Петро Мірчук нарис історії організації українських націоналістів



Сторінка17/32
Дата конвертації31.03.2017
Розмір9.87 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   32
------------------------------------------------------------------------

[1] Цей спомин був опісля виданий кількома накладами окремим виданням, а в 1950 р. передрукований в „Українському Самостійнику”, Мюнхен, ч. 45 з 5 листопада 1950.

[2] Сл. пам. Юрко Березинський – студент Львівської політехніки, рідний брат дружини сл. пам. Романа Шухевича-Чупринки, син о. Березинського, пароха села Оглядів, пов. Радехів.

[3] „Дзвін” – це псевдо самого Романа Шухевича.

[4] Шухевич згадує тут про свій атентат на шкільного куратора Собінського що його він виконав, як 19-річний юнак, 19 жовтня 1926 року.

[5] „Алібі” – з латинської мови, дослівно: деінде. Важливим завданням революціонера є влаштувати собі ситуацію так, щоб під час слідства можна було свідками довести, що він у той час, коли виконувано якийсь революційний акт, був цілком деінде.

[6] „Пумпи” – модні тоді спортові штани до колін з широкою матнею, „куртка” – короткий спортовий плащ.

[7] Серед деяких членів ОУН було переконання, що, діставши в свої руки „Архів Сеника”, польська поліція мусіла довідатися з нього й про те, хто саме був виконавцем атентату на комісара Чеховського. Теперішні студії документів приводять мене до висновку, що в записках „архіву Сеника” не було виразного ствердження, що це якраз Березинський виконав атентат на Чеховського. Польська поліція могла тільки догадуватися про це на підставі інформацій Романа Барановського.

[8] Цю Конференцію досить докладно висвітлено в „Акті оскарження” Варшавського процесу на підставі протоколів з „Архіву Сеника”.

[9] Цитуємо за „Актом обвинувачення” Варшавського процесу (стор. 50), в якому приведено дані на підставі протоколу Конференції з „Архіву Сеника”.

[10] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1932, стор. 196, „Від Проводу ОУН”.

[11] Містечко Городок біля Львова офіційно звалося в часах польської окупації „Городок Ягайлонський” („Ґрудек Яґелльонскі”).

[12] Латинське прислів'я: „прізвище – символ”. Тобто, Мотика – мотика, сліпе знаряддя в чиїхось руках, що закопує.

[13] База – конспіративна назва для українських земель.

[14] Цитати в цій справі, як і цілу справу, подаємо за Актом обвинувачення у варшавському процесі, спертим на протоколи і документи ОУН з „Архіву Сeника”.

[15] „Карпат” – псевдо Ріка Ярого, отже, „до Карпата”, себто на терен Німеччини, бо Ярий був представником ПУН-у на Німеччину.



РОЗДІЛ 4

КОНФЕРЕНЦІЯ ОУН В БЕРЛІНІ В ЧЕРВНІ 1933

У днях 3-6 червня 1933 року в Берліні відбулася чергова Конференція Проводу ОУН з представниками Крайової Екзекутиви ОУН, названа „Берлінською Конференцією”, на якій подано до відома й виконання, остаточне вирішення Організаційного суду та ПУН-у в справі „Нового”, як теж постанову ПУН про призначення на пост нового Крайового провідника ОУН на ЗУЗ Степана Бандеру.

Учасниками берлінської конференції м. ін. були: від ПУН – полк. Є. Коновалець, інж. Сціборський, Сеник, Сушко, Капустянський, Андрієвський, ген. Курманович (який став тоді якраз заприсяженим членом ОУН), д-р Демчук, І. Ґабрусевич і М. Селешко, а від Крайової Екзекутиви – Богдан Кордюк, Степан Бандера, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Малюца, М. Турчманович. Крім того, у Конференції взяли участь: представник ОУН на Литву І. Ревюк-Бартович і представник ОУН на Данціґ інж. А. Федина; частково були присутніми теж співпрацівники Проводу – інж. Є. Врецьона, сотн. Чучман і Ол. Сокіл.

Конференція розглянула звідомлення з дій ОУН на західноукраїнських Землях за час від червня 1932 до січня 1933, подане Б. Кордюком-”Новим”, та за час від січня 1933 до червня 1933, подане Ст. Бандерою-”Лисом”, проєкти дальшої праці ОУН на ЗУЗ, подані Бандерою, і прийняла відповідні вирішення в цій справі.

БАНДЕРА ПРОВІДНИКОМ КЕ ОУН

Степан бандера переймає Провід ОУН на ЗУЗ

Перейнявши керівництво ОУН на ЗУЗ, як виконуючий обов'язки Крайового провідника, Степан Бандера-”Лис”-”Баба” провів невеликі зміни І доповнення в особовому складі Крайової Екзекутиви. Організаційним референтом, на місце арештованого Зенона Коссака, якого чекало кількарічне ув'язнення, став Іван Малюца-”Чорний”-”Крук”, котрий досі був заступником Коссака; бойову референтуру зміцнено ще одним референтом, що ним став інж. Богдан Підгайний-”Бик”, колишній член УВО, який при кінці 1932 року приїхав із Данціґу, закінчивши там студії в політехніці; референтуру ідеологічно-політичну розділено: політичним референтом КЕ залишився Володимир Янів, а його заступником став, після виходу з тюрми в 1933 р., Богдан Кравців, керівництво ідеологічної референтури самостійно перебрав Ярослав Стецько-”Карбович”; окремій пропаґандивній референтурі залишилися тільки справи кольпортажу підпільної літератури, видаваної в Краю і за кордоном; керівником цієї референтури став Ярослав Спольський-”Бір”, а його помічниками – Осип Николишин-”Голота” та Адріян Горницький; референтами розвідки залишилися Ярослав Макарушка й Олександер Пашкевич, поділивши територіяльно свою працю так, що Макарушка мав керувати працею референтури у Львові, а Пашкевич – поза Львовом, „на провінції”. Залишилися, як раніше: Дмитро Грицай – військовий референт, о. Ярослав Чемеринський – фінансовий і Анна Чемеринська – зв'язкова із закордоном.

Бойова Референтура

Як Крайовий провідник, Степан Бандера присвятив організаційній розбудові та діяльності бойової референтури особливу увагу, особисто цікавлячись навіть підготовкою кожної окремої бойової акції. В складі Крайової Екзекутиви, як уже згадано, зміцнено цю референтуру ще одним референтом, при чому головний референт, Роман Шухевич-”Дзвін”, був законспірований навіть перед членами ОУН. Зустрічі з членами відбував другий бойовий референт – Б. Підгайний-”Бик”, який, звичайно, сам репрезентував бойову референтуру й на засіданнях Крайової Екзекутиви ОУН.

Усім обласним Екзекутивам було доручено зорганізувати окремі бойові п'ятки, зглядно трійки. Керівниками головних боївок на терені Львова стали: Степан Долинський-”Комар” і Роман Мигаль.1 Для диспозиції обидвох тих боївок стояла окремо зорганізована бойово-розвідувальна дівоча п'ятка під проводом Марійки Кос. Провідником бойової п'ятки Мигаля був Євген Качмарський-”Ґеник” (вийшов з тюрми 4 липня 1933 р., відсидівши 5-річний засуд за участь у нападі на пошту у Львові 1928 р.), а членами були Гриць Мацейко-”Ґонта”, Мирон Ко-ролишин-”Старий”, „Залізняк” та Іван Ярош. Членами згаданого дівочого відділу були: Віра Свєнціцька, Катря Зарицька, Дарія Гнатківська і Галя Недзвєцька.

У самому характері бойової дії ОУН також наступила деяка зміна: „екси”, себто, напади на поштові уряди й амбулянси для здобуття потрібних для організаційної дії грошей, тепер припинено, а замість цього бойову дію скеровано насамперед на індивідуальний терор проти представників польської окупаційної влади та її вислужників і проти розсадників совєтофільства на ЗУЗ. Про цю ділянку бойової діяльности революційної організації писав „Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ”:

„Акти терору супроти найвизначніших представників окупаційної влади – це приклад акцій, в яких їхній безпосередній ефект та політично-пропаґандивний капітал, як їх наслідок, ми ставимо нарівні... Консеквентним тероризуванням ворога і спрямовуванням уваги мас на безпосередню боротьбу створюється стан, який зближає хвилину остаточного зриву. А разом із цим, ряд таких акцій постійно послаблює ворога морально й фізично, і підриває його авторитет”.

А журнал „Юнак” додавав:

„Ці революційні акти вдаряють по всяких угодовецьких затіях, викликають у душах мас ворожість і ненависть до окупанта та копають непрохідну прірву між ним і нами”.

Але бойова діяльність не була єдиною, ані навіть не найважливішою ділянкою дії ОУН. Про це з особливим притиском пригадав Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, у своєму „останньому слові” перед польським судом у липні 1936 року:

„Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт український терористів і штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя”.

Пропаґанда націоналістичних ідей

У ділянці пропаганди націоналістичних ідей серед українських мас на ЗУЗ період керівництва ОУН Степаном Бандерою був періодом найширше розгорненого і найправильніше діючого кольпортажу всіх підпільних українських націоналістичних видань і найширшого охоплення впливами ОУН українських студентських та інших молодечих організацій.

Для безперебійного допливу видань з-за кордону – „Розбудови Нації”, „Сурми”, „Українського Націоналіста” і різних книжкових публікацій ОУН, – зорганізовано два окремі прикордонні осередки перепачковування цієї літератури: у Кракові під керівництвом Миколи Климишина-”Непоборного” і на Гуцульщині під керівництвом Євгена Онищука, а після його ув'язнення і засудження, – Адріяна Горницького.

Третім центром була Бойківщина в околицях Сколього, але ним тепер рідше транспортовано літературу, бо на цей відтинок кордону була звернена головна увага польської поліції.

У Краю досить реґулярно виходили „Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ”, „Юнак” для провідних кадрів Юнацтва ОУН та „Юнацтво” для загалу юнацтва.

Уся ця націоналістична підпільна література була масово кольпортована не тільки серед членства, а й серед загалу українського громадянства по всіх західньоукраїнських землях. Кому члени ОУН більше довіряли, тим члени місцевої організаційної мережі передавали таку літературу й при тому збирали пожертви на пресовий фонд видань і на бойову акцію ОУН, – іншим громадянам непомітно підкидувано організаційні видання до їхніх помешкань.

Політична референтура під керівництвом Володимира Янева зайнялася ширенням націоналістичної ідеології з допомогою леґальних газет, що ними в той час були „Наш Клич” (почав друкуватися 19 березня 1933 р.), тижневик, та „Студентський Шлях”, а теж через залучення окремих членів ОУН до праці в різних леґальних молодечих і культурно-освітніх товариствах.

Культ могил українських героїв

Культ могил українських героїв, як засіб патріотичного виховання українських мас, ОУН ввела уже раніше, але тепер надано йому нову форму. До того часу пам'ять поляглих героїв вшановувано, звичайно, на могилах Українських Січових Стрільців і УГА, насамперед на таких історичних побойовищах, як гора Маківка чи гора Лисоня і по місцевих вояцьких цвинтарях, отже – в обмежених розмірах. Тепер уведено ще й культ символічних могил українських героїв: у кожному майже селі висипувано символічну могилу на пошану героям, біля якої в день першого листопада чи на Зелені Свята правлено панахиди, виголошувано патріотичні промови й співано патріотичні пісні, відзначаючи світлу пам'ять усіх поляглих за волю України борців. Завдяки цьому, культ героїв поширився на всі українські західні землі.

Таке вшановування пам'яті тих, котрі впали в боротьбі за волю рідної країни, патріотичні промови й пісні біля могил плекали патріотичні почування серед загалу українського населення. Висипування символічних могил, всупереч забороні польської влади та дуже часті зудари при тому з польською поліцією, яка намагалася розкопувати могили2 й перешкоджати в посвяченні їх, або бодай усувати з них тризуби й тернові вінки, – заправляли маси в активному спротиві ворожій владі.

Особливого розголосу набула справа могили, висипаної на честь Біласа й Данилишина на тому місці, де їх спіймано. Польська поліція розкопала могилу, але молодь села Вериня та околиць висипала нову. При тому в могилу закопано бомбу й коли поліція вдруге почала розкопувати могилу, бомба вибухла й поранила тих, котрі розкопували. З того часу поліція не поспішала з розкопуванням могил для українських героїв.

Військовий вишкіл

У той час, коли Степан Бандера очолив ОУН на західньоукраїнських землях, посилилася теж і праця військової референтури. Записки „Архіву Сеника”, цитовані на Варшавському процесі3, подають, що в днях 10-15 серпня 1933 року відбувся в Данціґу спеціяльний однотижневий курс для інструкторів військового вишколу членства ОУН на ЗУЗ. У цьому курсі взяло участь 13 заавансованих військовиків, членів ОУН. Безпосередньо після того в Берліні відбувся військовий курс для радіотелеграфістів, учасниками якого були теж члени ОУН із західньоукраїнських земель. Повернувшися з тих курсів на рідні землі, військовики ОУН зорганізували в різних місцевостях вишколи військових інструкторів, у тому десять вишколів з участю по 9 слухачів у кожному в самому Львові. Завданням тих інструкторів було вести систематичний військовий вишкіл, за можливістю, для всього членства ОУН у краю.

У 1934 році, коли розвиток політичної ситуації в Польщі вказував на можливість нової „пацифікації” на західньоукраїнських землях, Крайова Екзекутива ОУН розглянула на своєму засіданні4 можливість і потребу організувати „зелені кадри”: на випадок посиленого польського терору проти українців, усі дещо розконспіровані члени ОУН повинні перейти в підпілля і створити повстанські загони, щоб таким способом зберегти себе перед польськими тортурами та одночасно повести організовану повстанську боротьбу проти польського окупанта, концентруючи через те всю увагу польської влади на повстанські загони ОУН. Арештування, що прийшли в половині 1934 року після вбивства міністра Пєрацкого, не дали змоги ці пляни реалізувати.

ОУН НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ І „ОРГАНІЧНИЙ” СЕКТОР

Неприхильна до ОУН тодішня українська преса різних політичних партій у своїх виступах проти націоналістів завжди протиставляла їхній діяльності т. зв. „органічну” працю, себто, працю в леґальних українських організаціях, товариствах та установах, і дорікала, що, мовляв, ОУН відтягає українську молодь від позитивної участи в тому „органічному” секторі. А тим часом якраз члени ОУН були рушійною силою в праці всіх майже леґальних українських культурно-освітніх, виховних і спортових організацій, хоч репрезентативні керівні посади в тих організаціях вони залишали, звичайно, не-членам ОУН, щоб не наражати цих організацій на переслідування з боку польської поліції та влади.

Для підсилення нашого твердження ми наведемо звіт із діяльности 30-х клітин Українського Студентського Товариства на західньоукраїнських землях за 1932-33 шкільний рік саме в тому „органічному” секторі.5 В тих 30-х клітинах було зорганізовано 697 студентів; із них тільки приблизно половина була членами ОУН, але саме вони на 90°/о були виконавцями охопленої звітом праці в рамцях діяльности „Студентських Громад”, „Просвіти”, „Рідної Школи”, „Відродження”, „Соколів” і „Лугів” на старих статутах.6

За звітний час ці українські студенти виголосили доповідей – 921, улаштували спільних сходин із доповідями – 223, підготовили театральних вистав 206, відбули організаційних поїздок у терен – 484, підготовили святкових концертів-академій – 145, влаштували фестинів – 57, вечерниць, забав – 51, виголосили святкових промов – 76, провели люстрацій – 116, загальних зборів – 62, анкет – 14, фізичних вишколів – 13, керували діяльністю товариств – 27, вели гуртки для неграмотних – 79, заснували нові читальні „Просвіти” – 4, кружки „Рідної Школи” – 2, гнізд „Сокола” і „Лугу” – 6, спортових гуртків – 2, відділів „Відродження” – 6, інших товариств – 2, театральних гуртків – 5, хорових і музичних гуртків – 14, самоосвітніх гуртків – 22, ощадностевих – 8, спортових товариств – 10, інших гуртків – 2, культ.-освітніх курсів – 11, збірних лекцій „Рідної Школи” – 2, вели гуртки – 79, головами товариств були – 6, членами управ – 41, працювали при будові „Народніх Домів” – 99 днів.

І все це зроблено в той час, коли ті студенти вчилися, заробляли на свої студії і – дуже часто – були арештовані за революційну діяльність, що її вони вели як члени ОУН.

На окрему згадку при цьому заслуговує праця членів ОУН – Миколи Дужого, що був довгорічним секретарем Головної Управи матірного товариства „Просвіта” у Львові та душею всієї просвітянської роботи на західньоукраїнських землях, і Ярослава Старуха, ініціятора й організатора освітніх курсів молоді при читальнях „Просвіти” у Львівщині, що швидко поширилися по всьому краю і стали однією з найважливіших ділянок праці читалень „Просвіти”.

Крайова Екзекутива ОУН особливу увагу присвятила була теж спортово-виховним організаціям на західньоукраїнських землях. Тією ділянкою праці ОУН, у рамках леґальних спортових організацій, товариств і секцій, керував Ярослав Рак-”Мортик”, при співпраці інших членів ОУН, як Володимир Повзанюк, Володимир Левицький-”Ґерманік” та ін. З іні-ціятиви й силами ОУН в червні 1934 року почав виходити чи не перший український спортово-виховний тижневик „Готові”, що проіснував до вересня 1935 року, коли його закрила польська влада. Редактором перших 6 чисел цього тижневика був інж. Є. Врецьона, а після його ув'язнення, аж до закриття тижневика, популярна серед кіл ОУН Софія Мойсейович-”Мошко”, пізніша дружина Володимира Янева.

Щільна співпраця між; ОУН і „Пластом” проявлялася теж і в тому, що майже всі провідні члени ОУН були пластунами й скрізь по пластових куренях займали керівні пости. Тому, хоч формально жадного зв'язку між УВО-ОУН і „Пластом” ніколи не було, проте фактично саме членству УВО-ОУН „Пласт” завдячував свій буйний розвиток у двадцяті роки. Але коли польська влада розв'язала „Пласт”, то ОУН неприхильно поставилася до пляну продовжувати діяльність „Пласту” нелеґально. ОУН стала на становищі, що для загально-національної виховної праці молоді треба знаходити нові леґальні організаційні форми, а в підпіллі нелеґально повинна вести свою діяльність єдина ОУН. Коли ж гурт колишніх пластунів, об'єднавшись біля журналу „Вогні” (звідси й назва „вогнівці”), таки пробував продовжувати працю „Пласту” нелеґально, сепаруючи при тому „вогнівців” від усякої націоналістично-революційної діяльности, то відносини між ОУН і „вогнівцями” стали холодними, якщо не ворожими.

СПРАВА ІМПРЕЗИ „УКРАЇНСЬКА МОЛОДЬ ХРИСТОВІ”

Голосним відгомоном серед українського громадянства відбився був свого часу конфлікт ОУН з українсько-католицькими колами, які в рамцях „Католицької Акції” зорганізували були 7 травня 1933 року маніфестаційну імпрезу „Українська Молодь Христові”. КЕ ОУН неприхильно поставилася до тієї імпрези й доручила своїм членам та симпатикам не брати в ній участи. З того приводу проти ОУН піднялася була в неприхильній до націоналізму українській пресі кампанія із закидами, що, мовляв, українські націоналісти почали боротьбу проти католицької Церкви.

А тим часом справа була в чому іншому й нічогісінько з ставленням ОУН до католицької Церкви чи релігії взагалі не мала. Вся справа полягала в політичному аспекті імпрези: організатори свята погоджувалися на те, щоб у почесній президії, перед якою мали дефілювати тисячі української молоді, сиділи також офіційні представники польської окупаційної влади та польського єпископату, проти чого запротестувала ОУН. Крайова Екзекутива ОУН висунула вимогу, щоб організатори імпрези в дипломатично чемній, але цілком рішучій формі відкинули пропозицію про присутність польських представників у почесній президії. При цьому КЕ ОУН обіцяла, що коли ця вимога буде сповнена, то мережа ОУН активно ввімкнеться в підготовку величного здвигу. Коли ж організатори імпрези відкинули вимогу КЕ ОУН і далі погоджувалися на офіційну присутність польських представників, ОУН висловилася проти імпрези.

Тільки політичні, а не будь-які релігійні, моменти були також причиною неприхильного тоді ставлення ОУН до станиславівського єпископа Григорія Хомишина: ОУН поборювала політичне становище цього єпископа, що його він з'ясував дуже виразно у своєму „Пастирському Листі” з 1932 року дослівно такими словами:

„Не Рада Амбасадорів, а Боже Провидіння поставило нас, частину українського народу, під власть польської держави і цьому зарядженню мусимо підчинитися... Хотяй би нас держава (польська) гнобила і переслідувала, то таки маємо завсіди і всюди зазначувати нашу льояльність”.7

Очевидно, таку пропаґанду принизливого угодовства серед українського громадянства ОУН повинна була рішуче й відверто поборювати, незалежно від того, хто її ширив.

ШКІЛЬНА АКЦІЯ В 1933 РОЦІ

Боротьбу за українське шкільництво і проти польщення українських шкіл на ЗУЗ8 ведено ввесь час. Але як окрему ударну масову акцію, її зорганізовано й проведено в 1933 році. Концепцію такої акції обговорено і ухвалено на Берлінській Конференції ПУН-у з представниками КЕ в червні 1933 року, після чого конкретний плян дії укладено на засіданні Крайової Екзекутиви в половині червня того ж року і на окремій, спеціяльно для тієї мети скликаній, конференції повітових провідників Організації в липні 1933 р. На цій конференції, яка була поділена на кілька груп, подано докладні інструкції щодо проведення акції, метою якої було: а) не допустити, щоб окупант уже від народньої школи міг затруювати українські душі угодовством, примирливістю з станом панування поляків на ЗУЗ, б) звернути увагу українським дітям на стан поневолення, та в) впоювати в їхні душі любов до рідної мови й культури та ворожість до тих, хто їх нищить.

Реалізацію акції запляновано так: з початком шкільного року скрізь повинні бути розкидані в той самий час летючки ОУН з роз'ясненням справи, а шкільна молодь, навчена старшими членами ОУН, мала б відмовитися говорити польською мовою; понищити в школі польські державні емблеми й вимагати від учителів, щоб їх учили українською мовою й про Україну та щоб до українських шкіл повернулися українські вчителі, що їх масово перенесено на польські землі, а щоб польські вчителі забиралися до Польщі.

Шкільна акція була проведена надсподівано вдало й сколихнула всім українським громадянством, одночасно викликаючи голосний відгомін серед чужинців. У записках „Архіву Сеника”, цитованих на Варшавському процесі, подано, що в той час розкольпортовано 92 тисячі летючок (таємно надрукованих в друкарні „Час”-у у Львові) і 6 тисяч брошур, присвячених цій справі. Крім того, розліплювано й роздавано в кожній місцевості додаткові летючки, друковані на цикльостилі в кожній окрузі. Пам'ятного вересня 1933 року майже в кожному українському селі вночі повикидано з шкільних заль польські державні герби й портрети польських державних достойників. Вранці, коли до кляси прийшов учитель, один із малих школярів виголошував завчену промову, підтримувану одностайним криком усіх присутніх дітей з вимогою, щоб на українських землях українських дітей учив український учитель, українською мовою й про Україну. Заалярмовувана польськими вчителями польська поліція пробувала арештовувати шкільних дітей, але на їх захист часто ставали матері, б'ючи поліціянтів мітлами чи коцюбами, а це ще більш осмішувало представників польської влади. Для тисячів українських шкільних дітей такі події були пам'ятні на все їхнє дальше життя і творили першу лекцію активного спротиву окупантській ворожій владі.

Для документації наводимо уривки з поширюваних тоді летючок ОУН:

„Ви, молоді українці, виборюйте для себе рідну, справжню українську школу, в якій Вас учитиме щирий, кохаючий свою землю і нарід, учитель-українець. Школу, в якій учитимуть Вас любити свою рідну землю Україну, свій Український Нарід і шанувати своє славне минуле. Боріться за школу, з якої Ви вийдете справжніми синами свого народу й землі, борцями за кращу долю й волю. Не чекайте, щоб Вам хтось виборов власну українську школу, але самі ставайте до боротьби! Дружньо! Як один! Спільною лавою!

„Щоб Ваша боротьба була успішна, робіть ось що: В школі жадайте, щоб Вас учив учитель щирий українець, що любить Україну, а не поляк-зайда або хрунь. Жадайте науки українською мовою, а не мовою нашого ворога й грабіжника поляка. Коли поляк-учитель схоче, щоб Ви молилися по-польськи, Ви вперто моліться по-українськи, всі, як один! Коли поляк-учитель скаже, щоб Ви співали польських пісень, Ви вперто співайте тільки українських!

Жадайте, щоб учитель оповідав Вам про Україну, а не про Польщу! Нищте по шкільних бібліотеках усі книжки, в яких вихваляється Польщу! Нищте в школі портрети польських королів і панів! Зробіть собі українські синьо-жовті прапорці та'маршуйте через село, співайте українських пісень і кричіть: Ми хочемо української школи! Ми хочемо вчитися про Україну! Хай живе справжня українська школа! Геть з учителями-ляхами! Хочемо вчителів-українців! Геть з польськими школами!

„Не дайтеся, щоб із Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх покірних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України! Перед Вами велика, свята боротьба!”

Про те, чи була причина для таких алярмів до боротьби проти польщення українських дітей, може свідчити хоча б ця коротка нотатка з української газети:

„Ляхи силують українських дітей молитися мовою окупанта. Пишуть із Золочева: В золочівському повіті з новим шкільним роком почались нові практики з нашими молитвами, не зважаючи на виразне рішення Кураторії в цій справі, а саме: вчителі, заслонюючись розпорядженням повітової шкільної ради, наказують українським шкільним дітям молитися по-польськи й навіть кажуть їм переписувати собі польські молитви по кільканадцять разів, щоб їх наші діти скорше вивчили”9. Таку практику, щоб, з одного боку, для зовнішньої пропаґанди видавати розпорядження про право українських дітей молитися в школі своєю рідною мовою, а одночасно іншими розпорядженнями адміністраційної влади та внутрішніми політичними інструкціями для учителів:

— послідовно привчати всю українську шкільну дітвору навіть молитися по-польськи, – було застосовано поляками не тільки в одному золочівському повіті, а й пробувано робити це скрізь, на всіх українських землях, окупованих Польщею. І тому заклик ОУН, щоб активним спротивом не дозволити полякам повертати українських дітей у яничарів, не був аж ніяк „бомбастичною” фразою, але серйозною пересторогою перед грізною, наявною небезпекою.

Як виглядав хід шкільної акції, подамо за газетою „Український Націоналіст” опис двох із безлічі подібних випадків:

У селі Жидичин, пов. Луцьк, діти активно виступили проти польської школи. Вони зажадали української мови, української історії, українських пісень. Відмовлялися говорити по-польськи, рвали польські книжки, усунули „орли” (польські державні герби) й портрети польських державних достойників. До школи прийшла поліція, робила слідство, страшила тюрмою. Все таки діти не піддалися. Наслідком їхньої рішучої постави, з того часу науку ведуть виключно українською мовою.

В селі Синєвідсько Вижне, пов. Стрий, діти понищили в школі польські державні герби та портрети й зійшлися з синьо-жовтими прапорцями перед школу. Тут один із школярів, дванадцятирічний хлопчина, сказав до учнів, учителів і батьків, що зібралися біля школи, промову про причини й мету того шкільного страйку. Своє слово він закінчив так: „Ми хочемо вчитися по-українськи, про Україну, ми хочемо молитися в школі по-українськи. Чи ви, наші батьки, з нами в цій боротьбі, чи проти нас?”

Закликана поліція пробувала арештувати найактивніших школярів, але в обороні дітей виступили матері й побили поліціянтів. На допомогу місцевій поліції прибув відділ поліції з Стрия, який арештував певну кількість школярів і матерів. Кілька відкритих авт, що везли українських дітей і українських жінок під ескортою поліційних баґнетів, становили не абиякий показ протипольської пропаґанди.

Польська газета „Ілюстровани Курієр Цодзєнни”, що мала докладні поліційні інформації, описуючи згадані події, визнавала, Що зорганізована ОУН шкільна акція мала масовий характер і що в ній взяли участь десятки тисяч українських шкільних дітей.

Характеристичне, що й у випадку шкільної акції українські угодовські партії виступили з засудом революційних методів боротьби проти окупанта. Центральний Комітет УНДО вважав за потрібне присвятити шкільній акції ОУН окреме засідання. Воно відбулося 30 вересня 1933 року й „після всебічного розгляду справи”, як стверджено на засіданні, учасники прийняли резолюцію про засуд шкільної акції. Вияснюючи цю постанову, секретар ЦК УНДО Вол. Целевич писав у „Ділі”:

„Між державними й недержавними народами іде безупинна боротьба на Цілому фронті. Недержавні народи домагаються, щоб школа була кузнею національної СВІДОМОСТИ і виховувала борців за народні права, а знову державні народи стараються зробити школу знаряддям культурної і політичної асиміляції”. І після цього дуже влучного ствердження автор цитованої статті заявляє: „Але ніхто не вживав шкільних саботажів як засобу боротьби за школу. Вибиття вікон у школі, знищення портретів, уміщення нецензурних написів на оповістках – це не є боротьба за школу, але це забава в революцію... Шкільні саботажі дають тільки працю поліції, яка переводить арештування здогадних винуватців і наражує багато молоді на суворі засуди. З тих причин шкільні саботажі є фальшивим і недоцільним засобом боротьби й вони не можуть принести українському народові ніякої користи”.10

Таке становище займали в час боротьби українські леґальні партії хоч бачили, як польські окупанти послідовно нищили й польонізували українське шкільництво, насміхаючися з усяких українських протестів та приймаючи жалі й прохання українських послів у польському парламенті тільки як признання осягів польонізаційної політики та як заохоту до дальших того роду „подвигів” з боку польських шовіністів. Натомість загал українського громадянства прийняв „шкільну акцію” ОУН з неприхованими симпатіями. Мужня, активна постава в боротьбі проти окупанта була для нього близькою, рідною, а покірливість викликала обридження”.

АТЕНТАТ НА ШКІЛЬНОГО КУРАТОРА ҐАДОМСЬКОГО

Завершенням широко розгорненої й дуже вдало проведеної шкільної акції мало бути знищення шкільного куратора Ґадомського у Львові, відомого з своїх польонізаційних заходів для ліквідації українського шкільництва.

Зорганізуванням атентату на Ґадомського зайнявся студент Юліян Іванчук з Стрия. На виконавця атентату був призначений бойовик Северин Мада, робітник з Калуша. При співпраці з дівочим відділом розвідки було устійнено спосіб життя Ґадомського та підготовано технічне виконання замаху. Згідно з пляном, Мада повинен був застрілити куратора з револьвера, а на випадок потреби, кинути на нього ручну ґранату.

Але стежачи 28 вересня 1933 року за Ґадомським вулицею Львова, Мада прийшов до переконання, що жертвою зриву гранати чи перестрілки могли б упасти сторонні люди, тому вирішив відкласти виконання атентату на інший день. Одначе, Ґадомського перестерегли поліційні аґенти, які завважили Маду, що йшов за куратором. Один із цих аґентів, Тендей, підійшов до Мади, щоб його затримати. Мада смертельно поранив аґента з револьвера і втік.

Северин Мада сподівався, що супроти нього, як такого, що тільки-но приїхав з далекого Калуша, львівська поліція не може мати жадних підозрінь, спокійно повернувся на свою квартиру, залишаючи в ній револьвер і ґранату. Тим часом уже наступного ранку польська поліція застукала Маду в його помешканні й заарештувала його, забравши знайдену зброю. Крім того, поліція арештувала Ю. Іванчука, Олександра Луцького, В. Медведя і В. Фединського, в яких під час ревізії знайдено зброю й вибухові матеріяли. Поліційні свідки пізнали Маду, як атентатника, а експертиза виявила, що поліційний аґент був пострілений кулями з револьвера, знайденого в Мади.

Наглий суд у жовтні 1933 року засудив Северина Маду за підстрілення поліційного аґента на досмертне ув'язнення в тюрмі, а в липні 1934 року львівський суд присяглих за підготовку атентату на куратора Ґадомського з доручення ОУН засудив таких осіб: Юліяна Іванчука на 15 років, Северина Маду на 12, Олександра Луцького на 6 і В. Медведя на 5 років тюремного ув'язнення. В. Фединського, щодо якого суд заперечив обвинувачення в приналежності до ОУН та в підготові до атентату на Ґадомського, засуджено лише за перетримування вибухових матеріялів на 2 роки ув'язнення в тюрмі.

ПРОТИМОНОПОЛЬНА АКЦІЯ

Виконання присуду смерти над Біласом і Данилишином до глибин потрясло українське суспільство і викликало бажання повести солідарні демонстративні виступи проти окупанта. Серед цього настрою обурення впало гасло відповісти бойкотом польського монополю, відмовитися платити державні добровільні додаткові податки. У перші тижні й місяці після проголошення бойкоту, добровільне відречення від тютюну й алькоголю, які в Польщі були державним монополем, стало масовим явищем. Згодом бойкот почав потрохи меншати.

На доручення КЕ ОУН протимонопольній акції надано виразно політичного характеру: кожний український патріот повинен був відмовитися від пиття горілки і від палення тютюну не лише з уваги на здоров'я, а насамперед тому, щоб, купуючи ці продукти, не збагачувати своїми грішми фінанси окупанта. Така постановка справи примушувала зустрічатися з політичними проблемами кожну українську людину, а одночасно завдавала поважного удару польській державі, відбираючи їй мільйони злотих, прибутків за алькогольні напої й тютюнові вироби.

Зрозуміло, отже, що польська влада й поліція повели безоглядну боротьбу з протимонопольною акцією, користуючись усіма можливими засобами. І так, наприклад, коли в розпалі тієї протиалькогольної боротьби в Сокальщині, влітку 1933 року, було побито налогових п'яниць у корчмах і при тому здемольовано теж корчми, як розсадники розпиячування українського селянства, поляки поспішно використали цю подію для того, щоб пустити в світ інсинуації, нібито такі випадки є виявом антисемітизму українських націоналістів. Ті самі польські пресові аґенції й газети, які дбайливо промовчували протижидівські вибрики польських студентів у польських університетах, тепер друкували на своїх сторінках і посилали у світ до всіх редакцій фотосвітлини здемольованої корчми, а біля неї закутих у кайдани українців під охороною поліції, як доказ українського антисемітизму й дбайливої опіки над жидами з боку польської поліції.

Найприкрішим фактом у той час було те, що на допомогу полякам стали теж українські угодовецькі партії. Здавалося, що українці, яких політичних поглядів вони не були б, повинні були знати правду й мусіли розуміти, в ім'я чого поляки воюють неправдою. Вони знали, що ОУН ніколи до жадного антисемітизму, ні тим більше до протижидівських виступів не закликала і що протиалькогольна акція скерована проти польських державних фінансів з політичних мотивів. Якщо ж у широкому розмаху акції трапився випадок здемолювання корчми, власником якої був жид, то це зроблено тільки тому, що корчма була розсадником п'янства взагалі, байдуже, хто її вів: жид, поляк чи навіть українець. Якщо ж хтось із українських противників ОУН лякався заторкувати політичний аспект тієї справи, то в ім'я правди і в ім'я українських національних інтересів повинен був визнати, що вже з фінансових та моральних оглядів протимонопольна акція була величезним позитивом: адже завдяки цій акції мільйони злотих, видаваних раніше на горілку й тютюн, залишалися тепер у кишенях українських селян. Переставши пити, ці селяни проводили вечори або в колі своєї сім'ї або в читальні „Просвіти”. Отож, моральні й матеріяльні успіхи для українського селянства були очевидні, не кажучи вже про великий політичний вплив.

Тим часом частина української тодішньої преси (напр., „Діло” з датою 30 квітня 1933) підхопила польські інсинуації проти ОУН. Не залишилися позаду й еміґраційні партійці. І так, голосний у той час на чужині соціял-демократичний партієць Панас Феденко з поспіхом покористувався польськими провокаційними „документами”, щоб написати у празькому органі ес-деків статтю такого змісту:11

„Фашистівський рух має міжнародній характер. Як в інших землях, бачимо посилення українських фашистівських груп також у Східній Галичині, і між українськими еміґрантами, передусім в колах молоді... Приклад гітлерівського антисемітизму заразив також українських фашистів. Перед 14 днями українські фашисти напали на жидівські склепи12 в декотрих селах Східньої Галичини і вибили вікна в жидівських домах.13 Проти тих вибриків „Організації Українських Націоналістів”-фашистів рішуче протестує українська преса соціялістична і міщансько-демократична ... Український фашистівський рух підпирають передусім реакційні закордонні елементи ... Цікаво, що в Празі вже шостий рік виходить центральний орган української націоналістичної організації, що проголошує інтеґральний фашизм, „Розбудова Нації”. Бачимо цілком ясно систематичний і добре приправлений наступ реакції на ціле політичне й культурне українське життя”.

Але такі виступи, подібно як і в випадку шкільної акції, були відірваними виступами поодиноких партійців, що втратили зв'язок з народніми масами. Протимонопольна акція розгорталася й доходила до найглухіших закутин західньоукраїнських земель.

АТЕНТАТ У БОЛЬШЕВИЦЬКОМУ КОНСУЛЯТІ У ЛЬВОВІ

Найпомітнішою подією у тодішній протибольшевицькій акції ОУН на західньоукраїнських землях був демонстраційний атентат у большевицькому консуляті у Львові – голосний не тільки по всій Україні, а й далеко поза її межами „постріл в обороні мільйонів”.14

Постанову виконати атентат на совєтського консула у Львові, як акт протесту ОУН проти московсько-большевицької голодової акції на Україні, прийнято на Конференції ПУН-у з членами Крайової Екзекутиви ОУН у Берліні 3 червня 1933 року.15 Виконанням цієї постанови зайнявся сам Крайовий провідник ОУН Степан Бандера.

„Я, – зізнав він опісля перед львівським судом, – особисто дав наказ Лемикові і подав йому мотиви та інструкції. Ми знали, що большевики будуть у фальшивому світлі представляти те вбивство і тому ми вирішили, що Лемик має віддатися в руки поліції й не стріляти до неї та таким чином дати спроможність зробити судову розправу”.16

Підготова й перебіг атентату

Технічною підготовкою атентату зайнявся бойовий референт КЕ Роман Шухевич. До боївок ОУН у Львові було вислано організаційний заклик, щоб зголосився доброволець для виконання атентату, в якому атентатник може згинути або буде спійманий і засуджений на досмертну тюрму. Зголошення треба було слати листовно на адресу: „Ксавери Брудас, Політехніка, Львів”.17 З-поміж зголошених добровольців вибрано молодого бойовика, несповна 19-річного абсольвента української ґімназії у Львові Миколу Лемика, сина селянина з Львівщини. Йому видано револьвер марки „Орґіс” і доручено добре вправлятися в стрілянні.

В половині жовтня 1933 року Лемика викликано на організаційну зустріч з „кимось згори”. На цю зустріч, що відбулася в парку на Личакові у Львові, прибув сам Бандера, не виявивши, однак, Лемикові ні свого прізвища, ні свого організаційного поста. Він з'ясував Лемикові мету атентату, його причини й завдання, яке повинен Лемик сповнити як виконавець того атентату.

Обсервацію большевицького консуляту провела одна із дівочого розвідкового відділу, а для зібрання інформацій про розміщення бюр консуляту та вигляд консула покористувалося малярем Романом Сеньківим. Сеньків зголосився до консула як охотник виїзду до УССР, де, мовляв, для нього, як маляра-українця, є великі можливості праці. При нагоді кількакратних відвідин Сеньків добре приглянувся до приміщень та опісля нарисував для Лемика розміщення бюр і силюетку консула.

22 жовтня 1933 року Микола Лемик зайшов до большевицького консуляту у Львові при вулиці Набєляка число 22 з підробленою виказкою на прізвище „Дубенко”, як прохач у справі виїзду до УССР. Таких прохачів приймав консул від 12 до 1 години в полудні. У ждальні було більше інтересaнтів, але коли дверник Джуґай зголосив, що прийняття починається, Лемик зголосився перший. Увійшовши до другої кімнати, де урядував консул, він побачив при бюрку людину, що не дуже була схожа на нарисовану Сеньківим силюету консула. Але коли Лемик сказав, що він бажає говорити з консулом, незнайомий за бюрком відповів московською мовою: „Будь ласка, говоріть!” Тоді Лемик пояснив, що він хотів би поїхати до УССР, де живе його сестра, від якої має листи із запрошенням на відвідини. Коли ж консул (як думав Лемик) попросив показати йому ті листи, Лемик сягнув до кишені по револьвер і, витягнувши його, швидким рухом скерував цівку на „консула”. Той здеревів із переляку, промимрив якісь благальні слова, але Лемик заявив йому коротко, що це кара ОУН для нього, представника большевицької Москви за смерть мільйонів українців, і – одним пострілом у чоло поклав його трупом.

Гук пострілу викликав паніку серед присутніх у ждальні. Лемик швидко ввійшов до неї з револьвером у руці і закликав усіх піднести руки вгору та обернутися обличчям до стіни. Кілька присутніх жінок зімліли зі страху, а інші, між ними й таємні большевицькі аґенти, що були особистою охороною консула, виконали наказ. Дверник Джуґай теж підніс руки, але тому, що був близько вихідних дверей, пробував використати момент і вискочити з кімнати. Одначе Лемик завважив це і вистрілив до дверника. Поранений у долоні, Джуґай зі страху упав на землю.

Лемик пробував вийти на вулицю, де вже збігалася заалярмована пострілами поліція, але виявилося, що вихідні двері були замкнені. Тому бойовик повернувся до ждальні, замкнув її на ключ, щоб забезпечитись перед можливою несподіваною атакою енкаведистів, і вийшов у коридор ждати на польську поліцію. З горішнього поверха будинку почав сходити вниз віцеконсул Голуб, який, побачивши Лемика з револьвером, злякано закричав, впав на долівку й поповз швидко до своєї спальні, де заховався під ліжком. Але Лемик не гнався за ним, бо був переконаний, що він застрілив справжнього консула.

Арештування й наглий суд

Врешті на горішньому поверсі появилася польська поліція, яка не могла відчинити входових дверей, тому пролізла через горішнє вікно. Побачивши озброєного Лемика, поліціянти злякано поховалися за одвірки й різними мовами крикнули до нього, щоб він підняв руки вгору. Лемик відкинув револьвер і підняв руки, тоді його заарештовано, закуто в кайдани й під дуже сильною охороною відставлено на поліційну станицю. Арештований Лемик заявив, що він виконав атентат як член ОУН з наказу Організації, але відмовився подати особисті дані. Щойно в ході слідства, на підставі знімок поліційного архіву, було встановлено тотожність особи атентатника.

Вже на початку слідства виявлено, що Лемик застрілив не большевицького консула, але „урядовця консуляту” Маїлова. Та швидко стало відомим, що Маїлов не був звичайним „урядовцем консуляту”, але високозаавансованою большевицькою „шишкою”, що з доручення самого Сталіна об'їжджав усі дипломатичні представництва СССР за кордоном з метою контролі їхньої діяльности і, зокрема, контролі таємно діючих по тих представництвах закордонних станиць НКВД. Сам Лемик довідався про це щойно в час судового процесу від свого оборонця д-ра Степана Шухевича. Таким чином, завдяки помилці атентатника, замах, як акт протесту, став дошкульним ударом для Москви.

Судова розправа проти Миколи Лемика відбулася перед наглим судом у Львові 30 жовтня 1933 року. На оборонців підсудного зголосилися демонстративно всі українські адвокати, але польський суд допустив тічьки трьох. Головним оборонцем був д-р Степан Шухевич.

Наглий суд засудив Миколу Лемика за вбивство урядовця большевицького консуляту та поранення службовика того ж консуляту на кару смерти, але з уваги на вік атентатника, замінив йому цю кару на кару досмертного ув'язнення в тюрмі. Під час процесу Лемик з'ясував мотиви свого вчинку, що був протестом перед усім світом проти московсько-большевицького терору супроти українського народу на окупованій Москвою частині України.

Обставини атентату й перші реакції на нього

Рік 1933, кульмінаційний рік голоду на Наддніпрянській Україні, організованого большевицьким урядом, приносив щоденно жахливі вісті поза кордони СССР. Довготривалі інтервенції, заходи організування допомоги, меморандуми до міжнародніх чинників з боку українців на землях не зайнятих большевиками й на еміґрації були безуспішні. Це створило гнітучу й тривожну атмосферу неспроможности мобілізувати світову опінію проти народовбивства ні протидіяти власними силами з закордону. На західньоукраїнських землях відбувалися численні протестаційні віча з резолюціями, що мали сколихнути опінію світа, по переповнених церквах18 відправлялися молебні, панахиди, Богослужби.

Вже на перші вістки про початок большевицьких репресій та арешти українських науковців, письменників і інтеліґенції, ОУН на ЗУЗ організувала восени 1929 року протестаційні віча, демонстрації під совєтським консулятом у Львові получені з вибиттям вікон і демолювання приміщень совєтофільських, комуністичних і москвофільських газет. У відповідь на харківський процес проти Спілки Визволення України й на жорстокий присуд членів СВУ приготовила УВО у Львові на 22 квітня 1930 року атентат на большевицького консуля і бомбовий замах на совєтський консулят. Одначе через сильну поліційну охорону консуляту і технічне ускладнення цієї демонстративної акції не переведено, а бойовиків арештовано, що вийшло на яву на голосному політичному процесі.

Але по селах Наддніпрянщини далі вмирали з голоду українські селяни тисячі за тисячами. В атмосфері такої гнітучої недієвости Польська Аґенція Телеграфічна (ПАТ) принесла 21 жовтня 1933 року повідомлення про „Політичний атентат на большевицький консулят у Львові” такого змісту:

„Сьогодні около год. 11 зголосився на авдієнцію до совєтського консуляту якийсь молодий мужчина, якого по 15 хвилинах очікування візвано зі ждальні до кімнати, в якій урядував начальник канцелярії Александер Маїлов. Інтересента ввів возний консуляту. У хвилини, коли Маїлов питався інтересента про причину домагання авдієнції в консуля, цей вийняв револьвер і стрілив до нього двічі та вбив його на місці. На відгомін стрілів зі сусідньої кімнати вбіг другий урядовець консуляту, Іван Джуґай, до якого атентатник теж стрілив та ранив його в обі руки. Рани Джуґая є легкі, так що його після перев'язки залишено домашній опіці. Почувши стріли, надбіг з голю сторож Гавриїл Мандзій, до якого атентатник теж стрілив, однак не поцілив його, зате стріл збив шибу. Мандзій зчинив крик і сховався до пивниці.

Перебуваючий в тому часі на горі у свойому кабінеті совєтський заступник консуля відчинив вікно і візвав помочі, прикликаючи поліціянта, який однак не міг дістатися до будинку, бо двері від середини були зачинені, а вікна на партері є заґратовані.

Водночас повідомлена поліція з'явилась на місці атентату й на візвання консуля увійшли крізь вікно 1. поверху до середини аспірант поліції Бартузель з поліціянтом Тшемнальским. Згодом увійшли вони до голю й розоружили атентатника окликом: „поліція, руки в гору!”

Атентатник підніс руки до гори й віддав зброю. Запитаний про назвисько, подав його, заявляючи, що є членом ОУН, і виконав замах на приказ тієї організації.

Безпосередньо по випадку, відвезено атентатника до слідчого виділу й розпочато переслухання”.19

Поліція перевела численні ревізії й арешти серед підозрілих у приналежності до ОУН. Перед будинками совєтських посольств і консулятів Польщі поставлено поліційну варту. Проти М. Лемика і організаторів атентату поведено слідство за процедурою наглих судів. На конференціях у львівського воєводи і апеляційного прокурора брав участь радник совєтського посольства в Варшаві, Подольський, який дуже живо цікавився подробицями слідства і потім був приявний на судовій розправі. Тіло Маїлова, що перед трьома тижнями приїхав з Москви до львівського консуляту, після переведення секції перевезено через Шепетівку й Харків до Москви. „Ізвєстія” накинулася на поляків, що вони через політику толеранції причинилися до протисовєтської кампанії:

„Та кампанія є інспірована, організована і фінансована скрайніми анти-совєтськими чинниками, – переповідала ПАТ – які завжди змагали до війни між Польщею і Совєтською Росією (натяк на гітлерівську Німеччину — ред.) та спротивлялися зближенню, що народжувалося в цім році між Польщею і СССР... Треба ствердити, що толеранція певних польських властей у відношенні до приклонників Петлюри та інших смертельних ворогів Совєтської України причинилася до розвитку цієї кампанії. Львівський замах це є безперечно1 спроба перепинити зближення СССР з Польщею”.

Польська преса накинулася і на ОУН і на українські партії. На ОУН за те, що вона нібито в інтересах Берліну хоче порізнити Польщу з Росією; на українські партії за те, що вони розбурхали пропаґанду проти СССР для рятування братів на совєтській Україні і разом з німцями хотіли перенести її на форум Ліґи Націй на шкоду Польщі, що почала „мирову консолідацію” з СССР.

Перебіг судової розправи

„Новий Час” з дня 1-го листопада 1933 під наголовком „Микола Лемик перед наглим судом” подає:

„Львів, 30 жовтня 1933. Сьогодні почався черговий наглий суд у Львові. Перед судом став 18-літний Микола Лемик, студент математично-природничого відділу львівського університету, що в суботу, 21-го жовтня ц. р. вбив в совєтському консуляті начальника секретаріату консуляту Маїлова і ранив функціонаря того ж консуляту Джуґая.

Зацікавлення розправою велитенське. В год. 8.45 заля майже повна публіки. Деякі журналісти заняли свої місця вже й на три чверти години перед розправою. Заступлена в комплеті не лише львівська преса, але й часописи з інших міст Польщі прислали своїх спеціяльних кореспондентів, а навіть і заграничні. Приїхав теж пресовий аташе совєтського консуляту в Варшаві, Ковальський, що є рівночасно варшавським кореспондентом совєт-ської аґенції „Тасс” та „Ізвєстій”. Кореспондентів нині більше ніж колинебудь, так, що мусять доставляти їм спеціяльні столи та крісла. Рахують, що є їх понад 3О.

Перед входовою брамою до суду та в його коридорі багато тайних і явних поліційних функціонерів, що дуже докладно провірюють леґітимації всіх журналістів і публіки. Остання мусить ще мати карту вступу.

В год. 9. вводять Лемика. Є це досить сильно збудований молодець, бльондин. Вбраний в плащ, з незначно піднесеним ковніром. Рішучим кроком входить на залю розправ. Не знає, де сідати, показують йому лавку. Сідає, а за ним двох поліціянтів. Приступає до нього меценас Шухевич. Підсудний, усміхаючись, встає і вітається з своїм оборонцем. По хвилині підсудний скидає плащ. Має на собі чорне убрання. В год, 9,15 заля повніська публіки.

В тому ж часі входять на залю адвокати: (подаємо в поазбучному порядку): д-р Ст. Біляк, д-р Лев Ганкевич, д-р Кость Левицький, д-р Ол. Марітчак, д-р Осип Назарук, д-р Вол. Старосольський, д-р Ст. Федак, д-р Ст. Шухевич. Всі боронять підсудного. Лавою оборонців проводить д-р Степан Шухевич ...”

Прокуратор д-р Прахтель-Моравяньскі противиться тому, щоби підсудного боронило більше число оборонців.20

„Є це, – говорить прокуратор, – демонстрація, а демонстрація на цій залі не може мати місця”.

Д-р Шухевич домагається допущення всіх оборонців. Трибунал іде на нараду.

Після перерви входять на залю три оборонці в тоґах, інші вже без тоґ. Д-р Шухевич встає і подає, що боронити Лемика будуть д-р С. Шухевич і д-р В. Старосольський. Але тому, що д-р Старосольський є тяжко хворий і невідомо, чи він могтиме сидіти через цілий час розправи, прошу про допущення як нашого субститута адв. д-р Біляка...

Предсідник: До вини почуваєтесь?

Підсудний: Ні, лише до сповненого діла.

Предс.: До вбивства Маїлова. А до другого вчинку, до ранення Джуґая?

Підc.: Ні, я до нього не міряв.21

Підc.: На приказ ОУН я прийшов до консуляту з метою вбити представника московської влади, яка силою загарбала українську державу, нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю.

Предс.: Хто вам дав револьвер?

Підc.: Северин Брудас. На питання, хто це був – піде, каже: Не знаю.

Предс.: Оповіжте, як це було?

Підc.: Десь з початку жовтня ц. р. я записувався на університет і тоді мешкав кілька днів у вуйка Осипа Кутного на Знесінні. Одного дня вечером я вертав з кіна. На Знесінні стрінув мене Вол. Маївський і казав, що маю бути одного дня на розі вулиць Потоцького і Шимоновичів. Я пішов там одного дня десь в год. 14. І там стрінувся я з низьким молодцем, бльондином. Він запитав мене, де є вулиця Ісаковича, а я відповів – бічна вулиці Листопада. Це була умовлена кличка. Незнайомий казав на другий тиждень прийти на те саме мійце. Другого разу він дав мені револьвер і 30 набоїв і велів навчитися стріляти. Револьвер був теж набитий. Я поїхав на село вчитися стріляти. В дома я вистрілив 5 набоїв, потім я знову наладував револьвер. Щодня я виїздив до університету поїздом. Револьвер був удома.

В п'ятницю 20. ц. м. я їхав до університету. Того дня мав я бачитися з Брудасом на Личакові. Тоді сказав він мені, що має бути атентат на представника совєтської влади у Львові та казав, що я маю виконати його. Казав, що атентат цей має звернути увагу цілого світа на стан, в якому находиться українська нація.

Він дав мені гроші (ЗО зол.), щоби купити собі білля і черевики, бо не личить іти в таких черевиках, які я тоді мав... На другий день в 11. год, я пішов коло костела Марії Магдалини, де мав стрінутися з Брудасом. Він сказав, що атентат має бути виконаний в год. 11.30. Ще в п'ятницю сказав мені, як входиться до коясуляту та що консуль є молодий. Велів 2 рази стрілити до нього. Як вийду на вулицю, то втеча мене не обходить.

До консуляту впустив мене якийсь старий. В ждальні я скинув плащ. Там було більше осіб. Ніхто не питався, пощо я прийшов. Потім вийшов якийсь чоловік з кімнати секретаря, візвав мене до кабінету і я став перед бюрком. За бюрком був молодий чоловік. Спитав мене по-московськи чого, я прийшов. Я сказав, що в справі виїзду на Велику Україну. Тоді спитав мене, чи хочу бути совєтським громадянином. А я витягнув з кишені револьвер і стрілив до нього. Чи третій раз я стрілив – не тямлю. Опісля я опинився в сінях. Я став під дверми і чекав. Почали стукати до дверей поліціянти, але я не міг їх відчинити.

До поліції я мав приказ не стріляти, хіба вгору на випадок погоні. Опісля прийшла поліція і забрала мене на комісаріят.

Предс.: Від коли ви належете до ОУН?

Підc.: Від 1932...

Д-р Старосольський: Чи суддя, що переслухував вас, казав вам говорити правду?

Підc.: Казав, що ліпше говорити правду.

Д-р Стар.: Ви сказали, що поступування Совєтів у відношенні до Великої України було мотивом ваших стрілів.

Піде.: Так, терор скріпився там тоді, як я здавав матуру. Про те я знав також: з газет...

Д-р Стар.: Чи ви знали, що цілий ряд визначних українців покінчило самогубством з приводу подій на Великій Україні?

Предс.: Усуваю це питання.

Д-р Стар.: Чи ви знаєте, що багато визначних українців розстріляли?

Предс.: Усуваю це питання.

Д-р Стар.: Пане предсіднику, чи можна взагалі ставити питання політичного характеру?

Предс.: Ні! ..

Д-р Шухевич: Чи ви читали, що Совєти нищать релігію?

Предс.: Усуваю це питання.

Д-р Шух.: Чи ви читали про те, як над Дністром розстрілювали...

Предс.: Усуваю це питання.

Д-р Шух.: Чи ви читали про масову смертність на Великій Україні...

Предс.: Усуваю це питання.

Д-р Шух.: Прошу про ухвалу трибуналу.

Трибунал іде на нараду і затверджує ухилення питань.

З переслухання свідків вибираємо фраґмент зізнань, що їх зложив совєтський віцеконсуль свідок Михайло Ґриґорієвич Голуб, літ 31, віцеконсуль СССР.

Предс.: Якої релігії?

Свідок: Нікакой.

Предс.: Тоді зложите тільки приречення, що будете говорити правду. Відчитує текст приречення, а прикінці подає свідкові руку. Це видно, новий церемоніял відносно безконфенсійних свідків.

Свідок оповідає: 21-го жовтня ок. 12-ої години, сидячи в кабінеті, почув я 2 вистріли, а по якій мінуті 3-тій стріл. З кабінету вибіг я на сходи і побачив там молодого чоловіка, що тримав револьвер, спрямований до мене. Я скоро втік: увійшов до кімнати, відкрив вікно і звернувся до поліцая за поміччю.

По якомусь часі увійшла поліція через вікно і вбивника задержала. По задержанні атентатника, я побачив образ: Маїлов вбитий, а Джуґай ранений.

Предс.: Хто був Маїлов?

Свідок: Начальник канцелярії...

Недопущені питання оборонців:

Д-р Шухевич: Чи урядники були узброєні?

Предс.: Усуваю це питання.

Д-р Шух.: Які замки є у дверях консуляту?

Предс.: Усуваю те питання, не будемо зраджувати тут їх таємниць.

Д-р Шух.: Прошу про ухвалу трибуналу.

Трибунал йде на нараду.

Д-р Біляк: На якім правнім акті спирається відношення українців до Росії?

Предс.: Усуваю це питання.

Біляк.: Чи ви знаєте, хто був Хвильовий?

Предс.: Усуваю те питання.

Д-р Біляк: Чи ви знаєте, хто був Скрипник?

Предс.: Усуваю те питання.

... Свідок з консуляту, Іван Джуґай, оповідає, що він переходив через канцелярію, коли Мандзій просив відвідувачів із ждальні. До Маїлова впровадив одного мужчину. Маїлов спитав по-польськи: „цо пан собє жичи?”22

Мужчина сказав, що хоче їхати на Україну. Тоді свідок вийшов і замкнув двері. Нагло почув два стріли. Я вернувся. Побачивши мене в дверях, мужчина крикнув до мене „руки вгору!” Я цофнуся і замкнув двері. Тоді впав стріл і мене ранив в руку. Двері є скляні, а шиби в них матові.

Атентатник пішов до ждальні, а я до кабінету Маїлова. Через вікно я кликнув поліціянта, але поліціянт мене не зрозумів. Тоді я пішов до ждальні, але той мужчина спрямував до мене револьвер і я вернувся...

Третій свідок з консуляту – возьний Ґабрієль Мандзій заявляє, що є гр. кат. релігії і годиться присягати. Присягає по-українськи, а потім зізнає по-польськи:

„Підсудний прийшов до консуляту, задзвонив і я його пустив. Він завісив плащ і я його спитав, пощо він прийшов. Сказав, що по інформації в справі виїзду на Велику Україну. Завів я його до ждальні. Було 5 інтересантів, а він шостий. Внедовзі спитав Маїлов, чи є інтересанти. Тоді я сказав, що так і впустив до Маїлова підсудного. Я сів у ждальні за дверима кабінету. Нагло я почув два стріли.

„Ого, – сказав я, – щось сталося” і побіг до Джуґая. Він вибіг і зустрінувся з підсудним, що до нього стрілив. Тоді я пішов до кабінету Маїлова. Він лежав мертвий. Я хотів зійти на долину до входових дверей. Там стояв вбивник і кивав на мене пальцем.

Предс.: Ви прийшли до нього?

Свідок: Ні, бо він мав револьвер. Опісля я пішов через вікно і закликав поліціянта, сказавши, що один є вбитий, а другий ранений.

Далі з питання предсідника виходить, що в консуляті так були перелякані, що ховалися навіть під канапи ...

Відкинення внесків про колективізацію, голод і світову опінію

Д-р Біляк ставить внески ...

... вношу, щоби переслухати як свідка п. Залєского, експерта для справ українсько-московських відносин в східньому відділі міністерстерства закордонних справ у Варшаві і б. міністра Лєона Васілєвского на обставину, що політичні і господарські відносини між Україною і Москвою є від довшого часу дуже напружені, а зокрема, що всі договори заключені між СССР і УСРР, які ґарантували сяку таку свободу Україні, потоптані були московським Комінтерном.

– Зокрема вони ствердять, що колективізація, переводжувана від 1929 р. на Великій Україні, а рівночасно з нею і національно-політичний гніт, який скріпився з приходом до Харкова в 1933 р. Постишева, викликали незвичайно від'ємні враження і почування в усіх українців.

– Вони ствердять, що від 1930 р., себто від року, коли переведено в Харкові процес членів Спілки Визволення України, московський комінтерн почав переводити масовий терор на Великій Україні.

Прокуратор в цьому менті встає і заявляє, що він противиться, щоби оборонець говорив про відносини на Великій Україні.

Предсідник (до д-ра Біляка): Вже кінець?

Д-р Біляк: Ще ні!

– Далі вношу, щоби відчитати часопис „Вядомосьці Літерацкє” з 1933 р., в яких міститься стаття проф. віденського університету Маряна Здеховского, а це на обставину, що жахливе положення, в якім находиться тепер український нарід на Великій Україні, викликає однакове враження і почування у кожної культурної людини.

– Далі прошу відчитати „Бюлетень Польсько-Українскі” з 1933 р., де є стаття п. наг. „Шістнадцята весна в УСРР”. В цій статті репродукується враження людини, що весною 1933 р. була на Великій Україні, яка ствердила там факт жахливого голоду, що там тепер панує, а зокрема, що там трапляються жахливі випадки людоїдства.

– Прошу відчитати вступну статтю з „Ілюстрованого Курєра Цодзєнного” з 12.7.1933 р. під заголовком: „Правда про голод в Росії”, а далі – статті з французького часопису „Матен” з 3О. і 31.7.1933 та вступну статтю з того щоденника з 27.9.1933, на обставину, що трапляються на без...

Предс.: Я юж вєм, пан о тих стосунках! Прошен далєй не мувіць.23

Оборонець говорить далі: Прошу відчитати статтю д-р Аменде, генерального секретаря конґресу національних меншин, поміщену в „Ділі” 28.7. ц. р. на ствердження обставин, які господарські й політичні причини голоду на Україні.

З черги д-р Біляк ставить внесок, щоби прочитати статтю одного англійського часопису з липня 1933 р., де кореспондент того часопису, що був на Великій Україні стверджує, що там згинуло з голоду понад мільйон людей ...

Предс.: Пан знову о тих стосунках!24

Д-р Біляк: Далі ставлю внесок, щоби покликати на свідків д-ра Дм. Левицького, голову УНДО-ня і д-ра Макуха, голову УСРП на обставину, що події й положення на Великій Україні викликали серед галицьких українців незвичайне пригноблення і незвичайно жахливе враження, яке найшло свій вислів в останньому пастирському листі усіх українсько-католицьких Владик. Далі вношу переслухати як свідка редактора „Діла” п. В. Мудрого, в якого руках находиться дуже багато листів, що стверджують жахливе положення на Великій Україні. Він ствердить далі, як англійська й французька преса малюють жахливі відносини на Великій Україні.

– Далі вношу переслухати п. Мілену Рудницьку. Вона ствердить, як учасниця Конґресу Національних Меншин, що відбувся недавно в швейцарському Берні ті факти, які наведено в тому конґресі, а які малюють жахливе положення на Великій Україні, зокрема повторить факти, які навів на тому конґресі московський професор Курчинський, факти, які ілюструють події на Великій Україні. Далі вона ствердить, що цей же конґрес видав відозву до всього культурного світу, де взиває цілий культурний світ до допомоги жертвам голоду на Великій Україні.

Вона ствердить, що 24-го вересня 1923-го року Найвища Рада Ліґи Націй скликала спеціяльне засідання на розглянений справ, зв'язаних з жахливим положення на Великій Україні й звернувся до Червоного Хреста, взиваючи його до рятункової акції голодуючим на Великій Україні.

Прокурор противиться всім внескам, а внески, ухвалення яких трибуналом причинилося б до висвітлення відносин на Великій Україні, називає демонстративними внесками та що вони не стоять у ніякому зв'язку з цією справою.

Д-р Старосольський: Я хочу заявити, що нема тут ніякої демонстрації. Стверджуємо лише факти, що на Великій Україні гинуть...

Предс. (схвильований): Ухилям, ухилям... то...25

Д-р Старосольський: Наші внески йдуть у тому напрямі, щоб висвітлити підложжя, на якому зродився вчинок підсудного.

По нараді трибунал відкинув усі внески оборонців.

Промова оборонця д-ра Ст. Шухевича

Високий Наглий Суде! Вношу, щоб Високий Суд цю справу, як щодо вбивства Маїлова так і щодо намаганого вбивства – переказав до звичайного поступування. (В дальшому оборонець наводить правничу мотивацію, відкликуючися до параграфів, що стосуються молодого віку і психічного настрою).

... Правда, він каже, що дістав наказ від Організації Українських Націоналістів, але тут не рішає сам наказ. Тут рішають перш усього ті відносини, на підставі яких він дійшов до переконання, що цей наказ треба і муситься виконати, тут децидує та психіка, в якій він находиться почавши від того часу, коли почав вичитувати в часописах про ті жахливі відносини на Великій Україні.

Хто ж є обжалований? Селянська дитина. Кінчив ґімназію. Живе традицією 1917-го і дальших років. Начитався в літературі, спогадах, поезіях, оповіданнях, наукових статтях про те, як там за Збручем повстала була своя власна держава. І він, молодий хлопчина, перейнятий тим. Бо треба знати, що наша молодь тепер по війні є незвичайно патріотично успосіблена, про що могли панове переконатися серед тої безлічі процесів, що мали тут місце. І такий патріотично успосіблений хлопець, для якого першою і найважнішою ціллю є любов до рідної країни, вступає до ОУН і там дістає приказ і там дають йому мотиви, чому саме на представника російської держави він має виконати замах. Усі знаємо, які відносини сьогодні на Великій Україні... І для того, прошу Високого Трибуналу, якщо обжалований подає мотиви свого чину такі, як їх подав, я міг би поставити просто внесок на уневинення. Бо діяв він з мотивів взнеслих, бо діяв тому, що бачив гноблення своєї рідної батьківщини. І тому, якщо б Високий Трибунал стояв на тому становищі, що не можна його увільнити, то можна його оправдати. Тому належало б справу передати до звичайного поступування.

Але були такі мотиви, що могли викликати такий стан, як це представляє обжалаваний, то панове судді знають. Я тільки одно наведу. Є їх до вибору. Вісім мільйонів з голоду... (предсідник забороняє порушувати цю справу). Я вже скінчив. І чи, коли обжалований начитався тих оповідань, які подають хоч би чужомовні подорожні, які їздили там спеціяльно тому, щоб це провірити, чи ж не міг в його душі витворитися той психологічний стан, що він уважав за конечне зробити те, що зробив? Це зовсім логічне. Всякі ухвали, всякі резолюції, всякі віча, всякі анкети, все те не звертає уваги світу, цілого культурного світу (кажу про культурний) на те, що діється з його рідною країною. І він, бачучи, що те все не помагає, хоче звернути увагу в інший спосіб. В такий спосіб, який потряс би цілим світом, щоб очі всіх культурних людей звернулися на те, що діється в його країні.

І рішився на чин, рішився стрілити в репрезентанта того народу і тої влади, що є спричинниками цього всього. І дійсно треба признати, що цей його чин порушив увагу цілого світу. І тут не можна підсувати підсудному тої думки, як це робить п. прокуратор, що мотивом його діяння було не зареаґувати на гноблення свого народу, а тільки впровадити якесь непорозуміння між Річчю Посполитою Польською і Совєтською Росією. Це видвигнення було в одній газетній статті, а я не знаю, на якій підставі доходить до такого ж твердження п. прокуратор. Обжалований діяв виключно з патріотичних мотивів. Він бачив свою Батьківщину, свій нарід „пригноблений і замучений” – як сказав Іван Франко в „Мойсею”, де питався чи вічно йому бути тяглом у поїздах бистробіжних своїх сусідів? А він хоче бачити свій народ іншим, хоче бачити таким, яким хотів його бачити Франко:

Та прийде час, і ти вогнистим видом


Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш як хазяїн домовитий
По своїй хаті і по своїм полі...

Промова оборонця д-ра В. Старосольcького

Найтрагічніша розправа, яку колинебудь переживала ця заля! Найтрагічніша розправа, в якій колинебудь я боронив! Найтрагічніша розправа, в якій колинебудь польський суд мав рішати в українській справі. Завжди було так, що обвинувачений ставав тут за чин звернений проти польської держави чи нації. Завжди польський суд судив українця за чин звернений, об'єктивно, чи суб'єктивно проти польської держави, проти польського інтересу. Сьогодні, Високий Суде, розправа відбувається у зовсім іншій площині.

Я не націоналіст, я соціяліст, але я розумію і бачу, що це виросло з моменту великого столітнього процесу. Я бачу, що це виросло з моменту національного визволення, з процесу, якого не молена згладити жадною ідеологією, жадним хотінням не бачити цього. І в тім процесі, в однім з епізодів того процесу польський суд має сказати своє слово.

Високий Трибунале! Устами вельмишановного пана предсідника сказали ви, що не можна говорити в тій справі про політичні квестії. Постанова для нас безконечно важка. Процес політичний. У мотиві лежить цілий комплекс душевних переживань обжалованого. Усе, що в нім наболіло, усе, що в нім накипіло, усе, що стихійно вкладало йому убивчу зброю в руки. Тільки формальним був – приказ ОУН. А фактично в глибині своїй цей стріл своїм висловом був вислідом тої безконечно-глибокої трагедії, яку переживають мільйони нації. І не для демонстрації, а тому, що ми розуміли характер цього вчинку, незалежно від того, яка організація тут діяла, ми з'явилися в такім числі перед Високим Судом. З'явилися, щоб дати свідоцтво правді, щоби сповнити той обов'язок, який лежить на українцеві адвокатові, коли він є членом громадянства, суспільности. Але, Високий Суд постановив, що не дозволено на цій розправі говорити про політичні справи і до цієї постанови я мушу притінитися.

Пригадується мені та велика, стара грецька леґенда. Замерзали слова в героїв леґенди і тільки пізніше ті слова відмерзли і заговорили. На наших устах замерзли, наслідком ухвали, слова. Ми не можемо говорити про те, чого вислідом, стихійним вислідом є стріл обвинуваченого. І я уважаю, що коли Високий Суд стане на становищі тім, яким нам зв'язав уста, якщо виключить політичний момент з цеї розправи, то обвинувачений живе! Тільки політичний момент може його повести на смерть!... (Слідує правнича і психологічна мотивація).

Високий Суде! Уважаю, що навіть коли б не діяли тут ті сильні політичні мотиви, то сам тільки вік обвинуваченого, 18 рік життя, становив би вистачаючу, аж надто вистачаючу причину до того, щоб притінити кару з §3. Але є далі ряд облегшуючих обставин. І той факт, що діяв з наказу чийогось, чи це не належить узнати за обставину облегшуючу. Діє з наказу організації, яку мусить слухати, чи ж нема тут ріжниці між ним і таким, що сам підпринимае виконання подібного чину? А про те все, що хотілося б говорити, а про що слова нам замерзають, про те, що переслідує тисячі, тисячі заголоджуваних українців? Це той приказ; це те, що веліло йому з вірою виконати цей другий приказ ОУН.

А те його життя дотеперішнє чесне, чисте, чи це теж не облегшуюча обставина?..

Демонстрація солідарности

У день судової розправи проти Миколи Лемика під будинком львівського суду відбулася велика демонстранція української націоналістичної молоді на знак солідарности всіх свідомих українців з атентатом, як виявом протесту проти большевицького терору над українським народом. З-під будинку суду демонстранти перейшли під будинок воєвідства і тут проти них виступила польська поліція, стріляючи гострими набоями. З-поміж українських студентів потерпів важко тільки Іван Равлик, якого поранила поліційна куля. Коли він упав, поліція ще й побила його. Під час стрілянини згинула польська студентка, яка випадково переходила вулицею під час демонстрації.

Серед сутичок із поліцією, що її українські демонстранти обкидували камінням, арештовано кільканадцять студентів, учасників демонстрації. А вночі польська поліція провела „дикі” ревізії в Академічному Домі та в Ремісничій бурсі, де здемолювала обстановку й арештувала багато мешканців – в Академічному Домі 87 студентів, у Ремісничій бурсі – 11.

Демонстрація була добрим доповненням до атентату й судового процесу, зокрема тому, що цей процес викликав жваве зацікавлення поза кордонами Польщі, бо під час судової розправи були присутні закордонні журналісти, які стали наочними свідками української демонстрації й кривавої розправи з демонстрантами польської поліції. Політичний сенс атентату, судового процесу й демонстрації краще, ніж усі писані комунікати й заяви, з'ясовував кожному чужинецькому спостерігачеві, що українці на західніх своїх землях солідарнo стоять із своїми братами на східніх землях України в боротьбі проти московсько-большевицького окупанта, а українські націоналісти скеровують вістря своєї революційної боротьби однаково проти всіх займанців українських земель.

А варварська поведінка польської поліції супроти демонстрантів і під час ревізії в Академічному Домі й Ремісничій бурсі, про яку вільний світ інформували закордонні кореспонденти, як наочні свідки, компромітувала Польщу в опінії культурних народів.

ЮНАЦТВО ОУН ПЕРЕД СУДОМ

В ході слідства проти Лемика польська поліція провела масові арештування серед шкільних товаришів Лемика і при тому виявила деяку кількість членів ОУН. На судовому процесі проти них у липні 1934 року засуджено за приналежність до ОУН і співучасть у підготовці до атентату на совєтський консулят: Володимира Нидзу на 14 років, Володимира Маївського на 10, Дмитра Мирона на 7, Ярослава Стойка на 5, Василя Безхлібника – 4, Ярослава Гайваса – 2, Андрія Луціва – 5, Ярослава Петеша – 4, Івана Захаркова – 3, Юліяна Заблоцького і Богдана Лаврівського – по півтора року тюремного ув'язнення.

ПРОТИБОЛЬШЕВИЦЬКА АКЦІЯ

ОУН присвятила свою увагу й дію не лише проблемам західньоукраїнських земель, – вона повела теж організовану боротьбу проти большевизму. Про причини й форми цієї боротьби говорив під час львівського процесу у червні 1936 року Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ Степан Бандера, який керував цією боротьбою. Він вияснив, що ОУН бореться проти большевизму тому, що большевизм – це форма і система, якою новітня Москва знищила відроджену українську державу і знову поневолила український народ. Крім того, комунізм є рухом, що світоглядово протилежний до націоналізму. Він вказав на факт, що на східніх землях України український народ веде з большевизмом боротьбу на життя і смерть і тому большевицька влада відгородила окуповану нею частину України від світу „китайським муром”, щоб ніхто не довідався правди і про змагання українського народу, і про організовану московсько-большевицькими окупантами в 1933 р. акцію масового винищення українців голодом.

У ході протибольшевицької боротьби на західноукраїнських землях ОУН виконала бомбовий замах на редакцію совєтофільської газети „Праця” у Львові, заплянувала вбити редактора совєтофільських „Нових шляхів” Антона Крушельницького та виконала атентат на большевицького консула у Львові.

Атентат на редакцію „Праці”

Бомбовий атентат на редакцію совєтофілької газети „Праця”, що приміщувалася тоді у львівській друкарні Яськова (де згадана газета друкувалася), виконано 12 травня 1934 року. Того ж дня українська студентка, член ОУН, принесла до друкарні пакуночок із захованою в ньому годинниковою бомбою і попросила директора друкарні переховати його в бюрку редактора „Праці” до його приходу. Через якихось 12 хвилин після відходу студентки бомба вибухла, знищуючи приміщення редакції. Жертв у людях не було.

Про мету цього атентату зізнав перед судом Степан Бандера: в даному випадку йшлося про демонстративний акт не проти інституції, але проти комуністичного руху і проти політичних сил, що тим рухом керували; не йшлося про людей, хоч люди могли потерпіти, але про демонстрацію проти того духа, що ширився з тієї друкарні. Цей демонстративний акт мав звернути увагу на те, що з большевиками і з комунізмом ОУН буде боротися теж технічними засобами.26

Плянований атентат на Антона Крушельницького і зудари з комуністами

На згаданому львівському процесі Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ, вияснив теж справу плянованого, але не виконаного замаху на редактора „Нових Шляхів”, Антона Крушельницького. Я видав наказ, – говорив Ст. Бандера, – вбити проф. Антона Крушельницького. Атентат на нього був частиною протибольшевицької діяльности ОУН. Крушельницький був у нас репрезентантом радянофільства, цебто того струму, що намагався прихильно настроїти тутешнє українське громадянство до УССР. У „Нових Шляхах”, що їх видавав Крушельницький; він намагався доводити, що українське життя під большевицьким насильством розвивається вільно, а водночас той самий Крушельницький, з допомогою свого журналу, поширював наклепи на український націоналістичний рух, пишучи, що його інспірують чужі чинники. Але коли стало відомо, що Антін Крушельницький вибирається виїхати з цілою родиною до УССР, плянований атентат на нього ОУН відкликала, передбачаючи, що в УССР Крушельницького зліквідують самі московські большевики. Це буде кращою демонстрацією для всіх українців того, чого може сподіватися від большевиків навіть той українець, що їм вислуговується. Синів Антона Крушельницького большевики таки ліквідували, а він сам помер серед переслідувань.

Одночасно з акцією проти носіїв совєтофільства на верхах ОУН повела таку саму акцію і на низах, з тією ріжницею, що чільніших низових пропаґаторів совєтофільства, де вони були, не ліквідовано, а лише завдавано їм побиття. Таке побиття московсько-большевицьких вислужників ставало голосним на всю околицю й зацікавлювало навіть тих з-поміж українського населення, що все ще мало займалися суспільно-політичним життям і втягало їх у загальний протибольшевицький фронт.

У кількох місцевостях, де були сильніші комуністичні впливи, дійшло тоді до масових кривавих зударів поміж українськими націоналістами й комуністами. Так було на Великдень 1934 року в Дрогобиччині в селах Стебник, Колпець і Добрівляни, та в м. Яворові. Під час зудару в Столпці згинув український націоналіст Петро Білявка. Його похорон перетворився на протибольшевицьку маніфестацію українського селянства й робітництва. В похороні взяли участь 3 священики й тисячі людей, на могилі складено кільканадцять вінків від різних українських організацій.

 

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   32


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка