Петро Мірчук нарис історії організації українських націоналістів



Сторінка2/32
Дата конвертації31.03.2017
Розмір9.87 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ

Заснування Української Військової Організації (УВО)

Для продовжування визвольної боротьби Україна потребувала насамперед військових сил. Тому теж і розформовані Січові Стрільці стараються зберігати організовані форми, щоб могти у відповідний момент відновити існування військової формації. Формальне і фактичне розв'язання Січових Стрільців, як військової формації, не було для них однозначним із знищенням усяких організаційних вузлів, що єднали їх досі. Стрілецька Рада діє далі теж під час інтернування та по виході інтернованих на волю, а стрілецтво далі вважає її своїм зверхнім органом. Проте частина стрілецтва опинилася в таких умовах цивільного життя, що дуже послабили організаційний зв'язок між вояками і Стрілецькою Радою, а з другого боку – в цей зв'язок почали включатися колишні старшини й вояки УГА. З уваги на такий стан, у липні 1920 р. відбулося в Празі, під проводом полковника Євгена Коновальця, останнє засідання Стрілецької Ради, на якому ухвалено розв'язати Стрілецьку Раду та розпочати діяльність у нових організаційних формах, а не на базі організаційних пов'язань з часу існування Корпусу Січових Стрільців. Нараду Стрілецької Ради у Празі, в липні 1920 р., треба вважати датою постання Української Військової Організації (УВО).

Дня 2-го вересня 1920 р. опубліковано „Приказ УВО ч. 1”, а це значить, що в той час УВО вже існувала. А що зараз же після наради Стрілецької Ради в липні 1920 р. виїхали на Наддніпрянщину колишні старшини Січових Стрільців, про яких у літературі УВО кажеться, що вони виїхали з дорученням організувати на Наддніпрянщині клітини УВО, – то й насувається з того логічний висновок, що саме на тій нараді й створено УВО. Такий висновок насувається теж як логічне вияснення, чому на тій нараді розв'язано Стрілецьку Раду і формацію Січових Стрільців: створення Української Військової Організації та її Команди зробили існування Стрілецької Ради зайвим. Важко припустити, що з почину полк. Є. Коновальця розв'язано Стрілецьку Раду без попереднього створення нового керівного органу для дальшої боротьби проти окупантів. Врешті той факт, що саме члени Стрілецької Ради стали ядром першої Начальної Колеґії УВО, – вказує на одночасність розв'язання Стрілецької Ради і покликання до життя УВО та її Начальної Колеґії.

Точної дати постання УВО не збережено в жадному документі з тих часів. Нараду Стрілецької Ради в Празі, в липні 1920 р., про яку згадує полк. Є. Коновалець у своїх „Причинках до історії української революції” (на стор. 42), приймаємо за початок створення УВО, у висновку таких міркувань:

На основі опублікованих досі спогадів і матеріялів треба вважати найбільш імовірним, що дата формального заснування УВО припадає скоро після припинення діяльности Стрілецької Ради, хоч сам задум і підготовчі плянування існували перед формальним її заснуванням. Полк. Є. Коновалець у своїх „Причинках до історії української революції” стверджує, що останнє засідання Стрілецької Ради відбулося в Празі в липні 1920 р. Тоді ухвалено рекомендувати усім Січовим Стрільцям вертатися в Україну. „Після цього засідання Стрілецької Ради перестала фактично існувати Січово-Стрілецька організація” – пише полк. Коновалець (стор. 35). Який мілітарний осередок постав на її місце після липня 1920 р., або перед припиненням діяльности Стрілецької Ради, цього з зрозумілих конспіративних причин він не подає.

[В спогаді про „Початки УВО у Львові” („Срібна Сурма” – II. Збірник статтей і матеріялів до діяння УВО, стор. 25-62) сотн. Осип Навроцький пише, що: „початок заснування УВО припадає на другу половину серпня 1920 р.” Навроцький не був сам співучасником заснування УВО в Празі чи Відні ані учасником І. З'їзду представників військових організацій, 31.8.1920 р. Він був організатором першого керівного осередку УВО у Львові, що мав назву „Начальна Колеґія УВО” і був заснований у вересні 1920 р. з ініціятиви вже попередньо створеної Української Військової Організації. Пропозицію організувати у Львові перше крайове керівництво УВО Навроцький одержав від Я. Чижа, який брав участь у січневій (в Луцьку) і липневій (в Празі) нарадах перших ініціяторів оснування УВО і який поінформував його напочатку вересня, що організаційна робота УВО деінде, отже поза Львовом, вже ведеться.

Про заснування першого керівного ядра – Начальної Колеґії УВО – у Львові Осип Навроцький подає, що з початком вересня 1920 р. його повідомив Ярослав Чиж, недавній член Стрілецької Ради СС та кол. начальник контррозвідки в Корпусі СС, що ССтрільці створили Військову Організацію, щоб зберегти військові кадри для боротьби проти обидвох окупантів, що „організаційна робота вже ведеться. Командантом Української Військової Організації буде полк. Євген Коновалець, він покищо в Відні, але старається якнайшвидше дістатися до Львова”. Перед його приїздом необхідно „створити якийсь керівний осередок... для зв'язків з урядом Президента д-ра Євгена Петрушевича з українськими політичними партіями та взагалі з українською громадськістю, а водночас з тим для керування цілою діяльністю УВО”.

Створення такого командного осередку Я. Чиж запропонував сотн. О. Навроцькому, як старшині найвищому ранґою, з тим, що він має наперед узгіднювати з ним намічених кандидатів. Це значить, що Чиж мав повновласті від уже існуючої в той час УВО монтувати такий командний осередок у Львові і вирішати про добір осіб.

За даними Навроцького перший склад командного осередку УВО до часу приїзду Коновальця до Львова був такий: сотн. Осип Навроцький – координуючий голова; члени: Ярослав Чиж, Михайло Матчак, проф. Юрій Полянський (старшина-гарматчик) і Володимир Целевич. Ця п'ятка утворила в вересні 1920 р. „Начальну Колеґію УВО”. З приїздом полк. Коновальця перейменовано її на „Начальну Команду УВО”. (– ред.).]

Можливо, що тоді ще не були вироблені чіткі організаційні форми для нової організації, і тому окремі клітини УВО діяли спершу самостійно. Одні з них більше симпатизували з урядом УНР, інші знову з урядом ЗУНР, контактуючись з його міністром військових справ Я. Селезінкою. Проте залишається фактом, що вже 2-го вересня 1920 р. видано окрему листівку, що її відтак нелеґально поширено на західньо-українських землях, про створення УВО та про мету і завдання цієї нової організації.1

Дня 31-го серпня 1920 р. в Празі відбувся перший З'їзд відпоручників українських військових організацій, на якому були присутні також і представники Бриґади УГА, що перебувала в інтернуванні в Німецькому Яблінному (ЧСР), представник Українського Союзу Старшин у Відні, представники робітничих сотень на Закарпатській Україні та представники української еміґрації в Америці. Про цей з'їзд полк. Є. Коновалець у своїх „Причинках до історії української революції” пише:

„На цьому З'їзді винесено, між іншим, такі постанови: 1. З'їзд стоїть на становищі повної соборности й самостійности України без огляду на те, в які соціяльні та політичні форми виллється ця самостійність. 2. З'їзд стверджує, що теперішнє катастрофальне положення України є наслідком неохоти до праці, нестійкости, хитання, суперечности з гаслами, виведеними в т. ч., і самого факту існування аж трьох українських урядів і їх органів. 3. З'їзд уважає вказаним не ставити мілітарного спротиву з'єднанню українських земель, яке зараз наспіває через большевицький наступ, та одночасно завзиває всіх старшин і стрільців Української Армії до дальшої послідовної боротьби за самостійність України. 4. З'їзд уважає за потрібне затримати в організованій формі існуючі поза територією України військові частини та об'єднати їх ідейно між собою. Крім цього, З'їзд закликає всіх тих, що можуть повертатися на Україну, до повороту й до праці на місцях. Далі прийнято постанови щодо центрального ідейного проводу всіх військових організацій”.2

Після З'їзду один з членів колишньої Стрілецької Ради виїхав був до пок. Головного Отамана з пропозицією звільнити Українську Армію від її незавидної ролі оборони Галичини для Польщі та заховати Армію виключно для боротьби за українську державність. Пропоновано тоді раптовим зворотом відсунути Українську Армію, що боролася на правому крилі польського Фронту, у Карпати й таким робом ухилитися тимчасово від дальшої боротьби большевиків. Розрахунок був такий, що большевики, після переможного походу через Польщу, були б дійшли до Середньої Европи й загрозили безпосередньо інтересам держав-переможців. Для рятування ситуації згадані держави мусіли б не тільки піддати ревізії Версальський договір, але почати також організування поважного протибольшевицького фронту, при чому мусіли б вони взяти до уваги теж ті українські бойові сили, які досі легковажено й яким не хотіли помагати. Отже українські частини, що заховались би в Карпатах і до них приєднались би всі інші українські частини за кордоном, мусіли б увійти в плян великої протибольшевицької кампанії. Українська справа виринула б тоді знову на широкому інтернаціональному форумі та не була б залежною від одного тільки маршала Пілсудського. Переможена Польща не мала б відваги ставити такі домагання, як зробила вона пізніше в Ризі... Пок. Головний Отаман цю пропозицію відкинув. Не хотів він допуститися, як сам зазначив, „зради союзника”. „Союзник” одначе, якому пок. Головний Отаман дотримав вірности аж до смерти, не мав таких сантиментів. Річ Посполита Польська погодилася дуже швидко після цього з Москвою в Ризі і то коштом українських земель та коштом долі решток вірних Польщі військ Української Республіки, – яких роззброєно й інтерновано. Так затратилось перше основне завдання Української Військової Організації – стати зав'язком української армії для відновлення протибольшевицької війни в найближчому майбутньому.

На перший плян перед УВО, як підпільно-революційної організації висувається нове питання: очолити революційно-політичну боротьбу українського народу проти окупантів. Такий характер УВО закріпився остаточно в 1923 р., коли то 14-го березня Рада амбасадорів визнала західньоукраїнські землі Польщі. Того самого року, 31-го грудня, Головний Отаман Симон Петлюра виїхав з Польщі в Західню Европу.

Оте завдання, – очолити, як підпільно-революційній організації, спротив українського народу проти окупантів, – висунуло на перший плян перед УВО само життя, жахливе положення, в якому опинився український народ після невдачі визвольної боротьби.

Відносини на західньоукраїнських землях

Хоч Рада амбасадорів визнала західньоукраїнські землі за Польщею щойно в 1923 р., то поляки запровадили на цих землях, а зокрема в Галичині, нечуваний поліційний терор вже від першого дня окупації, уважаючи Галичину інтеґральною частиною „Речіпосполитої Польської”. Версальський договір, що його підписала Польща з державами Антанти, забезпечував українцям у Галичині права національної меншини: рівність перед правом, свободу української мови в публічному житті, власне шкільництво, самоврядування тощо. Під умовою пошанування тих прав Рада амбасадорів прийняла своє вищезгадане рішення. Польський уряд, хоч і зобов'язався шанувати ту умову, проте на ділі знехтував її цілковито уже від першої хвилини.

По всій Галичині прокотилася хвиля військового, а вслід за цим поліційного терору. Згідно зі звітом міжнароднього Червоного Хреста, лише восени 1919 р. число українців, заарештованих та засланих до таборів полонених, перевищило 100.000, в цьому понад 1.000 українських греко-католицьких священиків. У казематах Модліна, Берестя, Стщалкова, Варшави, як теж; у концтаборах Домбе, Вадовиці, Перемишль, Пикуличі й ін. – навмисно морено ув'язнених українців голодом та важко побивано, внаслідок чого тисячі українців загинули, а тисячі залишилися каліками. За апробатою уряду, польські поліційні та військові частини проводили по селах грабежі, безправно реквірували в українського населення майно, знущалися над населенням, побиваючи людей нагайками та шомполами, ґвалтуючи жінок та дівчат. Багато українських патріотів розстріляно без усякого суду, проти колишніх українських вояків проваджено політичні процеси. І так, наприклад, без суду розстріляли поляки десятьох українських священиків: оо. Остапа Нижанківського, Заторського, Лопатинського, Захарію Підляшецького, Галібея, Сухаровського та ін.3

В березні 1920 р. поляки запровадили назву „Малопольска Всходня”, заборонивши вживати назви Західня Україна й українці та запровадивши замість того окреслення „русіні”, „рускі” та „русінські”. Українську мову усунено з урядових установ. Галицький Крайовий Сойм та Крайовий Виділ скасовано, так само, як і самоврядні повітові ради, передаючи компетенції польським старостам. Більшість громадських рад розв'язано й замість них настановлено польських комісарів.

Варварську нагінку повели польські окупанти теж; проти українського шкільництва. Рішенням ректорату єдиного на західноукраїнських землях університету у Львові з 16.8.1919 р. дозволено студіювати в ньому тільки польським громадянам і тим, хто відбув службу в польській армії. Таку саму постанову проведено й на львівській політехніці. Метою цих постанов було виключити від студій українську молодь, а тих, хто мав би надію таки дістатись на студії, заставити прийняти польське громадянство та зголоситися до служби в польському війську. Вимогу Наукового Товариства ім. Шевченка відкрити приватні університетські курси польська влада відкинула й рішуче заборонила влаштовувати такі курси. Водночас, для заспокоєння міжнародньої публічної опінії, пущено в закордонній пресі повідомлення про те, що варшавський уряд нібито підготовляє відкриття українського університету у Львові. Автономну галицьку Крайову Шкільну Раду, що існувала за Австрії, тепер скасовано, а замість неї створено „Кураторію львівської шкільної округи”, підпорядковану варшавському міністерству освіти. Дозвіл розпочати навчання дано тільки польським гімназіям, а до народнього шкільництва впроваджено скрізь примусове навчання польської мови.

Всіх українських урядовців, що працювали за Австрії та ЗУНР, позбавлено праці, якщо вони відмовилися скласти присягу на вірність польській державі. В листопаді 1921 р. проведено державний перепис населення Галичини, як частини польської держави, в листопаді 1922 р. – вибори до польського сейму, а в грудні 1922 – перший примусовий набір до польського війська.

Цьому тотальному наступові польського шовінізму й терору мусів протиставитися український народ.

У відповідь на вищезгадане рішення ректорату львівського університету, українська суспільність створила тайний університет у Львові, що, не зважаючи на поліційні переслідування, проіснував аж до 1925 р. Університет цей відіграв важливу ролю в формуванні революційної психіки серед повоєнного покоління західньоукраїнської молоді. Позитивний революційно-формуючий вплив на всі шари українського громадянства мав також факт кількарічної невирішености щодо державної приналежности західньоукраїнських земель.

Завдання і командний склад УВО

Спротив українського народу окупантам очолила Українська Військова Організація (УВО). За дату постання УВО треба вважати, як уже було зазначено раніше, липень 1920 р. Спочатку організувалися клітини УВО більш стихійно, при чому ці клітини були лише слабо взаємно пов'язані. Остаточне організаційне оформлення УВО на західньоукраїнських землях проведено навесні 1921 р., після приїзду туди полк. Є. Коновальця, який почав особисто керувати організаційною працею УВО. В першому році існування УВО багато праці на організаційному відтинку доклав полк. Юрко Отмарштайн, визначний старшина армії УНР, який загинув у 1922 р. від скритовбивчої кулі.4 Співробітниками полк. Отмарштайна в цій праці були старшини української армії Іван Чмола і Роман Дашкевич.

Для розбудови УВО важливою була постанова наради Стрілецької Ради в Празі з липня 1920 р., повторена як постанова З'їзду представників Українських Військових Організацій у серпні 1920 р., щоб усі старшини та стрільці Українських Армій, які можуть повернутися в Україну, зробили це і ввімкнулися в ряди українських революційних організацій. Згідно з цією постановою, чимало визначних військових старшин, а між ними і полк. Є. Коновалець, повернулося з-за кордону на українські землі.

Прибувши до Краю ранньою весною 1921 р., полк. Є. Коновалець скликав таємні сходини коло 100 колишніх старшин і з'ясував їм тодішню політичну ситуацію, як теж потребу, завдання та засади нової підпільно-революційної організації. Згідно з тезами його доповіді, УВО повинна стати в своїй політичній діяльності на націоналістичних позиціях: боротися з усякими проявами русофільства й польонофільства; перестерігати нарід перед надмірним оптимізмом щодо можливостей успіху дипломатичної акції уряду ЗУНР; готуватися до затяжного періоду польської окупації; спонукувати до організації всі живі сили народу в усіх ділянках його життя; звернути особливу увагу на молодь, жіноцтво, селянство й робітництво; енерґійно протиставитися ворожим всеукраїнській національній ідеї гаслам; пропаґувати ідеї соборництва, національного активізму й віри у власні сили.

Під організаційним оглядом західноукраїнські землі поділено на чотири округи на правах самостійних „корпусів”. Ядром членства повинні стати загартовані в боях і випробувані щодо характеру недавні старшини та стрільці українських армій, а дальший дбайливо контрольований доплив повинна становити студентська, робітнича та селянська молодь. Цілістю діяльности УВО має керувати її Начальна Команда.

Тези доповіді полк. Є. Коновальця були однозгідно апробовані всіма учасниками конференції як основні засади діяльности УВО.

Членами Начальної Команди УВО стали: сотн. Богдан Гнатевич – начальник штабу; М. Саєвич – бойовий референт; Дмитро Паліїв – політичний референт; Осип Думин – розвідка; інж. Ярослав Індишевський, проф. Юрій Полянський, полк. Роман Сушко, Василь Кучабський, Остап Коберський, Осип Навроцький, Михайло Матчак, Петро Бакович, Ярослав Чиж. Після повернення з-за кордону в 1922-24 рр., до Начальної Команди УВО ввійшли ще сотн. Юліян Головінський, полк. Андрій Мельник, а також Володимир Целевич, Володимир Бемко, Ярослав Селезінка, І. Ревюк та П. Меркун. Спочатку Начальна Команда була водночас і Крайовою Командою. По виїзді полк. Є. Коновальця восени 1922 р. вже напостійно за кордон, осідок Головної Команди УВО, званої тоді Начальною Командою, перенесено так само за кордон, а діяльністю УВО на західноукраїнських землях стала керувати окрема Крайова Команда, підпорядкована Головній Команді УВО.

Крайовими комендантами УВО були: проф. Юрій Полянський (1922-23), Петро Бакович (1923)5, полк. Андрій Мельник (1923-24), інж. Ярослав Індишевський (1924), сотник Юліян Головінський (1924-26 і 1930), інж. Богдан Гнатевич (1926-27), полк. Роман Сушко (1927-29), сотник Омелян Сеник (1929). Крайовими комендантами УВО на осередньо-східніх українських землях були сотн. Іван Андрух та сотн. Микола Опока.

Роля і завдання УВО з'ясовані в брошурі „У.В.О.” (видання Пропаґандивного Відділу УВО, широко кольпортоване між українцями як нелеґальна література) так:

„УВО є організацією, для якої тільки інтерес Української Нації є й буде рішаючим у її діяльності. Вона свідома рівнож того, що в цій діяльності буде вона наражена на атаки й клевети навіть з боку українців й це таких, що за юдин гріш служать чужим і ворожим Українському Народові інтересам. До всіх них буде УВО ставитися й надальше як до сміття Варшави або грязі Москви й на їх крайньо демагогічні й брехливі наклепи, що ними за наказом згори послуговуються, відповідатиме не полемікою та дискусією з ними, але ще більше інтенсивною діяльністю.

„Рівнож не думає УВО служити інтересам других народів. Рівночасно, одначе, УВО є свідома того, що не тільки її завданням, але й обов'язком є шукати собі союзників і вести серед народів світу пропаґанду, щоб підготовити відповідну основу й симпатії в світі для загального зриву Українського Народу.

„УВО не ставить терористичної діяльности як виключного свого завдання. Не є вона рівнож, як це польська займанницька влада старається ввесь час пропагувати, ніякою розвідчою централею. Ні! Ще раз ні! УВО є революційною організацією, якої основним завданням є пропаґувати думку загального революційного зриву Українського Народу з остаточною метою створити власну національну самостійну і з'єдинену Державу. Як організація, що веде свою діяльність на західноукраїнських землях, вважає вона своїм обов'язком проводити вже плянову підготовку цього революційного зриву проти польського займанця. В цій підготовці звертає вона пильну увагу на всі ті можливості, що з ними прийдеться Українському Народові стрінутися як у випадку самостійного зриву, так рівнож на випадок конфлікту Польщі з її сусідами, чи при вибухові щораз більше назріваючого світового конфлікту. УВО старається на всі ці випадки мати не тільки готовий, випрацюваний плян, але щобільше, перевести підготовку цілого кадру людей, що були б здібними зразу охопити повсталі маси, їх зорганізувати й повести національну революцію до переможного кінця й то до такого, що не тільки приніс би українському народові власну державу, але й створив би збройну силу, готову й здібну боронити цю державу перед ворогами.

„УВО, що вважає себе носієм і спадкоємцем заповітів Великої Української Армії, не може й не сміє допустити до того, щоб грядучі події заскочили український нарід непідготованим, як це мало місце в роках 1917-18”.

„Українська Військова Організація, що поставила собі за завдання пропаґувати загально-національний зрив українського народу проти займанців і як організація, що переводить конкретну підготовку цього зриву на західніх українських землях, йде й мусить іти з усіма шарами народу й серед них поширювати свої ідеї. Для неї не можуть бути обоятними настрої мас, бо саме від тих настроїв залежить, як широкі маси будуть ставитися до займанця взагалі, зокрема ж, чи стремління УВО увінчаються в остаточному висліді успіхами, чи ні.

„Українська Військова Організація буде тому впливати на настрої народніх мас та ширити дух активізму й непримиренности супроти займанця. Тому, в своїй пропаґандивній, як теж конкретній підготовчій діяльності до загального зриву, Українська Військова Організація виступає й надалі якнайрішучіше буде виступати проти всього, що цей дух боротьби і видержливости могло б захитати. До таких надзвичайно небезпечних проявів, як для революційних настроїв взагалі, так для підготовки зриву зокрема, зараховує Українська Військова Організація нічим неоправдані надії й орієнтації на чужу допомогу, що вже від довших літ є в нас модними, їх вплив помітний навіть серед нашої заокеанської еміґрації, якої завданням, силою вже тої ролі, яку відогравали заокеанські еміґрації інших поневолених народів, є – стояти непохитно на сторожі найвищих ідеалів нації”.

УВО рішуче відкидала і поборювала пропаґовану колами УНР орієнтацію на Польщу. Щождо відношення до УССР, то спочатку, доки УВО Ще втримувала контакти з урядом ЗУНР, між членами якого були й такі, що в боротьбі проти Польщі хотіли бачити в підбольшевицькій Україні свого союзника, – серед деяких гуртів УВО були помітні пробольшевицькі настрої. Але полк. Є. Коновалець і його найближчі співробітники рішуче протиставилися таким настроям від самого початку існування УВО, і ці настрої ступнево заникали. Після заіснування конфлікту між УВО й диктатором Є, Петрушевичєм постала т. зв. ЗУНРО (Західньо-Українська Народня Революційна Організація), як конкуренційна до УВО організація з радянофільським наставленням. Серед підпільної літератури на Західній Україні деколи траплялися видані ЗУНРО брошурки з ділянки методики революції. Коли ж голова уряду ЗУНР д-р Є. Петрушевич одверто перейшов на радянофільську плятформу, то УВО зайняла виразні протибольшевицькі позиції. В уже цитованій нами брошурі „УВО” читаємо про це наступне:

„Не во ім'я злуки українських земель і не для добра Української Нації ведуть большевики свою каїнову роботу. І тому теж, доки в українському уряді (УССР) сидітимуть не дійсні представники українського народу, а висланники Москви й доки тим самим цей уряд вестиме, замість політики, що відповідала б інтересам всього українського народу, шкідливу й чужу нашому народові політику, так довго всякі орієнтації й надії на цей уряд будуть недоцільними й шкідливими. Всякі орієнтації, чи то на Польщу, чи на большевиків, є безпідставними й для українського народу шкідливими й тому УВО мусить з ними, як такими, боротися”.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка