Петро Мірчук нарис історії організації українських націоналістів



Сторінка28/32
Дата конвертації31.03.2017
Розмір9.87 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32

Тактика політичної незалежности

Згідно з цим, полк. Коновалець створив спеціяльні політичні представництва ОУН на теренах Німеччини й Англії, а також Франції, Італії і низки менших держав, але сам, як провідник ОУН, виїхав після її створення з Німеччини до невтральної Швайцарії. Після усунення його з Швайцарії, на вимогу СССР і Польщі, полк. Коновалець поселився в Італії, а осідком ПУН-у зробив маленькі держави – Чехо-Словаччину й Австрію.

Не легко було залишатися вірним такій тактиці. Обидва представництва ОУН – у Німеччині й Великобрітанії – розвинули були широку діяльність та нав'язали контакти з різними політичними діячами даних країн, тож для закріплення здобутих позицій домагалися від полк. Коновальця, щоб він, як провідник ОУН, офіційно задеклярував симпатії ОУН до даної країни і пов'язував з нею політичну діяльність Організації. Полк. Коновалець рішуче відкидав будь-яку орієнтацію на Німеччину чи Великобрітанію, як того домагалися представники ОУН у тих країнах, а наказував зміцнювати зв'язки тільки з впливовими політиками обидвох великодержав. У листі до інж. Є. Ляховича – керівника представництва ОУН у Великобританії – полк. Коновалець 2 травня 1935 року писав:

„Я завжди обстоював і, мабуть, на тому всі ми погоджувалися, що наша увага мусить бути сконцентрована на чотирьох великодержавах: Англія, Італія, Німеччина й Ніппон (Японія – ред.)...13 Є факт, що прихід Гітлера до влади в Німеччині захитав тією рівновагою в Европі, яка була створена Версайським договором. Цієї рівноваги ще досі не привернено. На підставі обсервацій і тих відомостей, що їх ми в справі міжнародніх потягнень узагалі мати можемо, треба ствердити, що в останньому часі безперечно ми є свідками намагання не так творити два фронти в Европі, як радше, беручи до уваги ту потенціяльну силу, яку тепер гітлерівська Німеччина посідає, скріпити той зв'язок, який досі існував поміж усіма тими державами, що сусідують з Німеччиною, через притягнення до нього ще й Совєтів. Ціла та акція ведеться під проводом Франції, при чому ця остання дуже зручно використала в останній час, з одного боку – цілий ряд незручних потягнень гітлерівської Німеччини, а з другого – той страх, який охопив перед гітлерівською Німеччиною, а зглядно перед пангерманізмом майже всі держави Европи.

„Сфінксом у цілій цій політиці безперечно являється ще й досьогодні Англія. Вона, з одного боку, не хоче допустити до надто великого скріплення Франції, одначе, з другого боку, має вона й страх перед Німеччиною, зокрема перед її інвазією на Схід. Цим теж треба пояснити ту хиткість англійської політики, яка раз висилає своїх представників на балачки до Берліну, приймає як довершений факт озброєння Німеччини, то знову посилає своїх представників до Стрези та в порозумінні з Францією й Італією осуджує Німеччину. Взагалі, спеціяльно слідкуючи за англійською політикою, я щораз більше набираю того переконання, що Англія й надалі готова підтримати Німеччину, але, розуміється, в тих границях, на які вона дозволить, себто, коли Німеччина погодиться вести таку політику, яка йшла б по лінії Великобрітанії. І так, як Англія, з одного боку, ніколи не допустить до німецько-французького порозуміння, так з другого боку, мабуть, завжди буде старатися контролювати порозуміння французько-совєтське. Воно в тій формі, як це його Франція з Совєтами сьогодні уклала, є для Англії зовсім не небезпечне. „На кожний випадок, ці події в міжнародній політиці, що їх ми зараз заобсервовуємо, є для української проблеми зовсім катастрофальні. Це ми недвозначно мусимо ствердити. Справа в тому, що через французько-большевицьке залицяння й нарешті через пакт – найважніший наш ворог, себто большевицька Росія, значно себе посилив і, діставши вплив у концерті европейських держав, безперечно зможе далеко успішніше паралізувати всі наші стремління до визволення українських земель з-під большевицького ярма. Знову ж наслідком залицянь та порозуміння німецько-польського наш з черги другий ворог, себто Польща, теж значно себе посилив і те посилення відчули вже як слід ЗУЗ, а зокрема наша Організація, і то не тільки на самих теренах, а й закордоном. Через останній розвиток подій ми втратили рівночасно дві бази, що їх ми могли використати для поширювання саме соборницької пропаґанди й узагалі нашої діяльности; маю тут на увазі Німеччину й Чехо-Словаччину. Німеччину ми втратили через її порозуміння з Польщею, ЧСР – через її порозуміння з большевиками.

„Розуміється, що цілий цей розвій подій не повинен, зокрема нас, які в своїй діяльності мусіли бути приготовані й на найбільші труднощі, ні демобілізувати, ні викликувати якогось почуття депресії. Виходячи з глибокої віри в наш народ і приймаючи, як факт, що все, що зараз у світі діється, є ще великою мірою експерементуванням, яке дуже скоро може показатися нереальним, – нам треба під теперішній момент затримати якнайбільше холодну кров та не дати себе спровокувати на ніякі десператські виступи чи потягнення. На мій погляд, наша політика в даний момент повинна:

1. За всяку ціну старатися включити українську проблему у сферу, так сказати б, заінтересування великобрітанської політики. Під теперішній момент тільки в Англії можемо мати базу для дальшого ведення нашої соборницької політики.

2. В нашій діяльності на англійському терені ми мусимо завжди підкреслювати нашу непримиримість супроти займанців українських земель, зокрема супроти совєтів і Польщі, та при тому все мати на оці, що Англія серйозно зацікавиться українською проблемою, а зокрема нашою Організацією, тільки тоді, коли ця Організація на самих українських теренах являтиме справжній фактор сили.

3. Виходячи з заложення, що теперішній стан в Европі й узагалі теперішній розвій подій не є чимось уже стабільним, ми в нашій міжнародній діяльності не повинні допустити до того, щоб нас використовувано як знаряддя одної великодержави проти другої. Справа в тому, що фронти в міжнародній політиці ще не визначилися так, щоб ми вже сьогодні могли прийняти вирішення, що, мовляв, стаємо й в'яжемо долю нашої Організації з одною групою держав. Ми мусимо й надалі, як я вже вгорі згадав, рівнорядно вести нашу акцію на чотирьох теренах, себто в Англії, Італії, Німеччині й Ніппоні”.

Таку концепцію зовнішньої політики полк. Коновалець переводив, як провідник ОУН, постійно й послідовно. Коли з боку прихильників орієнтації на Англію, у запалі полеміки висувано закид, що, мовляв, полк. Коновалець не хоче дати відповідної англофільської декларації через симпатії до Німеччини, полковник дав таку відповідь:

„До Вашого твердження, що Ви, мовляв, є переконані про те, що коли б тільки Німеччина захотіла в наш бік кивнути пальцем, то Провід у цю сторону пішов би без вагань: на якій підставі виставляєте такі твердження? Це вже не критика, а обида і я маю право вимагати від Вас точніших вияснень. Я Вам заявляю, що в нашій співпраці з німцями були два моменти, коли ми зрезиґнували з різних благодатей і зірвали співпрацю, коли бачили, що дальша співпраця не є в інтересі української справи. Зрештою, коли б ми хотіли були так дуже йти на співпрацю, – то й сьогодні була і є ще можливість для цього. Одначе, ми цього не робимо і я рішуче мушу застерегтися проти того роду обидливих підозрінь, на які Ви абсолютно не маєте ніяких арґументів!”

Ці дві цитати з листів полк. Коновальця є авторитетним свідченням про те, що полк. Є. Коновалець, як провідник ОУН, був рішучим ворогом усякого „фільства” в зовнішній політиці, тобто, орієнтацій на чужі сили й узалежнювання української політики та діяльности ОУН від будь-якої сторонньої сили, а визнавав потребу політичної співпраці з іншими державами лише настільки і лише так довго, скільки і як довго така співпраця була б в інтересах української справи. А тому й закид „германофільства”, як і „англофільства”, він уважав за образливий і безпідставний, як у стосунку до себе, так і до ОУН.

З наведеної нами цитати з листа полк. Коновальця щодо зовнішньої політики ОУН бачимо, що попри Англію, Німеччину й Італію, яка в той час із неприхованою насторожістю й недовір'ям ставилася до гітлерівської Німеччини, полк. Коновалець звертає увагу також на Японію, як важливий терен української політичної дії.

Далекосхідня акція

Зацікавлення Японією, як важливим потенціяльним противником СССР у майбутній війні та як територіяльно цінною базою для контактів ОУН з підсовєтськими українцями, а спеціяльно з українськими вояками і старшинами червоної армії, які становили більшість большевицьких залог на Далекому Сході, – полк. Коновалець виявив не лише в теорії, а й доклав зусиль для використання тих можливостей.

У зв'язку з плянами дії ОУН на Далекому Сході він вислав в 1934 році до Манджурії О. Хмельовського, а в 1935 році представника ОУН Миколу Митлюка і Романа Корду-Федоровича. Микола Митлюк загинув від большевицьких куль в 1936 році на Амурі під час переходу кордону в організаційних справах. В 1937 році прибули на Далекий Схід Михайло Гнатів, Гриць Купецький і Гриць Файда, група членів ОУН, що брали участь у бойових акціях ОУН у Трускавці 1931 та в Городку Ягайлонськім, і тому мусіли виїхати з України за кордон. Після смерти М. Митлюка представником ОУН на Далекому Сході став д-р Михайло Мілько.

Завданням групи ОУН, висланої на Далекий Схід, було – назовні – зайнятися громадсько-політичною працею серед української громади в Манджурії, а насправді – наладнати організаційний зв'язок ОУН з українцями в Сибірі та намагатися нав'язати співпрацю з японцями.14 Ця станиця ОУН пожвавила громадсько-політичну діяльність українців у Манджурії, заснувала Українську Далекосхідню Січ, видаючи в роках 1932-37 „Манджурський Вісник”, а від 1937 року – „Далекосхідній Націоналіст”. В листопаді 1941 року видала нелеґально декілька окремо зредаґованих чисел „Сурми”.

Несподівана загибель полк. Коновальця перешкодила належному розгортанню праці на цьому важливому відтинку так, як це було запляновано. Як зразок пропаґандивної акції подаємо передрук летючки, виданої Українською Далекосхідньою Січчю в 1938 році.

До Української Молоді Далекого Сходу

Українська Нація пролитою кровю своїх найкращих синів у Великій Українській Національній Революції 20 років тому, то е 22 січня 1918 р. в Золотоверхій столиці України – Київі Четвертим Універсалом українського уряду – Центральною Радою і Універсалом Директорії Української Народньої Республіки 22 січня 1919 вписала знов у світову історію своє славне Імя, як Нація незалежна й державна. Ці Універсали голосили:

НАРОДЕ УКРАЇНИ!

Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській Землі вільна Українська Народня Республіка. Здійснилася давня мрія Твоїх батьків, борців за волю...

Від нині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу... (Українська Центральна Рада. У Київі 22 січня 1918 р.)

„Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає Народ Український про велику подію в історії Землі нашої Української.

Од нині во єдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини Єдиної України Західньо-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

Од нині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

Од нині Народ Український, визволений, могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати неподільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її люду”.

(22 січня 1919 року, у м. Київі.)

УКРАЇНСЬКА МОЛОДЕ ДАЛЕКОГО СХОДУ!

20 років тому наша славна прабатьківщина Україна від століть поневолена й ворогами розділена стала знову Самостійною і Соборною Державою, а наша друга батьківщина – Далекосхідня Зелена Україна (Зелений Клин) стала теж на шлях активної збройної боротьби за своє визволення. Українські Далекосхідні Зїзди, організування Української Далекосхідньої Армії, проект Конституції Українства Далекого Сходу і т. д. все це величні історичні факти Визвольної Боротьби Українців Далекого Сходу в недавньому минулому. До воскресення цих величніх історичних днів наближаємося і за молодю слово. За нами молодими черга зробити краще і довести наші визвольні змагання до побідного кінця. До цього мусимо бути готові своєю організованістю, працею та посвятою.

УКРАЇНСЬКА МОЛОДЕ ДАЛЕКОГО СХОДУ!

Хоч сьогодні наша Україна розшматована чотирома ворогами- окупантами: червоною Москвою, Польщею, Румунією, Чехословаччиною, а наша Далекосхідня Кольонія – Зелений Клин під большевиками, то боротьба за проголошені і таки раз здійснені Ідеали Української Нації 20 років тому не тільки не припинилася, але посилюється з коленим днем. Цю героїчну боротьбу за здійснення повищих Ідеалів веде Український Націоналістичний Рух і його перший пробоєвик – Організація Українських Націоналістів (О.У.Н.) під проводом Вождя Евгена Коновальця.

УКРАЇНСЬКА МОЛОДЕ ДАЛЕКОГО СХОДУ!

22 січня 1938 року в 20. річницю проголошення самостійности і 19. річницю Соборности Української Держави все українство Далекого Сходу, а в першу чергу українська Молодь, мусять заманіфестувати на цьому найбільшому святі Української Нації свою відданість і вірність тим святим Ідеалам, за здійснення яких гинули наші батьки, діди й прадіди. На цьому величньому святі мусимо заманіфестувати перед цілим світом, що й ми тут на Далекому Сході є проти окупації Українських Земель, проти комунізму, мусимо заманіфестувати, що ми за Самостійну Соборну Українську Державу та за освободження нашої другої батьківщини Зеленої України Далекого Сходу.

УКРАЇНЦІ. – В день свята Державности Української Нації скажім наш грімкий клич:

Хай живе український націоналістичний рух і його перший пробоєвик за самостійність і соборність України Організація Українських Націоналістів.

Хай живе Українська Національна Революція від берегів Сяну й Тиси до берегів Тихого Океану під проводом вождя Евгена Коновальця.

Хай живе Український Визвольний Рух на Далекому Сході.

Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава.

СЛАВА УКРАЇНІ!

Українська Далекосхідня Січ. М. Харбін, 1938 р.

Станиці в Литві, Лондоні і Женеві

Полк. Є. Коновалець підтримував дружні політичні зв'язки з відповідальними колами Литви. Він навіть постарався про литовський пашпорт, щоб мати змогу вільніше роз'їжджати по всіх країнах Західньої Европи. Географічне розміщення Литви дуже сприяло пересилці підпільних видань ОУН на західньо- і східньоукраїнські землі, але полк. Коновалець не радо використовував це, щоб не наражувати Литви на політичні ускладнення збоку СССР і Польщі. Для плекання добросусідських зв'язків та для реалізації потрібних політичних акцій у Литві засновано Литовсько-Українське Товариство, головою якого був видатний литовський політичний діяч проф. Біржишка, а членом Президії – представник ОУН на Литву, сотн. Іван Ревюк-Бартович. Це Товариство анґажувалося також, в акції на користь української справи на міжнарод-ньому форумі, висилаючи до Ліґи Націй та урядів різних держав відповідні меморіяли і протести, як, напр., в справі „пацифікації” на західньоукраїнських, чи голоду – на східньоукраїнських землях.

Політична активність представництва ОУН у Великобританії послабла, коли в 1936 році інж. Є. Ляхович виїхав до США,15 а його місце зайняв прибулий із Канади С. Давидович. А для Українського Пресового Бюра в Женеві та Берліні важким ударом було те, що дуже працьовитий керівник тієї організаційної клітини Макар Кушнір-”Богуш” через хворобу очей втратив у 1937 році зір і мусів покинути всяку працю.

Все ж треба відмітити, що не зважаючи на труднощі, праця ОУН на зовнішньому відтинку була ведена дуже інтенсивно та всебічно й проходила вона на засаді власнопідметности української справи. Як згадано, формальним референтом зовнішньої політики ПУН-у ввесь час був інж. Дм. Андрієвський, але фактично всією роботою керував особисто полк. Євген Коновалець.16

Ліґа Націй

На окреме відзначення заслуговує факт, що в зовнішньо-політичній діяльності на міжнародньому форумі полк. Коновалець щиро й послідовно намагався співпрацювати з діячами всіх інших українських політичних середовищ, якщо лише було можливо притягнути їх до такої співпраці. У ділянці політичної інформації він увесь час підтримував співпрацю з українсько-американським політичним діячем. Я. Макогоном, хоч мав про нього не дуже корисні інформації, а через те великі застереження, а в справах міжнародньо-політичних акцій, у зв'язку з „пацифікацією” на західніх землях і голодом на східніх землях України, – полк. Коновалець нав'язав щільний зв'язок і співпрацю з членами Української Парляментарної Репрезентації. Під час перебування послів з УНДО й УСРП в Женеві полк. Коновалець відбув із ними окрему нараду, дармащо поборювання опортуністично-угодовецької політики тих партій збоку ОУН ні в Краю, ні на чужині не припинялося.

ПЕРСОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПУН

Перший персональний склад Проводу Українських Націоналістів – ПУН, як найвищого керівного органу ОУН, затвердив Конґрес Українських Націоналістів останнього дня своїх нарад, 3 лютого 1929 року, на пропозицію полк. Є. Коновальця, як Голови ПУН-у. Але кандидатів у члени ПУН-у полк. Коновалець не обирав за власною уподобою: ті кандидатури виникли у висліді нарад учасників Конґресу, як представників окремих націоналістичних організацій, що тепер зливалася в одну ОУН.

Випадковість добору людей

Формально на Конґресі зливалися три націоналістичні організації: Союз Українських Націоналістичних Організацій, який об'єднував закордонні групи націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді, що діяв на терені Галичини й частково на інших українських землях під окупацією Польщі, та Українська Військова Організація, яка діяла головно на західноукраїнських землях і мала свої клітини також за кордоном. Ці три організації мали вилонити з своїх рядів склад проводу нової організації – ПУН. Але УВО була організацією наскрізь підпільною, безоглядно переслідуваною польською окупаційною владою, і тому представники УВО вважали за недоцільне делеґувати до ПУН-у своїх представників і тим розконспіровувати їх. На такому самому становищі стали й представники Союзу Української Націоналістичної Молоді, що хоч був ще тільки півлеґальним, але з моментом створення нової націоналістичної організації, в якій СУНМ повинен злитися з УВО, вважав за конечне теж перейти до стану підпільної, повністю законспірованої організації. Тому персональний склад ПУН-у поповнився майже виключно представниками закордонних націоналістичних організацій.

На перший погляд могло здаватися, що цей момент не може мати жодного значення, бож і крайові, й закордонні націоналістичні організації стояли на тих самих ідеологічно-політичних засадах, тим більше, що з хвилиною злиття в одну організацію ті позиції стали повністю уодностайнені. Одначе, насправді було інакше.

Люди двох стилів праці

Український націоналістичний рух у Краю виростав і оформлювався в безпосередній і безупинній боротьбі з окупантом, в умовах труднощів і небезпек підпільно-революційної дії. А націоналістичні організації на чужині оформлювалися й діяли у вільних умовах леґалізму, набуваючи через те характеру радше політичних і ідеологічно-громадських осередків, ніж революційно-бойової організації. Участь словом або пером у політичній дискусії та в полеміці й видима рухливість у громадському житті тут були майже єдиними чинниками, що привертали увагу до даної людини. Повна відсутність підпільно-революційної дії не давали націоналістичним організаціям на чужині змоги твердою пробою перевіряти своїх членів щодо їхньої характерности, політичної вироблености, ідейної жертовности та відданости справі, як це могли робити крайові підпільно-революційні організації. Тож ясно, що всі ті від'ємні моменти мусіли виявитися й на персональному складі першого ПУН-у, складеного за ключем представництва еміґраційних груп націоналістів.17

Ця випадковість у доборі персонального складу ПУН-у дуже від'єм-но відбилася на діяльності й на долі ОУН, головно ж із хвилиною, коли не стало полк. Є. Коновальця.

Та покищо, хоч ця від'ємна сторінка пересонального складу ПУН-у й помічалася в той час, вона не була надто трагічною, бо авторитет особи полк. Є. Коновальця прикривав усіх інших членів ПУН-у, а його вміння керувати працею робило придатними всіх, ким йому доводилось керувати. Серйознішою була проблема політичної надійности окремих членів ПУН-у. З одного боку – новопосталій організації, як революційно-підпільній, треба було бути приготованою на ворожі провокації національних ворогів і своїх партійних противників, скеровані на те, щоб сіяти недовір'я між; членами ОУН та компремітувати провідних членів Організації, кидаючи на них підозріння, немов би вони вели аґентурну роботу, а з другого боку треба було бути приготованою на те, що окупанти України справді докладуть усіх старань, щоб впустити в ряди ОУН своїх нурків-провокаторів. Тому й стало конечністю – берегтися перед ворожими аґентами-нурками, а водночас протиставитися безпідставним наклепам на членів Організації в аґентурності.

З обома цими явищами ПУН зустрівся від самого початку свого існування.

Друга справа М. Сціборського

На початку 1934 року виринула нова „справа Сціборського”, цим разом пов'язана з большевицькою аґентурою.18

Інж. М. Сціборський, що перебував тоді в Парижі, 27 січня 1934 року написав до полк. Коновальця листа, повідомляючи, що він став об'єктом якоїсь спеціяльної акції ҐПУ чи уряду УССР. До його помешкання в Парижі прийшов був несподівано якийсь чоловік, який відрекомендував себе як Іван Іванович, лікар з Харкова, відряджений службово до Пастерівського Інституту в Парижі на протяг двох місяців. При тому „Іван Іванович” сказав, що він добре знайомий з сестрою М. Сціборського, яка жила в УССР і яка, користуючися нагодою, передала до свого брата листа. В тому листі, писаному московською мовою, сестра Сціборського закликала брата повернутися в Україну і стати до праці для добра українського народу.

В дальшій розмові, – як інформував полк. Коновальця інж. М. Сціборський – „Іван Іванович” відверто признався, що він є не випадковим передавачем листа сестри до брата, а членом компартії, спеціяльно висланим урядом УССР, щоб намовити інж. Сціборського повернутися „на родіну”. У цій справі, як він казав, у Харкові відбулася нарада і в ній взяли участь члени ЦК КП(б) та уряду УССР: Постишев, Чубар, Любченко, Балицький і Порайко. У висліді тієї наради Чубар вислав „Івана Івановича” до М. Сціборського, щоб намовити його, як видатну особистість, повернутися в Україну й там прислужитися рідному народові. „Іван Іванович” був докладно ознайомлений з українським політичним життям на еміґрації й особливо з діяльністю ОУН та зі змістом „Розбудови Нації” й інших націоналістичних видань. Він переконував Сціборського, що націоналістичні ідеї на Наддніпрянщині несприємливі і що там усі українські патріоти змагають до побудови комуністичної української держави, якнайбільш незалежної від Москви. До участи в тій праці – побудови комуністичної держави, що її бажає ввесь український народ, – закликав інж. М. Сціборського згадуваний гурт „щирих українських патріотів”, членів ЦК(б)У й уряду УССР.

„Іван Іванович”, – як звітував далі Сціборський, – кілька разів заходив до помешкання наміченої жертви і проводив з нею довгі розмови на всілякі теми. Він усіма способами намагався спонукати інж. М. Сціборського повернутися в Україну. Але М. Сціборський рішуче відмовився, вважаючи комуністичну систему в УССР новітньою системою московського поневолювання і колоніяльного визиску України. Остаточно „Іван Іванович” залишив для Сціборського два місяці до надуми, додаючи додаткову пропозицію: якщо б Сціборський бажав поїхати до УССР тільки на протяг кількох місяців, щоб особисто переконатися про тамошні відносини, то уряд УССР готовий дати йому відповідні ґарантії безпеки й можливости вільного виїзду з УССР.

Повідомлений М. Сціборським про всю справу, полк. Коновалець висловив свій погляд, що та справа може бути містифікацією котрогось із еміґраційних політичних середовищ і доручив Сціборському насамперед перевірити, чи до Інституту Пастера в Парижі справді прибув з УССР якийсь лікар на двомісячну практику, а далі – намагатися перевірити особу „Івана Івановича”. Дальші розмови з „Іваном Івановичем” М. Сціборський повинен був негайно перервати, перейти на інше помешкання й на деякий час повністю відсепаруватися від усякої праці в ОУН і поза нею, яка вимагає роз'їздів, а жити законспіровано в одному місці, присвятитись опрацьовуванню ідеологічно-програмових проблем.

Ці доручення інж. М. Сціборський виконав, але примусове відсепарування його від поточної праці ПУН-у, видавалося йому не тільки засобами обережности, а й виявом недовір'я до нього, тому він зажадав скликання Організаційного суду, який розглянув би справу евентуального підозріння щодо його співпраці з ҐПУ.

Організаційний суд ОУН прийняв вимогу інж. М. Сціборського, провів слідство й у висліді розправи відкинув усі підозріння супроти нього, як цілком безпідставні.19

Усунення Л. Костарева та П. Кожевникова

До цілком іншого висновку прийшов Організаційний суд, який розглядав справи інж. Петра Кожевникова й інж. Леоніда Костарева, обвинувачених в агентурній праці на шкоду ОУН.

П. Кожевників раніше був дуже активним членом Леґії Українських Націоналістів та українських студентських організацій і входив у склад управи Леґії і ЦЕСУС-а (Центрального Союзу Українських Студентів). Після створення ПУН-у він став співпрацівником „Розбудови Нації”. Кожевників перебував у Берліні й був членом тамошньої клітини УВО. Підозріння проти нього виникли ще перед Конґресом Українських Націоналістів, тому, що він дуже часто виїжджав до Праги, Відня, Парижу, Варшави, Будапешту, кажучи, що ті поїздки пов'язані з його становищем у ЦЕСУС-і – для зв'язків з чужинецькими студентськими організаціями. Крім того, здавалося дуже сумнівним, що книгарня, яку він вів для джерела його прибутків на життя, давала йому стільки фондів, щоб він міг так часто відбувати дорогі поїздки. Одначе, Кожевників був призначений Леґією, як її представник, на Конґрес Українських Націоналістів, тож незручно було висувати справу підозрінь проти нього, щоб не викликати зайвого конфлікту з Леґією.

Щойно після Конґресу передано його справу на розгляд і вирішення Організаційного суду ОУН. Матеріяли, що їх одержав Суд, не дали змоги ствердити, на чиїй якраз службі був тоді Кожевників, усе ж таки Суд визнав за доцільне усунути його з ПУН-у та з ОУН. Щойно пізніше виявилося, що Кожевників співпрацював з німецькою політичною поліцією.

Леонід Костарів, колишній старшина російської фльоти, студіював в Українській Господарській Академії в Под'єбрадах і закінчив її у 1928 році із званням інженера економіста. Він належав до управи Леґії Українських Націоналістів і був дуже активним у студентському житті. Як делеґат Леґії на Конґрес Українських Націоналістів, Костарів зголосив аж чотири реферати. Під час вибору керівних органів він увійшов у склад ПУН-у. Його справа виринула дещо пізніше, вже після повороту полк. Є. Коновальця з Америки. На початку 1933 року його справу розглядав Надзвичайний Суд ОУН і прийняв таку постанову:

„Надзвичайний Суд ОУН.

Надзвичайний Суд ОУН, розглянувши акти обвинувачення й оборони в справі члена Проводу Українських Націоналістів інж. Леоніда Костаріва, та провівши конфронтацію обвинуваченого з головним свідком п. Ж., прийшов до переконання, що:

1. Інж. Л. Костарів за час свого перебування в ОУН не виявив тих моральних прикмет, що їх повинні мати члени ОУН, і не виправдав того довір'я, яке висловив йому Конґрес Українських Націоналістів, затверджуючи його членом ПУН.

2. Інж. Костарів, займаючись інтриґанством супроти інших членів ПУН та поширюючи неправдиві чутки не лише поміж членами ОУН, але також поміж сторонніми людьми, виявив нахил до розвалювання ОУН.

3. Нарешті інж. Костарів на власну руку таємно намагався робити власні заходи, які в остаточному рахунку, якщо б ПУН своєчасно про них не довідався і не став їм протидіяти, причинилися б до великої шкоди для існування та визвольної чинности ОУН.

Таким робом інж:. Л. Костарів порушив приписи Правильника організаційної карности членів ОУН та устрій ОУН.

Зважаючи на це, Надзвичайний Суд ОУН на підставі розд. X Устрою ОУН ухвалив:

а) усунути інж. Л. Костаріва з складу ПУН, у праці якого він фактично не бере участи вже понад два роки,

б) виключити інж. Л. Костаріва з складу членів ОУН.

Я. Дуб, головний суддя ОУН І. Стобар, секретар Надзвичайного Суду”.

Щойно після другої світової війни стало відомим, що Л. Костарів був на службі большевиків.

Оцінка прикмет деяких членів ПУН

Наведені факти ілюструють, які труднощі мав полк. Є. Коновалець теж із самим ПУН-ом через випадковість його персонального складу, дібраного з-поміж еміґраційного елементу. Зразу після створення ПУН-у, ще перед покликанням до життя і дії ОУН, виникли серйозні підозріння проти двох членів ПУН-у; після поширення складу ПУН-у Конґресом до числа 8 (крім Голови), довелося на підставі вирішення Організаційного суду відсунути двох членів ПУН-у за співпрацю з ворожою розвідкою з членства ОУН.

Д-р Дмитро Демчук швидко виявився, як член ПУН-у, неактивним, д-р Юліян Вассиян через конфлікти з інж. Дм. Андрієвським і В. Мартинцем обмежився тільки на теоретично-ідеологічній ділянці праці й згодом повернувся на західньоукраїнські землі, інж. В. Мартинець виявився, правда, дуже метким і працьовитим, але при тому нетактовним і непогамованим, часто викликаючи непотрібні політичні комплікації.20

Не виправдав надій, як член ПУН-у, також інж. Дмитро Андрієвський, людина з інтелектом і високим рівнем політичного вироблення, але, як виявилось, надто чуттєва, надто вразлива в особистих амбіціях і з перебільшеними претенсіями, а через те й надто важка до співпраці в організаційному житті. В період організаційного роздрібнення націоналістичного руху він, як теоретик, додатньо вирізнявся в ділянці ідеології й політики. Коли ж, одначе, йому, вже як членові ПУН-у, довелося працювати в організованих рамках, які вимагають не тільки вияву своєї думки й вмілого керування іншими, а й толерантного узгіднювання своїх поглядів і своєї праці з поглядами й працею інших, а навіть підпорядкування себе самого іншим, Дм. Андрієвський виявився занадто важким індивідуалістом. Через свою химерну вдачу й через брак організаційного хисту інж. Андрієвський не зумів зорганізувати потрібного апарату для політичної роботи ОУН на чужині, до того попав в особисті конфлікти з іншими членами ПУН-у, а врешті і в конфлікт з полк. Коновальцем. А тому, хоч формально він незмінно залишався членом ПУН-у, то насправді своєї, призначеної йому, праці він не вів, а вів її сам полк. Коновалець.

Незадоволення з боку крайовиків

Стан, витворений цим невідповідним добором персонального складу ПУН-у, впадав у вічі провідним членам крайових частин ОУН, які в ході організаційної праці мали змогу зустрічатися з членами ПУН-у, і викликав у них незадоволення. Бож усі члени ОУН хотіли бачити в Проводі ОУН найкращих і найздібніших людей. Свої думки щодо цього провідні члени крайової ОУН почали щораз відвертіше висловлювати перед полк. Коновальцем, вимагаючи, щоб із складу ПУН-у відсунути невідповідних членів, а на їхнє місце призначити інших.

Члени ПУН-у, проти яких були закиди й вимоги відсунути їх зі складу Проводу Українських Націоналістів, не хотіли визнати рації ставленим вимогам, а навпаки, почали переконувати полк. Коновальця, що невдоволення „крайовиків” скеровується не проти них, а проти нього самого. Ці „інформації” деяких членів ПУН-у були джерелом версії, нібито вже за життя полк. Коновальця на верхах Організації існував конфлікт, викликаний крайовими членами і скерований проти самого полк. Коновальця. Ця версія була поширювана деякими членами ПУН-у та їхніми прихильниками особливо після смерти полк. Коновальця.

Полк. Євген Коновалець бачив справжній стан справи й сам розумів конечність заміни деяких членів ПУН-у іншими, відповіднішими, людьми. Одначе, на його думку, радикально проводити зміни в ПУН було недоцільно, їх треба було проводити обережно, ступнево. Доцільнішим за драстичні усування він уважав збільшування кількости членів ПУН-у новими членами, які б непомітно перебирали фактичне керівництво працею дотичних референтур, у висліді чого неактивні члени ПУН-у мусіли б стати осторонь.

Згідно з цією засадою, полк. Коновалець почав збільшувати склад ПУН-у новими членами, які прибували з Краю. Тож, здавалося, що справа добору відповідних членів у складі ПУН-у буде поладнана без зайвих труднощів і конфліктів. Одначе, несподівано прийшло нове ускладнення, що його викликала справа з Ярославом Барановським.

Ускладнення через Я. Барановського і „Архів Сеника”

Ярослав Барановський був першим представником Краю, якого після Конґресу Українських Націоналістів включено в склад ПУН-у, а тому й зустрівся з особливою прихильністю і довір'ям полк. Коновальця. Активність і витривалість у праці Барановського зміцнювали те довір'я до нього, тож якраз йому полк. Коновалець передав керівництво референтурою зв'язків з Краєм, доручаючи мірою потреби теж інші важливі справи.

А тим часом справа організаційного архіву, званого „Архівом Сеника”, яка виринула під час Варшавського процесу, висунула підозріння, що серед членів ПУН-у або дуже близьких до ПУН-у кіл хтось веде аґентурну працю. Підозріння скеровувалося якраз проти Ярослава Барановського й частково Сеника, який формально був відповідальний за зберігання архіву.

Підозріння проти окремих членів ПУН-у не були новиною, бо їх створювали неприхильні до ОУН люди або різні обставини, як про це ми вже згадували, приводячи приклади. В кожному, одначе, випадку Організаційний суд ствердив, що немає доказів вини тих осіб, проти яких було звернене підозріння, як, напр., проти В. Мартинця і М. Сціборського. Тому полк. Є. Коновалець поставився з застереженням до закидів проти Ярослава Барановського, тим більше, що в той час жодних конкретних доказів якоїсь вини Барановського не було. Справу з організаційним архівом Сеник і Барановський вияснювали цілком переконливо: чеська поліція несподівано провела ревізію й знайшла архівні матеріали, що їх пізніше передала польській поліції.

Все ж таки цим справа не ліквідувалася, а навпаки – „згущувалася”. Через недостатність конкретних доказів вини Я. Барановського не усунено з посту члена ПУН-у, ані не поставлено перед Організаційний суд, але недовір'я, а то й нехіть до нього серед деяких членів ПУН-у залишилися. Всі ці персональні справи вимагали рішучих заходів з боку полк. Коновальця, як Голови ПУН-у, і була певність, що він їх проведе. Та поки це сталося, несподівано прийшла трагічна загибель полк. Є. Коновальця.

РОТТЕРДАМСЬКА ТРАГЕДІЯ

Як Голова Проводу Українських Націоналістів, полк. Євген Коновалець меншою чи більшою мірою керував працею кожної ділянки, кожної референтури ПУН-у. Одначе, кожна з референтур мала свого окремого керманича, за вийнятком однієї референтури – зв'язку з українськими землями під московсько-большевицькою окупацією. Цю працю вів особисто полк. Коновалець. Він особисто організував зв'язки з клітинами Організації на Східніх Землях України, сам зустрічався з кур'єрами, що звідти приходили, чи поверталися, тощо. З конспіративних причин полк. Коновалець не втаємничував у ті справи інших пленів ПУН-у, а тільки загально інформував їх про стан справ на східньоукраїнських землях.

Додатньою сторінкою такої системи було якнайкраще законспірування організаційної мережі на східніх землях і забезпечення її перед можливістю загальної „всипи”, бо тільки одна особа знала про цілість справ. А тому, що на Наддніпрянщині не було єдиного організаційного центру, а тільки низка окремих клітин, які мали безпосередній зв'язок з Головою ПУН-у, то завдяки цьому навіть на випадок розкриття большевиками котроїсь із клітин – викривання мережі „вгору” вривалося і не могло загрожувати виявленням інших клітин. Знову ж від'ємною сторінкою згаданої системи було те, – як, на жаль сталося, – що з моментом несподіваної смерти полк. Коновальця ніхто з членів ПУН-у не мав спроможности перебрати зв'язків із Східніми Землями України. Іншим лихом було те, що полк. Коновалець, втримуючи особисто зв'язки з прибуваючими з України кур'єрами, виставляв себе самого на надто серйозну небезпеку з боку ворожої провокації й атентатів.

Московсько-большевицький терористичний апарат ҐПУ-НКВД не обмежувався винищуванням українського народу й безоглядним придушуванням українського самостійницького руху на окупованих українських землях, але докладав усіх зусиль, щоб знищити теж небезпечного для Москви провідника українського націоналістичного руху, який перебував поза засягом влади московського наїзника.

Безперечно, для відвертого замордування якоїсь людини поза кордонами СССР для большевиків не було жодних перешкод. Але на відкритий морд когось із політичних противників большевицької Москви, хто жив на Заході, поліція й уряд СССР не могли собі дозволити, бо це могло викликати серйозні політичні ускладнення на міжнародньому форумі в некористь СССР, а що найважливіше – змобілізувати світову опінію проти большевиків, як явних, безоглядних убивців. З цих психологічно-політичних причин большевики не користувалися системою відкритих убивств своїх противників поза кордонами СССР, але стосували рафіновані методи морального терору з допомогою відповідного залякування своєї наміченої жертви, цькування та зручно організованих інтриґ всередині даного політичного руху. Коли ж вони зважувалися на фізичне ліквідування когось із еміґраційних протибольшевицьких провідників, то мордували їх так, щоб не було наявних доказів, які кожного переконували б, що це робота большевицьких аґентів. Ця конечність маскування перед Світом спричинників політичних мордів була причиною того, що кожний такий свій злочин большевицько-московська таємна поліція дуже обережно й дбайливо підготовляла і виконувала.

Вбивство Головного Отамана Симона Петлюри большевицька Москва так зорганізувала, що вбивця, агент ҐПУ, підкреслив своє жидівське походження і з'ясував перед французьким судом свій вчинок нібито як акт помсти жида за „організовані Симоном Петлюрою” погроми жидів в Україні. Таким маневром цей злочин Москви в чужинецькому світі був зображений як епізод із комплексу жидівсько-українських порахунків. Цим відвернено увагу публічної опінії світу від справжніх спричинників і наказодавців Шварцбарта, а при тому кинено на українські самостійницькі змагання тавро „антисемітизму”.

Повторити цю тактику, застосовуючи її до полк. Коновальця, колишнього коменданта Корпусу Січових Стрільців, було для Москви неможливим. Бож самі жиди при кожній нагоді стверджували, що там, де в Україні перебували Січові Стрільці, там був зразковий порядок, а полк. Коновалець дуже рішуче поборював найменший вияв антисемітизму. Про це добре знали самі большевики й тому були переконані, що будь-яка спроба зобразити полк. Коновальця як антисеміта, щоб використати це для виправдання скритовбивства над ним, мусіла б довести до здемаскування большевицької провокації. В цьому випадку большевикам треба було покористуватися іншими методами.

СПРОБИ БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ПРОВОКАЦІЇ Й АТЕНТАТУ

Справа інж. Леоніда Костаріва, про яку ми вже згадували попередньо, вказує, що большевики дуже дбайливо приглядалися до праці націоналістичного руху на чужині та вже на самих початках творення ПУН-у й ОУН намагалися просунути туди своїх аґентів. Важко сказати, чи завдання Костаріва, який через роки пізніше виявився большевицьким аґентом, було тільки інформувати ҐПУ про все, що діється в лавах ОУН на чужині, а чи він був призначений до інших завдань на дальшу мету. Все ж не підлягає сумніву, що Костарів повинен був творити своєрідний „зачіпний пункт” для виконання заплянованих проти ПУН, зокрема ж проти Голови ПУН-у, акцій ҐПУ.

Справа Василя Михальчука

Особливу ролю в провокативній акції ҐПУ проти полк. Є. Коновальця, як Голови Проводу Українських Націоналістів, мав відіграти спеціяльно висланий з УССР за кордон аґент ҐПУ Василь Михальчук, якщо взяти до уваги й те, що якраз у той час московські аґенти схопили в Парижі керівника еміґраційного російського протибольшевицького „Військового Союзу”, ген. Алєксєя Кутєпова.21

Василь Михальчук, родом із села Дивень на Волині, прибув до Чехо-Словаччини з Польщі в 1929 році і тут вписався на студії в Українському Педагогічному Інституті в Празі. Той факт, що він, як український студент, зразу зацікавився суспільно-громадським і політичним життям української громади в Празі, був цілком нормальним для всіх українців, тим більше, що він привертав до себе увагу своєю інтеліґенціею й начитаністю.

Не дивно, отже, що коли В. Михальчук зацікавився теж Організацією Українських Націоналістів, яка саме розпочала свою працю, організуючи свої перші клітини, і виявив бажання стати членом ОУН, його прийнято без перешкод. Завдяки своїй активності й наполегливості він швидко став секретарем празького Відділу ОУН. Одначе, в ході організаційної перевірки його минулого виявилося, що В. Михальчук у 1927-28 роках перебував в УССР, про що він, вступаючи в члени ОУН, у своєму життєписі промовчав. Це насторожило організаційні чинники й вони піддали його пильній обсервації, а згодом повели проти нього формальне слідство.

Слідство виявило, що Михальчук перед своїм приїздом з Польщі до Праги був у Варшаві й там намагався проникнути до нелеґальної клітини Союзу Української Національної Молоді, користуючись при тому зфальшованим листом провідних членів СУНМ у Львові. Перебуваючи в Празі, він постійно одержував з Варшави гроші, із заподанням фіктивного надавця.

Коли організаційні чинники формально поставили В. Михальчука в стан обвинувачення, вони спершу висунули проти нього тільки закид щодо приховання ним його перебування в УССР. У зв'язку з цим В. Михальчук, не попередивши ОУН, опублікував в українській пресі з 1930 року „заяву”, в якій він „розкривав провокаторські методи ҐПУ”. У тій заяві Михальчук оповів про те, що після його прибуття до УССР на студії, де від кількох років перебував його брат, його покликано до ҐПУ і під загрозою фізичного знищення доручено вести провокативну працю серед українського студентства.

„Уповноважені ҐПУ Орловський і Долинський, – писав у своїй заяві В. Михальчук, – заявили мені, що вони дадуть мені змогу вчитися за умови, що я виконуватиму їхні накази. Якщо я не захочу з ними працювати, то вони пришиють мені шпигунство і розстріляють. Брат також намовляв мене стати співпрацівником ҐПУ і також погрожував розстрілом. Я бачив, що виходу немає. Я погодився, сподіваючися, що мені вдасться знову піти до Польщі. На мою долю випало вишукувати студентів-українців, надсилати їм відозви, видрукувані ҐПУ, але нібито від Спілки Визволення України, намовити знову когось із студентів піти за кордон, а разом із цим створити організацію української молоді... Під час перебування в Києві я бачив усю ганебність праці ҐПУ серед студентів і професури. Отже, цим стверджую, як невільний співпрацівник і співучасник, а заразом і свідок праці ҐПУ, що всі видатні українські діячі і студенти, які тепер сидять у в'язницях і чекають суворого суду, є невинні і спровоковані ҐПУ. Мого брата, Андрія Михальчука, плямую як справжнього провокатора ҐПУ, який хотів зробити з мене провокатора, але я встиг своєчасно втекти і тим урятував себе від зрадництва і ганьби”.

Така заява могла бути подана з двох причин: або для компрометування ҐПУ перед українським громадянством на чужині, або для компромітування з наказу ҐПУ Спілки Визволення України і Спілки Української Молоді, проти яких тоді ведено показовий процес, виявляючи, що1 підсудні не вели жодної протибольшевицької акції, а впали жертвою провокації ҐПУ. Факт, що свою „заяву” В. Михальчук склав щойно в 1930 році, коли ОУН домагалася від нього, щоб він вияснив справи, пов'язані з промовчанням свого перебування в УССР, а не зразу після прибуття до Польщі або бодай тоді, коли він вступив до ОУН, вказував на те, що В. Михальчук мав завдання від ҐПУ компромітувати перед українською громадою на чужині українські протибольшевицькі організації СВУ і СУМ.

Коли ж Михальчук довідався, що ОУН розкрила його невдалий виступ у Варшаві та про те, що для нього постійно надходять гроші з невідомого джерела в Варшаві, він постійно зник із терену Чехо-Словаччини.

У зв'язку з цим ПУН надрукував у „Розбудові Нації” за березень-квітень 1930 року таке повідомлення:

„Подається до загального1 відома, що з доручення Секретаріяту ПУН з 18. II. 1930 р., до ч. 125/30, завішено у виконуванні обов'язків секретаря Відділу ОУН Василя Михальчука, родом з Волині, студента Українського Педагогічного Інституту у Празі, та віддано його під суд ОУН за порушення ним Устрою ОУН, уст. „ж”, розд. II, тт. 4 і 10.

„А тому, що під час слідства В. Михальчук покинув територію ЧСР, не повідомивши ні про свій намірений виїзд, ні про місце теперішнього свого перебування, Управа Відділу й слідчі органи вирішили виключити його з членів відділу, а розпорядження Голови ПУН з 2.IV.1930 виключає його з членів ОУН назавжди, з забороною всім Відділам ОУН колинебудь прийняти його чи кандидатом, чи справжнім членом, розпочате ж проти нього судове доходження припиняється.

„Рівночасно подається до загального відома, що В. Михальчук, псевдо Чигир, перебуваючи в ОУН, був на послугах ворожих до Організації ОУН чинників. Про таку його ролю ПУН знав уже давно, впавши на слід його зв'язків, а зокрема встановивши, що В. Михальчук дістає гроші з Варшави, одначе не усував його з ОУН та взагалі не робив ніяких карних кроків проти нього з тактичних мотивів, щоб якомога найбільше довідатися про ті заходи, що їх ворожі нам чинники вже від довшого часу проти ОУН вживають. Щойно виступ В. Михальчука, у зв'язку з процесом Спілки Визволення України, з публічною заявою, що її українська преса, не засягнувши перед тим інформацій про особу В. Михальчука, безкритично надрукувала, далі – справа підробленого листа від націоналістів у Львові, разом із зфальшованим підписом одного із націоналістичних провідників, та кінець-кінцем – Михальчукові наклепи на одного з членів ПУН22 були причиною розпочати проти нього карні кроки.

„По виїзді-втечі В. Михальчука з ЧСР на його дотеперішню адресу наспів лист із Варшави з датою 18. 3. 1930, в якому йому доручають і надалі залишатися в ОУН та далі вести дотеперішню роботу.

„Наприкінці подається до відома, що В. Михальчук ніколи не був допущений до таємних справ ОУН і взагалі до таких справ, де він міг би принести якусь більшу шкоду для ОУН”.

Таким способом було розкрито та з самого початку знешкідливлено провокаторську роботу спеціяльно висланого за кордон аґента ҐПУ.23

Справа Нормана

Весною 1936 року швайцарська поліція викрила спробу большевиків виконати атентат на полк. Коновальця, який від 1929 р. проживав у Женеві. В женевському готелі, що сусідував із помешканням полк. Є. Коновальця, поліція знайшла групу люлей, в яких виявлено зброю та вибухові матеріяли. Проведене поліцією слідство ствердило, що заарештовані Жан Ернст Плянк, Норман та інші з наказу Москви й за її гроші стежили за полк. Є. Коновальцем і підготовляли на нього замах. Про своє відкриття поліція негайно повідомила полк. Є. Коновальця.

Одночасно з підготовкою атентатів большевики повели завзяту нагінку на полк. Коновальця „леґальними” методами, домагаючись окремими дипломатичними нотами від швайцарського уряду, щоб він усунув з своєї території полк. Коновальця як керівника протибольшевицької терористичної організації. Такі самі вимоги до швайцарського уряду висунула Польща.

Під впливом того швайцарська поліція дала полк. Є. Коновальцеві наказ негайно покинути Швайцарію. В листі до одного з провідних членів ОУН полк. Коновалець 1 травня 1936 року про цю справу писав:

„Зараз я в Ж(еневі). Отримав дозвіл на кілька днів, щоб підготовити ліквідацію мого помешкання і взагалі побуту моєї рідні. Остаточно справа закінчилася тим, що наказ мого видалення відтягнено, але рівночасно просто примушено мене підписати заяву, що я виїжджаю добровільно і перед кожним в'їздом у Шв(айцарію) буду спеціяльно просити про дозвіл. Я все таки старався відокремити свою справу від справи моєї рідні та залишити рідню в Шв(айцарії). Чи вдасться це – годі сказати: великих надій на це не маю. В кожному разі рідня ще має дозвіл перебувати до липня”.

Змушений покинути Швайцарію, полк. Є. Коновалець переїхав до Італії й тут тимчасово затримався в помешканні політичного співпрацівника ПУН-у проф. Євгена Онацького. Є. Онацький приїхав до Італії ще в 1919 році, як член дипломатичного представництва УНР, і тут залишився та згодом нав'язав приятельські контакти з італійськими урядовими, політичними й науковими колами. Незабаром після приїзду полк Є. Коновальця до його помешкання, Є. Онацький одержав від начальника римської поліції пересторогу, що на нього, Онацького, підготовляється замах з боку большевицьких аґентів. Італійська поліція не знала, що в проф. Онацького перебуває полк. Коновалець. а тому була певна, що підготовлюваний большевиками замах скерований на Онацького. Але сам Онацький відразу зорієнтувався, проти кого була спрямована нова спроба атентату большевицьких аґентів і негайно перестеріг полк. Коновальця.

Заплянований злочин ҐПУ вчасно був зліквідований італійською поліцією, яка була переконана, що цим вона врятувала життя проф. Євгена Онацького.

Хом'як („Найденко”-„Пригода”)

Але все таки злочинна рука московсько-большевицького ҐПУ таки досягла полк. Євгена Коновальця, використовуючи його запал до нав'язування контактів з східньоукраїнськими землями.

Розкриті раніше злочинні большевицькі затії постійно пригадували на конечність обережности. Цю обережність треба було зберігати також на відтинку контактів із зв'язковими, які прибували з підбольшевицької України. Одначе, полк. Коновалець часто легковажив собі небезпеку, кажучи: „Якщо ворожа рука має мене вбити, то ніяка охорона мене не врятує!”

Скільки саме було зв'язкових із східньоукраїнськими землями, з котрими зустрічався полк. Коновалець, і хто вони – сьогодні устійнити неможливо. Маючи свободу рухатися, що її йому давав пашпорт литовського громадянина, полк. Є. Коновалець зустрічався із зв'язковими з СУЗ у різних країнах Европи – від Фінляндії по Італію. На підставі свідчень найближчих співпрацівників полк. Коновальця, які принагідно бачили того чи іншого зв'язкового, можна сказати, що тих зв'язкових було п'ять. Та ми згадаємо лише про двох із них, відомих більшій кількості провідних членів ОУН на чужині, бо за всякою правдоподібністю саме вони були організаторами й виконавцями роттердамського злочину.24

Перший із цих зв'язкових був галичанин Хом'як, колишній старшина Січових Стрільців. На початку серпня 1933 року він прибув із СССР до Брюсселю й тут випадково зустрівся з інж. Дмитром Андрієвським. Він оповів йому, що після невдачі визвольних змагань залишився на Східніх Землях України, закінчив спеціяльний фінансовий курс у Харкові і з того часу працював, як фінансист, у будівельному харківському тресті. Одначе, в 1933 році в УССР почалася нова нагінка проти українців із західніх земель і тому він, за порадою свого тестя, вирішив утекти за кордон. З допомогою знайомих моряків він прокрався під поклад одного з торговельних кораблів СССР, що віз товари за кордон і таким робом прибув до Бельґії.

Дм. Андрієвський заопікувався Хом'яком, допоміг йому одержати від бельґійської влади потрібні документи, зразу на справжнє прізвище Хом'як, а згодом на прибране „Найденко”, відтак на „Пригода”, і сконтактував його з полк. Коновальцем та іншими членами ПУН-у.

Хом'як-„Найденко”-„Пригода” пробув у Бельґії рік. Його інформації та статті про відносини в УССР характеризували його як свідомого українського самостійника-антибольшевика і відповідали правді. Після року Хом'як виявив готовість повернутися до УССР і там організувати націоналістичне підпілля, контактуючись з ПУН-ом. У жовтні 1934 року він справді повернувся через Фінляндію до Харкова і з того часу втримував з Дм. Андрієвським листовний контакт з допомогою умовленого коду.

В половині липня 1935 року Хом'як-„Найденко” знову прибув до Фінляндії на зустріч з Дм. Андрієвським. З доручення полк. Коновальця, котрого Андрієвський повідомив про приїзд „Найденка”, до Фінляндії на зустріч поїхав теж О. Сеник-„Грибівський”. У своєму свідченні з 15 червня 1939 року Сеник так говорить про це:

„Моя перша розмова з Найденком у приявності Андрієвського мала доволі драматичний перебіг, бо ставлення ним, Найденком, справи було мені не по нутру, чому я й дав вислів, окреслюючи це провокацією, а Найденка як провокатора. На тому розмова розбилася. Після того зайшов до мене Андрієвський і закинув мені, що я валю всю справу, мозольно розбудовану; що він, Андрієвський, застерігається проти того, тим більше, що за його відомостями, я мав з Найденком переговорити тільки технічні справи, бо решту, він, Андрієвський, уже поладнав; що, мовляв, я не орієнтуюся в справах і хочу оцінювати положення на СУЗ, не зважаючи на існуючі там фактичні умови, і що це моя велика помилка”.

В кожному разі Андрієвський задецидував і „Найденко” залишився уповноваженим ПУН-у для організування націоналістичного підпіля у Харкові.25

„Павлусь” („Вельмуд”-„Норберт”-„Валюх”)

У липні 1935 року Хом'як-”Найденко” прибув до Фінляндії на зустріч не сам, а з приблизно 25-річним юнаком, який мав совєтські документи на прізвище „Павло Грищенко” і був, за твердженням Хом'яка, його вихованцем.26 „Найденко” пояснив, що „Павлусь” – це недавній комсомолець, який цілком зневірився щодо комунізму і захопився націоналізмом і тому він, дуже добре знаючи Павлуся, як свого вихованця, пропонує його на зв'язкового з Організацією, що за рік він уже вспів широко розбудувати не тільки в Харкові. Омелян Сеник, із власним його твердженням, з недовір'ям поставився теж до „Павлуся”, але піддався намові Дм. Андрієвського прийняти пропозицію „Найденка”, щоб привезеного ним „Павлуся” на деякий час залишити за кордоном для вишколу як майбутнього організатора націоналістичних клітин у комсомолі.

Отож, „Павлусь” залишився за кордоном під опікою Організації. Не маючи змоги через пашпортові труднощі виїхати далі до інших країн Европи, він пів року залишився у Фінляндії. У грудні 1935 року Дм. Андрієвський, з яким „Павлусь” увесь час був у листовному контакті, „порадив Приймакові не покладатися ні на кого й або леґалізуватися або вертатися додому. При тому він зазначив свої давні розходження з Проводом Українських Націоналістів”.

Одначе, в січні 1936 року „Павлусеві” вдалася таки переїхати до Німеччини з допомогою пашпорту інж. М. Селешка. Він замешкав в „Українському Бюрі” в Берліні, де жили тамошні члени ОУН – М. Селешко, О. Чемеринський-„Оршан”, І. Ґабрусевич-„Іртен” та інші, і залеґалізувався під прибраним прізвищем „Норберт”. У Берліні „Норберт” пробув пів року, після чого переїхав до Відня й замешкав у полк. Сушка-„Сича”, щоб під наглядом Я. Барановського завершити свій ідеологічно-політичний вишкіл. Врешті в липні 1936 року „Павлусь”-„Норберт” коротко побував у Парижі, де мав безпосередню одногодинну зустріч з полк. Коновальцем. Після цього він повинен був через Фінляндію повернутися до СССР, але він висловив своє бажання ще зустрітися з інж. Дм. Андрієвським.

Після такого побуту за кордоном „Павлусь” через Брюссель-Берлін виїхав до Фінляндії, щоб там нелеґально перейти кордон до СССР. Одначе, під чає переходу кордону „Павлусь” попав до рук фінської поліції, яка притримала його за те місяць у в'язниці. Щойно в грудні 1936 року „Павлусь” перейшов до СССР з допомогою підфальшованої візи. Швидко після того прийшов умовлений лист із закодованим повідомленням, що „Павлусь” щасливо добився до Харкова.

Наприкінці вересня 1937 року „Павлусь” несподівано знову приїхав до Бельґії, як працівник совєтського торговельного корабля. Після зустрічі з Андрієвським і Барановським „Павлусь” дуже хотів побачитися з полк. Коновальцем, одначе полковник не мав змоги прибути до Бельґії, тому тільки обмежився на телефонічній розмові з прибулим і передав через Дм. Андрієвського тисячу долярів на потреби Організації в УССР.

У лютому 1938 року „Павлусь” прибув з СССР третій раз, цим разом до Голландії, куди прибув совєтський корабель, на якому він працював. Тут він через Я. Барановського сконтактувався з полк. Коновальцем. Цим разом полк. Коновалець особисто прибув до Роттердаму і відбув з „Павлусем” кількакратну зустріч, переважно в товаристві Яр. Барановського, а одного вечора, як подавав у своїх зізнаннях з 1939 року Барановський, – тільки сам-на-сам, проходжуючись до півночі по вулицях Роттердаму. І цим разом „Павлусеві”, який мав теж псевдо „Вельмуд”, передано гроші для потреб Організації в Україні.

Це була остання зустріч полк. Коновальця з „Павлусем”-”Вельмудом”, відома кільком членам ПУН-у.

АТЕНТАТ НА ПОЛКОВНИКА КОНОВАЛЬЦЯ

Перебіг атентату

В днях 17-22 травня 1938 року полк. Коновалець побував у Відні й Берліні і вніч з 22 на 23 травня виїхав з Берліну поїздом до Роттердаму, де, як він поінформував був тоді кількох членів ПУН-у, мав зустрітися із зв'язковим зі східньоукраїнських земель.

23 травня 1938 року, о годині 12.15 в обід полк. Євген Коновалець впав жертвою атентату ҐПУ, розірваний „пекельною машиною”. Вислід слідства, проведений голляндською поліцією, подав такий хід, події:

23 травня 1938 року, о год. 12.15 в обід на головній вулиці Роттердаму Колсінґер біля кіна „Люміс” вибухла „пекельна машина”, яка вбила людину, що несла її в загорненому пакеті. Сила вибуху кинула мертве тіло на дорогу. З правої ноги й лівої руки не залишилося нічого, бо їх бомба розшарпала на шматки. Решта тіла була теж жахливо покалічена, за вийнятком голови, яка, хоч облита кров'ю, залишилася цілою. Від вибуху були поранені також чотири перехожі голляндці. При вбитому знайдено пашпорт на прізвище „Йозеф Новак” та рахунок за кімнату в готелі „Сентраль”. Поліція ствердила, що людина під таким прізвищем справді винайняла кімнату в тому готелі, прибувши туди того ж дня о годині 11.15 перед обідом. Помившись, „Новак” залишив свої речі в винаймленій кімнаті, а сам пішов до каварні „Атлянта”. Обслуга каварні зізнала, що „Новак” прибув туди приблизно о годині 11.45 в полудень і тут зустрівся з високим, чорнявим мужчиною, літ 30-35, який прийшов кілька хвилин пізніше. Новоприбулий присівся до першого і привітався з ним, як знайомим, та замовив у кельнера пиво. Під час кількахвилинної розмови новоприбулий подав своєму співрозмовцеві якийсь пакет, загорнений у папір, вигляду книжки і, випивши своє пиво, вийшов. Перший гість заплатив кельнерові рахунок і за кілька хвилин пізніше теж вийшов з каварні. Він перейшов площу, затримався біля кіна „Люміс”, оглядаючи рекляму, і – в той момент стався вибух.

Поліція доручила готелевій обслузі вважати, чи хтось не буде розпитувати за „Новаком”. У кімнаті вбитого поліція знайшла відкриту українську машинку до писання, що лежала на ліжку, а на столику – невеличке чорне розп'яття Христа. В малій валізці була білизна, а в більшій – протибольшевицька література українською мовою. Побіч валізки лежала розгорнена книжка німецькою мовою „Історія фашистівського руху”. Машинка до писання та література вказували, що вбитий – українець.

О годині 3.30 після обіду до порт'єра готелю прийшла якась людина, яка спитала за Новаком. Портьєр негайно повідомив поліцію, яка заарештувала того, хто питав за Новаком, і ствердила, що він має чеський пашпорт на прізвище „Владислав Бора”. Поліція зажадала від нього пояснень про себе і про Новака. Але „Бора” відмовився від зізнань. Наступного дня поліція привела „Бору” до трупарні і показала йому жертву атентату. На вид пошматованого тіла полк. Коновальця „Бора” зімлів, а, прийшовши до свідомости, зізнав, що вбитий – це провідник Організації Українських Націоналістів, полк. Євген Коновалець, а він сам називається – Ярослав Барановський і прибув на домовлену зустріч з полк. Коновальцем. Барановський висловив здогад, що замах є ділом большевиків. Полк. Коновалець, зізнав далі Барановський, приїхав до Роттердаму, щоб зустрітися з кур'єром підпільної організації з Східніх Земель України „Валюхом”, що з ним він уже зустрічався в лютому 1938 року. Барановський заявив, що на його думку, той „Валюх” є аґентом ҐПУ і виконавцем атентату.

Голляндська поліція ствердила, що від суботи 21 травня до вівтірка 24 травня в пристані Роттердаму стояв совєтський торговельний корабель „Мєнжінскій” та що до фірми Данієль Вольф у Роттердамі, відомої як комуністичної аґентури, о годині 3-ій після полудня 23 травня був якийсь телефонічний запит з Москви. Одначе, голляндська поліція не зважилася затримати большевицького корабля й провести на ньому ревізію за „Валюхом”, ані не устійнила, про що саме був запит із Москви. Все ж обидва ці моменти підтверджували підозріння, що атентат зробили аґенти московського ҐПУ.

Похорон Коновальця

В суботу 28 травня 1938 року в полудень відбувся похорон тіла полк Євгена Коновальця, в якому взяли участь: дружина загиблого Ольга, котра, повідомлена голляндською поліцією, прибула літаком до Роттердаму ще в четвер 26 травня, ген. Віктор Курманович, радник Омелян Тарновецький, співпрацівники Націоналістичної Пресової Служби в Берліні – Орест Чемеринський-„Оршан” і Володимир Стахів-„Мек” та литовський консул. Ховав місцевий голляндський католицький парох. Брат загиблого, д-р Мирон Коновалець, і шваґер полк. Андрій Мельник зі своєю дружиною, сестрою пані Ольги Коновалець, прибули до Роттердаму вже після похорону, через спізнене видання їм пашпортів польською владою.

Ярослава Барановського, що йому голляндська поліція дозволила взяти участь у похороні, опісля засуджено на кару два місяці ув'язнення за нелеґальний приїзд до Голляндії на фальшивий пашпорт, але апеляційний суд уневажнив той присуд, звільнив Барановського від вини й кари і наказав негайно випустити його з в'язниці та видалити з Голляндії.

Невияснені питання

Хто ж був виконавцем злочину, заплянованого московським ҐПУ?

Із з'ясованої нами справи „Найденка” і „Павлуся”-„Вельмуда” виходить, що найправдоподібніпіе був ним „Павлусь”-„Вельмуд”. Одначе досі з усією певністю того не стверджено, бо є ще чимало неясних моментів.

Не цілком ясним залишається, наприклад, таке питання, чому Барановський подав голляндській поліції, що зв'язковий, який на його думку, був аґентом ҐПУ і виконавцем атентату, називався „Валюх”, а вживав також прізвищ „Дісімов” і „Петрович”, коли зв'язковий „Найденко” був відомий під псевдами „Павлусь” і „Приймак” та прізвищами „Вельмуд” і „Норберт” і ті всі його псевда повторюються в усіх пізніших зізнаннях про нього членів ПУН-у, публікованих у „Свободі” з 1958 року, а ні разу не вжито ними псевд „Валюх”, „Дісімов” чи „Петрович”? М. Селешко, який у той час вів грошові справи Організації на чужині, каже: „Про всі справи точно знав лише Барановський, який бачився з Павлом раз сам, без полковника, в Бельґії, у вересні 1937 року”. Отже, остаточної відповіді на це питання, яке врешті усунуло б сумніви, покищо ще не знайдено.27

Справа Полуведька-„Тогобічного”

Зразу після смерти полк. Є. Коновальця серед кіл ОУН виникло було підозріння, яке потім проникло й до української преси, що співавтором атентату був теж Полуведько-„Тогобічний”, а тому потрібно згадати й про нього.

Кіндрат Полуведько прибув до Фінляндії на початку 30-их років як утікач із большевицького концентраційного табору на Соловках. Своєю інтеліґенцією та організаційним хистом він вирізнявся з-поміж інших утікачів з СССР, тож його було обрано головою Української Громади у Фінляндії після того, коли в квітні 1935 року дотогочасний голова Баранецький виїхав до Арґентини. Через Баранецького Полуведько став теж членом ОУН і згодом представником ОУН на Фінляндію. Через Полуведька ішли теж деякі зв'язки з СУЗ і тому, коли „Найденко” і „Павлусь” прибули до Фінляндії, вони мусіли зустрічатися з Полуведьком.

Як член ОУН, Полуведько виступав під псевдом „Тогобічний” і ним підписував свої статті в українській націоналістичній пресі, головно в паризькому „Українському Слові”.

В час роттердамського замаху Полуведько перебував у Берліні, куди приїхав був в організаційних справах. Тут він зустрічався і з полк. Ко-новальцем. Під час похорону полк. Коновальця Я. Барановський висловив перед О. Чемеринським і В. Стаховим своє підозріння, що Полуведько є співорганізатором атентату й радив стежити за ним або просто передати до рук німецької поліції, як підозрілого співучасника вбивства в Роттердамі. Своє підозріння Я. Барановський повторив теж у зізнаннях весною 1939 року, кажучи:

„З нашими, що прибули на похорон, я мав змогу говорити... Я довідався від Стахова, шр Полуведько, який не викликав у мене великого довір'я, є в Берліні. Стахову й Оршанові я сказав, щоб Полуведька взяти під сліжку, а коли цього не можна зробити, то краще дати замкнути. Стахів ствердив, що вони вважають на Полуведька, але не запримітили нічого підозрілого. Одначе Полуведько з Берліну виїхав і щез. Я переконався, що це був спільник Вельмуда”.

Натомість інші члени ПУН-у, які були свідками зустрічей „Найденка” і „Павлуся” з Полуведьком, свідчать, що їм завжди впадали в вічі обостороння нехіть і недовір'я, а О. Сеник та М. Селешко свідчили у своїх зізнаннях, що Полуведько багато разів перестерігав їх і самого полк. Коновальця перед „Найденком”, а ще більше перед. „Павлусем”, заявляючи, що „вся ця справа” здається йому „нечистою”.

Після роттердамської трагедїі Полуведько від'їхав з Берліну до Фінляндії і там справді зник. Але в липні 1941 року, зразу після відходу большевиків із ЗУЗ, Полуведько появився у Львові і зголосився до станиці людей з організації полк. А. Мельника. Його прийнято і як „реактивного” члена приділено на керівництво працею на Наддніпрянщині. Полуведько виїхав разом з Сеником і Сціборським до Житомира, а після їхньої трагічної смерти подався далі на схід і став до праці у Харкові, як провідний член організації полк. А. Мельника.

Одначе, в 1942 році Полуведька заарештувало ґестапо і він, згідно з виясненням Б. Онуфрика-„Коника” (як про це свідчить Дм. Соловей у своїй праці „Голгота України”)28, як „виявлений совєтський аґент, в тюрмі повісився.

У висновках до опублікованих у „Свободі” зізнань членів ПУН-у в справі роттердамського злочину Є. Онацький висловлює своє рішуче переконання, що Полуведько большевицьким аґентом не був і закінчує свідченням інж. М. Селешка:

„Я не маю ніяких підстав думати, що Полуведько також був аґентом Москви, хоч я з ним довше жив і, здавалося, його досить добре знав”.29

ПІДГОТОВА ВИЗВОЛЕННЯ СТ. БАНДЕРИ З В'ЯЗНИЦІ

Несподівана смерть полк. Є. Коновальця поставила рубом питання обсади керівництва ОУН особою відповідного наступника на черговому Конґресі. Між провідними членами Організації думки в цій справі були поділені. Між осталими членами ПУН не було індивідуальности, що домінувала б над рештою і мала б незаперечний авторитет в очах кадрів. За кордоном постав плян покликати на цей пост колишнього шефа Штабу Корпусу Січових Стрільців, а пізнішого Крайового Коменданта УВО полк. Андрія Мельника. Серед провідних членів ОУН на західньоукраїнських землях переважали погляди, що полк. А. Мельник не буде відповідною особою на цю ролю. Правда, до старшини Корпусу СС-ів, до колишнього Крайового Коменданта УВО і політичного в'язня крайові націоналісти ставилися довгий час з повагою і симпатією, але всім було відомо, що полк. А. Мельник після свого виходу з тюрми 12 років жив приватним життям і подібно як інші старшини українських армій не спомагав чинно революційної боротьби УВО ні ОУН. Тому вважали його відсталим від проблем складного керівництва підпільної боротьби. Вужчі кола втаємничених знали, що він у 1929 р. після заснування ОУН не погодився на пропозицію полк. Є. Коновальця стати Провідником І. Крайової Екзекутиви ОУН, але на це дивилися поблажливо, беручи до уваги, що мотивом відмови було поліційне слідження за ним, а не принципові різниці поглядів. Принципові застереження постали пізніше і в наслідок того, що він нефортунно заанґажував себе в організування української молоді в організації „Орлів”. Творення „Орлів” було оцінюване крайовими націоналістами, як протиреволюційна акція, що має на меті відтягати молодь від революції нібито під омофор Церкви, а в дійсності на шлях аполітичного культурництва і опортунізму. Досадно було, коли в цю акцію заанґажували себе два українські полковники і в тому колишній Крайовий Комендант УВО, який очолив Головну Раду Товариства „Орлів”. Інакший погляд на цю кандидатуру мали націоналісти з закордонної перспективи, про що в підпіллі було відомо.

Коли полк. А. Мельник виїхав на польський пашпорт до Роттердаму з своєю дружиною, що була рідною сестрою жінки полк. Є. Коновальця, і з його братом на його похорон, здавалося, що він поїхав, щоб під претекстом похорону вирватися з Польщі і перебрати керівництво ПУН-у. Тимчасом полк. А. Мельник вкоротці вернувся назад до Польщі і продовжав лісничувати. Отже питання наслідництва зосталося не тільки не розв'язаним з місця, але стало затяжною проблемою, що її мав розв'язати Конґрес.

По духу і на смак крайових націоналістів на чолі ОУН повинна б стати людина, що виросла на провідника з революційної боротьби. Ідеальним на той пост видавалася його оточенню, людина типу сотн. Ю. Головінського, але він був замордований польськими поліційними аґентами 7 років тому. Отже кандидатом, що виріс з підпілля на керівника революційної боротьби, був Степан Бандера, але він сидів у в'язниці з присудом досмертного ув'язнення. Безперспективна проблема обезголовлення Проводу спонукала гурт провідних членів ОУН в Краю поробити заходи, щоб визволити Ст. Бандеру з тюрми.

Цей задум не належав до фантастичних плянів. В умовах стабільного миру не бралося до уваги збройної акції на в'язницю, але зорганізування втечі з неї. Плянування втеч були і будуть в головах в'язнів усіх в'язниць світу. Були вони теж у націоналістів у в'язниці Вронках, де сиділи бойовики і провідні члени ОУН, засуджені на високі вироки, як напр.: Юрко Кришталь – на 20 років, Микола Максимюк – на 15 і Зенон Коссак – 8, Іван Джиджора – 12, Куспісь – 5, інж. Іван Мигул – 10, Любомир Лампіка – 7, мґр. Мирон Богун – 7, та інші.

Вони розплянували можливість втечі для одного з-поміж них двояким способом, або через діравий дах шопи на в'язничному подвір'ї, що притикала до обвідного муру в'язниці, або через підкуплення довіреного в'язничного сторожа, що мав за гроші в часі своєї служби випустити в'язня за мури в'язниці, що знаходилася на віддалі 9 кілометрів від німецько-польського кордону. Про ці пляни Зенон Коссак повідомив Крайовий Провід, але не одержав згоди на переведення їх. На цьому плянування закінчилося. Аж коли Степана Бандеру перевезено до Вронок і посаджено там до ізолятора („твердиню”), цей занеханий плян став знову актуальним.

[Головний організатор пляну втечі з тієї в'язниці „Михайло Терен” відсидів за той час свій п'ятирічний вирок і жив у Львові. Його, як знавця в'язничних відносин у Вронках, заанґажовано викрасти Ст. Бандеру. Про це пише він у своєму цікавому спогаді30 таке:

„І от одного дня в червні 1938 року прийшов до мене мій тодішній зв'язковий до ОУН, Іван Равлик, лишив мені кличку і заповів, що в дуже важливій справі зголоситься до мене хтось на неї. Чоловік, що прийшов на ту кличку, був ніхто інший тільки добре мені знаний Роман Шухевич. Ми пішли над став „Світезь”, де ранньою порою майже нікого не було, можна говорити спокійно, і там мали довшу розмову, що тривала біля двох годин. Він сказав мені, що до тюрми у Вронках перевезено Степана Бандеру, колишнього Крайового Провідника ОУН на ЗУЗ, судженого у варшавському процесі на довічну тюрму. Група членів ОУН хотіла б викрасти його з тюрми на волю. Це робиться зовсім приватно, заходами тих же членів ОУН, Крайовий Провід на ЗУЗ до тієї справи не мішається, щобільше, я виніс враження з його слів, що Крайова Екзекутива у Львові є проти тої акції. Потрібні на те гроші зложить чи вже зложила українська заокеанська еміґрація, має їх привезти до Данціґу полк. Макогін. Хто такий полк. Макогін, я не розпитувався, хоч дуже цікаво мені було, чи це той самий Макогін, що про нього час від часу були згадки в українській пресі. Тепер діло йдеться про те, чи я хотів би бути допоміжний у цій справі і чи міг би я відновити свої зв'язки із знайомими мені ключниками у Вронках.

Не надумувався я ні хвилини. Коли треба визволити з тюрми друга з довічним присудом, для мене нема різниці, чи діється це з наказу Організації, чи з ініціятиви його приятелів, я постараюся це виконати так само сумлінно і по змозі своїх сил, якби і з організаційного доручення. Але тяжко мені в даному менті дати відповідь, чи я це потраплю зробити, не знаю, чи зайшли якісь зміни в охоронній системі у Вронках і чи є ще там на службі мої два знайомі”.

„Терен” почав діяти, стоячи в зв'язку з Равликом. Він ствердив, що найбільш довірений ключник Заборовський уже не є в службі в Вронках, але він відшукав його в селі під Варшавою. Через цього знайомого заанґажував іншого ключника, Шерлея, який радо погодився викрасти Бандеру і зажадав за це 50 тисяч польських злотих (5 тисяч долярів), якою то сумою мав поділитися з Заборовським, не вимагаючи ніякого завдатку наперед.

„Плян Шерлея – розказує „Терен” – був дуже простий. Бандера сидів у т. зв. твєрдзі, що була окремим адміністративним бльоком у тюрмі, оточеним муром яких вісім метрів заввишки. Вночі там робили службу два ключники: один назовні, що обходив цілий будинок безнастанно і накручував порозставлюванні в різних відступах контрольні годинники, а другий всередині і його завданням було ходити від камери до камери, підглядати крізь „вовчок”31 і за кожним разом світити світло. На те, щоб обійти всі чотири поверхи, потрібно було около пів години і реґулярно що пів години блимало світло в віконці кожної камери, на тій підставі можна було кожночасно означити, в котрому саме місці ключник. Обидва ключники змінялися що дві години. В тому бльоку робив службу теж і Шерлей у двотижневих відступах, якраз завтра мав зачинати.

Отож Шерлей запропонував таке. В часі своєї внутрішньої зміни випустить він Бандеру з камери і підкладе на його місце заздалегідь приготовану куклу. Сховає його тимчасово в комірчині, де трималися мітли, ведра і т. п. речі для чищення коридорів. Комірчина ця лежала на кінці бльоку і віддалена від нього була ґратою. З другого боку до неї був доступ від вартівничої вежі, в якій ніччю нікого не було, вартовий сидів там тільки вдень і наглядав за в'язнями на подвір'ї. В часі зовнішньої зміни Шерлей підробленими ключами мав відчинити двері бльоку, камери й вартівничої вежі, випустити Бандеру й позамикати за собою знову всі двері, щоб усе було впорядку, а з вежі втікач міг уже або просто зіскочити на зовнішню сторону муру, або зсунутися по мотузку”.

„... Шерлей хотів випускати Бандеру негайно, вже завтра, або післязавтра, така його огорнула нетерплячка. І був би це зробив напевно, та я не був на те приготований. Найперше, не мав я біля себе грошей. А далі, мої клопоти зачиналися щойно там, де його кінчалися. Його діло – випустити в'язня і взяти гроші, а я мушу думати, як його далі завести в безпечне місце, мавши перед собою кілька нічних годин до моменту, коли відкриють утечу при ранній перевірці і пустяться в погоню. Я не був приготований на таку швидку можливість утечі”.

„У Львові здав я звіт з усього Равликові і просив сказати, що маю робити з Бандерою, коли матиму вже його за муром. Тут були дві можливості. Перша – заховати його в Польщі так довго, доки не мине перший гончий шал і доки поляки не заспокояться, повіривши, що ми вже перетранспортували Бандеру за границю. Друга – відразу тікати за границю, бо до Німеччини з Вронок усього дев'ять кілометрів. Равлик ходив кудись там радитися з „горою” і рішено відразу тікати за границю. Я мав іти до Німеччини разом з Бандерою.

Тепер поїхав я майструвати перехід за границю.

Нарешті все умовлено й підготовано, втечу назначено на день 4 серпня 1938 року. Я не знав, чи і як повідомлено про те Бандеру, не моє це було діло, до того Організація розпоряджала іншими зв'язками й можливостями. В часі одної з моїх поїздок передав я до нього через Шерлея коротеньку записку з привітом і стільки всього, вистерігався я від того контакту, щоб через якусь дрібницю не „всипати” цілої справи.

І тут саме починається найдурніша історія. А для мене скінчилася вона фатально.

Коли вже все було готове, коли я поїхав останній раз перевірити, чи все „грає” з собою і лишив при тій нагоді для Шерлея ще п'ятсот злотих – ні сіло ні впало, довідуюся від Равлика, що все відкликане, втечі не буде.

Що ж, я зробив усе, чого від мене вимагали і що було в моїй можливості. А чому діло не дійшло до кінця – не моя справа. Умовленим способом повідомив я Заборовського, що діло відкликане, вернувся до свого різьбарства і швидко про все забув”.

Але не забули про те обидва ключники. Шерлей з розпуки почав пити і по-п'яному пожалівся знайомому полякові, що йому через щось пропала нагода зробити грубі гроші. Цей зголосив це признання на поліції. Обидвох ключників заарештовано, вони обтяжили понад 60 поляків, Зенона Коссака і нелюбих колеґів з в'язничної охорони. „Терен” був арештований 2 вересня 1938 року.

„Розправа закінчилася – пише він з гумором у своїм спогаді – на самого нашого св. Миколая, 19 грудня 1938 року. Так то святий отець Миколай приніс мені того року дарунок – вісім років тюрми. Поляки Заборовський і Шерлей дістали присуди менші. А жінку Шерлея, що не мала поняття про справу, засудили тільки за те, що взяла від чоловіка тих п'ятсот злотих, що я йому дав, як завдаток. Всіх ключників, що їх у часі слідства „засипали” Заборовський і Шерлей, звільнили ще в слідстві, але прогнали зі служби. А вони справді нічого не знали”.

На закінчення опису організування викрадення Бандери „Терен” стверджує:

„... До сьогодні не знаю, чому тоді в останній хвилині відкликано втечу Бандери з тюрми, коли були шанси сто проти одного, що вона мусить удатися. Думав я спершу, чи грошей не забракло. Та не те було причиною, бо гроші роздобути завжди можна, хоч, як на ті часи, це сума величезна. Щонайвище можна було втечу відкласти, доки не призбираються гроші. Доходили до мене неясні чутки, що в Крайовій Екзекутиві ОУН у Львові не було однозгідности щодо пляну. Одна група людей, прихильники і товариші Бандери, хотіли його вирвати за всяку ціну. Але більшість противилася, не тому, щоб не хотіли бачити Бандери вільним, тільки з ляку за інших друзів. На той час – це було на рік перед війною – в тюрмах сиділи вже тисячі націоналістів, а серед них сотні засудженців з довготерміновими присудами. Були побоювання, що після втечі одного Бандери непомірно загострять режим у тюрмах під претекстом потреби гострішого нагляду, важливіших людей завезуть до Святохресної тюрми, де ніхто довго не видержав. Остаточно, добре мати на волі одного з провідників Крайової Екзекутиви, але на все мусить бути своя ціна”.]

Вище наведене пояснення, що небажання більшости членів Крайової Екзекутиви ОУН викликати репресії на інших в'язнів, було причиною несподіваного відкликання приготованої втечі Бандери, це одне з припущень, або пояснень, що були пущені тоді в обіг. В дійсності, перші пляни можливости втечі в'язнів з Вронок, Коссак передав до Крайової Екзекутиви, Ребет в гурті своїх співробітників, а радше в порозумінні з Я. Барановським не дав згоди, щоб Коссак ризикував втечею. Порозуміння в цій справі з закордоном було конечне, бо викраденому в'язневі треба було забезпечити перехід і побут за кордоном. Вдруге плян втечі став актуальним не для Коссака, але для Бандери, коли його перевезено до Вронок. Р. Шухевич, знаючи неґативне становище закордонних чинників чи референта зв'язку ПУН Я. Барановського, рішився на власну руку з Равликом та іншими однодумцями визволити Бандеру за гроші, які були зібрані американською еміґрацією. Але коли виявилося згодом, що виплата грошей здепонованих на ту ціль Макогоном чи кимсь іншим, була чомусь спинена, Шухевич домагався в Ребета їх розмороження. Лев Ребет повідомив ПУН про плян втечі Бандери через Я. Барановського. Але пройшло чимало часу, а від ПУН-у не було ні апробати ні заборони виконати готовий плян утечі, ні, врешті потрібних грошей. Це відволікання створило небезпечну нервозність у заанґажованих ключників і шкідливу їх балаканину.

У своїх спогадах32 Л. Ребет згадує про цю справу, він признає, що це саме Я. Барановський був проти втечі Бандери. Барановський, каже Ребет, з свого боку підсував думку, що вся справа з утечею є режисерована польською владою, щоб убити Бандеру при нагоді його втечі з тюрми. Одначе, факт, що польська поліція, впавши якимсь чином на слід приготувань викрасти Бандеру, арештувала головного організатора втечі ще перед виконанням пляну, свідчить, що плян утечі не міг бути режисерований польською поліцією. Натомість факт, що підтримки для виконання пляну з боку ПУН, ані КЕ не було, а замість того про плян загадковим способом довідалася польська поліція, викликав підозріння проти Я. Барановського.

Провал пляну втечі Бандери унеможливив висунути його кандидатуру на пост Голови ПУН з нагоди плянованого Конґресу.

ПРОБЛЕМА НАСЛІДСТВА


ГОЛОВИ ПРОВОДУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Після цілком несподіваної трагічної смерти полк. Євгена Коновальця – він мав тоді тільки 47 років життя! – перед Організацією виринула надзвичайно важлива й важка проблема: хто повинен очолити Провід Українських Націоналістів.

Після створення ОУН, коли полк. Коновалець виїздив до Америки, він визначив своїм заступником інж. Миколу Сціборського, про що було офіційно подано до загального відома в „Розбудові Нації” з березня-квітня 1929 року. Правда, в тому повідомленні було сказано, що тільки „на час його відсутности член Проводу УН інж. М. Сціборський виконує обов'язки Голови Проводу”, все ж це було відмічення, що якраз він вважається заступником полк. Коновальця. Тим більше, що якраз Сціборський зайняв найважливіший після голови Проводу пост – організаційного референта Проводу. Цього формального стану ніколи не змінювано і з нього виходило б, що після смерти полк. Коновальця пост голови Проводу Українських Націоналістів автоматично, аж до вибору нового голови наступним Великим Збором ОУН, повинен був перебрати інж. М. Сціборський.

Але в практиці, за кругло десять років праці, інж. М. Сціборський не зумів виробити собі авторитету, який висував би його, як справжнього заступника й евентуального наслідника полк. Коновальця, на пост Голови ПУН-у. З одного боку – він розгубився в праці організаційної референтури: зв'язок з Організацією на західньоукраїнських землях опинився в руках Ярослава Барановського, що з того титулу став теж членом ПУН-у, справжнє ведення організаційних справ на чужині мав Омелян Сеник-„Грибівський”-„Канцлер”, а зв'язок з організаційними клітинами на східноукраїнських землях тримав у своїх руках сам полк. Є. Коновалець. Тож інж. Сціборський, формально залишаючись увесь час організаційним референтом ПУН-у, фактично був ідеологічно-політичним теоретиком націоналістичного руху. З другого боку кількакратні підозріння проти нього, хоч нічим не виправдані й не доведені, і врешті справа з „Іваном Івановичем” (хоч і в цій справі організаційний суд довів, що Сціборський не винен) створили довкола нього атмосферу своєрідного недовір'я, яка не дозволяла, щоб така людина зайняла пост Голови Проводу Українських Націоналістів.

Фактичне керівництво організаційними справами ОУН, якщо поминути полк. Коновальця, було в руках Омеляна Сеника і Ярослава Барановського. У хвилину смерти полк. Коновальця О. Сеник відбував організаційну поїздку по Південній Америці, а Я. Барановський, як уже згадано, прилетів до Роттердаму після атентату. Тут він перебув три тижні до часу процесу проти нього за нелеґальне прибуття до Голландії, після першого засуду був арештований, а згодом з наказу апеляційного суду звільнений. Уже під час похорону тіла полк. Є. Коновальця Я. Барановський зустрічався з членами ПУН-у ген. В. Курмановичем і О. Чемеринським та з членом ОУН В. Стаховим, а в останні дні червня 1938 року він переїхав з Голляндії через Берлін до Відня, де зустрівся з іншими членами ПУН-у, але свого погляду на те, хто повинен очолити Організацію, він тоді нікому не висловив. Навпаки, він ставив це питання як відкрите, зондуючи думки інших.

Не мав готової пропозиції розв'язки тієї проблеми й О. Сеник, який на вістку про смерть полк. Коновальця поспішно повернувся до Европи. Аж щойно кілька тижнів після свого повороту з Південної Америки О. Сеник повідомив інших членів ПУН-у, що полк. Є. Коновалець залишив свій заповіт, передаючи усно й довірочно Ярославові Барановському, що на випадок своєї смерти він призначає на свого наступника на пості Голови Проводу Українських Націоналістів – полк. Андрія Мельника.33

У серпні 1938 року Ярослав Барановський, як референт зв'язку з ЗУЗ, повідомив про „заповіт” полк. Коновальця щодо наслідства на пості Голови ПУН-у: а) полк. Андрія Мельника та б) Крайову Екзекутиву ОУН, запитуючи її про опінію крайової ОУН щодо особи кандидата. Крайова Екзекутива висловилася проти того, щоб полк. Мельник очолив ПУН, з уваги на те, що у діяльності ОУН ніколи участи не брав, а як голова організації „Орли” та визначний організатор імпрези „Українська Молодь Христові”, був несприємливий для загалу членства крайової ОУН. Одначе, коли під час визначеної організаційної зустрічі тодішній Крайовий провідник ОУН Лев Ребет подав Я. Барановському становище крайової ОУН, Барановський відповів, що справа вже неактуальна, бо полк. Мельник якраз приїхав за кордон, нелеґально через Данціґ, і в перших днях жовтня 1938 року був уже у Відні.

11 жовтня 1938 року полк. Андрій Мельник склав приречення як новий Голова Проводу Українських Націоналістів. З уваги на неясність становища деяких членів ПУН-у і щодо автентичности заповіту полк. Коновальця, і щодо леґальности покликання на такій підставі на пост голови ОУН людини, яка ні членом ПУН-у, ані навіть активним членом ОУН до того часу не була, полк. Мельник склав приречення не перед пленумом ПУН-у, а тільки перед „вужчим Проводом Українських Націоналістів”, що його творили тоді Ярослав Барановський, Омелян Сеник і Ріко Ярий.

Таке „поставлення перед доконаним фактом” цілої ОУН справи не розв'язувало, а загострювало її. ОУН ставала перед важкою внутрішньою пробою.

1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка