П. М. Таланчук українське та світова культура



Сторінка1/3
Дата конвертації29.12.2016
Розмір0.52 Mb.
  1   2   3
ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ “Україна

П. М. ТАЛАНЧУК


УКРАЇНСЬКЕ ТА СВІТОВА КУЛЬТУРА
(Матеріали до вступної лекції для роздумів студентству)

© Університет "Україна", 2007
Розмірковуючи над матеріалами до цієї лекції, мені менш за все хотілося б представити український народ як нещасний етнополітичний шмат загальносвітової спільноти, який, маючи більш ніж тисячолітню славну історію, вкотре розпочинає справу формування власної держави, до цього часу залишаючись майже невідомим широкому світовому загалу (terra incognito). І якби не Чорнобиль, брати Клички і Руслана Лижичко, то про нас знали б ще менше. А коли починаєш зшивати шматки інформаційної ковдри щодо українського люду та його внеску до світової культури в широкому контексті, то стає моторошно від усвідомлення того, скільки у нас вкрадено, з'яничарено, очужено, привласнено, відчужено. Іноді важко позбутися відчуття того, що українці, як обдарований люд, щедро розкидали по світах своїх геніїв і свої таланти, аби інші народи не вважали себе обділеними божою ласкою.

Але треба бути справедливим, бо і до нас, на цю райську українську землю, також заходили інородці і тут творили науку, мистецтво, медицину, техніку тощо.

Справа не в тім, скількох представників України ощасливили своєю працею інші народи чи скільки представники інших народів збагатили своїм доробком українців. Справа в іншому. Все, що тут в Україні народилося доброго, розумного, геніального, чому сприяв український етнос, його земля і традиції й авторами якого були українці й неукраїнці, освячувалося або як російське, або як польське, або ще чиєсь, але тільки не українське.

І тому, шановний юний друже, моя мета — не намалювати цілісну картину висмоктування інтелекту з України (це дуже важко або й неможливо зробити одній людині). Моя мета — простіша. Я хочу розбудити твій інтерес до самостійного пошуку необхідної інформації, що розкриє перед тобою невідомі й маловідомі сторінки історії України. Моя мета — надихнути тебе для серйозних і систематичних «зустрічей із історією вітчизни, її звитяжцями, героями і негероями — дітьми України, радістю, журбою та печаллю». І якщо в результаті цього пошуку в тебе сформуються непідробні цікавість та інтерес, ти переживеш високі душевні почуття і зможеш усвідомити, хто ти, чого хочеш і до чого прагнеш. Це додасть тобі наснаги до свідомих і самовідданих практичних справ, підкаже можливості коригувати власну діяльність й поведінку в інтересах незалежної, потужної Української держави.

Адже добре відомо, що природним покликанням людини є не тільки боротьба за власне щастя. Повноту і гармонію життя можна відчути, лише усвідомивши себе кровною часткою народу, подолавши почуття егоїзму.

Розпочинаючи цю нелегку роботу пошуку маловідомого для тебе в історії твоєї батьківщини, ти відразу зіткнешся з неабиякими труднощами методологічного характеру: власне, а що це за Україна, коли вона постала як держава, який її внесок у світову культуру, чи знає про це міжнародна спільнота і як вона оцінює цей внесок тощо. Цей перелік можна було б продовжувати і продовжувати.

Я спробую навести думки окремих вчених, педагогів, письменників, журналістів тощо, які вкупі визначать хоч якісь реперні опори для формування цілісного уявлення про те, хто ми є, що ми можемо і чого ми домагаємося.

Почнемо з руди. «Київська Русь перша українська держава», — стверджує Леонід Залізняк [1]. Ось деякі його думки.

Українська історіографія традиційно вважала княжий Київ українським («Історія Русів» тощо). Генетичним підґрунтям Київської Русі були південноруські літописні племена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), що залишили археологічні пам'ятки лука-райковецької культури VIII-IX століть. Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають свою національну історію з постання своїх незалежних держав у ІХ-Х століттях. Перші незалежні Французька та Німецька держави виникли 843 року внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку й німецьку частини. Найдавніше Англійське королівство утворилося в IX столітті. Рівночасно виникло Празьке князівство чехів. А в X столітті починається державна історія поляків і мадярів. Тоді ж таки середньовічна держава утворилася на українських етнічних землях.

Заперечуючи можливість безпосереднього зростання козацької України на спадщині Південної Русі, нерідко посилаються на перерву в історичному розвитку, що нібито сталася після занепаду Русі під ударами татар і перед постанням козацтва, та на відмінність між культурою і мовою двох періодів української історії. Отже, чи була ця прірва між Руссю і ко­зацькою Україною такою глибокою і широкою, що розділяла нібито два окремі народи?

Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України виросла з культури Південної Русі.

За даними археології, форма й орнаментація глиняного посуду відбивають етнічну своєрідність первісних народів. Тобто в давнину кожен етнос виготовляв лише йому властивий посуд. Кожна сім'я ліпила горщики для власних потреб і дуже сталі етнічні традиції виготовлення їх передавалися з покоління в покоління. Інакше кажучи, археологи простежили безперервний розвиток виробництва традиційного українського посуду на Середній Наддніпрянщині, Волині, Галичині, Верхній Наддністрянщині протягом останніх півтори тисячі років. Те саме можна сказати і про традиційні житлові будівлі України. Пізньосередньовічне українське житло розвивалося безпосередньо на місцевому київському ґрунті й виросло з ранньо-слов'янського житлобудівництва. Отже, на українських етнічних територіях між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною вчені виявили безперервну житлобудівну традицію від V століття н. є. до XX століття.

Муроване церковне й світське будівництво в козацькій Україні було репрезентоване унікальним архітектурним явищем, що дістало назву українського бароко. Своєрідність його полягає в органічному поєднанні європейського бароко з архітектурною спадщиною Київської Русі, яка формувалася на Середній Наддніпрянщині з X століття.

Козацтво — один із найвизначальніших чинників, що остаточно вплинув на формування українського народу. Власне козаки побудували другу Українську державу — Гетьманщину. Козацьке повстання на чолі з Богданом Хмельницьким створило умови для перенесення козацького полково-сотенного адміністративного устрою з Січі на всю Україну. Недарма в XVII— XVIII століттях її називали країною козацтва, а українців — козацькою нацією.



Істотною ознакою всякого етносу є мова. Якою ж мовою говорили русичі у стародавньому Києві?

Розпад єдиної праслов'янської мови відбувся майже півтори тисячі років тому. За археологічними даними саме в той час почалося інтенсивне розселення слов'ян зі своєї прабатьківщини між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною по Дунаю в басейн Лаби та Одри, на Балкани, на Верхній Дніпро та на Волхов. Із IX століття простежуються окремі східнослов'янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. Сучасні лінгвісти також відзначають у мові Південної Русі XI століття наявність багатьох визначальних для української мови особливостей. Серед них найвиразніші — це дієслова на ти (жити, нести тощо), на мо (маємо, віруємо, даємо тощо), кличний відмінок іменника — (брате, дружино, Петре тощо), м'яке «г», злиття «ы» та «і» в середнє «и», і особливо вживання голосної «і» на місці давнього «є», де білоруси й росіяни вживають «є». Наприклад, літо, сніг, сіно, віче, діло, гріх, віз, ліс, діти тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на основі південнослов'янських говірок уличів, тиверців, волинян, деревлян, білих хорватів, полян, а російської і білоруської — на основі північнослов'янських говірок дреговичів, радимичів, кривичів.

Як відомо, русичі писали запозиченою у Візантії староболгарською або церковнослов'янською мовою, що дуже відрізнялася від їхньої рідної мови, вживаної лише в усному спілкуванні. А проте уважне дослідження київських і галицьких літописів та світської літератури ХІ-ХІІІ століть, розпочате А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило і в цих текстах чималий прошарок української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших.

Козацтво — провідний стан гетьманської держави — розумілося українською спільнотою як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. «Се ж бо те плем'я славного народу Руського, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах плавало по морю і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірик. Се ж їх предки разом із Володимиром хрестилися», — писало київське духовенство про козаків на початку XVII століття.

Українці належать до народів із визначеним антропологічним типом. Цей український тип окреслили видатний український антрополог Ф. Вовк та його учні. Для більшості українців характерні досить високий зріст, довгі ноги, смаглявий колір шкіри, темне волосся та очі, кругла голова, довгасте обличчя, прямий ніс. Ці особливості будови тіла спостерігаються у 6080 відсотків сучасної сільської людності України. На периферії українських етнічних теренів трапляються домішки інших антропологічних типів.

Прибічники тези про більш пізній час формування українського етносу часто аргументують свою позицію тим, що сам етнонім «українці» поширився лише за часів пізнього середньовіччя. Однак, зміна народом своєї самоназви не є чимось екстраординарним у європейській історії. Так, середньовічні поляки звалися ляхами, румуни — волохами. Росіяни остаточно відмовилися від етноніму «московити» лише за Петра І на початку XVIII століття, і сталося це значною мірою з політичних міркувань. Тобто те, що людність Південної Русі ХХШ століть називалася не українцями, а русами, аж ніяк не заперечує того факту, що в етнічному розумінні вони були українцями на княжому етапі історичного розвитку цього етносу.

Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. Про це свідчать численні руські й іноземні писемні джерела, безліч даних археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук.

Не менш важливим моментом у самоствердженні і подальшому розвитку Української держави є проблема мови, зокрема державної. Як правдиво, публіцистично і талановито пишуть брати Капранови, «слово «мова» зриває запобіжники, і люди стають неадекватними» [2].

Коли йде дискусія на теми енергетики, фінансів, охорони довкілля — лунають цифри, факти, аргументи. Розмова про мову — суцільні емоції. Інколи це нагадує шаманські камлання. Булгаков! А ті їм — Шевченко! Гоголь! А у відповідь знову — Гоголь! І хором — не дозволимо забути мову батьків!

Що цікаво, така ситуація спостерігається не тільки у пострадянських країнах із їхнім знервованим населенням. Спокійний і цивілізований Квебек через мову мало не від'єднався від не менш цивілізованої Канади; шведи ні сіло, ні впало запровадили державну мову, якої зроду не мали; ірландці замінили дорожні написи на ірландські; німці на книжковій виставці у Франкфурті несподівано відмовляються розуміти англійську; португальці погрожують накладати вето на всі закони Євросоюзу, не перекладені португальською; а французи закручують гайки навіть в Інтернеті. І в усіх аргументація головним чином емоційна — починаючи з національної гордості — аж до культурної катастрофи.

Як стверджують науковці, мова — головне, що відрізняє людину від тварини. Спробуймо разом розібратися у складному й дуже емоційному мовному питанні.

На думку братів Капранових, у спілкуванні між двома людьми жодного мовного питання не існує. Порозумітися можна навіть за рецептом відомої коломийки — він усе, що йому треба, на мигах покаже. Держава — ось головна причина будь-яких мовних питань. Коли вживають слово «питання», завжди мають на увазі державну мову. Отже, нам варто лише визначитися з державною мовою — і справу зроблено.

А далі, провівши аналіз, що таке державна мова і навіщо вона потрібна державі, автори визначили п'ять головних функцій мови багатонаціональної держави, якою і є Україна:

1. Мова державного управління обслуговує весь комплекс державного управління (органи державного управління, армія, суди, прокуратура, охорона здоров'я, енергетика, пожежна справа, податківці тощо).

2. Мова міжнаціонального спілкування обслуговує потреби комунікаційного каналу для усіх своїх громадян.

3. Мова інформаційного еквіваленту забезпечує подання всієї інформації, яка циркулює в державі, однією, зрозумілою державі, мовою.

4. Мова інформаційного кордону забезпечує права на іноземні переклади.

5. Мова національного об'єднання забезпечує сплав культур усіх народів держави у базову культуру і є її носієм.

На основі моделювання реальних ситуацій автори дійшли висновку, що дві державні мови у багатонаціональній державі призводять до знищення мов нацменшин.

А якщо дозволити вивчати у школі одну з двох державних мов на вибір і плюс рідну, то в такому разі державні мови перестануть бути мовами міжнаціонального спілкування. Принаймні одна з них.

Тут і до територіального розпаду недалеко. І сам по собі напрошується висновок — у нації має бути одна державна мова. І це повинна бути мова титульної нації — українська.

Цікаві замальовки братів Капранових про мовну ситуацію у Фінляндії, Бельгії та Індії.

Кілька років тому доля занесла нас до країни Суомі. Запросив друг естонець, який живе у Таллінні, а працює на шведів і тому чудово володіє шведською — другою державною мовою у Фінляндії. Естонець обіцяв бути тлумачем і показати нам сувору красу фінських фіордів. Приїздимо до Ґельсінкі — все чудово! Усі назви вулиць двома мовами. Правда, для іноземців не дуже зручно, бо не залишилось місця для англійської. Але що нам іноземці! На телебаченні — шведські субтитри, а коли фільм англійською — то фінські та шведські разом. Важко побачити, що відбувається на екрані — зате все за законом. Від такої картини всезагальної справедливості ми зголодніли й зайшли до піцерії. Наш гід звертається до офіціанта державною шведською мовою і виявляється, що той її не знає. Другий — теж, менеджер — ані чичирк. Люди на вулицях — катастрофа! Фіни не знають державної шведської мови! Ніхто не знає. Тільки в передмісті ми знайшли дідуся, який вчився у школі ще за часів шведського ідеологічного панування і щось пам'ятав. Шведську розуміють хіба що у селах на кордоні. А так — частіше англійську.

Отже, закон, написаний на папері, може залишитися фікцією, якщо не відповідає законам природи, які кажуть, що коли людині треба знати три мови (у фінському випадку — це дві державні плюс англійська, якою розмовляють менше громадян), слабша мова, якою розмовляють менші громади, дефакто помирає.

У Бельгії ми не були. Зате були на міжнародних книжкових виставках, де Фландрія завжди має окремий стенд. Тому що послуговується фламандською мовою. Отже, німці мають спільний стенд, американці — кілька спільних, а бельгійці — французький та фламандський. Причому слід визнати, що фламандський стенд значно кращий. Бо французька Бельгія не витримує конкуренції з французькою Францією у видавничій галузі. Сьогодні існує два інформаційні простори Бельгії, і в умовах, коли територіальні кордони зникли, з'являється реальна загроза існуванню держави. Сильніша Франція поглине франкобельгійський інформаційний простір. Не треба бути ворожкою... Дві державні мови, одна з яких (чи навіть дві) є мовами потужних сусідів, — це загроза сепаратизму, як мінімум, і знищення держави — як максимум.

Ну, а Індія, наприклад? Вона так схожа на нас. Колоніальне минуле. Багато націй. І дві державні мови. Індія — цікавий приклад. Хоч б тому, що там не живе істотна кількість носіїв державної англійської мови. Ця мова однаково чужа всім націям і слугує тільки для зв'язків міжнародних, зокрема з колишньою метрополією. Довелося нам спілкуватися в Києві з однією індійською поеткою. Вона бідкалася, що її рідний народ (один із невеличких в Індії) має постійні проблеми з національною культурою та літературою — адже їх так мало, лише 70 мільйонів (!). Чи може мати власну літературу нація, яка налічує всього 70 мільйонів?!

Дуже часто, особливо в періоди виборчих кампаній, певні політичні сили піднімають на щит питання другої державної мови, або так званої «офіційної». Але офіційна мова повинна мати певні функції. Якщо одну з п'яти, виписаних раніше, тоді ця мова — державна. Таким чином, так звана офіційна є друга державна мова і всілякі спекуляції навколо цієї проблеми замішані на лицемірстві та брехні. Отже, якщо хочемо миру і злагоди у нашій багатонаціональній країні, якщо хочемо, щоб держава була сильною, а культура багатою, якщо хочемо зберегти незалежність і суверенітет не тільки на землі, а й в інформаційному просторі, нам не обійтися без єдиної державної мови як важливого державного інструмента і гаранта дотримання прав громадян на інформацію. Існування решти мов нацменшин може регулюватися хартією, іншими законами, але за однієї умови — вони повинні бути однакові для всіх сущих в Україні національностей, без вирізнення «старшого брата».

Якщо ми раз і назавжди домовимося, що існує одна державна мова, а решті гарантуються реальні (а не декларативні) можливості розвитку, — далі буде легше припинити спекуляції на цю тему, які виникають там, де бракує системи належного правового забезпечення, і взятися за збереження мов, за які ми, українці, несемо відповідальність перед світом. Мов, які не мають своєї держави і, крім України, їх нікому прихистити. А саме — кримськотатарської, гагаузької та ідишу. Бо тут уже справді є над чим поламати голову. Доля держави і мови, їх стан в українських реаліях сьогодні разом із економікою є одним із найбільш подразливих факторів, що визначають стабільність у державі і спокій у суспільстві. Про це красномовно свідчать події середини весни і початку літа 2007 року. Всі ми є свідками того, що наша держава знаходиться сьогодні у глибокій політичній кризі.

Але ми також впевнені, що її можна подолати цивілізованими методами — мирним шляхом. І ми повинні зробити все, аби багатотисячний колектив Університету «Україна» поводив себе саме так і в рамках цієї стратегії.

Ми закликаємо усе українське суспільство, усіх народних депутатів, урядовців, силові структури, державних службовців пройнятися високою громадянською свідомістю у своїх діях, заявах тощо. Мабуть, буде несправедливим думати, що тільки те, що ти робиш і говориш, і є істиною в останній інстанції.

Ми закликаємо усіх без винятку народних обранців відкинути емоції і пам'ятати, що, якщо хочете представляти народ, то мусите говорити тільки про його концентровані інтереси, а не давати волю своїм особистим амбіціям і видавати це за голос народу.

Справа в тому, що у багатьох випадках бухання в широченні грошові груди величезними державницькими кулаками окремими представниками так званої еліти, їх звернення до народу і заяви від імені народу є наскрізь фальшивими, бо вони вже давно втратили зв'язок із простим людом, забули запах гною і стружки дерева, не вміють тримати лопату або молот, живуть своїм ситим життям і роблять усе для того, аби їх товсті дупи не відтягнули від суспільного корита. Їх клятви в любові до українського народу брехливі, а обійми — задушливі.

Усі спроби політичних користолюбців і авантюристів залякати народ розвалом держави, братовбивчою різнею приречені на провал, бо, хоч і ятрить ще рана перекусу хижаками України на Східну і Західну, українці заплатили мільйонами життів і морем своєї крові за те, аби мати свою незалежну державу. Ніякої Югославії в Україні не буде.

Принагідно нагадати, що перед істинним носієм влади — українським народом — всі політичні повії змушені будуть відповідати за свої неправедні дії.

В українському суспільстві розлито багато горючого матеріалу, тож давайте разом зробимо все, аби не знайшлося українського Герострата, який підпалить нашу державу. Хочу звернути особливу увагу на тональність і коректність прийомів у дискусіях.

Під час останнього політичного міжсобойчика — кризи вожді різних калібрів, депутати, лідери партій і просто крикуни, міністри та інша голослива верхівка стільки наговорили всякої всячини, що голова йде обертом. Особливо захищали конституцію, буцімто вона й насправді діє буква в букву: освіта і медицина в нас безоплатна, право на працю всім забезпечено без винятку та ще й із найпристойнішою заробітною платнею, і перед законом всі рівні, як зуби в пилці. І народ наш не якась там отара баранів, а думаючий, одним словом суверен. Тому й сиплються до нього звернення з усіх боків. Одні закликають готуватися і бігти на вибори, інші, навпаки, послати пана Президента далеко, далеко з його указами... І жодному з них у голову не приходить, що простий люд живе своїм, відмінним від їхнього, життям, для дуже багатьох українців наповненим тяжкими турботами про хліб насущний. А проблема в тому, що як тільки захитались крісла під народними депутатами через указ Президента про розпуск парламенту, то вони відчули для себе небезпеку і почали на всі голоси кричати: розкол, розвал, крах, колапс. І все від імені народу, і для блага народу...

Якщо в результаті всього сказаного ви хоч трішки переконалися в тому, що ми є давній народ, що у нас є державотворчі традиції, а мова наша — співуча і самоздатна обслуговувати всі сфери людського життя й діяльності, то давайте подивимося тепер на ті здобутки етнічних і неетнічних українців, які ми втратили в силу тих чи інших причин. Але про які ми повинні знати, аби вони надихнули нас на нові звершення тепер уже для своєї держави і свого народу.

Почнемо з Нобелівських лауреатів [3]. На жаль, Україна формально не має своїх Нобелівських лауреатів.

Сто один рік тому відсотки, що наросли на капіталі розкиданих по Європі динамітних заводів, у Швеції стали щорічно ділити на 5 рівних частин і присуджувати у вигляді премій. Таким був заповіт власника тих заводів, шведського інженера-хіміка й успішного промисловця Альфреда Бернгарда Нобеля. Вшановувалися найвидатніші відкриття в науці — у фізиці, хімії, фізіології або медицині, а також літературні досягнення і благородна діяльність на ниві збереження миру. А 1968 року державний банк Швеції на честь свого 300-ліття долучив ще й премію в галузі економічних наук. За 100 років престиж цих нагород зріс настільки, що їх вважають найвищою відзнакою за інтелектуальну творчість.

Так, Україна не має своїх Нобелівських лауреатів. А проте це аж ніяк не означає, що український геній обділений увагою Королівської шведської академії. Тут у наших знаннях про самих себе наявна німотна прогалина. У сузір'ї тріумфаторів Нобеля протягом історії премії засяяло немало зірок — із тих, хто народився під українським небом, засвоював під ним науки або ж тривалий час плідно працював і цим наблизив свою зоряну годину.

А світлими головами Україна славилася з давніх-давен. Київського князя Ярослава недарма прозвуть Мудрим. Розвиваючи спадок великого батька, рівноапостольного князя Володимира, хрестителя Русі, він заснував у святій Софії найпершу нашу бібліотеку, існуючі на той час закони звів у єдину «Руську правду» — перший на Русі правовий кодекс, збудував собори, школи. Розпочату ним справу освіти продовжать друкарі Львівського братства і Києво-Печерської лаври, вдосконалять Острозька греко-слов'яно-латинська колегія з її «сімома вільними науками» та Києво-Могилянська академія, що стане першим вищим навчальним закладом усієї Східної Європи. Та історичної ваги праця дала такі далекосяжні плоди, що й шість століть потому чужоземний мандрівник — то був Павло Алепський із Сирії — дивувався: «По всій козацькій землі всі вони, за малим винятком, навіть їхні жінки та дочки, вміють читати».

Проте маховик історії з різних причин розкидав по всьому світові далеко не гірших вихідців із нашої землі. А втім, і тепер розкидає, так само сплачує й нова доба данину нашій недолугості світлими головами.

Пов'язані з Україною факти з Нобелівської хроніки, за якою можна вивчати вершинні злети людської думки за останнє століття, такі маловідомі, що на них, либонь, варто спинитися.

Ілля Ілліч Мечніков (1845-1916) народився на Слобожанщині, поблизу Куп'янська, де Петро І пожалував маєтки його дворянським предкам, здобув освіту в Харківському університеті, багато років був професором в Одесі, в Новоросійському університеті, який носить тепер його ім'я. Понад чотири десятиліття життя, перш ніж прийняти запрошення Луї Пастера і переїхати до Парижа, Нобелівський лауреат 1908 року Ілля Мечников тісно пов'язував свою долю з Україною.

Ще в Одесі він відкриє свою теорію фагоцитозу, за яку й присудять Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини. Найбільший після Дарвіна дослідник, — так його називали ще за життя, в уславленому Пастерівському інституті створить лабораторію. Там і продовжить дослідження, які зроблять Мечнікова одним із батьків ембріології, порівняльної патології, імунології та мікробіології. «Він вірить у науку, як у Святе Письмо», — такі високі слова про нашого земляка залишив Лев Толстой.


  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка