Перша лекція І. Уточнення деяких понять



Сторінка1/4
Дата конвертації31.12.2016
Розмір0.55 Mb.
  1   2   3   4
ПЕРША ЛЕКЦІЯ

І. УТОЧНЕННЯ ДЕЯКИХ ПОНЯТЬ

У вступі до історії українського націоналізму розглянемо не так сам розвиток українського націоналізму в історичному аспекті, як радше само питання українського націоналізму як явища та його характерні властивості.

 

1. Що таке націоналізм?



В першій точці «Загальних Означень» 1-го Конгресу ОУН 1929 р. читаємо: «Український націоналізм є духовим і політичним рухом, що зродився з внутрішньої природи української нації в часі її зусильної боротьби за підстави й цілі творчого буття». Це є т. зв. генетична дефініція українського націоналізму, тобто така, яка вияснює, як і чому зродився український націоналізм.

Друга спрощена т.зв. енергетична дефініція звучить: «Націоналізм – це діяння і мислення в інтересах нації».

З тих дефініцій націоналізму випливає, що це явище суспільно зв'язане з нацією як організаційною спільнотою і базується на органічно-ідеалістичному грунті.

 

2. Площини вияву українського націоналізму



Існують дві площини вияву українського націоналізму:

а) націоналізм як ідеологія;

б) націоналізм як рух.

Націоналізм, як і кожна ідеологія, вміщує в собі цілий ряд ідей, що випливають з властивостей української духовості, традицій, української культури і процесу розвитку Української Нації.

Ці ідеї сприяють внутрішній тугості Української Нації (ідеї українськості, української героїчної духовості, моральної вартості, окремішності українського народу, соборности тощо) та потребам і цілям Української Нації (з них найважливішими є ідеї політичної свободи, соціальної справедливості та українського месіанізму). Сукупність цих ідей називаємо націоналістичною ідеологією.

Націоналізм – це не явище, замкнене саме в собі. Основною його прикметою є потреба дії в інтересах національної спільноти. Звідси й активність українського націоналізму. Цей вияв дії українського націоналізму, що випливає з внутрішніх потреб Української Нації, називаємо націоналістичним рухом. Отже, націоналістичний рухце націоналізм у дії.

Розрізняємо два роди такого націоналізму:

а) Стихійний націоналізм – коли дія виникає незалежно від будь-яких організованих чинників;

б) організований націоналізм – коли дія організована та спрямована в одне русло. Тоді творяться окремі націоналістичні організації чи партії.

У державних народів роль націоналістичної організації виконує сама держава.

 

3. Патріотизм, націоналізм і шовінізм



а) патріотизм – це підсвідоме відчування любові до всього, що нам рідне і близьке. Патріотизм може мати й вужчі рамки (локальний) і ширші (народний). Локальний патріотизм – це прив'язаність і любов до свого найближчого оточення, до родини, хати, родинної місцевості. Народний патріотизм – це почуття любові до свого народу та бажання допомагати йому;

б) націоналізм – це активна любов до батьківщини. Це вияв не тільки бажання допомогти батьківщині, але й чин. Це практична реалізація хотінь нації вийти на вищий щабель свого розвитку. Націоналізм – вищий щабель патріотизму;

в) шовінізм – це сліпа, пристрасна любов до рідного й ненависть до всього чужого. Це крайня межа підсвідомо-чуттєвої патріотичної настанови.

На тлі цих відмінностей виникають різні розходження, зокрема на відтинку політичної дії партій поневолених народів. Розрізняємо три роди політичних рухів:

а) патріотично-опортуністичні – ті, дія яких випливає тільки з патріотичних почувань бажання допомогти народові. Основними їх прикметами, що визначають також їхні програми, є: суб'єктивне сприйняття політичної ситуації, надії на сприятливу зовнішню коньюнктуру, острах перед безпосередньою дією, мінливість настанови та задоволення найменшими успіхами;

б) націоналістично-революційні – ті, дія яких випливає з вольової націоналістичної настанови. Основними їх прикметами є: національна оцінка кожної політичної ситуації, ставка на власні сили, сміливість, відчайдушність дії, революційна настанова, програма-максимум, принциповість політики, постійна мета;

в) можуть існувати ще й шовіністичні рухи, як, наприклад, німецький націонал-соціалізм, що допроваджують до великих катастроф у суспільстві.

Ціла історія України – це певний протяг часу, в якому розвивався і діяв український націоналізм. Сам вислів «націоналізм» постав недавно, але як явище націоналізм є дуже давній: Український націоналізм зродився з тією хвилиною, коли перша крапля крові впала в обороні української землі, в обороні її автохтонного населення. Через світлі доби розвитку Української Нації – часи будування української держави – та через понурі періоди неволі й занепаду він, як стихійний рух, оформився, здобув нові вартості, щоб разом із ростом Української Нації дати їй життя і волю до дальших змагань і розквіту, щоб випровадити її з дому неволі до світлої перемоги тих ідей, які він ніс із собою.

Найновіша доба історії України, характерна чітко окресленою боротьбою за відновлення незалежної та соборної держави, є, як і попередні, виявом українського націоналізму. Одночасно ця доба тісно пов'язана зі змаганнями та всіма здобутками попередніх періодів нашої історії, бо з них вона виросла. У відношенні до майбутности вона є ланкою, що зв'язує минуле з прийдешнім.

Саме тому для розуміння суті сучасного націоналізму треба пізнати попередні його етапи. Якщо в далекому минулому й не знайдемо писаних націоналістичних ідеологій чи програм, то це не повинно нас бентежити, бо націоналізм має дві форми вияву: 1) як ідеологія і 2) як дія. Отже, в періодах, коли не було писаної націоналістичної ідеології, треба розглядати саму дію, тобто боротьбу й змагання народу.



Контрольні питання:

1. Що ми називаємо націоналізмом?



2. З чого й коли зродився український націоналізм?

3. Як проявляється націоналізм?

4. Чим відрізняється організований націоналізм від стихійного?

5. Яка різниця між патріотизмом, націоналізмом і шовінізмом?

6. Чим зв'язана наша доба з попередніми періодами нашої історії?

 

ДРУГА ЛЕКЦІЯ 



II. ПОЧАТОК ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

1. Стан на українських землях після упадку української державності

Після упадку Гетьманської Держави 1764 р. Україна знову опинилася в неволі, її розділено між Московщиною та Австро-Угорщиною. В Україну приходить період великого занепаду політичної думки. Окупаційна влада, зокрема московська, старалася міцно закріпити свої позиції на українських землях, проводячи як не цілковите винищування всього українського, то в першу чергу винищування тих основних елементів, що могли б мати хоч би найменший вплив на відродження Української Нації. Сталим принципом московської політики в Україні було і є постійне нахабне заперечування всього українського. Знищивши українські збройні сили – козацтво, Росія розпочинає систематичне вирівнювання самостійницьких елементів. Починається розклад політичної верхівки. Нащадки козацької старшини (провідна верства), діставши незначні титули, забувають свою основну ціль, традиції та ідеї козацької Держави. Широкі народні маси, залишившись без провідної верстви, далеко від освітніх центрів, у кріпацтві поволі втрачають національну свідомість, втрачають здатність гостро реагувати на факт політичного поневолення.

Тільки в піснях і спогадах виринають, наче іскри в темряві, думки про колишню волю і славу, і де-не-де рідко обізветься голос обурення українського патріота. Лише, як білі круки, то тут, то там стихійно з'являлися українські націоналісти, що з традицій славного минулого хотіли творити нове життя. Вони були відблиском старої козацької державності. Таким був Григорій Полетика, що з 1667 р. обороняв автономію Гетьманщини, покладаючись на історичні права України, та граф Василь Капніст 1791 р., що за дорученням гуртка українських патріотів поїхав з дипломатичною місією до Прусії, щоб просити її допомоги проти Росії; це були ті знані й незнані герої, що пов'язували надії з походом Наполеона 1813 р., з повстанням декабристів, чи ті державницькі відгуки українського дворянства на Лівобережжі. Це були прояви стихійного націоналізму серед темряви жорстокої епохи.

 

2. Українське культурне відродження



І знову – як і після падіння Київської Держави – мусило прийти національне відродження, щоб започаткувати нову добу української історії, щоб знову покликати приспані сили нації до життя, до нового стимулу, до нової боротьби за українську державу. Це відродження прийшло в чисто культурно-народницькій формі. Спочатку на СУЗ 1798 р. з появою «Енеїди» Котляревського, потім, 1838 р., на ЗУЗ з появою «Русалки Дністрової» Шашкевича. Відродження української літератури не лише започаткувало нову добу в історії нашої літератури, але й розбудило патріотичні настрої серед ширших кіл української інтелігенції, яка, відпекуючись від усього рідного, починала схилятися до Московії чи Польщі, шукаючи там виходу зі свого прикрого становища.

Суть і значення культурного відродження України полягає саме в тому, що воно принесло українській інтелігенції певне протверезіння від довгого страшного сну. Українська інтелігенція почала поволі звертати увагу на свій нарід. Пробудилося певне бажання детальніше пізнати його культуру, побут, звичаї, а разом з тим і якимось чином допомогти йому. Це дало початок патріотичному піднесенню української інтелігенції як у ділянці літератури, так і в загальнокультурній. Ці люди, одначе, й гадки не мали в цей «тяжкий» час проводити якусь політичну роботу, вони лише хотіли «пізнати село», «всі його болі й страждання», культурно піднести його на вищий рівень, втішатися його етнічною красою.

Аналізуючи цей стан, варто підкреслити, що культурне відродження зберегло для українського народу інтелігенцію, яка легко могла розчинитися у московському чи польському морі. Культурне відродження спричинилося до народницько-патріотичного руху, що мав на меті допомогти українському народові шляхом:

а) еволюційного піднесення культури українських народних мас;

б) участі в політичному житті в рамках окупаційної влади, щоб вирвати від неї хоч би найменші полегшення для українського народу, зокрема на культурному відтинку.

 

3. Українське політичне відродження



Хоч серед української інтелігенції і почалося повернення до свого, рідного, побудованого на чуттєвій основі, – це не спинило нищення всього українського російським окупантом. В загальному все залишалося по-старому: український нарід і далі перебував у жахливій неволі.

В цю добу страшного гноблення промовив полум'яним словом Тарас Шевченко, і це був вияв незнищимої живучості, революційної творчості та духовної наснаги українського народу. Виступ Тараса Шевченка та поява його політичних поем стали вихідною точкою і справжньою революцією у формуванні нового українства. У творчості Шевченка зливаються духовність і світогляд козаччини, характер і світогляд простолюддя, і його незнищима сила з новими революційними ідеалами. Це започаткувало політичне відродження нації («живих, мертвих і ненароджених»). Тарас Шевченко є найкращим і найповнішим виразником глибин українського духа, його бажань та ідей, а його творчість – це синтеза ідей української націоналістичної ідеології.

Поява Шевченка серед темряви ніколаєвської епохи, коли «од молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує», була виявом ласки Божої для України: без нього ми, як нація, не існували б, мабуть, на світі.

Колосальний вплив Шевченка на український загал можна було спостерегти вже після перших його виступів. У 1846 р. організувалася під проводом Шевченкового друга М.Костомарова перша українська патріотична організація – «Кирило-Методіївське Братство». Братство не мало у своїй програмі чітко окреслених тих ідей, які висував Шевченко, але все-таки висувало ідею вільної України, підкреслювало її  провідну роль в майбутньому укладі сил.

Не можна оминути того факту, що коли Шевченко висував свої ідеї на СУЗ, на ЗУЗ, цілком незалежно від цього, в глухому лемківському селі, невідомий нікому о. Василь Головінський у свойому творі «Глос пшестрогі» висував ті самі ідеї. Це доказ того, які великі потенціальні можливості має наша нація.

Початок нової доби окреслився; почався новий ріст Української Нації. З великої руїни поставали нові сили, стало більшати тих, для кого ідея України була провідною зіркою. В темряву вкралися перші промені вранішнього сонця, вістуни нового дня.

Окреслилися дві концепції праці для України: одна – йти шляхом найменшого опору; друга – йти пробоєм проти течії.
Ш. ПРОБОЄМ ПРОТИ ТЕЧІЇ

4. Внутрішня українська ситуація пошевченківської доби

Разом з українським культурним і політичним відродженням посилився тиск ворога, зокрема Москви, на пробуджене українське життя. Москва не хотіла допустити відродження «сєпаратістскіх малоросскіх» тенденцій, хоча під впливом ідей французької революції настало певне полегшення на соціальному відтинку (1861 р. скасовано кріпацтво). Проте на культурно-національному відтинку терор проти всього українського посилився. Це спричинилося до того, що культурний рух перенісся до Галичини, де умови для культурного життя під Австро-Угорщиною були значно легшими. Лише де-не-де українці гуртувалися по т.зв. Громадах, що мали приватно-товариський, культурний характер: Петербурзька громада. Київська «стара» громада. Ці громади та українські інтелігентські середовища по містах (Харків, Київ, Полтава) дали початок культурницькому або народницькому патріотичному рухові. Українські патріоти або народолюбці «ходили в народ», переодягалися в народній одяг і закладали недільні школи. Вони осуджували всяку політику, зокрема український державний «сепаратизм», вважаючи, що треба часу та спокою, щоби нарід мав змогу просвітитися.

Ідеї французької революції і культурне відродження принесли також певне відпруження і в Галичині. Із заснуванням Головної Руської Ради (12 травня 1848 р.) тут починається певна самостійницька праця. Рада стала на позиції самостійности українського народу та його окремішностн від поляків і москалів, підняла домагання створити з української території в Австо-Угорщині окремий край з політичним самоуправлінням та осідком краєвої управи у Львові. Але з розв'язанням Ради велика частина української інтелігенції починає втрачати віру в добру волю австрійського уряду та підпадає під вплив об'єднавчих ідей, що їх підсував московський професор М.Поґодін. Тільки в 60-х рр. під впливом СУЗ постає тут перша народницька громада «Молода Русь», яка паралізує впливи «старорусинів», що видавали свій політичний часопис «Слово». На тлі тих змагань, з одної сторони, й боротьби та посилення українських позицій в австрійському парламенті – з другої, формується патріотичне життя західніх земель України – (1861 р. – Державна Рада у Відні).

         На терені тодішньої царської Росії творилися таємні соціалістичні партії, що пропагували серед мас ідеї соціальної революції і вели революційну боротьбу проти царської влади також в Україні. Активний український елемент поставився був із симпатіями та довір'ям до російських соціалістів. Внаслідок цього український революційний елемент, замість іти шляхом, вказаним Шевченком, став на послуги московським соціалістам (Желябов, Лизогуб, Кибальчич та ін.). Це спонукало визначних українських діячів того часу до протидії та пошуку власних шляхів. Одним з відомих тодішніх українських діячів, що звів тодішній революційний елемент на манівці, був М.Драгоманов, що мріяв про перебудову України на взірець швейцарських кантонів, які в Україні хотів називати громадами. Космополітичний рух Драгоманова послаблював волю народу будувати сильну владу та звертав увагу революційних сил не на державу, ідею нації, а на якісь вимріяні свободи. Правда, Драгоманов дав також дещо позитивного. Він звернув увагу на потребу творення українських революційних партій. В Галичині 1891 р. утворилася під його впливом Українська Радикальна Партія для боротьби з реакційним культурницько-угодівським рухом. Але те, що він прищепив космополітичні, федералістські іде в українство, незабаром призвело до фатальних наслідків.

 

5. Перші націоналістичні організації



Наступ ворога на українське життя, народницький рух, відтягування українського революційного елементу російськими партіями, негативний вплив Драгоманова довели до того, що ідеї Шевченка – українське політичне відродження – не сприймалися довший час, а лояльна політика патріотичного табору йшла по лінії найменшого опору. Задурманена модним соціалізмом, українська патріотична верхівка вірила, що розвиток еволюційних процесів принесе з собою і механічний поступ, тому вона нічого не робила, лише чекала, що щось повинно статися.

Поворот політичної думки на нові шляхи почався в 1891 р. із заснуванням у Полтаві націоналістичної організації «Братства Тарасівців». Ідеалом «Братства...» було відновлення козацької держави, відкидаючи при цьому козакофільство як річ народницьку. Праця цієї першої націоналістичної організації була лише першими несміливими, може, навіть наївними кроками, але сам факт рішуче-принципового ставлення мети – Української Держави – характеризував її в той час як організацію чисто націоналістичну. Основним завданням «Братства...» була ставка не на соціальне, а на політичне визволення України, що суперечило «моді часу» та «поступові». Свої Ідеї та програму «Братство...» висловило у «Визнанні віри молодих українців» (1893 р.). Російська поліція, натрапивши на слід «Братства», гостро виступила проти нього, вбачаючи в ньому початок українського національного руху спротиву. Тарасівці після розгрому «Братства...» діяли самостійно за наміченим ними шляхом. Тут треба згадати про «Українську Студенську Громаду», яка фактично була продовженням «Братства Тарасівців» і, всупереч усім тодішнім «модним» громадам, в основу своєї програми клала Ідею Самостійної України.

В умовах посиленого курсу на знищення українства, коли почався новий поворот до аполітичного культурництва, коли «Київська Громада» посилає за кордон Драгоманова, щоб той перед світом протестував проти нищення українства, харківські студенти для поширення засягу своєї діяльності та для посилення політичної праці засновують 11 лютого 1900 р. «Революційну Українську Партію» (РУП).

РУП була першою активною українською партією на Наддніпрянщині. 1900 р. М.Міхновський (кол. «Тарасівець») виголосив на Шевченківському святі в Полтаві промову «Самостійна Україна», що стала першим маніфестом організованого українського націоналізму, а в перший період діяльности РУП (1900—1903) стала її програмою. Головними думками «Самостійної України» були:

а) незаконність московського панування в Україні та надужиття москалями Переяславської угоди 1654 р.;

б) критика діяльності українського покоління попередників (українофілів) і сучасників (соціалістів, «поступовців»);

в) заклик до боротьби за державність власними силами.

РУП охопила не тільки чисто національний актив, але й багатьох людей, які не могли погодитися з максимальними вимогами націоналістів, а хотіли йти за «модними», «поступовими» соціалістичними гаслами. В РУП починається процес, що приводить до відступу від попередніх позицій. На цьому тлі окреслюються три періоди діяльности РУП – націоналістичний (1900—1903), соціалістично-самостійницький (1903—1905) і соціалістично-автономістський (1905). На цьому тлі виділяються три течії політичної думки, що існують по сьогоднішній день: державницько-націоналістична, соціалістично-протиінтернаціональна, й інтернаціонально-марксистська. Ці розходження привели до того, що з РУП виходить націоналістична меншість, сама РУП змінює назву на «Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію» (УСДРП) а марксисти утворюють «Спілку» з Російською СДРП. Мимо тих внутрішніх процесів у РУП, значення її дуже велике. В першу чергу воно полягає в тому, що РУП зберегла для України український революційний елемент. Також не можна оминути тієї великої пропагандивної праці, яку провела РУП, видаючи українські часописи («Гасло», «Селянин», «Праця») та багато брошур, зокрема вже згадану «Самостійну Україну» Міхновського.

На позиції РУП стала також «Українська Соціалістична Партія», що діяла на Правобережжі. Вона поставила собі завдання: Самостійна Українська Республіка та соціальна революція. Видавала підпільний часопис «Добра Новина», чим привернула до себе селян і врятувала від денаціоналізації ряд активних українців, включаючи їх у боротьбу за права українського народу.

Вже у час ідейного хитання РУП М.Міхновський та інші націоналісти, переважно колишні «Тарасівці», засновують 1903 р. чисто націоналістичну організацію «Українську Народну Партію» (УНП). УНП, всупереч духові часу, прийняла тактику зачіпну, тактику йти пробоєм проти течії, висуваючи на перше місце в ієрархії ідей ідею Самостійної України, що стала незмінним принципом усього націоналістичного руху аж до наших днів. Така постановка праці УНП в той час виглядала безпідставною, а то й «божевільною» і стягнула на себе ненависть усіх «поступовців», що йшли по лінії найменшого опору. Навіть студентство в резолюціях свого з'їзду зайняло щодо УНП негативну позицію. Але націоналісти, хоч їх було мало, стояли на свойому, а їхня віра в перемогу своїх ідей стала вихідною точкою для дальшого розвитку націоналістичного руху. УНП йшла по лінії, аналогічній до «Народної Волі». При УНП була створена перша українська терористична організація «Оборона України» (1904), провідником якої був Віктор Чеховський, що впав у світовій війні. Програмові ідеї УНП конкретизував М.Міхновський у «Десятьох заповідях УНП» (декалог). Сили УНП були замалими, щоб переламати всі пересуди й загальну моду на т.зв. поступові ідеї. Значення УНП в тому, що вона протиставилася пануючим тоді поглядам і вказала нові шляхи боротьби за українське визволення і за український світогляд.

Революція в Росії 1905 р., реформи Столипіна, впровадження Державної Думи, з одної сторони, а з другої – натиск царського уряду на революційний рух привели до того, що широкі кола інтелігенції стали на позиції легального реформізму, вважаючи, що це принесе покращення для всіх народів Росії. Почалося повернення до аполітичної праці, створилося «Товариство Українських Поступовців» (ТУП), яке мало більше харитативно-культурний характер, ніж політичний. Перед самою світовою війною націоналісти створили Братство Самостійників, яке через війну не могло як слід працювати. Від 1916 р. Братство Самостійників розміщувало своїх людей по військових частинах, щоб, на випадок революції, впливати на хід подій.

Коли на СУЗ творилися окремі націоналістичні організації, які виростали на тлі боротьби з соціалістичними рухами, що приходили з півночі, в Галичині такої загрози не було. Вся увага українських патріотів концентрувалася тут на боротьбі з москвофілами та полонофілами за здобуття мандатів до австрійської Державної Ради. Селянські страйки 1902 р. загострили політичну боротьбу. В цій боротьбі за виборче право стала українська Церква з митрополитом Шептицьким на чолі. На тлі цієї боротьби Січинський виконав атентат на намісника Галичини графа Потоцького. Ці рухи довели до зміцнення українських позицій: 1910 р. віце-президентом палати послів стає Ю.Романчук.

З вибухом війни 27.7.1914 у Львові з представників усіх українських партій і груп склалася «Головна Українська Рада». Вона видала Маніфест (3 серпня 1914 р.), який закликав український народ одностайно стати проти цісарської імперії, а 6 серпня 1914 р. поєднала управи українських стрілецьких організацій в одну «Боєву Управу» Січових Стрільців. Поруч Головної Української Ради, з наддніпрянських політичних сил, які на початку війни перебували в Галичині, організувався (4 серпня 1914 р.) «Союз Визволення України» – з метою використати світову війну для виборювання самостійності Наддніпрянщини. Після наради українських парламентаристів 15 грудня 1914 р. вирішено з'єднати партії з усіх земель України в «Загальній Українській Раді» у Відні (5 травня 1915 р.). Вона видала свою програмову декларацію, де зазначала мету української політики: вільна самостійна українська держава над Дніпром і територіально-національна автономія для українського народу в межах Австро-Угорщини.

         

6. Українські Визвольні Змагання – Українська Народна Республіка

Світова війна та березнева революція 1917 р. в Росії, яку підняв український Волинський полк, створили умови для будування держави на українських землях. Одначе українські політичні партії, перейняті духом соціалізму, об'єднані в Центральній Раді, не зуміли скористатися нагодою. Це яскраво відбилося на першому Всеукраїнському військовому з'їзді 18 травня 1917 р., організованому «Військовим Товариством ім. Полуботка» під проводом М.Міхновського, де прийшло до першої сутички між націоналістами-державниками та соціалістично-партійним світом, репрезентованим Винниченком, що виступав тоді проти створення української армії. Такі антисамостійницькі тенденції Центральної Ради спричинилися до того, що під впливом зовнішніх подій (наступу большевицьких орд Муравйова на Україну) майже рік пізніше Центральна Рада насмілилася аж 4-им Універсалом (22 січня 1918 р.) проголосити Українську Народну Республіку. Небагато знайшлося тих, що до кінця продумали суть державного становлення України, що від захоплення волею перейшли до її збройного захисту й Акт державності готові були ратифікувати власною кров'ю. Тільки мала жменька київської молоді (300 юнаків – студентський курінь під проводом сотника Омельченка) зуміла заступити дорогу московським ордам. До бою дійшло під Крутами 29 січня 1918 р. Своєю героїчною, жертвенною смертю Герої Крут внесли перелом у духовність українців.

Події на Наддніпрянщині викликали сильний відгомін в Галичині, й тут відізвалася давня, приспана воля нації творити нове власне життя. 1 листопада 1918 р. тут проголошено Західну Українську Народню Республіку (ЗУНР), що 22 січня 1919 р. об'єднується в одну Українську Державу з УНР. Ціла нація пробудилася до життя, щоб спільно творити велику справу – будувати Українську Державу.

Та великий шанс, який давала перша світова війна, був проґавлений з вини наших українських “поступовців” і соціалістів. УНР впала. Причинами упадку української державності були:

а) непідготовленість політичної верхівки;

б) програмова непоступливість українських партій, що на перше місце ставили соціальне, а не державне питання;

в) відсутність авторитету влади в масах;

г) большевицька агітація;

ґ) міжнародне становище.

Ідеї українських націоналістів, що спочатку видавалися нежиттєздатними, стали реальною дійсністю. Ідея української державності, за яку з таким завзяттям боровся малий гурток націоналістів під проводом М.Міхновського, глибоко проникли у підсвідомість тих широких народних мас, що на першій крові та геройстві Крутянців, а відтак на інших прикладах героїчної постави борців часу визвольних змагань, перевиховувалися так, як це диктувала рація і вища воля українського націоналізму. Тоді, коли на самому початку малій групі націоналістів довелося йти пробоєм проти соціалістичної течії, після визвольних змагань вони осягнули широкі симпатії, бо вони єдині лишилися сталими й твердими у своїх основних цілях, а їхньою ціллю була Українська Держава, що стала наочною дійсністю. Ця ідея, мимо програних визвольних змагань, стала основою дальшої боротьби.

 

Контрольні питання.

7. Як відбилася втрата держави на свідомості українського народу?

8. Яке значення мало культурне відродження України?

9. Хто започаткував політичне відродження України?

10. Що таке «народницький рух»?

11. Коли й чому зродилися в Галичині москвофіли?

12. Що приніс Україні російський соціалістичний рух?

13. Яку ролю відіграв М.Драгоманов?

14. Коли й для яких цілей створилося «Братство Тарасівців»?

15. Як і чому перестала існувати Українська Революційна Партія?

16. Які були головні думки «Самостійної України»?

17. Якою була програма Української Народної Партії?

18. Як розвивалося політичне відродження в Галичині?

19. Яку роль у визвольному русі відіграли українські соціалісти?

20. Чому націоналістичні ідеї, незважаючи на невдачу визвольних змагань, перемогли?

 ТРЕТЯ ЛЕКЦІЯ


  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка