бельгії; 20. Степан Ленкавський, СУНМ, Львів, студент філософії; 21. Інж. І. Малько, сотн. СС; 22. Інж. Володимир Мартинець, ЛУН; 23. Доц. Яків Моралевич, ЛУН, Подебради; 24. Степан Охримович, СУНМ, Львів, студент філософії, нар. 18. 9. 1905 р. у Сколім, Західня Україна. Помер 10. 4. 1931 р. в Завадові біля Стрия; 25. С. Пасічник Тарновський, ЛУН, Подєбради; 26. Зенон Пеленський, Берлін, журналіст; 27. Інж. Юрко Руденко, ЛУН, Прага, інж. економії, нар. 12. 8. 1899 р. в Окниці на Бесарабії; 28. Інж. Микола Сціборський, член ПУН-у, полк. Армії УНР, інж. економії, нар. 28. 3. 1897 р. в Житомирі, загинув 30. 8. 1941 там же; 29. Інж. Андрій Федина, УВО, Данціґ; 30. Ріко Ярий, УВО, Берлін, сотн. УГА, нар. 14. 4. 1898 у Ряшеві.]

Гістьми на Конґресі були:

1. Полковник Кіндрат Плохий (представник українців з Кубані); 2. Іван Кедрин Рудницький (член УНДО, член редакції львівського щоденника „Діло”).

Нараду відкрив Голова Проводу Українських Націоналістів полк. Євген Коновалець. У своїй вступній промові він зробив перегляд українського націоналістичного руху протягом останніх років і з'ясував завдання Конґресу. Після цього він передав слово гостеві К. Плохому, який привітав учасників Конґресу від імени українців північного Кавказу, що в основу своєї політичної програми поставили постулят побудови незалежної соборної української держави.

Президію Конґресу обрано в такому складі: інж. Микола Сціборський – голова, ген. Микола Капустянський (в офіціяльному комунікаті названий псевдонімом: П. Низола) і д-р Юліян Вассиян – заступники голови; Володимир Мартинець, Володимир Арсенич, Ярослав Герасимович та інж;. Юрій Руденко – секретарі.

Наради відбувалися в формі засідань окремих комісій та пленумів. Створено шість таких комісій: 1) ідеологічна – голова Ю. Вассиян, 2) соціяльно-економічна – голова доц. Я. Моралевич, 3) військова – голова полк. Є. Коновалець, 4) політична – голова д-р Дм. Демчук, 5) культурно-освітня – голова О. Бабій, 6) організаційна – інж. Л. Костарів.

На пленарних засіданнях в дні 28. 1. були відчитані такі доповіді: „Сучасне положення на українських землях” – полк. Є. Коновалець; „Український націоналізм” і „Державний устрій України” – Дм. Андрієвський; „Міжнародня політика України” – З. Пеленський.

Наступного дня, 29.1., виголошено на пленумі такі доповіді: „Аґрарна політика” і „Торговельна політика” – М. Сціборський; „Промислова політика” – Л. Костарів; „Фінансова політика” – Я. Моралевич; „Соціяльна політика” – В. Мартинець; „Література і мистецтво” – О. Бабій; „Релігійне питання” – М. Вікул; „Військова справа” – ген. М. Капустянський; „Організація Українських Націоналістів” – П. Кожевників.

У днях 30 і 31 січня та 1 лютого праця Конґресу відбувалася в комісіях, де додатково було прочитано такі доповіді:

1. Ідеологічна комісія: „До головних засад націоналізму” – Ю. Вассиян; „Причини невдачі наших визвольних змагань” – Ст. Охримович; „Суверенна Україна та національна революція” – Ст. Ленкавський; „Основи українського націоналізму” – Дм. Демчук; „Дві концепції” – Дм. Андрієвський.

2. Соціяльно-економічна комісія: „Економічні взаємини між Україною і Росією в СССР” – В. Богуш; „Уваги до економічної політики України” – О. Бойдуник; „До морської політики України” – Я. Герасимович.

3. Військова комісія: „Військова справа” – полк. Є. Коновалець; „Військова політика України” і „Справа інтервенції” – ген. М. Капустянський; „Проблема морської оборони України” – Л. Костарів.

4. Політична комісія: „Революція національна і пролетарська”, „Проблема сталого миру на Сході Европи й Україна” та „Національна революція на Західніх Землях України” – Л. Костарів; „Проблема майбутнього державного устрою України” та „Фашистівська Італія” – Ст. Нижанківський; „Політичне становище в Західній Україні” – С. Чучман: „Закарпаття” – Р. Ярий; „Політичне становище на Буковині та Басарабії” – Ю. Руденко.

5. Культурно-освітня комісія: „Шкільна політика” та „Література й мистецтво України” – М. Загривний.

6. Організаційна комісія: „Проєкт устрою ОУН” – П. Кожевників;

„Уваги до статуту організації націоналістів” – О. Бойдуник; „Уваги до статуту ОУН” – Л. Костарів.

Усього на пленумах і на засіданнях комісій було прочитано 40 доповідей. (З цього числа тільки доповідь Ю. Вассияна була ще перед Конґресом надрукована на сторінках „Розбудови Нації”). Доповіді, впарі з висновками та проєктами резолюцій із даного питання, були заздалегідь роздані всім учасникам Конґресу.

На засіданні ідеологічної комісії розпочалася полеміка, що опісля перенеслася частково і на кінцеве пленарне засідання під час ухвалювань ідеологічних концепцій. Юліян Вассиян, Степан Ленкавський і Степан Охримович обстоювали філософічно-ідеалістичні основи українського націоналізму, вирослі з ідеалістичного світогляду українського народу, теоретично зформульовані в писаннях Миколи Міхновського і Дмитра Донцова. Іншу концепцію заступали Дм. Андрієвський і Дм. Демчук, що намагались включити до ідеології українського націоналізму елементи матеріялістичного світогляду та демократизм типу уенерівщини. Перемогла перша концепція.

На пленарному засіданні в дні 2-го лютого зроблено підсумки праці окремих комісій, ухвалено Постанови Конґресу та Устрій Організації Українських Націоналістів. Останнього дня Конґресу, 3-го лютого, обрано керівні органи ОУН. Головою Проводу Українських Націоналістів вибрано одноголосно полк. Є. Коновальця. На його пропозицію, затверджено такий персональний склад Проводу: М. Сціборський, В. Мартинець, П. Кожевників, Дм. Андрієвський, Ю. Вассиян, ген. М. Капустянський (Низола), Дм. Демчук і Л. Костарів. Головним Суддею іменовано одноголосно Я. Дуба, а Головним Контрольним – доц. Я. Моралевича.

Після обрання його Головою Проводу, полк. Є. Коновалець перебрав дальше ведення Конґресу.

На закінчення Конґресу полк. Є. Коновалець виголосив промову, в якій сказав, між іншим, таке:

„Як знаєте, Мої Друзі, я не є приятелем гомінких слів...

„Я не знаю, чи і наскільки нам пощастить розвинути діло, за яке ми ось-тут прийнялися. Це залежатиме від праці, зусиль, послідовности і жертвенности нас усіх. І це залежатиме від того, наскільки ми нашу справу зуміємо зробити зрозумілою всьому українському громадянству. Отже, сьогодні ще надто швидко казати, що, покликаючи до життя нашу Організацію, ми вже тим самим довершили велике діло, або що наша Організація обов'язково призначена бути великою. Але одне, знаю напевно: доба, в якій живемо, безмірно велика. Це одна з тих революційних епох, які простягаються на цілі десятиліття, і в якій кується новий світ і нова людина. У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії...

„Сьогодні ми покищо тільки окреслили наші завдання і прийняли добровільні зобов'язання. Але це ще не осяг. Бож мусимо собі ще раз коротко узмисповити і величину цього нашого зобов'язання: мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу. Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи ж еволюційними, шляхами.

„Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські. Бож віднова Соборної Української Держави сама собою однозначна з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіялізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Европи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу...

„Чи можемо пориватися на такі великі діла? Чи ми, як колектив, і кожен з нас, як одиниця, – маємо в собі цю міру і цей формат, щоб відповісти прийнятому зобов'язанню? Цього свідоцтва ми не можемо виставляти самі собі: його виставить нашій Організації щойно пізніше твердий іспит самого життя. Завжди це є мужі, що творять історію. Хочу вірити, що завдання, які в нашій програмі ми собі накреслили, зуміємо, як мужі, виконати. Тільки в тому випадку вільно буде сказати, що дата створення нашої Організації зарахується будучими істориками, як одна з переломових, творчих і позитивних дат на тисячолітньому шляху життя Української Нації”.

Конґрес закінчено 3-го лютого 1929 р., о 1-ій год по полудні.

Про відбуття Конґресу Українських Націоналістів та про покликання ним до життя Організації Українських Націоналістів повідомлено українське громадянство окремою відозвою такого змісту:

Від Конґресу Українських Націоналістів

Боротьба Української Нації за незалежність у рр. 1917-20 скінчилася поразкою. Поневолення України змінило лише форму. Кількість окупантів української землі збільшилася.

Але в огні боротьби вибуяло в українському народі незламне прагнення волі й остаточно оформився ідеал Незалежної Соборної Української Держави, який серед тяжких обставин сучасности владно кличе Українську Націю до продовження боротьби аж до остаточної перемоги.

Цей ідеал ліг в основу нового українського світогляду й нового творчого чину, – в основу українського націоналізму.

За короткий час націоналістичний рух перейшов внутрішнє організаційне оформлення. Слідом за стихійним постанням численних угрупувань українських націоналістів, що провадили діяльність без спільної керми й пляну, Конференція Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 року покликала Провід Українських Націоналістів, у тісній співпраці з поодинокими націоналістичними групами, Провід підготовив і скликав 27 січня – 3 лютого 1929 р. Конґрес Українських Націоналістів, в якому взяли участь представники з різних українських земель і чужини.

Конґрес покликав до життя й чину Організацію Українських Націоналістів, що має охопити всі існуючі націоналістичні групи, та ухвалив головні засади українського націоналізму.

Маючи за мету відновлення, впорядкування, оборону та поширення Незалежної Соборної Української Національної Держави, українські націоналісти змагатимуть до зібрання творчих сил унутрі нації та до зміцнення її відпорности назовні.

Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави. Відкидаючи орієнтації на історичних ворогів Української Нації, але будучи в союзі з народами, які вороже відносяться до окупантів України, національна диктатура, що витвориться в бігу національної революції, забезпечить у тяжкий час боротьби силу Української держави.

Щойно після відновлення державносте, національна диктатура перейде, через участь у владі провідної верстви, до створення законодавчих органів, на засаді представництва всіх організованих суспільних верств з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави.

Місцеве самоврядування буде основою адміністративного устрою впорядкованої Української Держави, на чолі якої стоятиме покликаний представницьким органом голова держави.

У своїй зовнішньо-політичній чинності Українська Держава стремітиме до осягнення меж, що охоплюватимуть всі українські етнографічні терени й забезпечуватимуть їй належну господарську самовистачальність та стратегічну відборонність.

В основу внутрішньо-політичної діяльности ляже забезпечення духових потреб і матеріяльного добробуту населення та збільшення національного добра шляхом розбудови всіх галузей народнього господарства.

Визнаючи в засаді право приватної власности, державна влада ствердить законом, переведене на Сході України вивласнення поміщицьких земель без викупу, поширить силу того закону на інші українські землі, удержавить ліси та обмежить право вільної продажі землі.

Держава дбатиме про розвиток сільсько-господарської виробности шляхом підтримання середнього селянського господарства, сільсько-господарської кооперації та промисловости.

Упромисловлення України буде переводитися на основі приватної ініціативи поруч удержавлення підприємств, що мають значення для оборони й нормального розвитку країни.

Вільна торгівля поруч державних монополів на вироби Удержавлених підприємств і на галузі перевозу ляже в основу торговельної політики. Система мит і торговельних договорів охоронятиме національне господарство.

Єдиний, рівномірний і поступовий, безпосередній податок, при обмеженій кількості посередніх податків, забезпечуватиме державні фінанси.

Співпрацю всіх виробничих верств Української Нації осягне державна влада регулюванням взаємовідносин поміж суспільними групами зокрема між капіталом і працею, на засадах волі праці права коаліцій і вільних умов працівників і працедавців. Разом з цим, буде затверджений восьмигодинний день праці із скороченням його в міру витворення сприятливих умов та заведене загальне соціяльне забезпечення.

Переводячи засадничо відділення церкви від держави, влада співпрацюватиме з церквою у справах духового виховання населення на підставах християнізму.

Обов'язкова, безплатна, державна школа, разом з приватними освітніми установами, перебере на себе виховання українського народу в національно-державному дусі та піднесе рівень української культури й цивілізації.

Єдина, реґулярна армія і фльота, збудовані на підставі загальної обов'язкової повинности, разом із територіяльними козачими частинами, оборонятимуть Українську Державу.

Визнаючи ці засади, Організація Українських Націоналістів протиставляється всім партійним і клясовим угрупуванням і буде стреміти, через опануваня цілого українського життя на всіх землях України й на чужині, до найширшого розгорнення української національної сили та до забезпечення великій Українській Нації відповідного місця серед інших державних народів

За Президію:


голова Микола Сціборський
секретар Володимир Мартинець

Постанови Великого Збору


Організації Українських Націоналістів
що відбувся в днях 28. 1. до 3. 2. 1929 р.

В „Розбудові Нації” (чч. 3-4 за березень-квітень і ч. 5 за травень 1929 р.) опубліковано постанови Конгресу. Ось вони:


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка