Перекази і легенди Звягельщини



Сторінка1/17
Дата конвертації02.01.2017
Розмір3.84 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17





Один із основних шляхів якісного вивчення української літератури в школі – широке використання літературного краєзнавства, яке прилучає школярів до духовних скарбів рідної землі.

Пропонована збірка планів-конспектів – це результат багаторічної копіткої роботи кращих учителів міських шкіл. Вона створена на основі авторських підходів, власних методичних напрацювань, а тому успішно може бути використана не лише учителями-словесниками, а й усіма шанувальниками рідного слова.

Розробки уроків-конспектів передбачають формування потреби у школярів читання творів місцевих авторів, виховання національних і загальнолюдських цінностей, залучення учнів до найкращих здобутків духовної культури Звягельщини, зокрема таких її митців: Лесі Українки, Олени Пчілки, Юрія Ковальського, Юлії Левкович, Валентини Ксендзук, Лариси Ярмоленко, Лесі Ґудзь, Лариси Гембарської, Ніни Талько-Петрук, Лариси Герус, Валентини Дейнеки-Сурової, Анатолія Клюска, Петра Фатенка, Галини Сайчук, Ольги Захарової.

Мета даної збірки – розкрити розмаїття поезій наших земляків, вчити учнів розуміти їхні твори, визначати ідею, плекати в душах школярів глибокі патріотичні почуття – любов до батьківської землі, відданість традиціям, формувати духовно багатих особистостей, учити шанувати мову, рідні обереги, розвивати мислення, творчу уяву, почуття гордості за своїх земляків.

Відповідальність за достовірність цитат, взятих з поезій, несуть автори розробок.



Автори розробок уроків: вчителі української мови та літератури загальноосвітніх навчальних закладів міста.

Упорядники: П.К.Ліневич, завідуючий інформаційно-методичним центром;

О.В.Огородник, методист інформаційно-методичного центру.

Мальцева В.Ф., НВК
Тема: Перекази і легенди Звягельщини
Мета: ознайомити учнів з переказами і легендами Звягельщини; розширити їх світогляд; формувати навички самостійної пошукової роботи; виховувати інтерес до минулого нашого народу.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу.
Форма уроку: заочна подорож по місту та селах району.
Обладнання: карта міста і району.

Епіграф: Слово має свою землю, свій корінь.

Олексій Опанасюк

Хід уроку


Учитель. Звягельщина. Чарівний куточок Полісся. Край, де голубіє льон, білопінно цвіте калина, щедро дарують свої скарби віковічні ліси. Погляньмо на карту: Новоград-Волинський, Романівка, Несолонь, Варварівка, Ярунь, Городниця... Яку тайну віками несуть ці назви?

Що хотів увіковічити, а чи утаємничити наш мудрий народ? Про це, на жаль, ми вже точно не дізнаємося. Лише перекази і легенди, ці дорогоцінні перлини народної мудрості, допомагають зрозуміти, чому саме таку назву має те чи інше село, місто, річка, озеро...

І все - таки - чому?

На карті Житомирщині яскравіє назва "Звягель".

Чому саме так (більше, аніж 750 років тому) назвали місто наші предки? Ось як розповідають перекази і легенди.

1. Учень.

Наше місто - Звягель


Про походження назви Звягель записано від місцевих мешканців декілька легенд, які хоч і не претендують на вичерпне наукове пояснення цієї назви, але зберігають у собі цікаві етнографічні та історичні тлумачення назви міста.

Звягель розкинувся на мальовничих берегах колись глибоководної і судно­плавної Случі. Згідно з першою легендою, кораблі, які пливли вночі, часто розбивалися об скелі чи натрапляли на кам'яні виступи. Вночі не було видно ні скель, ні каменів. Тому люди, які проживали в цьому місті, натягували через річку линву і вішали дзвони. Вночі, коли плив корабель, то щоглою чіплявся за линву, і навкруги було чути дзвін. Тоді корабель зупинявся перед небезпекою і чекав ранку. А якщо кораблів на річці пливло багато, то вночі часто біля поселення лунали дзвони. Тому й назвали це місце - Звягель, від слів "дзвони", "дзвін", "звягати", що означає те саме, що й Звенигород.


2. Учень.

Друга легенда розповідає, що територія, на якій розташоване місто та його околиці, була багата на залізо. Тому тут за давніх часів виникло поселення, у якому більша частина чоловіків займалася ковальською справою. Річка біля поселення робила крутий поворот, і тому з кораблів чули лункий передзвін ковальських молотів. Від слів "дзвонити", "звягати" і пішла назва міста.



3. Учень.

У давнину люди, що жили на берегах Случі, називали ковалів звягами, звягелями, - доносить до нас третя легенда. Кілька віків тому тут, де нині місто, стояла невелика кузня. Тут кував із заліза зброю та лемеші до плугів чоловік, імені якого ніхто не знав. Називали просто - Звягель. Йшли люди до нього в кузню, звідки постійно линув дзвін та дзвякання молота, і просили викувати те, хто чого бажав. Згодом Звягель оженився, побудував коло кузні хату, де незабаром защебетали діти. Поступово на тому місці виросло поселення, яке і назвали прізвиськом того коваля, - Звягель.



Учитель. Про походження назви села Кропивня існує дві легенди.

4. Учень.

У сиву давнину в цих місцях росли дрімучі ліси, а біля річок Тні і Руденки росла дуже велика кількість кропиви.

І давні люди, які поселилися біля цих річок, назвали своє поселення Кропивня.

5. Учень.

Ще за царських часів це поселення належало поміщику Кропивницькому. В 1900 році поміщик в селі побудував будинок, в якому і до цього часу знаходиться один з корпусів сучасної школи. На той час у селі поміщиком Кропивницьким був побудований на річці Тня млин. Діяв тут завод, на якому виплавляли метал, а руду копали на околицях села. Ще до цього часу селяни копають там глину для своїх потреб. На честь прізвища поміщика Кропивницького, за переказами старожилів, і було названо село Кропивня.



Учитель. Є в нашому районі село Варварівка. Вона має цікаву історію.

6. Учень. Чому саме Варварівка?

В одному селі жив собі пан зі своїми дітьми, сином та донькою. Син був весь у батька, такий же злий, скупий, брехливий і ненажерливий. А донька Варвара була повною протилежністю їм. Дівчина була доброзичливою, справедливою, працьовитою... А ще коли батька не було вдома, Варвара брала продукти й роздавала убогим людям. За це вони, дуже любили дівчину. Про її людяність, чуйність та доброту довідались і люди з ближніх сіл. І між бідняками можна було почути:

- Куди ідеш?

- До Варвари.

Але через деякий час дівчина виросла, стала справжньою красунею. Поїхала до Варшави, де згодом вийшла заміж й залишилася там жити. Як пам'ять про її доброту, чуйність, справедливість, працьовитість село, в якому жила Варвара, назвали Варварівкою.

Учитель. У далеку давнину на українську землю часто нападали турки і татари. Вони вбивали старих людей, а молодь забирали в полон. Про це розповідають перекази і легенди, що вміщені в назвах сіл, зокрема Ярунь.

7. Учень. Є три версії походження назви цього села.

Перша версія, що назва "Ярунь" походить від імені Бога Ярила, який мав своє світилище. Цю версію надав житомирський історик і науковець Петро Білоус.

Друга версія: колись біля села було багато ярів.

Третю версію дали жителі села. Чоловік, якого звали Ярунь, служив татарам. І як подяку татари нагородили його цим селом.



8. Учень. Мені розповідала бабуся цікаву історію, яка трапилася колись у їхньому селі.

Було це давно, ще за часів кріпацтва.

Жив у селі Несолоні гарний парубок, звали його Максим. Красивий, стрункий, веселий. Та була в нього риса характеру, яка не подобалася панові, - волелюбність. На лихо, а чи на щастя, покохав Максим красуню Ярину, дівчину роботящу. А була вона донькою пана. Хоч була Ярина польської крові, та серце мала щире, добре.

Щовечора зустрічалися молоді біля річки, саме тут любили гуляти, але так, щоб батько Ярусі не бачив.

Це сталося восени. Пан повертався додому з лісу (на полюванні там був). Бачить він, що сидять двоє біля води. А коли під'їхав ближче, то впізнав свою доньку... Ні сльози дівчини, ні благання, ні доводи Максима, що вони збираються одружитися, не допомогли. Крикнувши: "Буде тобі весілля!", - поїхав пан.

А наступного дня заставив пан священика обвінчати Максима з коровою. Дізнавшись про це, Ярина з горя втопилася. А Максим повісився...

З того часу яма, що серед річки, називається Ярининою. А гора, де жив колись Максим, - Максимівкою.

Кажуть, що тому, хто наблизиться до ями, Ярина жорстоко мстить. Не ходіть, люди, і на гору Максимівку.



9. Учень. Моя бабуся живе у селі, що має незвичну назву – Гірки.

У Новоград-Волинському районі, недалеко від села Ярунь, розташоване невеличке селище, яке має незвичну назву - Гірки. Мені чомусь завжди здавалося, що його назва походить від слова "гірко", проте бабуся розповідала зовсім іншу легенду. Колись у цих землях проживав заможний пан, який мав у своєму володінні багато земель. Одним з таких місць було і це селище, але на той час назви воно ще не мало та й селом не було. Одного разу пан вирішив проїхатися зі своєю сім'єю власними володіннями. Чим далі вони від'їжджали від міста, тим горбистішою ставала місцевість.

Карета то піднімалася вверх, то опускалася вниз, і пан вигукував: "У цій місцині самі гірки!"

Так з того часу й повелося в народі називати це селище Гірками. Згодом назва закріпилася, і в Новоград-Волинському районі з'явилося ще одне село з незвичайною назвою.



10. Учень. Неподалік від Новограда-Волинського є три села , які носять імена дівочі.

Колись давно жив на нашій землі пан. І було у нього три дочечки, одна краща за іншу. Дочок звали Наталя, Олександра і Єлизавета. І от коли доньки виросли, пан вирішив дати кожній дочці землю як придане. Усю свою землю розділив на три частини та й віддав. І на землях, які мала кожна дочка, виникло по селу.

Коли питали: "Де ми живемо?" - то у відповідь чули, що в Наталівці або Олександрівці, чи Єлизаветі. З тих пір села так і називаються - Наталівка, Олександрівка, Єлизавет.

11. Учень. Усе далі й далі час віддаляє нас від подій, що чорною ниткою пройшли через Україну.

Татарсько - турецькі напади. Полон, знищення, зневаження, грабежі... Татарське зілля, села Татарівка, Татарське...

Там, де сьогодні Ярунь, було багато ярів. А навкруги - густі листяні ліси. Особливо багато осик. Мов шуліки, нападали на села турки і татари. Оселі палили, старих убивали, а молодих хлопців і дівчат забирали, кидали у яри, чекаючи, коли набереться бранців багато, щоб везти на невільницькі ринки.

Але споконвіку для українців найголовніше - воля. Тому і втікала молодь, селилася в лісах. Поселення, що ближче до Яруня, назвали Малі Осичники, а те, що далі, - Великі Осичники (туди більше втікало молоді).

Згодом, щоб увіковічити пам'ять про тих, хто, не боячись загинути, втікав з неволі, села було перейменовано. Сьогодні - це Малий Молодьків (тоді - Малі Осичники) і Великий Молодьків (тоді ж - Великі Осичники).

Учитель. Ми послухали перекази і легенди про наш край. Дійсно не знайти такого міста чи села, де б у людській пам’яті не зберігалися чудові фантастичні або реалістичні історії про конкретних осіб , які там діяли. Пам’ять про них зберегли назви міст, сіл, річок, озер...

Учитель. Гра “Назви легенду або переказ”. (Учитель читає уривки з переказів і легенд, а учні повинні вказати їх назви).

Тести.


  1. Оповіді про минуле - це...

а) перекази; б) легенди; в) казки.

2. Фантастичні оповідання, як про минуле чи майбутнє , так і про сучасні події - це ...

а) перекази; б) легенди; в) казки.

3. Новоград-Волинський розкинувся на мальовничих берегах річки:

а) Случ; б) Церем; в) Тня.

4. Згідно однієї з легенд, тут, де нині місто, стояла...

а) корчма; б) лазня; в) кузня.


  1. Село Кропивня походить від слова...

а) кропити; б) крок; в) кропива.

  1. Село Варварівка названо на честь Варвари. А де жила дівчина після того, як вийшла заміж...

а) Варварівка; б) Варшава; в) Новоград-Волинський.

  1. Згідно легенди, назва “Ярунь” походить від імені бога...

а) Ярила; б) Перуна; в) Дажбога.

8. Згідно переказу, у селі Несолоні є глибока яма, яку названо Ярининою на честь дівчини Ярини, а як звали парубка, що кохав її...

а) Микита; б) Микола; в) Максим.


  1. В одному з переказів є таке речення: “Карета то піднімалася вверх, то опускалася вниз, і пан вигукнув: “ У цій місцині самі ... “

а) Ярунь; б) Гірки; в) Пилиповичі.

10. Неподалік від міста є села, які названо на честь трьох дочок пана. Одне село на честь Наталі (Наталівка); друге – Олександри (Олександрівна), а як звали третю дочку і яке село нині?

а) Малина (Малинівка); б) Єлизавета (Єлизавет); в) Варвара (Варварівка).


  1. Неподалік від Яруня є села, які називалися Малими Осичниками і Великими Осичниками, а як називаються тепер?

Мала(ий) і Велика (ий)

а) Горбаша; б) Цвіля; в) Молодьків.



  1. Хто є автором епіграфа уроку:

а) О. Довженко; б) О. Опанасюк; в) Ю.Ковальський.




Іщук Н.М., СШ №4
Тема: Олена Пчілка «Збентежена вечеря»
Мета: познайомити учнів з оповіданням, розкрити тему і основну думку тексту, вчити давати аналіз подіям і вчинкам героїв;

розвивати уміння виділяти основне з прочитаного, навички художнього аналізу тексту через знайомство із текстом виховувати любов та повагу до рідного краю, його людей, традицій, почуття національної самосвідомості.


Обладнання: Портрет Олени Пчілки, збірка її творів.
Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація опорних знань.

  1. Бесіда

  • Чи знаєте, діти, якими іменами славиться Звягельщина?

  • А що ви можете розповісти про Лесю Українку?

  • Що ви знаєте про її матір?

ІІІ. Оголошення теми і мети.

  1. Слово вчителя. Розповідь про Олену Пчілку.

Псевдонім придумав чоловік за її невсипущість до праці. Етнографічна збірка «Український орнамент» (1876 р.) – плід великої праці. Ряд робіт присвятила колядкам, легендам, гумористиці. Поезії «Волинські спогади», «Гульча» із збірника «Думки-мережанки»(1886 р) – це захоплені розповіді про Звягельщину, про життя і працю людей, про мальовничі села і річку Случ.

Епіграф: «Волинь незабутня, країно славутня!

У пишній красі ти красуєш!

Здавен твою бачу українську вдачу,

І рідную мову, - ту любу розмову, -

В краях твоїх всюди вчуваю.

Те слово живуще, - віки невмируще, -

Я скрізь тебе серцем вітаю. »

Панас Мирний писав до Олени Пчілки: «І коли не нам, то нашим нащадкам доведеться оцінювати вашу щиру працю народною поговіркою – «родюча, як земля, а робоча, як бджола»».

Олена Пчілка дуже любила дітей. Вона говорила: «Діти – се наш дорогий скарб, се наша надія, се молода Україна».

Мала горду, безкомпромісну вдачу, вольова. Зуміла вселити силу духу і віру у хвору Лесю. Самк така вдача і могла бути у жінок роду Драгоманових, у предках яких текла козацька кров.



  1. Читання тексту.

  2. Аналіз оповідання.

  • Про що розповідається у тексті?

  • Чи сподобався вам головний герой?

  • Що ви можете сказати про панів?

(«бундючне і перелякане панство, моральну перемогу над яким зробив розумний і палкий сільський хлопчик, гордо жбурнувши через вікно п’ятака, подарованого йому пихатою панею»).

Звернути увагу на культурознавчий матеріал.



4. Перечитати другий абзац. Провести словникову роботу.

Узвар – солодка обрядова страва (відвар) із сушених фруктів, що готувалися напередодні християнських свят Різдва і Водохреща. Рідко де зараз на Поліссі збереглася традиція поряд із кутею ставити на покуті узвар, різдвяну ритуальну страву на знак народження нового Бога.

  1. Назвати приказки, пісні із словами «вар».

Іди, іди дощику!

Зварю тобі борщику

В полив`янім горщику.

Мені – каша, тобі – борщ,

Щоб ішов густіший дощ.

Узвар, вариво, варитися, сваритися – мають прадавній корінь. У словянській міфології є бог Сварог-Всерог (рог - кут) – верховний бог, родоначальник усіх богів, прабог. День його народження 21 грудня, в день зимового сонцестояння.



  1. Звернути увагу на різдвяні звичаї.

Носіння вечері.

  • Зачитайте діалог чоловіка і жінки.

(роздумують, чи варто нести вечерю до пані, але ж вона хрещена-мати, та чи не згордує вона їхньою кутею та узваром. Оксеня переконує чоловіка, що «звичаю треба додержувати», що «як уже перестануть хрещеники носити вечерю, то швидко кінець світу настане».).

  1. Поведінка Омелька.

(Маленький хлопчик відчув з боку пані погорду і насмішку. Все, що він міг зробити – кинути у відчинене вікно п’ятака – подарунок пані ).

Пані зневажила традиції різдвяного вечора. Вона хрещена-мати хлопчика, це зобов’язує її виховувати дитину, навчати її всіх правил людяності.

Хлопчик виявився морально сильнішим від своєї хрещеної.

«Бути нехристом – то великий гріх»,

«Зневажати традиції – то великий гріх» - переконує народна мудрість.

ІV. Підсумок уроку.

- Чи сподобалось вам оповідання?

- Як ви оцінюєте вчинки головного героя?

- Що нового дізнались про наші давні традиції?



V. Пояснення домашнього завдання.

Написати міні-твір «Різдво в моїй сім`».

Підготувати ілюстрації до вивченого твору.

VІ. Оголошення оцінок.

Пилипенко К.І., НВК
Тема: Тебе я втратити не хочу, хоч ти не мій… (Трагічне, але велике і світле кохання Лесі Українки до Сергія Мержинського)
Мета: розширити знання учнів про долю Лесі Українки та її любов до Сергія Мержинського, прищеплювати любов до поетичного слова.
Обладнання: Портрет Лесі Українки, фотографії (ксерокопія) з її життя періоду 1897-1901 рр.; книга «До тебе полинуть» (фотоальбом Василя Пилип'юка), «Мистецтво», 1991р.; виставка учнівських малюнків на тему «Кохання вічне й молоде».
З лівого боку на дошці:

«Земля не може жити без сонця, а людина – без щастя».

(Народна творчість)

Центральна частина дошки:

1. «Небагато свят має людське серце, і найбільше з них — кохання».

2. «Його любили, він любив. А більшого щастя поки що нема на землі».

(М. Стельмах "Дума про тебе")

Справа на дошці:

«Життя — книга, яку пише кожен увесь свій вік».(П. Бондарчук)

1-а учениця. По-різному складаються письменницькі, як і взагалі людські, долі. Лесина ж доля була незвичайна. Щедро обдарована талантом, наділена ніжним, чутливим серцем, сповнена палкої любові до людей, поетеса зазнала і великого горя. Протягом усього життя її переслідувала хронічна, невигойна тоді хвороба...

Але ніщо не могло зламати Лесю Українку! Її життя - сонячний промінь, що благовістом нового дня пробивається з темряви, і кличе, і вабить до світла.

Іншої такої жінки-письменниці немає у світі! Її благородній саможертовності, хоча трагічному, але великому і світлому коханню до Сергія Мержинського присвячується сьогоднішній захід.

Леся Українка (звертаючись до тих, хто в класі, ніби говорить до Сергія Мержинського).

...Милий мій... Ні, не так, зовсім не так. Ти не мій. Але ти такий милий моєму серцю. Любила те­бе... Ні, не так, зовсім не так. Люблю тебе й нині. Як можна?.. Як можна вдавати байдужого, коли в душі вулкан кохання не згасає, а розпечена лава пристрасті сповнює кожну заглибину зболеної душі? А я можу. Можу бачити, чути тебе, розмов­ляти з тобою, відчувати твою присутність, залиша­ючись зовні байдужою. Ти поряд, але ти далеко... Ти високо, і ніколи не зможу я зрівнятися з тобою. Ти такий хороший...

Птах кохання дарує мені свою пісню. Вона не має кінця. І нехай цей спів самотній, але він є. І більшого мені не треба.

Ти живеш, і я поряд з тобою. Я так боюся, бою­ся за тебе. Єдине, чого прошу у тебе, - живи, будь ласка, живи. Єдине, чого прошу у Бога, - звільнити твій життєвий шлях від страждань. І більше мені не треба...

Пишу листа тобі, але ти його не прочитаєш. Навіщо? Навіщо турбувати твою душу? Хоча я ра­да, бо маю дар - дар кохати. Не кожна жінка має сеє щастя. Якщо кохати — це щастя, то я - щас­лива? Так, я щаслива. Дякую тобі за це.

(Учитель ставить питання, які хтось з учнів записує на дошці).



  1. Щаслива чи нещасна була Леся Україна?

  2. Якою постає перед нами поетеса як людина?

  3. Що беремо для себе з її життя?

Використовуючи набуті знання про життя Лесі Українки, слухаючи однокласників, дайте, будь ласка, розгорнуту вмотивовану відповідь, взявши до уваги записані на дошці речення з роману М. Стельмаха «Дума про тебе», прислів'я та вислів П. Бондарчука.

(Учні відповідають після проведення запланованого заходу).



Учитель. Із Сергієм Мержинським Леся Україн­ка познайомилася в 1897 році, коли лікувалася в Ялті, хоча бачила його ще до того, раніше в Києві. Уже через рік Сергій приїжджає в Зелений Гай (Полтавщина) до Лесі, де і сфотографувалися вони на згадку про зустріч. (Учитель роздає ксерокопію фотографії періоду літа 1898 року, на якій Леся Українка, її мати, сестри Ольга та Ізидора, дядько Олександр і Сергій Мержинський).

У 1900 році Леся відвідує в Мінську Мержинського, а у січні 1901 року приїздить до Мінська догляда­ти тяжко хворого Сергія, який помирає 3 березня 1901 року. Лариса Петрівна присутня при його смерті.



2-а учениця. «Як не буде, не скигли, доню, то ве­ликий брид. Здушили сльози - не виходь на лю­ди. Болить душа — не виявляй на вид».

(Л. Костенко «Маруся Чурай»).



3-я учениця. «Любиш - люби, як можеш, скіль­ки можеш, люби, не збирайся жити, а живи, не відкладаючи на завтра. Бо ж «завтра» не завжди приходить, а як і прийде, то нас може не застати». (М. Олійник «Дочка Прометея»).

Ведуча. У Мінську самотній умирав Мержинсь­кий. Для Лариси Петрівни ця звістка не була не­сподіваною. Кілька місяців тому Сергій Костянти­нович скаржився їй на здоров'я, потім писав, що стало ще гірше. Та й сама вона бачила, коли вос­таннє зустрічалися, - хворий тане, мов свічка...

Листа від Еліасберга одержали по обіді. Леся пробігла поглядом списані недбалим почерком лікаря сторінки, потім перечитала уважніше і без­сило опустилася в крісло.

(Сценка, де дійові особи - Леся та мати).

Ольга Петрівна (мати). Що з тобою. Тобі зле?

Леся. Сергій при смерті.

Мати. Цього слід було ждати. Я тоді ще, навесні казала. Та й раніше, у Гадячі. Може, нехай Ліля по дорозі заїде?

Леся. Мій клопіт, мені й пектися ним.

Мати. Ти хоч тямиш, що кажеш? Сама ледь ста­ла на ноги.

Леся. То й що, інших можна забути? Ні, власне бла­гополуччя для мене нічого не варте, коли друг у біді.

Мати (читає листа). «...Опять стал лихорадить... потерял аппетит... в легких нет еще угрожающих изменений, но при этой проклятой болезни нельзя полагаться на объективные данные: бывает скоротечна чахотка. Больной тает, как свеча... Вдобавок, он еще охрип...»

Подумай, Лесю, кому потрібна така жертва? Поїдеш, намучишся, змарнуєш здоров'я.



Леся. Може й так. Я про це зовсім не думаю. Ти знаєш, я люблю приносити саме такі, безкорис­ливі жертви.

(Заходилася складати папери).



Мати. А про нас - про мене, про батька - ви ко­ли-небудь здумаєте? Ми що ж, гіршого вам зичимо?

Леся. Навіщо ти завдаєш сама собі жалю? Чи мі вже справді такі невдячні? (Пригорнулась до неньки). Прости мені, люба, я інакше не можу... Я мушу їхати.

Його треба рятувати!

(Учениця співає журливу українську народну пісню «У полі тополя». Двоє дівчат читають вірші).

1-а учениця.

І знову сумнів стиснув серце.

Пече... І болю не знесу.

І радості мілке озерце

Гарячим подихом сушу.

Чи так живу?

Чи в цьому сила?

Чи маю право так кохать?

Я щастя трепетне носила

В своїх очах, в своїх устах.

Жадала усміхом і серцем

Приворожить тебе навік...

Ти пив росу з очей відвертих,

З розкритих уст, німих повік.

Твоїй я владі віддавалась,

Назустріч линула у снах,

І неповторним все здавалось,

В руках співав кохання птах.

Та раптом...

Сумнів стиснув серце...

Пече... І болю не знесу...

І радості мілке озерце

Гарячим подихом сушу.

В. Гуртовенко

2-а учениця.

Якщо мене спитають,

Якого кольору твої очі,

Я відповім: вдень голубого,

Вночі - багряного.

Якщо мене спитають,

Якого кольору твої губи,

Я відповім: вдень малинового,

Вночі - солодкого.

Якщо мене спитають,

Якого кольору твої руки,

Я відповім: вдень білосніжного,

Вночі - ніжного.

Якщо мене спитають,

Хто ти,

Я відповім: коханий

А. Ядловський

(Усі учні, які читають поезії, сидять у центрі класу «за круглим столом», який застелено візе­рунчастою скатертиною. На столі - квітки, свічка. Лине легка музика).



Ведуча. Похмурий зимовий день догоряв. У кімнаті, де лежав Мержинський, ткалися вечорові сутінки, але хворий не запалював світла. Так, у півтемряві, йому було легше. Світло нагадувало про життя, а він ось уже півроку відгороджений від нього чотирма стінами, півроку не залишає ліжка, не знає ні дня, ні ночі. Його існування є тепер муки. Життя і тліє в ньому, певно, для того, щоб завдавати ще більших страждань.

(Сценка, в якій дійовими особами є Сергій Мержинський, лікар, Леся).



Лікар. Недавно був приступ.

Сергій. Пи..и..ти...и.

(Сергій лежить. Він вкритий ковдрою. Біля ліжка столик, на якому ліки).



Леся. Доброго дня, Сергію. Це я, Лариса.

Сергій. Приїхали... Спасибі...

Леся. Що вам болить, Сергію? Чи може, незручно?

(Поправляє ковдру, торкається обличчя, руки Сергія).



Сергій. Спасибі... Мені... добре, Лесю.

Леся. Тепер будемо вдвох.

Сергій. Ви хіба... не проїздом?

Леся. Ні, не проїздом.

Ведуча, яка стояла збоку. Переглянула листи. В ду­ші клекотіло обурення-обурення на всіх тих, що кинули товариша в біді, хто ось уже півроку не обізветь­ся до нього й словом. Розуміла, що не всі Сергієві друзі чинять з доброї волі, бо багатьох і, мабуть, найк­ращих з них, недоля загнала за тридев'ять земель. Але вкрай озлоблена, як тільки могла, картала зрадливих спільників. Мержинський навіть не здогадувався, які шалені бурі інколи стрясають його зовні спокійну подругу. Як на нього, то він давно вже змирився і навіть простив їх, отих колишніх товаришів.

(Звертається до глядачів).



Леся. А я? Яке вчиню я диво? Те, що сидітиму побіля друга? Те, що не залишу його до смерті? Те, що не забуду - любитиму до кінця днів своїх?

Учениця читає поезію.



Не поспішай на долю нарікати.

І двері відчинять не поспішай.

Коли журба не хоче йти із хати,

Коли у двері стукає відчай.

Бо світ, повір, для щастя і любові,

Для злагоди людської і добра,

Не згасли в небі зорі веселкові, -

Це, певно, хмарна випала пора.

Ще трішки потерпи,

Ще не втрачай надії,

Ти чорний сумнів до землі пригни,

А як душа від болю заніміє,

Дай знать мені і двері відчини.

Раїса Романчук

(Продовжується сценка з лікарем, Сергієм і Лесею).

Борисе Миколайовичу, любий... Я так далі не можу. Треба щось робити... Не можемо ж ми отак сидіти і ждати...



Лікар. Що ж ви радите? Зараз можна чекати всього. Сьогодні спазми гортані, а завтра...

А знаєте у чому секрет його витривалості? Кро­вовиливи допомагають, так би мовити, полегшу­ють функції серця. Одне врівноважує інше. Однак мені час до клініки. Навідаюсь увечері. Постарай­теся змазати хворому горло. Тільки обережно.

(Звучить журлива українська пісня, наприклад «Принесіть мені пролісків з лісу» на слова Лесі Ук­раїнки. Дівчата читають поезії Лесі Українки).

1-а учениця. Не співайте мені сеї пісні,

Не вражайте серденька мого!

Легким сном спить мій жаль у серденьку,

Нащо співом будити його?

Ви не знаєте, що я гадаю, як сиджу, я мовчазна, бліда.

Тож тоді в мене в серці глибоко

Сяя пісня сумная рида!

2-а учениця. Горить моє серце. Його запалила.

Гарячая іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами

Чому ж я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,

Та сльози не ринуть потоком буйним.

Мені до очей не доходять ті сльози,

Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти й у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Леся. (звертається до глядачів). О, я знаю, що таке розпач! Від нього - в землю ввійти б, змовк­нути навіки, аби не чути, не бачити. Хіба один та­кий день я провела наодинці з жахом?

Навіть не маючи з ким поділити його, бодай на словах убавити собі пекельного лиха. Про те зна­ють хіба що стінки - ці німі свідки людського відчаю та дехто з найближчих друзів. Ні батько, ні мати, а лише - дехто. І то далеко не всі. Бо надто воно жахливе, це моє горе, щоб про нього розка­зувать. Людям в нормальних умовах мене не зро­зуміти. Для цього потрібно бути одержимим!



Сергій. Швидше, допоможіть...

Леся. Що, Сергію?

Сергій. Проща... Прощайте... Дайте Вашу руку...

Леся. (подала праву, здорову руку). Що Ви, Сергію? Заспокойтеся.

Сергій. Ні, ні... Я знаю... Чую.. Вже недовго... нічого мені... Не болить... так буває... перед тим... так буває... сідайте... слухайте... Батька не треба... Потім... пізніше... одразу телеграму... Вірі Гри­горівні... Та не забудьте... Квітів... більше квітів... Я так люблю...

(Хлопець і дівчина вдвох читають):

Вона. Що я без тебе?

Він. Перервана пісня...

Роз'ятрена рана...

Сумний пустоцвіт...

Спрагла криниця...

Бездонна прірва...

Спустошений світ...

Вона. Що я з тобою?

Він. Розквітла троянда...

Наповнена чаша...

Дитинне поле...

Зоря колискова...

Гармонія часу...

Вона. Але ж я без тебе...



А.Недін

Ведуча. У розпал кризи несподівано надійшов лист од Віри Григорівни. Крижанівська-Тучапська обзивалась аж з Вологодського краю, де перебував на засланні її чоловік. Писала, що дуже вразила її звістка про Сергія, коли б можна було, приїхала б, але і далеко, і коштів на таку подорож обмаль. На­томість посилає свою, фотокартку.

Сергій. Треба їй.... відповісти.

Прошу Вас, Лесю...

(Леся готується до написання листа. Сіла. Пише).

Мій друже.... Віро... Григорівно! Я... я так ослаб після шестимісячного лежання з високою темпера­турою (Леся повторює сказане Сергієм. Пише). А хотілося б згадати колишні зустрічі, розмови, су­перечки. Але то було... Мене переслідує якась не­вдача в листуванні з Вами. (Леся повторює).



Сергій. Не звик... Диктувати... Даруйте Ларисо...

Леся. Ми ж домовились... Спочиньте трохи...

Ведуча. Сергій ніби всміхнувся вибачливо, що він так пізно зустрівся з Лесею! І взагалі, чого б він от зараз, в такому своєму жахливому стані без неї був би вартий? Вона ж йому й мати, і товариш, і друг найсердечніший. Страшно подумати, що з такою людиною доведеться розлучитися.

Сергій. Допишіть іще... Висловлюючись Вашою ж... символічною мовою, я можу сказати... троян­ди... дружніх почуттів до. Вас... ніколи в мене не в'янули, а тому... їм нічого... оживати.

Учениця. Куди сховатися від себе?

Куди втекти від клятих мрій,

Що знов мене ведуть до тебе?

А ти - не мій. А ти - не мій...

І не підеш у світ за очі,

Не втихомириш в серці біль.

Тебе я втратити не хочу.

Хоч ти не мій, хоч ти не мій...

Ведуча. Чим вона могла тут помогти?! Як зата­мувати незагоєну рану, котру лишає людині на всеньке життя нерозділене кохання? Були б такі ліки - хай навіть добуті з власного серця – вона віддала б їх. Тепер їй однаково. Гірка чаша випита до краплини. Тепер вона звідала все! От, виходить задля чого виривала його з лапищ смерті. Щоб здобути ще один болючий удар.

«Держіть..., — жахався вмираючий, — візьми троянди, троянди...».

(Учениця читає "Твої листи завжди пахнуть. зів'ялими трояндами..." - за Лесею Українкою).

Ведуча. Тримайсь, поетко! Все на світі має свій кінець. Ти дала слово. Не забувай: ти одержима!

Ти ж поклялась обезсмертить цей образ.

(Учні читають поезії Лесі Українки «Квіток квіток...», «Уста говорять: він навіки згинув», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти»).

Ведуча.

Існує між людьми

Камінь прощання.

Він тяжкий і зимний.

Тому, коли люди прощаються,

Співає на ньому

Багаття самотності.

Тадей Тарасович

Учениця.

Ти приходиш до мене щоночі

В ту хвилину, як міцно я сплю,

Зазираєш в заплакані очі

І шепочеш: не плач... я люблю!

Я слова твої чую душею

І крізь сон усміхаюсь тобі,

Твої очі горять наді мною

В невимовній, глибокій журбі.

Ти жагуче мене обнімаєш,

В тих обіймах я млію вві сні,

Поцілунками душу виймаєш,

Вириваєш ти серце мені. ...

Відкриваю заплакані очі..

Навкруги - порожнеча німа...

В тишині таємничої ночі

Мого щастя нема як нема...

Д.3агул

Учитель веде бесіду за питаннями, поставленими раніше. Підсумовуючи сказане учнями, підводить до висновку, що Леся Українка була щаслива, бо доля подарувала їй кохання, а не кожен в житті має цей дарунок долі, що Леся як людина, як поет передбачала майбутнє, закликаючи нас: «Берімось краще до роботи, змагаймось за нове життя!».

(У композиції . використані рядки з роману М. Олійника «Дочка Прометея», поезії Лесі Українки та інших українських авторів: Анатолія Ядловського, Лариси Недін, Дмитра Загула, Валерії Гуртовенко).


Осадчук Г.Г., НВК
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка