Петро Мірчук нарис історії організації українських націоналістів



Сторінка1/32
Дата конвертації31.03.2017
Розмір9.87 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32
Петро Мірчук

НАРИС ІСТОРІЇ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Перший том: 1920-1939.



Передмова від видавництва

Вступне слово автора

Частина І: Передвісники ОУН

Українська Військова Організація. Революційна діяльність УВО. Партійно-політичне життя в Західній Україні. Початки націоналістичних осередків на ЗУЗ. Українські націоналістичні організації за кордоном.



Частина II: Народини ОУН

Дві Конференції Українських Націоналістів. Перший Конґрес Українських Націоналістів в 1929 році. Українське політичне життя в час постання ОУН. Відгомін на створення ОУН. Український


націоналізм супроти фашизму і гітлеризму. Клітини ОУН на чужині.

Частина IIІ: Проти польського окупанта

Перші організаційні кроки. Політично-виховна діяльність ОУН. Культ стрілецьких могил.


Концепція „перманентної революції”. Проблема ОУН-УВО. Бойові акції УВО в 1929 році.
Дві Конференції УВО-ОУН в 1930 році. Арешти і судові процеси від січня 1929 до кінця 1930 року.
Сотник Ю. Головінський крайовим провідником ОУН.

[ця частина є доповненням, написаним іншим автором]
Загальне становище в підсовєтській Україні

Завоювання українських земель большевиками. Большевицька окупаційна влада.


Три періоди московсько-большевицької політики на Україні. Період воєнного комунізму. Доба
НЕП-у й „українізації”. Наслідки „українізації”. Літературний і мистецький рух. Українська Автокефальна Православна Церква. Доба сталінських репресій. Большевицька колективізація – поворот до невільництва. Організоване народовбивство в 1932-1933 роках. Два закони про народовбивство. Ліквідація УАПЦеркви. Боротьба з національними ухилами в партії. Початкові роки диктатури Хрущова в Україні.

Частина IV: Проти червоного окупанта

УВО та ОУН в підсовєтському підпіллі. Переслідування ОУН та інформування населення.


З реєстру дій самостійницького підпілля. Харківський процес СВУ і СУМ в 1930 р. Присуди, розстріли, повстання в 1930-х роках. Розстріли українських комуністів в 1933 р. Розкриття УВО-ОУН на Східніх Землях України. Офіційне большевицьке ствердження. Розстріли й заслання українських письменників. Третя хвиля арештів 1936 р. Нова хвиля терору проти українських письменників. Організація Українських Націоналістів-Державників. Підпільні організації та ОУН на Наддніпрянській Україні.

Частина V: Другий етап


революційних дій ОУН в Західній Україні (1930-1938)

Розділ перший:

Доба репресій. Друга саботажна акція в 1930 р. Експропріяційні напади в 1930 р.


Замордування крайового провідника ОУН сотника Ю. Головінського. Пацифікація.
Свідчення чужинців про пацифікацію. Світовий відгук на пацифікацію. Відплатний терор ОУН-УВО.

Розділ другий:

Зміни в Крайовій Екзекутиві ОУН на ЗУЗ. Бойова діяльність ОУН. Вбивство польського


посла Тадеуша Голуфка. Арешти і присуди (від січня 1931 до червня 1932). Наглі суди в Польщі.

Розділ третій:

Вбивство комісара поліції Чеховського. Зміни в Крайовому Проводі ОУН в 1932 р. Празька Конференція в 1932 р. Процес „конґресівців”. Арештування і присуди (від червня по грудень 1932 р.). Напад на пошту в Городку. Наглий суд за Городок. Присуд та екзекуція. Справа Городка перед ОУН.



Розділ четвертий:

Конференція Проводу ОУН в Берліні в червні 1933 р. Бандера провідником ОУН на ЗУЗ. ОУН на ЗУЗ і „органічний сектор”. Справа імпрези „Українська молодь Христові”. Шкільна акція в 1933 р. Атентат на шкільного куратора Ґадомського. Протимонопольна акція. Атентат у большевицькому консуляті у Львові в 1933 р. Юнацтво ОУН перед судом. Протибольшевицька акція.



Розділ п'ятий:

„Нурець” польської поліції серед підпілля. Язва провокації та оцінка цього явища.


Боротьба з конфідентством і провокацією. Атентати на намовлювачів до донощицтва.
Ліквідація конфідентів і донощиків. Становище на ЗУЗ та ОУН в оцінці об'єктивного поляка.

Розділ шостий:

Вбивство польського міністра Б. Пєрацького. Невиконані атентати. Арешт бойовиків


ОУН під Надвірною. Варшавський процес Бандери і товаришів. Львівський „Процес Бандери”.

Розділ сьомий:

Ув'язнення і засуди за два роки. Суди над молоддю. Великий політичний процес


за шкільну акцію в Перемишлі в 1934 р. Спровокований процес в 1935 р. Статистика
політичних процесів на ЗУЗ за 1929-1934 рр. Концентраційний табір Береза Картузька.

Розділ восьмий:

Відбудовування керівництва і роботи ОУН у 1934 р. Л. Ребет провідником КЕ ОУН на ЗУЗ та її склад. Новий курс праці ОУН. Постання незалежної фракції в ОУН – „ЗОВ”. Веринська справа.


Боротьба проти комуністичного підпілля.

Розділ дев'ятий:

Крайова Екзекутива ОУН на Північно-Західніх Землях. Три великі політичні процеси на Волині.


Великі арешти на Волині в 1937 і 1938 роках. Початки партизанської підготови.
Великий політичний процес у Рівному в 1939 р.

Розділ десятий:

Бойові виступи ОУН в Галичині. Протиколонізаційний виступ у Радехівщині. Оцінка некоординованих дій. Арешти і засуди (січень 1935 – грудень 1937). Виступи проти польських погромників.


На робітничому відтинку. Проблеми націоналістичної преси.

Частина VI: ОУН в закордонних країнах

Організація Проводу ОУН і розміщення її станиць за кордоном. Підривні заходи з боку противників. Внутрішньо-організаційна праця ПУН. Зовнішньо-політична діяльність. Персональні проблеми ПУН. Роттердамська трагедія. Спроби большевицької провокації й атентату. Атентат на полк. Коновальця. Підготова визволення Степана Бандери з в'язниці. Проблема наслідства Голови ПУН.



Частина VII: Карпатська Україна

Політичне становище Закарпаття. Незалежність Карпатської України. Організування


збройної сили. „Українські націоналісти ніколи не капітулюють!” Небезпечна розколина.

Частина VIII: Перед вибухом Другої світової війни

В ідейній єдності з Карпатською Україною. Наступ польської поліції на українське студентство.


Новий Провід ОУН на ЗУЗ. Відплатні акції. Загадкова загибель Мирослава Тураша.
Політичні процеси в 1939 році. Римський „II. Великий Збір Українських Націоналістів”.
Напередодні Другої світової війни. Повстанські бої з поляками.

© Петро Мірчук. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том: 1920-1939.


За редакцією Степана Ленкавського. Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968.
ПЕРЕДМОВА

„Нарис Історії ОУН” заплянований як двотомове видання. Перший том описує роки між двома світовими війнами, другий – роки другої світової війни і післявоєнних часів. В українській історіографії міжвоєнного періоду залишилась велика і дошкульна прогалина, що її якоюсь мірою повинна виповнити ця книжка. Історики та учасники тодішніх подій спромоглися з різних становищ насвітлити і зберегти для історії факти розвитку, будівництва, росту, розгрому і відроджування українського національного, культурного й політичного життя. Історичні нариси та мемуаристична література про окремі ділянки різнородних форм українського національного життя, що в тодішніх обставинах почвірної окупації змогло все таки проявляти себе в наявних леґальних чи півлеґальних формах, дали щоправда досить широкий образ національного будівництва та буйного збудження національної свідомости після втрати державности і глибокого закорінювання національно-державницької ідеї та боротьби за неї в леґальних формах, обмежених приписами чужого законодавства. Одначе ці описи подій двох міжвоєнних десятиріч є невистачальні, бо вони з різних причин не відмітили якслід ваги і впливу УВО і ОУН на хід політичних процесів в Україні, ані ролі підпільно-революційних дій підземної України в формуванні, в унапрямлюванні політичної історії тієї доби, в утверджуванні національно-державницької думки і в стимулюванні процесів зростаючої активізації мас супроти окупантів України.

Хоч виникнення і дії українського національно-революційного руху стали невідривною часткою політичної історії України і зворотнім етапом в розвитку української політичної думки, погляди на історичну необхідність революційних форм національно-визвольної боротьби, оцінка метод чи конкретних підпільних акцій були в сучасників тих подій часто суб'єктивні й контроверсійні, та змінливі з ходом років.

В перших роках після втрати власної держави збройна боротьба за її повернення, тобто ідея національної революції, апробована обидвома українськими урядами, що не скапітулювали перед окупантами, – була самозрозумілою конечністю для патріотичних людей, які почували себе громадянами української держави і окупацію українських земель уважали за стан нелеґальний і тимчасовий. Заснована в 1920 році УВО, як підпільна понадпартійна армія України, висунула всім зрозумілі головні гасла: за самостійність української держави і соборність розірваних між; чотирьох окупантів українських земель. УВО в своїх діях знайшла підтримку і співдію від тодішніх політичних партій. Продовжувані нею акції пасивного і активного спротиву, бойкоту окупаційним розпорядженням поривали маси до солідарности і наслідування.

Одначе, переключення загальної громадської думки на категорії революційного мислення було короткотривале. Ризький мир 1921 р. і рішення Ради Амбасадорів у 1923 році про прилучення Східньої Галичини до Польщі та політика регіонального патріотизму двох діючих за кордоном українських урядів, УНР і ЗУНР, внесли глибоке потрясення і розбіжність поглядів на принцип соборности і на перспективність визвольно-революційної боротьби. Московський і польський окупаційні режими після своєї стабілізації почали робити заходи, щоб приєднати непримиренність підкорених українців мінімалістичними приманами: одні – надіями на українізацію й полегшену економічну політику в радянській псевдодержаві на СУЗ, другі – надіями на автономічні полегші, які ніколи не були ухвалені варшавським сеймом. Ці примани відкрили дорогу ілюзіям про можливість примирного співжиття з окупантами, дорогу, суперечну з цілями національної революції. На СУЗ національно-активні елементи включилися в співпрацю головно на культурному відтинку, за що були потім масово знищені; на ЗУЗ постали дві головні течії: напрямок „реальної політики” з надіями на осягнення нереальної автономії з Варшави, звідки приходили щораз нові реальні обмеження довоєнних прав і – радянофільський напрямок з надіями на московсько-большевицьку допомогу визволитися від Польщі, щоб попасти в московський полон. Цей зворот до політичного ілюзіонізму змінив позитивне ставлення цих обидвох політичних груп до ідеї національної революції, базованої на організуванні власних сил народу за державну незалежність від обидвох окупантів. УВО, з свого боку, твердо відкидала орієнтацію на історичних ворогів України, Москву і Варшаву, як теж на міжнародню справедливість західніх держав.

УВО не могла залишатися далі безпартійною армією українського народу, коли речниками політики того народу оголошували себе автономісти або радянофіли, шукаючи приємливих для них форм коляборації з окупантами. Доцільність і неминуча потреба революційного шляху до самостійної соборної української держави вимагала тепер обґрунтування та чіткого скристалізування власної політичної плятформи, програмових засад і врешті ідеології, як теж і критики та відкинення антиреволюційних і антисоборницьких поглядів противників. Сторінки цієї книжки описують, як рух „загравістів”, згуртованих під ідейними гаслами УВО, проробив цю піонірську роботу очищення політичної думки від залишків довоєнних сподівань про можливість поступового виборювання конституційних полегшень від національного ворога, чи через єднання в спільному політичному фронті проти царського деспотизму з російською революційною демократією, чи з російськими соціалістами різних мастей, що воєнними нападами знищили українську державу.

Новий політичний рух гостро протиставився деґрадації і принижуванню значення національної ідеї з боку соціялістичних доктринерів. Соціялісти українського поневоленого народу за головне своє завдання вважали соціяльну революцію у спілці з російськими соціялістами, а національне визволення – за підрядну справу, яка, мовляв, автоматично буде позитивно розв'язана з утворенням соціялістичного уряду в федеративній Росії. Самостійницькі ідеї Міхновського, Донцова, „Молодої України” трактувалося як шовінізм, навіть як політичну некультурність і відсталість. Тому-то спроможності політичного горизонту були в них обмежені або концепцією поділу Галичини і утворенням українського „коронного краю” в австро-угорській монархії, або концепцією федерації України з майбутнім російським демократичним чи соціялістичним урядом. Оця неспроможність власної української перспективної дії серед тодішніх українських діячів виникала із слабкої організованости українських сил іти під відкритими, неприхованими гаслами державної самостійности України. Організувати ті сили і протиставити їх ворожому насильству – стало якраз центральним завданням нового революційно-визвольного руху.

Пізнання причин нашої державної невдачі розбудили великі шукання нових історичних обріїв. Відкинення ілюзорних концепцій, зудар українських армій, а згодом підпілля, з брутальною силою завойовницьких націй без ріжниці на партійну приналежність керівників підбою і руйнування України, став початком виходу на світ нових груп націоналістичної молоді. Виникнення українського націоналізму було реакцією на національну катастрофу, поширенням кадрового резервуару УВО, і разом із тим було відкиненням тісних політичних горизонтів, що онесмілювали відкрито прямувати до належного кожній нації природнього права жити вільним життям. Для відмежування від культурницького етнографізму довоєнних патріотів і для виразного протиставлення підступному „пролетарському інтернаціоналізмові” новий політичний рух прийняв назву „український націоналізм”. Національне визволення – це передумова волі соціяльної, волі політичної, волі культурного і господарського розвитку, – проголошував на початку XX сторіччя Міхновський. Його поклик через чверть-століття почали здійснювати новоорганізовані загони ОУН. Наскільки успішно або невдало в окремі роки вони зуміли своє завдання здійснювати, про це розказують сторінки цієї книжки.

Як з УВО виникла ОУН, як розгорталася боротьба обидвох визвольно-революційних організацій, які успіхи, невдачі, тріюмфи й удари вона мала, про те розповідає ця книжка. Вона писана доступним стилем для широкого читача. Завданням автора не було дати сухий науковий нарис історії, аще зібрати також описи бойових акцій, хід важливіших політичних процесів, навести документарний матеріял про формування засадничих принципів ідеології, політики й стратегії ОУН, щоб різнобічне відтворити атмосферу умов творення тодішньої підпільної боротьби, її розвитку й поширювання. Автор не обмежується лише описом світлих і героїчних сторінок історії ОУН, що в дальші роки стали предметом щорічних протидержавних відзначень і ювілейних святкувань, але обговорює також слабкі сторінки і помилки, що поставали наслідком чи то ворожих диверсій, чи через нестійкість або недосвідченість окремих бойовиків і політичних діячів.

Для читача сухим і нецікавим матеріялом може видаватися хронікальний перелік арештів і присудів за поодинокі роки. Він, зрештою, не є вичерпний, бо охоплює тільки ті випадки, які були реєстровані в пресі, в додатку ще в здекомплетованих подекуди річниках газет. Але якраз ця хроніка ув'язнень і політичних процесів свідчить про два важливі моменти: про безпідставність большевицької вигадки, нібито ОУН, стоячи на службі всяких „іноземних буржуазних сил”, об'єднувала в своїх лавах „контрреволюційні елементи” з метою поневолювати й соціяльно визискувати український народ; та про другий момент – про невпинне зростання, з ходом років, революційних кадрів ОУН і революційної активности мас, які під час другої світової війни і після неї набули розмірів всенароднього визвольного руху. З хроніки ув'язнень і політичних процесів наявне випливає, що в національно-визвольній боротьбі під керівництвом ОУН брали активну участь і спомагали їй усі шари народу: інтеліґенти, студенти, безземельні селяни, робітники, соціяльно упосліджені ремісники, учителі, кооперативні працівники, навіть і священики. Капіталісти, поміщики і буржуї участи в підпільній боротьбі не брали, а це лише тому, що таких клясів українці не мали, проте український націоналістичний рух не перестав бути всенароднім рухом.

Історія ОУН стала історією долі сотень тисяч українських родин. В цій книжці велика кількість читачів знайде згадку про себе, про своїх найближчих рідних і друзів. Сподіваємося, що декотрих читачів вона заохотить доповнити історію ОУН своїми спогадами про події, в яких вони самі, або їхні друзі, брали участь.

Рукопис цього „Нарису історії ОУН” був опрацьований багато років тому. Редакція не поспішала з швидким виданням книжки, розуміючи труднощі автора в здобутті джерельних і об'єктивних матеріялів про конкретні факти дій підпільної організації, що не лише не занотовувала їх в публікаціях, але свідомо затирала перед ворогами сліди своєї дії, щоб не улегшувати ворогові викривання людей. Про труднощі реконструкції та уточнювання фактів пише Автор у своїй передмові. Свідчення учасників подій часто бувають неточні, суб'єктивні та в умовах конспіративної дії – фраґментарні і неповні. Тому праця Автора вимагала ґрунтовної перевірки зібраних відомостей, як також уточнень, змін, або доповнень окремих розділів. У цій праці деякі співучасники дій ОУН допомогли своїми порадами і спогадами про відомі їм події, за що Редакція складає їм подяку. Окрема подяка за уможливлення доступу до річників довоєнної української преси належить директорові Української Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі Петрові Плевакові; за вистарання рідкісних світлин із приватних збірок – маґістрові Ярославу Ракові; за уточнення багатьох фактів і випозичення світлин д-рові Миронові Коновальцеві; за перевірку і сумлінне уточнення багатьох дат, імен і прізвищ – Михайлові Борисові.

Видаючи цей перший том „Нарису Історії ОУН”, сподіваємося, що читачі пізнають повний образ різнобічної праці ОУН, в тому багато невідомих загалові фактів, а це допоможе їм виробити собі свій власний погляд і об'єктивну оцінку ваги і ролі ОУН в українській історії міжвоєнної доби.

ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРА

Книга, що її оце даємо до рук українського читача, – це перша в українській історичній літературі спроба дати повну й систематичну, тобто впорядковану хронологічно, з датами та прізвищами, історію ОУН. Досі появлялися друком тільки дрібніші чи обширніші причинки до історії ОУН, присвячені окремим епізодам чи окремим проблемам діяльности ОУН, або, врешті, загальній оцінці діяльности ОУН з приводу котроїсь із її річниць. Такий характер причинку мають і дві найобширніші із виданих досі друком праць з історії українського підпілля Володимира Мартинця: „Від УВО до ОУН” („Спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму”, рік видання 1949) та „Організація Українських Націоналістів 1929-1955” („Збірник статтей у 25-ліття ОУН”, рік видання 1955) і тому в передмові до останньої й зроблено висновок „Історія ОУН очікує свого Нестора. Хай же цей Збірник буде причинком до неї”. В додатку, перша з названих розглядає події й проблеми тільки до моменту постання ОУН, а друга заторкає історію ОУН тільки до 1940 року; після цієї дати вона займається вже виключно історією ОУН під керівництвом полк. Андрія Мельника. В виду цього, найповажнішим із досі опублікованих причинків до історії ОУН являється документарна збірка п. з. „ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955” („Бібліотека Українського Підпільника”, ч. 1, видання Закордонних Частин ОУН), хоч і має вона зовсім своєрідний характер – збірки документів без будь-яких коментарів, заміток і, тим більше, даних з діяльности ОУН.

А тому, беручись до опрацювання цієї нашої праці ми були, і тепер, даючи її до рук читача, є свідомі усіх тих недоліків, що їх мусить мати кожна перша праця того характеру.

Але трудність опрацювання повної й систематичної історії ОУН не тільки в тому, що це перша праця; причина найсеріозніших труднощів це – характер підпільно-революційної організації ОУН в минулому й сьогодні.

Вислідом такого характеру ОУН є дошкульний брак і офіційних публікацій про організаційну структуру та персональну обсаду керівних постів в Організації за весь час її досьогоднішньої історії, і архівних організаційних документів з тієї ділянки. Як організація підпільна, жорстоко переслідувана окупаційними властями, ОУН ніколи не подавала в своїх публікаціях організаційної структури й тим більше персональної обсади керівних постів в організаційній сітці ОУН на Українських Землях. Більше того: ці справи залишалися таємницею навіть перед членством самої ОУН так строго, як тільки це було можливе для здорового функціонування організаційної сітки й засадничо не фіксувалися навіть в архівних записках закордонного Проводу ОУН, хоч би й за псевдами. В висліді цього, в ніякому архіві ОУН немає й ніколи не було списка навіть Крайових Провідників ОУН за їхніми тодішніми псевдами, ні тим більше членів кожночасної Крайової Екзекутиви ОУН, а й провідні члени ОУН знали й знають звичайно тільки своїх безпосередніх організаційних зверхників, співчленів даного організаційного звена та своїх безпосередніх підлеглих. Для ілюстрації цього наведу характеристичний факт, що один із провідних членів ОУН, який перед чверть-століттям займав пост надобласного, щойно тепер, при нагоді збирання мною й провірювання потрібних для моєї праці даних, довідався від мене, хто це був тоді його безпосереднім організаційним зверхником на пості Крайового Провідника ОУН, бо й тоді, і ціле чверть-століття після того він уважав ту людину тільки зв'язковим між ним і невідомим йому особисто Крайовим Провідником ОУН.

При такому стані реконструювання персональної обсади керівних постів ОУН на Українських Землях на протязі 30 літ діяльности ОУН при писанні історії ОУН – це особливо мозольна робота збирання й дбайливого провірювання інформацій від десяток провідних у даному періоді членів ОУН, розсіяних сьогодні по всьому світі.

Дещо краще мається справа з фактами й датами з історії ОУН, бо тут являється допоміжною тодішня українська й чужинна, крайова й позакрайова преса. Але й тут справа не така то проста. Поперше, не існує на чужині ніодної української установи, яка мала б усю колишню українську пресу і її приходилось нам вишукувати поодиноко по різних установах й приватних бібліотеках окремих людей. Подруге, інформації в тодішній українській пресі в Краю й на чужині були дуже скупі і часто навіть в достовірних джерелах невірні, – чи то із-за непоінформованости, чи теж з інших мотивів. Наприклад: в офіціозі Проводу ОУН було подано про Конференцію Проводу ОУН з делеґатами Крайового Проводу ОУН, яка відбулася в липні 1932 року в Празі, що вона відбулася в червні 1932 у Відні. Це було зроблено Проводом ОУН умисно, щоб таким повідомленням обманути польську поліцію й заставити її шукати членів Крайової Екзекутиви ОУН між такими особами, які були в червні 1932 у Відні, а не між тими, хто був у липні 1932 року в Празі. Або: в акті обвинувачення Варшавського процесу проти Степана Бандери і товаришів, що його виготовляло двох польських прокурорів на підставі даних всієї польської поліції та документів „архіву Сеника”, подано в одному місці, що спроба атентату на куратора Ґадомського у Львові відбулася 27 серпня 1933 року, а в двох інших місцях того ж самого акту оскарження, що 28 вересня 1933 року. Таке поплутання дат сталося через недбалість польських прокурорів у провірюванні того, що вони самі писали. Третій приклад: у частині тогочасної української преси, ворожої ОУН, писалося вперто, що Роман Барановський був членом Крайового Проводу ОУН, хоч повну безпідставність такого твердження довели на судовій розправі і сам Барановський, і польські поліційні свідки. Це було зроблено противниками ОУН з партійної ненависти. А це значить, що й до фактів і дат з історії ОУН, подаваних у тогочасній пресі та в різних документах, при досліджуванні й писанні історії ОУН було конечним ставитися з оправданою обережністю.

Знову ж революційно-підпільний характер ОУН сьогодні, коли вона й далі стоїть у важкій боротьбі на життя і смерть проти московсько-большевицького окупанта, видвигнув перед нами ще одну проблему: а чи не пошкодить розконспіровування історії ОУН тим, хто веде сьогодні боротьбу ОУН на Українських Землях, або щонайменше родинам, які перебувають під большевицькою окупацією, тим, що в минулому були в рядах підпільно-революційної української націоналістичної організації?

Ця проблема особливо серйозна і до неї ми поставилися з найбільшою увагою. Але, проаналізувавши дуже основне всі „за” і „проти”, ми прийшли до переконання, що опублікуванням нашої праці ми „розконспіровуємо” історію ОУН тільки перед українським громадянством і ніякою мірою перед ворожими чинниками. Бо зовсім слушною є заввага В. Мартинця з передмові до його „Від УВО до ОУН”, що всі матеріяли про УВО-ОУН з поліційних архівів колишньої польської та гітлерівсько-німецької держав, з документами „архіву Сеника” включно, опинилися в руках большевиків. Тож виданням історії УВО-ОУН ми большевикам нічого нового виявити не можемо. Тимбільше, що ми подаємо повністю тільки дані з періоду до другої світової війни, які мають вже лише чисто історичне значення й стосуються або людей, які вже не живуть, або перебувають на чужині й своєї колишньої участи в ОУН не скривають, а з новішого періоду подаємо виключно ті дані, що за апробатою компетентних чинників ОУН були вже (найчастіше в некрологах упавших членів ОУН) подані до загального відома, а тим самим стали вже відомими й для ворога без найменшої шкоди для справи та для окремих людей.

А „розконспірування” історії ОУН перед українським громадянством являється настирливою й зовсім оправданою вимогою української науки та інформативної й виховної праці самої ОУН. Адже діячі з рядів ОУН, особливо, коли мова про давніші періоди, як їхні ровесники, відходять поволі один за одним в небуття й можуть забрати з собою в могилу всі відомості про діяльність ОУН так, що пізнішому дослідникові, при згаданій відсутності архівно-документальних даних в будьякому українському архіві буде неможливим написати історію ОУН. А в тих, що ще живуть, відомості з минулого чим далі, тим більше затираються в пам'яті та переплутуються.

От тому то, виконуючи вимогу української науки та державницької традиції зберегти в писаній формі якнайбільше даних про одну з найсвітліших сторінок боротьби українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу, що її становить революційна боротьба Організації Українських Націоналістів, та виконуючи свій моральний обов'язок передати пам'ять про героїв національної революції майбутнім поколінням, щоб на їхньому світлому прикладі виховувались нові кадри незламних борців, ми рішилися, не лякаючись всіх труднощів, опрацювати й передати до рук українського читача оцей перший нарис історії ОУН.

На цьому місці я з приємністю складаю щиру подяку всім друзям і знайомим, які своїми інформаціями, випозиченням газет, журналів і книжок, або своїми цінними заввагами й доповненнями при читанні рукопису моєї праці причинились до здійснення мого завдання – написати повну, наскільки воно можливе, історію Організації Українських Націоналістів з загальним начерком історії передвісників ОУН.

Моя особлива подяка належиться сл. пам. Степанові Бандері за те, що як Голова Проводу ОУН він апробував мою пропозицію написати історію ОУН і завжди щиро піддержував мене морально в моїй нелегкій кількалітній праці.

 

Д-р Петро Мірчук

І ЧАСТИНА: ПЕРЕДВІСНИКИ ОУН

Під чотирма окупантами

Виховані на московській традиції терору, хитрощів, і підступу, большевики переходять до НЕП-у в економічній та до „українізації” в національній політиці в Україні, мовляв: безжалісна заглада всім, хто проти совєтської влади, та зате можливість національного розвитку для тих, хто цю „селянсько-робітничу” владу визнає. Цей хитрий підступ заскочив багатьох, здезорієнтував їх політично та здемобілізував морально. І чимало українських патріотів, політично незрілих, дало себе зловити в сіті московсько-большевицьких хитрощів. Вони стали щиро до співпраці з московськими окупантами України з надією, що під вивіскою „УССР” вдасться їм таки розбудувати українське національне життя, створити справді вільну „соціялістичну, селянсько-робітничу” українську державу. Пішли на щиру співпрацю з московськими большевиками, щоб уже по кількох роках тієї співпраці позбутися всяких мрій про „загірну комуну” і, гукнути голосно пересторогу своїм землякам – „Геть від задрипанки Москви!”, – покінчити самогубством (М. Хвильовий, М. Скрипник), або загинути в підвалах ҐПУ.

Так само і Польща запровадила систему варварського терору на окупованих нею західноукраїнських землях, хоч вона залюбки чванилася своєю приналежністю до західньої Европи. Тюрми та концтабори наповнились українськими патріотами, а рука польського „культуртреґера” нищила українські школи, читальні, церкви.

На Буковині й Басарабії українці терпіли від шовінізму румунів, яким забажалося збільшити свою націю через винародовлення українців, застосувавши супроти них систему поліційного терору.

І навіть чехам захотілося чехізувати закарпатську частину України, яку було влучено в склад Чехо-Словаччини під виразною умовою, що це українська земля, яка повинна втішатися свободою демократичної республіки і мати змогу приєднатися до незалежної української держави, як тільки така знову постане.

Під тиском ворожого режиму то тут, то там ламались одиниці. Але, тільки одиниці; український же народ залишався далі незламним і невгнутим та продовжував нестримно прямувати до своєї мети. Зміна політичного положення зумовлювала зміну способу боротьби, зміну родів зброї, зміну тактики, але ніколи – припинення самої боротьби. Розбуджений до чину з вікового сну збройними визвольними змаганнями 1917-1921 рр., український народ уже за жадних обставин не припиняв боротьби і провадить її по сьогоднішній день – усіма можливими способами, в усяких умовах, проти кожного окупанта України і проти кожної сили, що ворожа ідеї самостійности та соборности України.

Аванґардом цієї боротьби стала від 1929 р. Організація Українських Націоналістів (ОУН). Не з'явилась вона нежданно, ні не створилася штучно, а постала органічно як історична конечність на даному етапі нестримного маршу української нації до своєї мети.

Революційно-збройна боротьба українського народу після знищення української держави наїзниками, коли то Україна опинилася знову під ворожими окупаціями, прийняла найвиразніші організаційні та ідеологічно-політичні форми на західньоукраїнських землях.

Становище українських урядів і військовиків

Українсько-польська війна, що почалася 1-го листопада 1918 р., тимчасово припинилася 16-го липня 1919 р., коли то Українська Галицька Армія під тиском ворожої переваги, а водночас ведена бажанням спричинитися до звільнення від большевицької навали Києва, щоб повернутися до Львова через Київ, – залишила західні українські землі й відійшла на схід за Збруч. Західня частина України опинилася під польською окупацією. Надії на переможний поворот УГА не здійснилися, і польська окупація західноукраїнських земель почала скріплюватися. Але політично-правний стан тієї частини української території, окупованої Польщею, залишався невирішеним. Польський окупант намагався перетворити захоплені ним західньоукраїнські землі в інтеґральну частину польської держави. Цим намаганням рішуче спротивився законний господар цієї землі – український народ, який вирішив не складати зброї та продовжувати боротьбу проти польського наїзника революційними методами, аж до повної перемоги. Цю боротьбу, проваджену в нових формах, очолили недавні старшини Корпусу Січових Стрільців та Української Галицької Армії.

Політична ситуація, в якій опинилися недавні Січові Стрільці, була дуже важкою і складною. Уряд Української Народньої Республіки на нараді з вищими представниками армії УНР 6-го грудня 1919 р. в містечку Чарториї біля Любара прийняв постанову про переформування реґулярної армії УНР на партизанські загони, щоб війну проти большевиків та денікінців провадити надалі партизанськими методами. Згідно з цим, того самого дня на нараді Старшинської Ради Січових Стрільців ухвалено розв'язати Корпус Січових Стрільців, залишаючи кожному стрільцеві свободу вирішувати самому, чи прилучитися йому до партизанських загонів, що під командуванням ген. М. Омеляновича-Павленка вирушали в Зимовий Похід на тили ворога, чи відходити на захід. Але, коли для всіх інших частин армії УНР вищезгадане рішення мало тільки формально-тактичне значення, то для Січових Стрільців воно було вирішальне. Негайно після формального розв'язання Корпусу Січових Стрільців польські війська несподівано його оточили, роззброїли й інтернували, перевізши до таборів для полонених в околицях Рівного-Луцька. Внаслідок цього, водночас із формальним розв'язанням, Корпус Січових Стрільців перестав існувати теж фактично.

В польських таборах для полонених перебували Січові Стрільці всю зиму 1919-1920 рр., і щойно навесні 1920 р. почали вони, вже як цивільні люди, виходити на волю – частково шляхом індивідуальних звільнень, а частково через утечу. Все ж таки вони й надалі вважали себе вояками армії Української Народньої Республіки, намагалися відновити свій зв'язок з військовим командуванням та урядом, бажаючи знову брати участь у боротьбі за прогнання окупантів з території України.

Тим часом, хоч становище було просто катастрофальне, всередині уряду Української Народньої Республіки дійшло до роз'єднання між представниками осередньо-східніх і західніх земель України. Андрій Лівицький, представник УНР у Варшаві, знехтувавши спротив представників західніх земель України, підписав 22-го квітня 1920 р. т. зв. варшавський договір, згідно з яким, за ціну військової допомоги з боку поляків, Західня Україна була визнана складовою частиною Польщі.

Проти варшавського договору запротестували представники Західньої України, Буковини й Закарпаття в уряді УНР, вийшли зі складу цього уряду й відновили уряд Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР), під проводом диктатора Євгена Петрушевича.

Між обома урядами заіснували засадничі розходження. Уряд УНР плянував розпочати, з допомогою польських військ, новий похід проти московського окупанта, а уряд ЗУНР, відмовившись визнати союз із Польщею, повів за кордоном дипломатично-політичну акцію в обороні державної самостійности Західньої України, відокремлюючи справу західніх земель від справи решти української території.

Події ці поставили теж і Січових Стрільців у важке морально-політичне положення. Як ядро армії Української Народньої Республіки, Січові Стрільці бажали залишитися й надалі вірними урядові УНР, не зриваючи, однак, при тому моральних і політичних зв'язків з західноукраїнськими землями, звідки самі походили.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка