Петро Мірчук нарис історії організації українських націоналістів



Сторінка26/32
Дата конвертації31.03.2017
Розмір9.87 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   32

Так закінчився мій данціґський період праці”.

Творення окремих політично-громадських організацій у США і Канаді

До Америки виїхав полк. Є. Коновалець кілька тижнів після Конґресу ОУН.4 Метою його поїздки було поінформувати особисто українські громади в США й Канаді про мету й завдання новопосталої Організації Українських Націоналістів і створити в тих країнах своєрідне, під психологічно-політичним і фінансовим оглядом, запілля для революційно-визвольної боротьби за УССД і таким способом ввімкнути ввесь український загал на чужині до тієї боротьби. Постава українського загалу до ОУН та її дії виявила наступних років, що поїздка полк. Коновальця за океан була доцільною й цілком успішною.

Одначе, познайомившися з політично-правними відносинами в США й Канаді, полк. Коновалець прийшов до висновку, що не є доцільним розбудовувати на тих теренах, як масову політичну організацію, ту саму ОУН, що веде підпільно-революційну боротьбу на рідних землях. Тому він вирішив, що на чужині повинні бути організовані тільки невеликі клітини ОУН, як зв'язкові центри поміж проводом ОУН та українським громадянством даної країни. Для організаційного охоплення широких мас треба творити цілком окремі націоналістичні організації, самостійні й достосовані до правних вимог дотичної країни та пов'язані з ОУН тільки ідейно-політичними вузлами.

У висліді такої постанови, з доручення полк. Коновальця, як голови Проводу Українських Націоналістів, створено такі українські ідеологічно-політичні організації з суспільно-громадським характером діяльности: Організація Державного Відродження України – ОДВУ в США та Українське Національне Об'єднання – УНО в Канаді. Це мали бути ті українські націоналістичні організації масового характеру, які замість планованих на цих теренах частин ОУН унапрямлювали акцію постійного залучування українського громадянства на теренах США й Канади до визвольної боротьби цілого українського народу під прапорами ОУН. Обидві ці організації гідно виконували покладене на них полк. Коновальцем завдання – аж до другої світової війни. Згодом впливи в цих організаціях – ОДВУ й УНО – перехопила організація полк. А. Мельника.

Таку систему застосовано й на інших теренах поза українськими землями й обмежено творення окремих клітин ОУН конечним мінімумом. Завданням цих клітин було виконувати окремі доручення ПУН-у в ділянці зовнішньої політики та керувати націоналістичними організаціями даної країни, що мали масовий характер, як згадані ОДВУ й УНО. При цьому ці клітини ОУН спирали своє керівництво в організаціях масового характеру не на якихось правно-організаційних вимогах, а на здобутому для себе авторитеті серед громадянства. Обов'язком членів ОУН за кордоном було теж увімкнутися в ряди членів усіх інших українських організацій та установ і, за змогою, скерувати їхню працю по лінії потреб визвольно-революційної боротьби українського народу.

Разом із звуженням кількости клітин ОУН та кількости їхніх членів прийшло також законспіровування цих клітин на зразок клітин ОУН на українських землях, хоч далеко не так суворо – через цілком інші політичні умови на чужині.

Первісно заплянований характер масової й цілком явної організації затримали ще протягом деякого часу тільки клітини ОУН на терені західньо-европейських країн. Одначе ПУН-ом була апробована тенденція, щоб і в тих країнах організувати працю на такий зразок, як це зроблено на теренах США і Канади.

ПІДРИВНІ ЗАХОДИ З БОКУ ПРОТИВНИКІВ

Нотуючи в нашій праці відгук, викликаний постанням ОУН, серед українського партійно-політичного світу, ми вказали на ворожість, а то й ненависть, з якою українські партійні діячі в Краю й на еміґрації зустріли нову політичну силу в українському житті. Таке становище тодішніх партій та їхніх діячів було зрозуміле: вони боялися, що втратять свої впливи серед українського громадянства, слушно сподіваючись, що це громадянство зверне свої симпатії до революційно-визвольного руху, а відвертатисьме від партійництва з його постійною гризнею й опортунізмом. Маючи на увазі цей страх за втрату впливів, можна б виправдувати ворожість згаданих партій і їхніх діячів до ОУН, якщо б та ненависть виявлялася в дозволених політичною мораллю межах.

На жаль, ворожість до ОУН українських партійних діячів далеко перейшла ті межі – з виразною шкодою для всенародніх українських інтересів. А тому закордонні клітини ОУН мусіли витрачати куди більше уваги й снаги для поборювання тієї партійницької отрути, ніж це випливало з наставлення ОУН до інших українських партій.

Ворожа до ОУН акція еміґраційних українських партій скеровувалася в двох напрямках: в політичному, щоб підривати авторитет ОУН в очах своїх і чужих громадян і відривати українське суспільство на чужині від співучасти в політичних акціях націоналістів, та в фінансовому, щоб не дозволити виявитися українській жертовності в ім'я визвольно-революційної боротьби, що її вела ОУН на українських землях.

Промотором кампанії проти ОУН були соціялісти з східніх українських земель, які безцеремонно користувалися для того фірмою „Державного Центру УНР в екзилю”. Їх підтримували галицькі соціялістичні діячі, які опинилися на чужині, зокрема в США й Канаді. Для тих еміґраційно-партійних діячів очорнювання ОУН стало чи не найважливішим завданням їхньої діяльности.

Наклепи, що ОУН це польська або большевицька провокація

З тієї сумної слави „діяльности” варто згадати виступ колишнього сенатора з Наддніпрянщини, уенерівського діяча на еміґрації С. П. Шелухина. На сторінках органу Українського Робітничого Союзу в США „Народня Воля”, що його галицькі соціялісти-еміґранти зробили партійною газетою (Скрентон, 16 квітня 1931 року, ч. 43), С. Шелухин писав про українське націоналістичне підпілля на західньоукраїнських землях так:

„В дійсності це організація і не військова, і не революційна, а просто знаряддя для нищення українського життя й розвитку, що це польська азефовщина, перейнята з Росії... „Сурму” вперше я побачив років тому три назад. Один із студентів, давши мені прочитати кілька чисел „Сурми”, прохав сказати йому, що то за дивний часопис. Через два дні, простудіювавши „Сурму” по правничому, я відповів: „Це типічний провокаційний орган. Гадаю, що це польська робота. Так виходить і за засадою, кому воно на користь”. Мій досвід старого правника промовляв мені за таке підозріння і щодо „Сурми”, і щодо її музик... Чи не дивно, і чи не підозріло, що польська поліція в нинішні часи, коли ні з чим не можна сховатися, як хто хоче що викрити, на протязі багатьох років виловлює молодь з „Сурмою”, а ніяк не викриє, де ж саме вона друкується і звідки саме шириться... Для мене, як старого судді й слідчого у важніших справах, є всі дані, щоб дивитися на справу „УВО” та „Сурму” як на польську азефовщину”.

Виступ С. Шелухина викликав хвилю обурення серед українського загалу на чужині, у країнах Західньої Европи й за океаном. До української преси посипалися заяви протесту й гострого засудження виступу С. Шелухина. Протестували не лише клітини ОУН, а й інші українські організації, наприклад, Українська Громада у Франції, Українські Громади в Брюсселі, Льєжу, в Ліберці, українські вояки, зібрані на вічу в Ліберці на Чехо-Словаччині, Українська Національна Рада в Бельґії, Стрілецькі Громади різних місцевостей Канади й багато інших. Газета „Незалежність” за 1 червня 1931 року з приводу виступу Шелухина писала:

„Для обвинувачення когось, особливо цілої організації, в провокації потрібні неоспоримі матеріяльні докази – інакше саме це обвинувачення являється звичайною провокацією. Це більше, ніж хто інший, мусів би знати й розуміти колишній прокурор і суддя С. Шелухин”.

А письменник Улас Самчук звернувся до управи Товариства українських письменників і журналістів (Самчук і Шелухин були членами цього товариства) з вимогою, щоб Шелухин подав для громадського суду докази щодо своїх тверджень у відношенні до підпільної української націоналістичної організації. Одначе, ані Шелухин, ані „Народня Воля” найменших доказів для обґрунтування своїх закидів не подали, ні не мали відваги відкликати наклепи й прилюдно вибачитися за них.

З подібними наклепами на ОУН виступив проф. Ол. Шульгин у своїй брошурці п. з. „Державність чи гайдамаччина”, що в ній він висував підозріння, що „працею ОУН керують... большевицькі аґенти.

Обурені цими виступами, українські вояки на своєму вічу в Ліберці (Чехо-Словаччина) ухвалили таку резолюцію:

„Ми, українські старшини, підстаршини, козаки і стрільці Української Армії, що в даний мент перебувають в Ліберці і його околицях, на своєму вічу з 30 травня 1931 року ухвалили рішуче опротестувати виступи Шелухина і Шульгина супроти революційної боротьби та соборницької акції. Заявляємо, що всі ці випади, скеровані проти революційного чину нашого покоління й молоді, не зустрінуть у нас підтримки та добрих слів, а лише ганьбу та презирство”.5

Інсинуації про грошеві надужиття

Збіркою наклепів й інсинуацій проти ОУН була теж брошура якогось М. Петришина п. з. „Будують чи руйнують? З приводу діяльности Організації Українських Націоналістів”.

Одначе, „Народня Воля” в своїй акції проти ОУН пішла ще далі. Після того, як українська преса надрукувала вістку, що протягом трьох місяців українське громадянство в Америці склало на потреби визвольно-революційної боротьби в Краю понад 24.000 долярів, „Народня Воля” в 44 числі за 18 квітня 1931 року опублікувала провокативну статтю п. з. „Де об'єдналося двадцять тисяч?” У цій статті згадана газета висунула прилюдне підозріння, що зібрані гроші не передано згідно з бажанням жертводавців, а для підсилення своїх тверджень вона привела „резолюцію загального з'їзду „Рідної Школи” у Львові” такого змісту:

„З'їзд звертається з просьбою про поміч до української еміґрації в Америці, зокрема до „Об'єднання”, яке останніми часами зібрало на крайові потреби великі суми – понад 24.000 дол„ з яких ще приблизно 20.000 долярів до краю не надіслано”.

У відповідь на це Президія головної управи „Рідної Школи” у Львові надрукувала в „Свободі” (з 29 травня 1931) офіційне спростування: „Такої резолюції на Загальному з'їзді „Рідної Школи” 25.3.1931 не було й не ухвалено”.

Отож, „Народня Воля” не завагалася свідомо підфальшувати резолюції української національної установи у Львові, щоб тільки підірвати довір'я українського громадянства до ОУН та припинити жертовність цього громадянства на визвольно-революційну боротьбу українського народу на рідних землях.

На жаль, у своїй шкідливій акції „Народня Воля” не була єдиною. Українсько-американський комітет „Об'єднання”, який проводив в США збірку на бойовий фонд УВО-ОУН, став предметом нападів з боку західньоукраїнських партійних діячів. І так, напр., львівський орган УНДО „Діло” писав 12 травня 1931 року:

„Над справою т. зв. бойової акції не можемо із зрозумілих причин на цьому місці застановлятися. Відношення до неї всіх відповідальних чинників у краю відоме. Але в даному випадку не йде про неї, тільки про те, чи доцільно робити такі збірки, навіть в Америці, під фірмою „на потреби старого краю”. Ми кажемо, що не тільки не доцільно, а й шкідливо. Всі збірки „на потреби старого краю” повинні йти виключно на видимі потреби цього краю... Вже від кількох місяців ішли нарікання в краю на спосіб, яким „Об'єднання” розділює американські жертви... Збіркові гроші, збирані на потреби старого краю, повинні бути розділювані при вирішному голосі відповідальних старокрайових чинників, які найкраще знають і єдино компетентні забирати голос щодо крайових потреб”.

А в числі 62 з датою 20 березня 1931 року „Діло” кинуло на адресу „Об'єднання” те саме підозріння щодо зловживання зібраними в Америці пожертвами, що й „Народня Воля”:

„Об'єднання” зібрало 24.976,06 дол., а міжтим, згідно з інформаціями, що їх „Діло” одержало від різних українських установ у Львові, ті установи дістали до 20.3. ц. р. всього 5.625 дол. Отже: де поділися інші гроші?”

У відповідь на ті закиди „Об'єднання” опублікувало в „Свободі” з датою 15. 4. 1931 р. докладний виказ розподілу зібраних фондів, з якого виходило, що з круглої суми 24 тисяч долярів на бойову акцію УВО-ОУН передано суму 12.575 дол., а решту на інші потреби Краю відповідним крайовим організаціям та інституціям. На другий виступ „Діла” з повчанням, що, мовляв, зібрані в Америці гроші на потреби Краю повинні розділювати згідно з власним вирішенням тільки західньоукраїнські леґальні партії, „Об'єднання” відповіло окремим комунікатом, надрукованим в „Свободі” за 27 травня 1931 року, в якому, між ін., сказано:

„Виходило б, що бойова акція – це не акція „краю”, бо „відповідальні чинники” і „Діло” є проти неї. І ось тому „Діло” закидає „Об'єднанню”, що воно не повинно збирати на бойову акцію під фірмою „на потреби старого краю” ... От доперва тепер „Діло” поставило справу ясно. Щойно тепер знаємо, про що йому йде. І чи не краще було так відразу поставити справу, а не питатися „Об'єднання”, де ділися 20.000 долярів, коли „Об'єднання” вислало їх туди, куди йому казали вислати жертводавці? Бо чи „Об'єднання” тому винне, що для американських українців „бойова акція” є крайовою справою? „Діло” виступає проти „Об'єднання” за розподіл жертв, коли сама українська еміґрація поставила „Об'єднанню” вимогу висилати пожертви тільки на ті цілі, на які йому призначено висилати і що воно за американськими законами зобов'язане зробити... Зібрані на „бойову акцію” гроші відіслало „Об'єднання” туди, куди собі жертводавці бажали. „Діло” каже, що ті жертви не були вислані „на край”. Знову ж ті, що висилали на „бойову акцію”, є того переконання, що те, що „Діло” розуміє під краєм, вони уважають „нездоровою атмосферою”, яка може нас у кожний час скомпромітувати і зробити нашу справу на Західній Україні внутрішньою справою Польщі... Через крайову нездорову атмосферу недавно дійшло до компромітуючих нас пертрактацій з польським урядом тоді, коли наша справа була трактована на міжнародній арені. Ота нездорова атмосфера навіть не дала створити якогось крайового комітету для рятування „спацифікованих”; вона навіть нищить своїми нерозважними політичними скоками той престиж, якого добилася наша справа, окуплена „спацифікованими українськими жертвами”.

Кампанія опортуністичних українських партій в Краю і за кордоном, скерована ніби лише проти УВО-ОУН, насправді вдаряла по всій визвольно-революційній боротьбі українського народу, тому, що ширила справді нездорову атмосферу й сіяла зневіру й дезорієнтацію серед українського громадянства на чужині. А тому треба було й відповідної відсічі з боку організованого українського націоналістичного руху.

У зв'язку з цим у „Розбудові Нації” за липень-серпень 1931 року опубліковано окрему деклярацію „Від Проводу ОУН до наших прихильників і противників з-поміж українського громадянства”, текст якої такий:

„Від самого початку існування й діяльности ОУН різні чинники українського національного життя в краю і за кордоном не переставали поборювати нашу організацію та її провід. Нема чого цьому дивуватися, коли зважити виразну відмінність нашої політики й тактики від позицій і метод наших угрупувань. І їх протичинність є природньою, як природньою є боротьба в житті. Але ж ті засоби поборювання, що їх вони проти нас уживали й уживають, не можна уважати за корисні для нашої національної дійсности і наших національних змагань.

„Не мігши збутися зростаючого українського націоналізму кпинами й критикою, наші противники вхопилися за інсинуації, роблячи з нас свідомих чи несвідомих спільників московських большевиків. Ширено провокативні чутки, без найменшого доказу правди, проти колишніх і теперішніх членів Проводу ОУН. Роботу, яку переводять організовані націоналісти, зображувано, без огляду на факти, як руїнництво, а цілий рух як новітню гайдамаччину. Пробували кинути на ОУН, зближуючи її з іншою організацією, тінь зрадництва і провокації, цим разом на користь Польщі. В краю і за кордоном ведуть проти нас – і групи, і особи – шалену кампанію, використовуючи найменші похибки в нашій роботі, незручність, труднощі, щоб лиш очорнити і сплюгавити. Нині та кампанія дійшла до свого вершка.

„Ми спокійно приглядалися тій метушні, певні свідомости і карности нашого членства, здорового інстинкту загалу, певні нашої остаточної перемоги, тріюмфу наших гасел, нашої політики, нашої правди. Якщо нині й забираємо голос, то не тому, щоб боронитися чи протестувати проти нападів. Боронимося, наступаючи, та приймаємо і напади, які вважаємо за неморальні. Прийнявши всі виклики і відбивши всі атаки, хочемо лише звернути увагу наших противників і прихильників з-поміж нашого громадянства в краю і за кордоном на одну важливу річ, а саме на те, що внутрішня політика та боротьба не повинні чинити шкоди українському організмові, ані робити підбою українській національній справі, лише навпаки.

„Стверджуємо, що в нас у виборі засобів взаємопоборювання перейдено межі і заходить небезпека затруєння українського національного організму з середини. Свідоме вживання тяжких інсинуацій, брудних наклепів, безпідставних обвинувачень, взаємне очорнювання, кидання тіні зради і провокації, недопустимі не лише з етичної точки зору, але також і внутрішнього здоров'я нації. Для національної солідарности і спаяности небезпечна не так розбіжність думок і переконань, як взаємна відраза, виплекана на чуттєвій основі. Тим часом така солідарність не мусить заникнути навіть при умові внутрішньої боротьби. Обставини, серед яких живемо, кажуть нам уникати всього, що зменшує нашу внутрішню міць і відпорність назовні.

„Мужньо й отверто признаємося, що і з нашого боку були поповнені помилки. Але наші помилки були спричинені виключно недоглядом, браком належної орієнтації, нестриманістю поодиноких осіб, а ніколи свідомо і зі злої волі. Тим не менш Провід є далекий від думки відпекуватися від відпо-відальности за хиби націоналістів і в цілому бере їх на себе. Але він уважає за потрібне заявити, що було б великою помилкою добачати в окремих випадках систему, а в ухилах від основної лінії її заперечення. І ті, що нам закидають руїнництво, потурання ворогам, виламання з національного табору або грубо помиляються, або виразно є злої волі.

„Цим звертаємося до наших прихильників, рівнож як і до противників, не з метою усунути з нашого національного життя боротьбу, що є не можливе, а може й некорисне, але з метою оздоровити її, щоб та боротьба стала чинником творчим, а не руйнівничим. Доконання завдань, що їх ми, українські націоналісти, собі поставили, і які нам накидає історія, вимагає борні, борні назовні і борні всередині. Будемо боротися проти немочі, яка знесилює нашу націю, і за правду, яку вважаємо єдиноспасальною для нашої справи. Але будемо старатися переводити цю боротьбу тим способом, щоб вона не розкладала, а гартувала живі сили нашої нації, не зіслаблювала, а підсилювала українські позиції. Напевно у нас будуть ще помилки, але уникати їх годі. Однак, основна провідна лінія нашої політики й тактики виразна й тверда: плекання й організація внутрішніх сил Української Нації та організація і піднесення її відборонности назовні”.

ОУН намагалася оздоровлювати внутрішньо-політичні відносини серед провідних кіл українського громадянства на чужині не тільки поборюванням нездорових проявів у пресі та закликами; разом із цим ОУН увесь час робила заходи, щоб створити всеукраїнські суспільно-громадські координаційні центри, які вирівнювали б і злагіднювали б протилежності між; окремими групами українського громадянства і спрямовували б українську енерґію на боротьбу проти національних ворогів, замість марно витрачати її на взаємну внутрішньо-українську гризню.

Сіяння недовір'я до провідних членів ОУН

Ще до часу заснування ОУН, коли ПУН був створений на Конференції націоналістичних організацій в Празі в 1927 році, як координатор праці тих організацій, виникли підозріння проти двох його членів – М. Сціборського і В. Мартинця.

Підозріння проти М. Сціборського в тому, що він, мовляв, є аґентом польської поліції, вийшло в 1928 році з кіл екзильного уряду УНР, який тоді перебував у Варшаві. Зразу це була тільки шептана пропаґанда, а врешті згадані кола передали „дружнє остереження” перед Сціборським до самого полк. Коновальця. Це „остереження” передали проф. Ол. Шульгин і ред. Іван Кедрин-Рудницький. Полк. Коновалець доручив розглянути цю справу окремій комісії, складеній з представників ПУН-у й управи Союзу Українських Націоналістичних Організацій, членом якої був М. Сціборський. Одначе, на домагання згаданої комісії, щоб кола екзильного уряду УНР дали якісь докази на своє твердження, виявилося, що таких доказів немає. Тому комісія визнала закид цілком безпідставним, а ПУН надрукував на сторінках свого офіціозу „Розбудова Нації” (ч. 12 за грудень 1928) такий комунікат:

„Вже низку місяців проти Проводу Українських Націоналістів та взагалі проти всього націоналістичного табору ведеться боротьба такими негідними засобами, як наклепи проти різних осіб того табору, доноси до уряду й поліції різних держав, подавання допомоги нашим національним ворогам у переслідуванні націоналістичного руху та іншими подібними методами. Крім большевиків, вирізняється передусім група А. Лівицького, що вживає таких засобів у боротьбі з націоналістичним табором. Заявляємо, що на випадок, коли боротьба проти нас далі вестиметься такими засобами, ми будемо примушені подавати їх під осуд публічної опінії”.

Іншим членом ПУН-у, що проти нього висунено підозріння в аґентурній праці на службі польської поліції, був Володимир Мартинець. Ці підозріння, що виникли зразу після створення ПУН-у, ще до скликання Конґресу Українських Націоналістів, вийшли з кіл членів УВО, а причиною була така цікава подія.

У грудні 1927 року В. Мартинець виїхав був на західноукраїнські землі, де його несподівано заарештувала польська поліція й відвезла до львівської тюрми. Володимир Мартинець був членом ПУН-у, про що було оголошено в пресі, тож про це польська поліція мусіла знати. Крім того, вона напевно знала, що В. Мартинець відкрито виступав, як член УВО, в Празі й Берліні, був редактором „Сурми” і писав під власним прізвищем у різних еміґраційних націоналістичних журналах проти-польські статті. Заарештовано В. Мартинця саме в той час, коли підготовлявся процес проти членів УВО за вбивство куратора Собінського, і польська поліція незвичайно жорстоко переслідувала всіх підозрілих у приналежності до УВО.

І ось, арештований у такий гарячий час і в такій ситуації, Володимир Мартинець, як сам він стверджував, на протязі слідства був трактований польською поліцією надзвичайно лагідно, і вже після трьох місяців мав судовий процес, на якому його звільнено від усякої вини і кари.6

Після звільнення В. Мартинець без найменших клопотів одержав у бюрі польської поліції свій пашпорт і за кілька днів був у Празі, де тоді, згідно з пляном ПУН-у, мав відбутися Конґрес Українських Націоналістів. Через зміну пляну в той час відбулася лише II Конференція Українських Націоналістів і на неї попав Володимир Мартинець. Таке закінчення своєї справи Мартинець пояснював підкупством присяглих суддів, голови суду й прокурора.

Але і в цьому випадку не було жодних конкретних доказів і тому ПУН визнав усі підозріння проти Володимира Мартинця безпідставними, що й потвердила дійсність.

ВНУТРІШНЬО-ОРГАНІЗАЦІЙНА ПРАЦЯ ПУН

Як рішучий і відвертий противник звужування праці ОУН до абстрактного теоретизування й прихильник конкретної політичної дії, голова ПУН полк. Євген Коновалець клав великий натиск також на якнайглибше розроблення ідеологічно-програмових питань українського націоналістичного руху та на належно високий рівень ідеологічно-політичного вишколу всього членства ОУН. А тому він вимагав від кожного члена ПУН-у належних зусиль для задовільного поставлення тих завдань у засязі дотичної референтури.

Завдяки цьому ПУН розвивав досить жваву активність у ділянці внутріпіньо-організаційної праці.

Ідеологічно-програмові устійнення

Найкраще в той час була поставлена праця ідеологічної референтури під керівництвом д-ра Юліяна Вассияна. У своїх працях „До головних засад націоналізму” та „Ідеологічні основи українського націоналізму” д-р Ю. Вассиян дав, хоч і важким своїм суворо науковим стилем, вичерпний і глибокопродуманий виклад ідеологічно-програмових засад українського націоналізму й українського націоналістичного руху, оформленого в ОУН. Крім цього, він опрацював глибоку змістом та високоякісну своїми педагогічно-моральними засадами „Програму виховання в Організації Українських Націоналістів”, друковану на сторінках „Розбудови Нації”, а в 1930 році видану окремою брошурою.

1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   32


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка