Петро Мірчук нарис історії організації українських націоналістів



Сторінка29/32
Дата конвертації31.03.2017
Розмір9.87 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32
------------------------------------------------------------------------

[1] Цей розділ є доповнений Редакцією книжки

[2] Про свою особисту працю А. Федина згадує докладніше тому, що написаний ним матеріял є відповіддю на пасквіль Василя Нича з 1954 р. (Ред.)

[3] На зборах „Основи” я майже ніколи не забирав голосу, зате всі віжки данціґського студентського життя і позастудентської ппаці сходилися в моїх руках. Тільки завдяки такій невідхильній методі я завдячую всі успіхи тої праці.

[4] Про це в звідомленні ПУН ч. 2 („Розбудова Нації” за березень-квітень 1929) було надруковано: „1. Голова Проводу полк. Євген Коновалець від'їхав до Америки й Канади. На час його відсутности член Проводу, інж. Микола Сціборський виконує обов'язки Голови”.

[5] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1931, стор. 202.

[6] У своїй праці „Від УВО до ОУН” (стор. 244) В. Мартинець пише про це: „А процедура була доволі особливою. Правда, акт обвинувачення закидував державну зраду (пар. 58) за пропаґанду ідеї Самостійної, Соборної Української Держави і за підбурювання українського населення до війни проти Польщі. Але... предсідник трибуналу – на моє здивування (бо не знав я тоді позакулісової гри!) – ставив мені такі запити і взагалі так провадив розправу, неначе б був... моїм оборонцем. Він у своєму резюме навіть настрашив лаву присяглих — переважно купців, з них декілька жидів, – вказуючи, що коли вони потвердять запит про пар. 58, то я дістану 20 років за свою не свою статтю, отже замовчав, що коли брати до уваги злагіднюючі обставини – а такі я мав – то міг дістати тільки 2 роки. Ще більше здивував мене прокурор – він грав в одну руку з предсідником: його запити мене відтяжували. А вкінці він поставив присяглим додатковий запит із пар. 65 (під'юджування до ненависти й викликування погорди до держави) і тим фактичним відкликанням первісного, а висуненням іншого обвинувачення геть чисто збив „з пантелику” лаву присяглих, що оце вперше в житті виступали в незвичній і незручній ролі суддів”.

[Натяк про „закулісову гру” стосується підплачення предсідника суду сумою 600 злотих. – Ред.]

Одначе, дехто з українських націоналістів на чужині піддав під сумнів правдивість вияснень Мартинця. Несподівано швидке закінчення слідства проти нього, неймовірно лагідну поведінку з ним польської поліції, повне звільнення від вини і кари за такого серйозного обвинувачення й негайну видачу поліцією пашпорту на виїзд за кордон, ніби зумисне з таким поспіхом, щоб Мартинець устиг прибути на заплянований Конґрес Українських Націоналістів, – усе це висунено як підставу підозріння в тому, що інж. В. Мартинця польська поліція завербувала на свою службу. Для підсилення підозріння вказувалося на факт, що, мовляв, В. Мартинець живе за кордоном багато вільніше, ніж на це дозволяли б його скупі фінансові засоби.

[7] „Розбудова Нації”, чч. 8-9, серпень-вересень 1929, стор. 253-257.

[8] „Розбудова Нації”, ч. 12, грудень 1929, стор. 395-396.

[9] Йдеться про ОУН(б) – (Бандери). ОУН(м) – (Мельника) надалі затримала старий „стилізований” герб. Автор книги Петро Мірчук – член ОУН(б). Згаданий тут ІІ Великий Збір ОУН (1941) відбувся за рік після розколу ОУН (1940), і був збором ОУН(б), чи б пак ОУН(р) – (Революційної), як вона тоді себе називала. Натомість для ОУН(м) „Другим Великим Збором” є Збір, який відбувся в серпні 1939 року (тобто до розколу) в Римі, де до речі, взяли участь й майбутні члени Проводу ОУН(б), зокрема Ярослав Стецько. Проте, ОУН(б) не визнає цього „Римського ІІ. ВЗУН”. Про те пише також у VIII частині цієї книжки: „Римський II. ВЗУН ... був уневажнений постановою Революційного Проводу ОУН, а опісля окремою постановою II Великого Збору ОУН у квітні 1941 року”. „Революційний Провід ОУН” – це Провід ОУН(б). (Примітка web-упорядника)

[10] Наприклад, у 1948 році один із еміґраційних лідерів „українського” соціялізму у часописі „На чужині” писав, що для нього не є чужиною Німеччина чи Франція, якщо в тих країнах при владі є соціялісти, а чужиною була б Україна, якщо б в українській державі при владі були не-соціялісти.

[11] „Матимуть себе” вжито тут у розумінні: „вважатимуть себе”.

[12] „Розбудова Нації”, чч. 1-2, за січень-лютий 1932, стор. 1-2.

[13] США залишалися в ті часи прихильниками суворого ізоляціонізму, тобто, політичного незацікавлення Америки політичними проблемами Европи й тому про США не згадується.

[14] Один із них, котрий діяв на Далекому Сході під прибраним прізвищем „Борис Семенович Марків”, дав цікавий спогад про це в „Гомоні України” за 31 травня і 7 червня 1958 р.

В вересні 1931 р. Японія прогнала з Манджурії китайські війська і проголосила цю провінцію 18 лютого 1932 р. окремою державою Манджуко (Ман-джу-ді-ґо). Там находилися колонії українських поселенців, які оживилися з прибуттям української еміґрації з Далекого Сходу. Еміґранти заснували дві українські еміґрації: Українську Національну Колонію (УНК) і Спілку Української Молоді (СУМ) та видавали „Манджурський Вісник”.

Полковник Є. Коновалець, нав'язавши з японськими військовиками співпрацю в боротьбі проти СССР, висилав через Токіо в Манджурію спершу поодинцем, потім малими групами бойовиків УВО і ОУН, що належали до вишкільної групи М. Колодзінського, з завданням наладнати зв'язки з українським населенням на Зеленому Клині в Приморській і Амурській Областях СССР, з українськими вояками, що служили в Червоній Армії на Далекому Сході, з політичними в'язнями совєтських концтаборів. Далекосхідня станиця ОУН повела працю в двох напрямках. Одна група старалася здобути впливи для ОУН серед Харбінської еміґрації. Вона заснувала „Українську Далекосхідню Січ” (УДС), головою якої став Борис Семенович Марків, а секретарем Роман Корда-Федорів. Цей же Корда-Федорів зорганізував видавання „Далекого Сходу”, що виходив з літа 1938 р. тричі в місяць до його закриття восени 1939 р. Тоді теж припинено дальшу діяльність УДСічі.

Друга група при допомозі японської Військової Місії відбула систематичний совєтознавчий вишкіл у 1938/1939 роках і підготовляла українські пропаґандивні матеріяли на випадок війни з СССР. Але коли Японія почала відтягатися від війни з Росією і японські намагання пов'язати групу ОУН у спільну протикомуністичну акцію з російськими еміґрантами були безуспішні, ця праця на деякий час припинилася. Заходами Маркова і Хмельовського її відновлено в 1940 р. і деяким членам ОУН дозволено в травні 1942 р. перебрати під політичний вишкіл українських втікачів з Примор'я, Амурщини і Забайкалля, що перебували в замкненому таборі разом з росіянами. Щоб здійснити ідею незалежної Зеленої України приготовлено плян складу першого уряду Зеленої України й переконувано японців, щоб на зайнятій території не довіряти москалям і організувати українську адміністрацію навіть там, де українці творять меншість. Приготовлено пропаґандивні листівки для поширювання в запіллі фронту і переведено курси радієвих спікерів. Світова війна на Заході кінчилася в травні 1945 р. Коротко перед її закінченням наступ совєтських військ на Манджурію перервав працю Далекосхідньої станиці ОУН.

[15] Інж. Є. Ляховича полк. Коновалець вислав був до США тимчасово, з дорученням ліквідувати небезпечний внутрішній конфлікт в ОДВУ, викликаний інтриґами сторонніх осіб. У листі до Є. Ляховича полк. Коновалець висловив припущення, що автором тих інтриґ, спрямованих на розвалення ОДВУ як націоналістичної організації, був В. Кедровський, колишній „інспектор” Армії УНР, який не любив Коновальця й українських націоналістів ще з часів Визвольних змагань. У 1919 році, на домагання соціялістичних лідерів під проводом В. Винниченка, в Армію УНР було введено установу політруків, назвавши її „інспекторатом Армії”. Завдання цих політруків було пильнувати, щоб в українській армії не було... ворогів соціялізму. Керівником інституції цих політруків був призначений Кедровський. Але полк. Коновалець виступив проти таких методів і заборонив Кедровському вести „роботу” серед корпусу Січових Стрільців. З того часу й датувалася ненависть Кедровського до полк. Коновальця та до націоналістів, а звідси пішло і його намагання знищити ОДВУ на терені США, де він переїхав після невдачі Визвольних змагань.

[16] Представник ОУН на Великобрітанію у своєму листі до полк. Є. Коновальця з 26 вересня 1934 року скаржився на неактивність Дм. Андрієвського, як референта зовнішньої політики, пишучи: „Пан Полковник ведуть заграничну політику в той час, коли політичний референт пише наукові розвідки...” Розуміється, що статті на політичні теми, що їх писав Дм. Андрієвський до „Розбудови Нації” та інших журналів, були наскрізь позитивним явищем, одначе лихо полягало в тому, що це був єдиний вияв діяльности референта зовнішньої політики ПУН. У листі до В. з датою 19 березня 1934 року Дм. Андрієвський писав: „Питаєте також, „які Ваші проєкти й що зараз робите”. Саме, що не маю ніяких проєктів, бо не бачу перспектив”. А в листі до Є. Ляховича з датою 7 червня 1936 року Дм. Андрієвський писав: „На жаль, навряд чи могтиму задоволити Вас своєю відповіддю, бо сам мало що знаю”. Отож, такий стан, коли референт ПУН замість вимаганих від нього напрямних, інструкцій і вияснень, пише підлеглим йому референтам зовнішньої політики на окремих теренах – „сам не знаю”, „ніяких проєктів не маю, бо не бачу перспектив”, змушували полк. Коновальця самому керувати працею тієї референтури.

[17] Тодішній персональний склад ПУН-у влучно схарактеризував представник крайової УВО, якому в 1930 році довелося зустрінутися з членами ПУН-у на організаційній конференції в Празі (Зиновій Книш: „Дрижить підземний гук”, стор. 117 і 119):

„Перший ПУН складався з делеґатів дотеперішніх самостійних націоналістичних організацій, що поставали самочинно, діяли окремо, їхні люди не були зіграні з собою, об'єднані тільки спільною ідеологією й політичною плятформою, не мали часу пізнати себе в праці, випробувати в небезпеці. Якийсь внутрішній голос підказував мені, що тим треба й пояснювати собі характер конференції та її нарад: що інше було дискутувати теоретично в принципових політичних справах, а що інше рішати про речі, де важилося людське життя та й не одне...

„Не була це конференція в такому змислі, як її тепер розуміємо. Це була радше низка нарад і розмов у більших і менших гуртах або в чотири очі. Її учасники зустрічалися переважно в каварнях, у ресторанах і готелевих кімнатах, а кожного дня, звичайно, по полудні, відбувалася спільна зустріч усіх учасників. Вражали мене відмінні методи діяння від тих, що до них я звик у Краю. Я розумів, що нема чого боятися арешту чи поліційної інтервенції в часі нарад. Але разом із тим можливо було, щоб поляки не цікавилися тим, що діється за кордоном, щоб не мали в Празі своїх шпигів. І коли ми отак публічно сходилися на місцях, де кожний міг нас оглядати, досхочу фотографувати, а навіть підслухувати наші розмови, – мені терпла шкура. Бо майже всі ті люди або залишалися на місці, або роз'їжджалися в інші безпечні місця, де їм покищо ніщо не грозило, ніхто наразі їм не наступав на п'яти. А я за тиждень мусів вертатися до своєї конспірації, де небезпека чигала з усіх боків, як у джунґлі, де ніколи не було відомо, що принесе завтрішній день і чи не востаннє світить мені сьогодні сонце Ці думки непокоїли мене... Коли під час однієї перерви Мартинець завів нас на поблизький сквер, щоб там зробити з нас спільну знимку, я спершу відмовився, а коли сказано було, що це доконче потрібне для історії УВО, я сховав голову за особу, що стояла перед мною в першому ряді. Ніяк не подобалося мені це...”

Для ясности додамо, що автор цієї характеристики, п. З. Книш – це член проводу Організації полк. Андрія Мельника.

[18] Текст листів інж. М. Сціборського в цій справі опублікував Є. Онацький у „Свободі” від 27 травня до 3 червня 1958 року в серії статтей п. з. „Шляхом на Роттердам”. Про інсинуації про його співпрацю з поляками згадано в розділі „Сіяння недовір'я” на стор. 494.

[19] Полк. А. Мельник у своєму спогаді про інж. М. Сціборського. надрукованому в збірнику „ОУН 1929-1954”, пише про цей випадок: „Коли большевикам не вдалося намовити його через окремого висланника Івана Івановича, що подав йому листи від матері й сестри, де його кликано вернутися до них додому, до Житомира, вони вжили всіх заходів, щоб позбутися його з такого культурного світового осередку, яким був і є Париж... Історія з Іваном Івановичем знайшла свій епілог перед організаційним судом, якого зажадав над собою Сціборський, щоб стати поза всяким сумнівом, виникаючим з накиненого йому контакту з большевицьким висланником. Очевидно, організаційний суд всеціло виправдав Миколу Сціборського”.

[20] Для прикладу: в листі до Є. Онацького з датою 29 квітня 1930 року, опублікованому в спогадах Онацького п. з. „У вічному місті” та в збірнику Організації полк. А. Мельника п. з. „ОУН 1929-1954”, стор. 178, полк. Є. Коновалець писав: „Божевільну теж кампанію ведуть проти нас радикали в краю й „Оборона України” в Америці. Оливи до вогню додав Мартинець своїм виступом проти радикалів у „Розбудові Нації” й дав їм багато арґументів проти нас”.

[21] Ген. Алєксєя Кутєпова схоплено в Парижі 26 січня 1930 року так спритно, що хоч для ознайомлених із справою не було найменшого сумніву, що його схопили й вивезли до СССР большевицькі аґенти, то жодного об'єктивного доказу на це не було. Слідство лише устійнило, що в схопленні допоміг хтось із співпрацівників Кутєпова, бо, як зізнали свідки, генерал добровільно всів до авта, що ним його аґенти ҐПУ в білий день вивезли з Парижу.

[22] В. Михальчук ширив поміж членами ОУН підозріння, що інж. М. Сціборський є большевицьким провокатором.

[23] У виданій соціял-радикалами брошурі Я. Кутько п. н. „Пекельна машина в Роттердамі”, 1953 р., частина II, переповідається справу перебування В. Михальчука в УССР та зміст його „заяви” і, промовчуючи його членство в ОУН та його викинення, пишеться: „Ця справа була загально відома. Її можна було вичитати в часописах і призадуматися та навчитися дещо. Як знаємо з роттердамської драми, відповідальні керманичі ОУН за кордоном, видно, публічної сповіді Василя Михальчука про його ролю „зв'язкового” з еміґрацією і „підпіллям” не читали”. Це, очевидно, крайня нісенітниця, бо відповідальні керманичі про справу В. Михальчука не тільки „читали в пресі”, але, – як це виразно свідчить наведене нами звідомлення у „Розбудові Нації”, – цю справу ґрунтовно просліджували ще заки в українській пресі появилася „заява” Михальчука.

[24] Цікаві матеріяли про це опублікував на сторінках „Свободи” від 23 травня до 10 липня 1958 року проф. Є. Онацький, а саме: свідчення Дм. Андрієвського, Яр. Барановського, М. Сціборського та інших членів ПУН-у.

[25] О. Сеник-„Грибівський” у своєму свідченні подає, що під час його розмови з Хом'яком у Фінляндії в липні 1935 року Хом'як „висловлював жаль при тому, що Полковник ні разу з ним не бачився”. Подібно свідчить і Я. Барановський: „Хом'як хотів зустрітися з Вождем. До цієї зустрічі не дійшло”. Відбулася тільки телефонічна розмова полк. Коновальця з Хом'яком-„Найденком” (див. Є. Онацький: „Шляхом на Роттердам”, „Свобода”, ч. 10, 6 червня 1958).

[26] Через це його називано „Павлусем” та „Приймаком”.

[27] У зредаґованій Ол. Ольжичем-Кандибою в серпні 1938 і виданій при кінці того ж року брошурі подано на стор. 38, що „з боку ОУН проведено слідство в справі вбивства Вождя”. Нам досі не доводилося зустрічати документів того слідства, ані устійнити, хто його проводив. Опубліковані в 1958 році Є. Онацьким („Свобода”) зізнання Я. Барановського, Дм. Андрієвського, О. Сеника, М. Селешка, Р. Сушка та інших, були складені щойно весною і літом 1939 року, перед назріваючим розламом в ОУН.

[28] Див. канадійський „Український Голос”, ч. 44 з 1951 р., названу працю Д. Соловея. Погляд Я. Барановського про Полуведька та вияснення „Коника” вказують, що організація полк. Мельника остаточно визнала Полуведька большевицьким аґентом. Чому, одначе, цю підозрілу людину вони вислали разом із Сеником і Сціборським до Житомира і яка роля Полуведька в загибелі їх, як „виявленого большевицького аґента”? Це питання залишається невиясненим.

[29] М. Селешко у своїх свідченнях, між іншим, подає: „Для характеристики Полуведька цікаво ще відмітити, що він, отримавши раз від Оршана-Чемеринського інструкції для української націоналістичної преси, як вона повинна б зображувати совєтсько-українську дійсність, зразу подумав, що тут щось нечисте. Інструкції були складені так, що вони являли собою нібито большевицькі напрямні для пропаґанди большевизму за кордоном. Оршан склав їх на підставі балачок Павла в берлінському семінарі, а Полуведько схарактеризував їх як чистої води большевизм. На тій підставі він робив висновок, що з Оршаном не все в порядку”. Є. Онацький додає до того, що повідомлений про це полк. Коновалець звелів видані Оршаном інструкції стягнути й більше такого не робити.

[30] З. Книш: Розбрат. Вид. „Срібна Сурма”. Торонто, стор. 43-68.

[31] Дірка в дверях, „візитирка”.

[32] „Український Самостійник” ч. 7, 13 лютого 1955.

[33] Автентичність такого заповіту є сумнівна, якщо брати до уваги хоча б свідчення самого полк. А. Мельника:

а) у своєму спогаді про полк. Коновальця, надрукованому в збірнику „ОУН 1929-1954”, полк. Мельник згадує про свою зустріч з Є. Коновальцем в серпні 1937 року, подаючи як причину тієї зустрічі: „І ось „Орли” стали одною з важливих причин... довести до нашої особистої зустрічі”. При тому він подає, що під час тієї зустрічі полк. Коновалець запропонував йому переїхати за кордон і стати його заступником у ПУН. „Я не зволікав з відповіддю, – пише далі полк. Мельник, – і не просив часу до надуми, а відразу заявив: коли він уважає, що мені це треба зробити, що він пропонує, то я, свідомий ваги справи, піду назустріч його бажанню і не сумніваюся, що моя дружина згодиться на добровільне покинення Краю”. Дружина полк. Мельника, як він подає в тому спогаді, була тоді разом з ним, тож остаточне вирішення могло прийти зараз же, під час згаданої зустрічі в чеських Татрах. А тим часом від згаданої зустрічі до роттердамської трагедії пройшло дев'ять місяців, а полк. Мельник за кордон не переїхав і переїжджати не збирався. Це доказ, що фактично полк. Мельник пропозиції полк. Коновальця переїхати за кордон і стати заступником Голови ПУН-у не прийняв.

б) У своєму спогаді про полк. Романа Сушка-„Сича”, вміщенному в тому ж збірнику, полк. А. Мельник згадує, що, переїжджаючи з похорону полк. Коновальця до Краю, він у Відні зустрівся з полк. Сушком і: „Полк. Сушко дуже зрадів моєю появою, бо був переконаний, що я залишаюся за кордоном, а коли довідався, що я з Риму повертаюся до Краю, добував усіх можливих арґументів, щоб переконати мене, щоб я залишився за кордоном”. Отже: якщо полк. Мельник ще в серпні 1937 року справді зважився прийняти пропозицію полк. Коновальця, щоб стати його заступником в ПУН-і, то чому ж ще 9 місяців після того полк. Сушко мусів переконувати його „всіма можливими арґументами”, і то надаремно, щоб він залишився за кордоном: Далі, в Роттердамі полк. А. Мельник зустрівся з Я. Барановським, отже, якщо б Барановський справді мав заповіт полк. Коновальця щодо особи полк. Мельника, то він мусів уже тоді про це сказати полк. Мельникові. Чому ж тоді полк. Мельник примушував свого друга полк. Сушка „добувати всіх можливих арґументів” для переконування про потребу залишитися за кордоном, замість відкрито сказати Сушкові, що він призначений заповітом полк. Коновальця очолити ОУН і, швидко зліквідувавши свої справи в Краю, зразу повернеться за кордон? З цього свідчення полк. Мельника виходить, що під час його перебування в Роттердамі Я. Барановський про жадний заповіт полк. Є. Коновальця не згадував. Чому? – про це важко сказати.



VІI ЧАСТИНА: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА

ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ ЗАКАРПАТТЯ

Українській Срібній Землі, званій у давнину Закарпатська Русь, або теж Закарпаттям, доля судила найраніше з усіх земель України попасти під чужу неволю і найдовше в ній пробути. А все ж таки навіть довгі віки ворожого гніту не змогли затерти українського характеру тієї землі, ні знищити підсвідомого відчуття національної приналежности в синів цієї землі. І коли 1 листопада 1918 року у Львові проголошено незалежність Західньо-Української Народньої Республіки, яка висловилася за з'єднання з Східніми Землями України в одну єдину Українську Державу, то таку саму волю виявило на своїх з'їздах у Любовні (8.11.1918), в Сваляві (8.12.1918), в Сиготі (18.12.1918) і в Хусті (21.1.1919) й українське населення Закарпаття.

Одначе, поразка Визвольних змагань, а головно окупація Польщею Західніх Українських Земель, а Румунією Буковини, відрізала Закарпаття від матірного пня українських земель. За такої вимушеної ситуації представники закарпатської еміґрації в США склали з президентом Чехо-Словаччини Масариком договір про приєднання „Підкарпатської Руси” до Чехо-Словацької Республіки – на засаді найповнішої автономії. Цей договір потверджено постановами міжнародньої мирної конференції в Сан-Жермен 10 вересня 1919 року.

Але чехи, які стільки років боролися за свої національні права в Австро-угорській монархії, не виявили надто великого зрозуміння пошани національним правам українського автохтонного населення Закарпаття. Чеський уряд став розглядати українське Закарпаття як терен експансії чеського народу і з тією метою повів пляновий наступ чехізації, обсаджуючи всі важливіші адміністраційні посади чеськими урядовцями та чехізуючи шкільництво. Правда, на Закарпатті не було такого національного переслідування українців збоку чеської влади, як це робили на Східніх Землях України московські, а на Західніх – польські окупанти, одначе, денаціоналізаційна політика проводилася хоч „делікатно”, але поступово, пляново й систематично.

Для послаблення сподіваного відпору з боку українців, чехи підтримували насамперед усе те, що підривало й послаблювало національну свідомість і національну єдність українського населення. З тією метою чехи не тільки що підтримували москвофілів, які спиняли й викривлювали національну свідомість закарпатських українців, а й зумисне спроваджували на Закарпаття московських білоґвардійських еміґрантів, які роздмухували різні „язичні”, релігійні та політичні спори. Задля послаблювання українців чехи підтримували також мадярофільських „карпаторосів”, званих „мадяронами”, які відкрито проповідували потребу приєднання Закарпаття до Мадярщини.

До того всього приєднувалися: важкий економічний стан країни, господарська відсталість, брак індустрії, архаїзм аґрарних відносин та виснажування селянства жидівськими лихварями. Одначе, не зважаючи на всі ці перешкоди, процес національно-політичного відродження закарпатських українців проходив чимраз міцніше й ширше. Помалу розбудовувалося українське шкільництво, творилися „Просвіти”, друкувалися українські часописи, народжувалося модерне українське політичне життя, міцнішала рішучість у домаганні політичних прав.

Проте більшу увагу привернуло до себе Закарпаття щойно в 1938 році, коли почався наступ гітлерівської Німеччини на Чехо-Словаччину.

Атентат Федора Тацинця

Боротьба проти москвофільства творила у той час на Закарпатті особливо важливий відтинок національного відродження тієї вітки українського народу. Бо москвофіли, спираючись на політичну й фінансову підтримку чехів, мадярів, а навіть поляків, баламутили українське населення Закарпаття та ставили різні перешкоди в освідомлювальній праці українських патріотів, не гребуючи навіть доносами до чеської влади, яка цих патріотів виселювала з території Закарпаття.

Чеський уряд явно підтримував москвофілів, бо лякався, що зростання національної свідомосте українського населення неминуче доведе до відірвання Закарпаття й приєднання його, за найближчої нагоди, до інших земель України. Тому ОУН вирішила запротестувати проти киринницької роботи москвофільства таким способом, що протест привернув на себе загальну увагу.1

Тим протестом був револьверовий замах Федора Тацинця2 на одного із чолових москвофільських діячів – Євгена Сабо. Тацинець виконав замах 1 червня 1930 року в Ужгороді, коли москвофіли відбували свій „День русской культуры”, який повинен був задемонструвати „русскість” Карпатської України.

Федір Тацинець вистрілив до Сабо в ту хвилину, коли той виходив із залі імпрези. Атентатника спіймано й заарештовано; під час слідства і на процесі він заявив, що його вчинок був протестом українського населення проти киринницької роботи москвофілів; він плянував застрелити головного вожака москвофілів, або москвофільського делеґата з Галичини, але що їх не було на імпрезі, то він обрав іншого представника москвофілів – Сабо. Одначе, постріл схибив і Сабо не був поранений.

Разом із Тацинцем чеська поліція заарештувала й співучасників замаху – студентів Миколу Байду, Володимира Федорчука й дружину адвоката д-ра Новаківського. Розправа відбулася перед судом присяглих у листопаді 1930 року; Стефанію Новаківську засуджено на 5 років ув'язнення, а Ф. Тацинця на один рік. Інших арештованих звільнено, бо всю вину за підготовку атентату й за доставлення Тацинцеві револьвера взяла на себе пані Стефанія Новаківська.

Постріл молодого українського студента, скерований в одного з проводирів москвофільства на Закарпатті, та судовий процес, під час якого Тацинець і Стефанія Новаківська з'ясували причини й характер того вчинку, що голосним відгомоном відбився серед українського населення Закарпаття. Українська молодь отряслася з байдужности й жвавіше взялася до праці над піднесенням національної свідомости. Жвавіше теж попливла праця молодечих організацій, які на своєму другому З'їзді Народовецької Молоді Закарпаття, що відбувся в липні 1934 року в Мукачеві, всупереч забороні чеського міністерства, розгорнули синьо-жовтий прапор і під ним відбули свою маніфестацію. Пожвавилася праця і в „Просвітах”, що послідовно почали здобувати село за селом, проганяючи з них москвофільські товариства ім. Качковського.

Одначе, вся ця праця залишилася в рамках леґалізму. ОУН намагалася впливати на неї тільки в ідейно-політичному напрямі, спрямовуючи відродження Закарпаття на шлях українського націоналізму, на шлях самостійницького й соборницького змагання до відновлення Української Держави. Жодної політично-бойової акції на терені Закарпаття ОУН і далі не розгортала й не намагалася організувати, а тільки перейняла на себе ролю передовика в процесі національного відродження на всіх ділянках життя.

Ступневий розпад Чехо-Словаччини

Потрясення, що його зазнавала Чехо-Словацька Республіка у висліді постанов мюнхенської конференції про віддачу Судетів Німеччині, закарпатські українці використали для того, щоб разом із словаками поставити чехам рішучу вимогу про негайну перебудову республіки на засаді справжнього визнання найширшої автономії для Закарпаття і Словаччини. Чехи вперто відмовлялися визнати ті вимоги і щойно після резиґнації Е. Бенеша з посту президента Чехо-Словаччини прем'єр ген. Сірови погодився визнати автономію для Закарпаття і Словаччини. Але, пробуючи зупинити реалізацію й тієї згоди, Сірови намагався викликати між закарпатськими українцями внутрішній фермент, уперто домагаючися, щоб на керівні посади в уряді автономного Закарпаття були призначені обидва провідники мадярської партії „карпаторосів”: Андрій Бродій і Степан Фенцик. Дня 11 жовтня 1938 року Сірови затвердив перший уряд автономної, зфедерованої з Чехією і Словаччиною, Карпато-руської Держави в такому складі: Андрій Бродій – прем'єр, Юліян Ревай, д-р Едмунд Бачинський і д-р Степан Фенцик – заступники, о. д-р Авґустин Волошин і д-р Пєшак – державні секретарі.

Одначе, мадяронський лідер Бродій почав вести мадярофільську політику надто нахабно й надто відкрито. Це примусило чеську владу вже після двох тижнів його урядування перевести в нього ревізію. Під час ревізії в Бродія знайдено великі суми грошей та листування з мадярським урядом, що компромітували його як мадярського аґента, який згідно з інструкціями з Будапешту змагає до приєднання Закарпаття до Мадярщини. Тому Бродія усунено з посади прем'єра й заарештовано як винного в державній зраді. Дня 26 жовтня 1938 року прем'єром автономної Карпатської України став о. Авґустин Волошин, а його заступниками Юліян Ревай і д-р Е. Бачинський.

Не зважуючись тимчасово виступити з своїми імперіялістичними претенсіями до цілого Закарпаття, Мадярщина висунула часткові територіяльні вимоги. Вона знайшла підтримку в італійського, а згодом теж німецького урядів і представник Німеччини Ріббентроп та представник Італії Чіяно т. зв. віденським арбітражем з 2 листопада 1938 року визнали за Мадярщиною південну смугу Закарпаття, з містами Ужгородом, Мукачевом і Береговом. Це був дуже важкий удар для карпатських українців. Довелося перенести столицю до невеличкого й комунікаційно дуже слабо пов'язаного з країною містечка Хуст. З окупованої мадярами території хлинула хвиля втікачів.

Не занехали своєї ворожої постави до українців і чехи. В січні 1939 року вони самовільно, не зважаючи на протест уряду Закарпаття, призначили міністром внутрішніх справ „Підкарпатської Руси” ген. Л. Прхалю, який прибув до Хусту і, спершись на відділи чеської армії, стаціоновані на Закарпатті, заходився привертати стан чеської зверхности й тим довів до явного чесько-українського конфлікту.

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ

Дня 12 лютого 1939 року відбулися всенародні вибори до автономного сойму „Підкарпатської Руси”, які принесли величезну перемогу українському національному бльокові, очоленому о. д-ром А. Волошином. 14 березня того ж року президент Чехо-Словаччини Гаха скапітулював перед Гітлером і на його вимогу зрікся самостійности Чехії та попросив про німецький протекторат над Чехією. Чехо-Словацька Республіка перестала існувати. На вістку про те уряд автономної „Підкарпатської Руси” через о. А. Волошина проголосив повну незалежність Закарпаття. Наступного дня 15 березня 1939 року вибраний всенароднім голосуванням парлямент Закарпаття одноголосно потвердив вирішення уряду й оваціями схвалив перший закон новоствореної держави:

Закон ч. 1.

§ 1. Карпатська Україна є незалежна Держава.

§ 2. Назва Держави є: Карпатська Україна.

§ 3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України на чолі.

§ 4. Державна мова Карпатської України є українська мова.

§ 5. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня.

§ 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній крає-вий герб: ведмідь у лівім червонім півколі і чотири сині та три жовті смуги у правому півколі і Тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. – Переведення цього місця закону залишається окремому законові.

§ 7. Державний гимн Карпатської України є: „Ще не вмерла Україна...”

§ 8. Цей закон обов'язує зараз од його прийняття.

Внесок на затвердження цього законопроєкту попередила коротка промова посла Михайла Бращайка, в якій він сказав:

„Світлий Сойме! По вчорашніх трагічних годинах, коли в головнім місті Карпатської України проливалася українська кров, обговорюємо сьогодні під гуки гарматніх вистрілів Перший Конституційний Закон Карпатської України. По тисячолітній неволі наша земля стає вільною, незалежною, та проголошує перед цілим світом, що вона була, є і хоче бути українською. І коли б нашій молодій державі не суджено було довго жити, то наш край залишиться вже назавжди українським, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого народу”.

Законопроєкт затверджено однодушно оплесками і після цього, теж оплесками, на першого Президента Карпатської України обрано о. д-ра Авґустина Волошина. Головою Сойму Карпатської України був д-р Авґустин Штефан. З черги президент А. Волошин іменував уряд самостійної Карпатської України в такому складі:

Юліян Ревай – прем'єр і міністер закордонних справ, Степан Клочурак – міністер військових і хліборобських справ, д-р Юліян Бращайко – міністер фінансів, промисловости й торгівлі, Юрій Перевузник – міністер внутрішніх справ, д-р Микола Долинай – міністер здоров'я й соціяльної опіки, Авґустин Штефан – міністер справ культів, шкільництва й освіти.

З уваги на те, що уряд Карпатської України й усе населення не признавало віденського арбітражу та з уваги на воєнні дії, що почалися попереднього дня, в першому Конституційному Законі питання державних кордонів Карпатської України було поминене.

Карпатська Україна й ОУН

У територіяльно-організаційній схемі ОУН, випрацьованій і прийнятій Конґресом Українських Націоналістів у 1929 році, Карпатська Україна становила окрему організаційну одиницю, як одна з десятьох країв, що на них поділено всю територію України. Згідно з цією схемою, там повинна була створитися окрема Крайова Екзекутква ОУН Закарпаття (КЕ ОУН З), безпосередньо підлегла ПУН-ові, а завданням якої було б зорганізувати мережу ОУН та повести, з допомогою тієї мережі, визвольно-революційну боротьбу проти окупанта, себто, проти чеської влади.

Закарпаття в плянах ОУН

Але Закарпаття творило слабо політично вироблений людський потенціял і було складовою частиною Чехо-Словаччини, в столиці якої перебувала більшість членів ПУН-у, і тому, коли на Західніх Українських Землях ОУН швидко набула характеру революційно-бойової організації, то на Закарпатті вона протягом років зберігала характер тільки політично-ідеологічної організації. Тим більше, що члени ПУН-у, котрі перебували в Празі і, без окремого домовлення з чехами, користувалися свободою в своїй діяльності, – вважали зайвим вести революційну дію проти чеських чинників на Закарпатті, бож із хвилиною майбутнього відновлення самостійности Української Держави на Східніх Землях України чеський уряд добровільно погодився б, на думку членів ПУН-у, на приєднання Закарпаття до його матірнього пня – України. А тому праця ОУН на Закарпатті обмежувалася на культурно-просвітній ділянці, скеровуючись проти москвофільства і комунофільства. Її організаційна сітка на Закарпатті не була розбудована, існували лише окремі законспіровані станиці для зв'язку з західньоукраїнськими землями та окремі члени ОУН з завданням леґальної національно-культурної роботи.

Щойно на початку 1938 року, в ході великих політичних перетворень у середній і східній Европі, на Закарпаття звернув бачнішу увагу сам полк. Є. Коновалець, відчуваючи, що та частина української землі зможе відіграти важливу політичну й мілітарну ролю для українських революційних сил у боротьбі проти Польщі й Москви. В той час полк. Коновалець покликав до праці два окремі штаби: один під керівництвом членів ПУН-у Сціборського, Сеника, Барановського й Ярого – для ґрунтовного простудіювання та розпрацювання проблеми Закарпаття в політичному аспекті, а другий – під керівництвом ген. Капустянського й за співучасти ген. Курмановича, пполк. Колосовського і пполк. Колодзінського для такої ж праці під військовим аспектом.

Два суперечні становища в ОУН

Одначе, несподівана смерть полк. Євгена Коновальця перервіала запляновану ним працю. Обидва штаби припинили свої дії, а коли ж за кілька місяців пізніше на Закарпатті почалися бурхливі події, то поміж ПУН-ом під проводом полк. А. Мельника і провідними членами ОУН, які прибули на Закарпаття, прийшло до розбіжностей в оцінці ситуації й того, що в даний момент повинна робити ОУН.

Члени ПУН-у стали на становищі, що ОУН не повинна анґажуватися в події на Карпатській Україні в тому напрямі, щоб там доводити до якихось революційних дій, бо, як думали ті члени:

„Ми стоїмо напередодні великих і основних вирішень, які охоплять не тільки центральну Квропу, а й цілий світ, і в такій ситуації, де проти себе виступлять гіганти, ми мусимо вибрати орієнтацію на одного з них. ПУН такий вибір, який єдино був можливий, зробив. Наша акція на Закарпатті виразно йде проти тенденцій німецької політики і ми не можемо собі позволити на люксус „війни” з могутньою Німеччиною. ПУН мусить вести консеквентно політику „незацікавлення”, бо такі є вимоги вищої рації”.3

За твердженням членів ПУН-у, в той час Німеччина бажала закріпити свою приязнь із Мадярщиною і, крім того, прагнула зміцнити свій союз із Польщею, щоб забезпечити для себе її невтральність під час розгри з Чехо-Словаччиною. З цих причин Німеччина ніяк не погодиться на творення на Закарпатті такого політичного стану, який виразно ішов би проти бажань Польщі й Мадярщини і провокував би їхній спротив. Тож ОУН на Закарпатті, на думку ПУН-у, повинна ввімкнутися в працю загальної національної течії для посилення національного освідомлювання мас та для леґалістичного натиску на Прагу з метою досягти автономії для Словаччини і Закарпаття. Зокрема ж, не вільно допускати до того, щоб на Закарпаття переходили члени ОУН із західньоукраїнських земель і втручалися у внутрішні справи Закарпаття, бо вони можуть викликати конфлікт поміж ПУН-ом і чеською владою і спровокувати небезпеку польської інтервенції на Закарпатті.

На цілком іншому становищі стала група „крайовиків”, що її творили колишні члени КЕ ОУН на ЗУЗ – Іван Ґабрусевич-„Джон”, Михайло Колодзінський-„Гузар”, Зенон Коссак-„Тарнавський”, Роман Шухевич-„Щука”, Олекса Гасин-”Лицар” та провідні члени мережі ОУН на західноукраїнських землях: сотн. Осип Карачевський-„Свобода”, сотн. Гриць Барабаш-„Чорний”, Осип Линда, Іван Бутковський-„Гуцул”, Євген Врецьона-„Волянський”, Юрко Лопатинський-„Калина”. Вони вважали, що революційна і націоналістична організація, якою є ОУН, мусить керуватися тільки українською рацією і не оглядатися на те, чи наша дія подобається якійсь сторонній силі, чи ні. Діючи по лінії інтересів нації, треба керуватись не тимчасовими труднощами чи невигодами, а широкою перспективою майбутнього. Якщо йдеться про піднесення національної свідомости мас на Закарпатті, то немає сумніву, що активна революційна боротьба, в якій візьмуть участь ті маси, прискорить процес відродження національної свідомости.

Неприступимим було, на думку „крайовиків”, стримувати ОУН від активної боротьби, бож у такому дусі виховується членство Організації; політику пристосовану до сторонніх сил вели на ЗУЗ леґальні партії, що їх ОУН через те вважала за опортуністів. Якщо ж ОУН тепер займе таке саме опортуністичне становище до подій на Закарпатті, то це буде важким моральним ударом для всього членства й компромітацією Організації перед іншими, – таке становище до тодішніх подій займали згадані провідні члени крайової ОУН.

Ріжниця думок була глибока, засаднича. Жодна з сторін не хотіла уступити й тому дійшло до конфлікту. Група „крайовиків” виїхала на Закарпаття, щоб там організувати працю згідно з своїм становищем. У жовтні 1938 року до Ужгороду приїхав, як представник ПУН-у, Я. Барановський і ще раз з'ясував „крайовикам” становище ПУН-у, кажучи, що ПУН від своїх позицій не відступає і вимагає від'їзду групи членів ОУН із Закарпаття. Члени ОУН із ЗУЗ відмовилися перейти на позиції ПУН-у. Барановський мовчки прийняв до відома їхню заяву і ствердив, що вони можуть реалізувати те, що заплянували, на власну відповідальність.

„Після виїзду Барановського, – пише самовидець тих подій4, – справи були формально поладнані, але тільки формально. Наша робота (тобто, робота групи членів ОУН з Краю) не мала апробати ПУН-у й останній залишив справи, як то кажуть, – „нехай покажуть, що вміють”. Це був найдраматичніший період революційної боротьби ОУН. Без моральної опори ПУН, виставлені на напасті місцевих „патріотів”, які бачили в нас інтрузів. меншевартісних, бо не „обчан”, завжди під загрозою арештів збоку чехів, без найменшої матеріяльної допомоги. Старшини матеріяльно відчували це менше, бо все таки мали особисті контакти з місцевими людьми і постійну допомогу Команди Січі. Це була просто проблема тих 15 людей. Але маса стрілецтва в т. зв. „коші” терпіла і голод і холод, і жила в умовах, негідних людини... Чи відносини на тому відтинку могли бути інші? Очевидно, бо все таки місцеві політики з думкою ПУН рахувалися. ПУН нічого не робив і обмежив свою інґеренцію виключно тільки на матеріяльній допомозі січовикам, бо зрештою на ту ціль дістав гроші з Америки... Наша вимога перекинути на Закарпаття деяку кількість старшин і організаторів з-поміж тих, які й так були на ЗУЗ неактивні, бо розконспіровані, – стрічалася з незрозумілою опозицією ПУН. Доходило до таких курйозів, що резидент ПУН на Закарпатті д-р Ольжич-Кандиба вимагав від Команди виконання директив, одночасно заявляючи, що він з ними не солідаризується... Ясно – мусіло доходити до постійних контроверсій, які з початком березня закінчилися заявою шефа військового штабу Карпатської Січі (полк. Колодзінський), що ніякі директиви не будуть в'язати Команду Січі, яка не має до ПУН жодного формального відношення, а на випадок натиску й дальших спроб наступить реакція згідно з воєнними вимогами. Це була війна націоналістів з націоналістами і цього не можна завивати в бавовну”.

На початку 1939 року у Відні зібралися члени ПУН-у: М. Сціборський, О. Сеник, Я. Барановський і члени військового штабу ПУН-у ген. М. Капустянський, ген. В. Курманович, пполк. В. Колосовський, полк. Р. Сушко, одначе ніхто з них у збройну боротьбу Карпатської України не ввімкнувся, бо всі вони – члени ПУН-у і члени Військового Штабу – були однозгідні щодо становища ПУН-у, про яке вже згадано. Крім того, Ярослав Барановський передав на ЗУЗ організаційну заборону для членів ОУН переходити на Закарпаття.

ОРГАНІЗУВАННЯ ЗБРОЙНОЇ СИЛИ

Прибувши „на власну руку” на Закарпаття, згадана група членів ОУН із ЗУЗ відразу почала організувати власну збройну силу. Вибух відкритого чесько-німецького конфлікту вліті 1938 року кожній політично грамотній людині вказував, що справа не тільки в німецьких претенсіях до Судетів, а що вже найближчим часом прийдуть події, які докорінно потрясуть Чехо-Словацькою Республікою. Заступаючи вимогу, щоб Закарпаття у тих майбутніх подіях проголосило свою державну самостійність як Карпатська Україна, група членів ОУН добачала потребу творення збройної сили, яка стала б на кордонах тієї держави в обороні її самостійности.

Негайне творення такої сили було тим конечніше, що вже від перших днів вибуху німецько-чеського конфлікту Мадярщина чимраз відвертіше стала виявляти апетити на всю територію Закарпаття, а Польща щораз голосніше деклямувала про свою підтримку тих імперіялістичних задумів Мадярщини. Згідно з такою політикою, уже від літа 1938 року мадярський і польський уряди стали слати на територію Закарпаття своїх диверсантів, щоб вони саботажами в транспорті й економіці країни викликали неспокої й переляк. Правда, чеський уряд для охорони кордонів зорганізував спеціяльну „Сторожу Оборони Держави”, відділи якої, складені з членів чеської жандармерії, поліції й митної сторожі, були стаціоновані вздовж кордонів між Закарпаттям і Мадярщиною та Польщею, але та „Сторожа” належно не протиставилася диверсійній акції поляків і мадярів. Чехи були зацікавлені в тому, щоб Закарпаття мало якнайбільше клопотів і через них було змушене звернутися до чеського уряду з проханням про опіку. Справжню охорону кордонів Карпатської України перед мадярами й поляками мусіли організувати самі українці.

Українська Національна Оборона

4 вересня 1938 року в Ужгороді відбувся політичний конґрес, скликаний Першою Центральною Радою, з участю понад тисячі делегатів з усього Закарпаття. Цей конґрес використали члени ОУН для того, щоб відбути окремі наради молоді й організувати напівмілітарну організацію, яка стала б зав'язком власної, української армії. Приблизно двісті представників молоді Закарпаття, що взяли участь у нараді, з захопленням прийняли той плян і ще того самого дня створено Українську Національну Оборону – УНО й обрано її центральний провід у складі: Василь Івановчик – голова, Іван Рогач – заст. голови й організаційний референт, Степан Росоха – секретар, Дмитро Климпуш, Юрій Шпилька, Іван Коперльос, о. Ю. Станинець, Василь Шадей, Лука Чешок і Василь Деха – члени проводу. Завдання цієї організації було зформульоване в резолюціях: „Об'єднання української молоді та молодих духом людей (створено) для оборони українських природніх прав і для спільного наступу на ворожі позиції серед українського населення”.

Після цього приступлено до розбудови УНО на всій території Закарпаття. Очевидно, що націоналісти, які прибули з західньоукраїнських земель, вели тільки технічну працю, залишаючи очолювання мережі УНО представникам місцевого українського населення. При центральному проводі Української Національної Оборони створено військовий штаб, що його очолили: полк. Аркас, полк. Стефанів і сотн. Клименко.

В жовтні 1938 року, коли до Ужгороду прибув, як представник ПУН, Ярослав Барановський, місцеві організаційні чинники, з його доручення, перебрали в свої руки тверділу контролю над УНО. Після реорганізації центрального проводу УНО пост голови перебрав Степан Росоха, його заступником став Іван Рогач, Василь Деха секретарем, Василь Івановчик організаційним референтом, інж. В. Ґелетка скарбником.

Відповідь на віденський арбітраж

Тим часом 2 листопада 1938 року прийшло вирішення віденського арбітражу, на підставі якого південну смуту Закарпаття віддавалося мадярам. Це був несподіваний удар для українців, що викликав серед керівників українського політичного життя на Закарпатті загальне замішання й розгублення, бож централею всіх українських організацій та осідком уряду т. зв. Підкарпатської Руси був Ужгород, що його тепер треба було віддати мадярам. На першу вістку про згадане вирішення мадярські та мадяронські елементи в Ужгороді, підсилені прибулими з Мадярщини саботажниками, підняли голови й серед населення міста вибухла паніка, яка захопила собою теж українські офіційні чинники. За такої ситуації група націоналістів виступила з ініціятивою, щоб опанувати панічні настрої. Оформившись, як перша чота Української Національної Оборони, під командою полк. М. Колодзінського-„Гузара”, вони з власного почину зайняли головний будинок Крайового Уряду, де приміщувалися всі державні установи, і під охороною зброї розпочали плянову евакуацію державного майна. Цим рішучим вчинком уможливлено теж евакуацію тієї частини українського населення, яке лякалося мадярських репресій.

Карпатська Січ

Здобуту своєю ініціятивою пошану серед загалу закарпатських українців і серед їх провідного активу, гурт націоналістів використав для того, щоб уже відверто приступити до організування військових відділів. Тож зразу після евакуації уряду й центральних установ Закарпаття до нової столиці Хусту реорганізовано Українську Національну Оборону на військовий лад: введено обов'язкове обмундирування й озброєння, військову організаційну схему та військову дисципліну. Разом із цим проведено потрібні персональні зміни в Команді й змінено саму назву УНО на Організацію Національної Оборони „Карпатська Січ” – ОНОКС, популярно – Карпатська Січ.

До складу Команди Карпатської Січі ввійшли: Дмитро Климпуш – комендант, Іван Роман – його заступник, Іван Рогач – генеральний писар та Степан Росоха – референт преси й інформації та зв'язковий з урядом Карпатської України. Генеральний Штаб Карпатської Січі творили: полк. Михайло Колодзінський-„Гузар” – шеф штабу, пор. Роман Шухевич-„Щука” та чот. Зенон Коссак-„Тарнавський” – помічники шефа штабу, пор. Осип Карачевський-„Свобода”, пор. Гриць Барабаш-„Чорний”, пор. Юрко Лопатинський-„Калина” та чот. Євген Врецьона-„Волянський” – члени. Всі вони тоді виступали під псевдами тому, що проти них, як проти польських громадян, польський уряд міг повести якусь політичну акцію дипломатичним шляхом перед празьким урядом і тим комплікувати становище уряду Закарпаття.

Організування власної армії населення Закарпаття прийняло з захопленням і незабаром організаційна мережа Карпатської Січі охопила всю країну. Але не легкими до розв'язання стали тоді проблеми зброї, обмундирування і забезпечення харчами. Дня 4 грудня 1938 року в Хусті відбувся перший з'їзд. Перед урядом Закарпаття, очоленим о. д-ром А. Волошином, та представником ПУН-у ген. Курмановичем продефілювало десять тисяч січовиків. У дефіляді взяв участь також відділ січовичок під проводом Степанії Тисовської.

Зброю для Карпатської Січі повинна була видати військова влада Чехо-Словаччини. Одначе, чеський уряд і чеська армія були проти творення окремих українських військових відділів, цілком слушно лякаючись, що це зміцнить уряд Підкарпатської Руси в його прямуваннях до цілковитої самостійности Закарпаття. Заходи уряду Закарпаття, щоб Карпатська Січ одержала зброю, амуніцію й обмундирування зі складів чехо-словацької армії, не увінчалися успіхом і про все те треба було подбати іншими засобами.

Вже в листопаді 1938 року штаб Карпатської Січі під проводом полк. М. Колодзінського-„Гузара” випрацював докладний плян організування військової сили Закарпаття власними засобами. Згідно з тим пляном, базою для творення війська повинні були бути західньоукраїнські землі, звідкіля нелеґальним шляхом прибували б насамперед колишні старшини УГА та Січових Стрільців і ті українці молодшого покоління, які здобули військовий старшинський вишкіл у польській армії, а далі охотники рядовики; економічні українські установи на ЗУЗ повинні були дати фінансові засоби, підсилені масовими збірками серед українського населення, а ПУН мав подбати про зорганізування зброї з-за кордону. Решту зброї й амуніції треба було, як передбачувалося пляном, здобути у відповідну хвилину через роззброєння чеських військових станиць та захоплення всіх військових складів на території Закарпаття.

Цей плян передано через д-ра Ольжича-Кандибу для затвердження ПУН-ові, а пор. Роман Шухевич негайно виїхав нелеґальним шляхом до Львова, щоб тут провести розмови з відповідними українськими чинниками. В „Молодій Громаді”, комбатантській організації колишніх старшин Січових Стрільців та Українських Січових Стрільців, а також в українських економічних установах у Львові Роман Шухевич зустрів повне зрозуміння й запевнення належної допомоги: економічні установи обіцяли фінансові засоби потрібні для повного військового виряду п'ять до шість тисяч вояків.

Заборона допомоги на озброєння

Одначе, прикра несподіванка перекреслила всі пляни й заходи. ПУН передав полк. М. Колодзінському заборону реалізувати його плян. А на ЗУЗ, після виїзду Романа Шухевича, Лев Ребет, як Крайовий провідник КЕ ОУН, повідомив усіх тих, з ким Шухевич домовлявся, що ПУН уважає пляновану фінансову допомогу українських економічних установ зайвою з уваги на нову міжнародню ситуацію. Члени ОУН одержали ще раз сувору заборону переходити самовільно на Закарпаття без згоди своїх вищих організаційних чинників.

Так само плян одержати зброю з-за кордону був зведений нанівець. У той час до ПУН-у приходила велика фінансова допомога від української суспільности в США й Канаді, і Головний Штаб Карпатської Січі домагався, щоб ту допомогу повністю використати на закуп зброї, необхідної для озброєння бодай кількох боївок, які в сприятливу хвилину могли б опанувати військові склади на Закарпатті. Допомогою з-за океану завідував, з рамени ПУН-у, Я. Барановський і він присилав для Карпатської Січі тільки – харчі. Карпатська Січ мусіла задовольнятися тією зброєю, що її вдалося роздобути або завдяки знайомствам, або силою захопити в поліційних чеських станицях.

А тим часом події в Чехо-Словацькій Республіці швидко досягли своєї кульмінаційної вершини. Вона прийшла в половині березня 1939 року.

„УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ НІКОЛИ НЕ КАПІТУЛЮЮТЬ!”

У березні 1939 року прийшов остаточний наступ Гітлера на Чехо-Словаччину. 13 березня Гітлер дав чеському урядові ультиматум з вимогою капітуляції. 14 березня президент Гаха зголосив Гітлерові капітуляцію та передав Чехію й Моравію під німецький протекторат; того самого дня словацький парлямент проголосив державну незалежність Словаччини, а о. д-р А. Волошин, як прем'єр уряду Підкарпатської Руси, проголосив незалежність Закарпаття, як окремої самостійної держави. Чехо-Словацька Республіка перестала існувати.

Ця хвилина ліквідації Чехо-Словацької Республіки була для мадярів гаслом до збройного виступу проти Карпатської України, на який вони підготовлялися від самого початку чесько-німецького конфлікту. Вже на початку березня розвідка Карпатської Січі повідомила про концентрацію мадярської армії на кордонах Карпатської України, а при повідомленні про німецький ультимат мадярське радіо оголосило, що уряди гітлерівської Німеччини й фашистівської Італії погодилися на прилучення Карпатської України до Мадярщини. На вістку про це, командування Карпатської Січі зажадало від уряду Підкарпатської Руси зброї для відділів Січі, які повинні негайно відійти на українсько-мадярський кордон для оборони його перед мадярами. Прем'єр уряду о. Волошин звернувся в тій справі до коменданта чеських військових залог на Закарпатті ген. Прхалі та до комендантури чеської жандармерії. Комендатура жандармерії виконала доручення українського прем'єра, а ген. Прхаля відмовився видати зброю.

Дня 14 березня 1939 року, коли відділи Карпатської Січі почали озброюватися зброєю від чеської жандармерії, щоб відійти на кордони країни, ген. Прхаля несподівано дав наказ чеському війську роззброїти січовиків. Чеські військові відділи оточили будинок Головної Команди й Штаб Карпатської Січі „Січову Гостинницю” і, коли їхнє домагання капітулювати січовики відкинули, чехи під командуванням Прхалі почали обстрілювати будинок, при чому в бій введено також танки й гармати. Озброєні тільки рушницями, невеликою кількістю скорострілів і ручних ґранат, січовики під особистим командуванням М. Колодзінського поставили ворогові твердий спротив.

Гук бою заалярмував околицю і з поблизьких сіл стали напливати відділи січовиків на допомогу своїй Команді. Рішучий і успішний спротив заскочив чехів; ген. Прхаля припинив наступ і проголосив невтральність чеських військових залог у Карпатській Україні під час евентуальної українсько-мадярської війни, одначе, й надалі відмовився передати українцям зброю.

Того самого дня, вранці 14 березня 1939 року, почався дбайливо підготований наступ 40-тисячної мадярської армії проти Карпатської України вздовж її південного кордону. Перші розвідувальні відділи мадярської армії зустріли спротив оборонців Срібної Землі, який примусив їх завернутися на мадярську територію. Та після перших пробних боїв у наступ пішла вся сконцентрована на кордоні маса мадярських військ, підтримана тяжкими гарматами, танками і літаками.

Головний наступ мадярів ішов уздовж залізничної лінії Ужгород-Перечин-Ужок, щоб, опанувавши її, відрізати Карпатську Україну від Словаччини, яка, згідно з припущенням мадярського штабу, могла дати українцям зброю. Друга лінія наступу йшла вздовж шляху Мукачів-Свалява-Лавочне, третя – вздовж залізниці Іршава-Кушниця, четверта на Севлюш-Королево-Хуст-Ясіня. Мадяри та їхні союзники поляки були впевнені в свою цілком легку перемогу. Вже 15 березня польський уряд вислав на кордон своїх представників і через радіо заповів передачу зустрічі на „польсько-мадярському кордоні” (на колишньому польсько-чеському на українських землях Карпат) представникові Польщі з представниками „переможної мадярської армії”.

Одначе, польська делеґація даремно ждала „зустрічі” протягом цілого тижня, а польська шовіністична вулиця – біля радіоапаратів, бажаючи почути, як відбуватиметься „радісна зустріч” з мадярськими „братанками”. Увесь тиждень мадярська 40-тисячна армія мусіла зводити важкі бої й тільки з найбільшим зусиллям, п'ядь за п'яддю, здобувала карпатську землю.

Дня 14 березня, як тільки перервалися українсько-чеські бої, шеф Штабу Карпатської Січі полк. Колодзінський видав наказ провести загальну мобілізацію до рядів Січі. Наказ виконувано скрізь, по всій території Карпатської України. Відділи Січі роззброювали станиці чеської поліції, жандармерії та „Державної Охорони”, і з їхньою зброєю поспішно маршували на південь, щоб загородити дорогу мадярським ордам. Юні Січовики виявляли подивугідну відвагу й посвяту. В'язанками ґранат вони знешкідливлювали мадярські танки, а відібраними від ворога гарматками зістрілили кілька літаків.

15 березня вечором до Хусту прибув спеціяльний посол мадярського уряду, який передав президентові Волошинові вимогу Мадярщини без бою віддати Мадярщині Карпатську Україну. Німецький консул із свого боку запросив до себе представників Головної Команди Карпатської Січі й порадив їм негайно капітулювати, бо в даній ситуації, коли на окупацію Карпатської України мадярами погодилися Німеччина й Італія, всякий спротив є безвиглядний. У відповідь на це німецький консул почув від полк. М. Колодзінського-„Гузара” такі слова:

„В словнику українського націоналіста немає слова „капітулювати”. Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!”

Це була гідна відповідь українського націоналіста. І це був перший відкритий спротив плянам і „порадам” Гітлера й гітлерівської Німеччини.

Геройський, твердий спротив Карпатської Січі, як армії Карпатської України, мадярським напасницьким ордам голосним відгомоном відбився по всьому світі, скрізь викликаючи зацікавлення, симпатії до героїчних оборонців і здивування з мужности українського народу. Зі сторінок світових газет зникли архаїчні назви „Прикарпатська Русь” чи „Мадярська Русь”, уступаючи місце властивій назві – Карпатська Україна, яка несла всім роз'яснення, що Закарпаття – це ані „нічия” земля, ані „земля без імени”, ані теж країна якогось окремого „мадяроруського” чи „карпаторуського” племени, але – частина України, а її населення – частина українського народу. У вогні геройської боротьби за волю і славу Карпатської України автохтонне населення перероджувалося, скидало з себе тавро вікової неволі, ставало гідною частиною великої Української Нації.

Навіть польська преса, що засліплена ненавистю до всього українського, лайкою і зневагою обкидала українських самостійників на Закарпатті, змінила свою думку, заскочена мужньою поставою українців. „Вєк Нови„ з 24 березня 1939 року, дивуючись, що другого тижня після вмаршу мадярської армії в Карпатській Україні все ще йдуть завзяті бої, писав: „На Закарпатській Україні в цю хвилину постає нова леґенда”.

А „Меркуриюш Польскі” (ч. 15) визнав: „На шпальтах Меркуриюша ми виступали з цілою безоглядністю проти „Закарпатської України”... Мусимо, одначе, чесно сказати, що в обличчі останніх подій маємо більшу пошану до українців, ніж до чехів і словаків. Які б там не були і хто б там не були оті „січовики”, а все таки ті люди, не скавуліли, не склали зброї, але билися в найтяжчих політичних і стратегічних умовах ... Якщо б я стояв на чолі сотні мадярської піхоти, я на власну відповідальність наказав би віддати почесну сальву над трупами поляглих українців”.

На першій лінії мадярського наступу, в районі Перечина, бої тривали протягом цілого тижня. Приспішити перемогу мадярам допомогли щойно поляки, які через Ужок вислали свої озброєні диверсійні відділи й заатакували українських оборонців з другого боку. На інших лініях мадярського наступу бої тривали куди довше. Невеликі партизанські загони (пор. Тацинця на Воловеччині, пор. Миколи Крупи в районі Рахова) протрималися до зими 1939/40 року.

На столицю Карпатської України Хуст мадяри почали наступ з Берегова через Іршаву ранком 14 березня, а від 2-ої години ранку 15 березня теж другим шляхом через Севлюш, кинувши, з престижевих мотивів, особливо великі сили – крім піхотних відділів, теж панцерні з'єднання, важку артилерію й летунство, бо хотіли „за кілька годин” перемаршувати невелику віддаль у 50 кілометрів і захопити столицю. Одначе, на обидвох шляхах вони зустріли несподівано міцний спротив довели, що їхня заява не була голослівною фразою. Це ж, урешті, під проводом ОУН сини Срібної Землі, здавалося б, покірні мученики, відважно пішли на лицарський змаг, щоб показати світові свою готовість боротьби за волю.

НЕБЕЗПЕЧНА РОЗКОЛИНА

Дві протилежні оцінки

Одначе, події в Карпатській Україні мають для історії ОУН ще одне значення: вони вперше цілком виразно виявили в жовтні 1938 року розколину, яка все міцніше стала зарисовуватися між Організацією Українських Націоналістів на рідних землях, і ПУН-ом, очоленим полк. Андрієм Мельником. Події в Карпатській Україні виявили, що хоч ПУН формально є не тільки частиною ОУН, а й його зверхнім органом, то одначе його члени своєю духовістю є цілком чужі революційній ОУН. У критичну хвилину, коли треба було зважитись піти шляхом революції по лінії виключно українських інтересів і за орієнтацією на власні сили, або на шлях опортунізму, і коли для членів ОУН, які виросли в боротьбі проти окупанта рідних земель, було позадискусійним, що ОУН мусить вибрати перший шлях, – ПУН під проводом полк. Мельника пішов другим шляхом, шляхом опортунізму.

Світла участь ОУН у подіях на Карпатській Україні відбувалася всупереч становищу і всупереч наказам ПУН-у. Від хвилини зорганізування на Закарпатті Української Національної Оборони до моменту вибуху бойових дій пройшло пів року; під час організування УНОборони, як збройної сили карпато-української держави, дуже сильно відчувалася недостача фахових старшин; при ПУН-і існував окремий Військовий Штаб, члени якого, колишні військовики – ген. Капустянський, ген. Курманович, полк. Сушко, пполк. Колосовський, полк. Сціборський, сотн. Сеник – в той час перебували в Відні і деякі з них приїздили на Закарпаття, але ні Військовий Штаб як цілість, ані ніхто з його членів не захотів перебрати до своїх рук вишкіл кадрів збройної сили, ні – що найважливіше – керівництва обороною Карпатської України.

Дуже характеристичним для духовости цих двох окремих груп є пояснення, чому ніхто з членів Військового Штабу ПУН-у не взяв участи в збройній боротьбі Карпатської України. Пояснення, подане в збірнику Організації полк. Мельника п. з. „ОУН 1929-1954” на стор. 133: „Німецькі чинники унеможливили ген. Капустянському і полк. Сушкові виїхати на Карпатську Україну”, є невистачальне. Поляки, обставивши густо кордони, теж унеможливлювали пробитись на поміч Карпатській Україні рядовим і провідним членам ОУН.

Ближчих даних, чи це було „унеможливлений” в політичному чи фізичному сенсі, немає. Але, якщо б це була політична заборона, то вона характеризує тих людей, які підчинилися дорученню німецького уряду, як опортуністів, у гострому протиставленні до революціонерів типу полк. Колодзінського, чот. Коссака і пор. Шухевича, які рішуче протиставилися вимозі тих самих чужих чинників. Якщо ж це була фізична перешкода – відмова видати пашпорт на переїзд кордону, – то це теж характеризує тих людей, які скорилися такій перепоні, як крайніх леґалістів, у протилежність до іншого гурта українських націоналістів, які опинилися на Закарпатті без жодного чужинецького пашпорту.

У кожному разі така цілком відмінна одна від одної постава до подій в Карпатській Україні членів ОУН на західньоукраїнських землях і членів ПУН-у виразно говорила про те, що тут ідеться про дві цілком інші ментальності, два цілком різні політично-психологічні світи.

Договір уряду Карпатської України з ПУН

Коли уряд Карпатської України опинився на еміґрації, ПУН уважав за потрібне підписати з ним окремий договір. Цей акт підписано 21 липня 1939 року в Венеції, при чому контраґентами були: полк. Андрій Мельник, Омелян Сеник і Ярослав Барановський від ПУН-у та о. д-р Авґустин Волошин, Юліян Ревай і проф. Авґустин Штефан від уряду Карпатської України. Текст того акту такий:

1. Виходячи з засади соборности української нації, обидві сторони твердо обстоюють становище невідривности Карпатської України від українських земель і заявляють, що принцип соборности українських земель не може бути порушений.

2. Влада (Президент і Уряд) Карпатської України визнає, із усіма з того випливаючими висновками, Український Націоналістичний Рух за єдиного носія соборницько-визвольної боротьби української нації і Провід Українських Націоналістів, очолюваний полк. Андрієм Мельником, за керівника тієї боротьби.

3. Провід Українських Націоналістів визнає уряд Карпатської України з президентом о. д-ром Авґустином Волошиним за законодатно умандатованого її представника серед українського і чужинного світу, як останній український леґальний уряд, що правив частиною української землі – Карпатською Україною.

4. Стверджується, що Український Націоналістичний Рух, зокрема Уряд Карпатської України й Організація Українських Націоналістів, спільно змагали всіма силами створити, збудувати й оборонити Карпатську Українську Державу.

5. Усі конкретні висновки і потреби, що випливають із тих повитих засад, устійнюються в окремому залучнику”.

Четвертою точкою цього акту ПУН заінкасував увесь політично-моральний капітал, здобутий у боротьбі за волю і державну самостійність Карпатської України членами крайової ОУН, зручно зіставивши в одному акті визнання урядом Карпатської України заслуг ОУН у творенні та обороні Карпатсько-Української Держави з визнанням ПУН-у, очолюваного полк. Мельником, за „керівника тієї боротьби”.

Для загалу українців, неознайомленого із закулісами подій в Карпатській Україні, таке вписання всіх політично-моральних досягнень ОУН на рахунок ПУН-у видавалося цілком природнім і слушним, бож ПУН – це провід ОУН. Одначе, провідне членство ОУН знало правду. Воно бачило ту розколину, що чимраз виразніше зарисовувалася поміж ПУН-ом і революційними кадрами ОУН. Розколину, що її штучно накладена політура ще могла заховати на якийсь час перед стороннім оком, але не перед бурею подій, які наближалися.

НЕБЕЗПЕЧНА РОЗКОЛИНА

Дві протилежні оцінки

Одначе, події в Карпатській Україні мають для історії ОУН ще одне значення: вони вперше цілком виразно виявили в жовтні 1938 року розколину, яка все міцніше стала зарисовуватися між Організацією Українських Націоналістів на рідних землях, і ПУН-ом, очоленим полк. Андрієм Мельником. Події в Карпатській Україні виявили, що хоч ПУН формально є не тільки частиною ОУН, а й його зверхнім органом, то одначе його члени своєю духовістю є цілком чужі революційній ОУН. У критичну хвилину, коли треба було зважитись піти шляхом революції по лінії виключно українських інтересів і за орієнтацією на власні сили, або на шлях опортунізму, і коли для членів ОУН, які виросли в боротьбі проти окупанта рідних земель, було позадискусійним, що ОУН мусить вибрати перший шлях, – ПУН під проводом полк. Мельника пішов другим шляхом, шляхом опортунізму.

Світла участь ОУН у подіях на Карпатській Україні відбувалася всупереч становищу і всупереч наказам ПУН-у. Від хвилини зорганізування на Закарпатті Української Національної Оборони до моменту вибуху бойових дій пройшло пів року; під час організування УНОборони, як збройної сили карпато-української держави, дуже сильно відчувалася недостача фахових старшин; при ПУН-і існував окремий Військовий Штаб, члени якого, колишні військовики – ген. Капустянський, ген. Курманович, полк. Сушко, пполк. Колосовський, полк. Сціборський, сотн. Сеник – в той час перебували в Відні і деякі з них приїздили на Закарпаття, але ні Військовий Штаб як цілість, ані ніхто з його членів не захотів перебрати до своїх рук вишкіл кадрів збройної сили, ні – що найважливіше – керівництва обороною Карпатської України.

Дуже характеристичним для духовости цих двох окремих груп є пояснення, чому ніхто з членів Військового Штабу ПУН-у не взяв участи в збройній боротьбі Карпатської України. Пояснення, подане в збірнику Організації полк. Мельника п. з. „ОУН 1929-1954” на стор. 133: „Німецькі чинники унеможливили ген. Капустянському і полк. Сушкові виїхати на Карпатську Україну”, є невистачальне. Поляки, обставивши густо кордони, теж унеможливлювали пробитись на поміч Карпатській Україні рядовим і провідним членам ОУН.

Ближчих даних, чи це було „унеможливлений” в політичному чи фізичному сенсі, немає. Але, якщо б це була політична заборона, то вона характеризує тих людей, які підчинилися дорученню німецького уряду, як опортуністів, у гострому протиставленні до революціонерів типу полк. Колодзінського, чот. Коссака і пор. Шухевича, які рішуче протиставилися вимозі тих самих чужих чинників. Якщо ж це була фізична перешкода – відмова видати пашпорт на переїзд кордону, – то це теж характеризує тих людей, які скорилися такій перепоні, як крайніх леґалістів, у протилежність до іншого гурта українських націоналістів, які опинилися на Закарпатті без жодного чужинецького пашпорту.

У кожному разі така цілком відмінна одна від одної постава до подій в Карпатській Україні членів ОУН на західньоукраїнських землях і членів ПУН-у виразно говорила про те, що тут ідеться про дві цілком інші ментальності, два цілком різні політично-психологічні світи.

Договір уряду Карпатської України з ПУН

Коли уряд Карпатської України опинився на еміґрації, ПУН уважав за потрібне підписати з ним окремий договір. Цей акт підписано 21 липня 1939 року в Венеції, при чому контраґентами були: полк. Андрій Мельник, Омелян Сеник і Ярослав Барановський від ПУН-у та о. д-р Авґустин Волошин, Юліян Ревай і проф. Авґустин Штефан від уряду Карпатської України. Текст того акту такий:

1. Виходячи з засади соборности української нації, обидві сторони твердо обстоюють становище невідривности Карпатської України від українських земель і заявляють, що принцип соборности українських земель не може бути порушений.

2. Влада (Президент і Уряд) Карпатської України визнає, із усіма з того випливаючими висновками, Український Націоналістичний Рух за єдиного носія соборницько-визвольної боротьби української нації і Провід Українських Націоналістів, очолюваний полк. Андрієм Мельником, за керівника тієї боротьби.

3. Провід Українських Націоналістів визнає уряд Карпатської України з президентом о. д-ром Авґустином Волошиним за законодатно умандатованого її представника серед українського і чужинного світу, як останній український леґальний уряд, що правив частиною української землі – Карпатською Україною.

4. Стверджується, що Український Націоналістичний Рух, зокрема Уряд Карпатської України й Організація Українських Націоналістів, спільно змагали всіма силами створити, збудувати й оборонити Карпатську Українську Державу.

5. Усі конкретні висновки і потреби, що випливають із тих повитих засад, устійнюються в окремому залучнику”.

Четвертою точкою цього акту ПУН заінкасував увесь політично-моральний капітал, здобутий у боротьбі за волю і державну самостійність Карпатської України членами крайової ОУН, зручно зіставивши в одному акті визнання урядом Карпатської України заслуг ОУН у творенні та обороні Карпатсько-Української Держави з визнанням ПУН-у, очолюваного полк. Мельником, за „керівника тієї боротьби”.

Для загалу українців, неознайомленого із закулісами подій в Карпатській Україні, таке вписання всіх політично-моральних досягнень ОУН на рахунок ПУН-у видавалося цілком природнім і слушним, бож ПУН – це провід ОУН. Одначе, провідне членство ОУН знало правду. Воно бачило ту розколину, що чимраз виразніше зарисовувалася поміж ПУН-ом і революційними кадрами ОУН. Розколину, що її штучно накладена політура ще могла заховати на якийсь час перед стороннім оком, але не перед бурею подій, які наближалися.

 

1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка