Петро Мірчук нарис історії організації українських націоналістів



Сторінка4/32
Дата конвертації31.03.2017
Розмір9.87 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

В перші роки свого існування УВО намагалася бути в близьких контактах з урядом ЗУНР, на чолі якого стояв д-р Євген Петрушевич. Комендант УВО полк. Є. Коновалець був того погляду, що контакти УВО з урядом ЗУНР не повинні бути занадто тісні й УВО мусить мати широку свободу діяльности. Протилежний погляд заступали диктатор ЗУНР Є. Петрушевич і його найближчі співробітники. Вони вважали, що УВО повинна бути повністю підпорядкована урядові ЗУНР і служити йому знаряддям у політичній діяльності. До 1923 р. авторитет уряду ЗУНР серед населення Західньої України був досить великий, тому й на полк. Коновальця, як Головного Коменданта УВО, ввесь час роблено натиск по лінії бажань диктатора Петрушевича. Для вияснення і полагодження тих справ полк. Є. Коновалець був примушений виїхати восени 1922 року за кордон. (Полк. Є. Коновалець виїхав з Краю 23-го жовтня 1922 р. і повернутися в Україну йому вже більше не судилося).

Полк. Є. Коновалець виїхав тягаровим поїздом з підльвівської станції в напрямі на Раву Руську, через Польщу до Данціґу на підроблені документи.8

Метою поїздки полк. Коновальця за кордон було намагання наладнати взаємини УВО з урядом ЗУНР д-ра Є. Петрушевича.

Властиво, полк. Коновалець утримував тісніший зв'язок та політичну координацію з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, а з головою уряду ЗУНР д-ром Є. Петрушевичем контактувався для узгіднення акцій УВО на західноукраїнських землях.

Одначе, полк. Коновальцеві, по приїзді за кордон, не вдалося наладнати добрих взаємин з урядом ЗУНР не тільки через своє безкомпромісове становище в питаннях соборности українських земель, але й через свою засадничо неґативну поставу до всяких радянофільських орієнтацій чи тенденцій, які в той час, як було вже згадано, проявлялися серед членів уряду ЗУНР. Крім того, полк. Коновалець твердо обстоював погляд, що визвольна політика й боротьба на західньоукраїнських землях повинна провадитися на плятформі соборного змагання всіх українських земель, проти всіх окупантів, в одностайній скоординованій політично-революційній дії, а не в обмежених рамках і такій політичній обстановці, в якій тоді перебували лише західньоукраїнські землі.

Ще навесні 1920 р. полк. Коновалець задеклярував був свою згоду ввійти до „Ліґи Відбудови України”, що тоді створилась на принципі соборництва, але через нефортунний добір осіб швидко розпалася. В лютому 1921 р. полк. Коновалець увійшов до „Всеукраїнської Національної Ради” у Відні, з якої, на рішучу вимогу диктатора ЗУНР Є. Петрушевича, мусіли вийти представники Галичини, після чого ця Рада розпалася. Водночас полк. Коновалець започаткував у Відні створення гуртка „Молода Галичина”, що поставив за своє завдання „дати зав'язок до створення громадсько-політичної організації всеукраїнського характеру з метою: „протидіяти ширенню ідеології територіяльного сепаратизму, маючи на увазі, що така ідеологія остаточно кинула б наддніпрянське громадянство в обійми поляків, а знову галицьке – в обійми москалів”. Після приїзду полк. Коновальця з-за кордону до Галичини, відбувся у Львові, в днях 1-3 липня 1922 р., великий студентський з'їзд з участю коло 250 учасників. Цей з'їзд прийняв подібного змісту постанови, як і „Молода Галичина” у Відні. Вище з'ясованих поглядів дотримувався полк. Коновалець і після другого приїзду за кордон, восени 1922 р., і тому проти нього почалася відверта кампанія з боку однодумців диктатора Петрушевича. В часописі „Канадійський Українець” проф. Петро Карманський умістив незвичайно напастливу статтю п. н. „Контрреволюційний заговір проти галицького уряду”, проф. Степан Рудницький заговорив подібним тоном у статті „Галичина та Соборна Україна”. В ще гіршому тоні, з явним пришиванням полк. Коновальцеві польської аґентури, були написані статті д-ра Осипа Назарука, колишнього міністра ЗУНР, а опісля шефа преси і пропаґанди в екзильному уряді ЗУНР. Врешті, сам диктатор Є. Петрушевич висунув вимогу, щоб Головний Комендант УВО полк. Коновалець або повністю підпорядкувався екзильному урядові ЗУНР, або уступив з поста Головного Коменданта УВО.

В тій справі відбулася в березні 1923 р., в Оліві біля Данціґу, спеціальна нарада командного штабу УВО та його конференція з представниками уряду ЗУНР. Цими представниками були: отаман Ярослав Селезінка, керівник військових справ ЗУНР, та д-р Володимир Бачинський і Зиновій Пеленський – члени зорганізованих з доручення уряду ЗУНР на західньоукраїнських землях „Народнього Комітету” та „Міжпартійної Ради”. Полк. Коновалець відмовився зійти з позицій соборництва і перетворити УВО в знаряддя ЗУНР. Щоб не спричинити відвертого конфлікту між УВО і урядом ЗУНР, полк. Коновалець уступив восени 1923 р. з поста Начального Коменданта УВО. Функції Начальної Команди УВО перебрала „Політ-Колеґія”, під проводом військового референта уряду ЗУНР отам. Ярослава Селезінки. Крайовим Комендантом УВО на західньоукраїнських землях став полк. Андрій Мельник, особа сприємлива для диктатора Петрушевича і його оточення як добрий військовик і бойовик, але людина не такого чіткого політичного наставлення як полк. Є. Коновалець. На становищі Крайового Коменданта УВО пробув полк. Андрій Мельник до квітня 1924 р., – коли то його заарештовано у зв'язку зі справою Ольги Басарабової і засуджено на 4 роки тюрми.

Явний перехід д-ра Є. Петрушевича, голови екзильного уряду ЗУНР, на совєтофільську орієнтацію в 1923 р. дуже швидко зруйнував увесь авторитет диктатора, а далі й самого екзильного уряду ЗУНР. Внаслідок цього УВО відсахнулася від політики екзильного уряду ЗУНР і вирішила піти своїм власним шляхом. Тоді провідний актив УВО звернувся до полк. Євгена Коновальця, щоб він знову перебрав керівництво Організацією в свої руки. Полк. Євген Коновалець на це погодився, тим більше, що в час його відсутности УВО зазнала важкого удару і потребувала негайної відбудови.

Процес Басарабової

На початку 1924 р. польська поліція заарештувала зв'язкову УВО Ольгу Басараб, і хоч вона загинула під час тортур 12-го лютого 1924 р., не зрадивши жадної організаційної та ємниці, то знайдені при ній в момент арештування деякі матеріяли напровадили поліцію на слід і уможливили їй провести численні арешти серед провідного активу УВО. Керівник розвідки УВО О. Думин залишив в О. Басарабової таємні матеріяли, що попали в руки поліції та помогли їй розкрити і заарештувати сотн. В. Коваленка. В ході дальшого слідства заарештовано і засуджено тодішнього Крайового Коменданта УВО полк. Андрія Мельника на 4 роки; сотн. Євгена Зиблікевича і сотн. Василя Коваленка по 3 роки; Богдана Зеленого і Федора Горобця по 2.5 року; Миколу Білянського і Михайла Ґаца по 2 роки; Ірину Вахнянин на 15 місяців в'язниці; Франца Штика і Григорія Лихолата звільнено. Внаслідок цих арештів організаційна сітка УВО була сильно порвана.

Про цей період політичних труднощів у діяльності УВО подано в книжці „Євген Коновалець”, що вийшла в 1938 р. у Париж під редакцією д-ра Олега Кандиби-Ольжича та Ом. Сеника, дослівно таку коротку замітку, яку цитує у своїй праці „Від УВО до ОУН” В. Мартинець:

„Грудень 1922 р.: – конфлікт Вождя з Петрушевичем, який домагається від нього безумовного підпорядкування, чому Вождь з огляду на вповні недоцільну антиреволюційну політику Петрушевича рішуче спротивився.

„1923 р.: – на вимогу висланої в березні цього року делеґації Петрушевича до Москви під проводом сотника Івана Коссака, намагається Петрушевич усунути Вождя від кермування УВО. Восени Вождь покидає Команду УВО до червня 1924 р.

„1924.: – В червні Вождь знову перебирає Верховну Команду УВО під умовою, що УВО, як соборницько-революційна організація, не сміє мати з Петрушевичем нічого спільного”.

Але саме повернення полк. Коновальця на пост Начального Коменданта УВО ще не зліквідувало у ній ріжниці в поглядах на зовнішню політику. Всередині УВО все ще існувала група прихильників політики д-ра Є. Петрушевича, щоправда нечисленна, зате ж досить впливова.

О. Думин, один із найрухливіших членів вищезгаданої групи, референт розвідки в Начальній Команді УВО, почав підготовляти, в порозумінні з диктатором Петрушевичем, „палатну революцію” всередині УВО, з метою відсунути полк. Коновальця від керівництва Організацією.

[В той самий час виникли великі розходження поглядів між тодішним Крайовим Комендантом інж. Ярославом Індишевським, а членами Крайової Команди УВО сотн. Ю. Головінським, та сотн. Омеляном Сеником щодо тактики і політичних позицій революційної боротьби УВО.

Ярослав Індишевський не був фронтовим старшиною, як Головінський і Сеник. Будучи в Коші УСС, він цікавився політичними питаннями, мав знайомства з полк. Г. Коссаком та іншими старшинами, що в часах українізації переїхали на Україну і були там пізніше розстріляні. Плянуючи з ними широку акцію на Україні, він нав'язував зв'язки також до деяких знайомих, що вже були залеґалізовані на большевицьких посадах. (Його змішують з його братом, інж. Степаном Індишевським, старшиною СС, що з Ужгороду утримував зв'язки УВО з ЗУЗ, і в 1924 році був висланий на СУЗ і там пропав у невідомий спосіб). Ярослав Індишевський, бувши приклонником Петрушевича, розраховував на допомогу большевиків у протипольській боротьбі. Він приїхав у 1924 році зі Львова до Праги намовляти, щоб змінити полк. Коновальця. Ця місія не пощастила петрушевичівцям. Я. Індишевського залишено в Празі, а Крайовим Командантом УВО на ЗУЗ призначено сотн. Ю. Головінського, бойового референта в Крайовій Команді. Про причини цих змін кружляли різні припущення.

На процесі Романа Барановського у вересні 1933 р. свідок прокурора Кухарський насвітлив ці розходження в такий сцосіб, що тодішній Крайовий Комендант УВО Ярослав Індишевський, разом із Дмитром Палієвом, політичним референтом Крайової Команди УВО, мали б їздити до Харкова на переговори з урядом УССР, щоб нав'язати з ним співпрацю УВО в боротьбі проти Польщі.

Я. Індишевський помер у Празі у 1928 році, а Дм. Паліїв був арештований і переслуханий у справі цієї подорожі, але не був за те засуджений поляками.] Тоді ж було розкрито і змову сотн. О. Думина.

Для вияснення всіх тих справ скликано окрему конференцію УВО, що відбулася в січні 1925 р. в Ужгороді. Конференція визнала неправильними позиції визнавців орієнтації на „радянську Україну” та прихильників політики Петрушевича, як теж затвердила усунення інж. Я Індишевського і сотн. О. Думина та їхніх однодумців з рядів УВО.

Усунені з рядів УВО, на підставі рішення ужгородської конференції, прихильники радянофільської політики д-ра Є. Петрушевича створили нову підпільно-революційну організацію п. н. „Західньо-Українська Народня Революційна Організація” (ЗУНРО), а водночас почали видавати, як її офіціоз, підпільну неперіодичну газету „Український Революціонер”. Проте, крім створення кількох ланок на Покутті, ЗУНРО не зуміла розбудувати своєї організаційної сітки на західньоукраїнських землях і незабаром самоліквідувалася.

Потреба політичної однородности кадрів УВО

Українська Військова Організація постала як революційно-збройний рух спротиву проти окупантів українських земель – в обороні самостійности соборної української держави, – без чітко визначеного власного ідеологічно-пропаґандивного обличчя. Членом УВО міг стати кожен український патріот-самостійник, який бажав чинно боротися в організованих рядах збройного підпілля проти ворожої окупації за волю українського народу, без уваги на свої ідеологічно-політичні переконання чи партійну приналежність.

Тому вважалося за цілком природне, що члени УВО, крім діяльности в рамках УВО, займалися ще й іншою політичною роботою поза цією організацією. І так, одні вели окремі ідеологічні організації (як, наприклад, Зиновій Петрів, д-р Мирон Коновалець, Ілярій Ольховий, Василь Бас, Д-р Іван Ґижа), інші залишилися членами леґальних політичних партій (як, наприклад, Юрій Полянський, Дмитро Паліїв, Михайло Матчак, Остап Коберський, О. Павлів та ін).

Організатори УВО гадали, що така постановка справи буде великим позитивом, бо дасть можливість об'єднати в рядах УВО найкращі одиниці з-поміж членів усіх українських політичних груп, партій і напрямків. Нова організація, як на це вказує вже сама її назва, повинна була базуватися на такому принципі, на якому базується побудова національної армії, всенароднього війська: на позапартійності.

Проте дуже швидко виявилося, що така „позапартійність” УВО стала її великим недоліком. Відсутність, всіх її членів зобов'язуючої, ідеології та програми з одного боку, а з другого – зустріч у рамках однієї організації людей різних політичних поглядів, – усе це стало причиною багатьох внутрішніх конфліктів, що завдали організації великої шкоди.

Начальний Комендант полк. Є. Коновалець, свідомий отих недоліків УВО, прагнув надати їй виразне ідеологічно-політичне обличчя, обличчя націоналістичне. А таке прагнення полк. Коновальця викликало, в свою чергу, велике зацікавлення до УВО з боку інших українських націоналістичних організацій, що постали в період „позапартійности” УВО і діяли чи то на українських землях, чи то на чужині. Політична доцільність наказувала прагнути до об'єднання всіх українських націоналістичних сил для спільної боротьби.

ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

В 1919 р., коли Польща окупувала західноукраїнські землі, тут існували чотири українські політичні партії: 1) „Українська Народно-Трудова Партія”, яка до 1919 р. називалася „Українська Національно-Демократична Партія” (УНДП); 2) „Українська Соціял-Радикальна Партія” (УСРП); 3) „Українська Соціял-Демократична Партія” (УСДП); 4) „Українська Християнсько-Суспільна Партія” (УХСП).

Міжпартійна Рада

Спочатку всі вони діяли одностайно проти польської окупації і з цією метою заснували були „Міжпартійну Раду”, головою якої був Кирило Студинський, а секретарем – Володимир Бачинський. „Міжпартійна Рада” підчинялась екзильному урядові ЗУНР д-ра Є. Петрушевича. З бігом часу, внаслідок нової політичної ситуації, а саме: закріплення совєтської влади на Наддніпрянщині й польської окупації на західноукраїнських землях, перехід д-ра Петрушевича на совєтофільську орієнтацію і занепад авторитету екзильного уряду ЗУНР, – серед членів „Міжпартійної Ради” виникла велика ріжниця в поглядах щодо дальшої політичної діяльности. Через те „Міжпартійна Рада” перестала існувати, і кожна з вищезгаданих партій пішла далі своїм власним шляхом, переживаючи менше чи більше гострі внутрішні кризи та зміни.

УНДО та її відлам УПП

Найсильніших внутрішніх потрясень зазнала найбільша з тих партій – Трудова. Велика частина її членів залишилася вірною д-рові Є. Петрушевичеві навіть після зміни його політики, переходячи разом із ним на совєтофільську орієнтацію. Ця частина Трудової партії назвала себе „незалежною групою”. Вона мала спершу помітний вплив на офіціоз партії – щоденник „Діло”, який із захопленням передрукував вістки про „небувалі успіхи радянської влади” в УССР. Другу групу в Трудовій партії творили т. зв. автономісти, які підкреслювали конечність „органічної праці” і ставили перед собою завданням здобути для Галичини автономію в рамках польської держави. Провідниками цієї групи були д-р Степан Баран і Д-р Степан Витвицький. Була ще й третя група, а саме: ті, що відкидали совєтофільську орієнтацію й автономізм та намагалися знайти можливості леґальної боротьби на засадах самостійництва.

В 1923/24 рр. Дмитро Паліїв виступив з ініціятивою перебудувати Трудову партію під політично-програмовим оглядом і дати їй нову назву – „Українське Національно-Демократичне Об'єднання”. В Трудовій партії Паліїв належав до самостійницької групи, будучи водночас членом УВО, де займав пост політичного референта Головної, а відтак Крайової Команди.

Після довших переговорів дійшло до поєднання двох перших та частини третьої групи Трудової партії, і на з'їзді 11-го липня 1925 р. завершено те поєднання формально – створенням нової партії під назвою „Українське Національно-Демократичне Об'єднання” (УНДО). Теоретично беручи, переможцем вийшла самостійницька група, бо в програмі партії поставлено вимогу самостійности й соборности України. На ділі ж справжнім переможцем стала група автономістів, бо в практичній діяльності прийнято засаду змагати до самостійности й соборности шляхом леґалістичного парляментаризму, на якому першим етапом мало бути здобуття для Галичини автономії в рамках польської держави. Члени УВО, що вступили в УНДО, створили там „опозиційне крило” під проводом Дмитра Палієва, але з бігом часу, замість перетягти автономістів на свої позиції, як це вони собі обіцяли були зробити, й самі вони почали чимраз виразніше переходити на автономістичні позиції.

Визначними діячами УНДО стали: Степан Баран, Степан Витвицький, Володимир Бачинський, Антін Горбачевський, Михайло Галущинський, Володимир Кузьмович, Дмитро Левицький, Кость Левицький, Іван Кедрин-Рудницький, Остап Луцький, Любомир Макарушка, Володимир Охримович, Мілена Рудницька, Юліян Павликовський, Володимир Целевич, Сергій Хруцький, Василь Мудрий. Офіціозом УНДО залишився щоденник „Діло”. Спочатку УНДО бажало співпрацювати з УВО. До диспозиції Дм. Паліїв поставив щоденник „Новий Час”, що почав був виходити в жовтні 1923 р. на кошти УВО, а якого редактором був якраз Паліїв, як делеґат Крайової Команди УВО. Проте з бігом часу УНДО почало щораз то виразніше і рішучіше виступати проти УВО й усякої протипольської революційної діяльности, мовляв, вона завдає українському народові шкоду. Обороняючи позиції легалізму й „органічної праці”, прагнучи до розбудови українського господарського, культурно-освітнього й політичного життя на засаді льояльности супроти польської держави, УНДО швидко стало явним противником УВО, повністю перетворившися, згідно з вживаною в УВО номенклятурою, в партію угодовців.

В травні 1927 р. відкололась від УНДО, з групи совєтофілів, частина під проводом Вячеслава Будзиновського і створила окрему „Українську Партію Праці” (УПП), з пресовим органом „Праця”. УПП проіснувала до 1930 року.

Українська Соціял-Радикальна Партія

УНДО залишилось аж до 1939 р. найсильнішою з українських легальних партій на Західній Україні.

Друга передвоєнна українська політична партія, заснована в 1890 р. під назвою „Українська Радикальна Партія” (її основником був Іван Франко, який, однак, швидко після цього вирікся соціялізму), після окупації Західньої України Польщею, з'єдналася з волинською партією соціял-революціонерів в одну, під новою назвою „Українська Соціял-Радикальна Партія” (УСРП). [У своїй програмі ця партія на головний плян ставила клясові інтереси селянства і робітництва, а своїм ідеологом визнавала Михайла Драгоманова (нар. 1841, помер 1895 р.). В національному питанні вона стояла на засаді державної самостійности України, і вела в леґальних формах опозиційну політику проти польської окупації Західньої України. В соціяльній політиці радикали проповідували марксистський соціялізм, входили в склад соціялістичного II. Інтернаціоналу, ідейно-політично були в контроверсії з комуністичними позиціями Третього Інтернаціоналу і розходилися з комуністами також у питаннях тактики. Протилежно до комуністів, вони відкидали засоби революції і терору і йшли шляхом леґалізму. Хоч радикали були противниками комунізму, одначе своєю пропаґандою соціялізму вони мимовільно підготовляли подекуди ґрунт для комуністичної аґітації, зокрема в таких осередках, які не розбиралися в ріжницях між демократичним і совєтським соціялізмом, або були здезорієнтовані посталими тоді новотворами т. зв. соціялістичних республік, особливо в роках НЕП-у й українізації, у неменшій мірі, ніж совєтофільські групи націонал-демократів, що відкололися були від Трудової Партії. Чимало членів радикальної партії, які були наставлені революційно, перейшло тоді в комуністичні ряди. В практичній політичній дії радикали виступали головно проти консервативного клерикалізму в перебільшено-аґітаційних формах і старалися наставляти селянство проти духовенства та інтеліґенції не лише з польського адміністративного апарату, але також проти української інтеліґенції інших партійних переконань, як проти „буржуазії”, що нібито визискує його. Українські націоналістичні організації, зокрема ОУН, радикали навмисне змішували з УНДО і в своїй пропаґанді називали речниками „української буржуазії”]. Своєю тактикою леґалізму й опортунізму в відношенні до польської держави радикали були близько споріднені з УНДО-м.

Радикали мали значні впливи серед західньо-українського селянства і були, після УНДО, другою найсильнішою леґальною партією в Західній Україні.

Визначними членами УСРП були: Лев Бачинський, Іван Макух, Матвій Стахів, І. Блажкевич, О. Коберський, Д. Ладика, В. Лисий, М. Матчак, О. Павлів, І. Попович, С. Жук. Пресовим органом цієї партії був „Громадський Голос”, тижневик, за редакцією М. Стахова. Партія мала власну організацію молоді „Каменярі” та видавала освітню бібліотечку для народу „Самоосвіта”. Фінансово радикали спиралися на значну допомогу з боку української селянсько-робітничої еміґрації в Америці.

Українська Соціял-Демократична Партія

Друга соціялістична партія на західньоукраїнських землях – „Українська Соціял-Демократична Партія” (УСДП) – підпала під комуністичні впливи більше, ніж соціялісти-радикали. До голосу в партії прийшли явні речники совєтофільсько-комуністичної орієнтації: Б. Кузьма, Антін Чернецький, С. Волинець. Вони перетворили УСДП в експозитуру нелеґальної „Комуністичної Партії Західньої України” (КПЗУ), через що польська влада її розв'язала. Щойно в 1929 р. УСДП відновила свою діяльність, уже як незалежна від комуністів партія, проте її впливи були ввесь час зовсім незначні. Преса УСДП, – тижневики, чи пак місячники „Вперед” і „Воля”, – мала маленький наклад і появлялась нереґулярно.

Головними діячами УСДП були: Семен Вітик, Лев Ганкевич, І. Квасниця, Я. Остапчук, Володимир Темницький, Володимир Старосольський.

Сель-Роб

Частина совєтофільсько-комуністичного крила УСДП об'єдналася з соціялістами москвофільської галицької партії та з холмсько-волинською соціялістичною групою Сель-Союзу, і разом вони створили нову, явно комунофільську, партію „Українське Селянсько-Робітниче Соціялістичне Об'єднання” (Сель-Роб). У 1927 р. ця партія розкололася на „Сель-Роб правицю” і „Сель-Роб лівицю”. В 1928 р. частини обох відколів об'єднались у „Сель-Роб єдність”, та в 1932 р. польська влада розв'язала ввесь „Сель-Роб”.

КПЗУ

Побіч явних, леґальних комунофільських партій, від початку польської окупації на західньоукраїнських землях діяла нелеґальна „Комуністична Партія Західньої України”, заснована большевиками під час польсько-большевицької війни. КПЗУ користувалася великою фінансовою і політичною допомогою з боку уряду УССР, зокрема в період НЕП-у та „українізації”.



Пропаґуючи орієнтацію на „радянську Україну”, яка мала б помогти Західній Україні визволитися з-під польської окупації та об'єднатися в одній „самостійній соціялістичній радянській українській державі”, КПЗУ мала в перші роки свого існування помітні впливи серед українського селянства і студентства.

УКНП


Передвоєнна „Християнсько-Суспільна Партія” після окупації Західньої України поляками зовсім завмерла, і щойно в 1930 р. постала, як її наслідниця, „Українська Католицька Народня Партія” (УКНП), з пресовим органом „Нова Зоря”. Провідниками цієї партії були станиславівський єпископ Григорій Хомишин і редактор „Нової Зорі” д-р Осип Назарук. УКНП була наскрізь льояльною супроти Польщі та проповідувала польсько-українське співжиття в Галичині, як „спільній батьківщині українців і поляків”. З метою протиставитися тим національ-но-освідомлюючим впливам, що йшли через культурно-освітню організацію „Просвіта”, єпископ Гр. Хомишин доручив організувати на терені своєї дієцезії нове товариство „Скала”, подібне до „Просвіти”, але угодовецького напрямку.

Галицькі москвофіли

Існуюча до війни партія москвофілів зазнала в час війни смертельного ідейно-політичного удару. Визвольні змагання 1918-го і наступних років національне освідомили українську суспільність, так, що навіть колишні москвофіли стали здебільша свідомими українцями. З сильної колись москвофільської партії залишилась тільки жменька партійних провідників, без опертя в народніх масах. Проте ця жменька одержала міцну підтримку з боку польських окупантів, які з допомогою москвофілів прагнули розколоти український фронт Окупаційна влада передала москвофілам великий будинок „Народнього Дому” та друкарню „Ставропігії” у Львові, призначивши для них постійні фінансові дотації. Спираючись на цю польську грошову й політичну допомогу, галицькі москвофіли створили окремий стипендійний фонд, з допомогою якого намагалися приєднати собі незаможних українських студентів. Проте жадного політичного впливу на українські народні маси москвофільська партія після війни вже не мала. Невелика група москвофілів перейшла до „Сель-Роб”-у.

* * *


Окреме місце між усіма цими партіями займала недовгочасна „Українська Партія Національної Роботи”, про яку буде мова далі.

Так ото оформилось українське політичне життя в Західній Україні в перші роки польської окупації. Поминаючи москвофільську партію, що її штучно втримували при житті поляки своїми фінансовими субсидіями і яка могла тільки декого з українців зловити приманою стипендії чи праці на державній посаді, – на український загал ішов з одного боку наступ совєтофільства, а з другого – леґалізму й угодовщини. Речниками і пропаґаторами совєтофільства були КПЗУ і Сель-Роб, а посередньо також і УСДП та УСРП, як носії марксизму-соціялізму. УСДП і УСРП, разом з УНДО і УКНП, були теж пропаґаторами леґалізму й угодовщини. Всі ці впливи проникали і до УВО, яка не могла протиставити їм своєї ідеології, бо в той час вона такої ідеології ще не мала. Дехто з членів УВО симпатизував з совєтофілами, інші намагалися політично зв'язати УВО з УНДО-м (напр., Дм. Паліїв, Л. Макарушка, В. Целевич), ще інші – з УСРП (напр., М. Матчак, О. Навроцький, О. Коберський).

Щоб могти успішно протиставитися всім тим впливам, шкідливим для українського самостійництва, треба було спершу чітко оформити націоналістичну ідеологію. Тим більше, що саме в бік націоналістичної ідеології скеровував увагу українських патріотів критичний розгляд недавніх збройних визвольних змагань, ствердження причин їх поразки. Аналіза розвитку подій на Наддніпрянщині 1917-1918 рр. вказує на те, як фатально заважила на дальшому перебігу й кінцевому висліді визвольних змагань відсутність ясної національної самостійницько-державницької ідеї в тих, кому історія судила була стати при кермі на початках відновленого українського державного будівництва. Тож, як повчав досвід недавнього минулого, деструктивним силам, які все ще діяли, треба було протиставити самостійницько-державнотворчу силу – українську націоналістичну ідеологію й організацію.

ПОЧАТКИ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ОСЕРЕДКІВ НА ЗУЗ

Писання д-ра Дмитра Донцова

Першим і найвизначнішим ідеологом українського націоналізму по першій світовій війні став д-р Дмитро Донцов.

Д-р Дмитро Донцов перебував у Західній Україні вже в останні роки перед першою світовою війною. Він став тут загально відомим як пропаґатор націоналістично-самостійницької ідеології своєю доповіддю на Студентському з'їзді у Львові 1913 р. про „Сучасне політичне положення нації і наші завдання”. Доповідь ця появилася опісля окремим виданням як прийнята Студентським з'їздом самостійницька плятформа політичної діяльности на найближче майбутнє. Дальший розголос здобув д-р Дм. Донцов своїми брошурами „Модерне москвофільство” (видана 1913 р.) і „З приводу одної єресі” (видана 1914 р.). В тих брошурах, написаних блискучим публіцистичним стилем, Донцов доводив шкідливість для українського народу всіх проявів москвофільства і пропаґував, як єдиноправильний шлях, повне відокремлення України від Росії та відновлення національно-державної самостійности України.

В 1921 р. видав Донцов у Відні свою нову публіцистичну працю „Підстави нашої політики”, в якій рішуче відкидав усяку орієнтацію на Москву, все одно, чи та Москва царська, республіканська, буржуазна, чи пролетарсько-соціялістична, – і закликав українців орієнтуватися тільки на Західню Европу.

В 1925 р. появилась праця Дм. Донцова „Націоналізм”, в якій автор провів нищівну критику українського угодовства і соціялістичної псевдодемократії. Тієї псевдодемократії, що розкладала українську духовість, обдирала український нарід з його національної свідомости, присипляла його туманними фразами про „всесвітнє братерство” та про „спільні інтереси селянсько-робітничих мас усієї Росії”, чим підготовила катастрофу визвольних змагань. Як антитезу до цього Дмитро Донцов вказав український націоналізм.

Твори Дм. Донцова притягнули до себе загальну увагу. Гострота його вислову помагала виразніше бачити проблеми, а величність націоналістичних ідей, показана Дмитром Донцовим на тлі хуторянства „Дядьків атєчества чужого”, захоплювала українську молодь і робила її борцем за здійснення ідей українського націоналізму.

Полк. Євген Коновалець, повернувшися навесні 1921 р. до Галичини і перебравши пост Головного Коменданта УВО, звернувся до Д-ра Дмитра Донцова з пропозицією відновити видавання „Літературно-Наукового Вістника” й редаґувати його в дусі ідей українського націоналізму, пропаґатором яких був Донцов. Одержавши його згоду, полк. Коновалець доручив реалізацію відновлення „ЛНВістника” проф. Юрієві Полянському, членові Головної Команди і першому Крайовому Комендантові УВО після виїзду Коновальця з Галичини. Так завдяки заходам УВО, з днем 1-го травня 1922 р. почав знову появлятися „Літературно-Науковий Вістник”. Видавцем його стала відновлена в 1921 р. „Українська Видавнича Спілка”, яку очолювали проф. Юрій Полянський і Осип Навроцький, тоді член Крайової Команди УВО. Начальним редактором „ЛНВістника”, на виразну вимогу полк. Коновальця, став д-р Дмитро Донцов, а співредакторами – Володимир Дорошенко і Володимир Гнатюк.

Дм. Донцов подав у першому числі відновленого журналу таке основне завдання „Літературно-Наукового Вістника”:

„Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити її від сміття й болота, дати їй яскравий, виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртувалася б ціла нація – ось завдання, до розв'язки котрого, разом з іншими, хоче спричинитися і відновлений „Літературно-Науковий Вістник”.

Згідно з такою заявою, Дм. Донцов заходився відразу надати журналові виразно націоналістичне обличчя. З тим не хотіли погодитися обидва співредактори, прихильники інших партійно-політичних напрямків, і тому вони вийшли з редакції. Редактором „ЛНВ” залишився сам Дм. Донцов.

Після того, як полк. Коновалець на деякий час відійшов від командування УВО, а УВО під Крайовим Комендантом полк. Андрієм Мельником підпорядкувалася урядові ЗУНР Петрушевича, зв'язок УВО з „ЛНВістником”, який різко осуджував совєтофільську орієнтацію Петрушевича, перервався. Того зв'язку вже й не наладнано, і „ЛНВ” під редакцією Дм. Донцова залишився вже на далі самостійним органом. Проте „ЛНВ”, хоч і не бувши пов'язаний організаційно з УВО, став пропаґатором ідей українського націоналізму і відіграв важливу ролю в формуванні націоналістичної ідеології. „Літературно-Науковий Вістник”, під редакцією Дм. Донцова, виходив до 1933 р., а від 1933 до 1939 р. – під скороченою назвою „Вістник”:

„Заграва” і УПНР

Побіч відновленого „Літературно-Наукового Вістника” почав у 1922 році, з ініціативи УВО, виходити ще один журнал виразно ідеологічно-політичного характеру – „Заграва”. Головним редактором цього журналу став Дм. Донцов, а співредакторами – тодішні члени Крайової Команди УВО Дмитро Паліїв, Василь Кучабський, Михайло Матчак, як теж; Володимир Кузьмович. У час відсутности полк. Коновальця в УВО (взимку 1923-24 р.) названі члени УВО заходилися творити при журналі „Заграва” окрему леґальну націоналістичну партію. Незабаром така партія справді постала під назвою УПНР, при чому для сторонніх це скорочення читалося „Українська Партія Національної Роботи”, а для її членів і втаємничених це означало: „Українська Партія Національної Революції”. Тому то повну назву партії писано завжди в формі: „Українська Партія Національної Р(оботи)”.

До проводу УПНР були обрані такі особи: посол Самійло Підгірський – голова, Дмитро Донцов – секретар, членами керівництва партії були Володимир Кузьмович, Дмитро Паліїв, Остап Луцький. Замітнішу ролю в УПНР відігравали Володимир Кохан, Дмитро Левицький, Роман Сушко, Іван Кедрин-Рудницький, Мілена Рудницька, Ярослав Цурковський та інші. Це була спільна галицько-волинська партія націоналістичного напрямку. Але вона проіснувала недовго.

В літі 1925 року заходами Дм. Палієва члени УПНР, крім Підгірського і Донцова, об'єдналися з автономістичною групою „трудовиків” і радянофільською групою „незалежних” трудовиків в нову політичну партію, в „Українське Національно-Демократичне Об'єднання” (УНДО).

Політичні розрахунки Дмитра Палієва, що націоналістична група „загравістів”, влившися в УНДО, надасть цій новій партії лінію принципового самостійництва, не здійснилися. Здійснилися за те передбачення і перестороги Донцова, що злиття з політично хиткими елементами доведе УПНР до самоліквідації.

Український університет в підпіллі

У формуванні політичної думки студентство відігравало завжди важливу ролю. Так само і в формуванні української націоналістичної ідеології та українського націоналістичного руху важливу ролю відігравало студентство.

У вир політичної боротьби за українські національні інтереси втягнула українське студентство вже сама політична ситуація, створена на західньоукраїнських землях польськими окупантами.

Боротьба за український університет у Львові почалась іще за часів австрійської окупації Галичини і вже тоді вона скеровувалась проти поляків. Під тиском українських вимог, австрійська влада поступалася крок за кроком, погоджуючись на щораз більшу розбудову українського шкільництва, з високими школами включно.

Протиставилися тому вперто й злобно поляки. Запроваджений поляками піляхетсько-панщизняний лад, що його застала Австрія при забранні Галичини в 1772 р., поміг полякам закріпити за собою політичні впливи на західньоукраїнських землях, так що й під австрійською окупацією польська меншість панувала над великою більшістю українських автохтонів.

Свої політичні впливи в австрійській державі поляки використовували насамперед для того, щоб не допустити до вирощування нової української інтеліґенції як провідної сили національного відродження галицьких українців. Заснований у 1784 р. австрійським цісарем Йосифом II університет у Львові проіснував до 1805 р. і був опісля відновлений цісарем Францом І в 1817 р. Польська інтеліґентська верхівка захопила керівництво університету в свої руки. Всіма можливими засобами, законно й беззаконно, поляки протиставилися допущенню в університет української мови, як викладової, а так само не допускали на українські катедри українських професорів. Університет – це святиня науки, але університет в українському Львові став, з вини поляків, тереном завзятої політичної боротьби українського студентства проти польських оборонців безпросвітности. Боротьба ця була окроплена й освячена кров'ю українських студентів.

По окупації Західньої України в 1919 р., поляки завершили свій „наступ темряви” проти українського високого шкільництва повним спольщенням львівського університету. Вони зліквідували всі українські катедри, що існували на цьому університеті за Австрії, та розпорядили, що на університеті можуть студіювати тільки громадяни польської держави, які відбули військову службу в польській армії.

З уваги на такий стан українці ухвалили закласти у Львові свій приватний університет. Реалізацію цього задуму перебрало на себе Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, членами якого, як неофіційної української Академії наук, зорганізованої на західньоукраїнський лад були не тільки українські, але й визначні західньоевропейські вчені. Управа НТШ проголосила 20-го вересня 1919 р. вписи до цього приватного українського університету, повідомивши водночас польську владу про його відкриття. Але уряд відновленої польської держави 20-століття пішов слідами середньовічних ворогів поступу й науки та заборонив відкрити приватний український університет.

Не добившись урядового дозволу, українці вирішили втримувати тайний український університет у Львові. На спробу проводити університетські виклади явно, не чекаючи на офіційний дозвіл, польська влада відповіла висилкою військових і поліційних відділів, що оточили будинок викладів та заарештували професорів і студентів. Таємні виклади університетських курсів почалися восени 1919 р. і проіснували до липня 1920 р., а тоді переорганізовано курси на зразок західньоевропейських університетів.

Український тайний університет у Львові мав три факультети: філософічний, правничий та медичний, а згодом ще й четвертий – технічний, разом 54 катедри, на яких у 1921/22 академічному році студіювало 1.258 студентів. Правничий і філософічний факультети мали всі чотири роки викладів, а медичний і політехніка – тільки два перші, так, що студенти цих двох останніх відділів мусіли закінчувати свої студії за кордоном. Як показала практика, всі закордонні університети визнали український тайний університет рівнорядним із західноевропейськими високими школами та без застережень зараховували студентам роки викладів, прослухані в українському університеті. Першим ректором тайного українського університету став проф. д-р Василь Щурат, а опісля цей пост зайняв проф. д-р Маріян Панчишин. Виклади відбувалися таємно в приміщеннях різних українських інституцій у Львові, а часом навіть у приватних помешканнях професорів.

Польська влада, одначе, не задовольнилася самою офіціяльною забороною відкриття українського приватного університету, ні пізніше загнанням його в катакомби, а застосувала супроти його студентів і професорів дошкульні поліційно-судові репресії. З-поміж заарештованих студентів затримано понад сотню в тюрмах довше ніж один рік. Пошукування за залями викладів, ревізії й арешти стали щоденним явищем. Супроти цього ректорат університету вніс до Союзу Народів у Женеві широкий меморандум, протестуючи проти варварської поведінки польської окупаційної влади. Цю скаргу підтримала своїм меморіялом „Українська Академічна Громада” в Празі, що його підписали теж; представники чеського, словацького, німецького і білоруського студентства та представники українського студентства на Закарпатті. В цьому студентському меморандумі писалось, між іншим, таке:

„Як студенти поневоленої нації, підносимо голос протесту проти варварств польської солдатески над студентами, професорами й над українською культурою. Подаємо до Вашого відома ці факти: старий університет у Львові, українсько-польський за австрійського режиму, сьогодні зовсім спольонізований. Усіх українських професорів і деканів, що їх число становило 14, викинено з університету. На підставі зарядження вищих органів польської державної влади, до польських університетів допускається тільки тих громадян, що виконали „свій обов'язок супроти держави”, себто тих, що служили в польському війську. На підставі того розпорядження звільнено українських студентів з високих шкіл, збудованих коштами українського населення, а сьогодні силою спольонізованих. Зрозуміло, що українські громадяни не могли служити в польському війську, бо окуповані сьогодні території зовсім не належали до Польщі. Українські студенти ніяк не можуть присвятитися вищим студіям. Бо коли професори львівського університету зорганізували вищі курси, то польська поліція розігнала слухачів уже на першому викладі. Так само відкинено домагання створити вищі курси, що його поставило Наукове Товариство ім. Шевченка, Товариство Наукових Викладів ім. Петра Могили та Братство Ставропігії. Тому українські студенти в порозумінні зі своїми професорами зорганізували таємні курси – наче в катакомбах. З цих курсів постав, нарешті, новий університет з відділами: філософічним, правничим і медичним та політехнічна школа. Цей університет, що нараховує 55 професорів, відвідує 1.350 студентів. Безперервні переслідування цієї суто наукової інституції польською поліцією просто неймовірні. Професори, як і студенти цього університету, піддані сотням нічних трусів, облав і арештувань. Декан і ректор п. В. Щурат був в'язнений впродовж: трьох місяців. Студентів тримано у в'язниці разом із звичайними злочинцями, а студенток кидано до тюрем разом із проститутками. 12 студентів перебувають у тюрмах аж до сьогодні, – їх обвинувачують у т. зв. „головній зраді” (проти окупантів), – дармащо їм не доручено акту обвинувачення. Тільки внаслідок їхньої голодівки (12-18 квітня 1922 р.) полегшено їх долю, цебто – окупаційна влада, нарешті, пообіцяла переглянути їхні акти”.

Під цим меморіялом представники студентів інших народів дописали від себе таке:

„Вважаючи слушним домагання українських товаришів, підтримуємо цей протест з уваги на потребу дати їм можливість вищих студій в їхній батьківщині”.

Свою солідарність з боротьбою за високі школи українська суспільність засвідчувала щедрою моральною і матеріяльною підтримкою для аиного університету та його студентів.

У час існування українського тайного університету, втримуваного коштами українського громадянства, студенство мало свою окрему професійну організацію. „Професійна Організація Українського Студентства” (ПРОФОРУС) мала таку організаційну побудову:

Найвищим органом ПРОФОРУС-а був Загальний Крайовий Студентський З'їзд, а його постійною екзекутивою – Українська Крайова Студентська Рада (УКСР). Нижчими організаційними клітинами УКСР були Окружні та Повітові Студентські Ради. Першим головою УКСР був Петро Ган („Шевчиків”).

Український тайний університет проіснував до 1924 р. Внаслідок польської окупаційної політики боротьба за українські високі школи набула виразно національно-політичного характеру.9

Група Української Державницької Молоді

Студентство – це особливо придатний ґрунт для всяких нових політичних ідей і концепцій, тому й українське студентство на Західній Україні стало об'єктом наступу з боку всіх тих партійно-політичних напрямків, які виникли в новій політичній ситуації.

Серед українського студенства 20-их років найсильнішими виявились радянофільські впливи. До поширення цих впливів найбільше спричинилася не нелеґальна КПЗУ, а головно організаційно неоформлений „культурно-політичний” табір радянофілів, що його очолив колишній член Християнсько-Суспільної Партії д-р Кирило Студинський. „НЕП” і „українізація” в УССР створили придатний клімат для поширення радянофільства в Західній Україні. Колишні українські соціялісти, а згодом провідні члени Української Комуністичної Партії (УКП, що існувала деякий час в УССР, – Микола Скрипник, Олександер Шумський та Лапчинський дбайливо заопікувалися „українською наукою і культурою” в Західній Україні. Як відомо, Микола Скрипник був членом уряду УССР, Олександер Шумський – це спершу представник УССР у Варшаві, а від 1923 р., після повернення до УССР, – керівник відділу аґітації та пропаґанди Центрального Комітету Комуністичної Партії большевиків України (аґітпроп ЦК КП(б)У) і міністер освіти, а Лапчинський – це консул УССР у Львові, їхня „опіка” й „уважливість” до працівників української науки і літератури в Західній Україні проявлялися в надаванні їм наукових і літературних стипендій, а совєтофільським видавництвам – значних грошевих субсидій. Все це заімпонувало деяким українським ученим і літераторам, тож, за прикладом проф. Кирила Студинського, вони почали загощувати до большевицького консула Лапчинського, – як тоді глумливо говорено, – „на ікру”.

Оті „ікроїди” стали головними пропаґаторами совєтофільства і серед українського студентства. З їх допомогою пливла в Західню Україну белетристична й політична література, видавана українською мовою в УССР. „Ікроїдні” критики вихвалювали цю літературу як небувалий осяг вільного розвитку української культури у „вільній українській радянській республіці”. Багатьом західнім українцям імпонував уже самий напис на книжках „Державне Видавництво України”.

Вслід за наддніпрянськими науковцями, літераторами й політичними діячами, що виїхали до УССР, туди почали виїжджати теж; галицькі вчені й літератори, як от проф. Степан Рудницький, проф. М. Лозинський, проф. М. Чайківський, д-р Антін Рудницький, Антін Крушельницький та інші.

Тому не дивно, що большевицька пропаґанда здобула собі поважні впливи також серед студентів українського тайного університету у Львові. За літературно-культурницьким совєтофільством ішло совєтофільство політичне, а вслід за цим – відвертий ідейний наступ комуно-большевизму.

Хто ж успішно протиставився наступові совєтофільства й комуно-большевизму, той ставав об'єктом наступу „автономістів”. Володимир Бачинський, Володимир Охримович, редактор „Діла” Федь Федорців та інші намагалися впливати на українських студентів у тому напрямі, щоб переставити їх на боротьбу за автономію Західньої України в межах польської держави. Така політика, мовляв, приведе до створення теж українського університету, бож це „виразно застережено” в постанові Ради Амбасадорів про передання Західньої України Польщі.

Націоналістично настроєне українське студентство вирішило протиставитися розкладовим впливам обох вищезгаданих політичних течій. З цією метою засновано, зі студентів тайного університету, першу в Західній Україні нелеґальну ідеологічну, чітко націоналістичну, організацію під назвою „Група Української Державницької Молоді”. Завдання, Що його взяв на себе гурт студентів-націоналістів, об'єднаних у „Групі Української Державницької Молоді”, було нелегке. Проти себе вони мали сильний табір совєтофілів і комуністів, озброєних докладно розпрацьованою доктриною марксизму-ленінізму та підтримуваних „ікроїдною” інтеліґенцією, а з другого боку – табір „автономістів”, що підривав віру у власні сили народу. Члени ж „ГУДМ” ще не мали ясно оформленої ідеології, а спирались тільки на власний запал, на свій патріотизм і на віру в те, що здоровий стихійний гін українського народу до здійснення власної Правди – переможе. Проте вони не злякались труднощів і з запалом взялися до праці.

Провідними членами „Групи Української Державницької Молоді” були: Степан Охримович, Юліян Вассиян, Іван Ґабрусевич, Богдан Кравців, Осип Боднарович, Володимир Диденко.

Організація Вищих Кляс Українських Ґімназій

Націоналістична течія захопила теж старших учнів українських ґімназій. У той самий час, коли серед студентів українського університету діяла „Група Української Державницької Молоді”, серед старших учнів українських ґімназій постала і розвинула діяльність „Організація Вищих Кляс Українських Ґімназій” (ОВКУҐ). Ця молодеча організація середньошкільників у Львові почала навіть видавати перший нелеґальний журнал молоді „Метеор”. ОВКУҐ поставила перед собою такі головні завдання: підготовляти учнів до студій на тайному університеті, до бойкотування польських високих шкіл та українських студентів-штрайколомів, притягнення учнів до таємних святкувань заборонених і революційних річниць та панахид, грошові збірки на тайні УВШ та Бойовий фонд, допомога в кольпортажеві революційних листівок. ОВКУҐ звертала увагу на те, щоб спонукувати ґімназистів до пильного вивчання українознавства, до зацікавлення суспільно-політичними питаннями, зокрема ж до читання „Літературно-Наукового Вістника” та писань Донцова. В практичній дії ОВКУҐ організувала бойкот ґімназистами польських державних свят та різних польських патріотичних маніфестацій, до яких польська шкільна кураторія намагалася притягати теж учнів українських ґімназій.

Провідними членами „Організації Вищих Кляс Українських Ґімназій” були: Роман Шухевич і його брат Юрко, Володимир Янів, Богдан Кордюк, Богдан Шдгайний, а поза Львовом – Осип Карачевський, Степан Бандера, Олекса Гасин, Степан Новицький, Дмитро Яців (Стрий), Зенон Коссак (Дрогобич), Степан Ленкавський, Гриць Салевич, Ярослав Карпинець, В. Макух (Станиславів), Дмитро Грицай, Володимир Кобільник (Самбір), Омелян Грабець (Любачів), Василь Сидор (Сокаль), Іван Шиманський (Тернопіль).

Союз Української Націоналістичної Молоді (СУНМ)

Члени ОВКУҐ, закінчивши середні школи і ставши студентами, почали творити всередині місцевих (повітових) організацій Т-ва „Українська Студентська Громада” окремі ідеологічні групи націоналістичного напрямку, які намагалися відсунути від впливів студентів радянофільського чи угодовецького напрямків. З об'єднання цих груп у різних „Студентських Громадах” з львівською „Групою Української Державницької Молоді” постав у 1926 р. „Союз Української Націоналістичної Молоді”.

Цю організаційну роботу провели Степан Охримович, що став організаційним та ідеологічним референтом, і Осип Боднарович, що став першим головою нової організації. До проводу СУНМ входили також: Богдан Кравців і М. Демкович-Добрянський. Потім до нього покликано Степана Ленкавського та Івана Ґабрусевича. Припинено видавати орган середньошкільників „Метеор”, а замість нього почав появлятися легальний орган СУНМ „Смолоскипи”, під редакцією О. Боднаровича, що стояв під впливом Палієва. СУНМ розвинув жваву діяльність серед студентів та старших середньошкільників, зорганізувавши свої клітини не тільки у Львові, але й по інших західньоукраїнських містах.

Але Осип Боднарович, ставши співредактором „Нового Часу”, що його почав видавати з ініціятиви УВО Дмитро Паліїв з співучастю Івана Тиктора як офіціяльного видавця, вступив під впливом Палієва в члени УНДО і почав робити заходи, щоб СУНМ з його органом „Смолоскипи” перетворити в секцію молоді УНДО. Ті заміри Боднаровича зустрілися з рішучим спротивом з боку інших членів Союзу. Осипа Боднаровича підтримував тільки М. Демкович-Добрянський. Підтримка для Боднаровича з боку Д. Палієва, який до 1928 р. був політичним референтом Крайової Команди УВО, та з боку полк. Романа Сушка, що був тоді Крайовим Комендантом УВО, – не допомогла. Члени СУНМ рішуче відкинули пропозицію перетворити їхню нелеґальну організацію на леґальну молодіжну прибудівку УНДО. Вони дотримувалися засади, що вже сама леґалізація політичної партії означає визнання польської окупаційної влади як державної влади західньоукраїнських земель, а цього СУНМ зовсім не думав робити. Внаслідок того внутрішнього конфлікту Осип Боднарович та М. Демкович-Добрянський вийшли з СУНМ. Новим головою СУНМ став Богдан Кравців. Провід СУНМ-у доповнено Богданом Кордюком, Михайлом Турчмановичем, Зеноном Коссаком.

СУНМ пожвавив і поглибив діяльність, започатковану „Групою Української Державницької Молоді” серед студентства та „Організацією Вищих Кляс Українських Ґімназій” серед середньошкільників. У ділянці розпрацьовування націоналістичної ідеології Степан Охримович, Іван Ґабрусевич і Степан Ленкавський звернули увагу на ідеалістичний світогляд і впровадили культ героїзму. В ділянці тактики вони розробили концепцію перманентної революції, що полягала на „постійному розвиткові революційної роботи, ввімкнення до неї чимраз нових кіл громадянства й постійному підвищуванні революційної температури”. З ініціятиви Володимира Янева, як теж Атанаса Фіґоля і Богдана Романенчука впроваджено культ триста героїв-студентів, що загинули 29-го січня 1918 р. в бою під Крутами. Попри участь в академії або святкових сходинах, кожен український, студент та учень вищих кляс ґімназії повинен був вшанувати день річниці Крут цілоденною голодівкою і віддачею заощаджених через голодівку грошей на допомогу політичним в'язням. Ці гроші вплачувано таємно збірщикам. Бойкот польських патріотичних свят українськими ґімназистами поширено. З уваги на те, що за неучасть у таких імпрезах шкільна влада на вимогу поліції викидала учнів з ґімназії, СУНМ організує через своїх членів зривання цілих імпрез із допомогою кидання між присутніх на імпрезі смердючок та навмисне викликування паніки через фіктивні напади на учасників цих примусових імпрез.

Активним виявом культу героїзму було влаштовування зеленосвяткових маніфестаційних походів на могили стрільців і героїв, українського студентства поляглих у боротьбі за волю України, та жалобних академій у кожну річницю смерти членів УВО, засуджених на смерть польськими судами, або поляглих у бойових акціях підпільної організації.

Особливо мобілізуючий характер мало врочисте відзначування річниці 1-го Листопада, як дня проголошення державної самостійности Західньої України, а яке було заборонене і переслідуване польською владою. Найімпозантніше випали святкування 1-го Листопада, влаштовані СУНМ-ом у Львові в 1928 р. В навечер'я річниці відбулася, за масової участи громадянства”, в церкві св. Юра панахида, під час якої члени СУНМ- розвинули й вивісили над катедрою український національний прапор з літерами УВО. Цієї ж ночі вивішено українські національні прапори на Головному залізничому двірці, Високому Замку та університеті. Після панахиди влаштовано великий демонстраційний похід вулицями міста з гостро протипольським характером. Коли кінна поліція почала розганяти демонстрантів, дійшло до зудару, під час якого вперше від часу окупації Західньої України поляками, з лав українських демонстрантів на вулицях Львова посипались на польську поліцію револьверові постріли. В продовженні акції проти демонстрантів поліція, на спілку з польським шовіністичним шумовинням, приступила до наступу на Український Академічний Дім, в якому забарикадувалися студенти-учасники демонстрації. На допомогу студентам прийшла українська робітнича молодь Львова. Так у першолистопадовій протипольській демонстрації та в боях проти польської поліції прийшло до єднання українського студентства з українськими робітниками і до ввімкнення його в лави українських націоналістів-революціонерів.

Для ідеологічного вишколу юнацтва ухвалено видавати окремий нелеґальний журнал під назвою „Юнак”. Перше його число появилося наприкінці 1928 р., зредаґоване Степаном Охримовичем з співучастю Степана Ленкавського, Івана Ґабрусевича, Богдана Кравцева й Володимира Янева.

Студенти взяли свою участь у підготовлюваному Першому Конґресі українських націоналістів, призначивши своїми делеґатами на Конгрес Степана Охримовича, Богдана Кравцева і Степана Ленкавського. Богдан Кравців, заарештований у зв'язку з першолистопадовою демонстрацією, не взяв участи в Конґресі.

СУНМ був спочатку організацією тільки студентської та середньошкільної молоді, але швидко під його ідейні впливи дістається теж робітнича й селянська молодь. Клітини СУНМ у Львові та інших містах оахідньої України поповнюються теж юними представниками селянства й робітництва, що чимраз виразніше й рішучіше відвертаються від комуністів, соціялістів та соціял-радикалів і горнуться під прапори українського націоналізму в гуртках симпатиків УВО.

Цікавим для дослідження ґенези українського націоналістичного руху в Західній Україні після першої світової війни є епізод з життя ініціяра й першого ідеолога того руху серед молоді Степана Охримовича.

Степан Охримович, працюючи в пополудневих годинах у Національному Музеї при вул. Мохнацького у Львові, натрапив у бібліотеці музею на брошуру призабутого тоді М. Махновського „Самостійна Україна”, яка полонила його своїм націоналістичним змістом. Знаючи педантичну натуру директора музею Іл. Свєнціцького, Степан Охримович навіть не намагався пробувати її випозичити, але потайки взяв собі сам і дав своїм друзям на зміну переписувати її в цілому. Потім, пізнавши ім'я першого проповідника українського націоналізму, відшукав інші писання М. Міхновського, як от брошури „Справа українського робітництва в програмі УНП”, „Справа українського селянства в програмі УНП” тощо.

Політичні ідеї Миколи Міхновського, викладені в тих брошурах, полонили душу молодого Степана Охримовича і „дали ґрунт під ноги” ідеологічним гурткам української молоді, що саме тоді почали творитися в Західній Україні: „Організація Вищих Кляс Українських Ґімназій”, „Група Української Державницької Молоді” юнацькі п'ятки УВО та врешті „Союз Української Націоналістичної Молоді”. Ті ідеологічні організації, що творилися спершу як спонтанний протест здорової української молоді проти комуно-соціялізму та політичного угодовства, стали на позиції українського націоналізму, прийнявши за свої проголошувані Миколою Міхновським ідеї. Це було чітко відмічено вже в самій назві нової ідеологічної організації. Хоч СУНМ уже від самого початку своєї діяльности стояв у живому контакті з еміґраційною організацією „Група Української Національної Молоді”, то в свою назву взяв він окреслення не „національна”, а „націоналістична”. Щодо ріжниці між: окресленням „національний” і „націоналістичний” провадилися тоді жваві дискусії.

Організаційно-структурально СУНМ розподілявся на „групи” або „секції”, а кожна з „груп” – на „звена”. Напередодні Конґресу українських націоналістів СУНМ складався з двох високошкільних „груп”, чотирьох середньошкільних, трьох селянських та двох робітничих. Кількість „груп” та кількість членів у кожній із них були різні, відповідно до обставин. У проводі звена стояв провідник, запропонований членами звена і затверджений головою групи; у проводі групи стояв голова групи, запропонований провідниками звен і затверджений головою Союзу, якого вибирали голови груп. До помочі в праці добирали собі голови та провідники референтів, які мали керувати даною референтурою праці. Такий посередній спосіб вибору провідників, який ставав дійсним щойно після затвердження, практикованого з тієї причини, що СУНМ, бувши нелеґальною організацією, в проводі якої сходилися зв'язки з революційною УВО, забезпечував себе перед випадковим приходом у склад проводу балакунів або не зовсім перевірених осіб, чи підсунених демагогів. Члени СУНМ поділялися на „прихильників”, „новиків” і „дійсних членів”. Прихильники брали участь у зовнішній праці групи: сходинах, рефератах, дискусіях; новики проходили ще крім цього окремий ідеологічно-політичний вишкіл та виконували певні доручені їм завдання; дійсні члени вели працю самостійно в рамках СУНМ і поза ним, дбаючи про пояшрення націоналістичної організації та про приєднування нових членів для СУНМ. Вимоги, що їм мусів відповідати „прихильник”, щоб стати „новиком”, та „новик”, щоб стати „дійсним членом”, були окреслені окремим правильником організації при узглядненні інтелектуального рівня студентів, ґімназистів, робітників та селян. До суттєвих, але дуже дискретних завдань „дійсних членів” належало підшукувати і добирати з-поміж членів СУНМ-у найпевніші одиниці, які надавалися б на бойовиків УВО, пізнавати ґрунтовніше охочих і давати про них опінію. З цього погляду СУНМ був свого роду фільтром для рекрутування деякої частини членів УВО.

Плекання активізму в СУНМ-і було не теоретичне, а практичне. Культ „філософії чину” здійснювався спершу на найближчих для молоді ділянках. В 1928 р. націоналісти повністю перебрали керівництво в студентських товариствах та установах, здобули ключеві позиції в „Пласті” та пластовій пресі; повністю або переважно здобули безпосередній вплив на маси молоді, організованої в „Соколах” і „Лугах”, ставши інструкторами і виховниками в тих молодіжних товариствах. Згодом, ставши до послуг Т-ву „Просвіта”, висилали реґулярно до сільських читалень доповідачів з доповідями відповідного виховно-патріотичного змісту, з метою переборювати угодовецькі чи радянофільські впливи на селянські маси і прищеплювати їм націоналістичні ідеї.

В дописах про СУНМ, поміщених у „Розбудові Нації” (ч. 5, травень 1928 і ч. 10-11, жовтень-листопад 1928), подано таку характеристику тієї організації:

„Умови, серед яких здійснювано організаційні спроби націоналістичної молоді, були надзвичайно некорисні. Не можна було спертися на аналогічну організацію старших громадян, бо такої не було, не було старших провідників, бо ті або виїхали за кордон, або заанґажувалися в партійній діяльності. Врешті, всюди в дотеперішніх організаціях молоді взяли верх ліві елементи, з якими від самого початку треба було вести важку боротьбу...

„Групи, що творять Союз, є організаціями ідеологічного характеру. Вони перше кладуть вагу на самоосвідомлення членів, що відбувається при помочі сходин, рефератів на різні теми (ідеологія, історія, визвольна боротьба), журналів і книжок. Далі групи ведуть культурно-освітню працю по селах, дають ініціятиву й беруть часто участь у закладанні „Просвіт”, „Соколів”, хорів, аматорських гуртків, уряджують вистави по селах, беруть участь у національних святах, їдуть по селах з відчитами, переводять збірки на національні цілі й стають завжди до праці в такі моменти, як громадські вибори, поміч жертвам повені, парляментарні вибори та ін.

„За час існування Союзу витворився вже певний тип молодого націоналіста. Своїм думанням і чином він чужий старому поколінню, яке виховувалось у партіях. Власне це е найбільшим успіхом, бо сьогодні існує, правда невеликий, але сильний гурток націоналістів, що зуміє повести націоналістичний рух на Західній Україні та, вихований в соборницькому дусі, вважає себе частиною тої майбутньої організованої сили, яка росте всюди, де тільки живе молоде українське покоління на цілій Україні й поза її межами, не еміґрації”.

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЗА КОРДОНОМ

Невдача визвольної боротьби українського народу 1917-20 років вигнала на чужину порівняно велику кількість українців. На чужині опинилися уряди Української Народньої Республіки та ЗУНР, рештки наддніпрянської і галицької українських армій та загал політичних і громадських діячів періоду Визвольних змагань.

В нових умовах творяться скрізь, де опинилися українські вигнанці, нові українські установи, товариства, організації, розвивається далі й політична праця.

Рештки української наддніпрянської армії опинилися головно в таборах полонених у Польщі, що з них найбільшим був табір у Тарнові. Польське містечко Тарнів (недалеко від Кракова) стало теж осідком і уряду УНР. Але тут, у Польщі, були дуже малі можливості розвитку політичного, а то й культурно-громадського життя українських еміґрантів, бо Польща, хоч формально союзник УНР, дивилася кривим оком на зростання будь-якого українського громадського життя і його явно або приховано припиняла.

Західньоукраїнський уряд (уряд ЗОУНР, очолений диктатором д-ром Є. Петрушевичем) опинився у Відні. Тут була безмірно більша свобода дії, аніж та, що її мав уряд УНР у Польщі. Тому у Відні досить широко починає розвиватися громадське і, насамперед, політичне життя української еміґрації. Проте у Відні не було так багато українських еміґрантів. Тут опинилися переважно старші галицькі політики та частина студійної молоді.

Найбільше українських еміґрантів опинилося на території Чехо-Словаччини. Уряд Чехо-Словаччини поставився до українських вигнанців досить прихильно і дав їм порівняно велику свободу громадської та політичної діяльности. Тому саме на території Чехо-Словаччини почало найбуйніше розвиватися громадське і політичне життя української еміґрації, як західньоукраїнської, так і наддніпрянської.

Але партійно-політичні діячі, хоч багато дечого загубили по дорозі, тікаючи на чужину, то, на жаль, нічогісінько не загубили з партійної сварні, гризні та партійницького підходу до національних справ. Увесь цей крам перевезли вони на еміґрацію. Це лягло важким прокляттям на громадсько-політичне життя української еміґрації. Тим більше, що болюча невдача визвольної боротьби залишила і так своє важке тавро на стомлених душах, викликавши огірчення й озлоблення, а в слабших і зневіру.

Міжпартійна та внутрішньопартійна гризня спричинила важке морально-політичне спустошення головно серед членів і прихильників колишніх наддніпрянських соціялістичних партій – соціял-демократів і соціял-революціонерів. Велика частина провідних ес-ерів ще в час збройної боротьби Української Народньої Республіки проти московсько-большевицького наїзника стала до співпраці з московськими большевиками. Таким чином ес-ери викликали враження, ніби большевицький режим в Україні не є тільки новітньою формою московської окупації, але спирається на самих же українців, як бажана ними форма власного державного життя. Вслід за ес-ерами пішли після невдачі збройної боротьби деякі провідні ес-деки. Першим із них пішов найвизначніший їхній лідер Володимир Винниченко, який повернувся на Україну і там склав перед большевиками покаянну заяву, опубліковану прихильниками Винниченка за кордоном. За ним пішло чимало інших його партійних колеґ.

Таке політично безхребетне „зміновіховство” викликало серед еміґрантів загальну дезорієнтацію, ідейно-моральний маразм, політично-програмову розгубленість та ще більше розбурхало партійні пристрасті. Соціял-Демократична та соціял-революційна партії розкололися на безліч груп і відламів, з яких кожне вважало себе єдиним справжнім репрезентантом соціял-демократичної чи соціял-революційної партії.

У висліді „зміновіховства” колишніх провідних політиків типу В. Винниченка та важкої нової політичної дійсности зродилися серед еміґрації сильні течії совєтофільства, дбайливо підтримувані політично й фінансово большевицькою владою УССР за посередництвом її численних закордонних аґентів.

Тверезі уми протиставилися тому розкладовому процесові і, щоб вийти з тієї партійницької матні, почали шукати нових правильних шляхів ідеологічно-політичної діяльности. Як протиставлення хаосові, маразмові та примітивізмові політичної думки, репрезентованих українськими соціалістичними партіями, починають виростати націоналістичні ідеологічно-політичні організації з ідеологією державницького, соборницького і понадпартійного українського націоналізму.

Група Української Національної Молоді

Першою націоналістичною молодіжною організацією на чужині була „Група Української Національної Молоді”, що постала в таборі інтернованих вояків УГА в чеському містечку Ліберець (по-німецьки Райхенбах) на початку 1921 р.

В ліберецькому таборі перебувала група Української Галицької Армії під командуванням ген. Кравса, яка влітку 1920 р. перейшла Карпати й була інтернована чехо-словацькою владою. До табору полонених в Лібереці перевезено цих вояків у вересні 1920 р. До них долучено транспорт галичан із Відня, а далі втікачів з польського полону та інтернованих з табору в Липнику. Згідно зі статистикою з 31 грудня 1920 р., в ліберецькому таборі перебувало в той час 450 старшин, 563 стрільців, 66 жінок і 25 дітей. В таборі швидко розгорнулася жвава культурно-просвітна праця, а далі й ідеологічно-політична. На цьому ґрунті й виросла перша клітина „Групи Української Національної Молоді”.

[Першими організаторами ГУНМ були; д-р З. Петрів, Мирон Коновалець, Ілля Ольховий, В. Бас, І. Ґижа та інші. Згодом визначнішими провідними членами цієї „Групи” стали: О. Черкавський, Осип Бойдуник, Михайло Козак, д-р Юліян Вассиян, Степан Нижанківський.]

Дня 1 квітня 1921 р. перевезено інтернованих українців з Лібереця до Йозефова. Туди, очевидно, перенеслася й перша клітина ГУНМ.

Чеська влада бажала дати інтернованим джерело самостійного заробітку. З цією метою вона почала вже з самого початку існування таборів організувати різні робітничі відділи та посилати їх на працю до різних місцевостей на території ЧСР. Багато з тих відділів залишалося „на постійне” на нових місцях. Згодом влада почала дозволяти інтернованим самостійно переноситися з табору на нові місця праці, а студентам виїжджати на студії до Праги, Брна, Подєбрад та інших міст. В наслідок цього табори інтернованих стали розпливатися, творячи менші українські громади по всій ЧСР.

Разом з іншими переносяться на нові місця праці чи студії теж поодинокі члени ГУНМ. Цю обставину використано для розбудови організації. По різних українських осередках постають нові клітини ГУНМ. Восени 1922 р. створено централю організації, осідком якої стала Прага. Від квітня 1924 р. ГУНМ почала видавати в Празі свій журнал – місячник „Національна Думка”. Начальним редактором „НД” став д-р Мирон Коновалець (брат полк. Є. Коновальця), а редактором-помічником Іван Ґижа. В 1925 р., коли М. Коновалець виїхав до Краю, було створено редакційну колеґію в складі: д-р Степан Нижанківський, Ілля Ольховий, Осип Бойдуник і Олесь Бабій. Згодом начальним редактором став Олесь Бабій, а технічним редактором – початкуючий тоді журналіст Володимир Мартинець. Співробітничали в „Національній Думці” теж інж. Дмитро Андрієвський з Брюсселю, полк. Роман Сушко зі Львова, д-р Остап Грицай і д-р В. Ґалан з Філядельфії. Журнал виходив спочатку літографовано, а від вакацій 1926 р. друком. Видавання „Національної Думки” припинено в січні 1928 р., коли замість неї почала виходити „Розбудова Нації”, вже як орган Проводу Українських Націоналістів.

Про ідеологію ГУНМ читаємо в її органі „Національна Думка”: „Українському народові доводиться боротися на чотири фронти. Найважніші з них – це московський і польський, бо на них важиться судьба нації. Програна на одному вирішує про долю й другого. Тому на цих фронтах у першій мірі муситься скупчити вся увага нації, тут мусять бути зосереджені найбільші сили, бо тут кипіла і кипіти буде найжорстокіша боротьба. Говорити тут про способи боротьби не можна, бо характеристичною ціхою є її змінливість у формах, у видах, способах і поняттях, які все мусять бути приноровлені до специфічних вимог даного фронту і потреби хвилини, а це е найважливіше і найвідвічальніше завдання проводу.

„Одначе пам'ятати мусимо, що боротьба, яку веде український народ, це боротьба на життя або смерть, а в такій боротьбі ніколи не вибирається засобів і кожний засіб, який веде до цілі, себто до знищення ворога, не тільки треба, але муситься вжити. Жадна боротьба не узнає сантиментів, а тим більше боротьба за буття або небуття. З тих то причин встановляти якісь подрібні приписи бою поперед теоретично минається з ціллю; не допускає до Цього само поняття боротьби як стихії життєвої сили.

„Але завданням нашим є не тільки знищення ворога чи прискорення його упадку, але рівночасно скупчити в нації стільки енерґії, стільки життєвої сили, щоб на будучих руїнах створити нове життя. Бо руйнування є тільки тоді доцільне, якщо є основою і засобом до творення.

„Не від речі буде порушити питання т. зв. орієнтацій і т. зв. власних сил. „Ми не говоримо тут про жадні орієнтації в тім розумінні, наче б ця або інша держава була спеціяльно покликана до того, щоб дати нам поміч. Наша думка: максимум власних сил у боротьбі за власну державність, при рівночасному використанні кожної, хоч би і найменшої, помочі, яку приносить зі собою хвилина. Це також завдання політичного проводу...

„Тому: одна думка повинна нас оживляти, одне хотіння лучити, одна віра загрівати, одна воля проводити, одна мета присвічувати, а нею є добро української нації. На наших національних прапорах мусить бути виписане. – ні, не на прапорах, але в серцях, не написане, але випалене вогнем любови: „Салюс україніце націоніс супрема лекс есто” („добро української нації хай буде найвищим законом”.)10

В питанні польської окупації західноукраїнських земель ГУНМ стояла на принципово непримиренному становищі:

„Маючи на увазі польські тенденції супроти українських земель, як на протязі цілої історії, так і від часу існування теперішньої польської держави, треба позбутися всяких ілюзій щодо можливости уладити національне життя, хоч би тільки тимчасово, під Польщею і звернути всі сили на руйнування польської держави. Всі „здобутки” можливі під Польщею, при відсутності цього основного відношення до Польщі, матимуть характер наркози, яка тільки облегшуватиме Польщі операції нашого національного тіла згідно з її цілями. Для боротьби з польською державою треба, очевидно, використовувати всі леґальні можливості як внутрішні, так і міжнародні, одначе все мати на увазі не устроїтися під Польщею, але відірватися від Польщі. Наше положення в Польщі – це положення в'язня в тюрмі. Він повинен використати всі можливості, щоб поліпшити своє положення. Одначе його ціль – якнайшвидше втекти на волю”.11

Відношення ГУНМ до большевиків характеризує таке становище: „Є дві евентуальності: Або ми уважаємо Радянську Україну фактично за українську державу і тоді ясно і зрозуміло, що треба кинути клич прилучення (західноукраїнських земель) до Української Держави, або – уважаємо Радянську Україну фактично за фікцію і так довго, доки нема дійсної української держави, не можна до того, що не існує, щось прилучити... А тому, що на нашу думку Велика Україна є фактично під окупацією ворога, так як і Західня Україна, отже прилучати цю послідню до російського воза є недопустимим”.12

„Українська політична думка не може йти по лінії радянщини... На місце інтернаціоналізму мусимо плекати ідею національної єдности, на місце братовбивчої клясової різні – ідею співпраці, позитивізму, реалізму та патріотизму. А це виключає синтезу і компроміс, бо синтеза і компроміс йдуть усе на шкоду слабшому. Національно-державний принцип і клясово-інтернаціональний комуністичний – це вогонь і вода. І коли хто хоче творити синтезу з тих двох антитез, той хоче мирити вогонь з водою. Ми в ту синтезу не віримо. І тому на місце інтернаціоналістичних фраз несем в народ клич: Україна понад усе”.13

З наведених цитат видно виразно, що ГУНМ стояла на засаді безком-промісової боротьби за самостійну соборну українську державу, проти кожного окупанта, рішуче відкидаючи орієнтацію як на Польщу, так і на УССР, та проповідувала орієнтацію на власні сили українського народу.

Празьку клітину ГУНМ творили студенти, тому її було зголошено як члена Української Академічної Громади в Празі.

Але до цієї націоналістичної організації належали теж і не студенти: інтелектуальні працівники, військовики та робітники. Клітини ГУНМ були не тільки на території ЧСР, але й у Відні, Берліні, Леобені та Ґрацу. ГУНМ стояла теж; у живому зв'язку з Союзом Української Націоналістичної Молоді, що діяв у Західній Україні.

Навесні 1924 р. відбувся в Празі з'їзд представників усіх клітин ГУНМ, на якому одноголосне схвалено ідеологічно-політичні позиції організації та порушено думку про доцільність об'єднання всіх націоналістичних організацій.

Особливу ролю відіграла ГУНМ на студентському відтинку, у спрямовуванні українського студентства на чужині на шлях українського націоналізму. Ініціятор і голова ГУНМ д-р Ст. Нижанківський був визначним студентським діячем і деякий час головою централі українського студентства ЦЕСУС-у.

Головами ГУНМ, а від весни 1924 р. Екзекутиви ГУНМ, створеної конференцією представників клітин ГУНМ, як центрального проводу всіх груп, були: д-р Степан Нижанківський, д-р Петрів, д-р Любомир Макарушка, д-р Мирон Коновалець. д-р Іван Ґижа, д-р Снігурович, Осип Бойдуник. У своєму звідомленні д-р Ст. Нижанківський подає, що „через Групу перейшло коло 1.000 членів, які пропаґують і здійснюють гасла УНМ на ріднім ґрунті”; серед тих членів було кругле 70% західніх і 30% східніх українців.

Окреме приміщення в таборах інтернованих старшин і вояків Української Галицької Армії було причиною того, що створена в тих таборах „Група Української Національної Молоді” хоч в ідеологічно-політичній площині стояла рішуче на позиціях соборництва, то під оглядом особового складу свого членства вона була „галицькою” і щойно згодом, коли почали творитися клітини ГУНМ теж поза таборами інтернованих, членами її почали ставати й наддніпрянські українці.

Тому-то поруч із ГУНМ починають творитися інші націоналістичні організації наддніпрянців. Такими організаціями були: „Українське Національне Об'єднання” (провідні члени: М. Сціборський, Дмитро Демчук), „Союз Українських Фашистів” (Леонід Костарів, Петро Кожевників) та „Союз Визволення України” (Юрій Коллард, Григорович).

З почину кол. полк. Армії УНР, а в той час студента Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехія) Миколи Сціборського відбувся 12 листопада 1925 р. у Празі з'їзд представників усіх цих трьох організацій, на якому було прийнято постанову про злиття „Українського Національного Об'єднання”, „Союзу Українських Фашистів” та „Союзу Визволення України” в одну організацію під назвою „Леґія Українських Націоналістів”. Головою ЛУН обрано М. Сціборського. [Постання і ролю Леґії Українських Націоналістів характеризує Ю. Артюшенко14 наступно:

Постала Леґія Українських Націоналістів 12 листопада 1925 року в Подєбрадах, із злиття трьох раніше утворених ідеологічно-політичних організацій. Ці три організації, зливаючись, внесли з собою в ЛУН дві головні ідеологічно-політичні течії. Знаменним є те, що ці дві течії репрезентували дві різні, відмінні по своїй ментальності групи вояків – членів ЛУН. До чисельно більшої з цих двох груп належали переважно ті військовики, що були овіяні романтикою українського історичного минулого і вже з початку 1917 року спонтанно включилися в українську національну революцію. Ця група за джерело свого світогляду вважала традиції двох державницьких періодів, хоч форми їх втілення були різні, а то традиції давньої Козацької Держави і традиції державницького періоду Української Народньої Республіки, і на них старалася оперти свої ідеологічно-підставові засади.

До другої, менш чисельної групи належало переважно те вояцтво, що включилося в державно-збройні визвольні змагання вже в пізніших часах під впливом реальних українських державно-політичних і соціяльно-національних змін, себто – під впливом наявної історичної дійсности. Будучи далеким від романтики минулих державницьких періодів, це вояцтво шукало спочатку обґрунтування своєї української націоналістичної ідеології в різних нових европейських рухах. Та проти наслідування цих нових західньо-европейських рухів рішуче виступив Микола Сціборський.]

Леґія Українських Націоналістів

Значення Леґії Українських Націоналістів як головно наддніпрянської організації в загальному національному русі було велике. А в ОУН, де в силу минулих історичних обставин галичани були у великій більшості, члени ЛУН, як і інші наддніпрянці, були тим ферментуючим чинником, що витворював на ґрунті минулого все дальший і дальший процес практичного соборницького ставання у всенаціональних маштабах. ЛУН підтримала кандидатуру на Голову Проводу ОУН полк. Євгена Коновальця, головним чином тому, що він із усіх вищих старшин Армії УНР уосібнював у собі фронтову боротьбу і революційне підпілля, фронтовика-вояка й державного мужа-політика.

Перші місяці існування Леґії пройшли на внутрішньо-організаційній діяльності (фактичне злиття згаданих трьох ідеологічно-політичних організацій та творення нових клітин Леґії) і на уточненні ідеологічно-програмових питань. В першому завданні – в переведенні фактичного злиття трьох окремих до того часу організацій – не зустріто ніяких труднощів. Зате в ідеологічно-програмовій ділянці прийшло до міцного зудару двох концепцій: 1) базувати ідеологію і програму українського націоналізму виключно на українській державницькій традиції та на властивостях духовости української нації; 2) при розроблюванні української націоналістичної ідеології та програми використати досвід інших народів, зокрема італійський фашизм. Речником першої концепції був М. Сціборський, речниками другої – Л. Костарів і П. Кожевників. Переможцем вийшла перша концепція, оборонці думки про наслідування чужих зразків скапітулювали й покинули її, залишаючись членами Леґії. Протягом пів року виготовлено й усталено організаційну схему та переведено відповідну пропаґандивну працю серед українського загалу.

В організації введено обов'язковий ідеологічно-політичний вишкіл членів. Як головні засади ідеології прийнято: визнання нації, а не кляси, творцем історії і ставлення, з уваги на те, інтересів нації понад інтереси кляс, груп і партій; змагання до відновлення самостійної соборної української держави; органічна єдність та солідарність усіх частин нації. Відзнакою членів Леґії був щит в українських національних кольорах з державним тризубом та написом: „Думка – думкою, меч – мечем”.

Леґія плекала традицію визвольної боротьби Української Народньої Республіки, репрезентантом якої вважала Симона Петлюру, але до еміґраційного „центру УНР” ставилась вороже, як до партійного центру Українських соціялістів, що несовісне надуживають назву „УНР” для прикривання нею своєї розкладової партійницької роботи. На вістку про вбивство Симона Петлюри Леґія організувала жалобні віча українського громадянства та окремі громадські комітети для оборони пам'яті Головного Отамана. Не зважаючи на це, на Леґію почалася неперебірлива атака з боку українських соціялістів, які вважали себе „центром УНР на чужині”, а то й посипалися доноси до чужої влади, мовляв, згуртовані в Леґії українські націоналісти є реакціонерами й аґентами італійського фашизму.15

Восени 1925 р. ЛУН виступила з ініціятивою творення Всеукраїнського Національно-Політичного Об'єднання, закликаючи всю українську еміґрацію підпорядкувати свої вузькопартійні інтереси справі одностайної боротьби за українську незалежну соборну національну державу. Але партійний егоїзм еміґраційних політиків та моменти суперництва не дали змоги здійснити думку про широке об'єднання. Тому 3-ій звичайний Делеґатський З'їзд ЛУН восени 1926 р. ухвалив, щоб Леґія зосередила свою увагу на справі об'єднання всіх однозвучних груп в єдину націоналістичну організацію, маючи на думці насамперед об'єднання ЛУН з однозвучною під ідеологічно-політичним оглядом „Групою Української Національної Молоді”.

На надзвичайному Делеґатському З'їзді ЛУН, що відбувся 17-18 березня 1928 р., внесено в статут організаційні поправки в тому сенсі, що створено як найвищий орган організації, замість Делеґатського З'їзду, Генеральну Раду. В офіціяльному повідомленні про це сказано:

„Замість Делеґатського З'їзду, що часом міг мати випадковий склад, ролю зверхнього органу передано Генеральній Раді, що складається з найбільш активних і найбільш продуктивних елементів. Право до вибору нових членів забезпечує Генеральній Раді поповнення свіжими випробуваними силами з-поміж рядових членів і тим витворюється кадр провідників організації”.16

Створена цим З'їздом Генеральна Рада, до якої ввійшли представники всіх секцій ЛУН, вибрала свій Центральний Комітет у такому складі: М. Сціборський – голова, Юрій Руденко – генеральний секретар, Леонід Костарів – політичний референт, П. Кожевників – референт преси й пропаґанди, Кордонський – фінансовий референт, Ярослав Герасимович – секретар.

Центральний Комітет ЛУН заініціював був у 1927 р. творення „Національно-Військового Союзу в ЧСР”, одним із завдань якого мала бути підготовка, спільно з іншими подібними військовими організаціями, об'єднання українських вояків в єдину національно-військову організацію на засаді самостійности й соборности української національної держави.

Найсильнішими осередками ЛУН були секції в Подєбрадах і Празі. Крім них, жваву діяльність розвивали теж секції в інших місцевостях ЧСР, де були скупчення української еміґрації, а також; секції в Берліні, Відні, Парижі (інж. Г. Калюжний, сотн. М. Антоненко, сотн. П. Василів), Люксембурзі (О. Твардовський, Чуб). Провідний член паризької секції ЛУН сотн. П. Василів робив старання поширити ЛУН серед українських еміґрантів в Єгипті, але ця праця зустрілася з великими перешкодами з боку російських еміґраційних кіл. За посередництвом окремих осіб встановлено було інформативний зв'язок з українцями в Туреччині, а на Балкани було вислано окремого представника Центрального Комітету ЛУН.

Більшість членів ЛУН становили наддніпрянці, але було між: ними й багато українців із західноукраїнських земель. І так серед гурту провідних членів ЛУН ми бачимо таких наддніпрянців, як Микола Сціборський, Дмитро Демчук, Євген Маланюк, Юрій Руденко, проф. М. Вікул, Л. Мосендз, Григорович, Л. Костарів, П. Кожевників, а поруч із ними – українців із західноукраїнських земель: Ярослав Герасимович, П. Вигнанський, В. Виноградник, Р. Минів, М. Селешко.

В 1927 р. ЛУН видавала свій пресовий орган – місячник „Державна Нація”. Редаґувала його колеґія в складі: М. Сціборський, П. Кожевників і д-р Д. Демчук.

Союз Організацій Українських Націоналістів

Ідеологічно-політична однозвучність „Групи Української Національної Молоді” та „Леґії Українських Націоналістів” викликала в членах цих націоналістичних організацій думку про доцільність об'єднання обох організацій. Ініціятива щодо реалізації цієї думки виринула одночасно з обох боків. ЛУН пробувала зразу ініціювати об'єднання всіх українських політичних організацій на чужині для спільної зовнішньо-політичної дії в користь української державности. Коли ж це виявилося нездійсненним, то ЛУН ухвалила обмежитись об'єднанням всіх українських націоналістичних організацій.

На початку 1927 р. почалися офіційні розмови між представниками обох організацій щодо об'єднання ГУНМ і ЛУН, разом з усіма їхніми філіями, із збереженням можливости вступу до Союзу іншим співзвучним еміґраційним і крайовим організаціям. Представники обох організацій спільно переглянули всі матеріяли, що стосувалися ідеології обох груп і, ствердивши, що розходжень в ідеології обох груп, які унеможливлювали б співпрацю, немає, – ухвалили скласти проєкт статуту „Союзу Організацій Українських Націоналістів”. Випрацьований проєкт статуту „Союзу” був у червні 1927 р. офіційно прийнятий зборами ГУНМ і Генеральною Радою ЛУН.

Статут „Союзу Організацій Українських Націоналістів” мав, між; іншим, такі пункти:

п. 3. Мета Союзу: Боротьба за якнайскорше відновлення Самостійної, Національної, Соборної Української Держави, яка забезпечувала б добробут усіх верств українського народу, та її охорона.

п. 4. Засоби: 1. Репрезентація й оборона української визвольної та дер-жавно-соборницької ідей шляхом ініціювання та влаштовування політичних акцій на захист інтересів українського народу, шляхом пропаґанди визвольних змагань українського народу перед світовим суспільством та міжнарод-німи політичними чинниками. 2. Плекання свідомости беззастережного пер-шенства українських національно-державних інтересів перед усіма іншими інтересами чи то чужих народів, чи власних політичних, суспільних, релігійних, військових чи інших угрупувань чи поодиноких осіб. 3. Вироблення, плекання й поширювання української національної ідеології та піднесення політичної активности національно-орієнтованих політичних організацій і течій серед українського народу. 4. Об'єднання всіх згаданих політичних організацій і течій та узгіднення їхньої діяльности шляхом скликання Всеукраїнського З'їзду політичних організацій українських націоналістів.

п. 5. члени Союзу діляться на:

1. Дійсних, якими є автономні політичні організації українських націоналістів.

2. Чинних, якими є поодинокі фізичні особи, члени повищих організацій.

3. Почесних, якими є фізичні і правні особи, заслужені своєю діяльністю в національно-політичній ділянці, згідно з п.п. 3 і 4.

п. 10. Органи Союзу: Головна Рада, Управа, Ревізійна Комісія і Суд Національної Чести.

Дня 12 липня 1927 р., відбулися установчі збори Союзу, на яких обрано Управу в такому складі: голова – М. Сціборський; заступник голови – д-р Козак; секретар – д-р С. Нижанківський; організаційний референт – д-р С. Чернявський; політичний референт – Н. Нововірський, В постановах Зборів зазначено, що одною з найважливіших справ е висвітлення й остаточне зформулювання ідеологічних засад та визначення напрямних української національної політики. Цю роботу можна виконати тільки через скликання спеціяльної Конференції або Конґресу українських націоналістів. На таку конференцію повинні бути запрошені організації, що є членами Союзу й організації, близькі йому своєю ідеологією, а крім цього теж окремі особи, які з виправданих причин не є членами жадної з українських націоналістичних організацій, але своєю дотеперішньою працею заслужилися для українського націоналізму. Завданням Конференції чи Конґресу має бути:

1. Остаточне зформулювання української націоналістичної ідеології і визначення шляхів української національної політики та відношення українського націоналістичного руху до існуючих українських ідеологічно-політичних організацій;

2. Створення нової української націоналістичної організації, яка об'єднала б усі співзвучні націоналістичні елементи як за кордоном, так і в Краю на базі одної організаційної схеми.17

Як напрямні своєї діяльности „Союз Організацій Українських Націоналістів” визначив:

1. Активна підготовка вищезгаданої Конференції чи Конґресу;

2. Психологічне, ідеологічне й організаційне об'єднування українських націоналістів з усіх земель України, що мало б бути першим етапом революційно-конструктивної, соборно-державницької чинности;

3. Дотримання виразно ворожого становища до окупаційних режимів на українських землях, а тим самим і до тих українських політичних груп, які в своїй діяльності спираються на котрийсь із окупаційних режимів;

4. Ведення рішучої акції проти політичних груп, які прибирають назву „націоналістичні”, а разом із тим провадять особисто-авантюрницьку або угодовецьку діяльність, провокуючи й компромітуючи націоналістичний організований рух;

5. Розбудовувати далі українські націоналістичні організації на всіх теренах.

Союз Українських Націоналістів

Створення „Союзу Організацій Українських Націоналістів” було великим кроком уперед в об'єднуванні окремих націоналістичних організацій в одну. Все ж, остаточне злиття залишено майбутньому Конґресові українських націоналістів, а „Союз Організацій Українських Націоналістів” створено тільки як координаційний центр, із збереженням організаційної самостійности й окремішности ЛУН і ГУНМ та їх клітин.

Більший крок у напрямку об'єднання, аніж централі ЛУН і ГУНМ, зробили клітини обох цих націоналістичних організацій у Брні на Моравії. В дні 28 січня 1928 р. вони відбули спільні сходини, на яких ствердили, що існування на тому самому терені двох окремих націоналістичних організацій з ідентичними цілями є зайве, а подекуди навіть шкідливе. З уваги на це сходини одноголосне прийняли постанову про злиття обох цих організацій в одну, під назвою „Союз Українських Націоналістів”. На цих сходинах були присутні також; націоналісти, які до того часу не входили до жадної з названих організацій, хоч і цілковито поділяли думку про завдання цих організацій та схвалювали їхню діяльність. Щоб не залишатися надалі поза організацією, вони зголосили своє приступлення до новоствореного Союзу.

На сходинах обрано Управу Союзу в такому складі: Микола Байко – голова, Осип Яхницький – заступник голови, Володимир Пеленський – секретар, Дмитро Мачай – пресовий референт, Остап Буринський – скарбник, Андрій Швець і Андрій Шкварок – виділові.18

Тим самим шляхом, що ЛУН і ГУНМ у Брні, пішли українські націоналісти й у Берліні. Там діяла окрема секція ЛУН, але поза нею залишалася ще деяка кількість українських націоналістів, які були членами інших націоналістичних організацій – ГУНМ та УВО. Після створення „Союзу Організацій Українських Націоналістів” усі націоналісти в Берліні ухвалили об'єднатися в одній спільній організації – в „Союзі Українських Націоналістів”, щоб доцільніше повести працю як серед української еміґрації, так і серед німецького загалу, Новостворений „Союз Українських Націоналістів” повинен був бути тільки переходовим звеном до організації українських націоналістів, що її мав покликати до життя заплянований конґрес українських націоналістів.

Установчі Збори „Союзу Українських Націоналістів у Німеччині” відбулися 25 червня 1928 р. в Берліні. До складу Управи були вибрані: Сидір Чучман – голова, С. Тимчук – заступник голови і скарбник, П. Кожевників – секретар, інж. М. Селешко – запасний член. Завданням нової організації визначено: вести націоналістичну пропаґанду серед українців та інформативно-політичну роботу серед чужинців на терені Німеччини; поширювати націоналістичну пресу; відбувати періодичні дискусійні сходини; вести підготовку до заплянованого Конґресу Українських Націоналістів.19

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка