Перекладач: О. Синиченко



Сторінка1/12
Дата конвертації05.03.2017
Розмір2.03 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Нодар Думбадзе

Я, бабуся, Іліко та Іларіон


Перекладач: О.Синиченко

Джерело: З книги:Думбадзе Н. В. Твори в 2-х т. Т. І. — К.: Дніпро, 1985


Вперше цей твір було опубліковано на http://www.ukrlib.com

Праворуч від мого села протікає Губазоулі, а ліворуч — річечка Лаша, в якій повно крабів, бичків та хлоп'ят з підкачаними штаненятами. Через Губазоулі прокладено маленький місток. Щороку весняна повінь зносить його, і тоді тільки палі стирчать з води. Та, незважаючи на це, на всю Гурію1 немає села, кращого і веселішого за моє, і я люблю його більше за всі на світі села, бо де ще знайдеш село, в якому жили б я, моя бабуся, Іларіон, Іліко та мій собака Мурада.


* * *

Моя бабуся — мудра жінка, і вона все повчає мене:


— Учися, шибенику, вчися, щоб не зостався неуком!
Науку бабуся уявляє собі по-своєму. Одного разу, коли я сидів на балконі й голосно вчив правила з грузинської граматики, бабуся так собі спитала мене:
— Що ти там зубриш, синку?
Вчу вид дієслова, бабусю.
— Що, що? Вид у дієслова? Таж вид тільки в людини буває!
— Це інший вид, бабусю, зовсім не той, що ти думаєш.
— Вид один на світі, бічо2.
— Ну добре, скажи мені, що таке вид? — спитав я бабусі й згорнув книжку.
— Що таке вид? Вид — це... вид.
— Сідай, бабусю. Не знаєш уроку, ставлю тобі двійку,
— Я тобі дам двійку, бісової породи хлопець! Зараз же піди прив'яжи козу, а то так оперіщу тебе, що аж скрутишся.
— Стривай, іще одно спитаю і піду. Скільки існує видів?
— Видів стільки, скільки людей на світі. І вид у тебе не для того, щоб ти ото кривлявся, бовдуре! Бувають усякі види... У одного з виду хоч води напийся, а в другого на виду ніби чорт сім кіп гороху змолотив. А в декого не вид, а якась мармиза, як оце в тебе.
— А є такі люди, що в них ні виду ні стиду,— зауважив я.
— Авжеж, що є! От хоч би й наш листоноша — ніякісінького йому стиду! Здирає з конвертів марки, а потім каже — лист, мовляв, без марки, давай карбованця3.
— А я ж який, бабусю?
— Ти? Ти бісова личина, шибеник, несусвітне ледащо та ще й бусурман.
На всю Гурію немає жінки яка б уміла проклинати краще за мою бабусю, але її прокльони мені не страшні, бо якось вона прохопилася словом — не бійся, мовляв, дитинко: коли уста мої проклинають, серце благословляє тебе.
Ще треба вам сказати, що моя бабуся аж ніяк не схвалює бездушної постанови Наркомосу, яка змушує учнів щоденно висиджувати за партою цілих шість уроків. А втім, сам я ніколи не давав їй приводу для цього. Мій навчальний день триває од сили до четвертого уроку. А тоді я втрачаю здатність відчувати час і простір і трохи голосніше, ніж звичайно, питаю свого сусіда:
— Ромулі, генацвале4, чому це так довго не дзвонять? Чи дзвінок десь подівся, чи сторож?
Ромулі скалить зуби, а вчитель, показуючи на мене пальцем (я показовий учень!), ласкаво мовить:
— Зараз же встань і забирайся геть! І поки не приведеш рідних, щоб і ноги твоєї тут не було!
Я навіть не питаю вчителя: «За що?», бо знаю, що після такої дискусії в суперечку вступають крейда й лінійка. Мовчки беру кашкет, і йду до дверей.
— До побачення! — кажу я Ромулі.
— До побачення! — відповідає Ромулі й махає рукою.
Другого дня я веду до школи бабусю, потім бабуся веде мене додому, потім знову я веду бабусю до школи і так далі. Можна сміливо сказати, що десятирічку ми з бабусею закінчували разом. І це, гадаю, чи не єдиний випадок в історії людства.

* * *


Хто я такий? Звичайний собі сільський хлопець. У сумці в мене — фрукти, рогатка та пугач. До перших заморозків ходжу в школу босий. Маю одним одні штани і щороку — два іспити на осінь. Через те що за мною завжди біжить мій собака Мурада, на селі звуть мене гицелем, у школі — песиголовцем, а бабуся величає пройдисвітом. Справжнє ж моє ім'я — Зуріко.
Коли бабуся гнівається на мене, я ночую в давильні5, а як помиримось, то спимо разом. Удень бабуся, проклинаючи мене, бігає за мною з лозиною в руці. А вночі вона миє мені ноги і, коли я засну, цілує в груди...
Як я поводжусь у школі? Про це може розповісти один документ — «Протокол засідання педради», що схожий на книгу вражень, яка лежить на виставці картин бездарного художника і в яку кожного відвідувача благають що-небудь записати.
Цей документ має приблизно такий вигляд:
«Протокол засідання педагогічної ради такої-то середньої школи від 18 березня 1940 року.
Присутні: всі вчителі.
Слухали: повідомлення керівника шостого класу про поведінку учня того ж класу Зураба Вашаломідзе.
Висловилися:
Учитель математики:
«Для мене Вашаломідзе — рівняння з ста невідомими, і поки я дошукаюся в ньому людини, то, мабуть, і дуба дам».
Учитель фізики (шляхом безпосереднього спостереження над моєю особою він сформулював новий непорушний закон фізики):
«У природі не існує енергії, яка могла б надати руху Вашаломідзе. Це — занурене в рідину тіло, на яке не діє ніяка виштовхувальна сила».
Учитель хімії:
«Ніякісінької реакції! Сидить і цілий урок роз'їдає мене. Це якийсь незвичайний лакмус: він ніколи не червоніє!»
Учитель російської мови:
«По-моєму, він просто ідіот».
Учитель географії:
«Знання Вашаломідзе дуже не рельєфні. Вони або зазнали струсів, або ж вивітрились. На мою думку, йому потрібен помірний пояс відповідної довготи й широти».
Учитель історії:
«Він швидше людина кам'яного віку, ніж цивілізований громадянин двадцятого століття. Дуже важко датувати той момент, коли він сидить на уроці тихо. Ніякого прогресу. Цей учень ганьбить увесь клас».
Шкільний сторож:
«Та чого ви причепилися до дитини? Якщо вже він такий телепень, то як же ви його переводите з класу в клас?»
Завуч:
«А тебе не питають! Твоє діло — приходити вчасно й дзвонити».
Учитель грузинської мови (мій близький родич):
«Та чого ви присікалися до бідолашної дитини! А врешті, хто за нього в класі кращий? Може, директорів синок? З усіх предметів має п'ятірки, а такого йолопа я зроду ще не бачив! Сидить на уроці, як та сова!»
Учитель фізкультури:
«А чому ж ти ставиш йому п'ятірки?»
Учитель грузинської мови:
«Ага, спробуй не поставити!»
Завуч:
«Та замовчіть обидва!.. А ти що скажеш, Вашаломідзе?»
Вашаломідзе:
«Учитель грузинської мови каже правду».
Завуч:
«Та не про це питаю! Що ти скажеш взагалі?»
Вашаломідзе:
«Взагалі? На цей раз пробачте, а надалі я виправлюсь!»
Наслухавшись такого про себе, я почав сумніватися у своєму розумі й здоров'ї, але один випадок розвіяв мої сумніви.
Річ у тому, що якось довелося мені цілий тиждень сидіти вдома — я мав полоти кукурудзу. А щоб за прогули не виключили з школи, потрібна була довідка від лікаря. В той час у нашому селі довідок про хворобу здоровим людям, на жаль, не давали. Отож довелося покласти мене на годину в ліжко й викликати лікаря.
Зранку мене морили голодом, щоб на обличчя лягла хвороблива блідість, перев'язали голову рушником, і бабуся пішла по лікаря. Через півгодини він прискакав верхи на наше подвір’я.
— Що з тобою, бічо? — спитав лікар, підсідаючи до мене на ліжко.
— Ох, умираю... — простогнав я.
— Що ж у тебе болить?
Правду кажучи, такого запитання я не сподівався, а тому злякано глянув на бабусю.
Усе болить,— сказала бабуся.
— І чуб болить?
— Ага,— простогнав я.
А тим часом прийшли й наші сусіди — Іліко та Іларіон. Вони вже знали про мою «недугу» й одразу встряли в розмову.
— Щось останнім часом став я помічати, як слабне наш хлопчик...— промовив Іларіон.
— А конкретно?
— Конкретно? Апетит у нього пропав. Оце недавно був у мене і, крім одного мчаді6 — та трьох полумисків лобіо7, більше й крихти в рот не взяв.
— Та що ви кажете? — здивувався лікар.
— От щоб я з цього місця не зійшов!.. Раніш умне було ще й круг сиру, а то затявся: не хочу, та й годі!
— Це правда, бічо? — спитав мене лікар.
— Правда, лікарю. Як тільки побачу лобіо, починає нудити.
— А якби тобі оце смажене курчатко з часниковою підливою, чи молодий сир, гнічений з чабром, чи курочка, зварена з цибулею? Чи, може, друже мій дорогий, поласував би ти сальтисоном або, ще краще, усачем та фореллю в горіховому соусі? Га?
— Ще з розуму зведе дитину, клятий,— промимрила бабуся.
Іліко не витримав такого меню і, закашлявшись, вискочив на балкон. Іларіон мужньо вистояв і почав розглядати фотографії в альбомі.
— А ще що в нього болить? — спитав, усміхаючись, лікар, а потім зняв з моєї голови рушник і старанно витер слину, що потекла у мене з рота.
— Ще чхає,— відповів Іларіон.
— А сеча у нього яка?
Тут уже й Іларіон розгубився і глянув на Іліко, який повернувся в кімнату:
— Яка в нього сеча, Іліко?
— Останнім часом щось не подобається мені його сеча,— і оком не змигнув Іліко.
— А раніше була гарна?
— Куди твоє діло!
— Що ще болить, юначе?
— Ще в нього трохи...— зам'явся Іларіон і покрутив пальцем у себе біля скроні.
Я зрозумів, що він має на увазі.
— Та невже? Ану скажи, скільки це? — спитав лікар і підніс до мого носа п'ять розчепірених пальців.
— Сім!— випалив я і якомога дурнуватіше всміхнувся.
— Правильно! — похвалив мене лікар.
Іларіон від подиву випустив з рук окуляри, а бабуся сахнулася назад. Лікар вивернув мені повіки, опустив їх, потім підняв, заглянув мені в очі, співчутливо похитав головою і спитав:
— Своїх близьких і родичів упізнає?
— Ледве-ледве,— зітхнув Іларіон.
— Гаразд. Хто ця людина? — спитав мене лікар, показуючи на Іліко,
— Це не людина, це звір! — відповів я і надав своєму обличчю такого ідіотського виразу, якого й Іліко не чекав.
— Зуріко, та це ж я, Іліко, твій дядько Іліко! Невже не впізнаєш? — благальним голосом промовив Іліко.
Я заперечливо похитав головою і пустив очі під лоба. Бабуся закусила нижню губу і схопилася за голову.
— Чим лікуєте хворого? — спитав лікар.
— Розтираємо скроні горілкою, синку,— відповіла бабуся.
— А принеси сюди ту горілку!
Бабуся побігла підтюпцем і принесла і пляшку з горілкою.
— Тепер подайте мені оту чайну склянку!
Склянку подали. Лікар наповнив її по самі вінця й почав:
Стан дитини дуже серйозний, навряд чи й дотягне до ранку. Треба негайно ж везти до лікарні й робити операцію!
— Яку операцію? — схопився я з ліжка.
— Доведеться розітнути черепну коробку...
— Ляжу трупом, а не дам! — скрикнула бабуся.— Ач, який розумний — «розітнути черепну коробку»! Та що це тобі, гарбуз якийсь?! Дитині не треба ніякої операції! Вставай, бічо, а то він, чого доброго, подумає, що ти й справді хворий. Ні, він здоровий, як дубок, дитинка моя золота!
— Ну, дай боже, щоб ви були здорові, в добрі купались і лиха не знали! — промовив лікар і за одним духом осушив склянку.
— Мерщій закусіть! — сказав Іларіон і ткнув йому в руку грушу.
Лікар апетитно надкусив грушу, поплескав мене по щоці й попрощався з усіма, а на порозі обернувся й сказав бабусі:
— Такого здорового хлопця й справді в усьому селі не знайдеш!
Потім він скочив на коня, помахав нам рукою і помчав однохіддю...

Полювання


Через тиждень після моєї «смертельної хвороби» до нас на подвір'я завітав Іларіон. Він ліг під грушею, закурив цигарку й знічев'я спитав мене:


— Ну що гицелю, переніс операцію?
— Вам з Іліко смішки, а я мало не загинув!
— Так уже й загинув! Ну, розкололи б твій черепок, подивились би та одразу й стулили б, бо що ж робити в порожнечі?
— Зате у тебе й Іліко мозок аж з вух капає!
— А де це твій нікчемний пес Мурада? — раптом спитав Іларіон, і зараз же почулося собаче скавуління.
— Уб'ю того гицеля, уб'ю!.. Ох, песиголовцю Зурікело, бодай тебе собаки розірвали! І де ти знайшов цього безрідного псюгу?! Чи ви таке бачили, людоньки? То яйця носив з гнізда, а це вже взявся до курчат!
Аж запінившись від лайки, стежкою поміж тинами шкандибала з ломакою на плечі сусідка Епросіне. А поперед неї, жалібно скавулячи й тягнучи задню лапу, біг мій бідолашний Мурада.
— Переймай же його! — репетував із свого подвір'я чоловік Епросіне.
— Що таке, жінко? Чого ти сполошила все село? — вискочила з хати бабуся.— Хто вже без роду й племені, то це твій чоловік! Бач, вигадала, безрідний! Та я за нашого Мураду сиру з двох надоїв віддала мірошникові Симону!
Епросіне ще якийсь час лементувала, а собака дзявкав.
— Здрастуй, Мурадо! — привітався до пса Іларіон. «Здрастуй!» — відповів у думці Мурада й радісно заметляв хвостом.
— Достеменна лисяча порода,— промовив Іларіон, дістаючи з рота в собаки курчачий пух.— Чого від тебе хоче та Епросіне?
«А я хіба знаю? Сама ж і винна — бігають курчата перед очима. Хто ж не спокуситься?» — промовив у думці Мурада і подивився на Іларіона сумними очима.
— Добре перепало тобі по ребрах?
«Авжеж»,— подумав Мурада й глянув на прибиту ногу.
— Не журися, кульгавість собаці не страшна! — заспокоїв його Іларіон.
«Не так уже й боляче, як думає Епросіне!» — усміхнувся Мурада, потім підвівся, тріпнув вухами й почав лизати Іларіонові руку.
— Слухай, а що в нього з мордою? — спитав мене Іларіон.
— Ото так обпікся. Учора він хотів ухопити з кеці8 мчаді і тицьнувся писком у жар...
— Це правда, Мурадо? — спитав Іларіон.
«Ех, якби не поспішив, то поласував би мчаді!» — зітхнув Мурада і лапою провів по писку.
— Та ти не собака, а золото! Цей сучий син он який здоровило і все ще на бабусиній шиї сидить, а ти вже сам про себе дбаєш! — похвалив Іларіон Мураду й поплескав його по загривку.— Але затям собі, що красти не можна! Нема нічого смачнішого за шматок хліба, зароблений чесною працею! От візьми хоч би й нашого завскладом, Датіко,— він уже однією ногою стоїть у могилі, а поки міг, усе гріб до себе, ненажера. Тепер захворів на водянку й валяється в ліжку, наче списаний товар. Чуєш? — спитав Іларіон.
«Та чую, але ж усі крадуть, а я що — боже ягня? Зрештою, я всього-на-всього собака!» — відповів у думці Мурада й подивився на мене.
— Ну йди ляж у своїй будці і щоб більше й ногою не ступив з двору, а то приб'ю тебе, сучий ти сину! — сказав я й легенько штурхнув пса ногою.
«Не лайся!» — огризнувся Мурада і, підібгавши хвоста, поплентався до будки.
— Сьогодні обійшов я колгоспні лани,— сказав Іларіон.— Листя на сої геть об'їдене. І сліди заячі бачив. Не завадило б нам пройтися завтра вдосвіта з рушницею.
— Ну, ти вже раз потяг був мене, а виявилося, що сліди не заячі, а козячі.
— А тепер, присягаюсь тобі, заячі! Я й бібки бачив.
— Ну добре, батоно9, підемо. Дивись тільки, щоб ті бібки та не виявились козячими!
— Не тобі, шмаркачу, вчити мене, де чиї бібки! Приготуй рушницю та прихопи свого Мураду — може, в пригоді стане... — сказав Іларіон, насунув мені аж на носа кашкета й пішов.
Рано-вранці ми втрьох брели високою — мало не в пояс — росяною травою. Попереду ступав Іларіон, за ним — я, а за мною тюпав увесь мокрий, у реп'яхах Мурада.
— Оце-то собака! — кепкував Іларіон.— Мабуть, думає, що ми зайці, і йде слідом. Скажи йому, хай біжить попереду!
— Марш уперед! — наказав я псові.
Мурада сів.
— Стомився бідолаха. Може, й ми відпочинемо та щось перекусимо? — спитав Іларіон і сів на землю.
— Що ж, відпочиньмо! — сказав я, опускаючись поруч.
Іларіон розстебнув сумку, дістав варену курку, розігрітий мчаді, молодий сир, пляшку чачі10 й розіклав усе це на великому плескатому камені, що замінив нам стіл. Я, з свого боку, додав до трапези пхалі11 з кропиви, лобіо, варену картоплю та сіль. І банкет почався.
— Ти, Іларіоне, не дуже плямкай, а то всіх зайців розполохаєш! — попередив я.
— З кого ти смієшся, поганцю? Та зайців тут хоч греблю гати, тільки треба вміти їх знайти! — розсердився Іларіон.
Він налив у склянки горілки і, промовивши: «Хай поможе нам перше євангеліє!», перехилив свою посудину.
— Хай поможе! — сказав я і теж перехилив.
— Закуси чим-небудь, а то згориш!
— Від чого? Від сивухи?!
— То в твоєї бабусі сивуха!.. Хай поможе нам друге євангеліє!
— Хай поможе і друге! — промовив я, і раптом мені стало весело.— Ну й міцнюща! Аж у нирки вдарила!
— Ще б пак — це ж чача12!
— Хай поможе третє євангеліє! — запропонував уже я.
— Хай поможе! — підтримав тост Іларіон і перекинув у рот склянку, а потім дістав кисета з тютюном.
— На ось закури мого — стамбульський! — сказав я, подаючи повний кисет, якого подарував мені Іліко.
Іларіон узяв кисет, понюхав тютюн, підозріливо глянув на мене, та все ж таки скрутив цигарку, прикурив, затягся — і раптом упав на спину.
— Що з тобою, Іларіоне?! — злякано кинувся я до нього.
В Іларіона очі закотилися під лоба, і він дивився на мене білками.
— Мурадо, мерщій води! — крикнув я у відчаї.

Іларіон заперечливо замахав руками, потім піднявся, довго дививсь на мене повними сліз очима, нарешті глибоко зітхнув і спитав голосом приреченого:


— Хто тобі дав, бічо, цього тютюну?
— Іліко!
Іларіон налив горілки, витер сльози, здійняв до неба руку з склянкою і промовив:
— О боже, скарай усіх на світі нероб і пройдисвітів! Дай мені побачити, як Іліко Чигогідзе конає в пекельних муках і щоб не було кому спасти його, крім мене!
— А що таке, дядьку Іларіоне?
— До тютюну примішано перцю!
— Ну, тоді хай поможе нам четверте євангеліє, і скарай боже Іліко! — сказав я, випив, і мені захотілося поцілувати Іларіона в ніс.— Дядечку Іларіоне, генацвале, ти кращий за всіх на світі! Я дуже люблю тебе! У тебе довгий ніс і добре серце. Якби не ти, то мені зовсім не варто було б жити на цьому світі. Шені чиріме13, дядечку Іларіоне, дай я тебе поцілую!
І я поцілував свого Іларіона в ніс.
— Ну, скажу тобі щиро, дорогий мій Зуріко, такого, як ти, хлопця ще світ не бачив. То дарма, що я старший за тебе на тридцять років. Хіба ж я не був твоїм ровесником? І хіба через тридцять років не будеш ти моїм ровесником? То яка ж тоді між нами різниця? Аніякісінької! Хіба має значення, в кого більше порості на голові? Не має. Ми друзі. Отож хай поможе нам дев'яте євангеліє!
— Не дев'яте, а п'яте, Іларіоне!
— Ех, хіба не однаково, коли більше трьох...

Ох, між друзями в зажурі

Я, Симон, Симон Долідзе... —14

заспівав я.


— Як то в зажурі? Хто це доводить мого Зуріко до того, що він журиться між друзями? У школі допікають? Обіллю гасом і підпалю ту кляту школу! Чи, може, хто хоче згубити тебе з світу? То знай: куля моя пробиває залізничну рейку! Кажи, хто він, і я продірявлю йому череп!
І Іларіон схопив рушницю й звів курок.
— Ану, пальни, Іларіоне, матері їхній ковінька! Нехай увесь світ знає, що ми тут!
Іларіон спустив обидва курки, гримнули один за одним постріли. Луна довго металася, мов пташка в клітці, між гурійськими горами, потім, знайшовши вихід, випурхнула на волю і десь пропала.
Не знаю, скільки часу я спав. Прокинувшись від холоду, я потер очі й подивився на стіл. Мабуть, Мурада давно вже поснідав, прибрав усе з столу й кудись пішов.
Я розбудив Іларіона.
— Чого тобі треба, бічо? — огризнувся Іларіон.— Стоїш над головою, наче стражник... Та прийми ту рушницю, а то, чого доброго, вистрілить у мене. Як устану, роз'юшу тобі носа!
— Я пройдуся трохи, може, зайця надибаю, поки ти зберешся.
— Коли стрілятимеш, не забудь заплющити ліве око! — гукнув мені вслід Іларіон.
Не встиг я ступити й десяти кроків, як почув Іларіонову лайку:
— А щоб тобі добра не було! Лайно ти, не собака! Бодай тебе вовки з'їли! Бодай тебе застрелили! Що тобі, ліньки вже гавкати?!
— Що сталося, Іларіоне? — підбіг я з рушницею в руках.
— На ось, полюбуйся,— сказав Іларіон, простягаючи мені долоню, на якій лежало кілька схожих на великі дробини заячих бібок.
— Ще теплі, розумієш? Теплі! — простогнав Іларіон і почав розтирати пальцем бібки.
— Де ти їх узяв?
— Та отут, поруч, за два кроки! Заходь мерщій згори, далеко він не втік. А я чатуватиму тут.
Я звів курок і рушив косогором. Пройшовши кільканадцять кроків, побачив об'їдену сою. «Заяча робота»,— подумав я. Були й сліди. Вони привели мене до куща рододендрона. Тут сліди обривались. Я обійшов кущі і нічого не побачивши, штурхнув прикладом під низ. І раптом з куща вискочив заєць — справжній заєць, вухатий, косоокий, з білою смужкою на спині.
— Держи його! — несамовито закричав я і вистрілив.
Заєць, пригнувши вуха до спини, дременув униз.
— Іларіоне, біжить на тебе, не пропусти!
— Я тут, не бійся!
На хвилину запала мертва тиша. Потім я почув, як клацнув затвор, як Іларіон сплюнув, далі щось гепнулось на землю, вихопилась лайка, стогін, зітхання і потім нагле:
— Не пропусти, Зурікело, чкурнув до тебе!
Затамувавши дух, я пильно дивився перед собою. Несподівано гримнув постріл, другий, і водночас розкраяло мені душу собаче скавуління. В очах у мене потемніло, поза спиною мороз пішов, ноги підломились, і я без звуку опустився на землю...

* * *


— Мурадо, о мій Мурадо, поглянь на мене! — Я поцілував свого вірного друга і гірко заридав.
— Кріпися, синку, мужчині плакати негоже,— сказав Іларіон, змахуючи з своєї щоки сльозу.
Мурада розплющив очі й глянув на нас. Плакали всі троє — я, Іларіон і Мурада.
— Тобі боляче, Мурадо?
«Дуже боляче»,— відповів у думці пес і звів очі на Іларіона.
— О, чом мені руки не повсихають і не осліпнуть очі!..— заголосив Іларіон.
«Хіба ж ти винен, Іларіоне? Під мухою був, та й заєць біг зовсім близько. Така собача доля: куля відхилилась і влучила в мене. До того ж у тебе така рушниця, що з неї вистрілиш у ворога, а попадеш у друга... Хіба забув, як, полюючи на куницю, ти так само підстрелив свого собаку? Не плач, Іларіоне, я на тебе не серджусь. Ось тільки прикро, що Епросіне буде страшенно рада. Ну, що ж, нехай радіє...» — промовив у думці Мурада й поклав голову на коліна Іларіонові, що схилився над ним.
— Хіба ж не кривдно, що Іліко людина, а він собака? І це твоя правда, господи? — зітхнув Іларіон, здіймаючи руки до неба.
— Не бійся, Мурадо, не я буду, коли тебе не вилікую! — захлипав я знову.
«Ні, братику, я вже не видужаю, і ти повинен радіти, що тебе більше не дражнитимуть песиголовцем. Кепські мої справи, любий Зуріко, вже не топтати мені рясту... Хоч і кажуть: «Заживе, як на собаці», а я ось умираю, Зурікело, ох, умираю...»
— Кріпись, мій Мурадо, ще трохи покріпись... Ніякий ти не собака, кацо15! — благав Іларіон, плачучи, немов дитина.
«Ви, люди, не знаєте лиха: вас і поховають, і оплачуть... Правда, собаки теж уміють плакати, але своїх небіжчиків ми швидко забуваємо. Ніхто нас не ховає, а якщо й закопають нашого брата, то тільки для того, щоб трупи наші не смерділи...» — Мураду пройняв дрож.
— Мурадо, Мурадо!.. Іларіоне, допоможи, вмирає!.— заревів я.
«Ага, допоможеш...» — Мурада глянув на мене й заплющив очі.
— Умер... О боже, чому мені не повсихали руки! — промовив Іларіон і витер рукавом сльози...
Бабуся голосила за Мурадою, наче за сином, що загинув на війні. Позбігалися перелякані сусіди, і коли довідались, у чому річ, почали клясти:
— Та чи ви при своєму розумі? І де таке чувано — здіймати лемент за дохлим собакою! От уже навіжена сім'я!
І, вишпетивши нас, вони порозходились.
Іларіон цілий день ходив такий пригнічений, наче він убив людину. А надвечір покликав мене й сказав:
— Треба його поховати. Під оцією чинарою!
Ми викопали глибоку яму і благоговійно опустили в неї останки Муради. Потім я випросив у бабусі глечичок вина, і ми справили на могилі Муради поминки.
Перший тост виголосив Іларіон.
— Зуріко, синку мій,— почав він,— тяжке, невимовне горе привело нас сьогодні сюди. Від нас пішов наш улюблений друг і товариш Мурада. Він завжди був вірний нам, як собака, і якщо взагалі існує собачий рай, то брама його відчинена для Муради. Світла пам'ять про нього вічно житиме в наших серцях. Нехай земля над ним буде пером, о мій Зуріко!
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка