Петро Мірчук нарис історії організації українських націоналістів



Сторінка15/32
Дата конвертації31.03.2017
Розмір9.87 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   32
------------------------------------------------------------------------

[1] Про це оповів під час свого процесу перед польським судом (що відбувся у вересні 1933 року) провокатор Роман Барановський. Поліційний радник Івахув, який виступав як свідок на тому процесі, подав, що Барановський радився в нього, чи приймати пропозицію Сайкевича. Івахув порадив прийняти, але, як твердив на процесі, – „з того чомусь нічого не вийшло”.

[2] З інформації Романа Барановського, що їх він передав польській поліції, виходить, що йому не вдалося докладніше розвідати про хід і постанови Конференції; повідомляючи поліцію про факт відбуття Конференції, Барановський твердив, що нею проводив Сайкевич, а Зенон Коссак „був тоді обраний організаційним референтом КЕ ОУН”.

[3] Улад Українських Старших Пластунів.

[4] Друкуючи цей некролог, ПУН, з конспіративних причин, не вважав за Доцільне подавати офіціяльно, що Степан Охримович був Крайовим Провідником ОУН, а тому лише таким способом зазначив зміну на його організаційному пості.

[5] В тодішніх українських публікаціях чи пресі писано „Ніжанковський”, а не „Нижанківський” чи „Нижанковський” – (Ред.)

[6] Батько д-ра Степана Нижанківського був парохом у тому самому селі Завадів, де опісля душпастирював батько Степана Охримовича.

[7] Із зрозумілих причин конспірації Провід ОУН не міг у той час подавати, що справжньою причиною виїзду д-ра Степана Нижанківського було доручене йому ПУН-ом завдання очолити керівництво ОУН-УВО на західньо-українських землях.

[8] О. Ярослав Чемеринський згинув з рук большевиків у 1940 або 1941 р.

[9] „Америка”, ч. 105 з 10 вересня 1931 р.

[10] „Варшавський акт оскарження”, стор. 55.

[11] ББ – „Безпартійний Бльок співпраці з урядом” – назва урядової польської партії для підтримки режиму Пілсудського. Прізвище „Голувко” (Holówko) у польській транскрипції читається як „Голуфко”.

[12] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липeнь-серпень 1931. стер. 207 і 203.

[13] Під час варшавського процесу проти членів ОУН на переломі 1935/36 рр. польський прокурор твердив, що Голуфка вбили Білас і Данилишин, але насправді про це тоді ніяк не було доведено. У звідомленнях з городецького процесу виразно було подано, що Білас і Данилишин ані під час слідства, ані під шибеницею до вбивства Голуфка не призналися. До того ж після доказового поступування на самбірському процесі в справі вбивства Голуфка прокурор виразно заявив: „З жалем мусимо ствердити, що розправа не виявила нам ані таємничого тла справи, ні моральних винуватців, тих, хто давав наказ про вбивство Гнатіву, ані навіть фізичних виконавців замаху. Всіх цих моментів, таких важливих, розправа не виявила і таємницю їх взяли в могилу Білас, Данилишин, Гнатів”. (Див. „Свобода” ч. 294, 19 грудня 1933).

[14] „Розбудова Нації”, Прага, чч. 9-10, вересень-жовтень 1931, стор. 260.

[15] „Розбудова Нації”, чч. 3-4, березень-квітень 1931, стор. 101.

[16] „Розбудова Нації”, чч. 9-10, вересень-жовтень 1931, стор. 250.

[17] „Розбудова Нації”, 1931, ч. 9-10, стор. 250.

[18] Роман Барановський пояснював згодом перед польським судом, що, на його гадку, замах на Голуфка організував З.Коссак, і що він це своє підозріння сказав поліції, але Коссака заскоро ув'язнено і таким чином слідство заплутано.

[19] „Антипаньствова” (поль.) – протидержавна.

[20] Сл. пам. Мирослав Тураш – пізніший організ. референт Крайового Проводу, а від 7. 2. 1939 р. Крайовий провідник, псевдо Грабовський, – пропав, невідомо де і серед яких обставин, у червні 1939 року, коли виїхав був з краю до Відня на побачення з полк. А. Мельником. Імовірно, він згинув під час переходу польського кордону. Референтом крайового зв'язку при тодішньому ПУН-і був Ярослав Барановський. Ні він, ні його дружина Анна Чемеринська, яка теж дуже близько стояла до ПУН-у, ані Сеник чи, врешті, сам полк. Мельник ніколи не могли вияснити, куди сл. пам. Тураш був відправлений назад до Краю та що, на їхню думку, як відповідальних за той поворот, — могло з ним статися. Здається, що сл. пам. Тураш мав переходити словацько-польський кордон в околиці Татр, але розшуки членами ОУН за слідами того переходу взимку 1939 року, вже після розвалу Польщі, не дали жадного успіху.

[21] Правільніше було б „негайні суди”, одначе ми залишаємо таку термінологію, яка в той час прийнялася на західньоукраїнських землях.

РОЗДІЛ 3

ВБИВСТВО КОМІСАРА ПОЛІЦІЇ ЧЕХОВСЬКОГО

Комісара польської поліції Чеховського, що був керівником „українського відділу” в слідчій поліції львівського комісаріату і керував слідством у всіх важливіших справах спійманих членів ОУН, вбито вранці 22 березня 1932 року на вулиці Львова. Атентат підготовано й виконано так справно, що польській поліції ніколи не вдалося ані виявити виконавця й організаторів замаху, ані навіть попасти на певний слід, хто саме міг виконати атентат. Беручи до уваги факт, що комісар Чеховський був службовим зверхником конфідента польської поліції Романа Барановського, проти якого останнім часом виникли були підозріння, що він дає поліції неправильні інформації, слідчі й судові чинники підозрівали, що Чеховського вбив таки сам Р. Барановський. Тому, що Барановський не міг вияснити поліції, хто вбив комісара, польська судова влада доручила арештувати його й поставити перед польським судом.

Щойно після розвалу Польщі, у 1940 році, таємницю вбивства комісара Чеховського виявив Роман Шухевич, що в 1932 р. був бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН і підготовив замах на Чеховського. Роман Шухевич написав про це окремий спогад і опублікував його в „Краківських Вістях” під заголовком „З життя бойовика”.1 З того спомину український загал довідався, що Чеховського, перекинчика українського роду, який став комісаром польської поліції і своєю жорстокістю під час слідства проти українських революціонерів намагався дорівняти Яремі Вишневецькому, вбито з наказу ОУН. Атентат виконав бойовик Юрко Березинський, який вісім місяців після того згинув у нападі на пошту в Городку Ягайлонськім2, а не Барановський, як це припускали поляки, а за ними повторювали й деякі українські газети. Замість коротко з'ясувати хід атентату на Чеховського, ми дозволимо повністю навести спомин Романа Шухевича з уваги на історичну вартість спомину, написаного організатором замаху й пізнішим Головним Командиром УПА, ген. Тарасом Чупринкою.

„В 1929-32 рр. добре було знане кожному українському підпільникові на ЗУЗ прізвище комісара польської поліції у Львові Чеховського. Він разом з комісаром Білєвічем вів найважливіші українські справи. На всіх тодішніх процесах підсудні вказували на них, як на спричинників жахливих побоїв-знущань, бо саме вони давали накази своїм підвладним поліційним агентам тортурувати політ-в'язнів. З ОУН комісар насміхався, жартував, певний, що за ним стоїть держава з великим, справним поліційним апаратом, що внемож-ливить навіть бойовикам ОУН пімсту за друзів. Та перечислився, бо проти сили і справности поліції стоять фанатизм, погорда смерти, впертість і посвята.

У звені членів ОУН у Дзвона3 був молодий, 20-літній юнак Юрко Березинський. Високий, вродливий, з сизими блискучими очима. Цілим своїм серцем належав до ОУН. Її історію, її бойовиків знав усіх напам'ять. Щоранку будила його думка про Організацію і думка про неї заколисала його за рік на вічний сон у Городку Ягайлонському. В душі леліяв мрії і собі помірятися з ворогом і показатися гідним своїх старших друзів. І саме цей юнак дістав наказ від Дзвона прослідити спосіб життя комісара Чеховського: де живе, куди рано ходить, якими вулицями ходить, в котрій годині повертається з бю-ра, чи систематично виходить вечором і куди? Живий усміх і радість в Юрко-вих очах е відповіддю на наказ провідника. І Дзвін бачить, що найбільшу радість зробив би йому, коли б дав ту „роботу” саме йому до виконання. Інвіґіляційну працю виконує Юрко не самий. Він мас людей у своєму звені, вони стають йому до помочі. Але трьох людей до слідження може бути замало, особливо тому, що слідкування треба вести також біля слідчого відділу польської поліції на вулиці Казимирівській, а там крутиться багато аґентів. Юрко дістає до помочі ще дівчину Міру.

Грудень, січень, лютий проходять на інвіґіляції, яка, зрештою, ніяких нових матеріялів не дає. Але й досі зібрані ті дані, що є, вистачають уповні. Систематично ходить він щоранку тою самою дорогою – вулиця Стрийська, алея Стрийського парку, і знову вулиця Стрийська до трамваевої зупинки. В ранніх годинах рух на тих вулицях мінімальний. Поліцистів чи озброєних військовиків, що могли б бути грізні при погоні за вбивником, майже ніколи тут немає. Терени, що прилягають до дороги, якою іде Чеховський, прекрасні. З одного боку Стрийський парк і виставова площа, з другого виходи на Вулецькі горби, Стрийський цвинтар і город біля вулиці Пелчинської. В такий терен певно не буде пускатися погоня, що може бути складена найбільше з 2-3 випадкових цивільних людей. До того ж вони, правдоподібно, бувають неозброєні, а перед собою будуть мати людину зі зброєю в руках і готову на все.

В такій ситуації можна приступати до подрібного опрацювання цілого пляну. Немає сумніву, що робота буде виконана рано в годині 7.10-7.35 на трасі між домом і трамваєвою зупинкою.

Дальше йде про вибір самого виконавця. На просьби Юрія Дзвін не може бути глухий. Він гарно зробить це сам – він не розконспірований, відваги йому не бракує. Правда, що молодий він ще трохи, – 20 літ має – та тут Дзвін тямить, що він сам, маючи 19 літ, брав участь у „мокрій роботі” і зовсім добре її виконав.4 А на війну чи не йдуть 18-20 літні і чи не якраз ці молоді запальні люди є найбільші герої воєн і революції? Старші, звичайно, називають їх „дурними дітьми”, „неґативістами”, чи інакше, але чи не тому, що вже забули, якими самі були замолоду? Отже, піде Юрко Березинський.

Чи міг би хто відтворити той гордий погляд, з яким Юрко прийняв наказ?

Будь спокійний, друже провіднику, я не заведу тих надій, що їх на мене покладаєш. Коли б мені навіть не вдалося втекти від погоні – живим у руки ворога не здамся.

(І справді, слово його не було пусте: підстрелений у нападі на пошту в Городку Ягайлонському, коли не міг уже втікати, приклав собі холодну цівку до виска і скінчив із собою, щоб ворогові не здатися).

Місце до виконання роботи вибрали на закруті Стрийської вулиці, в тому місці, де кінчиться якийсь опарканений город, а починається кладовище. Закрут настільки добрий, що евентуальне свідків атентату не буде. Хібащр ті, котрі будуть по тому самому боці закруту, де буде виконаний атентат. Всі, що будуть на протилежному боці, нікого не зможуть бачити. Охорони Юркові не треба буде, бо від перехожих не треба сподіватися поважної погоні. Зрештою, Юрко дістає два пістолі й кілька маґазинків набоїв. Щоб роботу робити „якнайдискретніше”, він дістане пістоль маленького калібру 6.35 мм., який стріляє без великого гуку при вистрілі, а другий великого калібру 9.0 мм. для самооборони. Устійнення дня атентату має в собі посмак забобону. Виконати роботу можна буде щодня, та Дзвін вважає, що найкраще вона вдасться у вівторок, бо це в нього найщасливіший день у тижні. Він сам ішов на першу велику роботу саме у вівторок. І вибрано вівторок 22 березня. В перших днях цього тижня Юрко від'їжджає до дому своїх батьків у селі Оглядів, Радехівського повіту. Ситуація укладається надзвичайно гарно. Поїзд із Радехова до Львова приїздить на двірець Підзамче десь біля години 6.45 рано. Звідси безпосередньо Юрко дістається на місце роботи ще на час, а повортний поїзд до Радехова є вже о 8 год. рано; цей поїзд Юрко мусить зловити на Підзамчі і ним від'їхати додому. Вже в полуднє буде вдома, отже, його кількагодинної неприсутности ніхто з домашніх не повинен запримітити, тим більш, що він і так надто багато вдома не просиджував. Алібі5 буде просто прекрасне. Від самого початку березня він був цілий час вдома, поза Львовом. Все приготоване. Юрко нетерпеливо жде в Оглядові на день 22 березня. У Львові Міра далі стверджує, чи Чеховський не змінив способу життя. Ні, все „грає”.

Приходить ніч 21 на 22 березня. На заспаному приходстві помітний рух. Юркова сестра тихо-тихенько будить свого брата зі сну. Чи спав він? Не знати. Зривається спокійний, опанований, трохи блідий. У темній кімнаті одягається в приготовані „пумпи” і куртку6. Кашкет і зброю дістане у Львові. За кілька хвилин уже готовий. Має велику дорогу, до маленької залізничної зупинки Павлів 11 кілометрів ходу. Сестра прощає свого улюбленого брата без сліз.

Поїзд не мав запізнення. Точно заїхав на Підзамче, а між юрбою перекупок, молочарок і учнів протискався високий, блідий мужчина й уважно шукав між тими, що ждали на станції, свою подругу. Весело усміхнувся до Міри, що ждала вже з течкою в руці. Там пістолі і кашкет – ці останні конечні речі. Обоє пішли, взявшись під руку, ніби залюблена пара, веселі й усміхнені. Вона повідомляє його, що все в порядку. Чеховський незмінно продовжує свою ранішню дорогу і сьогодні напевно також піде, а завтра – хіба вже ні. Вступають до першої брами при Жовківській вулиці. Міра випорожнює течку й обидва пістолі мандрують до кишені Юрка. Він твердо стискає холодну сталь. Все в порядку, – каже Міра, – передучора з них ще пробно стріляти. Дев'ятка „Штаєр” стріляє знамените, мала 6-ка „ФН” може затятися по кількох пострілах. Та Юрко впевняє, що найбільше буде два постріли до комісара. Юрко добрий стрілець.

Час утікає, - треба всідати до трамваю. Сідають обоє й їдуть до жандармерії при вулиці Сапіги, по дорозі домовляються: Міра зажде при вулиці Пел-чинській коло трамваєвої зупинки, там відбере від нього все зайве – пістолі, набої, кашкет. Висідають з трамваю. Кріпкий, дружній стиск рук. Це благо-словенство Міри для молодого революціонера, і довгий, довгий погляд за ним. Чи вернеться живий, чи може... Ні, він повернеться напевно – такий був спокійний і певний успіху. Вже пішов. Скоро, скоро. Кадетською вулицею вгору, назустріч невідомому. Юрко не бачить нічого біля себе. В думці лиш одно: бути гідним тих усіх, що були перед ним – усіх Любовичів, Пісецьких, всіх, що по тюрмах ждуть пімсти. Ще кілька хвилин... Треба лише пам'ятати: добре ціляти і – найкраще нічого не думати, лиш про те одне – добре Ціляти.

Юрко доходить до кадетської школи. Ще кілька кроків до Стрийської вулиці і зараз побачить Чеховського. Це ж година, що в ній він повинен іти. Так, ось іде вже, іде – вже виходить із Стрийського парку. Іде самий, спокійно, з руками в кишенях плаща. Іде до бюра, де ждуть уже жертви. Не чує, не прочуває нічого пан комісар, він думає про аванси, про кар'єру...

Юрко приспішує ходу. Ще лиш десять кроків ділить його від Чеховського. Рука в кишені відбезпечила „ФН” (Юрко був майстром) – зараз Чеховський опиниться на закруті. Ще секунда життя. Юрко вже два кроки за Чеховським. Рука з кишені різко витягається, а в ній блестить маленький, чорний предмет. „Лиш добре ціляти!” – єдина думка в тому вирішальноглу моменті. Сухий тріск понісся по деревах Стрийського парку – лиш один тріск. Якийсь чоловік у темному плащі зігнувся в колінах і впав перед себе лицем до землі. Не видав із себе ні однго звуку – навіть рук не витягнув з кишень. Це вже труп. Труп комісара політичної поліції Еміліяна Чеховського.

Якийсь другий перебіг через гостинець і почав дряпатися на протилежний шкарп на кладовищі. Раз обсунувся, бо було ковзько, та за другим разом видістався на цвинтарну алею. І зараз же зник. Ще лиш оглянувся за перехожими, а вони: всі три трамваярі поставали збентежені, нерішучі, не знаючи, що робити, до кого вдатися. Не кричали, лиш поволі почали підступати до чоловіка, що лежав на землі. Про того другого хіба забули. А він кількома швидкими кроками пробіг кладовище і кинувся через городи в напрямі Пел-чинської вулиці. О, це зовсім не легка дорога – сніг декуди по пояс, стежки нема, а гаятись не можна. Та на щастя ні живої душі не видно.

Та в Юрка вже друга думка: якнайшвидше віддалитися звідсіля. І мов олень скаче він великими кроками по глибокому снігу. Ще крок, ще два і він уже при Пелчинській вулиці, вже видно трамваєву зупинку. Міра вже жде. Допитливий погляд. „Щасливо, по всьому”. „Ні, це неможливо, я нічого не чула!” – „Бо тільки один постріл, а відгомін тут не долетить”. І знову дружній стиск руки. Вона перша його вітає, того щасливого молодого революціонера, що ось перейшов свій хресний вогонь. Відбирає від нього зброю, кашкет, тепер уже вона тим заопікується.

Але робота ще не скінчена. Ще Юрко мусить якнайскорше дістатися додому, їдуть трамваєм обоє, щасливі, радісні. Вівторок щасливий день. До поїзду ще п'ять хвилин часу. Міра купує білет і знову молодий блідий чоловік всувається в кутик сепаратки, – закрившись курткою, дрімає. Чи справді дрімає? На маленькій зупинці Павлів висів єдиний подорожній і польовими доріжками подався на схід.

– Де ж той Юрко подівся, що я його від рана не бачив? – питається батько доньки.

— Десь тут ходив, а потім сказав, що йде до свого товариша до Кривого.

— Але що так зранку захотілося йому йти у відвідини?

– Він десь зараз повинен бути, – відповідає дочка, а сама лиш ходить від вікна до вікна і щохвилини заглядає на годинник. Ах, як тяжко ждати, краще самому робити, ніж другого висилати. Живе, чи ні? Ці питання увесь час клубляться в дівочій голові.

В сінях хтось витирає взуття. То він, то напевно він. Скрипнули двері, в кухні стала струнка постать Юрка. Йому назустріч один довгий, допитливий погляд. Його очі сказали їй усе. Ще заки вспів щонебудь промовити, кинулась йому на шию і почала гаряче цілувати. За хвилинку сиділа вже при слухавках радіо-апарату і відбирала вістку:

„Сьогодні о годині 7.30 при вулиці Стрийській невідомий чоловік одним пострілом з пістоля замордував пана комісара Еміліяна Чеховського. Вбивство, правдоподібно, сталося на політичному підґрунті. Слідство ведеться. Подробиці покищо в таємниці”.

Польська поліція стала перед загадкою, що її довший час поліція не могла розв'язати. Доперва три роки пізніше вона з архівів Сеника7 довідалася, що вбивником комісара Чеховського був Юрко Березинський. Та він уже тоді не жив. 30 листопада 1932 року він згинув смертю революціонера в Городку Ягайлонському”.

Так був підготований і виконаний один із найсправніших і ніколи не виявлених польською поліцією атентатів ОУН. Проведені польською поліцією масові арештування та енерґійне слідство закінчилося неуспіхом.

ЗМІНИ В КРАЙОВОМУ ПРОВОДІ ОУН

Наприкінці травня 1932 року Івана Ґабрусєвича-”Іртена” звільнено з слідчого ув'язнення і він незабаром виїхав нелеґально до Праги, щоб обговорити з полк. Коновальцем ситуацію і плян дальшої дії ОУН.

Одначе, беручи до уваги підірване здоров'я Ґабрусевича й те, що польська поліція, після слідства, почала підозрівати, що ОУН у Краю очолює „Іртен”, а тому дбайливо стежитиме за ним і всіма, з ким він зустрічатиметься, – полк. Коновалець запропонував Ґабрусевичеві залишитися за кордоном у складі ПУН-у, а на Крайового провідника на ЗУЗ покликати іншу особу. Цю пропозицію Ґабрусевич прийняв. На його наслідника передбачувався Степан Бандера, але він перебував у той час у слідчій тюрмі й важко було передбачити, чим закінчиться його ув'язнення. Тому на пропозицію Ґабрусевича призначено на пост Крайового провідника колишнього його заступника в референтурі юнацтва – Богдана Кордюка-”Діка”, що якраз тоді вийшов із в'язниці. Степана Бандеру призначено заступником Крайового провідника.

Кордюк зформував нову Крайову Екзекутиву в такому складі: Степан Бандера-”Баба” – заступник Крайового провідника і референт пропаганди; Зенон Коссак-”Конашевич” – організаційний, його заступник і після ув'язнення Коссака наступник на пості керівника організаційної референтури – Іван Малюца-”Крук”-”Чорний”; Володимир Янів-”Янкель” – референт політично-ідеологічних справ, його заступник і згодом наступник – Ярослав Стецько-”Карбович”; бойовим референтом залишився Роман Шухевич-”Дзвін”, фінансовим – о. Ярослав Чеме-ринський; військову референтуру перебрав, на місце Михайла Коло-Дзінського-”Кума”, що був арештований 17 січня 1932, а 10 червня засуджений на один рік тюрми, – Дмитро Грицай; референтом зв'язку з закордоном стала Анна Чемеринська-”Нуся”. Кордюк, як Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ, вживав псевда „Новий”, але воно було відоме тільки членам ПУН; для крайового членства він був відомий під псевдами „Дік” або „Сніп”.

ПРАЗЬКА („ВІДЕНСЬКА”) КОНФЕРЕНЦІЯ В ЛИПНІ 19328

На початку липня 1932 року в Празі відбулася Конференція ПУН і КЕ, в якій представниками від Крайової Екзекутиви були: Богдан Кордюк-”Новий”, Степан Бандера-”Баба”, Іван Малюца-”Крук” і Роман Шухевич-”Дзвін”.

Найважливішою темою нарад Конференції була справа остаточного впорядкування організаційних взаємовідносин ОУН – УВО. Власне, ця справа вже була вирішена в 1930 році, коли провід обидвох організацій перебрав сотн. Юліян Головінський. Але з пропаґандивних причин, під час „пацифікації”, вживання назви УВО на внутрішньо-українському та на зовнішньому відтинках вносило певну неясність чи сприяло деяким старим членам УВО відновлювати Українську Військову Організацію на ЗУЗ як самостійну одиницю. В цій справі Конференція прийняла таку постанову:9

„З метою створити якнайдогідніші умови для дальшого поширення революційної дії на ЗУЗ, УВО („Спілка”) підпорядковується Крайовій Екзекутиві ОУН на ЗУЗ. Бойові акції на ЗУЗ УВО провадить як референтура для військових справ при КЕ ОУН. Вона складається з бойового й кадрового ЕІДДІЛІВ, а на випадок потреби може творити свої підреферентури, наприклад, розвідки. Бойовий і кадровий референти входять у склад КЕ ОУН. У справах військово-технічних вони втримують безпосередній контакт із бойовим та військовим референтами ПУН”.

Цією постановою ще раз стверджено організаційну єдність УВО-ОУН і вияснено, що під назвою „УВО” треба розуміти бойову й військову референтури ОУН.

Конференція у Празі остаточно устійнила організаційну структуру КЕ ОУН і цілої ОУН на ЗУЗ, яка оформилася еволюційно, силою обставин, дещо інакше, ніж це зразу передбачали постанови Конґресу, який покликав до життя ОУН. Конференція затвердила існуючий фактичний стан. Додатково було вирішено покликати до дії також „контрольно-розвідочну” референтуру, завданням якої було вести, згідно з дорученнями, нагляд над окремими членами Організації та збирати різні інформації щодо різних представників ворожої влади і тих, хто з нею співпрацює.

Керівником новоствореної референтури при КЕ ОУН Кордюк-”Новий” призначив студента медицини Ярослава Макарушку, члена УВО, а його заступником студента техніки Олександра Пашкевича.

Конференцію у Празі було названо, для конспірації, „Віденською” і час її відбуття подано в офіційному, прилюдному повідомленні ПУН як червень 1932. Текст того офіційного повідомлення, опублікованого в „Розбудові Нації”, такий:

„1. Подаємо до відома, що в днях 20-24 червня 1932 р. відбулася у Відні конференція між представниками „Проводу Українських Націоналістів” і представниками ОУН на окупованих землях. Конференція обговорила та вирішила ряд справ, що торкаються діяльности, зокрема пляну праці на майбутнє, ОУН на окупованих землях. Між іншим постановлено приступити в найближчому часі до видавання популярного місячника п. з. „Український Націоналіст”, призначеного для найширших кіл українського громадянства на українських землях і на еміґрації (eвропейській і заокеанській).

2. З огляду на тенденційно-неправдиві вістки, ширені різними нашими противниками, про членів і провідні органи ОУН на Західній Україні, подаємо до загального відома, що „Крайова Екзекутива ОУН на Західньо-Українських Землях” є підпорядкована „Проводові Українських Націоналістів” і веде діяльність з його доручення, отже за цю діяльність відповідає Провід”.10

ПРОЦЕС „КОНҐРЕСІВЦІВ”

У першому тижні вересня 1932 року у львівському суді розпочався процес проти шістьох учасників Конґресу Українських Націоналістів, відбутого в січні-лютому 1929 р. у Відні. На лаві підсудних були: 1. д-р Юліян Вассиян, 2. д-р Олесь Бабій, 3. інж. Осип Бойдуник, 4. Степан Ленкавський, 5. Євген Зиблікевич, 6. Зенон Пеленський. Цей процес став відомим під назвою „процесу конґресівців”.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   32


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка