Петро Мірчук нарис історії організації українських націоналістів



Сторінка19/32
Дата конвертації31.03.2017
Розмір9.87 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   32

------------------------------------------------------------------------

[1] Про поведінку Романа Барановського-”Рибака” в той час пише між іншим його тодішній найближчий співробітник Зиновій Книш: „Рибак ... рішився розкрити передо мною карти. І ось я довідався про речі, від яких волосся дубом могло мені стати на голові. В основному вони зводилися до того, що теперішній Крайовий Комендант Сич, особа нікуди негодяща, нездара, не хоче вступитися з свого місця і пустити туди Юлька (Головінського), що є дані підстави думати, що він діє в порозумінні з польською поліцією, що цими днями буде відбуватися стріча в Данціґу між представниками Начальної і Крайової Команд, куди м. ін. їдуть обидва Барановські, і треба за всяку ціну не допустити, щоб поїхав туди Рудакевич, бо він тримає з Сушком. І тому я мушу звабити його на той час додому при помочі телеграми, вони поїдуть самі і поставлять катеґоричну вимогу усунути Сича й поставити на те місце назад Юлька. Сича треба так чи сяк здемаскувати в той спосіб, щоб пірвати його на вулиці і вивезти за місто, там „взяти його на маґель” (піддати тортурам) і видобути з нього признання. На те призначена хата на відлюдді за містом у напрямі на Жовкву, шофер „свій хлоп” з автом готовий. Пірвати мусимо його, як буде виходити з будинку „Дністра”, куди він заходив майже кожного дня на побачення з д-ром Іваном Рудницьким, тодішнім скарбником у Крайовій Команді. Чи я готовий зайнятися переведенням того діла? На мене Сич не має жадного підозріння і мені це найлегше буде зробити. Хоч у першій хвилині я був просто ошелешений тими ревеляціями, одначе двох думок у мене не могло бути. Якже не повірити Рибакові, якого я знав віддавна, з яким перебув не одно? А ще до того якийсь там Сич, будь він собі і полковник Сушко, важиться стояти на перешкоді Юлькові! Ясно, що я... схоплю Сича і такі йому дам „фацки”, що рідну маму забуде і виспіває все!.. Але коли я незабаром приїхав до Львова, щоб братися за пірвання Сича, застав ситуацію вже іншу. Рибака не було десь довший час, інші учасники цієї „конспірації в конспірації” мовчали, як води в рот набрали. Коли ж за кілька тижнів Рибак знову появився на горизонті, не було вже між нами мови про пірвання Сича, тільки про дальші збирання доказів його вини й нездарности, до чого ми заанґажували кілька початкуючих членів, що мали слідкувати за Сичем, вдень і вночі не спускаючи його з очей”. (З. Книш: „Дух, що тіло рве до бою”, стор. 108).

[2] Про той суд говорив сам Р. Барановський, зізнаючи на процесі. Спершу він подав, що був на тому Суді УВО лише як свідок у справі іншого колишнього члена „Летючої бриґади” УВО, Стефанишина, але потім признався, що він був тоді так само обвинувачений, як і Стефанишин, і подав, що у висліді суду його було осуджено й усунено з УВО. На запитання польського прокурора, за що його осуджено, Р. Барановський відповів: „За те, що я був в опозиції”. При цьому Барановський згадав, що від того часу, себто, від початку 1929 року, він не був членом УВО ані ОУН.

[3] Під час процесу проти нього Барановський виправдував свою службу для польської поліції твердженням, що, мовляв, він мав жаль, бо Організація „не заопікувалася ним після виходу з тюрми”. Одначе ця причина його юдиної роботи дуже мало ймовірна: він же ж знав, що УВО не мала настільки фондів, щоб спеціяльно ним заопікуватися, тим більше, що його батьки були досить заможні. Аджеж під час процесу Барановський признався, що коли він у 1930 році оженився, то батьки давали йому по 200 злотих місячно. Отож хіба ясно, що про жадну фінансову допомогу для „Рибака” коштами УВО не могло бути мови. Ніхто з членів УВО в краю якихось підмог того роду не одержував, „Рибак” про це знав, тому й не міг мати претенсій, що його нібито трактується гірше ніж інших.

В. Мартинець у своїй праці „Від УВО до ОУН” (стор. 72) висловлює припущення, шо Роман Барановський пішов на службу до польської поліції з фінансових мотивів, з намови своєї дружини, з дому Герасимович. Правдою є, що вона знала про юдину роботу Романа, про це переконливо говорить писаний ним з тюрми лист до дружини, що його опісля відчитано на судовій розправі: „Ніколи не дають змоги виправдатися. Що їм сталося і для чого це роблять, я не в силі відгадати...” На запит прокурора, про кого це він писав до дружини, Р. Барановський виразно заявив: „Про польську поліцію”.

На нашу думку, спонукою до юдиної роботи Барановського було кілька причин: вроджена хвороблива вдача інтриґанта, злість на УВО за осудження його й викинення з організаційних лав, початки туберкульози і погоня за легким грошем з намови дружини. Певний слід міг залишати в його душі й той факт, що його мати була полькою.

[4] Треба пригадати, що для польської поліції було неможливо стосувати большевицьку методу жертвувати життя свого комісара для того, щоб коштом цього провокатор-”нурець” міг міцніше ввійти в довір'я підпільної організації. Тому й розрахунок сотн. Головінського був правильний.

[5] Це докладно описує Зиновій Книш у творі „Дух, що тіло рве до бою”, стор. 130-134.

[6] Під час свого процесу Барановський скаржився, що йому тільки обіцяли нагороду, але не виплатили. Одначе прокурор показав суддям поквитування, власноручно підписане Барановським на суму 1.500 злотих, одержаних за видання поліції Зенона Коссака.

[7] „Свобода”, ч. 243, 19 жовтня 1933.

[8] З конспіративних причин не було подано, що це сталося у висліді присуду Суду УВО, який відбувся над Р. Барановським у Празі кілька тижнів раніше.

[9] „Розбудова Нації”, чч. 11-12, листопад-грудень 1933, стор. 297.

[10] „Мета” (львівський українсько-католицький тижневик), 8 жовтня 1933.

[11] Ця замітка має наскрізь демагогічний характер, бо ж авторові статті, добре ознайомленому з дійсністю, мусіло бути відомим, що польська поліція прізвищ своїх конфідентів ніколи добровільно не виявила.

[12] Азеф перейшов до історії революційних рухів як найбільший провокатор усіх часів і народів. Довгі роки він був керівником бойового реферату російської соціял-революційної партії, а одночасно – службовик царської таємної поліції „охрани”. Всі бойові виступи російської підпільної партії соціял-революціонерів Азеф узгіднював з царською поліцією. Викритий, він утік до Німеччини, змінив прізвище й прожив там до смерти.

Маліновскій – представник большевицького підпілля в російській „Думі”, який виправляв усі писання Леніна й відозви большевицької партії. Після революції виявилося, що він був увесь час одночасно – поліційним аґентом.

[13] Повні прізвища ці поліціями мали такі: Юзеф Чеховскі, Казимир Білєвіч, Ян Гірни, Владислав Хімяк, Юзеф Будни (ред.).

[14] Наслідком пострілу в голову В. Нич зазнав часткового паралічу й нервового потрясення. На процесі проти Романа Барановського шеф польської воєвідської поліції Сухенек-Сухецкі назвав Нича у своїх зізнаннях як одного з конфідентів польської поліції. Про це інформувала тодішня українська преса й на підставі того українські політичні в'язні поставилися були з недовір'ям до Нича, при чому один із співв'язнів відверто закинув Ничові провокаторство. Це скріпило нервове потрясення В. Нича. Вислідом того потрясення є опубліковані ним у 1954 році в Нью-Йорку „Звернення” та в 1956 році брошурка „Провокатори УВО-ОУН”, хоч важко ствердити, хто за цими виданнями, як інспіратор, стоїть.

[15] „Америка”, ч. 72, 23 червня 1936.

[16] Приватна українська католицька ґімназія у Львові.

[17] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1933, стор. 195.

[18] Як бачимо, навіть у понятті тієї жменьки поляків, які намагалися підходити об'єктивно до справи українсько-польських взаємин, визвольна боротьба українського народу на ЗУЗ була вислідом ... тільки чужих впливів.

[19] Польська влада польщила українські школи з допомогою „утраквіза-ції”, себто, впроваджуючи навчання частини предметів українською мовою, а частини польською. Спочатку польською мовою вчили лише кілька предметів, опісля половину, а врешті всі, за вийнятком хіба української мови й релігії.

[20] Всі поляки вважали, що це не абияка честь для українців, коли їм дозволяється присвоювати собі (себто, коли їх примушують) польську культуру, не розуміючи, що польська культура виявилася нижчою за українську і якраз тому польські колоністи українізувалися.

[21] Малопольщею („Малопольська Всходня”) поляки називали Галичину.



РОЗДІЛ 6

ВБИВСТВО ПОЛЬСЬКОГО МІНІСТРА ГЕН. Б. ПЄРАЦЬКОГО

15 червня 1934 року надзвичайні видання польських газет подали коротке повідомлення про те, що в обідню пору того дня на вулиці Варшави застрілено польського міністра внутрішніх справ. Услід за цим повідомленням згадані газети надрукували й докладний опис атен-тату.

15 червня 1934 року, о годині 3.40, міністер Пєрацький, після закінчення свого урядування, приїхав автом на обід до льокалю „Товариського Клюбу” при вулиці Фоксаль число 3. Дверник клюбу, побачивши крізь вікно, що міністер висів з авта і ввійшов у сіни, вийшов йому назустріч і відчинив двері до їдальні. Та в ту хвилину він завважив, що ззаду до Пєрацького підбіг якийсь молодий мужчина і вистрілив до нього кілька разів із револьвера. Поцілений кулями, Пєрацький упав до їдальні, обличчям до землі. Переляканий дверник заалярмував присутніх у залі криком „міністра Пєрацького вбито!”, а тоді вибіг на подвір'я й крізь огорожу побачив мужчину, який убив Пєрацького. Мужчина ішов спокійно вулицею, посвистуючи, з пачкою під пахвою. Дверник крикнув: „То він!” – і на цей крик атентатник кинувся тікати, а гурма обслуги „Клюбу” та присутніх у клюбі державних достойників кинулася в погоню за ним.

Коло будинку японського консуляту таємничого втікача пробував затримати сторож того будинку, але атентатник вистрілив до нього і сторож, хоч не поранений, упав зі страху, а антентатник побіг далі, згубивши лише капелюх і пачку, що її тримав під пахвою. На розі вулиці Коперника стояв стійковий поліціянт, але він був заскочений подією і втікач без перешкоди пробіг біля нього. Зате з протилежного боку вулиці побачив утікача і погоню за ним інший поліціянт. Він вистрілив до втікача кілька разів, але не поцілив, а втікач зупинився, відповів пострілами з свого револьвера й поранив поліціянта, у висліді чого той залишив утікача в спокої. Втікача пробував спіймати ще один перехожий, що надійшов із протилежного боку й бачив погоню, але коли атентатник спрямував на нього револьвер, він злякався й дав утікачеві вільну дорогу.

Тим часом у погоню пустився також автом шофер убитого міністра Під охороною авта став наближатися до втікача один поліціянт. Запримітивши це, втікач завернув у бічну вуличку і вбіг до одного з будинків. Погоня оточила дім і поліція почала перешукувати його, розпитуючи за мужчиною в зеленому плащі. Під час того ніхто не звернув уваги на молодого мужчину, який без плаща вийшов із сусідньої брами і хвилинку, разом із юрбою інших глядачів, приглядався розшукам поліції, а тоді спокійно перейшов вулицю й цілком не поспішаючи, звернув у бічну вулицю та зник глядачам з очей. Його завважило двоє з юрби: сторожиха будинку та брат одного з поліціянтів, але цілком спокійна поведінка того мужчини не викликала в них найменшого підозріння проти нього й тому вони не звернули уваги на нього жадному з поліціянтів. Щойно коли поліціянти ввійшли на найвищий поверх будинку і тут у куті коридору знайшли зелений плащ, а далі ствердили, що з будинку можна вийти теж сусідньою брамою, вони додумалися, що той мужчина без шапки і без плаща, що вийшов був із сусідньої брами, – це й був атентатник. Але вже було запізно, бо за ним пропав усякий слід. Дальші розшуки не дали жадного висліду. Ще лише стверджено, що в загубленому атентатником пакуночку була бомба, яка не вибухла.

А міністер Пєрацький, перевезений до шпиталю, помер після двох годин, не відзискавши свідомости.

Поліційне слідство

Польська поліція повела енерґійне слідство, масово арештовуючи всіх підозрілих. Тому, що в кишені плаща, що його під час утечі залишив атентатник, знайдено синьо-жовту стяжечку, виникло підозріння, що атентат виконала ОУН. Одначе поліція зразу повела слідство і проти українців і проти однієї з польських партій, тому, що коротко перед убивством Пєрацького провідник тієї опозиційної до уряду партії, Мостдорф, телефонував і домагався авдієнції в Пєрацького, а отримавши відповідь, що може прийти наступного дня, відповів: „Це буде запізно”. Одначе, в найближчому, після вбивства Пєрацького, числі „Бюлетеня КЕ ОУН” (ч. 4., 1934) появилося офіційне повідомлення ОУН:

„Бойовик УВО виконав дня 15 червня 1934 року у Варшаві замах на одного з катів українського народу. Бойовик УВО вбив міністра внутрішніх справ польського окупаційного уряду на Західноукраїнських Землях, Броніслава Пєрацького”.

Ця офіційна заява ОУН, що вбивство Пєрацького є вчинком її бойовика, впевнила польську поліцію, в тому, що безпідставним є підозрівати в убивстві котрусь із польських опозиційних партій.

Лябораторія ОУН в Кракові

Одначе, найважливішою вказівкою для поліції, де треба шукати організаторів і виконавців атентату, була згублена атентатником бомба, яка не вибухла. 14 червня 1934 року, за один день перед замахом на Пєрацького, польська поліція в Кракові впала на слід кольпортажної станиці ОУН і заарештувала двох українських студентів: Миколу Климишина, студента філософії в краківському університеті, та Ярослава Карпинця, студента хемії в тому ж університеті. Микола Климишин керував працею кольпортажної станиці ОУН, завданням якої було перепачковувати підпільну літературу ОУН з Чехо-Словаччини до Польщі й відсилати її на українські землі. При цьому поліція ствердила, що Климишин утримував з Карпинцем організаційні контакти.

У дальшому поліція арештувала теж Степана Бандеру (14 червня 1934 року, в Академічному Домі у Львові) і Богдана Підгайного, ще приїжджали зі Львова і тут зустрічалися з Климишином. Під час ревізії в помешканні Карпинця виявлено хемічну лябораторію, в якій знайдено між іншим відрізок бляхи, що був частиною тієї, з якої була зроблена бомба, покинена при втечі вбивником Пєрацького. Отже, не було сумніву, що атентат є справді виконаний членами ОУН і що якесь відношення до нього мають заарештовані Карпинець, Климишин, Бандера і Підгайний.

Але всі чотири арештовані, хоч і піддані жорстоким поліційним допитам, ні до чого не призналися й рішуче заперечили, що вони мали щось спільне не тільки з убивством Пєрацького, а навіть з ОУН.

На слідах „Ольшанського”

Поліційне слідство виявило, що в день атентату зник з Варшави якийсь молодий мужчина, який три дні тому приїхав був до столиці Польщі і тут замешкав під прізвищем „Володимир Ольшанський”. Його опис повністю згоджувався з описом атентатника: це був молодий, вище середнього росту, правильної будови тіла, виспортований, із правильними рисами обличчя темний бльондин, з буйною, назад зачесаною чуприною. Цей „Ольшанський” вийшов вранці 15 червня з свого помешкання, залишаючи в ньому валізочку з білизною, і більше не повернувся. Він був одягнений в зелений плащ.

Поліційні розшуки ствердили, що на західніх українських землях живуть два Ольшанські Володимири, один із них навіть підозрілий, як член ОУН, але жодний з них в дотичний час не виїжджав з свого місця замешкання й не мав документів, виданих львівським старостою. Той же Володимир Ольшанський, що у Варшаві зголосив своє прибуття у відповідному уряді, мав особисту виказку, видану львівським старостою. Виходило, що виказка була зфальшована й прізвище „Володимир Ольшанський” вигадав сам атентатник. Одначе, хто це був той таємничий „Ольшанський” і де він дівся після вбивства Пєрацького, поліція не могла виявити.

Арештування „Євгена Скиби” – М. Лебедя

Кілька днів після атентату на Пєрацького поліційний аґент, висланий до Данціґу для стеження, чи не з'явиться там атентатник на міністра, завважив, що до провідного члена ОУН на данціґському терені, Андрія Федини, приїхав з Польщі якийсь молодий українець. У Данціґу він зустрівся із знайомою дівчиною, яка разом із Фединою відпровадила його до корабля. Той молодий українець відплив до Німеччини, а Федина і приятелька того, що відплив, повернулися до Данціґу. Повідомлена аґентом польська влада телеграфічнo попросила німецькі урядові чинники арештувати дотичного пасажира корабля, якщо він тільки прибуде до німецької пристані Свінемінде, і передати його польській поліції.

Німецьке ґестапо задовольнило бажання польського уряду. Підозрілого пасажира, що виказався пашпортом на прізвище „Євген Скиба, українець”, заарештовано, й хоч він заявив німецькому консулеві, що є політичним утікачем, якого з політичних мотивів переслідує польська поліція, – його закуто і негайно відставлено літаком до Польщі й передано польській поліції. В ході дальшого слідства швидко арештовано й приятельку „Скиби” та стверджено, що обоє вони кілька тижнів до вбивства Пєрацького жили у Варшаві: він під прізвищем „Сваричевскі”, а вона „Квєціньска”. В день атентату вони раптом виїхали з Варшави.

Одначе арештовані „Скиба” і його знайома відмовилися від зізнань і лише тоді, коли розшуки на підставі їхніх фотографій виявили, що „Скиба”-”Сваричевскі” – це Микола Лебедь, а „Квєціньска”, його наречена, є Дарія Гнатківська, – тоді вони призналися до своєї тотожности, але рішуче заперечили якийнебудь свій зв'язок з атентатником чи з ОУН. Лебедь вияснював, що він, вже давніше ховаючись перед поліцією, утік за кордон, а тепер приїхав був до Польщі, щоб побачитися з своєю нареченою і знову повертався за кордон. Виїхав він з Варшави саме в день убивства Пєрацького тому, що сподівався масових арештувань у зв'язку з замахом, про який він довідався з газет.

На цих шістьох арештованих зосередилося слідство польської поліції, але вона не могла від них нічого довідатися, ні виявити організаторів і виконавця вбивства.

У серпні і вересні 1934 року польська поліція провела у Львові, в зв'язку з убивствами конфідента Якова Бачинського і дир. Бабія, великі арештування. Під час слідства над тими двома вбивствами вона довідалася, що Пєрацького застрілено тим самим револьвером, що й Бачинського, та що співучасниками обидвох убивств у Львові були арештований 10 липня 1934 року Іван Малюца й арештовані у вересні того ж року Роман Мигаль і Євген Качмарський.

„Архів Сеника”

Нові арештування й нові в'язні теж не дали для польської поліції розв'язки справи вбивства Пєрацького. Лише пізніше – десь, мабуть, восени 1934 року, вона одержала важливі інформації. Під час судових розправ за вбивство Пєрацького, в грудні 1935 і січні 1936 р. стало загально відомим, що поляки одержали ті інформації з документів так званого „Архіву Сеника”, себто, із звітів, протоколів та інших записок Проводу Українських Націоналістів, які зберігалися в Празі під опікою Омеляна Сеника і Ярослава Барановського й невідомо, яким чином вони попали до рук польської поліції. Між кругло 2 тисячами штук тих документів, частково в ориґіналах, частково у фотокопіях, польська поліція знайшла також опис підготовки та виконання атентату на Пєрацького, як і вияснення багатьох справ.

Очевидно, поліція не зразу виявила, що вона має той таємний архів, бо хотіла насамперед видобути від ув'язнених їхні признання. Тому вона використала архівні вістки насамперед для свого слідства.

На підставі інформацій з архівних документів польська поліція підфальшувала зізнання окремих арештованих і підсунула їх кожному з них, намагаючись переконати їх, що інші вже до всього призналися, а тому недоцільним є заперечувати далі свою вину. Заперечення може тільки продовжити важке слідство й загострити пізніший вимір кари для тих, хто добровільно не признається.

Підступ поліції якоюсь мірою вдався, бо ніхто з ув'язнених нічого не знав про те, що архів ПУН-у є в руках ворога. Тому кожний з українських в'язнів у справі Пєрацького вияснював собі польський підступ, як „всипу” організаційних таємниць арештованими. За зіставленням дат зізнань виглядає, що першим дався зловитися на вудочку польській поліції Роман Мигаль, що в нього на той час жахливу ролю відіграв ще окремий психологічний комплекс жалю до Організації та до деяких членів КЕ ОУН.

Як ґімназійний учень, Роман Мигаль належав до УВО, згодом до ОУН і в другій половині 1932 року (в КЕ Богдана Кордюка) був заступником Ст. Бандери в референтурі пропаґанди, займаючись кольпортажем підпільних видань ОУН. У 1933 році Ст. Бандера, як Крайовий провідник, перекинув Мигаля до бойової референтури, де його безпосереднім зверхником став Богдан Підгайний-”Бик”. Одначе, співпраця між Мигалем і Підгайним не дуже складалася і між ними часто приходило до непорозумінь. Мигаль був дуже вразливої вдачі, до того ж жив у невідрадних матеріяльних умовах.

У 1933 році йому доручено зорганізувати атентати на Бачинського й Бабія. Він виконав завдання, але після того висловив свої сумніви, чи ті акції були доцільні. При замаху на Бабія не все пішло точно за укладеним плином і бойовик Цар мусів згинути від власного пострілу. Коли ж до того не складалося з виконанням атентатів на тюремного сторожа Кособудзького, що їх організував теж Мигаль, то з боку Організації виникло підозріння проти нього. Про ті підозріння повідомила Мигаля його найближча співпрацівниця Марійка Кос і порадила не йти на організаційну зустріч, на яку його викликали організаційні чинники.

Одначе, швидко виявилася безпідставність підозрінь щодо Мигаля і йому привернено повне довір'я. Але з того залишився в його душі глибокий жаль, бо Мигаль був переконаний, що причиною всього того був його зверхник Богдан Підгайний.

Тому, коли під час слідства поліція показала Мигалеві зізнання нібито Підгайного, в яких було виявлено багато організаційних справ, що стосувалися до праці в ОУН Підгайного і Мигаля, а також інших членів, Мигаль повірив, що ті зізнання справді склав Підгайний. Він вирішив не відмовлятися від зізнань і потвердити все. Про причину цього свого поступування Мигаль сказав під час судового процесу у Варшаві: „Я не вмів так говорити, як Підгайний: „те зробив Мигаль”, а потім пан Підгайний не мав відваги того підписати. І сьогодні я кажу, що не маю жалю до інж. Підгайного, однак, коли ми в Організації вміли вимагати „від малих людей, від ремісників та інших, дисципліни, коли ми говорили їм: „ідіть і стріляйте, а потім самі зажийте стрихніни чи іншої отрути, або застрільтеся”, – то потім, коли нам самим довелося витримати пробу, люди з закордонною освітою вміли „сипати”, одначе так, щоб не підписуватись під зізнанням. З хвилиною, коли я переконався про їхню тактику і мав на те докази, я вважав за доцільне сказати на розправі все”.1

Подібно спіймалися на поліційний підступ: Іван Малюца, організаційний референт Крайової Екзекутиви ОУН, інж. Богдан Підгайний, бойовий референт, і врешті Ярослав Макарушка, референт розвідки. У протоколі переслухань Підгайного з 23 листопада 1934 року так і написано причину, чому він признався до вини і „всипав” інших: „Якщо судові вже все відоме, то він готовий тепер зізнавати про все щиру правду”.2 А Ярослав Макарушка оповів на розправі, як то йому в січні 1935 року підсунено „ґрипс” Бандери, щоб він признався до членства в ОУН і щоб виявив інших членів КЕ, але при тому склав усю вину на Бандеру, як Крайового провідника, і Малюцу, як організаційного референта. Усіх інших членів КЕ ОУН Ст. Бандера „дораджував” відтяжувати і виправдувати як керівників тільки ідеологічної праці.3

Макарушка повірив, що „ґрипс”, себто таємну записку, справді написав ув'язнений Бандера, бо в записці мовилося про організаційні таємниці. Тому він, згідно з дорученням поліційного провокативного „ґрипсу”, признався й подав інформації щодо інших членів КЕ ОУН.

Признався і потвердив зізнання інших також Є. Качмарський, член боївки та співвиконавець замахів на Бачинського й Бабія. Для вияснення треба додати, що підсудні перебували під час слідства кожний окремо в окремій камері, закуті в кайдани, а тому не могли інформувати один одного.

Інші підсудні не далися спійматися на поліційну провокацію, хоч і їх заскочив факт, що поліція надто багато знає організаційних таємниць. Переслухуваний кілька разів Степан Бандера заявив, що за своїми переконаннями він є українським націоналістом, але членом ОУН не був і не є, а тому нічогісінько не знає ані про справу Пєрацького, ні про інші справи ОУН.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   32


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка